Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)

– Отоді й справді буде пізно.

Та Йоссар’ян ізнову похитав головою. Жлобс не міг приховати розчарування. Він посидів трохи, схожий на побитого собаку, потім зненацька схопився на рівні й вибіг з намету: коли так, то він вирішив учинити ще одну бурхливу психічну атаку на Дока Дайліка, нехай спише його на землю. По дорозі він перекинув Йоссар’янів умивальник і мало не розбив собі носа, спіткнувшись об бензопровід, що його монтував у вільний час Вессл для своєї хитромудрої грубки. У Дока Дайліка Жлобс щось горлав і відчайдушно жестикулював, але той у відповідь на цей шалений натиск лиш кілька разів кивнув нетерпляче й відіслав Жлобс а до санчастини, запропонувавши звернутись по допомогу до Гаса та Веса. А ті, ледве він розтулив рота, намастили йому марганцівкою ясна, а потім великі пальці на ногах. Коли ж він знову розтулив рота, щоб поскаржитися, силоміць запхнули йому до пельки таблетку проносного й виставили геть.

Жлобс почувався навіть гірше, ніж Голодний Джо, бо цей принаймні ще міг літати на бойові завдання коли його не навідували нічні кошмари. Жлобсові було так само зле, як Весслові, який хотів усім здаватись таким собі безтурботним жайворонком, тож без угаву, надсадно хихотів, вишкірюючи свої криві, заячі зуби, і якого відрядили в чергову відпустку разом з Майлом та Йоссар’яном злітати по яйця до Каїра, де замість яєць Майло закупив річний урожай бавовни, а на світанку їхній літак, натоптаний по самі кулеметні турелі екзотичними павуками та недозрілими червоними бананами, взяв курс на Стамбул.

Такої симпатичної почвари, як Вессл, ще не бачив світ. У нього було простацьке, одутле, червоне обличчя з глибоко посадженими карими очицями, що блищали, як дві мармурові кульки, і густе, кучеряве, якесь зозулясте волосся з півником на маківці. Йому страшенно не таланило в бойових вильотах: майже щоразу він або хлюпався зі своїм літаком у море, або прилітав на одному моторі, бо другий був розбитий зеніткою. А коли вони втрьох полетіли до Неаполя й приземлились на Сіцілії, Вессл, як божевільний, почав шарпати Йоссар’яна за рукав, побачивши шахраюватого десятирічного звідника з сигарою в роті і двома дванадцятирічними незайманими сестричками, яких вони зустріли біля готелю, де кімната знайшлася тільки для Майла. Йоссар’ян відмахнувся від Вессла, а сам отетеріло втупив очі в вулкан Етну, що стояв на місці Везувію; він не міг уторопати, яким це вітром їх занесло на Сіцілію замість Неаполя. Пойнятий хіттю Вессл, хихочучи, важко хекаючи, тяг Йоссар’яна слідом за шахраюватим підлітком до його сестричок, які виявились не такими вже й незайманими і не зовсім сестрами, а років їм виявилося всього лиш по двадцять вісім.

– Ходи з ним! – лаконічно звелів Йоссар’янові Майло. – Тільки не забувай, для чого ти тут.

– Гаразд, – зітхнувши, погодився Йоссар’ян; він пригадав, для чого він тут. – Але дозволь мені спочатку знайти номер у готелі, я хочу вночі як слід виспатися.

– Вночі ти як слід виспишся з цими дівчатками, – відповів Майло з тим самим загадковим виглядом. – Але не забувай, для чого ти тут.

