Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)

– Коли я придавив його в канаві.

– Майор Майор сказав тобі це в канаві?

– Ну, це він сказав уже в себе у кабінеті… Після того, як ми вилізли з канави і скочили до нього через вікно. Тільки не здумай про це патякати: він признався мені по секрету.

– От брехун поганий! От інтриган! – вигукнув Док Дайлік. – Ну, хто його уповноважував виказувати чужі таємниці? А він часом не пояснив, яким чином я можу тебе звільнити від польотів?

– Ти повинен написати невеличкий рапорт, що в мене виснаження нервової системи, і відіслати його до штабу полку. Доктор Стаббс постійно звільняє людей від польотів, а чому ти не можеш звільнити?

– Ну, звільняє він їх від польотів – і що потім? – єхидно примружившись, запитав Док Дайлік. – Хіба їм дають поїхати додому? їх тут же повертають назад до льотного складу, а твоєму Стаббсові ставлять клізму… Звичайно, я міг би написати рапорт, що ти неспроможний літати. Варто було б заповнити оцей формуляр. Але тут є одна заковичка.

– «Поправка двадцять друга»?

– Саме вона. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а цього не буде. Ти, як і перше, залишишся в строю, а що, на твою гадку, зроблять потім зі мною? Пошлють, скоріше за все, на Тихий океан, он воно як. Тож красно дякую. Я не бажаю через тебе ризикувати.

– А може, все-таки ризикнеш? – не здавався Йоссар’ян. – Зрештою, що тебе тримає на цій П’яносі?

– Що й казати, П’яноса – це кошмар, а все ж таки не Тихий океан. Я б іще погодився, коли б мене відправили до якої-небудь цивілізованої місцинки, де можна тишком-нишком підробляти на абортах… А про які аборти може йти мова на островах Тихого океану? Там самі лише джунглі та мусони. Там я згнию на пні.

– Ти й тут гниєш на пні!

– Гнию? – спалахнув раптом Док Дайлік. – Гаразд, нехай і так, але я знаю, що повернуся додому живим. Чого не можу сказати про тебе.

– Тож саме це я й намагаюсь тобі втовкмачити, хай тобі грець! – вигукнув Йоссар’ян. – Ти ж можеш урятувати мені життя!

– Не моє це діло – рятувати життя, – буркнув Док Дайлік.

– Що ж тоді твоє діло?

– Хіба ж я знаю? Мені завжди втовкмачували, що головне в нашій професії – це берегти фахову етику і не свідчити проти своїх колег. Послухай-но, невже ти гадаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що вже тоді мені казати? Я ж і досі не можу добитися від цих двох шарлатанів, які сидять тут у мене на шиї, що саме в мене негаразд.

– Може, в тебе пухлина Юїнга? – глузливо кинув Йоссар’ян.

– Ти думаєш? – із жахом скрикнув Док Дайлік.

– Ніколи мені про це думати, – відрізав Йоссар’ян. – Я от думаю, що відмовлюсь літати – і крапка. Не розстріляють же мене за це, як ти гадаєш? Я літав на бомбардування п’ятдесят один раз.

– А чому б тобі не дотягти до п’ятдесяти п’яти і вже потім ставити крапку? – запропонував Док Дайлік. – Адже через оці твої вибрики ти ще ні разу не виконав норми.

– А як у біса її виконаєш? Не встигну я виконати одну норму, як полковник тут же встановлює нову!

– А як ти можеш устигнути її виконати, коли тільки те й робиш, що ховаєшся в шпиталі або мотаєш до Рима? Ось виконай свої п’ятдесят п’ять, тоді й відмовляйся собі на здоров’ячко! Тоді, може, і я подумав би, як тобі допомогти.

– Ти обіцяєш?

– Обіцяю.

– Що ти обіцяєш?

– Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш свої п’ятдесят п’ять завдань і вговориш Макпростака, нехай знову запише мене в бортовий журнал, щоб мені заплатили льотну надбавку без усяких польотів. Я страх як не люблю літати, розумієш? До речі, ти чув, що в штаті Айдахо три тижні тому розбився літак? Шестеро загиблих, просто жах! І чого їм так кортить щомісяця заганяти. мене на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку? Невже я не маю інших турбот, щоб іще турбувався, чи не розіб’юся в літаку?

