Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 36 страниц)

Насправді ж полковник Пескарт чорта з два мав хоч найменший шанс стати генералом. Бо, по-перше, на світі був колишній РПК Зелензим, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або засилав не туди, куди треба, будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Пескарта, яка могла б піти на користь цьому останньому. А по-друге, на світі був уже один такий генерал – генерал Бидл, який і сам знав, що на його місце пнеться генерал Штирхер, та не знав, як його зупинити.

Генерал Бидл, командир дивізії, був кремезний, широкогрудий, грубий чолов’яга, якому вже перевалило за п’ятдесят. У нього був великий, як картоплина, сизий ніс і великі, припухлі білі повіки, що нависали над малими сірими очицями, немов шматки жирної шинки. Генерал завжди тримав при собі медсестру й зятя і відзначався схильністю впадати в тяжку, похмуру мовчанку, коли трохи недопивав. Він змарнував у ревній військовій службі надто багато дорогоцінних років, а тепер його час уже минув. Десь там, нагорі, утворилися і згуртувались нові лави вищого командного складу, згуртувались без нього, і він уже нічим не міг собі зарадити. Частенько, коли генерал забувався, його важке, брезкле обличчя ставало сумним і заклопотаним, як у людини, що зазнала цілковитого життєвого краху. Генерал Бидл майже не просихав. Настрій у нього постійно мінявся, і передбачити всі ті зміни було неможливо. «Війна – це справжнє пекло», – любив повторювати генерал Бидл, байдуже, п’яний чи тверезий, і він справді так гадав, що, однак, не заважало йому добряче гріти на тому пеклі руки вкупі із зятем, хоча між собою вони жили, як кіт із собакою.

– От мерзотник, – бувало, з гидливою міною бурчав він про свого зятя першому-ліпшому горілчаному братові біля стойки бару в офіцерському клубі.– Усім, чого домігся, цей паршивий сучий син зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину! Сам він надто безмозкий, щоб дати собі раду.

– Він вважає себе найрозумнішим у світі,– ображеним тоном скаржився полковник Мудас своїм дружкам на другім кінці стойки. – Він не терпить жодних зауважень і не слухає найкращих порад!

– Він тільки й знає, що давати поради, – зневажливо пирхаючи, хрипів далі генерал Бидл. – А коли б не я, він і досі ходив би в капралах.

Опріч зятя, генерал Бидл завжди мав при боці свою особисту медсестру – на загальну думку, дуже ласий шматочок! То була мініатюрна, пухкенька блондиночка – рожеві щічки з ямочками, сяючі від щастя небесно-блакитні очі й завжди бездоганний перманент на виточеній голівці. Вона всміхалася до кожного, але ніколи не заговорювала першою. Пишногруда, кров з молоком, генералова медсестричка була зваблива, як той дозрілий персик; льотчики обминали її десятою дорогою. Ця соковита, солоденька, слухняна дурепка доводила до нестями весь особовий склад дивізії, тільки не генерала Бидла.

– Бачили б ви її голяка! – аж давився від реготу генерал, кидаючи лукаві погляди на свою медсестру, а та з безглуздою світосяйною посмішкою мовчки стояла поруч. – Там, у штабі дивізії, вона в мене ходить у такому вечірньому мундирчику в обтяжку, із пурпурового шовку – мені Майло добув. Мундирчик облипає так щільно, що пипки в неї стирчать, мов ті стиглі черешні. Під нього вона не може вдягти навіть спіднього – ні ліфчика, ні штанців. Я наказую їй, щоб з’являлася в ньому вечорами, коли Мудас приходить у гості: хай трохи помучиться, – іржав генерал Бидл. – Ви б тільки бачили, що діється під тим мундирчиком, варто їй ворухнутися! Цей байстрюк стає сам не свій. Та нехай спробує обмацати її чи будь-яку іншу бабу, і я тут же розжалую цього павіана в рядові – буде в мене цілий рік чистити картоплю на кухні!