Та спати їм не довелося зовсім: Йоссар’ян та Вессл ледве втиснулись до двоспального ліжка, здавлені з боків двома липкими, опасистими дванадцятирічними двадцятивосьми-літками, сестрами за професією, які раз у раз будили їх, пропонуючи помінятись партнерами. Невдовзі Йоссар’ян уже погано тямив, що й до чого, і навіть не звернув уваги, що на голові його гладкої подруги чомусь цілу ніч красувався бежовий тюрбан. І тільки вдосвіта те «чомусь» вийшло на яв: прибіг шахраюватий звідник з гаванською сигарою в зубах і викинув свинського коника: на очах у всіх зірвав тюрбан з голови гладухи. В сліпучому промінні ранкового сіцілійського сонця сяйнув геть лисий, моторошно потворний череп. «Сестричку» поголили мстиві сусіди за те, що вона спала з німцями. Дівка заверещала й кинулася за шибеником, перевалюючись з боку на бік, як гуска. Її страхітливо зневажена, бліда довбешка кумедно гойдалася туди й сюди. По контрасту з темним, як деревна кора, обличчям виголений череп здавався до непристойності білим. Йоссар’янові зроду не доводилось бачити нічого голішого. Вимахуючи тюрбаном, як трофейним стягом, юний звідник хутко накивував п’ятами, але не відривався від роз’юшеної дівки більше як на кілька дюймів. Так він і мордував її, бігаючи по всьому майдану, повнім народу, і перехожі дружно реготали, тицяючи на них пальцями, а Йоссар’ян стояв і дивився, дурень дурнем, і тут зненацька з’явився похмурий та заклопотаний Майло, який знову кудись поспішав. Уздрівши таку огидну, непристойну сцену, він незадоволено стулив губи й зажадав, щоб вони негайно летіли на Мальту.

– А ми спати хочемо, – запхикав Вессл.

– Даруйте, але це вже ваші власні клопоти, – засудив їх праведний Майло. – Коли б ви провели цю ніч у себе в номері, а не з тими юними блудницями, ви б почувалися зараз так само бадьоро, як і я.

– Але ж ти сам звелів нам іти до них, – закинув йому Йоссар’ян. – І, як на те, у нас же не було номера в готелі. Номер у готелі знайшовся тільки для тебе.

– Даруйте, але це теж тільки ваші клопоти, – згорда заперечив Майло. – Звідки я міг знати, що сюди з’їдеться стільки покупців баранячого гороху?!

– Ти знав це заздалегідь! – напустився на нього Йоссар’ян. – Недарма ж ми, замість прилетіти до Неаполя, опинились на Сіцілії! Ти вже, либонь, напхав увесь літак цим своїм баранячим горошком!

– Тсс! – сердито шикнув на нього Майло, кидаючи водночас багатозначний погляд у бік Вессла. – Не забувай, для чого ти тут!

І точно: коли вони прибули на аеродром, з’ясувалося, що бомбовий люк, задній та хвостовий відсіки літака, спорядженого на Мальту, а також більша частина секції горішньої турелі вщерть заповнені лантухами з баранячим горошком.

Роль Йоссар’яна в цій подорожі полягала в тім, щоб відвертати увагу Вессла: той не повинен був знати, де Майло купує яйця, хоча сам Вессл теж належав до Майлового синдикату і, як кожен член синдикату, мав у ньому свій пай. Йоссар’ян вважав свою місію геть позбавленою сенсу, бо було загальновідомо, що Майло купує яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продає їх офіцерським їдальням, тобто синдикатові, по п’ять.

– Просто я йому не довіряю, – задумливо проказав Майло в літаку, кивнувши головою в бік Вессла, котрий, мов той вуж, звивався на лантухах із баранячим горошком і все намагався якось здрімнути. – Я не можу купувати яйця при ньому – навіщо мені розкривати свої комерційні секрети? Ну, що тобі ще незрозуміло?

Йоссар’ян сидів поруч із Майлом на місці другого пілота.

– Незрозуміло, чому ти купуєш яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продаєш їх по п’ять.

– Задля зиску.

– Який же тут зиск? Адже ти втрачаєш по два центи на кожному яйці.

– І маю прибуток – по три з чвертю центи з яйця, коли продаю їх по чотири з чвертю центи мальтійцям. Потім я в них скуповую ці ж яйця по сім центів. Звичайно, я особисто не маю тут зиску. Зиск дістає синдикат, а в кожного його члена є свій пай.

Йоссар’янові здалося, що він починає дещо розуміти.

– А мальтійці, яким ти продаєш яйця по чотири з чвертю центи за штуку, дістають прибуток у розмірі по два і три чверті цента на яйце, коли перепродують їх тобі назад по сім центів за штуку. Так? То чому б тобі не продавати яйця безпосередньо самому собі і зовсім не мати справи з мальтійцями?

– А тому, що мальтійці, в яких я купую яйця, – це я сам, – пояснив Майло. – Коли я купую в себе яйця, я дістаю прибуток по три з чвертю центи на кожну штуку, а ще по два і три чверті цента набігає, коли я їх собі продаю. Таким чином, загальний прибуток становить шість центів з яйця. Продаючи яйця офіцерським їдальням по п’ять центів, я втрачаю тільки по два центи на яйці. Ось так я й маю прибуток: купую по сім центів за штуку, а продаю по п’ять. Адже я плачу тільки по одному центу за яйце на Сіцілії.

