Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 45 страниц)

–Невже вважаєш, що я порушив закон честі?

–Ти знаєш наші рицарські книги, отож знаєш, що рицар мусить наслідувати двох тварин: лева і ягняти. Кого ти в цій справі наслідував?

–Ти мені не суддя...

Ти запитав, чи не порушив законів честі, от я тобі й відповів, як думаю.

Погано відповів, бо я не можу цього проковтнути.

– Ти вдавишся своєю, а не моєю злістю.

–Але Христос зважить, що я більше дбав про гідність Ордену, ніж про свою славу...

–Він усіх нас судитиме.

Увійшли кастелян з секретарем, і розмова припинилась. Всі вже знали, що вирок буде суворий, тому запанувала мертва тиша. Кастелян зайняв своє місце за столом і, взявши в руки розп'яття, наказав Збишкові стати навколішки.

Секретар почав читати складений латиною вирок. Ні Збишко, ні присутні рицарі не зрозуміли його, але всі догадалися, що вирок – смертний. Коли вирок було прочитано, Збишко кілька разів ударив себе кулаком у груди, повторюючи: «Боже, будь милосердний до мене, грішного».

Потім устав і кинувся в обійми Мацькові, який мовчки почав цілувати його в голову й очі.

Того ж дня увечері герольд під звуки сурм оповіщав у чотирьох кутках рийку рицарям, гостям і городянам, що кастелянський суд присудив шляхетному Збишкові з Богданця відсікти голову мечем...

Але Мацько впросив, щоб страта відбулася не одразу; це йому легко було зробити, бо в ті часи люди любили до дрібниць розпоряджатися своїм майном, і їм звичайно давали час на переговори з ріднею та на замирення з богом. Не наполягав на негайному виконанні вироку й Ліхтенштейн, розуміючи, що коли гідність Ордену задоволена, то не треба більше дратувати могут нього монарха, до якого він був посланий не тільки для участі в урочистостях з приводу хрестин, а й для переговорів про Добжинську землю. Найважливішою ж причиною було здоров'я королеви. Єпіскоп Виш і слухати не хотів про страту до пологів, слушно вважаючи, що такої справи від королеви не можна буде приховати, а коли вона дізнається, то схвилюється так, що це їй може зашкодити. Таким чином, Збишкові залишалося прожити ще, може, й кілька місяців до останніх розпоряджень та прощання з знайомими. А Мацько щоденно одвідував його і втішав, як міг. Вони сумно розмовляли про неминучу Збишкову смерть, а ще сумніше про те, що рід їх мусить згаснути.

–Не інакше, як доведеться вам женитися, – сказав одного разу Збишко.

Краще б відшукати хоч якого-небудь далекого родича, – відповів засмучений Мацько.– Де вже мені думати про жінок, коли тобі мають голову зітнути. А якби й довелось якусь там узяти, то не зроблю цього, поки не пошлю Ліхтенштейнові рицарського виклику та не помщуся за тебе. Ти за це не бійся!..

Бог вам віддячить. Нехай мені буде хоч ця втіха! Я так і знав, що ви йому не подаруєте. Але як ви це зробите?

– Коли його посольство скінчиться, тоді буде або війна, або мир,– розумієш? Якщо буде війна, пошлю йому виклик, щоб він виїхав на герць перед боєм.

На втоптаній землі?

На втоптаній землі, кінним або пішим, але тільки на смерть, не на неволю. А якщо буде мир, то поїду в Мальборг і вдарю в замкову браму списом, а сурмачеві скажу сурмити виклик на смерть. Вже він не сховається.

Певно, що не сховається, і ви йому дасте ради це вже як бог свят!

Дати ради!.. Завіші не дав би, Пашкові не дав би, Повалі теж; але не хвалюся, що з такими, як він, з двома впораюсь. Знатиме він, сто чортів його крижацькій матерії Хіба не дужчий був той фризький рицар? А як я рубонув його сокирою, де вона спинилась? На зубах спинилась. Хіба ні?

Збишко з полегкістю зітхнув і сказав:

–Легше мені буде гинути.

