Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 45 страниц)

Вони розташувались на ночівлю і, попоївши, полягали на шкурах коло невеликого багаття, розпаленого у видолинку за півстадії від дороги. Слуги по черзі стерегли коней, які, викачавшись і наївшись оброку, стояли, позакладавши одне одному голови на спини. Але тількино досвітнє проміння посріблило дерева, Збишко схопився першим, побудив інших, і на світанку вони вирушили далі. Сліди величезного Арнольдового коня легко знайшлися – завдяки посусі вони засохли в вологому грунті. Сандерус поїхав уперед і зник з очей, проте на половині часу між сходом сонця і полуднем його знайшли на постої. Він сказав їм, що не бачив жодної живої душі, крім тура, від якого не втікав, бо звір перший зійшов йому з дороги. Зате опівдні, під час першого сніданку, заявив, що бачив хлопа-бортника з драбиною, але не затримав його, бо боявся, що в глибині лісу їх могло бути більше. Він розпитував його про се і про те, але вони не могли порозумітися.

Під час дальшого походу Збишко почав непокоїтись. Що буде, коли вони приїдуть у вищі сухіші місця, де на твердій дорозі зникнуть видні досі сліди? Так само, коли б переслідування тривало надто довго і допровадило їх у більш залюднений край, жителі якого здавна звикли коритися хрестоносцям, то напад і визволення Данусі стали б майже неможливими: якщо Зігфрід і Арнольд навіть не сховаються за мурами якогось замка або городища, то місцеве населення однак стане на їх бік.

На щастя, ці побоювання були марні. Другого дня в умовлений час Сандеруса на постої не було, натомість вони побачили на високій сосні при дорозі великого, видно, тільки що витесаного хреста. Вони перезирнулися, й обличчя їх стали серйозні, а серця забилися частіше. Мацько і Збишко негайно зіскочили з сідел, щоб пошукати слідів на землі, але шукали недовго, бо сліди самі впадали в очі.

Сандерус, видно, звернув з дороги в бір, ідучи за відбитками великих копит, не таких глибоких, як на дорозі, але досить виразних, бо грунт тут був торф'яний, і важкий кінь з кожним кроком втолочував глицю шипахами, після яких залишались чорні по краях ямки.

Від бистрих Збиткових очей не сховалися й інші відбитки. Він сів на коня, Мацько за ним, і вони разом з чехом стали радитись так тихо, наче ворог був уже тут.

Чех радив іти далі пішки, але вони не погодились, бо не знали, чи далеко доведеться йти бором. Проте піші слуги мали йти попереду і в разі чого попередити їх.

Незабаром усі звернули в бір. Другий затіс на сосні впевнив їх, що вони не втратили сліду Сандеруса. Незабаром помітили, що їдуть доріжкою, або швидше лісовою стежкою, якою не раз ходили люди. Тепер вони були вже певні, що знайдуть якесь лісове сельбище, а в ньому тих, кого шукають.

Сонце вже трохи знизилось і золотом виблискувало поміж стовбурами дерев. Вечір мав бути погожий. В бору було тихо, бо звірина і птаство збирались на спочинок. Лише подекуди серед освітленого гілля миготіли білки, зовсім червоні від надвечірнього проміння.

Збишко, Мацько, чех і слуги їхали один за одним. Знаючи, що піші слуги одійшли далеко вперед і вчасно їх попередять, старий рицар тимчасом говорив до небожа, не дуже притишуючи голос.

–Подивимось по сонцю,– сказав він.– Від останнього постою до того місця, де був затіс, ми проїхали великий шмат дороги. На краківському годиннику було б годин зо три... Отже, Сандерус уже давно коло них і мав час розказати про свої пригоди. Аби тільки не зрадив.

–Не зрадить,– відповів Збишко.

І аби йому повірили,– докінчив Мацько,– бо як не повірять, то буде йому погано.

А чого б їм не повірити? Вони ж про нас нічого не відають. А його знають. Трапляється ж не раз, що бранці втікають з неволі.

Я думаю так: коли він сказав їм, що втік з неволі, то вони можуть злякатися погоні й одразу рушити далі.

Ні. Він зуміє замилити їм очі. До того ж, вони не подумають, що погоня піде так далеко.

Рицарі на деякий час замовкли, але незабаром Мацькові здалося, що Збишко щось шепче до нього. Він обернувся й запитав:

–Що ти кажеш?

