Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)

Всі зичили йому зла. Полковник Пескарт витрачав усю свою розумову енергію на хисткі й химерні арифметичні операції, в його голові постійно плюсувались та мінусувались «махи та хвости» і «кроки до мети» – блискучі уявні перемоги й жахливі уявні поразки. Розбурхана уява то підносила його на захмарні сяючі вершини тріумфу, то ввергала в чорні безодні відчаю. Заскочити його притьмом не вдавалось нікому. Якщо йому доводилось почути, що генерал Бидл чи генерал Штирхер насупився або осміхнувся, він міг до нескінченності сушити собі голову, чому це сталося, і, як лунатик, бурмотів собі під ніс найфантастичніші припущення й не знаходив собі місця доти, доки цьому не відшукувалось більш-менш прийнятного пояснення, точніше, поки підполковникові Порку не вдавалось умовити його перепочити й глянути на речі простіше.

Підполковник Порк був полковникові Пескарту відданим, незамінним сподвижником, якого насилу витримували полковничі нерви. Кожна нова геніальна заступникова ідея викликала в нього бурхливу хвилю довічної вдячності, яка тут же змінювалась на шалену лють, коли полковник Пескарт зненацька відчував, що з того нічого не вийде, і платив замість подяки чорною ненавистю. Вони були нерозлийвода. Полковник Пескарт заздрив кебеті підполковника Порка, і йому постійно доводилось нагадувати собі, що той, бодай і років на десять старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у рядовому провінційному університеті. І це ж треба було, щоб лиходійка доля дала в помічники саме йому такого нікчему, як цей підполковник Порк! Що може бути прикріше й принизливіше, як душею й тілом залежати від особи, котра не спромоглась навіть здобути диплом такого університету, про який не сором було б згадати на людях?! Якщо вже хтось і мав стати для нього геть незамінним, бідкався полковник Пескарт, то чому не хтось заможніший, ваговитіший, шляхетніший, відповідальніший, аніж підполковник Порк, котрий до того ж не міг похвалитися своїми предками та ще й дозволяв собі тишком-нишком кепкувати з його мрії стати генералом, про що тишком-нишком здогадувався полковник Пескарт.

Полковникові Пескарту так диявольськи кортіло стати генералом, що заради цього він готовий був піти на угоду з самим богом; тож одного чудового ранку, через тиждень після оголошення наказу про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і, відкопиливши брезклу губу, тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, вже пробивалась після ранкового гоління чорна жорстка щетина. Шкіра в полковника Пескарта ніколи не смагла, і йому доводилось ретельно уникати сонця, щоб не обпалитися. Він був на голову вищий і вдвічі масивніший за капелана, і вся його статура дихала такою гнітючою владністю, що той зненацька відчув себе хворобливо тендітним і слабким.

– Ознайомтесь, капелане, – наказав полковник Пескарт, м’ясисто розвалюючись в обертовому кріслі, і заходився встромляти сигарету в мундштук. – Як ознайомитесь, доповісте, що ви про це думаєте.

Капелан слухняно глянув у журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де розповідалося про один з американських бомбардувальних полків, що базувались на території Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом чинив у інструкторській молебень. Уторопавши, що його покликали не для прочуханки, капелан мало не сплакнув од щастя. Полковник тільки мельком бачив капелана відтоді, як витурив його за наказом генерала Бидла з офіцерського клубу, коли Вождь Зелений Вуж двигнув у пику полковника Мудаса. І от, викликаний того ранку до полковника Пескарта, капелан грішним ділом подумав, що дістане нагінку за самовільне відвідання клубу минулого вечора. Його потягли туди, зненацька нагрянувши до його намету на лісовій галявині, Йоссар’ян із Данбаром. Хоча капелан панічно боявся полковника Пескарта й розумів, що ризикує накликати на себе його гнів, він залюбки прийняв безхитре запрошення своїх нових приятелів, котрі взяли його під свою опіку, відколи він познайомився з ними у шпиталі тиждень чи два тому, коли приходив навідати поранених, і досить успішно оберігали від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням пастирського обов’язку: адже капеланові доводилось по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею практично не знайомих йому офіцерів та рядових, що мали його за п’яте колесо до воза.

Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію й уважно перечитав усі підзаголовки в статті, силкуючись надати своїм думкам упорядкованої форми, щоб відповісти на запитання полковника, потім кілька разів повторив подумки свою відповідь, переставляючи слова, перш ніж наважився промовити:

– Мені здається, що молебень перед бойовим вильотом – це високоморальне й вельми похвальне діяння, сер, – і з тим вичікувально замовк.

– Воно звичайно, – буркнув полковник. – Але мені треба, щоб ви сказали, чи згодиться ця штука у нас.

– Авжеж, сер, – не відразу знайшовся капелан. – Я думаю, що згодиться.

– У такому разі я, мабуть, того… треба спробувати! – На мучнистих щоках полковника нараз спалахнули плями рум’янців. Зірвавшись на ноги, він збуджено заходив по кабінету. – Ви лиш погляньте, як допомогло це нашим людям в Англії! Тепер увесь світ знає, що в цього полковника перед кожним вильотом чиниться молебень! А як гарненько подумати, то чим ми гірші, га, капелане? Якщо молебні так допомогли йому, то нехай і нам допоможуть! А там, дивись, цей «Сатердей Івнінг Пост» надрукує і мій портрет!

Полковник знову сів і стримано осміхнувся своїм щедрим надіям. Капелан не розумів, якої відповіді чекає від нього начальство. На його блідому, довгастому обличчі застигла розважлива задумливість, і він байдужно ковзнув поглядом по рядах високих верейок з червоними помідорами-сливками, що тісно стояли уздовж стін. Йому треба було б хоч якось відреагувати на останню фразу полковника, та раптом він упіймав себе на тому, що пильно розглядає ряди верейок, силкуючись здогадатись, яким це чином верейки з помідорами опинилися в службовому кабінеті у командира полку, – і вся їхня розмова про молебні геть вилетіла йому з голови.

– Може, хотіли б купити, капелане? – немов по-дружньому підігруючи йому, поцікавився полковник Пескарт. – Щойно з ферми – там, у горах, в нас із підполковником Порком є ферма. Візьміть верейку, я дорого не заправлю. Оптом.

– Ні-ні, сер, не треба! Дякую вам, сер.

– Ну, як хочете, – примирливо мовив полковник. – Моє діло запропонувати, а там самі дивіться. Не треба, то й не треба. Майло з руками вирве весь наш урожай. А ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов циценята в молоденької дівчини, правда?

Капелан спахнув. Збагнувши, що дав маху, полковник похилив голову, не знаючи, куди подіти очі від сорому. Його м’ясисті щоки палали, пальці на руках немов здерев’яніли. Він люто ненавидів капелана за те, що той самим своїм саном перетворив на грубу нетактовність його не такий уже й непристойний жарт, який за інших обставин, безперечно, зійшов би за дотепний і навіть вишуканий. І треба ж було попасти в таке ідіотське становище – попробуй тепер вибратися з нього, хоч якось зберігши обличчя! Виходу не було, але тут він раптом пригадав, що за званням цей капелан усього лиш капітан, і вмить рвучко випростався, трохи не задихаючись од праведної злості. Подумати тільки – зазнати такого ганебного приниження від свого однолітка, який не дослужився навіть до майора! Полковничі щоки грізно надулися, і він утупився в капелана таким убивчо-ворожим, сповненим лютої ненависті поглядом, що той весь затремтів. Минула добра хвилина, поки полковник припинив ці мовчазні тортури.

– Ми щось трохи відійшли від теми, – вдоволений своєю безмовною помстою зауважив нарешті полковник. – Дівчачі циценята тут ні до чого, навіть коли вони тверді і зрілі, це щось зовсім не те… Наша тема – це релігійні відправи перед бойовими вильотами, ось наша тема, а зовсім не якісь там циценята! То як ви – «за» чи «проти»?