І вони обидва почали зітхати, а потім старий шляхтич схвильовано заговорив:

–Ти не журися. На страшному суді твої кістки не шукатимуть одна одної. Я сказав зробити тобі дубову труну, кращу, ніж у каноніків діви Марії. Не загинеш, як сверцялка. Ого! Не допущу навіть того, щоб тобі зітнули голову на тому самому сукні, на якому городянам стинають. Я вже договорився з Амилеєм, він дасть зовсім нове, таке гарне, що хоч королю шубу ший. І на панахиду грошей не пошкодую – не турбуйся!

Серце Збиткове раділо, він схилився до дядькової руки й повторив:

– Бог вам віддячить.

Незважаючи на всі втіхи, часом його огортав глибокий сум, і. одного разу, коли Мацько прийшов його навідати, він, ледве привітавшися з ним, глянув крізь грати надвір і запитав:

–Як воно там надворі?

–Погода як золото, а сонце так пригріває, що весь світ радіє.

Збишко заклав руки за шию і, відкинувши голову назад, промовив:

–Боже мій милосердний! Коли б оце кінь, та поїхати по полях, по широких! Жаль гинути молодому! Страшенно жаль!

–Гинуть люди й на коні! – відказав Мацько.

– Так, але скількох вони до того самі поб'ють!..

І почав розпитувати за рицарів, яких бачив при дворі короля: про Завішу, про Фарурея, про Повалу з Тачева, про Лиса з Торговиська та про всіх інших – що вони роблять, чим розважаються, в яких шляхетних вправах проводять час? І жадібно слухав розповіді Мацька про те, як рицарі при повній зброї перестрибують вранці через коней, як розривають вірьовки, як пробують вправність на мечах та сокирах з олов'яними лезами, а після всього як вони бенкетують та яких пісень співають. Збишко всією душею прагнув до них, а як довідався, що Завіша одразу після хрестин вирушає кудись на південь Угорщини на турків, не міг стриматись від вигуку:

–Пустили б мене з ним! Нехай би я загинув хоч у бою проти поган.

Але цього не могло бути, а тимчасом сталося щось інше. Обидві княгині мазовецькі не переставали думати про Збишка, який сподобався їм своєю молодістю та вродою. Нарешті княгиня Олександра Земовітова надумала надіслати листа до магістра. Магістр, правда, не міг змінити кастелянового вироку, але міг клопотатись за юнака перед королем. Ягеллі незручно було пом'якшувати вирок в такому випадку, коли йшлось про замах на посла, але безумовно, на клопотання самого магістра він з радістю помилував би Збишка. Отже, серця обох княгинь знову сповнились надією. Княгиню Олександру, яка прихильно ставилась до галантних рицарів Ордену, хрестоносці в свою чергу дуже цінили. Не раз їй з Мальборга надсилали багаті подарунки та листи, в яких магістр називав її високошановною, благочестивою добродійкою та щирою захисницею Ордену. Слова її багато важили, і було дуже ймовірно, що їй не відмовлять, йшлося тільки про те, щоб знайти гінця, який доклав би всіх сил, аби якнайшвидше доставити листа і повернутися з відповіддю. Почувши про це, старий Мацько без вагання взявся за цю справу...

Зваживши на прохання, кастелян визначив термін, до якого обіцяв затримати виконання вироку. Повен надії, Мацько того ж дня заходився готуватись до від'їзду, а потім пішов до Збишка, щоб розказати йому радісну новину.

В першу мить Збишко спалахнув надією і такою радістю, наче перед ним уже відчинили двері в'язниці. Потім замислився, раптом спохмурнів і сказав:

Хто там од німців чогось доброго діждеться! Ліхтенштейн також міг просити короля про помилування і ще на тому й виграв би, бо уберігся б від помсти, а проте не хотів нічого зробити...

Він заповзявся за те, що ми не хотіли просити його на тинецькому шляху. Про магістра Кондрата люди погано не говорять. Зрештою – ми нічого на цьому не втратимо.

Звісно,– сказав Збишко, – тільки ви там йому дуже низько не кланяйтесь.

Чого б я мав кланятись? Листа від княгині Олександри везу, от і все...

Ну, коли ви такі добрі, то нехай вам бог помагає...

Раптом він швидко глянув на дядька і сказав:

–Але якщо король мене помилує, то Ліхтенштейн буде мій, не ваш. Пам'ятайте...