Але Збишко, підвівши очі вгору, шепотів не до Мацька, а просив бога про Дануську і про щасливе завершення свого сміливого вчинку.

Мацько теж став хреститися, та тільки-но раз перехрестився, як один з посланих наперед слуг раптом виринув з ліщинових заростей.

–Смолярня! – сказав він.– Вони тут!

–Стій! – шепнув Збишко і вмить зіскочив з коня. За ним зіскочили Мацько, чех і слуги, з котрих трьом

було наказано залишитися з кіньми, тримати їх напоготові й пильнувати, щоб котрий-небудь, боронь боже, не заіржав. П'ятьом іншим Мацько сказав:

–Там будуть два конюхи й Сандерус. Всіх їх треба вмить пов'язати, а коли б котрий-небудь збройний чинив опір, того – по головешці.

І вони рушили вперед. По дорозі Збишко шепнув дядькові:

–Беріть старого Зігфріда, а я Арнольда. —Тільки стережися! – відповів старий.

І він моргнув чехові, даючи йому зрозуміти, щоб той кожну мить готовий був допомогти молодому панові.

Чех кивнув головою, набрав у груди повітря і спробував, чи легко виходить меч із піхов.

Але Збишко помітив це і сказав:

–Ні! Наказую тобі зараз же бігти до ношів і під час битви не відступати від них ні на крок.

Вони просувалися ліщиновими заростями швидко й тихо, але десь за дві стадії ліщина скінчилася і перед ними відкрилась невелика поляна з погаслими смолярними купами і двома хатами, або пумами, в яких напевне жили смолярі, поки їх звідти не вигнала війна. Призахідне сонце яскраво освітлювало луг, смолярні купи й обидва пуми, що стояли далеко один від одного. Коло одного з них сиділи на колоді два рицарі, коло другого – плечистий рудоволосий слуга і Сандерус. Обидва вони витирали ганчірками панцери, а крім того, коло ніг Сандеруса лежали два мечі, які він, мабуть, мав почистити пізніше.

–Дивися,– сказав Мацько, з усієї сили натискаючи на плече Збишка, щоб стримати його ще на хвилину.– Він навмисне забрав у них мечі й панцери. Це добре! Отой сивоголовий, то, мабуть...

–Вперед! – раптом крикнув Збишко.

Він вихором вискочив на поляну. Два рицарі схопилися з колоди, але перш ніж вони встигли добігти до Сандеруса, Мацько вхопив старого Зігфріда за барки, перегнув назад і в одну мить підбив під себе. Збишко й Арнольд зчепилися, мов два яструби, сплелися навхрест руками, і між ними почалася страшна боротьба. Плечистий німець, який сидів коло Сандеруса, вхопився був за меч, але навіть не встиг ним махнути, бо Мацьків слуга Віт ударив його обухом по рудій голові й уклав на місці. Потім, з наказу старого пана, він кинувся в'язати Сандеруса, а той, хоч і знав, що так було умовлено, заревів від страху, мов недорізане теля.

Хоч Збишко міг рукою видушити з гілки сік, однак відчув, ніби потрапив не в людські руки, а в ведмежі лапи. Він також відчув, що коли б не панцер, який він надів на випадок збройної боротьби, велетень-німець був би потрощив йому ребра, а може, й хребет. Правда, юнак підняв був його трохи вгору, але німець підняв його ще вище і хотів з усієї сили гепнути об землю, щоб той уже не встав.

Але Збишко так сильно стиснув німця, що йому аж очі налились кров'ю, потім ударив ногою під коліно і звалив на землю.

Власне, вони звалились обидва, тільки Збишко впав підспід. В ту ж мить завбачливий Мацько кинув напівзадушеного Зігфріда на руки слугам, а сам підбіг до лежачих, скрутив Арнольдові паском ноги, потім сів на нього верхи, як на вбитого кабана, і приставив до потилиці мізерикордію.

Німець пронизливо крикнув, і руки його безвладно зсунулись з боків Збишка. Він почав стогнати не стільки від уколу мізерикордією, скільки від нестерпного болю в спині, куди його вдарили під час битви з Скірвоїллом.

Мацько вхопив його обома руками за комір і стягнув із Збишка, а Збишко підвівся з землі й сів, далі хотів устати, але не зміг і просидів нерухомо кілька хвилин: Обличчя його було бліде й спітніле, очі налились кров'ю, а губи посиніли – він дивився поперед себе напівпритомним поглядом.

