Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 45 страниц)

Княгиня засміялась і, легенько вдаривши його рукавичкою по обличчю, сказала:

– Перестань! Ач який! Бачили ви його!

І вона підійшла до князя, якому слуги вже присунули крісло до столу. Але ще перед цим один з них подав йому плоске блюдо з тонко нарізаним пляцком та облатками, якими князь мав обділяти гостей, придворних і слуг. Друге таке блюдо для княгині тримав вродливий підліток, син сохачевського кастеляна. По другий бік стола стояв ксьондз Вишонек, який мав благословити поставлену на запашному сіні вечерю. Раптом у дверях з'явився засніжений чоловік і голосно вигукнув:

–Милостивий пане!

–Що таке? – спитав князь, невдоволений тим, що порушується обряд.

– На Радзанівськім. шляху зовсім замело, снігом якихось подорожніх. Нам треба більше людей, щоб одкопати їх.

Почувши це, всі присутні полякалися, занепокоївся і, князь. Він обернувся до сохачевського кастеляна і крикнув:

– Кінних, з лопатами, хутко! Потім спитав чоловіка, який приніс лиху звістку: – Багато заметених?

–Не .могли визначити. Дме страшенно. Є там коні й сани. Чимало слуг.

– Не знаєте, чиї вони?

–Люди кажуть: дідича із Спихова.

XXVII

Почувши лиху звістку, Збишко, навіть не спитавши дозволу князя, кинувся до стайні й наказав, сідлати коня. Чех, що був з ним у залі як зброєносець шляхетного походження, ледве встиг повернутись до кімнати і принести лисячого кожуха, він геть і не пробував стримувати молодого пана. Бувши розумним хлопцем, чех знав, що це нічого не поможе, а прогаяння може бути згубним. Скочивши на другого коня, він встиг взяти у воротаря кілька смолоскипів, і вони швидко рушили разом з князівськими людьми, яких спорядив старий кастелян. За брамою огорнула їх непроглядна темрява, але, здавалося, завірюха трохи вщухла. Можливо, вони були, б одразу за містом заблудили, якби не той чоловік, що дав знати про лиху пригоду; він вів їх швидко і впевнено, бо з ним був собака, вже знайомий з дорогою. В чистім полі вітер знову почав шмагати по обличчях вершників, тим більше, що вони їхали вчвал. Дорога була завіяна снігом, а місцями траплялись такі кучугури, що коні стрягли в них по черево. Князівські люди позапалювали смолоскипи й їхали серед диму та полум'я, а вітер дув з такою силою, немов хотів.одірвати полум'я від смолистого дерева й занести його в поля та ліси. Їхати було далеко – вершники поминули сельбища коло Цеханова, далі Недзбож і звернули в бік Радзанова. За Недзбожем буря стала помітно вщухати. Пориви вітру стали слабкіші й не несли вже з собою хмар снігу. Небо прояснювалось. Деякий час ще йшов сніг, але незабаром перестав. Потім у розривах хмар подекуди стали блищати зірки. Коні почали пирхати, вершники з полегкістю зітхнули. З кожною хвилиною зірок з'являлося все більше, брав мороз. Через деякий час настала цілковита тиша.

Пан де Лорш, який їхав поруч із Збишком, почав Його втішати, кажучи, що Юранд, безперечно, в небезпечну хвилину думав насамперед про врятування дочки і що коли б навіть усіх одкопали мертвими, вона однак буде жива, а може, навіть спатиме під шкурами. Збишко мало розумів його та й не мав часу слухати, бо провідник, що їхав попереду, незабаром звернув з дороги.

Молодий рицар виїхав наперед і спитав:

–Чому ми звертаємо?

–Бо їх засипало не на дорозі, а отам-о! Бачите, пане, отой вільшник?

Він показав рукою на темніючі вдалині зарості, які вже можна було побачити на сніговій рівнині, бо місяць вийшов з-за хмар і освітив усе навкруги.

–Видно, збилися з дороги.

–Збилися з дороги та й їздили кружка коло річки. В завірюху таке часто трапляється. Їздили та й їздили, поки коні не пристали.