– Ти ще не знаєш, чи буде ціла твоя голова, так що не загадуй наперед. Досить з тебе отих дурних обітниць,– сердито відповів старий.

Потім вони обнялися, і Збишко залишився сам. Надія і непевність напереміну огортали його душу, а коли настала ніч і розітнулась гроза, коли загратоване вікно почало освітлюватись зловісним світлом блискавиць, а мури здригатися від грому, Коли вітер із свистом вдерся до в'язниці й погасив тьмяного каганця, Збишко в темряві знову втратив надію і цілу ніч ні на хвилину не міг заплющити очей...

«Не минути мені смерті,– думав він,– і ніщо вже мені не поможе».

Проте вранці прийшла його відвідати добра княгиня Ганна Янушова, а з нею й Дануся з своєю маленькою лютнею при поясі. Збишко по черзі впав їм до ніг, і хоч був змучений безсонною ніччю та душевними муками, все ж не забув про рицарський обов'язок і висловив захоплення красою Данусі...

Княгиня глянула на нього повними смутку очима й сказала:

–Не милуйся ти нею, бо якщо Мацько не привезе доброї відповіді або й зовсім не вернеться, будеш ти, небоже, незабаром милуватися на небі кращими речами.

Подумавши про сумну долю молодого рицаря, вона заплакала, а на неї дивлячись, заплакала й Дануся. Збишко знову вклонився їм до ніг, бо від тих сліз і його серце розм'якло, немов віск у теплі. Він не кохав Данусі так, як чоловік в літах кохає жінку, проте відчув, що любить її всією душею, і що коли на неї дивиться, у нього в грудях ніби народжується другий чоловік – не такий грізний, не такий поривчастий, не такий войовничий, але немов прагнучий солодкої любові. Нарешті його пойняв великий жаль, Що мусить її покинути і не зможе виконати своєї обітниці.

Вже я тобі, небого, тих павиних чубів до ніг не покладу,– сказав він. – Та коли стану перед богом, тоді скажу так: «Прости мені, господи, гріхи мої, а що є на всій землі всякого добра, віддай усе не кому іншому, тільки панні Юрандівні із Спихова».

Ви тільки недавно одне одного взнали,– мовила княгиня.– Не дай боже, щоб це було марно.

Збишко почав згадувати все, що трапилось у тинецькій корчмі, і зовсім розчулився. Кінець кінцем почав просити Данусю, щоб заспівала йому тієї пісні, якої співала тоді, коли він підхопив її з ослона і приніс до княгині.

І хоч Данусі було не до співання, вона зараз же підвела голівку до склепіння і, приплющивши, Наче пташка, очі, почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину...

«Привітай же, Яську...»

Але раптом з-під сплющених її повік покотилися рясні сльози, і вона не змогла більше співати. А Збишко схопив її на руки так само, як колись у тинецькій корчмі, і почав ходити з нею по кімнаті, повторюючи з захватом:

– Ти була б,для мене не тільки панною серця. Якби мене бог урятував, якби ти підросла та якби твій батько дозволив, то я б тебе взяв, дівчино!.. Гей!

Дануся, обнявши його за шию, сховала заплакане личко в нього на плечі, а в ньому поставав все більший жаль, плинув з глибини вільної слов'янської душі й перетворювався в якусь степову пісню:

То я б тебе взяв, дівчино! То я б тебе взяв!..