– Що з тобою? – занепокоєно спитав Мацько. – Нічого, тільки дуже стомився. Допоможіть мені стати на ноги.

Мацько взяв його попід пахви й підняв.

–Можеш стояти? – Можу.

У тебе щось болить?

Ні. Тільки важко дихати.

Тимчасом чех, побачивши, що на поляні все вже скінчено, з'явився коло пума, тримаючи за карк орденську служку. Побачивши їх, Збишко забув про втому, сили одразу повернулися до нього, і він, ніби й не боровся з страшним Арнольдом, кинувся до нума.

–Данусько! Данусько!

Але ніхто не відгукнувся на цей поклик. – Данусько! Данусько! – повторив Збишко.

І замовк. В хаті було темно, через те він Спочатку нічого не міг побачити. Натомість з-за каміння, з якого було складено вогнище, до нього долинуло швидке й гучне дихання, що нагадувало дихання зляканого звіряти.

– Данусько! Ради бога! Це я, Збишко!

В цю мить він побачив у темряві її широко відкриті, повні жаху, божевільні ючі. Він кинувся до неї, схопив її в обійми, але вона не впізнала його; вириваючись від нього, шепотіла здавленим голосом:

– Боюся! Боюся! Боюся!..

XXIII

Не помогли ні ласкаві слова, ні пестощі, ні благання—Дануся нікого не впізнавала й не приходила до пам'яті. Єдине почуття, яке опанувало всю її істоту, це був страх – вона тремтіла, мов спіймана птиця. Коли їй принесли їжу, вона не хотіла при людях їсти, хоч з того, як дивилася на неї, видно було, що вона голодна і, може, вже давно. Залишившись сама, Дануся накинулась на їжу з жадобою дикого звіряти, але як тільки в нум увійшов Збишко, вона одбігла в куток і сховалася за в'язкою сухого хмелю. Даремно Збишко розкривав обійми, даремно простягав руки, даремно благав, тамуючи сльози. Дівчина не хотіла вийти з своєї схованки навіть тоді, коли в нумі запалили вогонь і коли при його світлі можна було добре розглядіти Збишка. Здавалося, що разом з свідомістю Дануся втратила й пам'ять. Збишко дивився на неї, на її змарніле обличчя, на якому застиг вираз жаху, на запалі очі, на лахміття, в яке була одягнена, і серце його нило від болю й люті, коли подумав, в яких вона була руках і як з нею поводились. Нарешті його пойняв такий шалений гнів, що він схопив меча, кинувся на Зігфріда й напевне був би його вбив, коли б Мацько не вхопив за руку.

Вони почали боротися майже як вороги, але юнак так ослаб від попередньої боротьби з велетнем Арнольдом, що старий рицар переміг його і, викрутивши йому руку, вигукнув:

–Чи ти сказився?

– Пустіть! – скрегочучи зубами, відказав Збишко.– Бо в мені душа розірветься.

–Нехай рветься! Не пущу! Краще розбий голову об дерево, ніж ганьбити себе і весь рід.

І, стискаючи немов залізними кліщами Збиткову руку, Мацько заговорив суворим голосом:

Опам'ятайся! Помста від тебе не втече, а ти ж пасований рицар. Як же так? Будеш колоти зв'язаного бранця? Данусі цим не поможеш, а тобі що від цього? Нічого, тільки ганьба. Скажеш, що королям і князям не раз доводилось убивати бранців? Так, але не в нас! До того ж, що минається їм, те не минеться тобі. Вони мають королівства, міста, замки, а що маєш ти? Рицарську честь. Той, хто не дорікне їм, плюне в очі тобі. Опам'ятайся, ради бога! Настало мовчання.

–Пустіть,– похмуро повторив Збишко,– не заколю я його.

–Ходімо до вогню, порадимось.

І Мацько взяв його за руку й повів до багаття, що його слуги розпалили коло смолярних куп. Сівши там, Мацько трохи подумав і сказав:

–Згадай ще й те, що ти обіцяв віддати цього старого собаку Юрандові. А він помститься йому й за свої, і за Данусині муки! Він йому віддячить, не бійся! Ти повинен принести Юрандові цю радість. Вона йому належить. Те, чого не можна робити тобі, можна буде Юрандові, бо він не взяв бранця, а дістане його від тебе в подарунок. Він зможе без ганьби й без осуду хоч і шкуру з нього злупити, розумієш мене?

–Розумію,– відповів Збишко.– Ваша правда.

