Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 45 страниц)

справи, які його головним чином цікавили.

–Чтана і молодого Вілька ми напевне застанемо в Кшесні;– сказав він.– Ти покажеш мені їх здалека, щоб я знав, які вони.

–Добре, Збишку,– відповіла Ягенка.

–Перед месою і після неї вони, напевне, з тобою зустрічаються. Що вони тоді роблять?

–Слугують мені, як уміють.

Не будуть вони сьогодні слугувати, розумієш? Вона знов покірно відповіла:

–Добре, Збитку!

Дальшу розмову їм перебив стукіт дерев'яних калатал, бо в Кшесні не було ще дзвонів. За хвилину вони доїхали до костьолу. З юрби, що чекала меси, одразу виступили наперед молодий Вільк і Чтан з Рогова, але Збишко випередив їх – перш ніж вони добігли, він скочив з коня і, схопивши попід боки Ягенку, зсадив її з сідла, потім узяв її за руку і, виклично поглядаючи на них, повів у костьол:

Напривході в костьол Вілька і Чтана ждало нове розчарування. Вони обидва поспішили до кропильниці і, вмочивши в ній руки, простягнули їх до дівчини. Але те саме зробив і Збишко. Ягенка доторкнулась до його пальців, потім перехрестилась і разом з ним увійшла в костьол. Тоді не тільки молодий Вільк, але і Чтан з Рогова, хоч і мав убогий розум, збагнув, що все це було зроблено навмисне, і обох їх пойняв такий дикий гнів, що їм аж волосся почало їжачитись під понтликами. Проте в них залишилося стільки самовладання, що вони побоялись кари божої за свій гнів і не пішли в костьол. Натомість Вільк одскочив від кропильниці й помчав, як шалений, цвинтарем поміж деревами, сам не знаючи куди. Чтан летів за ним, також не розуміючи, нащо він це робить.

Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.

Люди здивовано дивилися на них, гадаючи, що вони дали якусь обітницю і таким способом хочуть взяти участь в будівництві дзвіниці. Але ці зусилля трохи охолодили їх, вони обидва опам'яталися і стояли бліді та тільки важко сопли, запитливо поглядаючи один на одного.

Першим озвався Чтан з Рогова:

Ну, що? – спитав він.

А хіба що? – відповів Вільк.

Зараз на нього нападемо?

Як же ти на нього в костьолі нападеш?

Не в костьолі, а після меси.

Він із Зихом і з абатом. А ти ж пам'ятаєш, що сказав Зих: нехай тільки поб'ються, то обох із Згожелиць вижену. Якби не це, то я тобі давно вже ребра поламав би.

Або я тобі! – відповів Чтан, стискаючи свої здоровенні кулаки.

І очі їхні почали зловісно іскритись, проте вони зміркували, що згода потрібна їм зараз більше, ніж будьколи. Не раз уже вони бились, а після бійки завжди мирились, бо хоч їх і розділяла любов до Ягенки, але вони не могли жити один без одного і завжди нудьгували один за одним. А тепер у них з'явився спільний ворог, і вони обидва почували, що то ворог дуже небезпечний.

За хвилину Чтан спитав:

–Що ж нам робити? Хіба послати йому виклик у Богданець?

Вільк був розумніший, проте спочатку й він не знав, що робити. На щастя, йому допомогли калатала, які озвалися знову, сповіщаючи, що відправа починається. Він сказав:

–Що робити? Іти, в костьол, а потім буде, що бог дасть.

Чтан з Рогова зрадів з цієї розумної відповіді.

–Може, там Ісус Христос напоумить нас, – сказав він.

І благословить,– додав Вільк.

По справедливості.

