Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)

– Ну, не треба, не треба, – безтямно примовляв він, поклавши руку їй на плече, і одразу з болісним сумом пригадав те саме відчуття розгубленості й безпорадності, яке охопило його, коли їхній літак повертався від Авіньйона, а Снігген без кінця скімлив, що йому холодно, холодно, холодно, і Йоссар’ян не міг відповісти йому нічого, крім: «Ну, годі, годі, годі» – Ну, не треба, – співчутливо повторював він дівчині, ні на що більше не здатний. – Не треба.

Вона пригорнулась до нього і вмивалася сльозами, аж поки їй не забракло сил навіть плакати, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй хусточку. Вона втерла собі щоки і, ледь усміхаючись, подала йому хусточку, прошепотівши тоном пристойної, добре вихованої дівчинки чемне: «Grazie, grazie».^[59] І тут же зненацька, навіть не змінивши виразу обличчя, вп’ялася пазурами йому в очі і аж тоді, на радощах, що не схибила, переможно заверещала:

– Ха! Assassino!^[60] – і, завзято гикнувши, метнулася в куток по ножа, щоб нарешті таки порішити його.

Йоссар’ян, напівзасліплений, підвівся і, спотикаючись, кинувся за нею слідом, але чиїсь прудкі кроки позаду примусили його обернутись. А коли глянув туди, волосся в нього на голові стало дибом. Просто на нього з іще одним довжелезним хлібним ножем у руці бігла мала кралина сестричка!

– О господи! – загорлав, здригнувшись, Йоссар’ян і різким ударом вибив ножа з рук малої. Він був по саму зав’язку ситий цим диким, абсурдним поєдинком і, не чекаючи, коли до кімнати вбіжить ще хтось з довгим ножем, схопив обіруч дівчинку й пошпурив її у Крістієву кралю, а сам вискочив на сходову площадку і поскакав униз. Обидві месниці погналися за ним, і він чув на сходах за собою їхні дрібні кроки, щоправда, дедалі тихіші й глухіші. Потім кроки затихли, і згори долинуло чиєсь схлипування. Підвівши голову, він побачив Крістієву кралю, що, зігнувшись у три погибелі, сиділа на сходинці, затуливши обличчя рухами, а поруч наполовину перехилилася через бильце, ризикуючи впасти в сходову клітку, її невгамовна сестричка. Вона життєрадісно розмахувала ножем, так немов то була нова потішна іграшка, з якою вона ще не награлася.

– Bruto! Bruto! – в захваті кричала мала.

Погоня припинилася, але, йдучи вулицею, Йоссар’ян весь час боязко озирався назад. Зустрічні кидали на нього зачудовані погляди, і це наганяло на Йоссар’яна ще більшого страху. Він знервовано прискорив кроки, неспроможний уторопати, що саме привертає до нього загальну увагу. Лиш торкнувшись рукою болючого місця на чолі, Йоссар’ян усе зрозумів: пальці стали липкі від крові. Він заходився втирати хусточкою обличчя та шию, і де б він не торкався, на білій тканині залишалися свіжі червоні плями. Кров юшила звідусіль, і Йоссар’ян помчав бігом до будинку Червоного Хреста, збіг по крутих мармурових сходах до чоловічого туалету, де вмився з милом і освіжив холодною водою свої рвані подряпини на обличчі, розправив сорочку, причесався. Ще ніколи йому не доводилось бачити такої жалюгідної, геть побитої й подряпаної пики, як та, що з острахом і тривогою блимала на нього із дзеркала. І якого біса ця дівка хотіла від нього?