–Видно, що до тебе повертається розум. Якби тебе й далі спокушав диявол, то пам'ятай і те, що ти викликав Ліхтенштейна та інших хрестоносців, а коли б ти зарубав безборонного бранця та коли б про це розголосили слуги, ні один рицар не прийняв би твого виклику, і мав би рацію. Боже борони! Нам і так не бракує нещастя, то нехай хоч ганьби не буде. Краще давай подумаємо, що нам тепер робити.

–Радьте! – сказав юнак.

– На мою думку, треба зробити так: оту змію, котра була при Данусі, можна б знищити, але не личить рицарям бруднити руки жіночою кров'ю, тому віддамо її князеві Янушеві. Вона витворяла всяке лихо ще в лісовому палаці в присутності князя й княгині, то нехай її судить мазовецький суд, і якщо її не колесують, то хіба захочуть образити божу справедливість. Поки не знайдемо якоїсь іншої жінки, котра могла б доглядати Данусю, доти буде потрібна ця змія, а потім прив'яжемо її коневі до хвоста. А тепер нам треба якнайшвидше дістатися до мазовецьких лісів.

Тільки не зараз, бо ніч. Може, дасть бог, завтра й Дануся опам'ятається.

Та й коні нехай добре відпочинуть. На світанку вирушимо.

Дальшу розмову їм перебив голос Арнольда фон Бадена, який, лежачи віддалік на спині, прив'язаний вподовж до власного меча, став щось вигукувати понімецьки. Старий Мацько встав і пішов до нього, але не міг як слід зрозуміти його мови і почав шукати очима чеха.

Проте Глава не міг зараз прийти, бо був зайнятий іншим ділом. В той час, коли Збишко з Мацьком розмовляли коло багаття, він підійшов до орденської служки і, вхопивши її за комір та струснувши, як грушу, сказав:

–Слухай, суко! Підеш до хати й вимостиш для пані постіль із шкур, але перед тим одягнеш її в свою хорошу одежу, а сама приберешся в те лахміття, в якому ви її водили... трясця вашій матері!

І, не мігши вгамувати наглого гніву, він так струсонув нею, що їй аж очі полізли на лоб. Він, може, був би скрутив їй в'язи, якби не знав., що вона ще буде потрібна, тому нарешті пустив її і сказав:

–А потім вибереш для себе гілляку.

Вона в розпачі схопила чеха за коліна, а коли він відштовхнув її ногою, подхопилась, побігла до хати й, кинувшись Данусі в ноги, заверещала:

–Захисти мене! Не дай скривдити!

Але Дануся тільки приплющила очі, і з уст її пролунав звичний уривчастий шепіт:

–Боюся! Боюся! Боюся!

Далі вона зовсім заціпеніла, як це було завжди, коли до неї наближалася служка. Проте далася роздягти себе і вбрати в нову одежу. Служка, вимостивши постіль, поклала на неї Данусю, немов дерев'яну або воскову ляльку, а сама сіла коло вогнища, боячись вийти з нума.

Незабаром увійшов чех і, звернувшись до Данусі, сказав:

– Ви серед друзів, пані. Во ім'я отця, і сина, і святого духа, спіть спокійно.

Він перехрестив її, а далі, не підвищуючи голосу, щоб її не налякати, сказав служці:

–Ти полежиш зв'язана за порогом, але якщо наробиш крику і злякаєш пані, то я зараз же скручу тобі в'язи. Вставай і йди.

Вивівши служку з хати, він міцно зв'язав її, як обіцяв, потім пішов до Збишка.

– Я сказав одягти пані в нову одежу, що була на тій ящірці,– сказав чех.– Постіль постелена, і пані спить. Найкраще вам,щане, до неї не йти, щоб вона не перелякалася. Дасть бог, завтра, як відпочине, прийде до пам'яті, а тепер і вам треба подумати про їжу тавідпочинок.

– Я ляжу коло порога, – відповів Збишко.

–То я відтягну ту суку вбік, до того трупа з рудими патлами, а ви повинні попоїсти, бо попереду у вас трудна дорога.

Сказавши це, він пішов дістати з приторочених до сідла бесагів копчене м'ясо й печену ріпу, якими вони призапаслися в жмудському таборі. Але тільки-но чех поклав їжу перед Збишком, Мацько покликав, його до Арнольда.

– Довідайся як слід, чого хоче оцей здоровило,– сказав він,—бо я хоч і знаю деякі слова, але ніяк не второпаю, чого він хоче.