VI

В цей час. трапилась пригода, перед якою всі інші справи втратили в людських очах всяке значення. Надвечір 21 червня по замку розійшлась несподівана чутка про нагле захворювання королеви. Викликані лікарі залишалися разом з єпіскопом Вишом цілу ніч в її кімнаті, а тимчасом служниці королеви повідомили, що їй загрожують передчасні пологи. Кастелян краківський Ясько Топур з Тенчина цієї ж ночі вислав гінців до короля, якого на той час не було вдома. Вранці другого дня звістка ця облетіла місто й околиці. Була неділя, всі костьоли наповнили юрби людей, і ксьондзи закликали їх молитися за королеву. Тоді зникли всі сумніви. Після відправи іноземні рицарі, що з'їхались на сподівані святкування, шляхта, а також купецькі депутації вирушили до замка; цехи і братства вийшли з своїми корогвами. Опівдні незліченні юрби люду обступили Вавель. Королівські лучники підтримували між ними порядок і вимагали спокою й тиші. Місто майже зовсім спустіло, і тільки час від часу безлюдними вулицями проходили з навколишніх сіл гурти селян, що вже також довідались про недугу улюбленої королеви і сходились до замка. Нарешті в головній брамі з'явилися епіскоп і кастелян, а з ними каноніки з кафедрального собору, королівські радники та рицарі. Всі вони розійшлися вздовж мурів, поміж людей; обличчя їх свідчили про якусь новину, але вони почали з суворого наказу, щоб люди стримувались від усяких вигуків, які могли б зашкодити королеві. Потім вони сповістили новину, що королева народила дочку. Новина сповнила радістю серця, тим більше, що зараз же стало відомо: хоч пологи були передчасні, але ні матері, ні дитині явна небезпека не загрожує. Юрби почали розходитись, бо під замком не можна було кричати, а кожному хотілося виявити свою радість. І коли люди заповнили вулиці, що вели до ринку, враз залунали пісні й радісні вигуки, їм байдуже було, що народилась дочка, а не син. «Хіба погано було,– казали вони,– що у короля Люїса не було синів і що королівство перейшло Ядвізі? Якраз через її шлюб з Ягеллом подвоїлась могутність держави. Так буде й тепер. Де ж іще знайти таку наслідницю, якою буде наша королівна, коли ні імператор римський, ні жодний з усіх королів не володіють такою великою державою, не мають таких безмежних земель і такого численного рицарства?! Її руки добиватимуться наймогутніші монархи світу, кланятимуться королю й королеві, з'їжджатимуться до Кракова, а нам, купцям, буде від цього користь, не кажучи вже про те, що якась нова держава, чеська або угорська, з'єднається з нашим королівством». Так говорили між собою купці, і радість щохвилини ширилась все більше. Розпочались бенкети в приватних домах і в корчмах. На ринку засвітилось безліч ліхтарів і смолоскипів. Підкраківські кмети, яких усе більше з'їжджалося до міста, спинялися по передмістях і ставали табором коло своїх возів. Євреї влаштували нараду біля синагоги на Казімірі. До пізньої ночі, майже до світанку, вирував ринок, особливо біля ратуші й ваги, немов під час великого ярмарку. Люди переказували одні одним звістки; по них посилали в замок і одразу юрбами обступали тих, що поверталися з новинами.

Найгірша з них була та, що ксьондз-єпіскоп Петро охрестив дитину тієї ж ночі, з чого було зроблено висновок, що вона дуже квола. Проте досвідчені городянки наводили чимало випадків, коли народжені напівмертвими діти саме після хрещення оживали. Додавало надії й ім'я, надане дівчинці. Казали, що жоден Боніфацій чи Боніфація не можуть померти одразу після народження, бо їм призначено здійснити щось доброчинне, а дитина в перші роки життя, а тим більше в перші місяці ні доброго, ні злого чогось вчинити не може.

Проте наступного дня з замка надійшли несприятливі відомості про матір і дитину і схвилювали місто. В костьолах цілий день було повно люду, як на храм. Посипались пожертви на церкву за здоров'я королеви й королівни. Хвилюючу картину являли собою убогі селяни, що жертвували мірку збіжжя, ягнята, кури, віночки сушених грибів або кошики горіхів. Надходили значні пожертви від рицарства, від купців, від ремісників. Розіслано було гінців до чудотворних місць. Астрологи досліджували зірки. В самому Кракові влаштовані були урочисті процесії. Виступали всі цехи і всі братства. Все місто заквітло корогвами. Відбулася й дитяча процессія, бо вважалося, що невинні істоти найлегше ублагають бога появити свою ласку. Крізь міські брами з'їжджалися нові й нові юрби людей з околиць.