Коли Йоссар’ян вийшов з туалету, Кристієва краля вже чатувала в засідці, притулившись до стінки, в самому низу сходів і налетіла на нього, мов шуліка, виставивши вперед руку з блискучим різницьким ножем. Йоссар’ян інстинктивно відбив її напад ліктем, а кулаком спритно двигнув у щелепу. Очі в неї пішли зизом, однак він устиг підхопити її й обережно посадив на сходинку. Потім, як обпечений, злетів по сходах, вискочив на вулицю і три години мотався по місту, сподіваючись упіймати Голодного Джо, щоб вибратися з Рима, поки вона не вистежила його знову. Лише коли літак відірвався від землі, він відчув себе у безпеці. Та тільки-но вони приземлилися, на П’яносі, Кристієва краля вже чекала його в тому місці, куди вирулив, приземлившись, Голодний Джо. Дівчина була перевдягнута в зелений комбінезон механіка, але в руці мала той самий різницький ніж. Йоссар’яна врятувала галька, на якій послизнувся її черевичок на тонкім каблучку, коли вона вже розігналася, щоб проштрикнути йому груди. Не тямлячи себе, Йоссар’ян утяг її до літака, притис до підлоги і, заломивши обидві руки за спину, тримав так, аж поки Голодний Джо, що зв’язався по радіо з контрольною вежею, не випросив дозволу вернутись до Рима. В Римі Йоссар’ян викинув її прямо на стартову смугу аеродрому, а Голодний Джо, який навіть не сповільнив оберти моторів, знову взяв курс на П’яносу. Коли вони повертались до своїх наметів, Йоссар’ян, тамуючи подих, насторожено придивлявся до кожної стрічної постаті. Голодний Джо зачудовано стежив за ним і, нарешті, не витримавши, запитав:

– Слухай, а тобі часом не привиділася вся ця історія?

– Привиділася? А хіба ти сам не бачив? Чого ж ти повертався до Рима?

– Може, й мені це привиділось. А чому це їй так кортить тебе вколошкати?

– Та вона завжди щось проти мене мала. Можливо, тому, що я колись перебив Кристі носа. А, можливо, тому, що не було більш нікого під рукою, коли дізналася, що його вбито. А втім, її можна зрозуміти: хтось же мусить за це відповісти! Як ти гадаєш, вона знову повернеться?

Того вечора Йоссар’ян допізна просидів в офіцерському клубі, а вертаючись до свого намету, підозріливо косив оком на кожну тінь, готовий упізнати в ній Кристієву кралю. На цей раз вона була одягнута як п’яноський фермер і чигала на нього в кущах біля намету з величезним м’ясницьким ножем. Він навшпиньках безшумно підібрався до неї ззаду і схопив за руки.

– Caramba!^[61] – з несамовитою люттю вигукнула вона, пручаючись, як дика кішка, та все ж Йоссар’ян спромігся втягти її до намету й кинути на підлогу.

– Гей, що тут діється? – запитав спросоння один із його сусідів.

– Потримай її, поки я повернуся! – наказав Йоссар’ян, витягуючи хлопця з постелі і штовхаючи до Кристієвої кралі, а сам мерщій вибіг надвір. – Та дивись не впусти!

– Дайте мені його вбити, і я дам вам усім, – запропонувала Кристієва краля.

Решта Йоссар’янових сусідів, побачивши, що то – дівка, повискакували зі своїх ліжок і почали навперебій доводити їй, що Йоссар’яна можна вбити і потім. А в цей час він щодуху мчав до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Знявши Хлюпове кошеня з приятелевого обличчя, Йоссар’ян трусонув Джо раз-другий за плече, і за хвилину той уже стояв одягнений. Цього разу вони полетіли далеко на північ і повернули на Італію аж за лінією фронту. Коли внизу під ними попливла рівнина, вони начепили на Кристієву кралю парашут, смикнули витяжне кільце і випхнули її через аварійний люк. Тепер уже Йоссар’ян був певний, що нарешті її здихався, і вперше за той день полегшено зітхнув, та коли вже на П’яносі він підходив до свого намету, з темряви назустріч вигулькнула чиясь постать. Йоссар’ян знепритомнів. Очутившись, підвів голову й став чекати смертельного удару ножем – удару, який приніс би йому жаданий спокій. Та натомість хтось подав йому дружню руку й допоміг стати на ноги. Це був льотчик із Данбарової ескадрильї.

– Як справи? – пошепки поцікавився він.

– Чудово, – відказав Йоссар’ян.

– Бачу – ти впав. Думав, з тобою щось скоїлося.

– Здається, я знепритомнів.

– У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ти заявив у штабі полку, що більше не літатимеш.

– Це правда.

– А недавно до нас приходили із штабу й сказали, що все це вигадки: мовляв, ти просто пожартував.

– От це вже брехня.

– Ти гадаєш, такі речі тобі якось обійдуться?

– Не знаю.

– Що вони з тобою зроблять?

– Не знаю.

– Як ти гадаєш, вони віддадуть тебе під трибунал за дезертирство?

– Не знаю.

– Будемо сподіватися, що все обійдеться, – мовив льотчик з Данбарової ескадрильї й розчинився у темряві.– Коли будуть новини, дай знати.