–Як же ви їх знайшли?

Собака привів. – Поблизу немає яких-небудь хат?

Є, але по той бік річки. Тут недалеко річка Вкра.

Давай вчвал! – гукнув Збишко.

Та наказати було легше, ніж виконати наказ, бо хоч мороз брав добрий, але на полі лежав сипкий, глибокий сніг, в якому коні стрягли повище колін, тому їхати довелося повільно. Раптом вони почули, як загавкаг собака, і поперед них забовванів грубий і кривий стовбур верби, над яким у світлі місяця полискувала крона голого гілля.

–Вони далі,– сказав провідник,– поблизу вільшника, але й тут щось мусить бути.

–Ось кучугура під вербою. Посвітіть!

Кілька князівських людей злізло з коней і почало присвічувати смолоскипами, потім один з них гукнув:

– Людина під снігом! Видно голову, ось де!

Єй кінь! – зараз же гукнув і другий.

Відкопати!

Лопати занурились у сніг і почали відкидати його на обидва боки.

За хвилину стало видно постать людини, що сиділа під вербою, в глибоко насунутій на обличчя шапці. Одна рука тримала повід коня, що лежав побіч з зануреною в сніг мордою. Очевидно, чоловік од'їхав від гурту, можливо, для того, щоб швидше дістатись до людської оселі і привести когось на допомогу, а коли кінь його впав, він сховався з підвітряного боку під вербою і тут задубів.

–Присвітіть! – гукнув Збишко.

Слуга підніс смолоскип до обличчя мерця, але одразу трудно було розпізнати ного риси. Аж коли другий слуга підвів йому голову вгору, з усіх грудей вихопився один вигук:

–Пан із Спихова!

Збишко наказав дном слугам взяти його і везти до найближчої хати, а сам, не гаючи часу, подався з рештою людей рятувати інших. По дорозі він думав, що знайде там Дануську, свою дружину, може, неживу, і з усієї сили гнав коня по груди в снігу. На щастя, було вже недалеко – лише кілька стадій. З темряви озвалися голоси: «Сюди!» То кричали люди, котрі раніш залишилися коло засипаних. Збишко доїхав до них і зіскочив з коня.

–За лопати!

Двоє саней уже було відкопано тими, що лишилися стерегти засипаних. Копі й люди в них замерзли, і надії на їх порятунок не було. Де інші запряги, можна було догадатися по снігових кучугурах, хоч не всі сани були завіяні цілком. Коло деяких видно було замерзлих коней, що стояли по черево в снігу, немов пориваючись вперед в останньому зусиллі. Перед одною парою стояв чоловік із списом у руці, по пояс у снігу, нерухомий, як стовп; інші позамерзали коло коней, тримаючи їх за поводи. Смерть спіткала їх, видно, в ту хвилину, коли вони намагались вивести коні з заметів. Один запряг з самого заду зовсім не був заметений. Візничий сидів спереду, скулившись і затуливши руками вуха, а ззаду лежало двоє людей; довгі смуги снігу впоперек їх грудей сполучалися з заметом і прикривали їх, немов ковдрою, а вони, здавалося, тихо й спокійно спали. Декотрі загинули, до кінця борючись з заметіллю, про що свідчили їхні повні напруження пози. Кілька саней перекинулось; в деяких поламались дишлі. Люди щохвилини одкопували кінські спини, зігнуті, як луки, в останньому зусиллі, або встромлені мордами в сніг кінські голови, людей в санях і коло саней, але на жодних не було знайдено жінок. Збишко так орудував лопатою, що аж піт заливав йому очі; серце його нестримно билося, коли він світив в очі трупам, сподіваючись знайти між ними кохане обличчя, але все марно! Вогонь освітлював лише грізні вусаті обличчя спиховських забіяк – ні Данусі, ні іншої якоїсь жінки ніде не було.

–Що ж це таке? – здивовано питав сам себе молодий рицар.

