Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

– Vite! Vite!^[31] – гримнув Йоссар’ян, відштовхуючи Лючану. – Одягайся!

– Що ти там мелеш? – поцікавилась вона.

– Швидше, кажу, швидше! Невже не розумієш? Швидше одягайся.

– Stupido! – огризнулась дівчина. – Vite – це по-французьки, а не по-італійськи. Subito!^[32] Так би й казав. Subito!

– Si, si. Я так і кажу. Subito, subito!

– Si, si, – згідливо цвірінькнула вона й побігла взуватися та чіпляти кліпси.

Голодний Джо тим часом припинив ломитися в двері і тепер клацав фотоапаратом, фотографуючи їх крізь замкову щілину. Коли обоє одяглися, Йоссар’ян почекав нової атаки і зненацька відчинив двері. Голодний Джо кулею влетів до кімнати і, як жаба, гепнувся на підлогу. Йоссар’ян спритно обминув його, перебіг вітальню та коридор і вискочив на сходи, тягнучи за собою Лючану. Вони з грюкотом побігли вниз, перестрибуючи через сходинки, і весь час мало не задихалися від реготу. Кілька разів зупинялися, знесилено схиляючи голови одне до одного і торкаючись лобами. Та їхній сміх одразу урвався, коли внизу вони зустріли Кристі, котрий повертався додому, змарнілий, замурзаний і нещасний, у пожмаканім мундирі й несвіжій сорочці. Краватка в нього з’їхала набік, він брів, заклавши руки в кишені, і вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

– Що сталося, малий? – співчутливо запитав Йоссар’ян.

– Я знову на мілині,– силувано посміхнувся Кристі.– Не знаю, що тепер і робити.

Йоссар’ян теж не знав. Останні півтори доби Кристі прожив із розрахунку двадцять доларів на годину, що їх платив своїй байдужій кралі, і тепер у нього не залишилося ані цента: розвіялася геть і його власна платня, і та щедра дотація, що її кожного місяця надсилав багатий і великодушний татусь. А це означало, що він не зможе бачитися зі своєю кралею. Вона не дозволяла йому ходити слідом за нею, коли виряджалась на полювання за іншими військовими клієнтами, і аж нетямилася з люті, угледівши, що він потай плентає десь позаду. Звичайно, ніщо не заважало йому нести варту під її будинком, але в нього не було певності, що вона там ночує. Задарма вона йому нічого не дозволяла. Любощі як такі її не цікавили. І все одно Кристі хотів бути впевнений, що вона принаймні не спить із якимись геть бридкими почварами чи з кимось із його знайомих. Капітан Гадд, коли прилітав до Рима, обов’язково йшов саме до неї, а потім мордував Кристі своїми спогадами про те, як він знову розважався з його коханою і які жорстокі, принизливі непотребства з нею витворяв.

Лючана неабияк розчулилася, узрівши безталанного Кристі, та тільки-но вийшла з Йоссар’яном на залиту сонцем вулицю, як знову вибухнула нестримним реготом: вихилившись із вікна, Голодний Джо слізно благав їх усе-таки піднятись нагору й роздягтися, бо він – справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана схопила Йоссар’яна за руку й майже побігла бруківкою, лунко клацаючи підборами своїх білих чобітків, така ж запальна, простодушна й самовпевнена, як і в перші хвилини їхнього знайомства. Порівнявшись із нею, Йоссар’ян обхопив дівчину за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці. А там Лючана вивільнилася і, діставши з сумочки люстерко, поправила зачіску й підмалювала помадою губи.

– Слухай-но, а чому б тобі не записати моє прізвище й адресу, щоб знайти мене, коли знову будеш у Римі? – запитала вона.

– Слухай-но, а чому б тобі не дати мені свого прізвища й адреси, щоб я їх записав? – погодився Йоссар’ян.

– Чому? – зненацька войовниче ошкірилась дівчина, гнівно скрививши губи й блиснувши очима. – А тому, що ти подереш того папірця на дрібні клаптики й викинеш геть, тільки-но я відійду!

– Чого б це я мав його дерти? – запротестував зніяковілий Йоссар’ян. – Що ти вигадуєш?