– Він виставляє її переді мною лише для того, щоб я помучився, – глухо бідкався полковник Мудас у другім кутку бару. – Там, у штабі, вона ходить у мундирчику з пурпурового шовку, який так щільно її облягає, що пипки в неї стирчать, мов ті стиглі черешні. Під ним немає навіть місця для ліфчика чи штанців. Ви б тільки чули, як шелестить той шовк, варто їй ворухнутися! Та хай би я тільки спробував позалицятися до неї чи до якоїсь іншої баби, як він тут же розжалує мене в рядові й відправить на цілий рік на кухню чистити картоплю. Я від неї сам не свій!

– Відколи ми тут, у Європі, він не торкнувся жодної спідниці,– звірявся генерал Бидл, і від усвідомлення цього жорстокого факту його масивна шпакувата голова тряслася у приступі садистського реготу. – Я тому й не спускаю з нього ока, щоб він не міг дорватися до тих бабів! Ви уявляєте, як мучиться цей нещасний мерзотник!

– Відколи ми тут, у Європі, я не спав із жодною жінкою, – пускав сльозу полковник Мудас. – Уявляєте, яка це для мене мука?

Варто було генералові Бидлу когось незлюбити, і він ставав до нього так само непримиренний, як до полковника Мудаса. Він не вважав за потрібне прикидатися, нехтував виявами такту та іншими подібними умовностями. Його кредо як фахового солдата було просте й чітке: він свято вірив, що ті молоді люди, якими він командує, повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи неуподобань тих старших людей, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він розрізняв за одним-єдиним принципом – як вони виконують свій військовий обов’язок. То була єдина вимога, а в усьому іншому вони могли робити все, що їм заманеться. Полковникові Пескарту було вільно, скажімо, примушувати своїх людей робити по шістдесят бойових вильотів, Йоссар’янові, якщо подобається, – стояти в строю голяка, хоча в ту мить од цього видовища у генерала Бидла відвисла кам’яна щелепа. Владним кроком він рушив уздовж шеренги – переконатися, що на чоловікові, який виструнчився в першому ряду і чекає на нагороду, справді нічого немає, крім хатніх капців. У генерала Бидла на хвилину відібрало мову. Полковник Пескарт мало не зомлів, коли побачив Йоссар’яна, тож підполковникові Порку довелось підбігти ззаду й міцно схопити його за лікоть.

Запала абсурдна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець. На шосе торохкотів розхитаний віз, повний гною. Селянин у крислатому брилі й вигорілім рудім комбінезоні поганяв чорного віслюка і не звертав жодної уваги на врочисту військову церемонію, що відбувалася на невеличкім плацу праворуч од нього.

До генерала нарешті повернулася мова.

– Марш до машини! – гарикнув він через плече до своєї медсестри, яка крокувала слідом за ним упродовж строю. Та, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, що стояла ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Бидл у суворій мовчанці дочекався, поки клацнули дверцята машини, і аж тоді запитав:

– Що за один?

Полковник Мудас глянув у список.

– Це Йоссар’ян, тату. Він одержує хреста «За бойову доблесть».

– Хм, хай йому грець, – мугикнув генерал Бидл, і його червону гранітну пику на мить осяйнула усмішка потіхи. – Чому ви не одягли форми, Йоссар’яне?

– Не хочу.

– Що значить «не хочу»? Чому, трясця вашій матері, не хочете?

– Не хочу – і все, сер.

– Чому він без форми? – запитав через плече генерал Бидл у полковника Пескарта.

– Це він тебе питає! – шепнув підполковник Порк полковникові Пескарту, різко штурхонувши його ліктем у бік.

– Чому він без форми? – запитав полковник Пескарт у підполковника Порка, скривившись од гострого болю й нишком розтираючи місце, куди штурхонув його підполковник Порк.

– Чому він без форми? – запитав підполковник Порк у капітанів Бобкінса та Добкінса.

– Минулого тижня над Авіньйоном в його літаку вбило одного з членів екіпажу, і його геть залило кров’ю, – відрапортував капітан Добкінс. – Він заприсягся, що більше ніколи не вдягне форми.

– Минулого тижня над Авіньйоном в його літаку вбило одного з членів екіпажу, а його з ніг до голови заляпало кров’ю, – доповів підполковник Порк безпосередньо генералові Бидлу. – Його форма ще не вернулася з пральні.

– А запасні форми?

– Запасні форми теж у пральні, сер.

– А нижня білизна? – запитав генерал Бидл.