–Я підтягну його, пане, до вогнища,—відповів чех,—а там ви порозумієтесь.

І, скинувши паска, він просунув його попід, пахвами, Арнольдові і завдав собі на плечі. Глава аж зігнувся під тягарем велетня, але, бувши дужим хлопцем, доніс його до багаття й кинув, як мішок, коло Збишка.

Розв'яжіть мене,– сказав хрестоносець.

Розв'язати можна,– відповів через чеха старий Мацько,– якщо ти рицарською честю присягаєшся, що визнаєш себе нашим бранцем. Проте я і так накажу витягти з-під твоїх колін меч і розв'язати руки, щоб ти міг сісти поруч з нами, а вірьовок на ногах не попущу, поки не поговоримо.

Мацько кивнув чехові, і той перерізав Німцеві на руках вірьовки й допоміг йому сісти. Арнольд спогорда подивився на Мацька, потім на Збишка й запитав:

–Хто ви такі?

Як ти смієш питати? Яке твоє діло?.. Спочатку скажи, хто ти такий?

Річ у тім, що рицарське слово я міг би дати тільки рицарям.

Ну, то дивися!

І Мацько, розгорнувши плаща, показав на собі рицарського паса.

Хрестоносець дуже здивувався, помовчав, і потім сказав:

Як так? Ви – рицарі і добуваєте по лісах здобич розбоєм та допомагаєте поганам?

Брешеш! – крикнув Мацько.

Так почалась між ними ворожа й погордлива розмова. Коли ж Мацько спересердя крикнув, що саме Орден не допускає хрещення Литви, та навіз усі докази, Арнольд знову здивувався й замовк, бо правдабула така очевидна, що її не можна було ні заперечити, ні закрити на неї очі. Німця особливо вразили слова Мацька, які він промовив, перехрестившись: «Хто його знає, кому ви зрештою служите, якщо не всі, то принаймні декотрі», і вразили тому, що навіть у самому Ордені про деяких комтурів подейкували, ніби вони поклоняються сатані. Проте їх у цьому не обвинувачували й до суду не притягали, щоб не зганьбити весь Орден, і Арнольд знав, що, такі чутки були і що брати нишком про це говорили. А Мацько, чувши від Сандеруса про незрозумілу поведінку Зігфріда, остаточно збентежив простодушного велетня.

А Зігфрід,– говорив він далі,—з котрим ти вирушив у похід на війну, хіба служить богу і Христу? Хіба ти ніколи не чув, як він розмовляв з нечистою силою, як перешіптувався з нею, сміявся або скреготав зубами?

Це правда! – пробурмотів Арнольд.

Але Збишко, якому жаль і гнів новою хвилею хлюпнули в, серце, раптом крикнув:

–І ти говориш про рицарську честь? Ганьба тобі, бо ти помагав катові й дияволу! Ганьба тобі, бо ти спокійно дивився на муки безборонної жінки й рицарської дочки, а може, й сам мордував її. Ганьба тобі!

Арнольд здивовано вирячив очі і, хрестячись, сказав:

–Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Як так?..

Ота божевільна дівка, в голові у якої живе двадцять сім чортів?.. Я?..

–Горе! Горе! – хрипким голосом перебив Збишко. І, схопивши за руків'я мізерикордію, знову почав

позирати диким поглядом на Зігфріда, що лежав трохи далі в темряві.

Мацько спокійно поклав йому руку на плече і з усієї сили притиснув, щоб повернути йому свідомість, а сам звернувся до Арнольда:

–Ця жінка – дочка Юранда із Спихова і дружина оцього молодого рицаря. Тепер ти розумієш, чому ми вас висліджували і чому ти наш бранець.

– Клянусь богом! – сказав Арнольд.—Звідки? Як? Вона несповна розуму...

–Тому що хрестоносці викрали її, мов невинне ягня, і довели до цього муками.

При словах «невинне ягня» Збишко підніс до рота кулак і стиснув зубами великого пальця, а з очей йому закапали гіркі рясні сльози. Арнольд сидів задумавшись, а чех коротко розказав йому про зраду Данфельда, викрадення Данусі, тортури Юранда і поєдинок з Ротгером. Коли він скінчив, настала тиша, яку порушував тільки лісовий шум та тріск іскор у багатті.