Йоссар’ян мовчки глянув йому вслід, потім рушив далі, до свого намету.

– Агов! – долинуло звідкись спереду. Там за деревом ховався Везунбі.– Як твої справи?

– Чудово, – мовив Йоссар’ян.

– Я чув, тобі загрожує трибунал за дезертирство з поля бою, – заторохтів Везунбі.– Та поки що вони не наважуються, бо, схоже, не певні, що вдасться склепати на тебе справу. До того ж вони бояться, що такий скандал нашкодить їм в очах нового начальства. Адже офіційно ти й досі ходиш у героях, бо не побоявся вдруге зійти на міст біля Феррари. Зараз, далебі, ти перший герой у нашому полку. Так що, по-моєму, ти можеш не хвилюватись: вони тебе просто страхають.

– Спасибі, Везунбі.

– Оце я й хотів тобі сказати. Щоб попередити.

– Розумію, Везунбі.

– Ти пробач, Йоссар’яне, що ми тоді побилися з тобою в офіцерському клубі,– зніяковіло колупаючи землю носаком черевика, промовив Везунбі.

– Забудемо про це.

– Хоч то не я почав. Якби Вессл не ляснув мене по пиці ракеткою, нічого й не було б. Що я йому зробив?

– Ти в нього вигравав.

– Бо я грав краще за нього! На те й гра, щоб хтось вигравав! А втім, зараз, коли його вже немає в живих, байдуже, хто з нас краще грав у пінг-понг, правильно я кажу?

– Певно, що так.

– А ще пробач, що я зняв бучу через отой атабрин, коли ми сюди летіли. Врешті, як хто хоче схопити малярію, то це його особиста справа, правильно я кажу?

– Забудьмо про це, Везунбі.

– Я лиш намагався виконувати свій обов’язок. Такий був наказ. Мене завжди вчили виконувати накази.

– Забудьмо й про це, Везунбі.

– А знаєш, я сказав підполковнику Поркові й полковнику Пескартові, що, по-моєму, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання проти твоєї волі. А вони заявили, що дуже в мені розчаровані.

– Ще б пак! – кисло всміхнувся Йоссар’ян.

– А втім, мені начхати. Що не кажи, а ти, чорт забирай, зробив аж сімдесят один бойовий виліт! Хіба ж цього не досить?! Як ти гадаєш, вони тебе відпустять?

– Навряд.

– Бо коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити всіх нас, правильно я кажу?

– От через те вони мене й не відпустять.

– А що вони можуть з тобою зробити?

– Не знаю.

– Невже таки віддадуть під трибунал?

– Не знаю.

– А ти боїшся?

– Боюсь.

– А погодишся знову літати?

– Ні.

– Будемо сподіватись, усе якось обійдеться, – переконано прошепотів Везунбі. – Я дуже хотів би.

– Спасибі, Везунбі.

– Я теж не в захваті, що війна вже практично скінчилась, а ми все літаємо та й літаємо… Коли почую щось нового, я дам тобі знати.

– Спасибі, Везунбі, – махнув йому вслід рукою Йоссар’ян.

– Гей! – гукнув боязко приглушений владний голос із невисокого, до пояса, чагарника, що ріс поблизу намету. Там сидів навкарачках Тупермейєр і, як завжди, гриз арахісові горішки. В сутінках прищі та великі чорні пори на його обличчі скидались на темну луску. – Як справи? – запитав він, коли Йоссар’ян підійшов ближче.

– Чудово.

– Не будеш літати?

– Ні.

– А якщо примусять?

– Не примусять.

– І тобі не страшно?

– Страшнувато.

– А як тобі трибунал буде?

– Нехай.

– А що каже майор Майор?

– Майор Майор зник.

– Це вони його… зникли?

– Не знаю.

– А що робитимеш, як вони надумають і тебе зникнути?

– Намагатимусь їм не датись.

– А вони не пробували умовити тебе літати, – так чи не так?

– Бобкінс із Добкінсом обіцяли посилати мене лиш у безпечні польоти.

– По-моєму, це шикарна пропозиція, – вмить пожвавішав Тупермейєр. – Я б на твоїм місці не роздумував. Ну, а ти радий?

– Я відмовився.

– Ну й дурень! – Потім флегматичне, тупувате обличчя Тупермейєра прибрало зосереджено-недовірливого вигляду. – Послухай-но, але ж така оборудка – то ж нечесно щодо всіх нас! Ти, значиться, будеш літати, де безпечно, а хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання не тільки за себе, а й за тебе. Так воно виходить?