– Я теж боюсь розбитися в літаку, – зауважив Йоссар’ян. – Не тільки ти.

– Так, але мене ще турбує ота пухлина Юїнга, – похвалився Док Дайлік. – Як ти думаєш, чи не тому в мене постійний нежить і озноб? Ось на, помацай мій пульс.

Йоссар’яна теж турбувала і пухлина Юїнга, і меланома. Нещастя чатували на нього повсюди – годі було їх перелічити. Перебираючи в думці всі ті тисячі хвороб та трагічних пригод, які могли вкоротити йому віку, Йоссар’ян, власне, сам не міг повірити, що він іще й досі живий та он який здоровий. Це було просто чудо. Тому кожен новий день був для нього лиш черговим поєдинком зі смертю.

Цей двобій тривав уже цілих двадцять вісім років.

18. Вояк, якому двоїлося в очах

Йоссар’ян своїм гарним здоров’ям завдячував гартуванню на свіжому повітрі, колективній праці та спортові, а щоб скараскатись усього цього, він і вирішив уперше злягти до шпиталю. Якось уранці, коли інструктор з фізичної підготовки в Лауері-Філді наказав усім виходити на зарядку, Йоссар’ян, тоді ще рядовий, побіг натомість до санчастини й поскаржився на біль у правому боці.

– Іди гуляй, – відповів черговий лікар, що в цей час сушив собі голову над кросвордом.

– Ми не маємо права казати йому «іди гуляй», – озвався капрал. – За новою інструкцією всіх, хто скаржиться на болі в ділянці живота, треба тримати під наглядом не менше п’яти днів, бо коли їм казати «іди гуляй», вони частенько мруть.

– Ну-ну, – буркнув лікар. – Потримайте його тут п’ять днів, тоді хай іде гулять.

У Йоссар’яна забрали одяг і примістили до палати, де він міг почуватися зовсім щасливо, аби тільки ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць турботливо запитав у Йоссар’яна, як там його печінка.

– По-моєму, у мене апендикс, – відповів йому Йоссар’ян.

– Апендикс – то дурниці,– авторитетно пояснив йому стажист-англієць. – Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо, – раз, два, і ви знову в строю. А от з печінкою ви зможете водити нас за носа не один тиждень. Бо печінка для нас – це темний і, я сказав би, страшний ліс. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. На сьогодні ми більш-менш твердо знаємо лише те, що печінка справді існує, і можемо собі приблизно уявити, які в неї функції, коли вона функціонує нормально. Все, що поза тим, для нас суцільна пітьма. Кінець кінцем, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але до самої смерті в нього нічого не боліло. На жаль – бо я його ненавидів. А матусю – просто обожнював. Знаєте, як воно буває…

– А що тут може робити англійський військовий лікар? – поцікавився Йоссар’ян.

– Про це я розповім вам завтра вранці,– посміюючись, відповів йому стажист. – Тим часом викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не гигнули від запалення легень.

Йоссар’ян його ні разу більше не бачив. Це була одна з чудових особливостей шпиталю: Йоссар’ян ніколи не зустрічався там двічі з тим самим лікарем. Вони безслідно зникали після першого візиту. Наступного дня до його койки підійшов цілий гурт лікарів, яких він раніше ніколи не бачив, їх усіх тривожив його апендикс.

– З моїм апендиксом усе гаразд, – заспокоїв їх Йоссар’ян. – Учора мій лікар пояснив мені, що в мене печінка.

– А що, як це печінка? – вирішив старший серед них, сивоголовий офіцер. – Що показує кількісний аналіз крові?

– Кількісного аналізу крові йому ще не робили.

– Хай зроблять негайно. Ми не можемо ризикувати з пацієнтами в такому стані. Якомога більше всіляких аналізів. Інакше чим ми будемо крити у випадку його смерті?! – Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йоссар’яна. – А ви тим часом прикладайте й далі пухир з льодом. Це дуже важливо.

– В мене нема пухиря з льодом.

– То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. Ї дайте нам знати, коли почнеться агонія.