– Все одно викинеш, – переконано мовила дівчина. – Подереш і викинеш, тільки-но я відійду. Ще й будеш хизуватись, як павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з тобою до ліжка і не взяла грошей.

– А скільки ти хочеш? – запитав Йоссар’ян.

– Stupido! – палко вигукнула вона. – Не треба мені від тебе ніяких грошей!

І, тупнувши ногою, Лючана шпарко змахнула сумкою.

Йоссар’ян одсахнувся, щоб, бува, не дістати знову по пиці. Та натомість вона одірвала аркушик паперу і, нашкрябавши на ньому своє прізвище й адресу, простягла Йоссар’янові.

– Ось, маєш, – глузливо докинула вона і прикусила нижню губку, яка в неї ледь тремтіла. – І не забудь… Не забудь подерти його на дрібні клаптики, тільки-но я зникну з очей.

А далі ясно всміхнулася, потисла йому руку, скрушно прошепотіла: «Addio»,^[33] на мить пригорнулась до нього і пішла геть, струнка, граціозна, сповнена неусвідомленої гідності.

І тільки-но вона зникла з очей, Йоссар’ян тут же подер на дрібні клаптики того папірця й подався в протилежному напрямку, пишаючись, мов павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з ним до ліжка і не взяла грошей.

Та щойно він опинився в їдальні Червоного Хреста серед десятків інших військовослужбовців у найхимерніших уніформах, як його самовтіху мов рукою зняло; перед очима постав образ Лючани – ось вона роздягається, ось одягається, ось голубить його, ось свариться з ним, відмовляючись навіть у ліжку зняти рожеву капронову сорочку. Яєчня з грінками каменюкою застряла йому в горлі, коли він усвідомив, якого величезного маху дав, подерши на дрібні шматки разом із тим папірцем це лагідне, тепле, гнучке, юне, ніжне тіло й бундючно кинувши його людям під ноги. Він втратив її, втратив назавжди – що може бути жахливіше?! О, як тяжко без неї тут, серед нудних безликих людей в уніформах! Йому шалено закортіло якнайшвидше знову бути з нею сам на сам, і, враз вискочивши з-за столу, Йоссар’ян прожогом помчав назад у надії знайти на вулиці клаптики викинутої записки. Та ба, їх уже змив з бруківки брандспойт двірника.

Він марно намагався знову зустріти Лючану в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ і не знайшов її й у млосному, ситому, блискучому бедламі чорноринкового ресторану, цієї оази розкоші й насолоди, де напихалися вишуканими стравами галасливі зграйки інших веселих, милих красунь. Він не спромігся навіть знайти й самого ресторану і невдовзі повернувся до свого самотнього ліжка, а вночі йому знову приснилось, як він намагається ухилитись від зенітного шквалу над Болоньєю, а над його головою навис огидний пухкий Аарфі й дивиться на нього глумливими масними очима.

Вранці Йоссар’ян подався шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки були в Римі, але всі, до кого він там звертався, лише знизували плечима. Роздратований, засмучений, прибитий невдачею, він у паніці ладен був бігти світ за очі, а прибіг до квартири для нижніх чинів і з горя навалився на коротуху прибиральницю в оранжевих панталонах. Одягнута в линялий брунатний джемпер і в чорну суконну спідницю, вона тільки-но почала замітати в Сніггеновій кімнаті на шостому поверсі: тоді Снігген був іще живий. Що це Сніггенова кімната, Йоссар’ян міг судити з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка. Щойно переступивши поріг, він, у нападі божевільного відчаю, з розгону кинувся до жінки. Він би, певно, спіткнувся й упав, коли б вона не впіймала його за руки. А далі вона повалилася на ліжко, радо розкривши йому свої мляві, а все ж утішливі обійми. Вона навіть забула кинути ганчірку, якою витирала порох, і вимахувала нею над спиною Йоссар’яна, мов прапором. На її широкому, грубому, довірливому обличчі застигла простодушна усмішка нелукавої приязні. Йоссар’ян скоріше почув, ніж відчув, як, лунко стрельнувши резинкою, вона скинула під ним свої оранжеві панталони.