І гукав до людей, які працювали поодаль, питаючи, кого вони знайшли, але ті знаходили тільки чоловіків. Нарешті все було закінчено. Слуги запрягли в сани своїх коней і рушили з трупами до Недзбожа, щоб там у теплі спробувати, чи не пощастить когось повернути до життя. Збишко з чехом і двома слугами залишився, йому спало на думку, що, може, сани з Данусею одбилися від гурту; може, Юранд відправив запряжені найкращими кіньми сани вперед; а може, залишив її десь по дорозі в хаті. Збишко сам не знав, що робити; в усякому разі він хотів оглянути найближчі замети, вільшник, а потім повернутися й шукати по дорозі.

Проте в заметах нічого не знайшли. У вільшнику лише кілька разів блиснули вовчі очі, але ніхто ніде не натрапив на сліди людей і коней. Поле між вільшником і дорогою тепер блищало в місячному сяйві і на білій, невиразній його рівнині подекуди вдалині виднілись темні плями, але то були вовки, які швидко розбігались при наближенні людей.

–Ваша милость! – сказав нарешті чех.– Даремно ми тут їздимо та шукаємо, бо панни із Спихова у валці не було.

–На дорогу! – відповів Збишко.

– Не знайдемо й на дорозі. Я добре дивився, чи нема на якихось санях скринь з жіночими уборами. Нічого такого не було. Панна залишилась у Спихові.

Збишко визнав слушність цієї думки і сказав:

–Дай боже, щоб було так, як ти кажеш. А цех почав розвивати свою думку далі:

–Коли б вона була десь у санях, старий пан не од'їхав би від неї або, од'їжджаючи, взяв би її поперед себе на коня, і ми знайшли б її коло нього.

– Поїдемо туди ще раз,– занепокоєно мовив Збишко.

Йому спало на думку, що, може, воно так і було, як сказав чех. А що, коли там не дуже пильно шукали? Що, коли Юранд узяв поперед себе на коня Данусю, а потім, як кінь упав, Дануся одійшла від батька, щоб знайти йому якусь допомогу. В такому разі вона могла бути десь поблизу.

Але Гловач, немов угадавши його думки, повторив:

–Тоді б знайшовся на санях її одяг, бо не їхала б вона до княжого двору лише в тому, що було на ній.

Незважаючи на це слушне зауваження, вони все-таки поїхали до верби, але ні під нею, ні навколо неї не знайшли нікого. Князівські люди вже забрали Юранда до Недзбожа, і навколо було зовсім пусто. Чех зауважив ще, що собака, який біг з провідником і знайшов Юранда, був би знайшов і панянку. Тоді Збишко з полегкістю зітхнув, майже певний, що Дануся залишилася вдома. Він навіть пояснив собі, як це сталося: очевидно, Дануся в усьому призналась батькові, і він, розсердившись на неї за шлюб, навмисне залишив її вдома, а сам поїхав скаржитися князеві і просити його заступництва перед епіскопом. Подумавши про це, він не міг подолати відчуття полегкості, бо тепер, з смертю Юранда, зникли всі перешкоди. «Юранд не хотів, але бог хотів! – подумав молодий рицар.– А воля божа завжди всесильна». Тепер йому залишається тільки їхати до Спихова, взяти свою Дануську, а потім виконати обітницю, що легше було зробити в приграниччі, ніж у далекому Богданці. «Воля божа! Воля божа!» повторював у думці Збишко. Раптом він засоромився своєї передчасної радості і, звернувшись до чеха, сказав:

Жаль мені його дуже, і я кажу тобі це на повен голос.

Кажуть люди, що німці боялися його, як смерті, —відповів зброєносець.

Трохи згодом запитав:

– Тепер повернемось до замка?

–Через Недзбож,—відповів Збишко. Вони в'їхали в Недзбож і попрямували до садиби,

в якій їх прийняв старий дідич Желех. Юранда вже не застали, але Желех сповістив їм добру новину:

Терли його тут снігом мало не до кісток,—сказав він,—і вино лили йому в рот, а потім парили в лазні; тут він і почав дихати.

Живий? – радісно запитав Збишко, який при цій звістці забув про свої власні справи.