– Я зовсім не проти, сер, – ледь чутно пробурмотів капелан.

– Тоді почнемо сьогодні ж – перед денним вильотом, – сказав полковник, поступово пом’якшуючи тон у міру того, як переходив до деталей. – Тепер треба гарненько подумати, які саме молитви ми будемо читати. Нам не потрібні похмурі й сумні напучення, вони повинні бути світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали на бомбардування у доброму гуморі. Ви розумієте, про що я кажу? Не треба мені різної мури, як-от усякі там «Царства господні», «Долини смертної тіні» та інша подібна муть, од якої і жити не хочеться… А чого це ви так скривилися?

– Пробачте, сер, – пробелькотів капелан. – Слухаючи вас, я подумав був про двадцять третій псалом…

– А що там?

– «Боже мій, пастирю, я, вівця твоя…» Ви щойно говорили про нього.

– Еге ж, саме про нього я й говорив. Не годиться. Давайте щось інше.

– «Урятуй мене, боже, й даруй мені спасіння від вод…»

– Ніяких вод, – рішуче заперечив полковник і видмухнув у мідяну попільничку недопалок сигарети з мундштука. – Давайте краще щось музичне! Ну, скажімо, про арфи на вербах.

– Там теж вода, згадуються ріки вавілонські,– відповів капелан, – «…і сиділи ми, й плакали, як згадували Сіон».

– Сіон?! Забудьмо про нього раз і назавжди! Цікаво, як він узагалі потрапив до молитви? Невже у вас немає чогось веселішого, без усіх цих вод, смертних тіней та й без господа теж?! Взагалі, я б вам радив надалі по можливості не зловживати релігійною тематикою.

– Мені дуже шкода, сер, – винувато відказав капелан, – але майже всі відомі мені молитви справді більш-менш сумні, і я не знаю жодної, де хоч би раз не згадувалось ім’я боже, бодай мимохідь…

– Тоді вигадайте щось інше. Тут і там усі скиглять, що я надміру збільшую норму бойових вильотів, а ви ще лізете їм у душу зі своїми богами, раями й смертями! Тут потрібен принципово новий підхід. Скажімо, чим погано було б помолитися за щось корисніше – от хоч би за купчастий візерунок бомбометання, га? За візерунок бомбометання молитися можна?

– Як вам сказати, сер… Мабуть, таки можна… – невпевнено відповів капелан. – Але в цьому разі я буду просто зайвий. Ви можете цілком обійтися й без мене.

– Можу, звичайно, можу! – відрубав полковник. – Ну, а ви, по-вашому, тут для чого? Я міг би сам купувати собі харчі, але це – обов’язок Майла, ось чому він і забезпечує харчами всі інші полки в цьому регіоні. А ваш обов’язок – читати людям молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за купчастий візерунок бомбометання. Вам ясно? По-моєму, купчастий візерунок бомбометання справді заслуговує того, щоб за нього молилися. Бо це неодмінно припаде до вподоби генералові Штирхеру, і усі ми зробимо великий крок до мети. Генерал Штирхер вважає, що дані фоторозвідки виглядають значно краще, коли бомби падають ближче одна до одної.

– Генерал Штирхер, сер?

– Саме він, капелане! – поблажливо хихотнув полковник, помітивши, що капелан зовсім розгубився. – Між нами кажучи, схоже, що генерал Бидл доживає в нашій бригаді останні дні, на його місце йде генерал Штирхер. Коли б це сталося, то я б, признатися, тільки радів. Генерал Штирхер – чудова людина, і думаю, з ним нам усім буде краще. Але, можливо, ця справа заглухне, і в нас залишиться генерал Бидл. Коли б це сталося, я б, признатися, тільки радів, бо генерал Бидл – теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім теж буде краще. Сподіваюсь, однак, капелане, що далі вас це не піде. Я б зовсім не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

– Слухаюся, сер!