Коли все скінчилося, він сунув їй у руку кілька асигнацій. Жінка з удячністю цмокнула його. Він відповів їй тим самим. Тоді вона знову цмокнула його і знову повалилась горілиць на ліжко, тягнучі Йоссар’яна за собою. Коли все знову скінчилося, він сунув їй у руку ще якісь гроші і вибіг з кімнати, перш ніж вона встигла вдячно цмокнути його втретє. Діставшись додому, Йоссар’ян мерщій поскидав докупи всі свої манатки і, залишивши Кристі решту грошей, полетів транспортним літаком на П’яносу. Там він одразу ж побіг перепрошувати Голодного Джо за те, що не пускав його до своєї кімнати. Та перепросини були зайві, бо Голодний Джо і без того раював. Він сяяв усмішкою від вуха й до вуха. Йоссар’ян тільки глянув. на приятеля, і всередині його заскімлило: він одразу збагнув, що означає той блаженний вигляд.

– Сорок бойових вильотів! – лунким, щасливим голосом мало не проспівав Голодний Джо. – Полковник видав новий наказ.

Йоссар’ян змертвів.

– Але ж у мене на рахунку вже тридцять два, трясця його матері! – простогнав він. – Ще три, і було б по всьому!

– Полковник вимагає сорок, – байдуже стенувши плечима, повторив Голодний Джо.

Йоссар’ян відштовхнув його з дороги і щодуху побіг до шпиталю.

17. Вояк у білому

Йоссар’ян побір до шпиталю, ладний зоставатися там довіку, аби лиш не робити жодного бойового вильоту понад ті тридцять два, які вже в нього були. Скоро він передумав і повернувся до ескадрильї, але через десять днів полковник Пескарт підняв норму до сорока п’яти вильотів, і Йоссар’ян знову побіг до шпиталю, ладний зоставатися там довіку, аби лиш не робити жодного бойового вильоту понад ті тридцять вісім, які вже значилися на його рахунку.

Йоссар’ян мав таку печінку і такі очі, що міг лягати до шпиталю коли завгодно: лікарі були так само неспроможні встановити, що в нього з печінкою, як і заглянути йому в очі, коли він казав їм, що в нього знову печінка. Він залюбки терпів би шпитальне життя, коли б не справдешні хворі, які часом потрапляли до його палати. Його організм був досить міцний, щоб цілком безболісно перенести будь-чию нежить чи там малярію. З незворушною стійкістю терпів Йоссар’ян, як комусь вирізали гланди, і навіть видалення чийогось геморою чи грижі викликали в нього лиш короткочасне почуття нудотної огиди. Та на більше Йоссар’яна, либонь, не вистачало, і, щоб не захворіти самому, доводилось тікати геть. Він зовсім непогано відпочивав у шпиталі, бо тут його ніхто ні до чого не зобов’язував. У шпиталі в усіх, а отже, і в нього, був один обов’язок – або вмирай, або видужуй, а якщо лягаєш до шпиталю здоровим, видужати не так уже й важко.

Тож краще вже було вилежуватися в шпиталі, аніж шугати над Болоньєю чи пролітати над Авіньйоном, коли за штурвалом твого літака сидять Хлюп із Жлобсом, а в хвостовому відсіку конає Снігген.

Загалом у шпиталі Йоссар’ян бачив значно менше хворих, ніж поза його стінами, а таких тяжкохворих, як там, у шпиталі, не водилося майже зовсім. Процент смертності у шпиталі був набагато нижчий, ніж поза його стінами, і до того ж набагато обгрунтованіший. Тут мало хто вмирав без нагальної потреби. Люди в шпиталі добре знали, як годиться конати, й робили цю справу акуратно, згідно всіх правил. Приборкати смерть нікому не вдавалося і в шпиталі, але все-таки тут її примушували триматися в межах порядку і знати своє місце. Зачинити перед нею двері було неможливо, проте, з’являючись у шпиталі, смерть мусила поводитись, як світська дама. Пацієнти віддавали душу богові тактовно, не втрачаючи доброго смаку. Тут не було тієї вульгарної, потворної показовості, що завжди супроводжувала смерть за межами шпиталю. Тут конали скромно і тихо, не те що Крах або той сусід-небіжчик, які так театрально вибухнули серед чистого неба, чи, приміром, Снігген, котрий не здолав вигадати нічого кращого, як замерзнути на смерть у хвості літака – під сліпучим сонцем, у розпалі італійського літа… Він тоді виказав Йоссар’янові неабиякий секрет.

