Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 36 страниц)

– Падлюка, як я його ненавиджу, – пробурмотів Йоссар’ян собі під ніс.

Суперечка з Мудренджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йоссар’ян заходився шукати кулемет. У клубі було не протовпитись, до бару не протовпитись, до столу для пінг-понгу не протовпитись, до столика для гри в кості не протовпитись. Люди, що їх хотів би покосити з кулемета Йоссар’ян, мирно заполонили стойку і хором горлали якісь сентиментальні пісеньки, і нікого це чомусь не дратувало. Тож, за браком кулемета, Йоссар’ян смачно опустив підбор на пластмасовий м’ячик, що підкотився йому під ноги.

– Ну і Йоссар’ян, – недобре реготнули, хитнувши головами, обидва гравці і дістали з коробки на полиці інший м’ячик.

– Ну і Йоссар’ян, – недобре реготнув Йоссар’ян.

– Йоссар’ян! – застережливо прошепотів Кристі.

– Ну, що я казав? – вигукнув Мудренджер. – Тепер бачите!

– Ну і Йоссар’ян! – уже голосніше реготнули гравці, почувши, як той їх передражнює.

– Ну і Йоссар’ян! – у тон їм повторив Йоссар’ян.

– Йоссар’яне, благаю! – знову просичав Кристі.

– Ну, тепер бачите? – тріумфував Мудренджер. – Це соціально небезпечний тип.

– Затули пельку, – порадив Данбар, що взагалі симпатизував йому, бо Мудренджер завжди нагонив на нього нудьгу, і час минав для нього не так швидко.

– Таж Везунбі тут сьогодні немає! – єхидно під’юдив Йоссар’яна Мудренджер.

– А при чому тут Везунбі? – запитав Йоссар’ян.

– І полковника Пескарта нема! – не вгавав Мудренджер.

– А при чому тут полковник Пескарт?

– Тоді яких же падлюк ти ненавидиш?

– А які тут є?

– З тобою неможливо сперечатися, – рішуче відказав Мудренджер. – Ти й сам не знаєш, кого ти ненавидиш.

– Хоча б тих, хто намагається мене отруїти, – озвався Йоссар’ян.

– Ніхто не намагається тебе отруїти!

– А чого ж уже двічі мені підсипали отруту в їжу? Раз – коли ми брали Феррару, другий – під час Великої Облоги Болоньї.

– Отруту було підсипано всім, – пояснив Мудренджер.

– І ти гадаєш, мені особисто від цього легше?

– До речі, то була зовсім не отрута! – із запалом вигукнув Мудренджер, який завжди гарячився – тим більше, чим більше збивався з пантелику.

Мудренджер неначе забув усе те, що йому стільки разів утовкмачував Йоссар’ян: скільки він себе пам’ятає, хтось так чи інакше важився на його життя. Бо одні його люблять, інші – не люблять і зичать йому смерті. А не люблять його за те, що він ассірієць.

– Та чхав я на них усіх, – поблажливо всміхаючись, терпляче пояснював він Мудренджерові,– бо в моєму здоровому тілі здоровий дух, і я сильний, як бугай. Нічого вони мені не зроблять, бо я Тарзан, Мандрейк, Флеш Гордон із коміксів – в одній особі! Я – Віллі Шекспір, я Каїн, я Одіссей, я Летючий Голландець, я Лот із Содома, я сумовита Деїрдре, я казковий Свинопас, я таємничий елемент Зет двісті сорок сім! Я…

– Псих! – вереснув, перебиваючи його Мудренджер. – Ось ти хто! Безнадійний псих!

– …великий із великих! Я – Остання Надія Білошкірих, я гроза неправих. Я достеменний супрамен.

– Супермен? – зойкнув Мудренджер. – Це ти – супермен?

– Супрамен, – поправив його Йоссар’ян.

– Гей, хлопці, перестаньте! – втрутився збентежений Кристі.– На нас усі дивляться.

– Ти псих! – змахуючи безсилі сльози, вигукнув Мудренджер. – У тебе комплекс Ієгови, ти…

– Нафанаїл?

– Що іще за Нафанаїл? – відчуваючи якусь каверзу, замовк на півслові Мудренджер.

– Який Нафанаїл? – невинно поцікавився Йоссар’ян.

– Ти в кожному підозрюєш Ієгову! – спритно обминув пастку Мудренджер. – Ти гірший за Раскольникова!