Через десять днів до Йоссар’яна підійшов новий гурт не знайомих йому лікарів з убивчою звісткою: він цілком здоровий і мусить негайно забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід, що лежав навпроти, – у того зненацька почало двоїтися в очах. Ні сіло ні впало він підвівся в ліжку й загорлав:

– У мене в очах двоїться!

Палатна медсестра перелякано заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі, тримаючи напоготові шприци, рефлектори, клістирні трубки, гумові молоточки й вібромасажери. Вкотили ще якісь химерні прилади на колесах. Оскільки одного пацієнта було замало для такої сили спеціалістів, утворилася ціла черга, в якій задні енергійно напирали на передніх і кричали, щоб ті зайве не барилися – кожен хотів показати себе. Нарешті лобатий полковник в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

– Менінгіт! – ваговито проголосив він, даючи решті знак рукою розходитися. – Хоча, бог свідок, для такого діагнозу поки що немає жодних підстав.

– Тоді чому саме менінгіт? – єхидно запитав майор і вкрадливо хихикнув. – Чому, скажімо, не гострий нефрит?

– А тому, що за фахом я менінгітних, а не гостронефритник, – ось чому, – відрізав полковник. – І не збираюся так просто віддати цього хлопця якимось ниркачам. Тільки через мій труп. Я прибіг сюди перший.

Кінець кінцем лікарі дійшли згоди. Всі одностайно погодились на тому, що їм неясно, на що саме хворий вояк, у якого двоїться в очах, і перевели його до ізолятора, оголосивши в палаті двотижневий карантин.

Тож День дяки^[35] Йоссар’янові довелося зустрічати в шпиталі. Свято минуло тихо, мирно, без зайвих подій, якщо не рахувати індички на обід, хоча вона, треба сказати, вдалась на славу. Йоссар’ян ще ніколи не проводив Дня дяки так благопристойно і тому дав собі обітницю проводити відтепер усі Дні дяки в тихомирній шпитальній самотині. Він був вірний своїй обітниці цілий рік, а наступний День дяки провів уже не в шпиталі, а в готелі, ведучи надзвичайно інтелектуальну розмову з дружиною лейтенанта Шайскопфа. З цієї нагоди місіс Шайскопф знову вивісила на грудях всі собачі медалі Дорі Дай і глибокодумно картала Йоссар’яна за те, що він ставиться до ідеї дяки так цинічно й зовсім без бога в душі, хоча й сама вона вірила в господа не більше за нього.

– Нехай у душі я така сама атеїстка, як і ти, – хизуючись, промовляла вона, – та все одно я відчуваю, що нам є за що дякувати богові. То навіщо ж соромитися своїх почуттів і приховувати їх?

– А за що, приміром, я маю дякувати богові? Ну, скажи, – знехотя заперечив Йоссар’ян.

– Ну… – місіс Шайскопф затнулась на якусь мить, подумала і не зовсім упевнено відповіла: – Ну, хоча б за мене.

– Не дурій, – мугикнув Йоссар’ян.

– Невже ти не вдячний богові за те, що зустрів мене? – здивовано вигнувши брови, з холодною гідністю запитала вона. – Далебі, мені зовсім не обов’язково спати з тобою: у мене в розпорядженні ціла рота чоловікових курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира і дістати таким чином додатковий стимул для виконання обов’язку.

– Ну-от, ти змінюєш тему, – вирішивши змінити тему, дипломатично зауважив Йоссар’ян. – Тож б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку мені належить дякувати богові, припадає принаймні дві, за які його можна тільки проклинати.

– Дякуй за те, що в тебе є я, – наполягала вона.

– Та я й дякую, золотко, дякую… Але двічі проклинаю його за те, що в мене вже немає Дорі Дай і ще сотень інших милих жіночок та дівчат, яких мені судилось бачити і жадати на моїм короткім віку.

– Дякуй за те, що ти здоровий, як бугай…

– …та проклинай за те, що це не триватиме довіку!

– Радій із того, що ти живеш…

– …і шалій, що рано чи пізно доведеться вмирати.

– Але ж усе могло б бути значно гірше! – палко вигукнула вона.

– Але ж, чорт забирай, усе могло б бути і значно краще! – гнівно заперечив він.