– Уся його білизна так само у пральні, сер, – одказав підполковник Порк.

– По-моєму, це якась маячня, – проголосив генерал Бидл.

– Так точно, це якась маячня, сер, – підтвердив Йоссар’ян.

– Не турбуйтеся, сер, – звернувся полковник Пескарт до генерала Бидла, не зводячи з Йоссар’яна нищівного погляду. – Клянуся честю, цього типа буде покарано – і якнайсуворіше!

– А мені начхати, як його буде покарано, чорт забирай! – роздратовано знизав плечима генерал Бидл. – Він заробив орден, от він його й матиме. А якщо йому хочеться одержати нагороду, стоячи без штанів, то яке кому до цього собаче діло?

– Ви точно вгадали мою думку, сер! – палко відгукнувся полковник Пескарт, витираючи чоло змокрілою хусточкою. – Але як розуміти ваші слова, сер, у світлі останнього циркуляра генерала Штирхера про належний вигляд військовослужбовців у зоні воєнних дій?

– Штирхера? – спохмурнів генерал Бидл.

– Так точно, сер, – запобігливо мовив полковник Пескарт. – Генерал Штирхер радить нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

– Штирхер! – повторив генерал Бидл, збентежено мружачись. – А яке, в бісового батька, діло Штирхерові до всього того?

Підполковник Порк іще раз штурхонув полковника Пескарта ліктем у бік.

– Ніякого діла, сер! – вишукано ствердив полковник Пескарт, а сам ізнову скривився від гострого болю й нишком розтирав місце, куди його штурхонув підполковник Порк. – Тому я й вирішив не вживати жодних заходів, доки не трапиться нагода обговорити питання з вами, сер. Отже, на цей циркуляр можна не звертати ніякої уваги, так, сер?

Не звертаючи ніякої уваги на нього, генерал Бидл зневажливо відвернувся і вручив Йоссар’янові коробочку з орденом.

– Приведи-но сюди мою дівку, – роздратовано наказав він полковникові Мудасу і мовчки, з кислою міною, чекав, поки підійде медсестра.

– Негайно передай до штабу, щоб там знищили мій останній наказ – надівати краватки перед вильотом, – гарячково зашепотів куточком рота полковник Пескарт на вухо підполковникові Порку.

– Казав же я тобі, не роби цього, – хихотнув підполковник Порк. – Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

– Тсс! – шикнув на нього полковник Пескарт. – І перестань, Порку, товкти мене в печінку, чорти б тебе!..

Підполковник Порк знову хихотнув.

Медсестра супроводжувала генерала Бидла всюди, куди б він не йшов. Навіть перед польотом на Авіньйон вона виструнчилась біля нього в інструкторській з тою своєю телячою посмішкою. Одягнена в зелений мундирчик з рожевою блузкою, вона квітла серед вояків, мов розкішна оаза в пустелі. Йоссар’ян глянув на неї й шалено закохався. Всередині в нього умить щось обірвалося, душа спорожніла, заніміла. Охоплений непоборною жагою, він прилип очима до її повненьких, складених бантиком червоних губок та ямочок на щоках і майже не чув монотонного напучування майора Денбі, який щось там гугнявив про потужні осередки зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні. Зненацька з грудей Йоссар’яна вирвався розпачливий стогін: він подумав, що, можливо, вже ніколи більше не побачить цієї чарівної жіночки, з якою не обмінявся ще жодним словом і яку так палко покохав. Він дивився на неї, і в ньому все тремтіло від жалю, страху та бажання: вона була прекрасна! Він благословляв землю, на якій вона стояла! Йоссар’ян облизав неслухняним язиком засмаглі, пересохлі губи і знову застогнав з горя – на цей раз так голосно, що звернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев’яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Стривожений Кристі рвучко нахилився до Йоссар’яна.

– Що з тобою? – зашепотів він. – У чому річ?

Та Йоссар’ян навіть не чув його, весь паралізований жагою до неї й жалем до самого себе. Ця апетитна пампушечка геть заполонила його уяву, і подумки він уже відчув ніжний дотик її коротеньких пальчиків, буйну розкіш округлих зрілих грудей під рожевою, широкою розстебнутою блузкою, пестив очима той пружний, ледь випуклий трикутник, що його вимальовував, збігаючи до пишних стегон, її казковий животик під тугим, без жодної зморшки, габардином зелених офіцерських брюк. Він ненаситно вбирав її в себе всю, від голівки, оточеної золотистим сяйвом м’якого волосся, до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Чого б він тільки не дав, щоб не втратити її!