Вільк і Чтан пішли в костьол і, побожно вислухавши відправу, підбадьорились. Вони не втратили самовладання навіть тоді, коли Ягенка після меси, виходячи з костьола, знову прийняла свячену воду з руки Збишка. На цвинтарі коло воріт Вільк і Чтан низько вклонилися Зихові, Ягенці й навіть абатові, хоч він і був ворогом старого Вілька з Бжозової. Правда, на Збишка вони поглядали спідлоба, але жодний з них навіть не муркнув, хоч серця їхні аж скавучали від болю, гніву та ревнощів, бо Ягенка ще ніколи не здавалась їм такою гарною, такою схожою на королівну. Аж коли пишний почет абата рушив від костьолу назад і коли вже здалека долинула весела пісня мандрівних кліриків, Чтан почав витирати піт з своїх зарослих щік і пирхати, як кінь. А Вільк промовив, скрегочучи зубами:

–До корчми! До корчми! Горе мені!..

Потім, згадавши, від чого їм полегшало, вони знову підхопили камінь і покотили його на старе місце.

Збишко в цей час їхав поруч з Ягенкою і слухав пісень абатових шпільманів, але, проїхавши з п'ять стадій, він раптом спинив коня і сказав:

Ага! Мав дати на месу за дядькове здоров'я і забув, я вернуся.

Не вертайся! – вигукнула Ягенка.– Пошлемо із Згожелиць.

Вернусь, а ви не чекайте мене. З богом!

З богом! – сказав абат.– їдь!

І обличчя його повеселіло, а коли Збишко зник з їхніх очей, він непомітно торкнув Зиха і сказав:

Розумієте?

А що маю розуміти?

Як бог свят, він поб'ється в Кшесні з Вільком і Чтаном, саме цього я хотів і до цього провадив.

То здорові хлопці! Ще поранять його, і що тоді буде?

Як то що буде? Коли він за Ягенку поб'ється, то як же йому після цього думати про Юрандівну? Відтоді панією серця стане Ягенка, а не та, друга. Я цього хочу, бо він мій родич і сподобався мені.

– Еге! А обітниця?

–Я негайно дам йому дозвіл! Хіба ви не чули, що я вже й пообіцяв?

–Ваша голова всьому дасть раду,– відповів Зих. Абат зрадів з такої похвали; він під'їхав до Ягенки

і спитав її:

–Чого ти така смутна?

Вона схилилася в сідлі й, ухопивши абата за руку, піднесла її до губів:

Мій хрещений батьку, а може б, ви послали кілька шпільманів у Кшесню?

Навіщо? Тільки нап'ються в корчмі, та й по всьому.

–А може, вони не допустять якої-небудь сварки. Абат швидко глянув їй у вічі й раптом гостро сказав:

А хоч би його там і вбили!

То нехай уб'ють і мене! – вигукнула Ягенка.

І гіркота, що назбиралася в її грудях з того часу, як вона говорила із Збишком, сплинула тепер буйним потоком сліз. Побачивши це, абат обняв дівчину, майже закривши її своїм широчезним рукавом, і заговорив:

Не бійся, доню, нічого. Сварка може трапитись, але ж ті хлопці також шляхтичі й удвох на нього не нападуть, а за рицарським звичаєм викличуть на герць, а там він дасть собі ради, хоч би йому довелося битися з обома разом. А щодо Юрандівни, про яку ти чула, то я тобі скажу так: для їхнього весільного ліжка ще ні в якім бору дерево не росте.

Коли йому та миліша, то і я про нього не думаю! – крізь сльози відповіла Ягенка.

То чого ж ти хлипаєш?

Бо боюся за нього.

–От бабський розум!– сказав, сміючись, абат. Потім він нахилився до вуха Ягенки і став говорити:

–Подумай, дівчино, коли він тебе й візьме, то однак йому доведеться не раз битися,– він же шляхтич.

Тут він нахилився ще нижче й додав:

А візьме тебе – і то незабаром, як бог свят!

Так він і візьме! – відповіла Ягенка.

Але разом з тим вона почала усміхатися крізь сльози й поглядати на абата, немов хотіла спитати, звідки він це знає.

Тимчасом Збишко, повернувшись до Кшесні, заїхав прямо до ксьондза, бо справді хотів дати на месу за здоров'я Мацька; потім вирушив прямо до корчми в якій сподівався знайти молодого Вілька з Бжозової і Чтана з Рогова.