– У тебе всякий раз лиш одне заперечення, – мовила місіс Шайскопф. – Де ж обіцяне друге?

– І не запевняй мене, що путі господні несповідимі,– ніби й не почувши її останніх слів, насідав Йоссар’ян. – Нічого несповідимого в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, просто про нас забув. Ваш бог, про якого ви торочите з ранку до ночі,– це недолугий мужлай, незграбний і сонний недотепа, злобливий, примхливий, бездарний тюхтій – ось хто він такий! Боже милостивий, ну як можна схилятись перед вашим всевишнім, коли він у своєму «божественному помислі» сотворив світ, де, приміром, гниють зуби й течуть із носа шмарклі? А що то за мерзенний, дегенеративний помисел – приректи старих людей на нетримання калу? А візьми звичайний біль – на біса він вигадав біль?

– Біль? – переможно підхопила місіс Шайскопф. – Біль людині необхідний. Біль – це попереджувальний сигнал про небезпеки, які загрожують нашому організмові.

– А хто вигадав ці небезпеки? – підхопив у свою чергу Йоссар’ян і злостиво засміявся. – Так-так, біль нам дано з великого милосердя його! А чому б замість болю не прилаштувати нам по дверному дзвіночку? Чому не сигналізувати про небезпеку організмові людини ангельськими хорами? Або червоно-синім індикатором з неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? З цим би впорався кожний путящий радіотехнік. Що ж завадило йому?

– Люди з трубочками в лобі виглядали б потворно.

– Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи дурманіють під наркозом, так? О, вселенський нездара та бракороб! Просто диву даєшся, як це при таких можливостях умудрився він вчинити замість світу таку нікчемну й бридку веремію – це ж абсолютна недієздатність! їй-богу, він би простяг ноги, коли б пішов на заробітки. Жодний пристойний роботодавець не взяв би його навіть розсильним!

Місіс Шайскопф не вірила своїм вухам. Пополотнівши, вона з боязливою тривогою витріщилась на Йоссар’яна.

– Ти б краще не говорив про нього так, любий, – докірливо, майже з ворожістю прошепотіла вона. – Він може тебе покарати.

– А то він мене не карає! – обурено гмикнув Йоссар’ян. – Та дзуськи, ми йому цього не подаруємо. Ми не вправі безкарно спускати йому наші злигодні. І я ще з ним розрахуюся, він мені за все заплатить. І я навіть знаю – коли. У день страшного суду. Так-так, тоді я буду поруч із ним. Ось цією рукою я схоплю цього старого телепня за барки і…

– Годі! Годі! – раптом вереснула місіс Шайскопф і заходилась невміло лупити Йоссар’яна обома кулачками по голові.– Годі! Годі! Годі!

Йоссар’ян, затулившись долонею, почекав трохи, поки мине напад бабської люті, потім обхопив її зап’ястки й делікатно, але рішуче вклав у ліжко.

– Якого біса ти так розходилася? – спантеличено запитав він і додав, немов вибачаючись: – Я гадав, що ти не віриш у бога.

– Та я й не вірю, – схлипнула вона й зайшлася сльозами. – Але бог, у якого я не вірю, він же хороший бог, справедливий бог, милостивий бог, а не такий лихий та жорстокий дурень, як ти його малюєш.

Йоссар’ян засміявся й випустив її руки.

– Давай-но, люба, запровадимо у нас свободу совісті,– делікатно запропонував він. – Хай кожне з нас не вірить у того бога, який нам більше до вподоби. Згода?

Це був най безглуздіший День дяки в його житті, і він по-думки мимоволі повертався до часів торішнього безтурботного двотижневого карантину у шпиталі Лауері-Філда. Щоправда, й та ідилія скінчилась на трагічній ноті: карантинний період минув, а він іще був здоровий-здоровісінь-кий, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку неподобну звістку, Йоссар’ян сів у ліжку і не своїм голосом загорлав:

– У мене двоїться в очах!