– На Мальті,– поправив Йоссар’ян. – Ти купуєш яйця на Мальті, а не на Сіцілії.

Майло гордовито всміхнувся.

– Я не купую яйця на Мальті,– зізнався він, і на обличчі в нього майнув вираз зневаги та прихованого самовдоволення. Вперше Йоссар’ян бачив, щоб Майла зрадила та його непроникна врівноваженість. – Купивши яйця на Сіцілії по центу за штуку, я потім потай сплавляв їх на Мальту, але вже по чотири з половиною центи. З тим, щоб, коли попит на Мальті зросте, підняти ціну до семи центів за штуку.

– А навіщо взагалі люди їздять по яйця на Мальту, коли вони там такі дорогі?

– Так уже в них заведено.

– А чому вони не купують яйця на Сіцілії?

– Бо так у них не заведено.

– Ну, тепер я вже справді нічого не розумію. Чому б тобі не продавати яйця офіцерським їдальням по сім центів за штуку, а не по п’ять?

– А навіщо я тоді здався їдальням? Купити семицентові яйця по сім центів зможе кожний дурень.

– А чому їдальням не купувати в тебе ці яйця дорожче?

– Тому що так я їм не продам.

– Але ж чому?

– Бо тоді вже не було б ніякого зиску. А так принаймні й мені дещо перепадає як посередникові.

– Отже, виходить, і до твоїх рук дещо прилипає? – висловив здогад Йоссар’ян.

– А як же інакше? Загалом же всі прибутки надходять до синдикату, а в нім кожний має свій пай. Ясно? Точнісінько те саме відбувається з помідорами, які я продаю полковникові Пескарту.

– Купуєш, – поправив його Йоссар’ян. – Адже ти не продаєш полковникові Пескарту й підполковнику Порку, а купуєш у них помідори!

– Ні, продаю, – поправив Майло Йоссар’яна. – Під вигаданим прізвищем я викидаю ці помідори на базари по всій П’яносі, а полковник Пескарт та підполковник Порк – теж під вигаданими прізвищами – купують їх у мене по чотири центи за штуку, а наступного дня продають їх мені для синдикату вже по п’ять центів. У результаті вони одержують по центу з кожного помідора, а я – по три з половиною, і всі ми на коні.

– Усі, крім членів синдикату, – пирхнув Йоссар’ян. – Синдикат платить по п’ять центів за кожний помідор, а він, виявляється, коштує тобі всього-на-всього півцента. Де ж тут вигода для синдикату?

– Те, що вигідно мені, вигідно синдикатові,– пояснив Майло, – 7 оскільки кожний має свій пай. А в результаті операцій з помідорами синдикат заручився підтримкою полковника Пескарта й підполковника Порка. Хіба інакше вони дозволили б мені такі польоти? За п’ятнадцять хвилин ми сядемо в Палермо, і ти побачиш, який ми там зробимо бізнес.

– Не в Палермо, а на Мальті,– поправив Йоссар’ян. – Адже ми летимо на Мальту, а не до Палермо.

– Ні, ми летимо до Палермо, друже, – відказав Майло. – Там на мене чекає експортер цикорію. Я повинен зустрітися з ним на хвилинку й домовитися про відправку до Берна запліснявілих грибів.

– Послухай, Майло, як тобі все це вдається? – зареготав Йоссар’ян, сповнений подиву й захвату. – На маршрутній карті в тебе одне, а насправді зовсім інше: літаєш, куди тобі заманеться. Невже диспетчери ні разу не зчинили гвалту?

– Вони всі теж свідомі члени синдикату, – пояснив Майло. – І їм не треба пояснювати, що благо синдикату – це благо вітчизни. На цьому ж усе тримається. У кожного диспетчера є свій пай, і він не може не дбати про добробут синдикату.

– І в мене теж є пай?

– У кожного є пай.

– І в Вессла є пай?

– У кожного є пай.

– І в Голодного Джо? У нього теж є пай?

– Пай є в кожного.

– Ну й діла, чорти б мене взяли! – задумливо промовив Йоссар’ян. Він тільки зараз уперше належно оцінив ідею загальної пайової участі.

Майло обернувся, в очах у нього блиснули лукаві іскорки.