– Гірший за кого?

– За Раскольникова, який…

– Раскольникова?

– …який вважав, що йому дозволено вбити стару жінку…

– Я – гірший?

– …сокирою. Так-так, гірший!.. І зараз я тобі це доведу.

Збуджено сопучи, Мудренджер заходився перелічувати симптоми Йоссар’янової недуги: маніакальна переконаність, ніби всі навколо нього божевільні, людиновбивчий потяг косити всіх підряд із кулемета, нахил до спотворення власного минулого, параноїчна підозріливість та манія переслідування.

Однак Йоссар’ян був певен, що саме він не помиляється, бо, пояснив він Мудренджерові, він зроду не помилявся. Всюди, куди не глянь, самі божевільні, і єдине, що залишається зробити серед цього розгулу божевілля такій нормальній і розважливій молодій людині, як Йоссар’ян, – так це сховатися, інакше не вцілієш.

Вийшовши із шпиталю, Йоссар’ян скоса придивлявся до кожного стрічного. Хоча Майла на базі не було – той подався до Смирни по врожай фініків, офіцерська їдальня працювала на славу. Ще сидячи в санітарній машині, поки вона мчала донизу, рвучко підскакуючи по вибоїнах звивистої, схожої на рвані підтяжки, грунтової дороги, Йоссар’ян жадібно ловив ніздрями пряний аромат приправленого гострими спеціями баранця. На обід того дня був шашлик – на шампурах, мов сатанинські змії, смачно сичали кусні м’яса, що їх аж три дні маринували у спеціальному розчині, рецепт якого Майло вишахрував у одного пройди гендляра на Близькому Сході; за гарнір правив перський рис та спаржа по-пармськи; на десерт подавали вишневе желе і по чашечці паруючої кави по-турецьки з коньяком чи лікером, за смаком. Порції були велетенські, і їх майже непомітно подавали на застелені дамаськими скатертинами столи італійські офіціанти-віртуози, що їх викрав для Майла на Великій землі сам майор …де Копитляй.

Лиш відчувши, що він скоро лусне, Йоссар’ян важко відхилився на спинку стільця в приємному заціпенінні, не маючи навіть сил витерти клейкі від соусу губи, Відколи Майло став начальником їдальні, звичайні трапези перетворилися в них на розкішні бенкети, і на мить Йоссар’янові здалося, що все не так уже й погано.

Та це запаморочення враз минуло, коли він, гикнувши, пригадав, що всі тільки й шукають нагоди його вбити. Йоссар’ян прожогом вискочив з їдальні й побіг до Дока Дайліка просити, щоб той негайно списав його на землю й відправив додому.

Док Дайлік вигрівався на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету. Здалеку він скидався на понурого птаха, гостреньким, хижим писком нагадував відгодованого щура.

– П’ятдесят, – одказав він Йоссар’янові, похитавши головою. – П’ятдесят бойових вильотів – наказ полковника.

– Але ж у мене всього сорок чотири!

Його зойк не справив на Дока Дайліка ніякісінького враження, і, знову похитавши головою, той рівним голосом повторив:

– П’ятдесят бойових вильотів, п’ятдесят. Новий наказ полковника.

3. Тупермейєр

Коли Йоссар’ян цього разу повернувся із шпиталю, в наметі він застав Вессла й небіжчика. Той небіжчик отруював йому життя, Йоссар’ян терпіти його не міг, хоча ніколи у вічі не бачив. Йоссар’яна страшенно дратувало, що небіжчик тижнями не вилазить з намету, і він кілька разів ходив до штабу ескадрильї зі скаргою на нього, а сержант Трезор і слухати нічого не хотів. Ніякого небіжчика там нема, його просто не існує, казав Йоссар’янові сержант Трезор, і це була чистісінька правда, бо хіба ж він був би небіжчиком, коли б існував?!

Ще безнадійнішою справою було йти скаржитись безпосередньо майорові Майору, кощавому, довготелесому командирові ескадрильї, який чимось скидався на Генрі Фонду в хвилини смутку і який вискакував у вікно щоразу, тільки-но Йоссар’ян, відіпхнувши сержанта Трезора, проривався до майорового кабінету, щоб доповісти командирові про свою справу.