І тут же з усіх закапелків шпиталю до нього ринули для термінового огляду спеціалісти й оточили його таким щільним кільцем, що він з відразою відчував на шкірі вологе, лоскотюче дихання десятків розмаїтих носів, що низько посхилялись над його тілом. Одні заходились шурувати по його вухах та очах вузькими струменями світла, гамселити його гумовими молотками по колінах та п’ятках, штирхати в ребра вібраційними голками, точити кров з його вен, а інші крутили там і сям усіляким непотребом, перевіряючи його периферійний зір.

Бригаду очолював солідний, дійшлий добродій.

– Скільки ви бачите пальців? – зненацька запитав він і показав Йоссар’янові один палець.

– Два, – відповів Йоссар’ян.

– А зараз? – запитав лікар і показав два пальці.

– Два, – відповів Йоссар’ян.

– Ну, а тепер? – запитав лікар, нічого не показуючи.

– Два, – відповів Йоссар’ян.

Обличчя лікаря розпливлося усмішкою.

– Їй-богу, це правда, – переможно оголосив він. – У цього хлопця справді все двоїться.

Йоссар’яна відвезли на каталці до ізолятора, де лежав вояк, у якого давно уже все двоїлося, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

– У мене все двоїться в очах! – загорлав вояк, щойно до ізолятора вкотили Йоссар’яна.

– У мене все двоїться в очах! – загорлав що було сили Йоссар’ян, нишком підморгуючи йому.

– Стіни! Стіни! – загорлав той. – Розсуньте стіни!

– Стіни! Стіни! – загорлав Йоссар’ян. – Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсовує стіну.

– Так буде досить?

Вояк, в якого двоїлося в очах, знесилено кивнув і відкинувся на подушку. Йоссар’ян теж знесилено кивнув, не відриваючи захопленого погляду від свого талановитого сусіда. Він розумів, що перед ним справжній майстер своєї справи, гідний уважного вивчення й усілякого наслідування. Та вночі талановитий сусід віддав богові душу, і Йоссар’ян вирішив, що далі наслідувати його, либонь, не варто.

– У мене вже не двоїться! – не гаючись, закричав він.

Новий гурт спеціалістів, озброєних медичними інструментами, з тяжким тупотом оточив Йоссар’янове ліжко, щоб упевнитися, чи він не бреше.

– Скільки ви бачите пальців? – запитав ватажок, піднявши один палець.

– Один.

– А зараз скільки? – запитав він, піднявши два пальці.

– Один!

– Він і справді бачить усе в однині,– підтвердив ватажок, зачудовано глянувши на своїх колег. – Ми його вилікували.

– І дуже вчасно, – зауважив лікар, що залишився в палаті, коли решта пішли. Це був свійський чолов’яга з торпедоподібним корпусом, рудуватою щетиною на щоках та пачкою сигарет у нагрудній кишені халата. Він їх смалив одну за другою, прихилившись до стіни. – Річ у тім, що до тебе приїхали родичі. Ні-ні, не твої родичі, заспокойся, – додав він, сміючись. – Це батьки та брат того хлопця, котрий щойно помер. Вони їхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умираючим солдатом, а ти, по-моєму, для цього найбільше підходиш.

– Цебто як? – підозріливо запитав Йоссар’ян. – Я, здається, поки що не вмираю.

– Це тільки здається… Усі ми потихеньку вмираємо. Власне, ми, чорт забирай, тільки те й робимо, відколи народилися. Думаєш, ти виняток?

– Але ж вони приїхали попрощатися зі своїм сином, а не зі мною, – заперечив Йоссар’ян.

– їм доведеться вдовольнитися тим, що в нас є,– відказав лікар. – А для нас, медиків, все одно – що один умираючий, що другий… З погляду науки, перед лицем смерті всі рівні. Тож я пропоную ось що. Ти стаєш їхнім родичем на кілька хвилин, а я зате довіку нікому не скажу, що твої кольки в печінці – брехня і симуляція.

– А як ви знаєте? – аж сахнувся Йоссар’ян.

– Ти нас недооцінюєш, – по-дружньому хмикнув лікар, запалюючи ще одну сигарету. – Хто повірить, що в тебе й справді болить печінка, коли ти тільки й знаєш хапати за цицьки медсестер, усіх підряд? Якщо хочеш когось переконати, що в тебе кольки в печінці, забудь і думати про секс.