І так минав день за днем серед безупинного дзвону, серед гомону по костьолах, процесій та відправ. Аж як минув тиждень, а достойна хвора й дитина ще були живі, в серцях почала оживати надія. Людям здавалося неможливим, щоб бог передчасно забрав владарку держави, яка стільки для неї зробила і мусила залишити незавершеною величезну справу,– рівноапостольну жінку, що пожертвувала власним щастям задля охрещення останнього поганського народу в Європі. Вчені згадували, скільки вона зробила для академії, духівництво – скільки для слави божої, державні діячі – скільки для миру між християнськими монархами, законознавці – скільки для справедливості, бідні – скільки для убогих, і ніхто не міг собі уявити, щоб таке потрібне для королівства й цілого світу життя могло бути нагло обірване.

Тимчасом 13 липня жалобні дзвони сповістили про смерть дитини. Місто знов завирувало, і неспокій пойняв людей, а юрби знову обступили Вавель, допитуючись про здоров'я королеви. Та цього разу ніхто не виходив з доброю новиною. Навпаки, обличчя вельмож, що в'їжджали до замка або виїжджали з брам, були похмурі і що день то ставали похмуріші. Ходила чутка, що ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, магістр вільних наук у Кракові, вже не відходить від королеви, яка щоденно причащається. Ходила також чутка, що після кожного причастя кімната її сповнюється небесним світлом. Декотрі бачили його навіть крізь вікна, але це видовище жахало віддані королеві серця як ознака, що для неї починається вже потойбічне життя.

Проте не всі вірили, щоб могла статись така страшна річ, і плекали надію, що праведне небо задовольниться одною жертвою. Тимчасом у п'ятницю вранці 17 липня пройшла в народі сумна звістка, що королева вмирає. Всі одразу кинулись до замка. Місто опустіло настільки, що в ньому залишились тільки каліки, бо навіть матері з немовлятами поспішили до брам замка. Крамниці позачинялися; ніхто не готував їжі. Припинилися всі справи, натомість коло Вавеля чорніло суцільне море людей – неспокійне, повне жаху, але мовчазне.

Раптом о тринадцятій годині після півдня з дзвіниці кафедрального собору залунав дзвін. Люди не одразу зрозуміли, що він означає, проте від страху волосся на головах ставало сторч. Всі очі звернулися до дзвіниці: на ній все більше розгойдувався великий дзвін, а його жалібний гук почали повторювати інші в місті – у францисканців, у святої тройці, у діви Марії, і так по всьому місту. Всі, нарешті, зрозуміли, що означає цей дзвін; душі людей сповнились такого жаху і такого болю, немов ті бронзові серця дзвонів ударяли в серця всіх присутніх.

Раптом на замковій вежі з'явилася чорна корогва з великою мертвою головою посередині, під якою біліли дві схрещені кістки. Тепер уже ні в кого не лишилось сумніву – королева віддала богу душу.

Під замком розляглися зойки і плач стотисячного тлуму людей, що змішався з сумним гуком дзвонів. Декотрі падали на землю, інші дерли на собі одежу або роздряпували обличчя, декотрі в німому остовпінні дивились на мури, декотрі глухо стогнали, декотрі, простягаючи руки до костьолу і покоїв королеви, просили чуда й божого змилування. Зачулися також і гнівні голоси, які в пориві розпачу доходили до блюзнірства: «Забрано у нас нашу кохану королеву? Що ж допомогли наші процесії, наші молитви і благання? Взяти взято, а дати не дано!» Деякі, обливаючись слізьми і стогнучи, повторювали: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» Юрби хотіли увійти до замка, щоб ще раз поглянути на обличчя коханої королеви. Їх не пустили, але обіцяли, що незабаром тіло буде виставлене в костьолі, тоді кожен зможе подивитися й помолитись коло нього. Надвечір похмурі юрби людей стали повертатися до міста, розмовляючи між собою про останні хвилини королеви, про майбутній похорон та про чуда, що відбуватимуться коло її тіла та коло гробниці, про що ніхто не мав сумніву. Казали також, що королева одразу після смерті буде канонізована, і коли декотрі сумнівались, чи може так статись, інші обурювались і погрожували Авіньйоном...