Так вони просиділи кілька хвилин; нарешті Арнольд підвів голову і сказав:

Не тільки рицарською честю, а й святим хрестом присягаюся, що я майже не бачив тієї жінки, не знав, хто вона, і що до її мук нічим і ніколи не був причетний.

То присягнися, ще, що добровільно підеш за нами й не будеш намагатися втікати, тоді я накажу розв'язати тебе зовсім,– сказав Мацько.

Нехай буде й так – присягаюся! Куди ви мене поведете?.

В Мазовію, до Юранда із Спихова.

Після цього Мацько сам перерізав йому на ногах вірьовки, потім показав на м'ясо й ріпу. Через деякий час Збишко підвівся й пішов спочити коло порога нума, де вже не знайшов орденської служки, бо слуги ще раніш забрали її до коней. Лігши на шкурі, яку йому приніс Глава, Збишко вирішив не спати, а ждати світанку, сподіваючись, що з Данусею станеться якась щаслива переміна.

А чех повернувся до багаття, аби поговорити з старим рицарем з Богданця про те, що непокоїло його душу. Мацько сидів у глибокій задумі, зовсім не зважаючи на хропіння стомленого в дорозі Арнольда, який, з'ївши неймовірну кількість м'яса й ріпи, спав важким сном.

А ви не спочинете, пане? – спитав зброєносець.

Сон тікає від моїх очей,– відповів Мацько.– Дай боже завтра хороший день...

Він глянув на зірки.

– На небі вже видно Воза, а я весь час думаю, як то воно все буде.

І мені не до спання, бо панянка із Згожелиць не виходить з голови.

І справді, то ще одна біда! Але ж вона в Спихові.

В тім-то й річ, що в Спихові. Вивезли ми її із Згожелиць не знати нащо.

Сама вона хотіла до абата, а коли абат умер, то що ж я мав робити,– нетерпляче відказав Мацько, який не любив про це говорити, почуваючи в душі свою провину.

Так, але що ж тепер робити?

Як – що? Одвезу її назад додому, та й нехай буде, що буде!..

Проте через деякий час він додав:

–Звісно, нехай буде, що буде, але коли б Дануська була здорова й така, як інші люди, то принаймні відомо було б, що робити. А так, хто його знає! Може, вона не одужає... і не вмре. Нехай би вже господь дав або одне або друге.

Але чех у цей час думав тільки про Ягенку.

Знаєте, ваша милость,—сказав він.– Коли я виїжджав із Спихова й прощався з панянкою, вона сказала мені: «В разі чого приїжджайте сюди раніш за Збишка й Мацька, Якщо їм треба буде послати гінця з вістями, то нехай пошлють вас, і ви одвезете мене до Згожелиць».

Ех! – відповів Мацько.– Певне, що їй було б незручно залишатися в Спихові, коли Дануська приїде. Певне, що їй тепер треба виїжджати до Згожелиць. Жаль мені сирітки, щирий жаль, та коли не судилося, то нічогісінько не вдієш! Тільки як же його це зробити?

Зажди-но... Кажеш, вона тобі наказала повертатися з відомостями раніш за нас, а потім одвезти її до Згожелиць?

–Я вам повторив усе так, як вона казала.

–Ну, то, може, тобі й варто виїхати поперед нас. Старого Юранда також треба б повідомити, що дочка знайшлася, а то ще вмре від несподіваної радості. Їй же богу, нічого луччого не придумаєш. Повертайся! Скажеш, що ми одбили Дануську і що незабаром з нею приїдемо, а сам забирай ту небогу і вези її додому. Старий рицар зітхнув, бо йому справді жаль було Ягенки і тих замірів, які він плекав у душі. Через деякий час він знову спитав:

–Знаю, що ти хлопець кмітливий і сильний, але чи зможеш охоронити її від якої-небудь кривди або лихої пригоди? Бо в дорозі легко може трапитись і те, і інше,

– Зможу, хоч би довелося й головою наложити! Візьму кількох добрих слуг, яких мені спиховський пан не пожалує, і допроваджу її безпечно хоч би й на край

світу.

Ну, ти на себе занадто не покладайся. Пам'ятай, що на місці, в самих Згожелицях, треба буде не спускати з ока Вільків з Бжозової і Чтана з Рогова... Але що я кажу! Їх треба було не спускати з ока раніш, коли були інші наміри. А тепер уже пропала надія, і буде те, що має бути.

В усякому разі, я оберігатиму панянку й від тамтешніх рицарів, бо ця ж, панова Збиткова небога, ледве зіпає... може й умерти...