– Мені холодно, – проквилив він. – Мені холодно…

– Ну, годі, годі,– намагався втішити його Йоссар’ян. – Годі, годі, годі.

У шпиталі ніхто не зникав дивовижним чином на очах у всіх, розчинившись у хмарі, як Мудренджер. Тут нікого не розривало на криваві шматки. Тут ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, нікого не кремсало колесами машин, нікого не розчавлювало обвалами. Тут ніхто не гинув від кулі нальотчиків, нікого не задушували гвалтівники, нікого не заколювали ножем у п’яній бійці, нікому не розчереплювали голову власні діти або батьки, нікого не знищували нещадні природні катаклізми. Тут годилося коректно, по-джентльменськи зійти кров’ю на операційному столі або без зайвих балачок сконати у кисневому боксі. Тут ніхто не грав із смертю в якісь мудровані піжмурки чи в кота-мишку, як це водилося за межами шпиталю. Тут нікому не загрожували згубні поводі і смертельні засухи. Діти тут не попадали під грузовики, переходячи вулицю, не вмирали від задухи в колисці або в холодильнику. Тут нікого не закатовували до смерті, ніхто не сунув голови в духовку газової плити, попередньо увімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки і не виплигував з вікон готелів, щоб полинути до землі з прискоренням тридцять футів на секунду у квадраті і привселюдно гепнутися з гидотним «плюх» на бруківку, мов альпаховий мішок з суничним морозивом, і не здихав на очах у всіх, стікаючи кров’ю, неприродно вивернувши рожеві п’ятки.

З огляду на все це Йоссар’ян волів краще залишатись у шпиталі, хоча й тут були свої проблеми. Медичний персонал дратував його своєю ретельністю, шпитальні порядки (коли б він їх дотримувався!) були геть нестерпні, а начальство занадто причепливе. Та оскільки шпиталь призначався для недужих, Йоссар’ян не завжди міг сподіватись на приємне й цікаве сусідство, і з розвагами тут було не густо. Хіть-не-хіть, а Йоссар’янові довелося визнати, що, скільки точиться ця війна, шпиталі дедалі підупадають, а наближення їх до лінії фронту зовсім уже негативно позначається на добірності товариства. Якщо шпиталь знаходився в зоні боїв, усі наслідки воєнної кон’юнктури давалися взнаки незабарно. Одне слово, що глибше поринав Йоссар’ян у війну, то більше навкруги ставало справжніх недужих, – аж поки поруч із ним опинився цього разу той загорнутий у біле вояк, який мало чим відрізнявся від трупа, а невдовзі й зовсім став трупом.

Вояк у білому складався як такий із марлі, гіпсу й термометра. Термометр правив йому за єдину прикрасу, якою двічі на день, уранці та під вечір, сестра Занудер або сестра Качкіт оздоблювали чорну дірку в цьому коконі над тим місцем, де у вояка мав бути рот, і одного дня сестра Занудер, глянувши на термометр, виявила, що вояк помер. Пізніше, повертаючись гадкою назад, Йоссар’ян схилявся до думки, що справжнім убивцем вояка в білому була саме сестра Занудер, а зовсім не той балакучий Техасець, як усі гадали. Коли б їй раптом не спало на думку глянути на термометр, а тоді доповідати про свої спостереження, то вояк у білому міг би спокійнісінько лежати там донесхочу, замурований од п’яток до тім’я у той гіпсово-марлевий панцир, із задертими догори двома однаково негнучкими химерними ногами й прямовисно піднятими негнучкими химерними руками, а всі ті чотири геть непотрібні йому масивні кінцівки були прив’язані сталевим тросом до чотирьох довжелезних свинцевих противаг, що чорними гирями звисали над ним від прибитих до стелі блоків. Можливо, таке існування і не скидалось на повнокровне життя, та іншого в нього не було, і сестра Занудер, на думку Йоссар’яна, навряд чи мала повноваження урвати його.