Він справді застав їх там обох, а крім них – ще багато людей: і родовитих шляхтичів, і простих, і кметів, і кількох фокусників, що показували всілякі німецькі штуки. В першу хвилину він не міг нікого впізнати, бо затягнені воловим міхуром вікна пропускали мало світла, але коли корчемний служка підкинув у піч соснових трісок, Збишко побачив у кутку за барилами пива волохату пику Чтана і люте, запальне обличчя Вілька з Бжозової.

Збишко повільно попрямував до них, розпихаючи по дорозі людей, і, дійшовши, так грюкнув кулаком об стіл, що задвигтіла вся корчма,

Вони миттю посхоплювались і квапливо почали повертати на собі шкіряні паси, але перш ніж ухопились за руків'я, Збишко кинув на стіл рукавичку і, говорячи в ніс, як звичайно говорили рицарі, коли викликали на герць, сказав такі несподівані для всіх слова:

–Коли б хтось із вас двох або з людей рицарського стану, які тут присутні, заперечував те, що найкраща і найцнотливіша на світі дівчина є Данута Юрандівна із Спихова, того викликаю на кінний або піший герць до першого падіння або до останнього подиху.

Вільк і Чтан здивувались так, як здивувався б і абат, коли б почув щось подібне, і з хвилину не могли вимовити й слова. Що воно за панна? Адже їм ідеться про Ягенку, а не про неї?.. А коли цьому дикому котові йдеться не про Ягенку, то чого він од них хоче? Нащо він зачіпав їх біля костьолу? Чого він сюди прийшов і навіщо шукає причіпки? Від цих запитань в головах у них створилась така каша, що вони широко пороззявляли роти, а Чтан так витріщив очі, немов перед ним була не людина, а якесь німецьке чудовисько.

Але кмітливіший Вільк, який трохи знався на рицарських звичаях і пам'ятав, що рицарі не раз дають обітниці одним жінкам, а одружуються з іншими, подумав, що так могло трапитись і в цьому разі, і коли є можливість обстати за Ягенку, то з цього треба негайно скористатися.

Він вийшов з-за столу і, наблизившись з зловісним обличчям до Збишка, запитав:

– То це, псявіро, виходить, що не Ягенка Зихівна найкраща?

За ним вийшов і Чтан, а круг них почали скупчуватись люди, бо всі вже зрозуміли, що все це абичим не скінчиться.

XVII

Повернувшись додому, Ягенка одразу послала слугу в Кшесню дізнатися, чи не сталося якоїсь бійки в корчмі або чи не викликав хто-небудь когось на герць. Але слуга, діставши на дорогу скойця, сів пити з слугами абата і не думав повертатися. Другий, посланий в Богданець, щоб попередити Мацька, що туди має приїхати абат, повернувся, виконавши наказ, і повідомив, що бачив Збишка, як він грав із старим рицарем в кості.

Це трохи заспокоїло Ягенку, бо, знаючи досвід і спритність Збишка, вона боялася не так виклику, як якоїсь несподіваної, тяжкої пригоди в корчмі. Вона хотіла разом з абатом їхати в Богданець, але він не погодився, бо мав розмовляти з Мацьком про заставу та ще про одну, важливішу справу, в якій не хотів мати свідком Ягенку.

А втім, абат виїхав проти ночі. Довідавшись про щасливе повернення Збишка, він дуже розвеселився й наказав своїм клірикам-кандидатам співати й галасувати так, щоб аж бір розлягався, а в самому Богданці кмети виглядали з халуп – чи не горить десь або чи не вдерся в городище ворог. Але прочанин з закарлючєною палицею, який їхав попереду, заспокоював їх, повідомляючи, що то їде духовна особа високого сану, тому деякі йому кланялись, а деякі навіть хрестилися; абат, бачивши, як його шанують, їхав з гордовитою радістю, дуже завдоволений ї повний зичливості до людей.