– От і чудово! – вигукнув полковник і бадьоро звівся на ноги. – Але ж усі ці балачки не забезпечать нам місця в «Сатердей Івнінг Пост», га, капелане? Тож давайте ближче до діла. Тільки майте на увазі, поки що ні слова про це підполковникові Порку. Ви мене розумієте?

– Так точно, сер.

Полковник Пескарт став задумливо походжати по вузькому проходу між помідорами в верейках та письмовим столом і кріслами посеред кабінету.

– Оскільки у вас немає допуску до секретної інформації,– сказав він, – вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж. Вас впускатимуть, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, що точний час не є військовою таємницею. Дамо вам півтори хвилини. Ви вкладетесь у півтори хвилини?

– Думаю, що так, сер. Але для цього вам доведеться заздалегідь випустити з інструкторської атеїстів і впустити туди нижні чини.

– Які ще в біса атеїсти? – застигши на місці, ревнув полковник Пескарт, і вся його постава круто перемінилася, а голос забринів від праведного, войовничого обурення. – В моєму підрозділі атеїстів немає! Адже атеїзм – це штука протизаконна, га? Так чи не так?

– Ні, сер.

– Ні? – здивувався полковник. – В усякому разі, це штука антиамериканська, га?

– Я не певний, що це так, сер, – відповів капелан.

– Зате я певний! – гарикнув полковник. – І ми не дозволимо якійсь жменьці паршивих атеїстів підривати відправу наших священних обрядів. У мене вони не дістануть жодних потурань. Нехай кожен залишається на своєму місці й молиться разом з усіма. А потім – до чого тут якісь нижні чини?! Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?!

Капелан знову відчув, що червоніє по самі вуха.

– Даруйте, сер, я не припускав, що ви будете заперечувати проти присутності нижніх чинів на молебні, адже завдання вони виконуватимуть разом з офіцерами.

– Ще чого! У нижніх чинів є свій власний бог, тож має бути у них свій власний капелан, хіба не так?

– Ні, сер, не так.

– Що за дурниці? Отже, по-вашому, вони моляться тому самому богові, що й ми?!

– Саме так, сер.

– І він їх слухає?!

– Думаю, що так, сер.

– Ну й діла, хай йому біс! – зазначив полковник і пирхнув собі під ніс: такого кумедного сюрпризу він навіть не чекав. Настрій у нього знову зіпсувався, і він знервовано почав пригладжувати рукою свої короткі, чорні, шпакуваті кучерики. – То що, ви й справді гадаєте, що слід було б допустити на молебень нижні чини? – заклопотано запитав він.

– По-моєму, тільки так і було б справедливо, сер.

– А от я б їх нізащо не допускав, – довірчо признався полковник і знову забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. – Тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не з тих, хто вважає, ніби кожен рядовий чи сержант – це неодмінно брудна й смердюча тварюка. Ні! Просто в інструкторській мало місця. Хоча, по правді кажучи, воно й ні до чого, щоб наші офіцери запанібратствували з нижніми чинами ще й на землі. Вони й так надто тісно стикаються з ними там, у повітрі. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів – нижні чини, та на більше хай вони не розраховують. Скажіть чесно, капелане, невже ви хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за якогось там сержанта?

– Моя сестра – сама сержант, сер, – відказав капелан.

Полковник знову прикипів до місця й пильно глянув у вічі капеланові: чи той не глузує з нього?

– Що ви хочете цим сказати, капелане? – обережно запитав він. – Чи ви не можете без жартів?

– Я зовсім не жартую, сер, – квапливо запевнив його капелан, страшенно зніяковівши. – Вона – старший сержант… Служить у морській піхоті.

Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього особливу відразу, до якої примішалася ще й підозра – він аж нашорошився весь у передчутті небезпеки: а чи не інтригує цей тип проти нього і чи не є його смиренність облудною машкарою, за якою десь глибоко ховається запекла гординя зрадливого пронози? Було щось кумедне в капелановій поставі, і нараз полковник з полегшенням здогадався, що саме: той весь час стояв виструнчившись, бо він забув сказати йому: «вільно». Ну от і стій так, злостиво вирішив полковник, щоб зайвий раз підкреслити, хто є хто, і не підірвати власний престиж, визнавши, що знову дав маху.

Він понуро втупився у вікно і заглибився в тяжкі роздуми. «Від нижніх чинів так і сподівайся якоїсь підлоти», – думав він. Унизу, поруч із будинком штабу, бовванів тир для стрільби по тарілочках, який він звелів спорудити для офіцерів свого штабу. Тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Бидл жорстоко вишпетив його у присутності підполковника Порка та майора Денбі й наказав одкрити тир для всього особового складу полку, навіть нижніх чинів. Так, полковник Пескарт змушений був визнати, що тир виявився для нього великим «махом та хвостом». Він не сумнівався, що генерал Бидл ніколи не забуде йому того тиру, хоча, з другого боку, був цілком певний, що генерал Бидл давно про той тир, гай-гай, забув, а це було вельми несправедливо, бо сама по собі ідея спорудити такий тир могла б стати для нього великим «кроком до мети», а от обернулася на такий великий «мах і хвіст». А втім, точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув у цій триклятій історії з тиром, полковник Пескарт не міг, і йому нараз гостро забракло підполковника Порка: той би умить зробив для нього точну оцінку всієї пригоди з тиром і вкотре вже розвіяв би всі страхи.

Яка це складна і зрадлива штука – життя! Полковник Пескарт вийняв з рота мундштук, сунув його ставма до нагрудної кишені і з розпачу заходився гризти нігті на руках. Всі намагались йому нашкодити, і де тільки шастає в цю тяжку хвилину підполковник Порк? Допоміг би йому остаточно вирішити, як повестися з тими клятими передпольотними молебнями. Хіба ж можна покластись на думку капелана, коли той усього лиш капітан?!

– Отже, на вашу думку, без нижніх чинів наші молебні не досягнуть мети? – обережно перепитав він.

– Так точно, сер, – не відразу відказав капелан, знову відчувши себе на непевному грунті.– Боюся, що без нижніх чинів наші молитви не досягнуть вуха божого, і це може негативно позначитися на кучності бомбардування.

– Та ну?! – несамовито кліпаючи зволожнілими очима, вигукнув полковник. – А от про це я й не подумав! Ви вважаєте, що бог може покарати мене і натомість розкидати наші бомби?!

– Так, сер, – відповів капелан. – Боюсь, що так.

– К бісу тоді ваші молебні! – у пориві гнівної незалежності вигукнув полковник. – На яку болячку вони мені здалися, якщо від них може стати гірше?! – Зневажливо реготнувши, він сів до столу, встромив у рот порожній мундштук і задумливо вмовк. – Якщо до ладу подумати, – пробурмотів він за мить собі під ніс, – то ідея передпольотних молебнів досить-таки ідіотська. Хто його зна, як поставляться тепер до цього смердючі писаки?!

Полковник не без жалю облишив цей свій задум, оскільки він виносив його самостійно, потай від полковника Порка, і сподівався тим самим яскраво продемонструвати, що без підполковника Порка може чудово обійтись. Та водночас полковник потихеньку радів, що спекався такої халепи: адже він із самого початку сильно непокоївся, виношуючи свій задум потай від підполковника Порка, бо ж брав, таким чином, на себе всю відповідальність… Йому відразу полегшало на душі. Він значно виріс у власних очах, бо, відкинувши сумнівний план, учинив, на його думку, надзвичайно мудро – і, головне, без жодної підказки підполковника Порка.

– Я можу йти, сер? – запитав капелан.

– Ідіть, – позіхнув полковник. – Хіба що у вас є якась інша пропозиція…

– Ні, сер. Тільки…

– Що «тільки», капелане? – ображено його запитав полковник.