– Послухай, у мене є пречудовий план, як обмахорити наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі на брата, нічим не ризикуючи. Згода?

– Нізащо в світі.

– Ось за це я тебе й люблю, – вигукнув він, звернувши до Йоссар’яна свої ясні очі: він був глибоко зворушений. – Ти чесний. З усіх моїх знайомих ти – єдиний, кому я можу довіритися, і єдиний, хто може мені допомогти. Вчора в Катанії ти мене страшенно розчарував, коли побіг за цими шльондрами.

– Майло, – вирячив на нього очі Йоссар’ян, – ти ж сам погнав мене до них. Невже забув?

– У мене не було іншого виходу, – з гідністю заперечив Майло. – Я мусив позбутися Вессла, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчаток просто з аеропорту.

– До яких іще дівчаток?

– Я зв’язався по радіо з Палермо і все організував заздалегідь. На вас чекатимуть дві восьмилітки, обидві незаймані, до того ж напівіспанки. Сідайте до них у машину, як тільки ми вийдемо з літака, і – з богом.

– Дзуськи, – похитавши головою, твердо сказав Йоссар’ян. – Як тільки ми вийдемо з літака, я поїду спати.

Майло аж посинів від обурення, і його всюдисущий тонкий ніс судорожно затріпотів поміж чорними бровами й нерівно підстриженими рудуватими вусиками, немов блідий пломінчик свічки на поривистім вітрі.

– Йоссар’яне, пригадай, для чого ти тут, – благоговійно прошепотів він. – Не забувай про свою місію!

– Та хай вона западеться, та моя місія! – втомлено озвався Йоссар’ян. – А разом і цей чортів синдикат із моїм паєм в придачу! І не треба мені жодних незайманих восьмиліток, хай вони навіть двічі напівіспанки!

– Що ж, тебе можна зрозуміти, – мовив Майло. – Цим незайманим восьмиліткам уже по тридцять з гаком, і вони не так напівіспанки, як на третину естонки.

– Годі з мене всяких незайманих дівчаток!

– Правду кажучи, не такі вони вже й незаймані,– примирливо підхопив Майло. – У тієї, котру я вибрав для тебе, чоловік був підстаркуватий учитель, він спав з нею тільки раз на тиждень, у неділю… Тож можна сказати, що вона ще майже новенька.

Але Вессл із Йоссар’яном ледве тримались на ногах, тож поїхали з аеропорту разом із Майлом, а діставшись до Палермо, виявили, що тут для них у готелі теж місця немає, і – це набагато важливіше! – дізналися вони, що в цьому місті Майло – мер.

Фантастична, неправдоподібно-пишна церемонія зустрічі почалася прямо на аеродромі, де службовці, впізнавши Майла, як один, облишили свої справи і вибігли до нього, щоб показати, як важко їм стримувати своє раболіпне обожнювання. Чутка про його пришестя поширювалась значно швидше, ніж рухався відкритий грузовичок, в якому вони їхали, і вже на підступах до міста уздовж шосе юрмився по-святковому вбраний і збуджений люд. Йоссар’ян та Вессл оніміли від подиву й боязко тислись до Майла.

Що ближче грузовичок, уповільнюючи хід, під’їздив до міста, вітальні вигуки ставали гучніші. Школярів спеціально відпустили з занять, і причепурені хлопчики й дівчатка довгими шеренгами стояли на тротуарах, вимахуючи прапорцями. Йоссар’ян із Весслом геть утратили дар мови. На вулицях над рухливим радісним натовпом пливли величезні корогви з портретами Майла. Майло був зображений у потертій селянській блузі з високим коміром. Його суворе, але терпиме обличчя добропристойного батька виражало мудрість і духовну силу. Різновеликі вусики непокірно стовбурчились, а зизуваті очі, здавалося, проникали в душу всім і кожному; із розчинених вікон гронами звисали заслужені інваліди й посилали Майлові поцілунки рукою. Крамарі в фартухах у захваті кричали йому «ура!» з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили сурми. То там, то там хтось падав, і юрба розтоптувала нещасних на смерть. Очманілі старі баби лізли наперед, щоб лише торкнутися Майла чи поцілувати йому руку. Майло сприймав буйний тріумфальний шал палермців з великодушною поблажливістю. Він не лишався в боргу перед народом – елегантно махав масам ручкою і розкидав туди й сюди цілі жмені солодких карамельок, загорнутих у сріблясту фольгу. З натовпу вихопилася зграйка дужих, рум’яних юнаків та дівчат; узявшись за руки, не зводячи з нього осклілих од захвату очей, вони бігли за грузовичком і хрипко скандували:

– Майло! Майло! Майло!