Жити в одному наметі з небіжчиком було зовсім не просто. Навіть Вессл – і той нарікав на нього, хоча жити в одному наметі з Весслом теж було не так просто. Того дня як Йоссар’ян виписався із шпиталю, Вессл паяв трубку, по якій авіабензин мав надходити до грубки, що її Вессл почав ставити, поки Йоссар’ян вилежувався у шпиталі.

– Що ти робиш? – насторожено запитав Йоссар’ян, зайшовши до намету, хоча відразу усе второпав.

– Тут ось трохи протікає,– пояснив Вессл. – Може вибухнути.

– Облиш, – сказав Йоссар’ян. – Це мене дратує.

– Коли я був малий, – одказав Вессл, – то, бувало, закладу собі за щоки дички – по одній за щоку – і ходжу так цілісінький день.

Йоссар’ян одклав убік речовий мішок, із якого почав був діставати предмети туалету, й підозріливо подивився на Вессла. Так минула хвилина.

– Чому? – нарешті не витримав він.

Вессл переможно хихикнув.

– Бо дички краще, ніж каштани, – пояснив він.

Стоячи навколішках, Вессл працював без упину. Він розкрутив форсунку і розглядав кожну детальку з такою цікавістю і так пильно, мовби за все своє життя не бачив нічого подібного. Потім знову зібрав і знову терпляче розібрав пристрій, ще раз і ще, не виказуючи найменших ознак утоми і наче зовсім не бажаючи скінчити колись цю мороку. Йоссар’ян уважно стежив за кожним його рухом і раптом відчув, що коли той негайно ж не припинить, він його холоднокровно вб’є. Йоссар’ян машинально пошукав очима мисливський ніж, що від дня, як прибув небіжчик, висів на протимоскітній сітці поруч із порожньою небіжчиковою кобурою, звідки Тупермейєр поцупив пістолет.

– Ну, а коли вже не вдавалось добути дичок, – провадив далі Вессл, – тоді, бувало, береш каштани. Вони, бач, не більші за дички, а форма в них навіть краща. Хоча форма тут мало що важить.

– Я питаю, якого дідька ти гуляв з дичками за щоками? – повторив Йоссар’ян. – Ось що я питаю.

– А того, що форма в них краща, ніж у каштанів, – відповів Вессл. – Я ж тобі допіру пояснив.

– Послухай, ти, байстрюче опудало, – незлобиво накинувся на нього Йоссар’ян, – на біса ти взагалі запихав собі за щоки всяку погань?

– А я не запихав собі за щоки всяку погань, – відповів Вессл. – Я запихав за щоки лісові дички. А коли під рукою не було дичок, я запихав каштани. Теж за щоки.

Вессл хихикнув. Йоссар’ян постановив не відповідати і на якийсь час замовк. Вессл терпляче вичікував. У Йоссар’яна терплячки виявилось не менше.

– По одному за кожну щоку, – мовив Вессл.

– Навіщо?

– Що навіщо? – підхопився Вессл.

Йоссар’ян тільки похитав головою, всміхнувся й замовк.

– Сміхота з цією форсункою, – вголос міркував Вессл.

– А що там? – поцікавився Йоссар’ян.

– Бо мені хотілося, щоб у мене були…

Йоссар’ян уже знав, до чого ведеться.

– О господи! Чого тобі хотілося?

– …щоки, як яблука…

– Щоки, як яблука? – перепитав Йоссар’ян.

– Еге ж… Я мріяв мати щоки, як яблука, – сказав Вессл. – Змалку мріяв мати щоки, як яблука. От і вирішив будь-що домогтися свого, і я таки домігся свого – завдяки дичкам. Я клав їх за щоки на цілісінький день. – Він знову хихикнув. – По одній дичці за кожну щоку.

– А на біса тобі потрібні були щоки, як яблука?

– Звідки ти взяв, що мені потрібні були щоки саме як яблука? – мовив Вессл. – Мені потрібні були круглі щоки. Байдуже, якого кольору, аби тільки круглі. От я й ходив із дичками цілісінькі дні, так само як оті навіжені хлопчаки, котрі цілісінькі дні ходять із гумовими бубличками в руках і тиснуть їх, щоб розвинути собі мускули. Ти, мабуть, читав про таких. До речі, я теж був навіжений. Я так само ходив з ранку до вечора з гумовими бубличками в руках.

– Навіщо?

– Що навіщо?

– Навіщо ти ходив з ранку до вечора з гумовими бубличками в руках?

– Бо гумові бублички… – почав був Вессл.