– А на біса тоді мені й небо коптити? – заперечив Йоссар’ян. – До речі, чому ви мене досі не виказали, коли знали, що я симулянт?

– А на біса мені тебе виказувати? – здивувався лікар. – В цьому цирку ми всі циркачі. Всі замилюємо один одному очі. У тебе своя гра, у мене своя, та коли ти до мене по-людськи, то і я до тебе по-людськи. Як кажуть, рука руку миє… А ці люди приїхали здалеку, і мені не хотілося б завдавати їм зайвих прикростей, ясно? Звичайна сентиментальність. Мені завжди жаль старих людей.

– Так, але ж вони приїхали побачитися зі своїм сином!

– І трохи спізнилися, не вони винуваті. Та дарма. Вони, може, навіть і не помітять різниці.

– Ну, а якщо почнуть плакати?

– Так воно, певно, й буде. Для цього вони, власне, сюди й приїхали. Але я буду весь час стояти за дверима і, як відчую, що пахне смаленим, одразу ж зайду.

– Все-таки це якась маячня, – задумливо промовив Йоссар’ян. – Навіщо їм, по-вашому, треба бачити, як помирає їхній син?

– От чого не знаю, того не знаю, – признався лікар. – Так уже, видно, повелося, не вони одні такі. Ну, то що? Від тебе вимагається лиш одне – протягом кількох хвилин зображувати вмираючого. Невже це так важко?

– Ну, гаразд, – здався Йоссар’ян. – Якщо й справді недовго і обіцяєш стояти за дверима… – Він почав увіходити в роль. – Послухай-но, а чого б вам мене не забинтувати? Так буде переконливіше.

– Годиться, – схвалив лікар.

Йоссар’яна запеленали в марлю. Санітари укріпили на вікнах жалюзі, і, коли їх приспустили, кімната поринула в гнітючий морок. Йоссар’ян пригадав, що до речі були б квіти, і відряджений лікарем санітар приніс звідкілясь два напівзів’ялих букетики, які затопили ізолятор нудотно-пряним ароматом умирання. Коли все було готово, Йоссар’янові звеліли вкладатися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.

Ті зайшли навшпиньках, з боязким і винуватим виглядом непроханих гостей – спочатку прибиті горем мати й батько, слідом за ними – брат, кремезний, в’язистий насуплений матрос. Старенькі ступали, тулячись одне до одного. Вони неначе тільки-но зійшли з пожовклої фотографії, зробленої з нагоди родинного свята, – гордовиті, маленькі, побляклі, немов вилиті з тьмяного металу й одягнуті в чорне поношене вбрання. На довгастому, овальному, кольору паленої умбри, обличчі матері застиг вираз скорботної задуми, посічені зморшками губи були міцно стиснуті, чорне, жорстке, без жодних кучериків чи закрутків, гладенько зачесане назад волосся, розділене навпіл строгим прямим проділом, здавалося присипаним попелом. Батько тримався підкреслено прямо, немов позував; старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Навколо його за звичкою примружуваних сльозавих очей зміїлися дрібні зморшки, а пишні закручені вуса на борознавому од віку обличчі сріблилися густою сивиною. Маленький, але плечистий і жилавий, він, схоже, відчував себе страшенно ніяково, бо незграбно переступав з ноги на ногу посеред ізолятора, притиснувши до вилог піджака чорний фетровий капелюх у натруджених, обпалених сонцем руках. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих свою жорстоку печать. А молодий матрос, здавалося, так і рвався в бійку: біла безкозирка, хвацько зсунута набакир, кулаки стиснуті, люті, зацьковані очі весь час бігають по кімнаті.

Всі троє, зайшовши до кімнати, на мить зупинилися, а потім нерішуче й повільно, плече в плече і навіть немов у ногу, погребною шеренгою почали підступати до ліжка. Наблизившись упритул, вони мовчки витріщились на Йоссар’яна, схиливши голови, немов по команді.

Запала до болю важка, нестерпна тиша, якій, здавалося, не буде кінця. Нарешті Йоссар’янові стало невтерпець, і він здавлено прокашлявся.

– У нього жахливий вигляд, – промовив старий.