– Я мушу доповісти вам, сер, що чимало людей в полку не задоволені тим, що ви підняли норму бойових вильотів до шістдесяти, – докінчив капітан. – Вони просили мене поговорити з вами.

Полковник думав. А капелан чекав відповіді, почервонівши по саме своє рудувате волосся. Не промовляючи ані звуку, полковник уп’яв у нього довгий, байдужо-крижаний погляд, від якого капелан скорчився, немов від вогню.

– Скажіть їм, що ми на війні,– нарешті сухо промовив він.

– Дякую, сер, я так і скажу, – пробелькотів капелан, відчувши вдячність уже за те, що полковник заговорив. – Люди хотіли б знати, чому ви не викликаєте нових екіпажів із частин поповнення, які стоять в Африці? Тоді багатьох можна було б відправити додому.

– Це суто адміністративне питання, – відказав полковник. – І не їм його вирішувати. – Він ліниво показав рукою на верейки біля стіни. – Візьміть-но помідорчик, капелане. Сміліш, сміліш, я вас частую.

– Дякую, сер. Сер…

– Не варто, капелане. А вам, значить, подобається жити в лісі? Сподіваюсь, у вас там усе гаразд?

– Дякую, сер. Сер…

– Ну, й чудово. А коли що, то звертайтесь просто до нас.

– Слухаюся, сер. Дякую, сер. Сер…

– Спасибі, що завітали, капелане, спасибі. Тільки зараз у мене важливі справи. Коли раптом надумаєте, як би нам потрапити на сторінки великої преси, дайте мені знати. Не забудьте.

– Я не забуду, сер. – Капелан зробив над собою надлюдське зусилля і, немов кидаючись у вир, на відчай душі, сказав: – Мене особливо турбує один із наших бомбардирів, сер. Йоссар’ян.

– Хто? – з тривогою перепитав полковник і рвучко підвів голову, щось невиразно пригадуючи.

– Йоссар’ян, сер.

– Йоссар’ян?!

– Так точно, сер. Йоссар’ян. Боюся, він може скоїти щось страшне, непоправне. Йому дуже зле.

– І ви в це вірите?

– Так точно, сер. Я це бачу.

Полковник Пескарт замислився, і в кімнаті знову запала важка тиша.

– Порадьте йому частіше молитися, – сказав нарешті він.

– Дякую, сер, я це йому неодмінно пораджу, – пробелькотів капелан.

20. Капрал Безбог

У спекотному ранковому небі каламутно плавилося передосіннє сонце, і навіть на відкритій галереї не відчувалося жодного подмуху вітерця. Нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві, капелан повільно вийшов з полковничого кабінету, як ніколи, пригнічений, з душею, зболілою від самокатування. Капелан нещадно картав себе за те, що неможливо назвати іншим словом, як слабкодухість. Ідучи до полковника Пескарта, він твердо поклав собі висловити протест із приводу нового підвищення норми вильотів – аж до шістдесяти – в найенергійніших виразах, сміливо, переконливо, красномовно, як того вимагав його обов’язок, та ба! Натомість виявилося, що він – жалюгідний слинько і нікчема: варто було полковникові Пескарту владно зиркнути на нього, як йому одразу відібрало дихання й голос. Він знову спасував перед дужчою особистістю. Знайоме, бридке відчуття охопило капелана. Він мав себе за цілковитий непотріб.