Зачувши крик і співи, Мацько і Збишко вийшли до воріт назустріч абатові. Декотрі з кліриків бували вже раніше з абатом у Богданці, але ті, котрі приєднались до компанії недавно, ще його не бачили. Вони посмути ли, узрівши нужденний дім, якого нічим не можна було порівняти з багатим згожелицьким дворищем. Проте їх підбадьорив дим, що пробивався крізь солом'яну покрівлю, а коли вони ввійшли всередину та зачули дух шафрану і всякого м'ясива, а далі побачили два столи, заставлені олов'яними мисками, правда, ще порожніми, то й зовсім звеселились. На меншому столі блищала приготовлена для абата срібна миска і такий же срібний, чудово різьблений кубок, здобуті разом з іншими коштовностями у фризів.

Мацько і Збишко одразу запросили гостей до столу, але абат, який добре наївся на од'їзді із Згожелиць, відмовився, тим більш, що його цікавило зовсім інше. Він, як тільки приїхав, почав пильно і трохи занепокоєно придивлятися до Збишка, наче хотів побачити на ньому сліди сутички, але, бачачи зовсім спокійне обличчя молодика, став помітно нетерпеливитись і, нарешті, не змігши погамувати своєї цікавості, сказав:

–Ходімо в ванькір, поговоримо про заставу. Не противтесь, а то розгніваюсь!

Звернувшись до кліриків, він закричав:

–А ви сидіть тихо і не підслухайте під дверима! Сказавши це, він одчинив двері до ванькира, в які

ледве протиснувся, а за ним увійшли Збишко й Мацько. Коли вони посідали на скринях, абат звернувся до молодого рицаря:

Ти їздив назад у Кшесню? – Їздив.

Ну, і що?

Дав на месу за дядькове здоров'я, та й усе. Абат нетерпляче засовався на скрині.

«Ну,– подумав він,– значить, не здибався ні з Чтаном, ні з Вільком; може, їх не було, а може, він, їх і не шукав. Помилився я!»

Абат розсердився на себе за помилку й за те, що його припущення не справдились, почервонів і почав сопти.

– Будемо говорити про заставу! – сказав він, трохи помовчавши.– У вас є гроші?.. Бо як нема, то маєток мій!..

Але Мацько знав, як поводитись з абатом: він мовчки встав, відкрив скриню, на якій сидів, вийняв з неї, очевидно, вже приготовлену торбину з гривнями і сказав:

–Ми люди бідні, але гроші у нас є, і що з нас належить, те ми платимо, як то зазначено в закладному листі, що я сам засвідчив знаком святого хреста. Якщо ви схочете взяти доплату за господарювання та приріст у хазяйстві, то ми також не будемо заперечувати, а заплатимо, скільки скажете, ще й у ноги вам, добродієві нашому, поклонимось.

Сказавши це, він низько схилився перед абатом, а за ним так само зробив і Збишко. Абат, який сподівався суперечок і торгів, був спантеличений і навіть не дуже радий, бо під час торгів хотів поставити свої певні умови, а тепер приводу для цього вже не було. Тому, віддаючи «лист» або закладну квитанцію, на якій Мацько підписався знаком хреста, він сказав:

–Що ви мені про доплату балакаєте?

–Бо не хочемо брати задарма,– відповів хитрий Мацько, знаючи, що чим більше він за це буде сперечатися, тим більше виграє.

Абат справді вмить запалився:

–Ти дивись на них! Не хочуть брати задарма від родичів! Хліб їм у горлі застрягає! Я брав не пустку й віддаю не пустку, а як мені захочеться отут цією торбою гепнути, то й гепну!

–Ви цього не зробите! – вигукнув Мацько.

–Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!

Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.

–Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! – почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.– Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи – візьму...

Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:

– Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.

Не сподівалися ми й цього.

Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.

І землю? – наївно спитав Мацько.

І землю! – гарикнув абат.

Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:

Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.

А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? – спитав абат.

–Не гірший, а ліпший.

Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.

–Ну,– сказав він,– ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка. Кращої за Зиха людини нема на світі, і кращої за Ягенку дівчини теж! Хто про них щось погане скаже?

І він почав поглядати визивним поглядом, але Мацько не тільки не перечив, а й квапливо підтвердив, що достойнішого сусіда марно було б шукати в цілому королівстві,

А щодо дівчини,– сказав він,– то й рідної дочки не любив би більше, ніж її люблю. Це ж вона з мене хворобу вигнала, і цього я їй до смерті не забуду.

Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,– сказав абат,– і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше – розумієте?

Дав би бог, щоб воно так сталося! – відповів Мацько.– Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.

Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:

–Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...

– Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.

Але абат звернувся до Збишка:

А ти що скажеш?

Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;

він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:

Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..

Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.

І свяченої води їй подав?

Подав.

Абат ударив його другий раз:

Ну... то бери її!

Бери її! – як лупа, озвався Мацько.

Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:

Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?

Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.

Ні,– відповів Збишко,– потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.

Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:

–Твої обітниці – полова, а я – вітер, розумієш?

От!

І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:

–В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі – я сам!

Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:

–Збишку! – вигукнув він.– Опам'ятайся! Що з тобою!

Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:

–Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!

Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: – Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.

–Бійся бога! —вигукнув Мацько.

Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.

Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:

Чому ж ти нічого не казав?

Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу – і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...

Чи вони ж хоч живі? – спитав Мацько.

Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.

Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:

Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!

А що ви скажете? – спитав Збишко.

Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.

Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:

–Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.

– Чому не вдалося?.. Кажи!

–Бо я сказав їм визнати, що найкраща і найцнотливіша дівчина в світі Дануська Юрандівна, а вони якраз оступились за Ягенку, – з того й постала бійка.

Почувши це, абат на хвилину ніби скам'янів та кліпав очима, і тільки з цього й можна було догадатися, що він ще живий. Раптом він крутнувся на місці, ногою вибив двері ванькира, вскочив у кімнату, вхопив там з рук прочанина закарлючену палицю й почав нею дубасити своїх шпільманів, ревучи при цьому, наче ранений тур:

–На коней, блазні! На коней, псявіри! Ноги моєї не буде більше в цьому домі! На коней, хто в бога вірує! На коней!..

І знову, вибивши ногою двері, вийшов на подвір'я, а вражені клірики-кандидати за ним. Рушивши гуртом до стайні, вони швиденько почали сідлати коней. Даремно Мацько кинувся за абатом, даремно просив, благав, божився, що не винен,– ніщо не помогло! Абат лаявся, проклинав дім, людей, поля, а коли йому підвели коня, скочив на нього без стремен і з копита рвонув вчвал з розмаяними вітром рукавами, схожий на величезного червоного птаха. Стурбовані клірики летіли за ним, як зграя птиць за своїм вожаком.

Мацько стежив за ними, аж поки вони не зникли в бору, потім повільно вернувся до хати і, сумно хитаючи головою, промовив до Збишка.

– Що ж ти оце наробив!..

– Не було б цього, якби я був раніш поїхав, а не поїхав я через вас.

– Чому через мене?

–Тому що не хотів залишати вас хворого! – А тепер що буде?

– Тепер я поїду. – Куди?

– В Мазовію, до Дануськи... і до німців, шукати павиних чубів. Мацько трохи помовчав, потім сказав:

«Лист» він віддав, але застава залишилась чинною і записана в судовій книзі. Тепер абат не подарує нам жодного скойця.

Нехай не дарує. Гроші ви маєте, а мені на дорогу не треба. Мене скрізь приймуть і коней нагодують; аби тільки панцер на спині та меч в руці, то мені все байдуже.

Мацько задумався й почав зважувати все, що сталося. Все вийшло не так, як він гадав і як підказувало йому серце. Сам він від усієї душі бажав, щоб Збишко одружився з Ягенкою, але зрозумів, що з того пива не буде дива, бо коли зважити на гнів абата, на стосунки Збишка з Ягенкою, нарешті на бійку з Чтаном і Вільком, то краще-таки Збишкові поїхати й не бути причиною дальших сварок та незгод.

–Так! – сказав він нарешті.– Німецьких голів тобі однак треба шукати, і коли вже нема іншої ради, то їдь. Щасти тобі боже... А мені треба зараз же їхати в Згожелиці, може, якось перепрошу Зиха й абата... Зиха мені особливо жаль.

Він глянув Збишкові в очі й несподівано спитав:

–А тобі Ягенки не жаль?

–Нехай їй бог дасть здоров'я і всього найкращого! – відповів Збишко.