Похмурий сум упав на місто, на всю країну, і не тільки простим людям, а й усім здалося, що разом з королевою згасла і щаслива зірка королівства. Навіть серед краківських вельмож були такі, яким майбутнє здавалося похмурим. Почали питати самі себе та інших, що ж тепер буде? Чи має право Ягелло по смерті королеви правити королівством, чи повернеться в свою Литву й залишиться там на великокнязівському престолі? Декотрі робили припущення,– і, як потім виявилось, слушні,– що він сам відмовиться і що в такім разі від корони одпадуть великі простори земель, розпочнуться знов наскоки з боку Литви та кривава помста озлоблених жителів королівства. Зміцніє Орден, зміцніє римський імператор та угорський король, а Польське королівство, ще вчора одне з наймогутніших у світі, прийде до занепаду й неслави.

Купці, для яких стали відкритими широкі литовські й руські землі, передбачаючи втрати, давали побожні обітниці, аби тільки Ягелло залишився на королівстві, але в такому разі знов-таки вважали, що незабаром має бути війна з Орденом. Відомо було, що війну стримувала тільки королева. Люди тепер пригадували, як вона колись, обурена зажерливістю та хижацтвом хрестоносців, пророкувала їм: «Доки я жива, доти стримую руку і справедливий гнів мого чоловіка, але пам'ятайте, що після моєї смерті вас спіткає кара за ваші гріхи!»

Зарозумілі й пихаті хрестоносці, правда, не боялися війни, вважаючи, що по смерті королеви вплив її побожності вже не перешкоджатиме припливові добровольців із західних країн, а тоді на допомогу їм прийдуть тисячі воїнів з Німеччини, Бургундії, Франції і ще дальших країн. Смерть Ядвіги була такою визначною подією, що посол хрестоносців Ліхтенштейн, навіть не чекаючи на прибуття короля, поспішив виїхати до Мальборга, щоб повідомити магістра й капітул про важливу й до певної міри грізну новину.

Угорський, австрійський, римський та чеський посли також виїхали або послали гінців до своїх монархів. Ягелло приїхав до Кракова у великому розпачі. З самого початку він оголосив вельможам, що не хоче далі королювати без королеви і що виїде в своє родове володіння – в Литву, потім з горя немов скам'янів, не хотів братися ні до яких справ, не відповідав на запитання, часом в ньому спалахував страшний гнів на самого себе за те, що на той час виїхав і не був присутній при смерті королеви, що не попрощався з нею та не вислухав її останніх слів і заповітів. Марно Станіслав із Скарбімєжа і єпіскоп Виш пояснювали йому, що хвороба надійшла несподівано і що за всіма розрахунками він повернувся б вчасно, якби пологи відбулися в свою пору. Королю це не давало ніякої втіхи й не гамувало його горя. «Не король я без неї,– відповів він єпіскопові,– а покаянний грішник, який не знає втіхи». Після цього він втупив очі в землю, і ніхто не міг більше добитися від нього й слова.

Тимчасом всі були зайняті похороном королеви. З усієї країни почали з'їжджатися нові юрби вельмож, шляхти і простого люду, особливо бідноти, яка сподівалася на щедру милостиню під час похоронного обряду, що мав тривати цілий місяць. Тіло королеви було виставлено в кафедральному соборі на підвищенні, влаштованому так, що ширший край домовини, де лежала голова небіжчиці, знаходився значно вище. Це було зроблено навмисне для того, щоб народ міг краще бачити обличчя королеви. В соборі безперестану тривала відправа; біля катафалка горіли тисячі воскових свічок, а в тому сяйві, серед квітів, лежала вона, спокійна, усміхнена, схожа на білу містичну троянду – із складеними навхрест руками на блакитній сукні. Народ вважав її святою, до неї приводили біснуватих, калік, хворих дітей – і раз у раз у соборі лунав крик то якоїсь матері, яка на личку хворої дитини спостерегла рум'янець, провісник здоров'я, то якогось паралітика, що відчув силу в своїх зболілих членах. При цьому серця людей поймав трепет, звістка про чудо миттю розліталась по собору, замку, місту і приваблювала все більші юрби нужденних, які могли сподіватись порятунку тільки від чуда.

Про Збишка поки що зовсім забули. Бо хто при такому величезному нещасті міг пам'ятати про звичайного шляхетського юнака та його ув'язнення в замковій вежі! Проте Збишко все-таки довідався від сторожі про хворобу королеви, чув людський гомін коло замка, а коли почув плач та дзвони, впав навколішки і, забувши про власну долю, від щирого серця став оплакувати смерть улюбленої королеви, йому здавалося, що разом з нею згасло щось і для нього і що після її смерті нікому не варто жити на світі.