Живий, але бог його знає, чи виживе, бо душа не любить повертатися з півдороги.

–Нащо ж його повезли?

–Бо за ним прислали від князя. Скільки, було в домі перин, обклали його ними та й повезли.

– А про. дочку нічого не казав?

– Він ледве почав дихати, мова ще не повернулася

до нього.

– А інші?

–А інші уже в бога за піччю. Не будуть, бідолахи, на всеношній, хіба на тій, що сам господь на небі відправить.

–Жодний не ожив?

–Жодний. Ідіть до хати, чого це ми в сінях розмовляємо. А якщо хочете їх бачити, то вони лежать в челядні коло вогню. Ідіть же до хати.

Але вони поспішали й не хотіли зайти, хоч старий Желех і радий був затягти їх до себе, щоб наговоритись. Від Недзбожа до Цеханова залишився ще чималий шмат дороги, а Збишка як вогнем пекло, щоб якнайшвидше побачити Юранда і що-небудь від нього довідатись.

Отже, вони, як тільки могли, поспішали засніженою дорогою. Коли приїхали, було вже після півночі і всеношна в двірцевій каплиці якраз скінчилась. Збишко зачув мукання волів та бекання кіз: їхні голоси, за старим звичаєм, наслідували віруючі на пам'ять про те, що Ісус Христос народився в яслах. Після відправи до Збишка вийшла княгиня з засмученим і перестрашеним обличчям і спитала:

А Дануська?

Нема її. Невже Юранд нічого не сказав? Я чув,

що він живий?

–Господи милосердний!.. Це божа кара й горе нам! Юранд не заговорив і лежить, як колода.

–Не бійтеся, милостива пані! Даyуська залишилася в Спихові.

– Звідки ти знаєш?

Бо ні в одних санях нема й сліду жіночих уборів. Не віз би ж він її в одному кожусі.

Правда, як бог свят!

Очі її враз заблищали радістю, і вона вигукнула:

–О маленький Ісусе, що сьогодні народився, видно, не гнів твій, а благословення витає над нами!

Проте прибуття Юранда без дівчини змусило її задуматись, і вона питала далі:

–Нащо б же йому залишати її вдома?

Збишко розказав їй про свої міркування. Вони здалися їй слушними, але не викликали у неї великих побоювань.

Тепер Юранд завдячуватиме нам своїм життям,– сказала вона, – а насправді – тобі, котрий поїхав його відкопувати. Це ж треба замість серця камінь в грудях мати, щоб далі упиратися! В цьому є для нього також і божа пересторога, щоб не воював з господнім таїнством. Як тільки він опритомніє та заговорить, я зараз же йому розкажу.

Треба, щоб він спочатку очуняв, бо ще невідомо, чому він не взяв Дануськи. Може, вона, боронь боже, хвора?

Не балакай абичого! Мені й так сумно, що її нема. Якби вона була хвора, то він од неї не поїхав би!

Це правда! – сказав Збишко.

І вони пішли до Юранда. В кімнаті було гаряче, як у лазні, й ясно, бо в каміні горіли великі соснові поліна. Ксьондз Вишонек пильнував хворого, який лежав під ведмежими шкурами з блідим обличчям, із злиплим від поту волоссям і з заплющеними очима. Рот у нього був відкритий, і хоч він дихав з великим зусиллям, але так глибоко, що шкури, якими він був укритий, то підіймалися, то опадали.

Ну, як він? – спитала княгиня.

Увілляв йому збанок гарячого вина в рот,– відповів ксьондз Вишонек,– і з нього верне піт.

Він спить чи ні?

Може, й не спить, бо дуже носить боками.

– А пробували говорити до нього?

–Пробував, але він нічого не відповідає, думаю, що й до світанку не заговорить.

–Будемо чекати світанку, – сказала княгиня. Ксьондз Вишонек став наполягати, щоб княгиня

йшла на спочинок, але вона не хотіла його слухати, їй завжди і в усьому хотілося дорівнятись в християнських доброчинствах покійній королеві Ядвізі, в тім числі і в догляді за хворими, та спокутувати своїми заслугами батькові гріхи. Тому вона не минала жодної нагоди, щоб у цій споконвічно християнській країні бути побожнішою за інших і тим самим стерти пам'ять про те, що вона народилась у поганстві.