XVIII

Кілька днів Мацько терпляче ждав, чи не надійде яка-небудь звістка із Згожелиць або чи не пересердиться абат, але кінець кінцем йому обридло ждати й нічого не знати, і він вирішив сам їхати до Зиха. Все, що сталось, сталося без його вини, проте він хотів знати, чи не має Зих і на нього серця, бо щодо абата, то він був певний, що відтепер гнів його тяжітиме й на Збишкові, й на ньому.

Але Мацько хотів зробити все, що тільки міг, щоб пом'якшити цей гнів. Їдучи, він думав та гадав, що кому в Згожелицях скаже, аби поменшити образу та зберегти давню сусідську приязнь. Проте думки якось розбігалися в голові, і він був радий, що застав Ягенку саму. Вона вклонилася йому, поцілувала в руку, словом, прийняла приязно, хоч трохи й сумно.

–А батько вдома? – спитав Мацько.

–Вдома, але виїхали з абатом на лови. От-от мають повернутися...

Вона завела його в кімнату, де вони довго сиділи мовчки, потім дівчина перша спитала:

–Нудно вам самому в Богданці?

–Нудно,– відповів Мацько.– А ти знаєш, що Збишко поїхав?

Ягенка тихо зітхнула:

Знаю. Довідалась того самого дня і думала... що він заїде хоч добре слово сказати, але не заїхав...

Як же йому було заїжджати, – сказав Мацько, – адже абат розірвав би його надвоє, та й батько твій не радий був би його бачити.

Вона тріпнула головою і сказала:

–Та! Не дала б я скривдити його нікому.

Хоч у Мацька було загартоване серце, але ці слова зворушили його, він пригорнув до себе дівчину й сказав:

– Бог з тобою, дівчино! Тобі сумно, але й мені сумно. Одне тільки тобі скажу: ні абат, ні рідний батько не люблять тебе більш, ніж я. Нехай би я був краще вмер від тієї рани, що ти вигоїла, аби тільки він узяв тебе, а не іншу.

А Ягенку пойняла така хвиля жалю і. смутку, коли людина нічого не може втаїти в собі, і вона сказала:

–Не побачу я його вже ніколи, а як побачу, то з Юрандівною,– краще б мені очі виплакати, щоб того не бачити.

І вона закрила фартухом повні сліз очі. А Мацько став її потішати;

Заспокойся. Поїхати він поїхав, але, дасть бог, з Юрандівною не повернеться.

Чого ж би йому не повернутись? – озвалася з-під фартуха Ягенка.

–Бо Юранд не хоче віддати за нього дівчини. Ягенка раптом відкрила обличчя і живо спитала

Мацька:

Казав він мені, але чи правда це?

Правда, як бог на небі.

А чому?

–Хто його знає. Обітницю якусь дав, чи що, а проти цього нічого не вдієш! Сподобався йому Збишко, бо обіцяв помогти помститися, але й це не помогло. Ні до чого було і сватання княгині Ганни. Юранд не хотів слухати ні прохань, ні умовлянь, ані наказів. Сказав, що не може, та й усе. І таки, видно, причина така, що не може, а то чоловік твердий і коли вже сказав, то слова свого не змінить. Ти, дівчино, не втрачай надії і не журись. По справедливості, хлопець таки мусив їхати, бо на ті павині чуби в костьолі заприсягнув. Дівчина теж його покривалом повила, на знак, що хоче його мати чоловіком, через що йому голови не зітнули,– за те він їй зобов'язаний, тут нічого не скажеш. Не буде вона, дасть бог, його жінкою, але за законом він належить їй. Зих на нього сердитий, абат напевне помститься так, що аж шкура затерпне, я теж на нього гніваюсь, а коли добре подумати, то що він мав робити? Коли вже зобов'язаний тій, то треба було їхати. Він же таки шляхтич! Але скажу тобі одне: якщо його десь там німці не вколошкають, то як поїхав, так і повернеться – і повернеться не тільки до мене, старого, не тільки до Богданця, але й до тебе, бо дуже він радий був тебе бачити.

–Де там він радий був мене бачити! – сказала Ягенка.