Відгомін похорону, дзвін по костьолах, співи процесій і голосіння юрби лунали цілий тиждень. За той час Збишко похмурнів, втратив охоту до їжі, до сну і ходив по своїй в'язниці, як дикий звір по клітці, його гнітила самотність, бо бували дні, коли навіть сторож в'язниці не приносив йому свіжої їжі й води, так усі були заклопотані похороном королеви. З часу її смерті ніхто його не відвідав: ні княгиня, ні Дануся, ні Повала з Тачева, який раніш виявляв до нього стільки співчуття, ні купець Амилей, Мацьків знайомий. Збишко гірко думав, що коли не стало Мацька, всі за нього забули. Часом йому спадало на думку, що, може, за нього забуде й закон – і доведеться йому до кінця життя гнити в цій в'язниці. В такий час він благав собі смерті.

А коли після похорону королеви минув місяць і пішов другий, він почав також зневірятися, що повернеться й Мацько. Адже Мацько обіцяв їхати якнайшвидше, не жаліти коня. Мальборг же не на краю світу. За дванадцять тижнів можна було доїхати і повернутись – особливо, коли поспішаєш. «А може, він і не поспішав?– з жалем думав Збишко.– Може, десь по дорозі надибав якусь жінку, зрадів та й повіз її до Богданця, щоб діждатися власних нащадків, а я тут цілий вік виглядатиму божого змилування!»

Він втратив нарешті лік часу, зовсім перестав розмовляти з сторожею, і тільки по павутинні, що все густіше засновувало залізні грати в вікні, догадувався, що вже надходить осінь. Тепер він цілі години просиджував на тапчані, поставивши лікті на коліна, зануривши пальці в волосся, що відросло вже далеко нижче плечей, і в напівсні, в напівзабутті не підводив голови навіть у той час, коли сторож приносив їжу і звертався до нього; Але якось одного дня заскрипіли засуви і знайомий голос вигукнув з порога в'язниці:

–Збишку!

– Дядечку! – крикнув Збишко, схопившися з тапчана.

Мацько стиснув його в обіймах, потім обхопив його русу толову руками й почав цілувати. Жаль, гіркота й смуток так завирували в серці юнака, що він заплакав на грудях у дядька, як мала дитина.

–Я думав, що ви вже не повернетесь,– сказав він, хлипаючи.

–Та воно вже до того і йшлося,– відповів Мацько. Аж тепер Збишко підняв голову і, глянувши на нього, вигукнув:

–Що це з вами сталося?

Він зчудовано дивився на змарніле, худюще і бліде, як полотно, обличчя старого воїна, на його згорблену постать і посивіле волосся.

–Що з вами? – спитав він вдруге.

Мацько сів на тапчані й деякий час важко дихав. Що сталося? – сказав він нарешті.—Ледве я переїхав границю, підстрелили мене німці з самостріла. Рицарі-розбійники! Знаєш? Важко мені ще дихати... Бог послав мені поміч,– а то б ти мене тут не побачив.'

– Хто ж вас урятував?

–Юранд із Спихова,—відповів Мацько. На хвилину зайшло мовчання.

Вони напали на мене, а за якийсь час —він на них. Ледве половина їх від нього втекла. Він узяв мене в свій городок, а там, у Спихові, я три тижні боровся із смертю. Бог не дав сконати,—і хоч мені ще тяжко, але от вернувся.

То ви не були в Мальборзі?

– 3 чим же менібуло їхати? Обдерли, мене, як липку, й листа з іншими речами забрали. Вернувся, щоб попросити у кцягині Земовітової другого, та розминувся з нею в дорозі, а чи дожену її – не знаю, бо мені, видно, теж на той світ вибиратися..

Сказавши це, він плюнув на долоню, простягнув її до Збишка, показав на ній чисту кров і промовив:

–Бачиш?

А потом додав: – Видно, божа воля.

Якийсь час вони обидва мовчали під тягарем сумних думок, а далі Збишко сказав:

–То ви отак весь час кров'ю плюєте?