– Йому зле, тату.

– Джузеппе, – мовила мати, присівши на стілець, і стиснула на колінах зашкарублі, з венозними вузлами руки.

– Мене звуть Йоссар’ян, – мовив Йоссар’ян.

– Його звуть Йоссар’ян, ма. Йоссар’яне, ти мене впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?

– Знаю. Ти мій брат Джон.

– Ось бачите, він упізнав мене! Тату, він пригадав, хто я такий. А це, Йоссар’яне, наш татко. Скажи таткові «здрастуй».

– Здрастуй, татку, – сказав Йоссар’ян.

– Здрастуй, Джузеппе.

– Його звуть Йоссар’ян, тату.

– У нього жахливий вигляд, – сказав батько. – На нього страшно дивитися.

– Йому дуже зле, тату. Лікар каже, що він умирає.

– Мало що хто каже. Всі лікарі – шахраї, я їм зроду не вірю.

– Джузеппе, – знову тихенько сказала мати. В її надтріснутому голосі чулося невимовне страждання.

– Його звуть Йоссар’ян, ма. Вона вже не знає, що каже, все забуває. Як вони тебе тут лікують, братику? Тебе тут не зобижають?

– Не зобижають, – відповів Йоссар’ян.

– От і добре. Ти їм не давай собою помикати. Ти тут не гірший за інших, дарма що італієць. У тебе теж є права.

Йоссар’ян зморгнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.

– Ні, ви тільки погляньте, який у нього жахливий вигляд, – зауважив батько.

– Джузеппе, – мовила мати.

– Ма, його звуть Йоссар’ян, – нетерпляче перебив її брат. – Невже так важко запам’ятати?

– Та мені все одно, – перебив його Йоссар’ян. – Нехай називає мене Джузеппе.

– Джузеппе, – мовила мати.

– Не переживай, Йоссар’яне, – сказав брат. – Усе буде гаразд.

– Не переживай, ма, – сказав Йоссар’ян. – Усе буде гаразд.

– А священик у тебе був? – поцікавився брат.

– Був, – збрехав Йоссар’ян і знову заплющив очі.

– Це добре, – зауважив брат. – Добре, що ти маєш тут усе, що треба. Ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялись, що не встигнем.

– Куди не встигнете?

– Не встигнемо попрощатися з тобою перед смертю.

– А яка різниця?

– Ми не хотіли, щоб ти помер, не попрощавшися з нами.

– А яка різниця?

– Він, мабуть, починає марити, – сказав брат. – Весь час повторює одне й те саме.

– Це справді кумедно, – подав голос старий. – Я завжди думав, що його звуть Джузеппе, а він, виявляється, Йоссар’ян. Дуже кумедно.

– Заспокой його, ма, – наполягав брат. – Скажи йому щось підбадьорливе.

– Джузеппе.

– Це не Джузеппе, ма. Це Йоссар’ян.

– А яка різниця? – тим самим журним голосом відказала мати, не підводячи очей. – Він умирає.

З-під її припухлих повік ринули сльози, і вона гірко й безмовно заплакала, повільно погойдуючись на стільці туди й сюди. Йоссар’ян, ні в сих ні в тих, мовчки втупився в її руки, що, як великі мертві метелики, лежали на колінах; він найбільше боявся, що вона зараз залементує уголос. Батько з братом також плакали. Йоссар’ян раптом пригадав, чого вони плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йоссар’ян раніше ніколи не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько одразу набрав статечного вигляду й почав прощатися.

– Джузеппе, – почав він.

– Йоссар’ян, – поправив його син.

– Йоссар’яне, – сказав батько.

– Джузеппе, – поправив його Йоссар’ян.

– Ти умираєш.

Йоссар’ян знову розплакався. Незнайомий лікар паскудно зиркнув на нього, і він узяв себе в руки.

Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі:

– Ти скоро постанеш перед господом нашим, синку, тож не забудь переказати йому дещо й від мене. Скажи йому, що це нікуди не годиться, коли люди вмирають молодими. Тільки ж не забудь. І ще йому скажи: коли він уже кого забирає до себе, то нехай спочатку забирає старих. Неодмінно скажи. Бо сам він, видно, про це забув, адже він милосердний, а от що робить. І давно робить, дуже давно. Тож не забудеш?