– Виходить, що так.

– Е ні, це мені не подобається, – з люттю вигукнув Тупермейєр і войовничо випростався, стиснувши кулаки. – Виходить, лиш тому, що якийсь боягуз не хоче літати, мені доведеться зайвий раз підставляти під вогонь своє гузно, так?

– Піди й скажи це їм, а не мені! – мовив Йоссар’ян, кладучи на всяк випадок руку на руків’я пістолета.

– Власне, проти тебе особисто я нічого не маю, – мовив Тупермейєр, – хоча ти й гад. Просто й мені до біса набридло літати. Як би й мені від цього відкрутитися, га?

– Начепи пістолет і ходи зі мною, – глумливо реготнув Йоссар’ян.

– Ні, на таке я не наважусь, – задумливо похитав головою Тупермейєр. – Зганьбив би свою жінку й дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, я хочу залишитися в резервному корпусі, коли скінчиться війна. Усе-таки п’ятсот доларів на рік на вулиці не валяються.

– Ну, тоді літай і далі.

– Я теж так думаю. Слухай, а чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

– Навряд.

– А все-таки, якщо вони раптом звільнять тебе й дозволять взяти ще когось із собою до Штатів, то візьми мене. Не Везунбі, а мене. Добре?

– З якого б це дива вони мені таке дозволяли?

– Як знати? В усякому разі, не забувай, що я перший тебе попросив. Гаразд? І тримай мене в курсі. Я буду щовечора приходити сюди. Якщо з тебе не спустять шкуру, то, може, і я перестану літати. Ну як, домовилися?

Потому ще цілий вечір різні люди раз у раз виринали з темряви назустріч Йоссар’янові й цікавилися, як у нього справи, благали нічого від них не таїти, а обличчя в усіх були однаково заклопотані й перелякані, немов їх об’єднував якийсь спільний ганебний порок, про який він ніколи раніше не здогадувався. То тут, то там якісь геть незнайомі йому люди вигулькували, ніби з-під землі, і схвильовано питали, як справи. Льотчики з інших ескадрилей поодинці скрадались до нього в сутінках – їх також цікавило, як йому ведеться. Після заходу сонця, куди б не скерував свої кроки Йоссар’ян, хтось уже лежав у засідці, готовий виринути з темряви й запитати, як справи. Люди звалювались йому на голову з дерев, вискакували з-за кущів, із заростей бур’яну, із канав, з-за наметів і з-під автомашин. Навіть один з його сусідів по намету підстеріг його в темряві й поцікавився, як справи, а відтак благав не розповідати іншим мешканцям намету, що підстерігав Йоссар’яна. Кожного разу, помітивши нову постать, що чатувала на нього і пошепки просила підійти ближче, Йоссар’ян хапався за пістолет, бо не міг знати, чи це не пастка: а ну як за мить ця невиразна тінь обернеться в Кристієву кралю або, що гірше, в спеціального посланця офіційних властей, уповноваженого вибити з нього дух ударом кийка по голові. Скидалось на те, що не сьогодні-завтра вони мають зробити щось подібне. Вони, цілком очевидно, не збирались поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, бо територію за сто тридцять п’ять миль від противника навряд чи можна прирівняти до поля бою. До того ж ніхто інший, як Йоссар’ян, висадив у повітря міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль, хоча це коштувало життя Крахові,– він чомусь завжди забував про Краха, коли перебирав у пам’яті загиблих знайомих. Та хоч що-небудь вони ж мусили з ним зробити, і всі на острові похмуро чекали, яка пекельна кара спостигне його.

А вдень аж до вечора всі уникали Йоссар’яна – навіть Аарфі, і Йоссар’ян зрозумів, що люди в гурті й серед білого дня – то одне, а люди сам на сам і під захистом темряви – то зовсім інше. А втім, Йоссар’янові було не до них: коли він походжав собі задом наперед, поклавши руку на пістолет, його куди більше хвилювало, як і чим будуть його страхати, підлещувати та спокушати капітани Бобкінс та Добкінс після чергової термінової наради з полковником Пескартом та підполковником Порком. Голодний Джо на острові довго не затримувався, і єдиний, з ким міг спілкуватися Йоссар’ян, був капітан Гадд, який при кожній зустрічі не без єхидства весело кричав йому: «Привіт героям!» У кінці тижня капітан Гадд повернувся з Рима й повідомив Йоссар’яна, що Кристієва краля загинула. Серце в Йоссар’яна защеміло: його пойняли сум та каяття. Тепер він тужив за нею.