– У-у-у-у-у-у! – знову застогнав він, і на цей раз од того довгого, тужливого зойку заворушилася вся зала. Хвиля розгубленості й тривоги заплеснула навіть тих, хто стояв на помості, так що майор Денбі, який саме почав був звіряти годинники, збився на мить з ліку і ладен був почати відрахунок секунд ізнову. Кристі простежив очима застиглий погляд Йоссар’яна, скерований уздовж усієї довгастої зали, й зупинився на медсестрі генерала Бидла. Здогадавшись, що саме мучить Йоссар’яна, Кристі зблід.

– Припини, чуєш, ти? – злим шепотом застеріг він.

– У-у-у-у-у-у-у! – вже вчетверте застогнав Йоссар’ян, і цього разу так гучно й виразно, що почули геть усі.

– Ти що, сказився? – люто просичав Кристі.– Влипнеш у халепу!

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! – луною докотилось у відповідь Йоссар’янові з протилежного кутка зали.

Кристі впізнав голос Данбара. В повітрі запахло смаленим. Кристі обернувся й собі ледь чутно простогнав:

– У-у-у!

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! – тут же відгукнувся Данбар.

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! – від злості простогнав Кристі на весь голос, збагнувши, що це він сам щойно стогнав.

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! – знову відгукнувся Данбар.

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! – озвався чийсь незнайомий голос із іншого кінця зали, і в Кристі волосся стало дибом.

Йоссар’ян із Данбаром відповіли двоголосо, а Кристі, зіскулившись зі страху, марно шукав якоїсь нори, щоб сховатися в ній і забрати з собою Йоссар’яна. По залі хвилею прокотився стримуваний смішок. Неначе якесь наслання найшло на Кристі, і він, скориставшись із паузи, застогнав ще раз – уже навмисне. Йому відповів іще якийсь новий голос. Кристі вже знав смак непослуху і цілком свідомо застогнав ізнову, тільки-но запала тиша. Йому відповів луною зовсім незнайомий голос. Тепер уже заклекотіла вся зала, інструктаж остаточно перетворився на божевільню. Звідусіль котився, дедалі наростаючи, моторошний, несамовитий гомін. Люди тупотіли ногами, впускаючи додолу все, що тримали в руках, – олівці, навігаційні лінійки, калькулятори, планшети; брязкали об підлогу сталеві захисні шоломи. Ті, хто не стогнав, реготали вже відкрито, і хто зна, чим би скінчився цей стихійний стогнарський бунт, коли б придушити його не взявся особисто генерал Бидл. Твердим кроком генерал вийшов на поміст і відсунув убік майора Денбі, котрий досі зосереджено відраховував, схиливши свою поважну, сумлінну голову над наручним годинником:

– Двадцять п’ять секунд… Двадцять… П’ятнадцять…

Широке, владне обличчя генерала налилося кров’ю, гримаса подиву на ньому змінилася виразом жорстокої рішучості.

– Ану кінчайте! – коротко наказав він, виставивши наперед квадратну щелепу й грізно блиснувши очима. Й одразу все скінчилося. – Вашою дивізією командую я, – промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша й усі принишкли, боязкувато ховаючись один за одного. – І поки я командую вашою дивізією, в цьому полку не буде жодного стогону. Все ясно?

Всім усе стало ясно, за винятком майора Денбі, який і далі вдивлявся в годинник, уголос відлічуючи секунди.

– Чотири, три, два, один, нуль! – вигукнув майор Денбі і переможно глянув у залу, але, второпавши, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку, видав гучний стогін розчарування:

– У-у-у-у-у-у-у-у-у!

– Що я чую? – гарикнув генерал Бидл, не вірячи вухам своїм, і розлючено повернувся до майора Денбі, який у паніці відсахнувся від нього й відразу спітнів од страху. – Хто це такий?

– М-м-м-майор Денбі, сер, – промимрив полковник Пескарт. – Це мій начопервідділом.