– І не давай там собою помикати, – напутив його брат. – Ти там будеш нічим не гірший від усіх, дарма що італієць.

– Одягайся тепліше, – сказала мати, бо знала, що це ніде не зашкодить.

19. Полковник Пескарт

Меткий, промітний нехлюй-чепурун тридцяти шести років, полковник Пескарт був жалюгідний завидько, що ходив перевальцем і мріяв про генеральські погони. Напористий перестрахувальник і задиристий страхопуд, урівноважений і невпевнений у собі інтриган, він день і ніч прагнув відзначитись перед начальством і жив у постійнім страху, що його дрібні адміністративні витівки можуть обернутися великими службовими неприємностями. Відворотно-гарний собою, самовдоволений хам і невдоволений життям скиглій, що чимдалі набирав тіла, він був переслідуваний найпохмурішими передчуттями. Полковник був задоволений собою, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку, і був невдоволений життям, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитися лише до полковника.

Полковник Пескарт не сприймав абсолютних величин і міряв свої успіхи виключно досягненнями суперників: не поступатися ні в чому одноліткам, які хоч у чомусь його перевершили, – таким було його життєве кредо. Сотні його ровесників, та навіть старших за нього, ходили всього лиш у капітанах, що сповнювало його душу телячим захватом і пошаною до самого себе, але сотні інших його ровесників, ба навіть молодших за нього, дослужилися вже до генералів, і, згадуючи про це, він відчував болісну неповноцінність і ночами гриз собі нігті в такому невгамовному розпачі, якого ніколи не відчував навіть у своїх кошмарах Голодний Джо.

Полковник Пескарт був кремезний, широкоплечий, набундючений самодур, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і не випускав із рота химерно інкрустованого мундштука, якого придбав напередодні прибуття на П’яносу, коли приймав авіаполк. Він не забував демонструвати того мундштука при кожній оказії й незабаром навчився орудувати ним, як віртуоз. Зовсім несподівано він відкрив у собі природний і вельми перспективний хист до куріння з мундштуком. За його даними, він був єдиним мундштуковласником на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка солодко тішила й водночас тривожила його. Він майже не сумнівався, що такий витончений інтелектуал, як генерал Штирхер, не міг не схвалювати, коли вони зустрічалися, його мундштук, хоча зустрічались вони, на щастя, не так часто, а мундштука генерал Штирхер міг і не схвалити. Припускаючи й таку можливість, полковник Пескарт насилу стримував ридання і поривався викинути оту погань під три чорти, однак його тут же зупиняло майже незламне переконання, що мундштук надає особливого блиску героїчній поставі мужнього воїна, яка, безперечно, високо підносила його над рештою полковників американських збройних сил, конкурентами в боротьбі за генеральські погони. А чи справді підносила?

Ця й подібні проблеми не давали спати полковникові Пескарту, вправному й до самозабуття зосередженому воєнному стратегові, котрий, як неофіт, ретельно й самовіддано працював з ранку до вечора на ниві власного просування вперед. Полковник був сам для себе лютий звір, що не знав ні жалю, ні втоми. Безстрашний і несхибний дипломат, він бився головою об стіну через найменшу помилку чи недоробку, заганяючи себе в могилу через кожну прогавлену можливість, завжди до краю збуджений, хворобливо чутливий, набундючений і злий на весь світ. Доблесно й безоглядно пускався він у хитромудрі афери, розроблені для нього підполковником Порком, і з тоскним відчаєм дожидався потім непоправно фатальних наслідків. Він пожадливо збирав плітки й ретельно колекціонував чутки, не довіряючи нікому зокрема, але й безоглядно вірив усьому, що чув. Він був незмінно насторожі й безпомилково орієнтувався в подіях та людських взаєминах, що існували лише в його уяві. Він знав усе про всіх і вперто силкувався хоч що-небудь зрозуміти. Несамовито, нестримно хвалькуватий, він не міг водночас позбутись невідчепних роздумів про те безнадійно кепське враження, яке, на його думку, справляв на великих цабе, котрі й не здогадувалися про його існування.