– Як це – «загинула»? – у палим голосом запитав він.

– Загинула, та й годі! – реготнув капітан Гадд, утомлено мружачи свої каламутні очиці й потираючи кулаками припухлі повіки. Його запалі щоки й гостре підборіддя поросли кущуватою рудою щетиною. – А я настроївся, оскільки вже в Римі, дати цій дурепі гарного щупача, як не раз бувало. Ото б покрутився в могилці той шмаркач Кристі, ха-ха-ха! Пригадуєш, як я його завше допікав, га? Ти ба! Тепер там ні душі…

– І ти не міг ні в кого про неї розпитати? – допитувався Йоссар’ян. Йому не йшла з думки бідолашна Кристієва наречена. Як же кепсько їй тепер! Коли б вона тільки з’явилася знову, він би залюбки простив їй усі ті шалені, відчайдушні наскоки. А без неї він відчував себе геть самотнім і покинутим.

– Там нема вже ні душі, уявляєш? – знову реготнув капітан Гадд. Йому було дивно, що Йоссар’ян такий нетямущий. – Ну, що тут незрозумілого? Всі загинули, бо й сама фірма з димом пішла!

– Загинули?

– Еге ж! їх викинули просто на вулицю! – Капітан Гадд реготав від щирого серця, і на його худій шиї радісно підскакував гострий кадик. – Спорожніло наше кубельце. Військова поліція потрощила все, що могла, й порозганяла всіх дівок. Ну, чим не комедія, га?

– А за що? – з жахом запитав Йоссар’ян. Його чомусь кинуло в дрож.

– Ет, яка різниця? – махнув рукою капітан Гадд. – Прийшли серед ночі й вигнали всіх просто на вулицю. Ти тільки уяви собі, що там діялося! Все те кодло!..

– А дівчинка, її сестричка?

– Вигнали і її! – реготнув капітан Гадд. – Укупі з усіма шльондрами. Просто на вулицю!

– Але ж вона ще зовсім дитина! – з обуренням вигукнув Йоссар’ян. – Вона не знає нікого в цілому місті! Що ж із нею тепер буде?

– А мені що до того? – відказав капітан Гадд, байдуже стенувши плечем, і раптом з цікавістю зиркнув на Йоссар’яна. В його сонних очицях спалахнули хитруваті вогники. – Гей, старий, що з тобою? Невже тобі не байдуже? Та коли б я знав, що це тебе так допече, то розказав би вже давно і з усіма подробицями. Куди ж це ти? Вертай назад! Вертай, я тобі ще не таке розкажу.

39. Вічне місто

У самоволку до Рима Йоссар’ян летів з Майлом, і, щойно вивівши машину на курс, той докірливо похитав головою, по-святенницькому накопилив губи й тоном праведника повідомив Йоссар’яна, що йому соромно за нього.

Йоссар’ян кивнув.

– Тим, що ти ходиш задом наперед із пістолетом при боці і відмовляєшся літати, ти просто робиш із себе посміховисько, – провадив далі Майло.

Йоссар’ян кивнув.

– Поводитися так означає зраджувати бойових друзів і робити відхритий виклик командирам! – розвивав свою думку Майло. – Ти подумав, у яке становище це ставить мене як твого друга?!

Йоссар’ян кивнув.

– Люди починають ремствувати, – не вгавав Майло. – Це ж просто аморально дбати про власну шкуру, коли справжні патріоти – візьми хоч мене чи полковника Пескарта, підполковника Порка, ба навіть колишнього РПК Зелензима – не жаліють життя свого заради перемоги. А льотчики-сімдесятники ремствують, бо їм тепер доведеться відлітати ще по десять завдань; того й гляди, що котрийсь із них і собі начепить пістолета й почне розгулювати по базі задом наперед! Ти хоч розумієш, як згубно діє твій приклад на всіх твоїх однополчан: бойовий дух особового складу підупадає з дня на день, і в усьому винен тільки ти, Йоссар’яне! Ти забув, що батьківщина в небезпеці. Так, конституція і справді гарантує тобі право на свободу та незалежність, але чи не ставиш ти під загрозу саме це право тим, що так невчасно хочеш із нього скористатися?!