– Кращі за дички?

Вессл мугикнув і похитав головою.

– Я ходив з бубличками, щоб зберегти своє добре ім’я… На той випадок, коли хтось побачить мене з дичками за щоками. Бо, маючи в руках бублички, завжди можна сказати, що ніяких дичок у тебе за щоками немає. І коли мене хто питав, чого я ходжу з дичками за щоками, я розтуляв кулаки й показував, що ходжу з гумовими бубличками, а не якимись там дичками, – і в руках, а не за щоками. Отака, бач, історія. Та, по правді, я й досі не знаю, чи вдалося мені кого обдурити. З людьми не так легко порозумітися, коли в тебе по дичці за кожною щокою…

Йоссар’ян подумав, що з Весслом і зараз порозумітися не так легко – хто зна, чи, розмовляючи з тобою, він не показує язика з-поміж своїх круглих, як яблучка, щік?

Тут Йоссар’ян вирішив не промовляти більше ні слова. Все одно то марна справа. Знаючи Вессла, він розумів, що даремно було б домагатись від нього пояснень, навіщо йому знадобилися круглі щоки. З таким самим успіхом у Вессла можна було питати, чому його гамселила туфлею по голові та шльондра.

Діло було в Римі, в тісному холі борделя, біля відчинених дверей кімнати, де жила мала сестричка Кристієвої кралі. Тілиста, дебела дівуля з довгими патлами і з мереживним плетивом жилок у тих місцях на смаглявім тілі, де шкіра найтонша, виригала соромітні лайки і з вереском підстрибувала босоніж мало не до стелі, аби якнайдужче і якнайдошкульніше вцілити в Весслову маківку тонким, гострим підбором своєї туфельки. Обоє були, в чому їх мати народила, і зчинили такий гвалт, що всі збіглися до холу подивитися, що діється, стали парами у дверях своїх покоїв – усі теж голяка, за винятком хіба що старої баби в кофті й у фартусі, яка весь час щось невдоволено кудкудакала собі під ніс, та хтивого, звироднілого дідугана, який раз у раз заходився веселим реготком, смакуючи всю пригоду з якоюсь поганською, але зверхньою радістю.

Дівка верещала, а Вессл вторував їй хихотінням, а діставши підбором по голові, хихотів іще дужче, і вона від того шаленіла ще більше, підскакувала ще вище, щоб іще дужче молоснути його в тім’я; її казково пишні груди маяли в повітрі, як корогви на вітрі, а могутні сідниці і стегна гойдалися туди й сюди: атрибут казкового достатку.

Дівиця репетувала, а Вессл хихотів, аж урешті вона переможно вереснула востаннє, бо їй вдався блискучий удар: із соковитим хрускотом підбор пробив йому скроню, і Вессл ураз перестав хихотіти. Невдовзі його винесли на ношах і повезли до шпиталю з діркою в голові, правда, неглибокою, і легким струсом мозку. Тож і вибув він із бойових лав лиш на якихось дванадцять днів.

І ніхто навіть гадки не мав, із чого ж воно все почалося, навіть дід-хихотун і буркотуха баба, хоча хто-хто, а вони знали геть усе, що діялося в тім розкішнім, неосяжнім борделі, де не було ліку покоям, розташованим обабіч вузьких коридорів, що йшли від просторої вітальні із заштореними вікнами, де завжди світилася одна-єдина лампа.

Відтоді щоразу, ледь забачивши Вессла, ця дівка вмить задирала спідницю вище тугих білих еластичних панталонів і з непристойним реготом відпихала його, ніби жартома, своїм могутнім круглим пузом, а коли Вессл, усміхнений, але переляканий, намагався сховатися за спиною Йоссар’яна, обкладала його потоком добірної лайки.

Що там зробив, намагався зробити чи не здолав зробити Вессл за замкнутими дверима в кімнаті малої сестрички Кристієвої кралі, залишилося для всіх цілковитою таємницею. Дівчина не хотіла про це говорити нікому: ані жодній із своїх подруг, навіть Кристієвій кралі, ані самим Кристі та Йоссар’янові. Вессл, може, й розповів би, та Йоссар’ян поклав собі ні про що більше його не питати.

– А хочеш знати, навіщо мені потрібні круглі щоки?

Йоссар’ян сидів, ані пари з вуст.