За якусь хвилину капелан вийшов до широких, вигнутих дугою сходів з жовтого каменю, і йому вдруге відібрало дихання: він побачив підполковника Порка. Опецькувата, невиразна підполковникова постать вигулькнула раптом із круглого занедбаного вестибюля з високими порепаними мармуровими стінами і не менш порепаною, вичовганою кахляною підлогою, і кокетливо дріботіла сходами назустріч йому. Підполковника Порка капелан боявся навіть більше, ніж полковника Пескарта. Середнього віку, смаглявий, з двома холодними, мов крижинки, скельцями пенсне, з лискучою, гулястою, банеподібною макітрою, якої він раз по раз пестливо торкався пучками цупких пальців, підполковник Порк не любив капелана і ніколи чемно з ним не поводився. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми гострими, в’їдливими кпинами та всерозуміючим цинічним поглядом, якого капелан не міг витримати довше ніж одну коротку мить. Як завжди, капелан зіщулився од страху, втупив очі у пуп підполковника Порка, туди, де з-під обвислого ременя вилізала, пузирячись, сорочка, що надавало йому геть неохайного вигляду і робило начебто нижчим. Підполковник Порк був пихатий нехлюй з масною шкірою, з глибокими, жорсткими складками на жовчному обличчі, з квадратним роздвоєним підборіддям. Він суворим оком ковзнув по капеланові, ніби не впізнаючи.

– Привіт, отче! – зронив раптом підполковник байдуже, навіть не повернувши голови, коли вони зійшлися на сходах упритул і от-от мали розминутися. – Як воно там?

– Доброго ранку, сер, – відказав капелан, слушно розміркувавши, що нічого іншого підполковник Порк від нього й не бажав почути.

Підполковник Порк задріботів далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу в котрий уже раз нагадати йому, що він не католик, а анабаптист, а тому величати його «отцем» і недоречно, і нечемно. Він анітрохи не сумнівався, що підполковник Порк прекрасно все це знає і проговорює з таким невинним виглядом оте «отче» лише для того, щоб зайве познущатися з нього, тому що капелан анабаптист.

Проминувши капелана, підполковник Порк зненацька зупинився і, круто повернувшись, кинув на нього лихий, сповнений підозри погляд. Капелан скам’янів.

– Для чого вам цей помідор, капелане? – грубо запитав він.

Капелан зачудовано глянув на помідор у своїй руці, яким його почастував полковник Пескарт.

– Я взяв його в кабінеті полковника Пескарта, сер, – ледве спромігся сказати він.

– А полковник про це знає?

– Так точно, сер. Він сам мені його дав.

– Тоді все гаразд, – заспокоєно промовив підполковник Порк. Він холодно всміхнувся й заходився запихати великими пальцями обох рук поли сорочки під ремінь. Нараз очі його самовдоволено блиснули потайним єхидством. – А навіщо ви знадобились полковникові Пескарту? – зненацька запитав він.

Капелан на мить онімів.

– Я не певний, сер, що маю право… – пробелькотів він.

– Щоб помолитись видавцям «Сатердей Івнінг Пост»?

– Так точно, сер, – насилу стримавши посмішку, відповів капелан.

– Ага, я так і думав, що він загориться отою маячнею, тільки-но побачить цей журнал, – сказав підполковник Порк. Чуття його не підвело, і він зневажливо реготнув. – Сподіваюсь, ви пояснили йому, яка це страшенна чортівня?

– Він уже передумав, сер.

– От і прекрасно, капелане. Значить, ви таки переконали його, що редакція не стане двічі публікувати одну й ту саму байку, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як ви ся маєте там, у пущі, отче? Ще не здичавіли?

– Усе гаразд, сер. Поступово все налагоджується.

– Тим краще. Я радий за вас. Терпіти не можу всіляких скаржників. А коли буде щось потрібно, то лиш дайте нам знати. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилось якнайкраще.

– Дякую, сер. Я так і зроблю.

Внизу розростався багатоголосий гомін. Наближався час обіду, і перші їдці уже заповнювали дві зали штабної їдальні – для офіцерів та нижніх чинів, – розташовані обабіч старовинної ротонди. Посмішка збігла з обличчя підполковника Порка.

– Ви, здається, не так давно обідали в нас, еге ж, отче? – значущим тоном запитав він.

– Так точно, сер. Позавчора.

– Значить, я не помилився, – сказав підполковник Порк і трохи помовчав, даючи капеланові можливість краще зрозуміти його натяк. – Ну, не біда, отче. Побачимося, коли настане ваш час знову одвідати нашу їдальню.