– Вивести і розстрілять, – наказав генерал Бидл.

– Слухаюсь, сер!.. Що зробити?

– Повторюю: вивести і розстрілять! Вам що, заклало?

– Так точно, сер! – бадьоро відказав полковник Пескарт і, насилу проковтнувши слину, жваво повернувся до своїх шофера та синоптика. – Заберіть майора Денбі і розстріляйте його.

– Слухаюсь, сер, – в один голос гукнули шофер із синоптиком. – Що зробити, сер?

– Повторюю: заберіть майора Денбі і розстріляйте, – відрубав полковник Пескарт. – Вам що, заклало?

Два молоденьких лейтенанти нерішуче кивнули головами й витріщили баньки один на одного, чекаючи, хто з них перший візьме на себе забрати майора Денбі й розстріляти його: доти жоден з них ще не забирав і не розстрілював майора Денбі. Непевними кроками вони з двох боків підступали до майора Денбі. Той стояв білий із переляку. Ноги під ним зненацька підломилися, він заточився, і обидва молоденьких лейтенанти кинулись до майора, підхопили під пахви й не дали звалитись додолу. Тепер, коли майор Денбі опинився в їхніх руках, половину справи було зроблено, та для довершення її вони не мали зброї. Майор Денбі заплакав. Полковник Пескарт уже ладен був підійти заспокоїти його, та вчасно передумав: він не бажав би виглядати в очах генерала Бидла слиньком. Раптом полковник пригадав, що Везунбі та Тупермейєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти сорок п’ятого калібру, і став шукати їх очима серед принишклих льотчиків.

Коли майор Денбі вибухнув плачем, полковник Мудас, який до того ховався за чужими спинами, не наважуючися втрутитись, нарешті пересилив себе і несміливо, з болісним обличчям людини, що прирекла себе на самопожертву, підступив до генерала Бидла.

– Може, краще трохи зачекаємо, тату? – сором’язливо запропонував він. – По-моєму, ви не вправі його розстріляти.

Зятеве втручання геть розлютило генерала Бидла.

– Хто сказав, що я не вправі, чорт забирай! – гримнув він так, що здригнулися стіни.

Полковник Мудас, весь червоний від збентеження, нахилився до тестевого вуха і щось зашепотів.

– Чому не можу, чорт забирай? – ревів генерал Бидл.

Полковник Мудас зашепотів знову.

– Ти хочеш сказати, що я не можу розстріляти, кого захочу? – з обуренням проказав генерал Бидл. Голос його ще звучав невблаганно, але він уже нащулив вуха, слухаючи, що шепоче йому полковник Мудас. – Це правда? – запитав він нарешті тоном, який свідчив, що цікавість брала в ньому гору над люттю.

– Еге ж, тату. Боюся, що так.

– Бачу, ти вважаєш себе дуже розумним, га? – зненацька визвірився генерал Бидл на полковника Мудаса.

Полковник Мудас ізнову зашарівся.

– Ні, тату, я просто…

– Гаразд, хай іде цей сучий нехлюй до бісової матері,– пробурчав генерал Бидл, роздратовано відвернувшись від зятя, і сварливо кинув шоферові та синоптикові полковника Пескарта: – Виведіть його геть, щоб ноги його тут більше не було!.. І давайте закругляйтеся з цим клятим інструктажем, бо так і війна скінчиться!.. Ніде ще не бачив такого балагану!

Полковник Пескарт судомно смикнув головою в бік генерала Бидла й мерщій дав знак лейтенантам випхати майора Денбі геть. Однак після того, як майора Денбі випхали, виявилося, що нема кому закінчувати інструктаж. Усі перезирались між собою, мов дурники, і не знали, як бути. Перед лицем такої загальної безпорадності генерал Бидл знову налився кров’ю від люті.

Не знаючи, що вдіяти, полковник Пескарт уже зовсім був зібрався застогнати на весь голос, але тут на поміч йому прийшов підполковник Порк. Ступивши вперед, він узяв справу в свої руки. Полковник Пескарт зітхнув з величезним полегшенням, він мало не пустив сльозу, мало не захлинувся від удячності до свого безцінного заступника.