Слушно, їй-богу, слушно: ледве зіпає – може й умерти...

– Хай буде, як бог дасть, а тепер, давайте думати тільки про згожелицьку панянку.

–По справедливості, годилося б мені самому, відпровадити її на батьківщину, – сказав Мацько,– Але трудно з цим. Не можу я тепер залишити Збишка з різних поважних причин. Ти бачив, як він скреготав зубами та рвався до старого комтура, щоб зарізати його, як порося? А якби та дівка, як ти кажеш, пустилася духу в дорозі, то не знаю, чи зміг би і я його вгамувати. А коли й мене не буде, то його ніщо не стримає, і вічна ганьба спаде на нього й на весь рід, чого не дай боже, амінь!

Чех відповідав на це:

Так, але ж є простий спосіб. Дайте Мені цього ката, і я його не випущу, а витрушу аж у Спихові Юрандові з мішка.

Дай же тобі боже здоров'я! Який-бо ти розумний! – вигукнув з радості Мацько.– Проста річ! Проста річ! Забирай його та тільки привези живого до Спихова, а там роби з ним, що хочеш.

То дайте мені й оту щитнинську суку! Як не заважатиме в дорозі, то довезу, а як заважатиме, то– на гілляку!

Якщо Дануська не бачитиме їх обох, то, може, швидше позбудеться страху та опам'ятається. Але якщо ти забереш служку, то як же Дануся обійдеться без жіночої допомоги?

– Не може бути, щоб у лісі не здибали місцевих жителів або втікачів-хлопів з жінками. Візьмете будьяку з них, а вже кожна буде лучча за ту. А поки не знайдете, зуміє доглянути й пан Збишко.

Сьогодні ти міркуєш краще, ніж звичайно. І це правда. Коли Дануся весь час бачитиме Збишка біля себе, то, може, швидше опам'ятається. Він потрапить бути для неї батьком і матір'ю. Гаразд. А коли ти вирушиш?

Не Ждатиму світанку, але трохи полежу: зараз ще нема й півночі.

Як я казав, Віз уже сяє, але Квочка ще не сходила.

Хвалити бога, що ми таки дещо врадили, бо мені було дуже сумно.

Сказавши це, чех простягнувся коло пригасаючого вогнища, вкрився кудлатою шкурою і в ту ж мить заснув. Проте він прокинувся ще далеко до світанку, виліз з-під Шкури, глянув на Зірки і, потягнувшись, збудив Мацька.

Мені час збиратися,—сказав він.. :

Куди? – спитав спросоння Мацько, протираючи кулаками очі.

До Спихова.

– Ага, так! Хто це тут так хропе кбло мене? Мерця розбудив би.

–Рицар Арнольд. Підкину гілля в багаття і піду до слуг.

Він пішов, але незабаром повернувся квапливим кроком і ще здалека тихенько загукав:

–Пане, є новина – і погана!

– Що сталося? – схоплюючись на ноги, вигукнув Мацько.

–Служка втекла. Взяли її слуги між коні та розв'язали їй ноги, щоб їх грім побив! А як поснули, вона, мов вуж, виповзла і втекла. Підіть подивіться, пане.

Занепокоєний Мацько квапливо пішов з Главою до коней, але застали вони коло них тільки одного слугу: всі інші розбіглися шукати втікачку. Та марно було шукати її в темряві й гущавині, і вони незабаром повернулися з похнюпленими головами. Мацько мовчки надавав їм стусанів і повернувся до багаття, бо робити було більше нічого.

Незабаром прийшов Збишко, який вартував коло хати й не спав, а почувши кроки, захотів узнати, в чому річ. Мацько розказав йому, що вони вирішили разом з чехом, а потім повідомив про втечу орденської служки.

–Та це не велика біда,– закінчив Мацько,– бо вона або здохне в лісі з голоду, або її знайдуть хлопи та дадуть лупня, якщо раніш не знайдуть її вовки. Жаль тільки, що її не буде покарано в Спихові.

Збишко також пожалів, що її не буде покарано, але повідомлення сприйняв спокійно. Він не заперечував і проти від'їзду чеха з Зігфрідом, бо все, що не стосувалося безпосередньо Данусі, було йому байдуже. Тепер він теж почав говорити про неї:

–Візьму її завтра поперед себе на коня, і так поїдемо,– сказав він.