Сидячи в кріслі другого пілота, Йоссар’ян ствердно кивав головою, а сам намагався не дослухатись до Майлового патякання. Всі його думки заполонила Кристієва краля, а також Крах і Вессл, Кристі і Данбар, Малюк Семпсон і Макпростак та всі оті вбогі, безталанні та знедолені люди, яких йому доводилось бачити в Італії, Єгипті, Північній Африці,– і ті, яких він навіть не бачив, але знав, що ними повняться інші краї, де він ніколи не бував; Снігген і мала сестричка Кристієвої кралі так само обтяжували його сумління. Йоссар’янові нараз здалося зрозумілим, чому Кристієва краля вважала, що він має відповісти за смерть Кристі, і навіть хотіла його вбити. А як, власне, могло бути інакше? Світ належить людям, отже, такі, як вона і молодші за неї, мають цілковите право за будь-яке протиприродне лихо, що спадає на їхню долю, винуватити таких, як він, і старших за нього; а вона сама, попри всі її нещастя, хіба не винна у тих злигоднях, які цей світ приготував на долю її сестрички та й усіх інших дітлахів? Кожна жертва – це злочинець, кожен злочинець – жертва, і хтось же та повинен збунтуватися й розірвати нарешті цей огидний, але давно вже звичний ланцюг, успадкований віками й поколіннями, який загрожує кожній живій душі. Так-от і досі в деяких глухих куточках Африки дорослі работорговці викрадають малят і продають за гроші людям, які далі вительбушують їх і проїдають. Йоссар’яна вражало, що самі діти до кінця терплять такі нелюдські тортури, не виказуючи жодних ознак страху чи болю. Певно, то безперечний закон життя, що жертва має сприймати свою долю терпляче й спокійно. Бо ніяка людська жадоба до багатства й довголіття не може бути аж такою нестримною, щоб задовольняти її коштом дитячих сліз.

– Ти навмисне розгойдуєш спільного човна, – з люттю кинув Майло, а Йоссар’ян мовчки кивнув. – Просто ти геть позбавлений того, що зветься відчуттям ліктя!

Йоссар’ян кивнув мовчки і тоді, коли Майло повідомив, що таким баламутам, як він, не місце в їхньому полку, а коли йому не до вподоби порядки, встановлені полковником Пескартом та підполковником Порком, то хай махне до Росії, замість сіяти невдоволення тут.

«А чому б вам самим з полковником Пескартом та підполковником Порком не махнути до Росії, коли вам так не подобається те невдоволення, яке я тут сію?» – хотів уже був запитати в нього Йоссар’ян, але вчасно стримався.

Полковник Пескарт та підполковник Порк завжди ставились до Йоссар’яна, як до рідного сина, провадив далі Майло: хіба ж це не вони дали йому орден за Феррару і навіть підвищили в капітани? Йоссар’ян кивнув. А хто, як не вони, щомісяця платять йому гроші і щоденно його годують? Йоссар’ян кивнув іще раз. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо він перед ними покається й пообіцяє виконати вісімдесят бойових завдань. Йоссар’ян одказав, що мусить подумати, але коли Майло випустив шассі й літак пішов на посадку, він затамував подих і почав молитися за щасливе приземлення. Це ж просто, сміх, як йому остогидло літати!

Рим лежав у руїнах. Аеропорт зазнав бомбардувань ще вісім місяців тому, але досі ще по обидва боки од виходу з льотного поля, обнесеного колючим дротом, бовваніли пласкі бурти з уламків білих кам’яних плит, що їх позгрібали докупи бульдозери. Від Колізею залишився тільки спустошений кістяк. Арка Костянтина лежала на землі. В апартаментах, де мешкала колись Кристієва краля, панував цілковитий розгардіяш. Дівчата, як одна, зникли, залишилась сама стара. Всі шибки були повибивані. Закутана в кілька кофт та спідниць, з головою, обмотаною чорною хусткою, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному стільці й кип’ятила воду на електричній плитці в пом’ятій алюмінієвій каструльці. Коли Йоссар’ян зайшов, вона вголос бурмотіла щось сама до себе.

– Згинули! – залементувала вона, перш ніж він устиг про щось її запитати. Обхопивши лікті схрещеними руками, вона скорботно гойдалася вперед-назад, і стілець поскрипував їй у такт. – Згинули!

– Хто?

– Усі. Всі бідолашні дівчатка.

– Куди згинули?