Але вона водночас присунулась до Мацька і; торкнувши його ліктем, запитала:

–Звідки ви знаєте?.. Га?.. Це, мабуть, неправда?..

Звідки знаю? – відповів Мацько.– Бачив, як йому тяжко було виїжджати. І ще було так:, коли ми вирішили, що йому треба їхати, я й питаю його: «А не жаль тобі Ягенки?» А він каже: «Нехай бог дасть їй здоров'я і всього найкращого». І так одразу почав зітхати, наче в нього всередині був ковальський міх...

Це, мабуть, неправда!..– тихо повторила Ягенка.– Ну, кажіть ще...

Їй же богу, правда!.. Вже після тебе йому та не буде так подобатись, бо сама ж знаєш, що кремезнішої та вродливішої за тебе дівки в усьому світі не знайти. Відчував він до тебе волю божу, не бійся, може, навіть більшу, ніж ти до нього.

–Ні, це не так! – вигукнула Ягенка..

І, зміркувавши, що в неї це вирвалось ненароком, закрила рум'яне, як яблуко, лице руками, а Мацько усміхнувся, повів рукою по вусах і сказав:

–Ех, якби я був молодим! Але ти вже потерпи, я наперед бачу, як воно буде: поїде, дістане при мазовецькому дворі рицарські остроги, бо там же границя близько і хрестоносців вистачає... Я знаю, що з-поміж німців є хоробрі рицарі і що залізо від Збишкової шкури не відскочить, але так собі гадаю, що абиякий рицар не дасть йому, ради, бо то шельма дуже до бійки вдатний. Ти ж дивись, як він Чтана з Рогова й Вілька з Бжозової вмить обамбурив, хоч вони, кажуть, хлопці хоч куди й дужі, як ведмеді. Привезе він ті свої чуби, але Юрандівни не привезе, бо я говорив з Юрандом і знаю, що воно й до чого. Ну, а потім що? Потім повернеться сюди, бо куди ж йому повертатися?

–Коли він там повернеться?

Ну, коли не витримаєш, то ніхто тебе кривдити не буде. А поки що розкажи абатові й Зихові, що я тобі оце казав. Нехай би не так сильно гнівались на Збишка.

Як же я можу говорити? Татусь більше тривожаться, ніж сердяться, а при абатові про Збишка й згадувати небезпечно. Перепало від нього й мені, і татусеві за того слугу, що я Збишкові послала.

–За якого слугу?

Знаєте, був тут у нас чех, якого татусь піймали під Болеславцем, хороший і вірний слуга. Звали його Глава. Татусь дали мені його до послуг, бо Глава каже, що він тамтешній влодика, а я дала йому хорошу зброю та й послала до Збишка, аби служив йому і стеріг від лихої пригоди, а боронь боже чого, щоб дав знати... Дала йому й гаманця на дорогу, а він заприсягся мені спасінням душі, що до смерті вірно служитиме Збишкові.

Дівчино ж ти моя хороша! Бог тобі віддячить! А Зих не противився?

– Чого він мав противитись?! Спочатку татусь зовсім не хотіли дозволити, але я впала їм до ніг, та й вийшло по-моєму. З татусем не було ніякого клопоту, але як дізнався про це від своїх скоморохів абат, то в одну мить накляв повну хату, і такий зчинився страшний суд, що татусь утекли в стодолу. Абат аж увечері змилувався над моїми слізьми і навіть подарував мені коралі... Але я рада була потерпіти, аби тільки у Збишка був більший почет.

–От їй же богу не знаю, чи його більше люблю, чи тебе. Але він і так почет взяв непоганий, і грошей я йому дав, хоч він і не хотів брати... А втім, Мазовія не за морями...

В цей час почали валувати собаки, зачулися вигуки та звуки мідних сурем перед домом. Почувши це, Ягенка сказала:

–Татусь і абат повернулися з ловів. Ходімо на ганок. Краще буде, коли абат забачить вас здалека, ніж зненацька в кімнаті.