– Давайте звіримо наші годинники, джентльмени, – не гаючись, почав підполковник Порк лунким, командирським голосом, а сам пускав бісики очима генералові Бидлу. – Ми повинні звірити годинники з першого і тільки з першого разу, бо якщо з першого разу це не вийде, ми з генералом Бидлом вимагатимемо пояснень, чому не вийшло. Всім ясно? – Він знову стрельнув очима в бік генерала Бидла, щоб упевнитися, що зерно падає на вдячний грунт. – А тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Провівши без жодної заминки звірку годинників, підполковник Порк упевнено перейшов до наступних пунктів. Він дав пароль дня, зробив блискучий – детальний, але лаконічний – огляд метеоумов, не забуваючи при цьому раз у раз кидати манірні погляди на генерала Бидла, і ставав дедалі впевненішим у собі: він бачив, що справляє на генерала чудове враження! Він козирився й виламувався, походжаючи помостом, мов той павич з розпущеним хвостом, надимаючись і ніби зростаючи на очах. Підполковник Порк знову для вірності назвав пароль дня і тут же, щоб підняти загальний бойовий дух, спритно перекинувся до політики – заговорив про важливість знищення авіньйонського мосту з погляду остаточної перемоги над ворогом і про священний обов’язок кожного причетного до цієї операції поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Скінчивши нарешті свою натхненну декламацію, він іще раз дав льотчикам пароль цього історичного дня, особливо наголосив на необхідності правильного вибору кута прицілу і знову зробив огляд метеоумов. Підполковник Порк відчував, що настала його зоряна година. Всі юпітери світили на нього.

Полковник Пескарт не відразу збагнув, що діється в нього перед очима, а збагнувши, весь похолов. Чим пильніше стежив він ревнивим поглядом за підступними вихилясами свого зрадливого заступника, тим більше витягувалася в нього фізіономія. Він уже хотів був затулити собі вуха від жаху, коли побачив, що до нього крокує генерал Бидл. А той пошепки, але так гучно, що було чути в найдальших кутках інструкторської, запитав:

– Хто це такий?

Полковник Пескарт насилу спромігся відповісти, він невиразно передчував щось лихе. І тоді генерал Бидл, прикривши рота долонею, складеною ківшиком, шепнув на вухо полковникові кілька слів, од яких той розплився в радісній усмішці. Підполковник Порк усе те бачив і весь аж тремтів у солодкому чеканні. Невже генерал Бидл просто тут, не сходячи з місця, підвищив його в полковники? Лишатись у невіданні було над його сили, тож, хвацько завершивши інструктаж кучерявою фразою, він із трепетом обернувся до генерала Бидла, готовий почути від нього палкі поздоровлення. Але той, не озираючись, уже прямував до виходу, супроводжуваний медсестрою та полковником Мудасом.

Така несподіванка дуже засмутила підполковника Порка, але всього лиш на одну мить. Знайшовши очима полковника Пескарта, який усе ще стовбичив, посеред помосту і блаженно скалив зуби, він, мов на крилах, підлетів до нього й нетерпляче шарпнув за рукав.

– Ну, що сказав генерал? – запитав він, пишаючись собою, захлинаючись од солодкого збудження. – Що сказав про мене генерал Бидл?

– Та поцікавився, що ти за один.

– Це я чув, чув! А що він сказав потім, на вухо?

– Сказав, що на нього від тебе напала ригачка, ха-ха-ха-ха!

22. Майло – почесний мер

Того дня Йоссар’ян утратив самовладання. Він утратив самовладання під час бойового вильоту до Авіньйона, тому що Снігген втратив витримку і саме життя, оскільки першим пілотом був у них тоді п’ятнадцятирічний Хлюп, а другим – Жлобс, із яким було ще більше клопоту, той самий Жлобс, що й запропонував Йоссар’янові ухекати в парі полковника Пескарта. Йоссар’ян знав, що Хлюп – ас, та тільки з молоком на губах. Жлобс йому теж не довіряв, і щойно вони відбомбилися, він зненацька вчепився мертвою хваткою в штурвал і в приступі шалу увігнав літака посеред чистого неба в таке запаморочливе, карколомне, невимовно жахливе самовбивче піке, що в Йоссар’яна вирвало з гнізда штекер шлемофону і самого його швиргонуло догори так, що він у безпорадному заціпенінні повис у повітрі, приклеївшись тім’ям до стелі кабіни.