Тепер, коли його секрет перестав бути секретом, Майло міг почувати себе в товаристві Йоссар’яна та Вессла куди невимушеніше. Він уже не приховував своєї безмірної, а все ж трохи соромливої пихи. Щоки в нього пашіли гордовитим рум’янцем. Майла було обрано мером Палермо і всіх сусідніх містечок – Каріни, Монреале, Багерії, Терміні Імерезе, Чефалі, Містретти й Нікосії – і все за те, що завіз він на Сіцілію шотландське віскі.

– Невже сіцілійці так люблять шотландське віскі? – недовірливо запитав Йоссар’ян.

– Та вони навіть смаку його не знають, – відповів Майло. – Сіцілійці – народ бідний, а шотландське віскі – вельми дорога штука.

– Тоді навіщо ж ти його сюди завозиш?

– Щоб підняти ціну. Я привожу сюди віскі з Мальти і продаю через підставних осіб самому собі, а потім перепродую іншим задля прибутку. Я створив тут нову галузь господарства. Сіцілія займає сьогодні третє місце в світі за експортом віскі. Ось чому вони обрали мене мером.

– Коли ти вже таке велике цабе, то, може, влаштував би нам номер у готелі? – пробурмотів неслухняним язиком украй знесилений Вессл.

– Ах так, – скрушно схаменувся Майло. – Звичайно, мені треба було б замовити для вас номер по радіо. Та ми це зараз уладнаємо, – пообіцяв він. – Ходімо до мене в кабінет, і я попрошу свого заступника все влаштувати.

Кабінет Майла містився в перукарні, а його заступником виявився пухкенький коротун перукар, уста в якого спінилися підлабузницькими пишномовними вітаннями так само рясно, як мильна піна, яку він заходився збивати, щоб поголити Майла.

– Ну, Вітторіо, розповідай, як вам тут велося без мене, – мовив Майло, ліниво розвалившись у кріслі.

– Кепсько, синьйоре Майло, дуже кепсько, – заторохтів перукар. – Але тепер, коли ви повернулися, всі ми знову щасливі.

– А чому на вулицях стільки народу? І як сталося, що в готелях немає вільних місць?

– Але ж уся Сіцілія сюди з’їхалася, щоб побачити вас, достославний синьйоре Майло. І щоб узяти участь в аукціоні по продажу артишоків.

– Що таке артишоки? – змахнувши руками, як орел крилами, швидко запитав Майло і схопився за голярський помазок.

– Артишоки, синьйоре Майло! Це дуже смачні овочі, їх люблять повсюду. Поки ви тут, неодмінно скуштуйте артишоків. Наші сіцілійські артишоки найкращі у світі.

– Та невже?! І як цього року йдуть артишоки?

– Я сказав би, чудово. Урожай був поганий.

– Справді? – мовив Майло, і тільки його й бачили. Він вислизнув з крісла з такою швидкістю, що смугасте простирадло, перш ніж упасти додолу, якусь мить ще зберігало обрис його тіла, Коли Йоссар’ян із Весслом кинулись були за ним до дверей, Майла вже й слід запав.

– Хто там далі? – суворо гарикнув заступник мера. – Далі хто?

Йоссар’ян із Весслом вийшли з перукарні, не знаючи, куди себе подіти. Покинуті Майлом, вони понуро брели крізь святкові юрби, марно шукаючи собі притулку, щоб відіспатися. Йоссар’ян мало не падав від утоми, голову розламував тупий запаморочливий біль. А тут ще його дратував Вессл, який добув десь пару дичок і йшов, засунувши їх за щоки. Помітивши це, Йоссар’ян примусив його виплюнути дички. Тоді Вессл знайшов десь два каштани і теж поклав у рот. Йоссар’ян побачив, що Весслові щоки знову роздулися, і вдруге звелів йому виплюнути дички, Вессл, осміхнувшись, відказав, що це зовсім не дички, а каштани і що вони в нього не в роті, а в руках. Але з того, що говорив йому Вессл, Йоссар’ян не зміг уторопати жодного слова, тому що в роті в Вессла були каштани. Кінець кінцем він усе-таки на вимогу Йоссар’яна виплюнув і їх.