– Геть. Їх вигнали геть на вулицю, всіх до однісінької. Бідолашні дівчатка!

– Вигнали? Хто ж їх вигнав?

– Здоровенні солдатюги з кийками, в білих касках. Вони прийшли сюди разом з нашими карабінерами. Прийшли й кийками повиганяли всіх до одної! Навіть одягтись до ладу не дали… Сердешні мої! їх вигнали майже голими на мороз!

– Їх у чомусь звинуватили?

– Просто вигнали. Прийшли й вигнали геть.

– Навіщо ж було виганяти, коли їх навіть ні в чому не звинуватили?

– Не знаю, – схлипнула стара. – Я нічого не знаю… Але хто ж тепер подбає про мене, коли немає вже бідолашних дівчаток? Хто подбає про мене?

– Але ж мав бути якийсь привід! – заволав Йоссар’ян, ударяючи кулаком по долоні.– Не могли ж вони вдертися сюди ні з того, ні з сього й повиганяти всіх на вулицю?

– Який там привід? – квилила стара. – Який там привід?

– Тоді з якого ж права?

– «Поправка двадцять друга».

– Що?! – Йоссар’ян аж завмер від подиву – відчув, як у нього стигне кров. – Що ти сказала?

– «Поправка двадцять друга», – повторила стара, трясучи головою. – «Поправка двадцять друга». «Поправка двадцять друга» каже, що вони мають право робити все, що в їхній владі, а ми не сміємо їм заважати.

– Що за чортівня? – гримнув на неї Йоссар’ян. Він не тямив себе від обурення. – Звідки ти знаєш про «Поправку двадцять другу»? Хто тобі сказав, хай йому грець, що на світі є «Поправка двадцять друга»?

– Це сказали солдати в білих касках і з кийками. Дівчатка всі плакали й питали: «А що ми такого зробили? Чим завинили?» Солдати відповіли: «Нічим», – а самі кийками стали виганяти їх геть за двері. «Тоді чому ж ви нас виганяєте?» – питали дівчатка. – «Поправка двадцять друга», – відказували солдати. – «А яке у вас на те право?» – питали дівчатка. – «Поправка двадцять друга». – Нічого більше вони й не казали, тільки оте своє «Поправка двадцять друга», «Поправка двадцять друга». А що воно означає, ця «Поправка двадцять друга»? Що воно таке – «Поправка двадцять друга»?

– А вони вам її показували, ту «поправку»? – запитав Йоссар’ян, тупнувши ногою від злості та відчаю. – Чому ви не примусили їх вам її прочитати?

– Ніхто не може примусити їх показувати й читати «Поправку двадцять другу», – одказала стара. – В законі сказано, що вони не повинні цього робити.

– В якому законі це сказано?

– У тому самому – у «Поправці двадцять другій»!

– О, хай йому біс! – із гіркотою вигукнув Йоссар’ян. – Тепер я певен, що на папері такої «поправки» взагалі немає, вони її вигадали! – Він на мить зупинився й озирнувся навколо. – А де старий?

– Згинув, – сумно відказала стара.

– Як це згинув?

– Помер, – заплакала стара, патетично трясучи головою. – У нього там щось зламалося, – показала вона рукою на чоло. – Тут жив, тут умер.

– Та не міг він померти! – уперто засперечався був Йоссар’ян, але в душі знав, що це – правда, це – річ логічна й послідовна: старий, як і завжди, приєднався до більшості.

Йоссар’ян відвернувся від старої й, похнюпившись, побрів по квартирі, із понурою цікавістю зазираючи до кожної кімнати. Люди з кийками побили все, що було тут скляного. Портьєри зірвано, постелі звалено на підлогу. Стільці, столи й туалетні столики перекинуто догори ногами. Поламано та потрощено все, що тільки можна поламати та потрощити. Спустошення було цілковите. Більшого розгрому не спромоглися б учинити найлютіші дикуни. Не залишилося жодної цілої шибки, і темрява чорнильною хмарою вливалася крізь віконні рами до всіх кімнат. Йоссар’ян уявив собі важку, руйнівну ходу поліцейських велетів у білих касках. Йому виразно малювалося те розгнуздане, зловтішне завзяття, з яким руйнували вони все навкруги, і той вигляд лицемірної,безжальної правоти й вірності виконуваному обов’язку. Всі бідолашні дівчатка згинули. Зосталася сама лише заплакана бабуся, закутана в незграбні сіро-бурі кофти й у чорну хустку, та чи надовго зосталася?