–Як вона там? Спить? – запитав Мацько. Часом трохи квилить, але не знаю, чи крізь сон,

чи наяву, а заходити в хату не хочу, щоб не злякати.

Дальшу розмову їм перебив чех: побачивши Збишка, він вигукнув:

–О, то й ваша милость на ногах? Ну, мені час! Коні готові, і старий чорт прив'язаний до сідла. Незабаром світанок, бо ночі тепер короткі. Зоставайтеся з богом, ваша милость!

–Їдь з богом і будь здоров!

Але Глава одвів ще Мацька вбік і сказав...

–Хотів би вас дуже просити... Коли б що-небудь сталося... знаєте, пане.... якесь нещастя абощо... то щоб негайно послали гінця до Спихова. А коли ми вже виїдемо, то нехай наздоганяє нас!

Добре,– сказав Мацько.– Я також забув тобі сказати, щоб ти віз Ягенку до Плоцька, розумієш! Підеш там до епіскопа І скажеш йому, хто вона, скажеш, що вона абатова хрещениця, для якої у епіскопа є заповіт, а далі проси про опікунство, бо про це також записано в заповіті.

А якщо єпіскоп скаже нам залишитися в Плоцьку?

Слухай його і зроби так, як він порадить.

Так і буде, пане. З богом!

З богом.

XXIV

Довідавшись на другий день про втечу орденської служки, рицар Арнольд нишком усміхнувся, але сказав так, як і Мацько: що її або з'їдять вовки, або вб'ють литвини. Це було дуже ймовірно, бо місцева людність литовського походження ненавиділа Орден і все, з ним зв'язане. Частина хлопів утекла до Скірвоїлла, а інші збунтувалися і, подекуди повбивавши німців, поховалися разом з родинами та пожитками в недоступних лісових нетрях. Служку шукали другого дня, але не дуже старанно і не знайшли, бо Мацько і Збишко думали про інше й не приділили пошукам достатньої уваги. Їм треба було якнайшвидше їхати в Мазовію, і вони хотіли вирушити, як тільки зійде сонце, але Дануся перед ранком міцно заснула, і Збишко не дозволив її будити. Він чув, як вона «квилила» вночі і знав, що не спала, тому тепер покладав на її сон великі надії. Двічі закрадався він до хати і двічі бачив при ранковому світлі її заплющені очі, розкриті губи й яскравий рум'янець на щоках, який буває у міцно сплячих дітей, його серце мліло від ніжності, і він стиха говорив: «Пошли тобі господи відпочинок і здоров'я, квітонько моя люба! Скінчилася твоя недоля, скінчилися сльози, і дасть господь милосердний, що твоє щастя плинутиме безконечно, як вода в річці», його щира й добра душа линула до бога, і він питав сам себе: чим би йому віддячити, чим відплатити, що б якому костьолові пожертвувати з достатку – зерном, худобою, воском чи іншими милими всемогутності божій речами? Він готовий був навіть зараз дати обітницю й докладно перелічити, що саме дарує, але вирішив заждати, бо не знав, у якому стані Дануська прокинеться і чи прийде до пам'яті; він не був упевнений, чи буде за що дякувати.

Мацько хоч і розумів, що небезпека для них мине аж у землях князя Януша, але також був тієї думки, що не, слід порушувати відпочинку Данусі, який, міг стати для неї рятівним. Тому він вирішив ждати, тримаючи напоготові слуг і коні.

Але коли минув полудень, а Дануся все спала, вони почали непокоїтись. Збишко весь час заглядав крізь, щілини й у двері, нарешті втретє увійшов до хати й сів на пеньку, що його вчора увечері служка принесла до постелі, щоб переодягнути Данусю.

Він сидів і дивився на неї, але вона не розплющувала очей. Аж як минуло, стільки часу, скільки треба, щоб повільно проказати «Отче наш» і «Богородицю», губи її здригнулись, вона зітхнула і, немов бачачи крізь сплющені повіки, прошепотіла:

–Збишко...

Він вмить упав перед нею навколішки, схопив її за схудлі руки і, в захваті цілуючи їх, заговорив уривчастим голосом:

–Хвалити бога! Данусько! Ти мене впізнала! Голос його розбудив її остаточно, вона сіла; на постелі і з розплющеними вже очима повторила:

–Збишко...

Дануся закліпала очима і здивовано почала озиратися навколо.

– Ти вже на волі!– промовив Збишко.– Я вирвав тебе від них, і ми поїдемо до Спихова.