Вояк у білому нагадував великий продірявлений рулон бинта або якийсь уламок портового молу, з якого стирчить кривий шматок арматури. Його підсунули їм потай, серед ночі, і вранці всі мешканці палати, крім Техасця, сахнулись від новоприбулого, відчувши водночас жалість і відразу. Ображені старожили палати з’юрмилися в найдальшому кутку й довго обмовляли тихими, злими голосами цього непрошеного гостя, чия обурлива поява так грубо нагадала їм про огидну дійсність, яку вони воліли б забути. Найбільше їх лякало, що він ось-ось почне стогнати.

– Не знаю, що й робити, коли він раптом застогне, – бідкався жвавий юний льотчик-винищувач із рудуватими вусиками. – Адже його не зупиниш… Він стогнатиме і день, і ніч! Годинника ж у нього немає.

Та за весь час перебування в палаті вояк у білому не видав жодного звуку. Чорна рвана дірка в горішній частині білої шкаралупи не ховала нічого схожого на губи, зуби, ясна чи язик. Про це доповів душка Техасець, єдиний, хто наважувався підійти до білого панцира й зазирнути в ту дірку; він підходив до дірки по кілька разів на день, бо йому кортіло з цим бідолахою побалакати про те, як добре було б, якби добропристойні люди мали на виборах додаткові голоси. Він починав кожну розмову з одного й того ж бадьорого привітання:

– Ну, що скажеш, друзяко? Які новини?

Решта мешканців палати – всі, як один, у казенних брунатних плисових халатах поверх линялих облізлих піжам – уникали їх обох. Усіх пойняла похмура цікавість: що ж воно за один, отой сповитий у біле вояк, ізвідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.

– У нього все гаразд, хлопці,– повідомляв бадьорий Техасець після кожного з тих своїх дружніх візитів. – Там, під шкаралупою, він такий же, як і ми з вами. Просто він трохи соромиться, йому ніяково, бо він нікого тут не знає, ще й говорити не може. Ви б краще по черзі підійшли до нього й познайомилися. Їй-бо, він вас не вкусить.

– Що ти мелеш, хай тобі грець! – не витримав Данбар. – Невже ти гадаєш, що він тебе розуміє?

– Авжеж, розуміє. Він не такий дурний, як вам здається. З ним усе гаразд.

– Він хоч чує, що ти там базікаєш?

– Ну, чує чи не чує, цього я вам не скажу. Але я певний, що він чудово все розуміє.

– Там, під тією діркою, хоч ворушиться що-небудь?

– Що за дурне запитання? – занепокоївся Техасець.

– То звідки ж ти знаєш, що він дихає, коли там навіть нічого не ворушиться?

– А звідки ти знаєш, що це він – а не вона?

– Йому вату хоч поклали на очі, перш ніж отак оповити?

– А він хоч раз поворухнув якимось пальцем?

Ці запитання спантеличували Техасця.

– Ну що за дурні розмови? Ви, мабуть, хлопці, того – показилися, абощо! Ніж оце патякати, краще б чемненько підійшли до нього й познайомилися. Слово честі, він славний хлопчина.

Та, як на їхній погляд, вояк у білому скидався більше на стерилізовану, туго напхану мумію, аніж на славного хлопчину. Завдяки турботам сестер Качкіт та Занудер, він був завжди вбраний, як лялечка. Озброївшись невеличким віником, вони кожного дня ретельно обмітали йому бинти, а далі акуратно обмивали закуті в гіпс руки, ноги, плечі, тулуб теплою мильною водою. Спеціальною пастою з круглої жерстяної баночки вони майже до блиску надраювали коротку цинкову трубку, що стирчала з гіпсової плити на його стегнах. Вологими посудними рушниками вони по кілька разів на день стирали порох із тонких чорних гумових трубок, що сполучали вояка з двома великими герметично закритими банками; одна висіла у нього в головах і крізь шпарку в гіпсі сполучалася з рукою, а друга (її майже не було видно) стояла на підлозі, і в неї стікала рідина, що виділялася з цинкової трубки. Обидві банки протиралися майже безперестанку. Молоденькі сестри пишалися ділом рук своїх так, немов порядкували на власній кухні. Найбільше старалася сестра Занудер, наче й гарна на вроду, струнка, але страшенно холодна й несимпатична. У неї був божественний носик, на щічках, що були кров з молоком, чарівне ластовиння, якого Йоссар’ян терпіти не міг. Замурований вояк зворушував сестру Занудер до глибини серця. Великі ясно-блакитні благочестиві очі сестри Занудер ні з того ні з сього починали виливати таку Ніагару сліз, що Йоссар’ян мало не божеволів од люті.