– Згинули… – бідкалася стара, коли він повернувся. – Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян удав, що не чує цього питання.

– У Кристі була подружка – тобі щось відомо про неї?

– Всі згинули.

– Це я вже чув. А що тобі відомо про неї? Хто-небудь знає, куди вона подалася?

– Згинула.

– А її мала сестричка, що з нею?

– Згинула, – так само відказала стара.

– Ти хоч розумієш, про що я питаю? – гостро запитав Йоссар’ян, дивлячись їй у вічі. Він хотів пересвідчитись, чи вона не марить. – Що сталося з її сестричкою, з малою дівчинкою?

– Згинула вона, згинула, – сердито сіпнувши плечем, відказала стара, роздратована його настирливістю, і залементувала ще голосніше – Її вигнали разом з іншими. Вигнали на вулицю, навіть пальтечка натягти не дали!

– Куди ж вона пішла?

– Не знаю, не знаю.

– Хто ж про неї подбає?

– Хто ж подбає про мене?

– Адже вона нікого не знає, га?

– Хто ж тепер подбає про мене?

Йоссар’ян кинув старій на коліна гроші (просто дивно, як звикли люди вважати гроші засобом від усякого лиха) і побіг униз по сходах, шалено кленучи на ходу «Поправку двадцять другу», хоча добре знав, що насправді такої й немає. Ніякої «Поправки двадцять другої» на світі не існувало, він був певний того, та це нічого не міняло, нічого не важило. Важило, що люди вірили в той неписаний закон, а це вже було набагато страшніше, бо робило його неприступним: його не можна було ні скасувати чи віддати на сміх людям, ні оскаржити чи піддати критиці, ні обплювати, ні роздерти на клапті, ні розтоптати, ні спалити!

Стояла холодна темна ніч; липкий, гнилий туман непорушно висів у застиглім повітрі, стікаючи краплями по шорстких облицювальних плитах будинків та по постаментах пам’ятників. Йоссар’ян мерщій прибіг до Майла і сказав йому, що покаявся і прозрів. Він просив дарувати йому всі прогрішення і, знаючи, що бреше, пообіцяв зробити стільки нових бойових вильотів, скільки накаже полковник Пескарт, нехай тільки Майло скористається зі своїх могутніх зв’язків у Римі й допоможе йому відшукати малу сестричку Кристієвої кралі.

– Їй усього дванадцять років од віку, вона ще зовсім дитина, – схвильовано пояснив він Майлові.– Я хотів би її знайти, поки ще не пізно.

– У мене є саме те, що тобі потрібно, – вислухавши його з поблажливою усмішкою, весело пояснив Майло. – Щоправда, моїй незайманій дванадцятилітці вже давненько за тридцять, але суворі батьки змалку тримають її на безбілковій дієті, а спати з мужчинами вона почала аж…

– Майло, я тобі кажу про справжню дитину! – нетерпляче, з відчаєм у голосі перебив його Йоссар’ян. – Ну, як це тобі пояснити? Я зовсім не збираюся з нею спати! Я хочу тільки їй допомогти. Адже в тебе теж є донька! Дівча зовсім мале у цьому місті й самотнє, як палець, його нема кому захистити. Я хочу врятувати нещасну дитину від біди. Ти розумієш, про що йдеться?!

Майло зрозумів і був зворушений до глибини душі.

– Йоссар’яне, я пишаюсь тобою, – патетично вигукнув він. – Справді пишаюся! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий, що секс для тебе – це ще не все! Ти маєш моральні принципи! Саме тому, що в мене є донька, я розумію тебе, як ніхто! Ходи-но зі мною, і ми розшукаємо цю дівчинку, навіть якщо для цього доведеться перевернути все місто! Ти можеш бути спокійний. Рушаймо!

І Йоссар’ян удвох із Майлом Майдербайдером помчали на повній швидкості у штабній машині з емблемою «М. і М.» до поліційного комісаріату, де зайшли просто до комісара, смаглявого нехлюя з вузенькими чорними вусиками і в розстебнутому кітелі; до їх появи він ліниво причаровував огрядну даму з двома підборіддями та розсипом бородавок на обличчі, але, побачивши Майла, привітав його з виразом такого щасливого подиву, так низько вклонився йому й так запобігливо клацнув підборами, ніби до нього завітала якась аристократична знаменитість.