У Вессла в очах раптом блиснули пустотливі іскорки. Він довго й ретельно, як п’яний, тер чоло кісточками пальців, а тоді хитрувато заіржав:

– Ти пам’ятаєш ту дівоху? – запитав він крізь сміх. – Пам’ятаєш ту голу дівоху в Римі, котра лупила мене голого туфлею по макітрі? – Він лукаво поглянув на Йоссар’яна, вичекав, поки той нарешті обережно кивнув головою, і провадив далі: – Дай я знову вкину каштани в рот і розкажу тобі, за що вона мене побила. То як?

Йоссар’ян згідливо кивнув, і Вессл розповів йому фантастичну історію, чому та дівоха в будинку розпусти, де мешкала Кристієва краля, гамселила його туфлею по голові, але Йоссар’ян не второпав жоднісінького слова, бо рот у Вессла був набитий каштанами. Збагнувши, що Вессл знову його ошукав, Йоссар’ян тільки невесело розсміявся.

Коли настав вечір, їм пощастило сяк-так підживитися в брудній і вбогій харчевні, після чого вони дістались попутною машиною на аеродром, а там лягли спати на холодній дюралевій підлозі літака і все крутилися, смикалися й болісно стогнали вві сні. Проте не минуло й двох годин, як їх розбуркали водії грузовиків, котрі почали з гуркотом завантажувати літак ящиками з артишоками і звідти геть витурили Йоссар’яна з Весслом. Полив рясний дощ, і коли завантаження скінчилося, вони були мокрі до нитки. Потім їм довелося знову втиснутись до літака, де вони згорнулися в клубочки на ящиках з артишоками – чисто анчоуси в консервній банці. Невдовзі ящики під ними заскакали: це ні світ ні зоря Майло погнав літака до Неаполя, щоб поміняти там артишоки на палички кориці, ваніль, гвоздику і стручки перцю. Весь цей крам він перекинув того ж самого дня на Мальту, де, як виявилося, Майло був віце-генерал-губернатором.

На Мальті кімнати для них теж не знайшлося. Зате Майла на Мальті величали сером майором Майлом Майдербайдером, а в резиденції генерал-губернатора він мав кабінет гігантських розмірів. Посеред кабінету стояв стіл з червоного дерева, лише трохи менший за місцевий аеродром. На стіні, облицьованій дубовими панелями, між схрещеними британськими прапорами відразу впадала в око велика фотографія сера майора Майла Майдербайдера у формі королівських валлійських стрільців. З фотографії Майло дивився колючим, пронизливим поглядом, мав підголені в ниточку вуса і немовби висічене з граніту вольове підборіддя. Виявилося, що Майла тут посвятили в рицарі Мальтійського ордену, дали звання майора королівських валлійських стрільців, а також призначили віце-генерал-губернатором Мальти на відзнаку його виняткових заслуг у справі перетворення Мальти на великий міжнародний центр торгівлі яйцями. Майло великодушно дозволив Йоссар’янові та Весслу переночувати у себе в кабінеті на товстому м’якому килимі, та тільки-но він вийшов, з’явився вартовий у повному бойовому спорядженні і, штирхаючи Йоссар’яна й Вессла у спину вістрям багнета, вигнав їх на вулицю. Падаючи від утоми, вони дістались на таксі до аеродрому, причому здирник-водій злупив із них утричі дорожче. Спати вони пішли знову до літака, на цей раз ущерть завантаженого подертими джутовими лантухами із щойно змеленими какао та кавою, які поширювали такий запаморочливий аромат, що, приїхавши вранці на машині з шофером, Майло побачив Йоссар’яна з Весслом на бетонній площадці під літаком у цілковитій знемозі й страшенно скривився від вигляду зариганого шасі, а сам, видима річ, був свіжісінький, мов той огірочок, і взяв курс на Оран, де для них знову не знайшлося номера в готелі і де, як виявилось, Майло був віце-шахом. Тут у розпорядження Майла віддано було розкішні покої в рожевому, як лососина, мармуровому палаці, та Йоссар’янові й Весслу тут не дозволили навіть переступити поріг, оскільки вони християни, отже, невірні. Біля воріт їх зупинили казкового зросту охоронці-бербери із страхітливими ятаганами наголо й прогнали геть.