– О боже! – беззвучно волав Йоссар’ян, усім єством відчуваючи, що всі вони каменем летять у безодню. – О боже, боже, боже! – благально й беззвучно волав Йоссар’ян, неспроможний розтулити губи, не відчуваючи власної ваги аж поки Хлюп не спромігся нарешті забрати в Жлобса керування й вивести машину з божевільного піке, але підставився під той самий буйний, скажений, безперервний, суцільний загороджувальний вогонь, від якого їм щойно вдалося втекти, видершись свічкою вгору, а тепер-от знову треба було втікати. Раптом літак штовхнуло, а в плексигласі з’явилась дірка завбільшки з кулак. Сотні гострих скалок вп’ялися в Йоссар’янове обличчя, однак крові чомусь не було.

– Що трапилось? Що трапилось? – заволав він і, не почувши власного голосу, затремтів усім тілом. Злякавшись мертвої тиші в переговорному пристрої і боячися рушити з місця, він стояв навкарачки, немов миша у пастці; так він чекав чогось, не сміючи навіть перевести подих, аж поки не помітив блискучий штекер шлемофону, що гойдався у нього перед носом. Йоссар’ян схопив його неслухняними пальцями й сунув у гніздо.

– О боже! – далі голосив він з неослабним жахом, бо навкруги повітря рвалося на шматки і, як гриби, виростали вибухи зенітних снарядів. – О боже!

Увіткнувши штекер у гніздо, Йоссар’ян почув, як скиглить Жлобс.

– Поможіть йому, поможіть, – ридав Жлобс.

– Кому помогти? Кому помогти? – перепитав Йоссар’ян. – Кому помогти?

– Бомбардирові, бомбардирові! – загорлав Жлобс. – Він не відповідає. Він не відповідає!

– Я бомбардир! – загорлав у відповідь Йоссар’ян. – Я бомбардир. У мене все гаразд. У мене все гаразд.

– Тоді поможи йому, поможи йому, – лементував Жлобс. – Поможи йому, ну ж бо, поможи!

– Кому помогти? Кому помогти?

– Стрільцеві-радистові! – заволав Жлобс. – Поможи стрільцеві-радистові!

– Мені холодно, – почулося в навушниках кволе скімлення Сніггена, невиразне й жалісне, як перед економ. – Мені холодно! Поможіть!

Йоссар’ян хутко пірнув до лазу і проповз над бомбовим відсіком у хвіст, де лежав на підлозі поранений Снігген, замерзаючи на смерть у жовтій калюжі сонячного світла. Поруч з ним розпластався непритомний новий хвостовий стрілець.

У всьому світі не було пілота, гіршого за Жлобса, і ніхто не знав цього краще, ніж сам Жлобс: ходяча руїна сильного, мужнього молодика, він з усіх сил намагався переконати начальство, що більше нездатний водити літак. Та начальство й слухати нічого не хотіло, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, а Вессл подався добувати якісь сальники, він пробрався нишком до Йоссар’янового намету й виклав свій план замаху на полковника Пескарта. Жлобсові потрібен був надійний співучасник, і ним мав стати Йоссар’ян.

– Ти хочеш, щоб ми вчинили умисне вбивство? – перепитав Йоссар’ян.

– Атож, – із життєрадісною усмішкою підтвердив Жлобс, збадьорений Йоссар’яновою кмітливістю. – Ми пристрелимо його з «люгера», якого я добув на Сіцілії. Ніхто не знає, що він у мене є.

– Боюсь, що я не можу тобі допомогти, – зваживши Жлобсову ідею, мовив тоді Йоссар’ян.

– Чому? – здивувався Жлобс.

– Та бачиш… Для мене не буде більшої радості, коли ця падлюка скрутить собі в’язи, чи загине у катастрофі, або коли його хтось пристрелить. Та, боюся, сам я на таке нездатний.

– А от він би убив тебе запросто, – переконував його Жлобс. – Та він і так нас убиває, коли наказує літати у бій аж до загину. Ти сам казав!

– Ні, Жлобсе, тут я пас. У нього теж є право на життя.