Крім того, княгині страшенно хотілося почути щонебудь з уст Юранда про Данусю, бо думка про дівчину все-таки непокоїла її. Сівши коло його ліжка, вона почала проказувати молитви, а потім задрімала. Збишко, ще не зовсім здоровий і до того ж натруджений нічною їздою, незабаром наслідував її приклад, і за годину вони обоє так міцно поснули, що проспали б, мабуть, до білого дня, якби їх не розбудив дзвін з домової каплиці.

Той дзвін розбудив і Юранда. Він розплющив очі, швидко підвівся й сів на ліжку і, кліпаючи очима, почав обдивлятися навколо.

–Слава Ісусу Христу!.. Як ви себе почуваєте? – спитала княгиня.

Але він, очевидно, ще не зовсім опам'ятався, бо дивився на неї, немов не впізнавав, і через деякий час вигукнув:

–Сюди! Сюди! Розкопайте замет!

–Заспокойтесь, бога ради, ви вже в Цеханові! – знов озвалася княгиня.

Юранд наморщив чоло, як людина, якій трудно щось пригадати, і відповів:

–В Цеханові?.. Донька чекає і... князь з княгинею... Данусько! Данусько!..

І раптом заплющивши очі, Юранд знову впав на постіль. Збишко і княгиня злякалися, чи він, бува, не вмер, але в ту ж мить Юранд почав рівно й глибоко дихати, як людина, що поринула в міцний сон.

Отець Вишонек приклав пальця до вуст і дав рукою знак, щоб його не будити, потім шепнув:

– Може, він отак проспить цілий день.

Так, але що він сказав? – запитала княгиня.

Сказав, що дочка чекає його в Цеханові,– відповів Збишко.

Бо ще не опам'ятався,– пояснив ксьондз.

XXVIII

Отець Вишонек побоювався, що й після другого пробудження Юранд ще довго може не опам'ятатися, а тимчасом обіцяв княгині і Збишкові сповістити їх, як тільки старий рицар заговорить, і коли вони вийшли, він також пішов на спочинок. Юранд прокинувся аж на другий день свят перед самим полуднем, але зате цілком притомний. Княгиня і Збишко були при цьому присутні. Він сів на ліжку, подивився на неї, впізнав і промовив:

Милостива пані... Ради бога, значить, я в, Цеханові?

І проспали свято,– відповіла княгиня.

Мене присипав сніг. Хто мене врятував?

Оцей рицар: Збишко з Богданця. Пам'ятаєте, в Кракові...

Юранд якийсь час дивився своїм здоровим оком на юнака і сказав:

– Пам'ятаю... А де Дануська?

Хіба вона не їхала з вами? – спитала занепокоєна княгиня.

Як же вона могла їхати зо мною, коли я до неї їхав?

Збишко й княгиня перезирнулися, гадаючи, що Юранд і досі говорить з гарячки, потім княгиня сказала:

Ради бога, опам'ятайтесь! Хіба дівчини не було з вами?

Дівчини? Зі мною? – здивовано спитав Юранд.

Бо ваші люди всі загинули, а її між ними не знайшли. Чому ви її залишили в Спихові?

Він повторив ще раз, але з тривогою в голосі:

–В Спихові? Та вона ж у вас, милостива пані, а не в мене!

Та ви ж прислали за нею в лісовий палац людей з листом!

Во ім'я отця й сина! – відповів Юранд. – Нікого я не посилав.

Княгиня раптом зблідла.

Що ж це таке? – сказала вона. – Ви певні, що говорите при своїй пам'яті?

Ради господа милосердного, де дівчина? – закричав, зриваючись з постелі, Юранд.