– А звідки, чорт забирай, тобі відомо, що там узагалі хтось є? – якось запитав у неї Йоссар’ян.

– Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! – обурено відказала сестра Занудер.

– А все-таки – звідки? Може, це зовсім не він?

– Хто «не він»?

– Не той, кого ти оплакуєш! Не той, кому належить бути в тому панцирі. До речі, звідки ти знаєш, що він і досі живий?

– Як ви тільки можете таке казати? – вигукнула сестра Занудер. – Негайно лягайте на місце, і більш ні слова про нього! Що за дурні жарти?!

– Я зовсім не жартую. Там може бути хто завгодно. Навіть наш Прах.

– О господи, ви тільки послухайте, що він каже! – тремтячим голосом заволала сестра Занудер.

– Цілком можливо, що це мій сусіда-небіжчик.

– Який іще небіжчик?

– У мене в наметі є небіжчик-сусіда, якого ніхто не може офіційно звідти виселити. На прізвище Прах.

Сестра Занудер геть зблідла й повернула погляд, сповнений благання, до Данбара.

– Скажіть хоч ви йому, нехай перестане, – мовила вона.

– Кінець кінцем, не виключено, що там, усередині, взагалі нікого немає,– лагідно відказав їй Данбар. – Можливо, вони поклали сюди це опудало так… задля жарту.

– Ви божевільні! – зойкнула, зі страхом відступаючи, міс Занудер. – У вас обох просто не всі вдома!

У цю мить до палати зайшла сестра Качкіт і, розігнавши їх по своїх ліжках, дала змогу сестрі Занудер поміняти воякові прозорі посудини. Це була надзвичайно проста процедура, бо, загалом кажучи, рідина з горішньої посудини протікала крізь нього до нижньої, крапля по краплі, без жодних втрат. Тож коли горішня посудина мала от-от спорожніти, а нижня – от-от наповнитися по вінця, їх звільняли від гумовий трубок і швиденько міняли місцями, щоб ні на мить не припинявся кругообіг рідини. І хоча міняти воякові посудини було процедурою таки дуже простою, жоден із мешканців палати, хоч і спостерігав її щогодини, ніяк не міг уторопати її потаємного сенсу.

– А чого б їм не сполучити обидві посудини напрямки? – дивувався капітан артилерії, з яким Йоссар’ян перестав грати в шахи. – На біса тут цей посередник?

– Хотів би я знати, чим він таке заслужив? – зітхнув прапорщик з укусом комара на гузні й малярією в крові, коли сестра Занудер, глянувши на термометр, виявила, що вояк помер.

– Тим, що пішов воювати, – подав свою гадку льотчик-винищувач із рудуватими вусиками.

– Але ж ми всі пішли воювати, – заперечив Данбар.

– Отож-то й воно, – провадив далі малярійний прапорщик. – Чому саме він? Де тут, питаю, логіка нагород і покарань? Взяти хоча б мене. Коли б за п’ять хвилин насолоди я схопив сифіліс чи трипер, у цьому була б якась справедливість. Але чого раптом малярія?! Ви тільки подумайте – малярія як кара за блуд! – прапорщик у німому подиві похитав головою.

– Що вже тоді казати мені? – не втримався Йоссар’ян. – Ще коли ми стояли в Маракеші, виходжу якось увечері з намету купити собі шоколадний батон, і тут якась кралечка із ЖДК моргає мені, кличе в кущі. Ну я, звичайно, йду. І замість шоколаду одержую твій трипер. Тільки як же тут було відмовитися?!

– Так, схоже, що ти й справді підхопив мій трипер, – погодився прапорщик. – А мені дісталась чиясь малярія. А як було б добре, коли б нарешті все стало на свої місця і кожен діставав по заслузі. Тоді, можливо, я й повірив би, що цей світ не бедлам.