– Так, але не для того, щоб позбавляти цього права нас! Та що це з тобою скоїлось? – Жлобс був приголомшений. – Чи ж не ти колись намагався втовкмачити це саме Мудренджерові,а де він тепер, той Мудренджер?! Розтанув у хмарі!

– Не горлай, – шикнув на нього Йоссар’ян.

– Я не горлаю! – загорлав іще дужче Жлобс; від бунтівного запалу він весь розчервонівся, з очей і носа в нього текло, на тремтячій нижній губі пінилася слина. – В полку було вже не менше сотні хлопців, які відлітали своїх п’ятдесят п’ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. І принаймні ще сотні залишалось, як тобі, по два-три вильоти. Він усіх нас занапастить, якщо йому не перешкодимо. Ми повинні вбити його раніше, ніж він повбиває нас.

– А що, як нас схоплять? – запитав Йоссар’ян, із сумнівом похитавши головою.

– Не схоплять. Я все так обмізкував, що комар…

– Тільки, ради бога, не горлай!

– Та я не горлаю, я…

– Ти перестанеш горлати?

– …носа не підточить, – прошепотів Жлобс, ухопившись за Весслову койку так, що аж пальці побіліли, – певно, щоб дати раду тремтячим рукам. – Щочетверга він уранці повертається з отої смердючої вілли… Так-от! Тільки розвидниться, я пробираюсь лісочком до шосе й ховаюся в кущах. Знаєш, де отой крутий поворот, там усі машини сповільнюють хід… А дорога звідти – в обидва боки – як на долоні. Коли з’являється та його гримуча чортопхайка, я оглядаюся, чи нікого більш нема на шосе, і штовхаю вниз по схилу велику колоду… Він, звичайно, гальмує, а я вискакую з кущів із «люгером» у руці і розряджаю обойму йому в потилицю. Потім гарненько закопую пістолет і повертаюсь тим самим лісочком до свого намету так, наче нікуди й не ходив. Ну що, годиться?

– Ну, а до чого тут я? – здивовано звів брови Йоссар’ян, подумки простеживши весь хід операції.

– Без тебе діла не буде, – пояснив Жлобс. – Мені треба, щоб ти сказав: шуруй, Жлобсе!

– І все? – не вірячи своїм вухам, запитав Йоссар’ян. – Сказати тобі «шуруй», і все?!

– Усе, – підтвердив Жлобс. – Скажи мені післязавтра «шуруй, Жлобсе», і я прострелю йому довбешку. – Від збудження Жлобс заторохтів, як кулемет, знову зриваючись на крик. – А заодно я б прострелив довбешку й підполковникові Порку, а от майор Денбі хай би жив… Якщо ти, звичайно, не проти… Везунбі та Тупермейєра я б теж уколошкав, а після них порішив би й Макпростака.

– Макпростака? – аж скинувся від жаху Йоссар’ян. – Це ж мій друг! Що ти маєш проти Макпростака?

– Та це я так, узагалі,– пробурмотів зніяковілий Жлобс, розгублено кліпаючи очима. – Просто я подумав, як убивать, то вже вбивать… Чи хай Макпростак теж живе?

– Стривай, Жлобсе, – твердо сказав Йоссар’ян, – якщо хочеш, щоб я тебе слухав, негайно перестань горлати на весь острів і забудь про всіх, крім полковника Пескарта. А якщо ти вирішив улаштувати тут криваву лазню, то забудь про мене. Раз і назавжди.

– Ну, добре, добре, – згідливо пробелькотів Жлобс. – Значить, одного полковника Пескарта. Убити його? Ти тільки скажи. Скажи: «Шуруй, Жлобсе!»

– Боюся, що я тобі цього не скажу, – похитав головою Йоссар’ян.

– Гаразд, тоді давай інакше, – заметушивсь Жлобс. – Можеш нічого мені не казати. Скажи тільки, що ти не проти. Га? Адже ти не проти?

Йоссар’ян знову похитав головою.

– Я був би зовсім не проти, коли б ти зробив усе мовчки, без жодних розмов. А тепер уже пізно. Боюся, що я тобі нічого не скажу, принаймні зараз. А може, я ще передумаю. Ти зачекай.