Почувши це, отець Вишонек швидко вийшов з кімнати, а княгиня говорила далі:

–Слухайте: за Данусею прибув до лісового палацу збройний загін з листом від вас. В листі було написано, що вас під час пожежі придушило балкою... що ви напівосліпли ї хочете бачити дочку... І вони взяли Дануську й поїхали...

– Горе! – вигукнув Юранд.– Богом присягаюся, ніякої пожежі в Спихові не було, і я не посилав по дочку!

В цей час повернувся ксьондз Вишонек з листом, подав його Юрандові й запитав:

Це не ваш ксьондз писав?

Не знаю.

А печать? "

Печать моя. Що написано в листі?

Отець Вишонек прочитав листа. Юранд слухав, хапаючись за волосся, потім сказав:

–Лист фальшивий!...Печать підроблена! Горе моїй душі! Вони викрали дівчину й занапастять її!

– Хто?

Хрестоносці!

Рани господні! Треба сказати князеві! Нехай шле послів до магістра!—вигукнула княгиня.– Господи милосердний, рятуй її і допоможи...

Сказавши це, вона з криком вибігла з кімнати. Юранд схопився з постелі й гарячково почав натягати одежу на свою могутню постать. Збишко сидів, немов скам'янілий, і лише через деякий час зловісно заскреготав зубами.

–Звідки ви знаєте, що її схопили хрестоносці? – спитав ксьондз Вишонек.

Присягаюсь муками господніми!

Чекайте... Може бути. Вони приїжджали до лісового палацу скаржитись на вас... Вимагали відплати...

–Вони її й схопили! – раптом вигукнув Збишко. Сказавши це, він вибіг з кімнати, подався до стайні

і наказав запрягати сани й сідлати коні, сам добре не знаючи, нащо так робить. Вій тільки розумів, що треба рятувати Данусю, треба їхати негайно, хоч би й у саму Пруссію, і там вирвати її з ворожих рук або загинути.

Потім повернувся в кімнату сказати Юрандові, що зброя й коні зараз будуть готові. Збишко був певний, що Юранд поїде з ним. В серці його вирував гнів, біль і жаль, але разом з тим він не втрачав надії: йому здавалося, що вдвох з грізним рицарем із Спихова вони зможуть добитись усього—навіть ударити на всю збройну силу хрестоносців.

У кімнаті, крім Юранда, отця Вишонека і княгині, Збишко застав князя, пана де Лорша, а також старого пана з Длуголясу, якого князь запросив на нараду як чоловіка розумного, що добре знав хрестоносців, у яких довгі роки перебував у неволі.

Треба починати обачно, щоб надмірною запальністю не зіпсувати справи й не занапастити дівчини,– говорив пан з Длуголясу.– Треба негайно надіслати магістрові скаргу; якщо ваша князівська милость дасть до нього листа, то я з ним поїду.

Листа я дам, і ви з ним поїдете,– сказав князь. – Присягаюсь богом і святим хрестом, не дамо дівчині загинути. Магістр боїться війни з польським королем і старається привернути на свій бік мене і мого брата Семка... Звичайно, що її викрали не з його наказу, і він звелить її віддати.

А коли з його наказу? – спитав ксьондз Вишонек.

Хоч він і хрестоносець, але порядніший за інших,– відповів князь,– і, як я вам сказав, швидше хотів би мені догодити, аніж розгнівити. Могутність Ягелла – не жарти... Заливали вони нам сала за шкуру, поки могли, а тепер догадалися, що коли й ми, мазури, допоможемо Ягеллові, то буде їм погано...

Знову заговорив пан з Длуголясу:

–Це правда. Хрестоносці навмання нічого не роблять, і я так думаю, коли вони викрали дівчину, то тільки для того, щоб вирвати в Юранда з рук меч і або взяти викуп, або обміняти її.

Він звернувся до пана із Спихова:

Кого ви маєте зараз у полоні?

Де Бергова,– відповів Юранд.

Це хтось значний?

Видно, що значний.

Пан де Лорш, почувши ім'я де Бергова, почав розпитувати про нього і, дізнавшись у чому річ, сказав:

–То родич графа Гельдернського, великого їх добродійника, і з заслуженого в Ордені роду.