– А от мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, – озвався жвавий льотчик-винищувач із рудуватими вусиками. – Відколи народився, я тільки б’ю байди. Сам не знаю, як мені вдалося закінчити школу й поступити до коледжа, відтоді тільки те й роблю, що морочу голови всіляким гарненьким теличкам, яким чомусь здається, що з мене міг би вийти ідеальний чоловік. А мені нічого в світі не треба. Єдине, чого я хотів би, це побратися по війні з якоюсь кралечкою, не біднішою за мене, і пощипувати інших кралечок. А ті триста тисяч доларів дістались мені від діда ще до того, як я народився. Старий розбагатів на торгівлі харчовими відходами у міжнародному масштабі. Я розумію, що не заслужив цих грошей, та вбий мене бог, якщо я випущу їх із рук. Цікаво, кому вони мали б дістатись по справедливості?

– Певно, моєму батькові,– висловив здогад Данбар. – Він усе життя ішачив, як проклятий, і все одно не зміг дати нам із сестрою вищої освіти. Він уже помер, тож уважай, що ці гроші законно твої.

– Можливо, коли б ми дізналися, хто заслужив мою малярію, все б стало на свої місця? Не думайте тільки, що я маю щось проти малярії. Уклепався, то й уклепався – не вперше і не востаннє. А от чого не терплю – то це несправедливості. З якої рації мені має діставатись чиясь малярія, а тобі – мій трипер?

– Коли б тільки трипер, – відказав Йоссар’ян. – Через той твій трипер я тепер мушу літати на бойові завдання, поки не загину.

– Ну от. Яка ж тут, у біса, справедливість?

– Скоро три тижні, як загинув мій приятель, на прізвище Мудренджер… Так-от, він запевняв, що тут справедливості хоч відбавляй!

– …Та це ж і є найвища справедливість, – потираючи від задоволення руки, весело зареготав тоді Мудренджер. – Пригадай Евріпідового «Іпполіта»: коли б його батько Тезей не був розпусником, то син не виріс би аскетом і тоді не сталося б трагедії, через яку загинули всі. Тож нехай цей контакт із ЖДК буде тобі уроком. Тепер знатимеш, що блуд – то велике зло.

– Тепер я знатиму, що шоколад – то велике зло.

– Як ти не розумієш, що в усіх твоїх нещастях є частка й твоєї вини, – знай собі зловтішався Мудренджер. – Коли б там, в Африці, тебе не поклали на десять днів до шпиталю з твоїми гонококами, ти б одлітав своїх двадцять п’ять завдань ще до загибелі полковника Ніколса, і полковник Пескарт не встиг би тебе затримати. Був би ти вже дома!

– Ну, а ти? – запитав Йоссар’ян. – Ти ж не ходив по шоколад у Маракеші, а влип так само… У чому ж твоя вина?

– Не знаю, – з відтінком блазенської тривоги признався Мудренджер. – Певно, і в мене були якісь гріхи.

– І ти справді в це віриш?

– Дурниці,– засміявшись, відповів Мудренджер. – Просто мені захотілося трохи тебе подражнити…

Аж надто багато небезпек оточувало Йоссар’яна, тільки встигай повертатися. Гітлер, Муссоліні, Тодзіо, ті просто із шкури лізли, щоб спровадити його на той світ. Так само прагнули його смерті і схиблений на марш-парадах лейтенант Шайскопф, і пойнятий жадобою судити й карати червонопикий гладун полковник із пишним вусом, і Везунбі, і Тупермейєр, і Гадд, і Порк. Він був майже певний, що смерті йому зичили й сестра Занудер із сестрою Качкіт, не кажучи вже про Техасця та сіайдиста: щодо цих двох у нього не було вже жодних сумнівів. Разом з ними намагалися вкоротити йому віку всі на земнім світі зенітники і буфетники, водії і крутії, домовласники й орендатори, здирники, зрадники і патріоти, лінчувателі, легковіри і лакизи – всі вони люто ненавиділи його й намагалися звести зі світу. Всі прагнуть твоєї смерті – це і був той секрет, що його виплескав на нього Снігген під час нальоту на Авіньйон, виплескав, ще й розбризкав по всьому літаку.