Вона вивела Мацька на ганок, звідки вони побачили в подвір'ї на снігу купу людей, коней, собак, а також поколених рогатинами чи побитих із самострілів лосів та вовків. Побачивши Мацька, абат, не злазячи з коня, пожбурив у його бік рогатиною, правда, не для того, щоб влучити, а щоб таким способом якнайвиразніше виявити своє обурення проти богданецьких жителів. Але Мацько зняв шапку і вклонився йому здалека, немов нічого й не помітив. А Ягенка й справді нічого не помітила, бо її страшенно здивувала присутність серед прибулих двох її зальотників.

–Чтан і Вільк тут! – вигукнула вона.– Мабуть, здибалися з татусем у бору.

А Мацько як побачив їх, то в нього аж закололо в старій рані. Вмить йому спало на думку, що одному з них може дістатись Ягенка, а з нею Мочидоли, абатові землі, бори та гроші... І жаль разом із злістю вхопив його за серце, тим більш, що він іще дещо побачив: Вільк з Бжозової, з батьком якого абат недавно хотів битися на герці, зараз, підскочив до його стремена, щоб допомогти йому злізти з коня, а абат, злазячи, приязно сперся на плече молодого шляхтича.

«Таким способом абат помириться з старим Вільком,– подумав Мацько, і віддасть за дівчиною бори і землі».

Але ці прикрі думки перебила Ягенка, яка саме в цю мить сказала:

–Вже отямились після Збиткового прочухана, але нехай би вони приїжджали й щодня – нічого не діждуться!

Мацько подивився на дівчину. Лице її пашіло від гнїву й холоду, а голубі очі іскрилися гнівом, тим більше, що їй уже було відомо – Віль і Чтан оступилися за неї в корчмі і за неї ж були побиті.

І Мацько сказав:

– Еге! Зробиш так, як абат скаже. Вона, не замислюючись, відповіла:

–Абат зробить так, як я схочу,

«Господи милосердний!– подумав Мацько.– І цей дурний Збишко відцурався такої дівчини!»

XIX

А тимчасом «дурний Збишко» виїхав з Богданця з тяжким серцем. Насамперед було йому якось самотньо й незвично без дядька, з яким він багато років не розлучався і до якого так звик, що тепер не міг собі уявити, як обійдеться без нього в подорожі й на війні. Подруге, жаль йому було й Ягенки, бо хоч він і запевняв себе, що їде до палко любимої Данусі, але тільки тепер відчув, як з Ягенкою було радісно і як без неї може бути сумно. Він сам здивувався і навіть занепокоївся з свого жалю, бо сумував за нею не так, як брат за сестрою. Він спостеріг, що «сумує» за тим, щоб узяти її попід боки та посадити на коня, щоб зняти з сідла, щоб переносити через струмки, викручувати їй мокрі коси, ходити з нею по лісі, дивитись на неї й «радитися» з нею. Він так до неї звик, і так йому було з нею добре, що тепер, думаючи про все це, він зовсім забув, що їде в далеку дорогу в Мазовію, натомість перед очима постала Ягенка, коли вона допомогла йому в лісі звалити ведмедя. І йому здалося, що це було вчора, так само ніби вчора ходили вони за бобром до Одстояного озерця. Він тоді не бачив, як вона пливла за бобром, а тепер йому здалося, що бачить її, ї його одразу пойняла млість, як і тоді, коли кілька тижнів тому вітер пожартував з Ягенчиною сукнею. Потім він згадав, як вона їхала пишно вбрана до костьолу в Кшесню і як він дивувався, що така проста дівчина раптом здалася йому панною знатного роду, яка велично сиділа на коні. Від цих спогадів серце його сповнила якась невиразна тривога, якісь солодкі й сумні бажання. А коли подумав, що міг зробити з нею, чого б забажав, згадав, як вона дивилась йому в очі. та як горнулася до нього, то ледве міг всидіти на коні. «Якби я зустрів її де-небудь, то був би хоч попрощався та обняв,—думав він,—може б, мені полегшало». Але враз відчув, що це неправда і що йому не полегшало б, бо тільки на згадку про таке прощання гарячі іскри обсипали його шкіру, хоч надворі був приморозок.