Це правильно, —сказав пан з Длуголясу, переклавши присутнім його слова: – Де Бергови посідали високі посади в Ордені.

– Ото ж бо Данфельд і де Леве так допоминались за нього,– сказав князь.– У них тільки й мови було, що де Бергова треба звільнити. Богом присягаюся, вони для того викрали дівчину, щоб визволити де Бергова.

–Значить, вони її повернуть, – сказав ксьондз.

Але краще було б знати, де вона, – сказав пан з Длуголясу.– Бо, припустимо, що магістр спитає: кому маю наказати, щоб її віддав? Що ми йому скажемо?

Де вона? – сказав глухо Юранд —Вже ж, певне, не тримають її на пограниччі, бо бояться, щоб я не одбив, а завезли десь на Віслу або й до моря.

Збишко сказав:

–Знайдемо її й одіб'ємо.

А князь раптом вибухнув довго стримуваним гнівом: – 3 мого палацу викрали дівчину, псявіри, образили мене, і я їм цього не подарую, поки живий. Досить з мене їхньої зради! Досить наскоків! Краще вовкулаків мати сусідами, ніж їх! Тепер магістр мусить покарати цих комтурів і прислати до мене послів з перепрошенням. Інакше я розішлю віці.

Він ударив кулаком об стіл і додав:

–Ого! За мною рушить брат з Плоцька, і Вітольд, і вся сила короля Ягелла. Годі потурати хрестоносцям! Вже б і святому терпець урвався. З мене досить!

Всі замовкли, чекаючи, поки вгамується його гнів.

Ганна Данута була рада, Що князь так близько взяв до серця справу Данусі, бо знала, що він був терплячий; але й наполегливий, і коли вже до чогось брався, то доводив діло до кінця.

Потім став говорити ксьондз Вишонек.

Колись в Ордені панував послух,—сказав він;– і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: «У нас її нема, ми її не викрадали». Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?

Що робити?– сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.

– Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.

Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.

Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! – вигукнув Збишко.

Юранд відняв руки від обличчя й запитав: – Хто був у лісовому палаці?

Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,– відповів ксьондз.– Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.

Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з'являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з'являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.

Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:

–Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,

–Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.

–Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,– трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.

Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:

– Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...

Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли. Князь узяв, посох і вийшов, щоб дати відповідні розпорядження, а княгиня звернулась до Юранда, щоб підбадьорити його добрим словом.

–Як же ви себе почуваєте? – спитала вона. Деякий час він нічого не відповідав, немов не чув

запитання, а потім несподівано сказав:

–Наче, мене хто, в стару рану штрикнув.

–Надійтеся на милосердність господню: Дануся повернеться, тільки віддайте їм де Бергова.

–Не пошкодував би їм і власної крові. Княгиня завагалася, чи не сказати йому зараз про

шлюб, але, подумавши трохи, не захотіла додавати нової прикрості до тяжкого нещастя Юранда, до того ж, їй стало чогось страшно. «Шукатимуть вони її вдвох із Збишком, нехай йому Збишко принагідно й розкаже,– подумала вона,– а тепер йому все переплуталося б у голові». Тому вона вирішила говорити про щось інше.

–Ви нас не винуватьте,– сказала вона.– Приїхали люди, одягнені як ваші слуги, з листом, підкріпленим вашою печаттю, в якому написано, що ви сліпнете і хочете ще раз глянути на дочку. Як же було не виконати батькового наказу?

Юранд вклонився їй в ноги.

–Я нікого не винувачу, милостива лані.

–І знайте, що бог вам її поверне, бо око його чатує над нею. Пошле він їй порятунок, як послав на останніх ловах, коли на нас напав лютий тур, а бог напоумив Збишка захистити нас. Сам він мало життям не наложив і потім довго хворів, але мене й Дануську оборонив, за що йому князь дав пас і остроги. Бачите! Над нею рука господня. Певно, що жаль дитини. Думала, що вона з вами приїде, що побачу її, мою милу, а воно от...

Голос княгині затремтів, і з очей полилися сльози. А Юранд, що досі стримувався, раптом вибухнув страшним розпачем.