– Ти пригадуєш, як тоді в Римі та діваха, що так тебе ненавидить, лупила мене туфлею по голові? Хочеш знати, чому?

Важко було навіть собі уявити, чим це він міг її так роздратувати, – адже вона гамселила його по голові хвилин з двадцять. Дивно, як їй не вистачило люті, щоб ухопити Вессла за гомілки, підняти й вибити з нього дух. А це було їй цілком до снаги: дівка була довготелеса й могутня, а Вессл – хирлявий коротун. Виставлені вперед зуби та вирячкуваті очиці якнайкраще пасували до його круглих щік, а на зріст він був менший навіть за того шмаркача Хлюпа, який мешкав у наметі, поставленому де не слід – в адміністративній зоні по той бік залізниці. У цьому наметі щоночі горлав уві сні Голодний Джо.

Адміністративна зона, в якій помилково поставив свого намета Голодний Джо, містилася в самому центрі розташування ескадрильї, поміж ровом, де пролягала залізнична колія, та чорним вибоїстим асфальтовим шосе, що збігало з пагорбів. На шосе завжди можна було підібрати не дуже зугарних, трохи щербатих, але грудастих і завжди усміхнених дівчат і, пообіцявши підвезти їх, тут же з’їхати з дороги і лягти в бур’яні. Йоссар’ян не пропускав жодної такої нагоди, але їх у нього було куди менше, ніж того хотілося Голодному Джо, котрий завжди міг добути джип, але не вмів водити.

Намети нижніх чинів стояли по той бік шосе, поблизу літнього кінотеатру – осередку повсякденної культурної програми для приречених на смерть. Тут з вечора в вечір на складанім екрані стиналися в безглуздих бойових сутичках чиїсь недоладні війська, і в той же самий день тут могла виступити також і чергова трупа армійської Служби організації дозвілля.

Трупи СОД регулярно надсилав до них генерал X. X. Штирхер, котрий на той час уже перевів свою штаб-квартиру до Рима і тепер, власне, не мав іншої можливості дошкулити генералові Бидлу. Генерала Штирхера треба було стерегтися. Це був жвавий, приємний у поведенції, вельми педантичний генерал, він знав, чому дорівнює довжина екватора, і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилося». Одне слово, він був невиправною дубиною, і краще за всіх це розумів генерал Бидл, якого довів до нестями останній циркуляр генерала Штирхера – про те, щоб усі намети на Середземноморському театрі воєнних дій переставили паралельними рядами: так, щоб кожний із них був шанобливо повернений фасадом до могили Джорджа Вашінгтона. Генерал Бидл, командир бойового з’єднання, вважав цей наказ за лайно собаче. Тим більше, що генералові Штирхеру було, чорт забирай, зась до того, як ставити намети в дивізії генерала Бидла! Та між двома воєначальниками розігрався запеклий юридичний диспут, який, завдяки колишньому рядовому першого класу Зелензимові, завершився на користь генерала Бидла. Колишній РПК Зелензим був штабним писарем двадцять сьомої повітряної армії, він поклав край конфлікту тим, що почав кидати всі депеші генерала Штирхера в кошик для сміття: як на його смак, у них було забагато води. Зате погляди генерала Бидла, висловлені менш кучерявим стилем, припали до серця колишньому РПК, і він передавав їх по інстанціях у цілковитій відповідності зі статутом. Таким чином, генерал Бидл переміг «у зв’язку з неявкою противника».

Щоб якось відновити втрачений престиж і взяти реванш, генерал Штирхер почав виряджати значно більше концертних бригад СОД, ніж доти, і доручив полковникові Паршілу, під його особисту відповідальність, забезпечувати належний ентузіазм глядачів.

Але в Йоссар’яновім полку ентузіастів явно бракувало. Зате в Йоссар’яновім полку помічалося збільшення кількості таких рядових, сержантів та офіцерів, які по кілька разів на день з’являлися в канцелярії, в сержанта Трезора, і понуро запитували, чи не прийшов ще наказ відправити їх додому. Всі вони мали на рахунку по п’ятдесят бойових вильотів. Зараз таких цікавих стало значно більше, ніж тоді, коли Йоссар’ян тікав до шпиталю, і жодний так і не дочекався того наказу. Всі хвилювалися й гризли собі нігті, всі мали жалюгідний, неприкаяний вигляд і посувалися боком, наче краби. Вони чекали, поки з Італії, із штабу двадцять сьомої повітряної армії, надійде наказ про відправку до тихої, безпечної домівки, а поки що їм не залишалось нічого іншого, як психувати, гризти нігті й по кілька разів на день понуро плентати до сержанта Трезора й питатися, чи не надійшов наказ про відправку додому.