Йоссар’янові загрожували згубою його власні лімфатичні вузли, нервові клітини й кров’яні тільця, нирки й печінка. А були ще опухи мозку, недокрів’я й білокрів’я, прогресуючий параліч і розсіяний склероз. Звичайна родимка могла перетворитися на розплідник ракових клітин. Існували хвороби нашкірні, кісткові, легеневі, шлункові, серцеві, хвороби голови і шиї, паху, грудей і живота, хвороби стіп і навіть нігтів на пальцях ніг. Мільярди працьовитих мурашок-клітин невпинно й невтомно день і ніч копошилися в його організмі, геть згораючи в цій неймовірно важкій роботі, аби лиш він був живий і здоровий, – і кожна з них була його потенційним ворогом, здатним щомиті завдати зрадницького удару. На світі була така безліч усіляких хвороб, що лише люди з хворою уявою, як-от Йоссар’ян та Голодний Джо, могли думати про них безперервно.

Голодний Джо колекціонував смертельні хвороби і розташовував їх в алфавітному порядку, так щоб одразу знайти ту, яка, на його думку, загрожувала йому в дану мить. Він дуже розстроювався, коли потрібна хвороба виявлялась не на своїм місці або коли його каталог довго не поповнювався. Тоді він у холодному поту мчав по допомогу до Дока Дайліка.

– Подаруй йому пухлину Юїнга, – порадив Йоссар’ян, коли Док Дайлік знову прийшов порадитись, як допомогти Голодному Джо, – а на додачу підкинь меланому. Голодний Джо любить хронічні хвороби і обожнює скоротечні.

– І звідки ти тільки знаєш таку силу всіляких хвороб? – із професійною цікавістю поштиво запитав його Док Дайлік, бо чув ці не знайомі йому назви уперше.

– У шпиталі я регулярно читав «Рідерс дайджест».^[34]

І справді, Йоссар’ян боявся одразу стількох хвороб, що часом ловив себе на бажанні переселитись до шпиталю на постійно й довіку не вилазити з кисневого боксу, і щоб навколо день і ніч юрмився цілий гурт медсестер та лікарів, охороняючи його від нападу будь-якої недуги, а головне, щоб тут же стояв хірург із нагостреним скальпелем, готовий у разі потреби негайно щось там відтяти чи вирізати. Скажімо, аневризму аорти – хіба ж інакше можна врятувати людину, в якої аневризма аорти? І тому Йоссар’ян почував себе набагато безпечніше у стінах шпиталю, ніж поза його стінами, незважаючи на те, що хірурга зі скальпелем він боявся, як нікого. У шпиталі, відчувши себе зле, Йоссар’ян міг одразу загорлати, і всі кинулися б йому на поміч; але хай би він спробував загорлати поза шпиталем (а на його думку, горлати мусили б уже давно всі люди), і його одразу кинули б до тюрми або… поклали б до того ж таки шпиталю. І перше, про що Йоссар’янові кортіло несамовито загорлати на весь світ, був хірург зі скальпелем, який майже напевне був приготовлений для нього самого і для кожного, хто надто довго живе на цім світі. Його часто мучила думка: чи спроможеться він вчасно розпізнати у раптовій лихоманці, пропасниці, кольках, мігрені, відрижці, чханні, висипах, кволості, хрипоті, запамороченні або втраті пам’яті оті перші симптоми фатальної хвороби, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він таки боявся, що Док Дайлік відмовиться йому допомогти, коли виплигнув у вікно з намету майора Майора і пішов укотре вже до Дока Дайліка, і його побоювання не були марними.

– Ти гадаєш, тобі треба чогось боятися? – запитав Док Дайлік, підводячи на мить свою бездоганно прилизану понуру чорноволосу голівку і докірливо пронизуючи Йоссар’яна сльозавими очицями. – Що вже тоді казати мені? Мої безцінні знання та вміння ржавіють на цьому паршивому острові, тоді як усілякі шарлатани загрібають десь там великі гроші. Ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Було б іще півбіди, коли б я відмовляв де-небудь у Штатах або, скажімо, в Римі, але тут?! О, як нелегко мені казати тобі «ні» в цій клятій дірі!

– А ти не кажи «ні». Звільни мене від польотів.

– Скільки можна повторювати одне й те саме? – понуро забубонів Док Дайлік. – Я ж сказав, що не можу звільнити тебе від польотів.

– Ні, можеш. Сам майор Майор сказав мені, що тільки ти один в ескадрильї і можеш.

Док Дайлік не повірив власним вухам.

– Це майор Майор сказав тобі таке? Коли?