Він схопився руками за довге волосся й почав битися головою об стіну й повторювати хрипким голосом:

–Боже! Боже! Боже!

Але Збишко кинувся до нього, сильно струсонув його за плечі й вигукнув:

–У дорогу! В Спихов!

XXIX

—Чий то почет? – несподівано спитав Юранд, коли за Радзановом прокинувся від задуми, немов від сну.

Мій,– відповів Збишко.

А мої люди всі загинули?

Я бачив їх мертвими у Недзбожі.

Нема моїх старих товаришів!

Збишко нічого не відповів. Вони мовчки поспішали до Спихова, сподіваючись застати там посланців від хрестоносців. На їх щастя, знову взялися морози, дороги були притерті, і вони могли їхати швидко. Надвечір Юранд знову заговорив і почав розпитувати про тих орденських братів, що були в лісовому палаці. Збишко розказав йому про все – і, про їхні скарги, і про від'їзд, і про смерть пана де Фурсі, і про те, як його зброєносець викрутив Данфельдові руку. Розповідаючи, він раптом згадав одну обставину, що тепер вразила його,– про перебування в лісовому палаці тієї жінки, котра привезла від Данфельда цілющий бальзам. На відпочинку він почав розпитувати про неї чеха й Сандеруса, але вони не знали, що з нею сталося. Їм здавалось, що вона поїхала або з тими людьми, що повезли Данусю, або незабаром після них. Збишкові аж тепер спало на думку, що ту жінку могли підіслати, аби вона попередила драпіжників, коли б Юранд перебував у лісовому палаці. В такому разі вони не назвалися б людьми із Спихова, а могли б мати при собі якогось іншого листа, якого віддали б княгині замість фальшивого Юрандового. Все це було зроблено з пекельною хитрістю, і молодий рицар, який знав хрестоносців лише як воїнів, уперше подумав, що кулака на них мало, їх треба вміти перемагати й головою. Це була гірка для нього думка, бо нестерпний біль і жаль перетворилися в ньому насамперед в жадання боротьби і крові. Навіть рятування Данусі уявлялося йому як ряд велелюдних боїв та герців, а тепер він зрозумів, що жадобу помсти, можливо, треба буде посадити, як ведмедя, на цеп і вигадувати інші способи порятунку й відшукання Данусі. Думаючи про це, шкодував, що з ним немає Мацька. Адже Мацько був настільки спритний, наскільки й хоробрий. Проте Збишко й сам вирішив послати Сандеруса із Спихова до Щитна, щоб він одшукав ту жінку та спробував дізнатися від неї, що сталося з Данусею. Він казав собі, що коли б навіть Сандерус зрадив, то це не дуже зашкодить справі, а в противному разі може зробити значну послугу, бо його ремесло всюди відчиняло перед ним двері.

Правда, він хотів спочатку порадитись з Юрандом, але відклав до Спихова, тим більше, що настала ніч і йому здавалося, ніби Юранд, сидячи в високому рицарському сідлі, заснув від утоми, тяжких переживань і горя. Проте голова Юрандова хилилась не від утоми, а від нещастя. Він, видно, тільки про це й думав, і серце його так переповнилось страшними побоюваннями, що він нарешті сказав:

–Краще б я був умер під Недзбожем! Це ти мене відкопав?

Разом з іншими.

А на ловах врятував мою дочку?

Як же я міг інакше зробити?

І тепер мені допоможеш?

У Збишкові одночасно спалахнула така велика любов до Дануськи й така ненависть до хрестоносців-гнобителів, що він аж підвівся в сідлі, й насилу промовив крізь зціплені зуби:

– Слухайте, що я вам. скажу: хоч би мені довелося й зубами, гризти прусські замки, то я їх згризу, а Данусю таки визволю.

Вони замовкли. Мстива, й, непогамовна Юрандова натура під впливом Збиткових слів також, видно, озвалася з усією силою, бо він став скреготати в темряві зубами й повторювати:

–Данфельд, Леве, Ротгер і Готфрід!..