Капелан ніяк не міг пригадати, в котрій із п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для сержантсько-рядового складу він мав обідати того дня, бо графік, складений для нього підполковником Порком, був вельми плутаний, а папірець, де все це було занотовано, залишився у нього в наметі. З-поміж офіцерів, приписаних до штабу полку, капелан був єдиний, хто не мешкав ні в обшарпаному маєтку із червоної цегли, де містився штаб полку, ні в жодному з менших будиночків, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилей, що розтяглися вдалину довгою низкою. Жив він сам-один у просторім квадратнім наметі, який водночас правив йому за кабінет. Галас п’яної гульні, що долинав кожного вечора з офіцерського клубу, не давав йому заснути, він до ранку крутився в ліжку, а все ж не ремствував на долю, яка накинула йому це напівдобровільне вигнання. Капелан приймав часом таблетки від безсоння, але ніколи не вмів визначити правильної дози, тільки й того, що прокидався з почуттям вини, яким мучився потім по кілька днів Підряд.

Єдиним сусідою капелана по лісовій галявині був капрал Безбог, його прислужник. Капрал Безбог не вірив у бога і був сильно невдоволений своїм підвладним становищем. Він аніскілечки не сумнівався, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, аніж сам капелан, і тому вважав себе зневаженою жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Колись він гадав, що капелан потуратиме йому багато в чому, тому почав ставитися до свого начальника з відверто грубою зневагою, щойно переконавшись, що той його не осадить. Їхні намети розділяла смуга землі футів чотири-п’ять завширшки.

Життя капелана було регламентоване особисто підполковником Порком. Підполковник Порк відселив його від решти штабістів, гадаючи, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше завоювати їхні душі – це по-перше. А по-друге, постійна присутність капелана при штабі полку була для штабних офіцерів, мов більмо на оці. Одна річ – виходити через капелана на зв’язок із всевишнім час од часу, в міру необхідності; зовсім інша річ – коли тобі хтось нагадує про нього всі двадцять чотири години на добу. Загалом же, як пояснив підполковник Порк майорові Денбі, вилупатому й метушливому начальникові оперативного відділу, капелан у них живе як у бога за дверима: вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, одвідувати прикутих до ліжка та регулярно служити відправи – от і все, що від нього вимагається. До того ж похорон тепер трапляється вряди-годи, говорив підполковник Порк, бо винищувачів у німців майже не залишилось, а дев’ять із десяти льотчиків, яких ми втрачаємо, гинуть за лінією фронту чи просто розчиняються у хмарах, а туди капелану ходу нема. Що ж до відправ у будинку штабу полку, то вони теж не вимагають від капелана особливих клопотів, оскільки чиняться раз на тиждень, а слухачів на них завжди як кіт наплакав.

Правду кажучи, капеланові потроху навіть полюбилося жити на лісовій галявині. Його з капралом Безбогом забезпечували всім необхідним, аби лиш ніхто з них не став скаржитись на брак вигод і домагатись переселення до будинку штабу. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях, кожну п’яту трапезу він ділив із нижніми чинами, а кожну десяту мав при штабі, із тамтешніми офіцерами.

Дома, в штаті Вісконсін, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер він приходив у захват від чудесної рясноти і плодючості матінки-природи, навіть коли він споглядав густі зарослі високої, аж до пояса трави, колюче дрібнолісся й непролазні чагарі, якими був відділений від світу, немов стіною. Навесні потай мріяв скопати навколо намету вузеньку грядку й посадити там бігонії й цинії, та побоявся зловредності капрала Безбога. Капеланові були до душі відлюдність та спокій цього зеленого скиту, тут легко було проводити життя в спогляданні та роздумах. Тепер до нього приходило зі своїми жалями значно менше вояків, ніж раніше, і за це він був їм щиро вдячний. Капелан не вмів легко сходитися з людьми, і йому було важко вести спасенні розмови. Він страшенно нудьгував за своєю дружиною та трьома діточками, а дружина так само нудьгувала за ним.