Вони не приховували своєї нетерплячки, бо з власного гіркого досвіду знали, що полковник Пескарт щохвилини може знову збільшити норму вильотів. Їм зоставалося тільки чекати, от і все, лише Голодний Джо, щоразу, як відлітав нову норму, спромогався заповнити своє дозвілля. По-перше, ночами його мучили кошмари, і він горлав уві сні. По-друге, він бився навкулачки з Хлюповим кошеням і майже завжди виходив переможцем. По-третє, в нього був фотоапарат, і на кожному концерті СОД він сідав у першому ряду й націлював об’єктив під спідницю золотоволосій співачці з величезними грудьми, від яких, здавалося, от-от лусне всіяна блискітками блузка. Щоправда, знімки в нього ніколи не виходили.

Полковник Паршіл – права рука генерала Штирхера, міцний, рум’яний чолов’яга, – до війни працював управляючим різними торговими фірмами і показав себе як спритний, жорсткий, нещадний менеджер. Гіршого управляючого годі й знайти. Полковник Паршіл був такий поганючий управляючий, що став, як то кажуть, дуже бажаним у всьому цивілізованому світі, чи то пак на Уолл-стріті, між Беттрі-парком і Фултон-стрітом. Його навперебій заманювали до себе фірми, які прагнули зазнати збитків заради зниження проценту податків. І справді, коли йшлося про термінове анулювання податкових зобов’язань, надійнішого за нього не було, хоча за послуги свої Паршіл правив дуже дорого, бо не завжди так просто посадити солідне підприємство на мілину. Адже йому доводилося братися до діла, коли справи фірми йшли якнайкраще, і неухильно доводити її до фінансового краху, а забезпечити банкрутство – річ дуже й дуже складна, навіть якщо маєш своїх людей у Вашінгтоні. Потрібні були місяці напруженої праці в напрямку бездоганно хибного планування. Ти можеш усе заплутати, розладнати, припуститися ряду істотних недоглядів, ущент прорахуватися, відкрити всі затички для відпливу капіталів, а коли вже радієш, що діло зроблено, уряд усе одно раптом підкине фірмі якесь озерце, або лісок, або нафтоносний райончик, і вся робота йде нанівець. Та хай там хоч які перешкоди, а на полковника Паршіла можна було цілком покластися, коли вимагалось довести до ручки най квітучіше підприємство. Він досяг усього сам, без будь-якої сторонньої допомоги, і за свої постійні невдачі міг спокійно завдячувати лише самому собі.

– Вояки! – спроквола, ретельно витримуючи паузи, заговорив полковник Паршіл перед особовим складом Йоссар’янової ескадрильї.– Ви – американські офіцери. І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це!

Сержант Туз негайно подумав про це і чемно повідомив полковника Паршіла, що він звертається зараз до рядового та сержантського складу, а офіцери чекають на нього в тому кінці бази, там він їх і знайде. Полковник Паршіл жваво подякував сержантові Тузу і, сяючи від самовдоволення, рушив до того кінця бази. Його переповнювала горда свідомість, що двадцять дев’ять місяців військової служби аніскілечки не притупили його феноменальної нездарності.

– Вояки! – спроквола заговорив він до офіцерів, ретельно витримуючи паузи. – Ви – американські офіцери! І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те ж саме. Подумайте про це!

Він зачекав хвилинку, щоб дати їм час подумати.

– Ці люди – ваші гості! – зненацька крикнув він. – Вони проїхали понад три тисячі миль, щоб розважити вас і підняти ваш настрій. Як же вони себе почуватимуть, коли ніхто з вас не прийде подивитись їхній концерт? І з яким настроєм самі звідси поїдуть? Вояки, мені зараз ідеться не про мою власну шкуру, ви погляньте на цю дівчину-акордеоністку – вона вже досить зріла, щоб стати матір’ю. Подумайте про неї і подумайте про вашу власну матір. Що сказали б ви, коли б ваша рідна мати приїхала за три тисячі миль, аби заграти на акордеоні отаким же, як ви, бовдурам, а ви й слухати її не схотіли? І що скаже про вас те мале дитя, яке народить ця дівчина, коли воно підросте й дізнається про те, що вчинили ви з його матір’ю?! Ми всі добре знаємо, що воно скаже. Отже, вояки, я хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли. Це ваша добра воля – йти на цей концерт чи не йти. Я був би найостаннішим полковником у світі, коли б став наказувати вам ходити на концерти СОД, щоб розважитися. Але я вимагаю, щоб кожен, хто зараз не в шпиталі, негайно йшов на концерт СОД і розважався, а це вже наказ!