–Як же: мені не плювати, коли в мені на півп'яді мїж ребрами стріла засіла! Плював би й ти, не бійся.! Але в Юранда із Спихова мені вже полегшало, тільки тепер от я знов дуже намучився, бо дорога довга, а я поспішав..

–Чого ж вам було поспішати?– Хтів княгиню Олександру знайти та взяти в неї

друге послання. А Юранд із Спихова казав так: «їдьте,– каже,– і повертайтеся з листом до Спихова. Я,– каже,– маю кількох ув'язнених німців, то одного на рицарське слово звільню, і він одвезе того листа до магістра». Він там їх кількох з помсти за жінку завжди під собою в підземеллі тримає і втішається, слухаючи, як вони стогнуть та ланцюгами бряжчать, бо він чоловік озлоблений. Розумієш?

Розумію. Дивно мені тільки, що ви втратили першого листа, бо якщо Юранд схопив тих, котрі на вас напали, то лист мав бути при них.

Не схопив він їх усіх. Ще з п'ять утекло. Така вже наша доля.

Сказавши це, Мацько відхаркнув, знов плюнув кров'ю і тихо застогнав від болю в грудях.

Тяжко вас підстрелили,– сказав Збишко.– Як же воно було? З засідки?

З таких густих кущів, що на крок нічого не видно було. А їхав я без панцера, бо купці мені сказали, що край безпечний – та й спека була.

–Хто ж у розбійників був старшим? Хрестоносець?

–Не з Ордену, але німець, хелмінець з Ленца, відомий грабіжник і розбійник.

–Що ж з ним сталося?

–У Юранда на ланцюгу. Але він також має в підземеллі двох шляхтичів мазурів, яких хоче за себе віддати.

Знов настало мовчання.

Боже милосердний,– сказав нарешті Збишко,– то Ліхтенштейн буде живий і той із Ленца також, а нам треба гинути без помсти. Мені голову зітнуть, та й ви, певно, не перезимуєте.

Еге! І до зими не дотягну. Хоч би тебе якось вирятувати...

Бачили ви тут кого-небудь?

Був у кастеляна краківського, бо як довідався, що Ліхтенштейн виїхав, то подумав, що над тобою змилуються.

А хіба Ліхтенштейн виїхав?

Зараз же по смерті королеви, до Мальборга. Був я, значить, у кастеляна, але він сказав так: «Не через те вашому племінникові голову зітнуть, щоб догодити Ліхтенштейнові, а через те, що такий вирок. А чи є тут Ліхтенштейн, чи нема його, це однаково. Нехай би той хрестоносець навіть умер, це нічого не змінить, бо,– каже,—закон відповідає справедливості. Це ж не кунтуш, який можна вивернути навиворіт. Тільки король,– каже,– може помилувати, більш ніхто».

А де король?

– Після похорону поїхав аж на Русь.

Ну, значить, нічим не зарадиш.

А нічим. Кастелян ще сказав: «Жаль мені його, бо й княгиня Ганна за нього просить, але чого не можу! того не можу...»

А княгиня Ганна ще тут?..

Нехай їй бог віддячить. То добра жінка. Вона ще тут, бо Юрандівна захворіла, а княгиня любить її, як свою дитину.

Боже ти мій! То й Дануську напала хвороба? Що ж у неї таке?

Хіба я знаю!.. Княгиня каже, що її хтось наврочив.

Певно, Ліхтенштейн! Ніхто інший, тільки Ліхтенштейн – собачий виродок!

Може, й він. Але що ти йому зробиш? Нічого!

–Через те всі й забули за мене, що вона захворіла...

Сказавши це, Збишко почав ходити широким кроком по кімнаті, потім схопив Мацькову руку, поцілував її і мовив:

–Хай вам бог заплатить за все, бо через мене помрете, та коли вже ви їздили аж до Пруссії, то поки остаточно не заслабли, зробіть для мене ще одну річ. Підіть до кастеляна й попросіть, щоб він пустив мене на рицарське слово хоч на дванадцять тижнів. Потім я повернусь, і Нехай мені голову відрубає, але ж так не може бути, щоб ми без ніякої помсти загинули. Знаєте що?.. Я поїду до Мальборга і зразу пошлю Ліхтенштейнові виклик. Інакше воно й не може бути. Або йому смерть, або мені!