Йоссар’ян був ладний знову лягти в шпиталь, так зле він себе почував, та ще гірше стало йому через три бойових вильоти, коли він прийшов до Дока Дайліка, а той, як і перше, меланхолійно похитав головою й відмовився списати його на землю.

– Це з тобою біда? – тужливим голосом вичитав йому Док Дайлік. – Що ж тоді мені казати? Я вісім років перебивався з хліба на воду, поки вивчився на лікаря. А після того, вже навіть маючи власний кабінет, я сидів на курячих харчах, аж поки з’явилась більш-менш пристойна клієнтура і я зміг хоч якось зводити кінці з кінцями. А ледве запахло чимось схожим на прибуток, так ось тобі – мобілізація, мов той грім серед ясного неба. А чого скаржитися тобі?

Док Дайлік дружив з Йоссар’яном, але сам і пучкою не кивнув би, щоб допомогти приятелеві, в якого найбільше цінував уміння слухати. Так невдовзі Йоссар’ян почув усі останні новини про командира полку полковника Пескарта, який прагнув вибитися в генерали, про командира дивізії генерала Бидла та Бидлову медсестру, а також про всіх інших генералів із штабу двадцять сьомої армії, котрі вважали, що ніхто не повинен виконувати понад сорок бойових вильотів.

– Отже, вище носа і радій, що тобі пощастило, – понурим голосом радив він Йоссар’янові.– Візьми за приклад Тупермейєра.

Йоссар’ян аж затіпався весь од такої поради. Тупермейєр – то в них чільний бомбардир. Заходячи на ціль, він ніколи не робить протизенітних маневрів, чим завжди наражає на зайву небезпеку всіх, хто летить із ним в одній ланці.

– Тупермейєре, якого біса ти не робиш протизенітних маневрів? – люто накидались на нього товариші, повернувшись із завдання.

– Гей ви, дайте спокій капітанові Тупермейєру, – кидав полковник Пескарт. – Адже він, хай йому біс, найкращий наш бомбардир.

Тупермейєр скалив зуби, кивав головою, а тоді починав пояснювати, як він з допомогою мисливського ножа надрізає кулі, перетворюючи їх на «дум-дум», перш ніж усадити в ту польову мишву, яка щоночі навідується до його намету.

Тупермейєр і справді був найкращим бомбардиром полку, але він вів літак лише по прямій і завжди на одній висоті – від аеродрому аж до цілі і навіть за ціль, поки не переконувався, що бомби досягли землі: там жовтогарячими блискавками шугали спалахи полум’я, над ними шалено здіймався вгору стовп диму, вирували й котилися могутньою чорно-сірою хвилею розприскані, летючі уламки. В шести машинах, що слухняно йшли слідом за Тупермейєром, сиділи, заклякши, пойняті страхом смерті люди, тихі й недвижні, мов качки в очереті, а Тупермейєр тим часом вельми зацікавлено простежував крізь плексиглас носової кабіни шлях кожної бомби, надаючи німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести гармати, узяти приціл і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вимикач, чи біс його зна, що вони там смикають, коли вже закортить вибити дух із геть незнайомих їм людей.

Чільний бомбардир Тупермейєр ніколи не хибив. Йоссар’ян раніше теж був чільним бомбардиром, але його відлучили від таких завдань, бо йому стало начхати, влучив він у ціль чи ні. Йоссар’ян поклав собі жити вічно, а якщо вже й померти, то лише у боротьбі за життя, і єдиним бойовим завданням під час вильоту для нього тепер було повернутись живим.

Хлопці любили літати за Йоссар’яном, бо він при заході на ціль завжди робив «бочки» в усі боки, шугав угору крутою «свічкою», а тоді так само круто пікірував і весь час рвучко кидав літак то вправо, то вліво, отож від пілотів решти машин вимагалося тільки повторювати його маневри, аби не випасти з ланки, і вирівнювати стрій їм доводилося хіба що на якусь секунду-другу, щоб висипати бомби, а тоді вся ланка вмить з оглушливим ревом починала дертися вгору, подалі від спалахів зенітних снарядів, літаки розсипалися по небу, як молитви до господа бога. Щоправда, так вони ризикували стати легкою здобиччю для німецьких винищувачів, та Йоссар’ян і тут був на коні, бо німецьких винищувачів у небі на той час уже не бувало, Йоссар’ян не любив, коли поруч вибухає інший літак.

І лиш тоді, коли весь цей Sturm und Drang^[3] залишався далеко позаду, напівмертвий від утоми Йоссар’ян дозволяв собі зняти зі змокрілої голови бронешлем і припиняв вигавкувати команди Макпростакові, який сидів за штурвалом, а той відразу чомусь цікавився, куди влучили бомби.

– Бомбовий відсік порожній! – доповідав іззаду сержант Туз.

– А ми влучили в міст? – питав Макпростак.

– Я не бачив, сер, мене так здорово кинуло назад, що я нічого не міг бачити. А зараз там геть усе в диму й нічого не видно.

– Гей, Аарфі, ми влучили в ціль?

– В яку там ціль? – подавав голос капітан Аардваарк, Йоссар’янів штурман, гладкий, з незмінною люлькою в зубах, що сидів поруч із Йоссар’яном і не піднімав голови від безладної купи карт у носовій частині літака. – По-моєму, нам іще далеко до цілі – чи ні?

– Йоссар’яне, бомби влучили в ціль?

– Які ще бомби? – відмахувався Йоссар’ян, його-бо в цю мить займали тільки зенітні снаряди.

– Чому бути, тому бути, того не минути, – співав, як завше, Макпростак.

Йоссар’янові було начхати, влучили його бомби в ціль чи ні – хай би в неї влучили бомби Тупермейєра чи когось із інших бомбардирів, тільки б не вертати туди знову. Всіх страшенно дратував той Тупермейєр, і час од часу хтось не витримував і ладен був його відлупцювати.

– Гей ви, ану дайте спокій капітанові Тупермейєру, хай йому біс, – сердито попереджував полковник Пескарт. – Не забувайте, що він найкращий наш бомбардир, хіба ні?

На таке полковникове заступництво Тупермейєр тільки задоволено щирив зуби й кидав до рота ще одну жменю арахісових горішків.

Тупермейєр домігся великих успіхів на ниві нічного розстрілювання польової мишви з пістолета, якого поцупив з кобури небіжчика в Йоссар’яновім наметі. За принаду йому правив маленький льодяник. Він щоночі умощувався в темряві і чатував на гризуна. В одній руці – пістолет, а палець другої просунутий у петельку шворки, натягнутої, як струна банджо, поміж рамою протимоскітної сітки та вимикачем. Досить було її ледь-ледь смикнути, як рама падала, а спалах яскравого світла засліплював беззахисну жертву. З переможним муркотінням Тупермейєр спостерігав, як манюсіньке звірятко заклякає й витріщує перелякані очиці, шукаючи, де ж ворог, а дочекавшись, поки ті очиці зустрінуться з його поглядом, з гучним реготом натискав на спусковий гачок і розприскував сполохане кошлате тільце по всьому намету. Все навколо сповнювалось лунким гуркотом, і тріпотлива мишача душа відправлялась на небо, до свого Творця.

Якось уночі, коли Тупермейєр вистрілив у мишу, Голодний Джо вискочив босоніж із свого намету, волаючи пробі на всю міць свого тонкого голосу. Розрядивши власний пістолет сорок п’ятого калібру в намет Тупермейєра, він, як смерч, скотився вниз по схилу рову, спритно видряпався на протилежний бік і раптом зник в одній із земляних щілин, що з’явилися, як на помах чарівної палички, біля кожного намету після того, як Майло Майдербайдер розбомбив власну базу. Пригода з Голодним Джо сталася вдосвіта під час Великої Славної Битви за Болонью, коли в передранковому повітрі ще снували німі привиди загиблих друзів, а Голодний Джо знічев’я божеволів, бо знову відлітав своє і чекав наказу із штабу. Коли його вивудили із залитої водою земляної щілини, він бурмотів щось недоладне про гадюк, щурів та павуків. Яму освітили кишеньковим ліхтариком, але не побачили нічого, крім застояної води.