Вессл, видно, застудився: він сопів та шморгав носом. У Йоссар’яна нило й стріляло у крижах; йому кортіло скрутити Майлові в’язи, але той був усе-таки віце-шахом Орана, тобто особа його була недоторканна. Незабаром з’ясувалося, що Майло не тільки віце-шах Орана, а й каліф багдадський, імам дамаський та шейх аравійський. Майло був богом кукурудзи, богом дощу та богом рису в тих відсталих краях, де темні й забобонні народи ще вірили в такі допотопні божества. А в Африці, десь у нетрях джунглів, як з притаманною йому скромністю признався Майло, його вирізьблене з дерева священне лице прикрашає кам’яні олтарі, весь час червоні від свіжої людської крові. Де б Майло не з’являвся, всюди його стрічали з почестями, і тріумфальні овації змінювали одна одну в усіх містах і країнах. Вони перетяли весь Близький Схід у зворотному напрямку й повернулись до Каїра, де Майло за одним махом закупив усі наявні на ринку запаси бавовни, на яку ніде в світі не було тоді жоднісінького попиту, що й поставило Майла на край цілковитого банкрутства.

У Каїрі для Йоссар’яна й Вессла нарешті знайшовся номер у готелі з м’якими постелями, збитими пуховими подушками й чистими накрохмаленими простирадлами. Була там і шафа з вішалками для одягу і навіть ванна. Йоссар’ян з Вессл ом досхочу напарили свої напівпротухлі, змучені тіла і, подавшись разом з Майлом поїсти, дістали на вечерю філе «міньйон» та цілком пристойний коктейль у чудовому ресторані, де у вестибюлі стояв біржовий телетайп. Коли Майло запитав у метрдотеля, що то за машина, телетайп саме вистукував біржовий курс бавовни. Майло до того й гадки не мав, що на світі існують такі чудові апарати.

– Справді? – заволав він, ледве метрдотель закінчив свої пояснення. – І як іде зараз єгипетська бавовна?

Метрдотель назвав йому цифру, і Майло закупив увесь урожай.

Та Йоссар’яна налякали не стільки закупки єгипетської бавовни, як в’язки недозрілих червоних бананів, що їх Майло вздрів на місцевому ринку, коли вони вибрались до міста. І його побоювання виявились недаремними: одразу ж по півночі, коли Йоссар’ян спав непробудним сном, Майло таки розштовхав його й сунув під самий ніс напівочищений банан. Болісне ридання перехопило Йоссар’янові подих.

– Ану скуштуй, – звелів Майло, тицяючи банан йому в обличчя, спотворене невимовною мукою.

– Відчепись, падлюко! – простогнав Йоссар’ян. – Дай мені хоч трохи поспати.

– Ти тільки скуштуй, які вони на смак, – наполягав Майло. – І не кажи Весслу, що я частував тебе безплатно. З нього я злупив два піастри.

Йоссар’ян слухняно зжував банан і, сказавши, що він смачний, заплющив очі, та Майло знову розштовхав його й наказав якнайшвидше одягатися, щоб негайно летіти на П’яносу.

– Зараз ви з Весслом завантажите літак, – пояснив він. – Тільки будьте обережні. Мені сказали, що в тих в’язках можуть бути отруйні павуки.

– Слухай, Майло, невже не можна дочекати до ранку? – заволав Йоссар’ян. – Треба ж мені хоч трохи поспати!

– Вони дозрівають просто на очах, – озвався Майло. – Нам не можна гаяти ні хвилини. Подумай, як зрадіють твої однополчани, коли ми привеземо їм свіжі банани!

Та однополчани так і не побачили бананів, тому що їх можна було із зиском збути на ринках Стамбула, а в Бейруті майже задарма йшов кмин, насіння якого й закупив Майло, позбувшись бананів, щоб переправити його до Бенгазі, де він коштував значно дорожче, а на П’яносу вони повернулись аж через шість днів, під кінець Весслової відпустки, ледь живі від утоми, зате з вантажем пречудових курячих яєчок із Сіцілії, хоча Майло запевняв, що яйця з Єгипту, і продав їх офіцерським їдальням усього лиш по чотири центи за штуку. Через це всі вищі офіцери, що входили до його синдикату, почали благати Майла якомога швидше відправлятись до Каїра по червоні банани для продажу в Туреччині, щоб там купити кминного насіння, на яке був великий попит у Бенгазі.

І кожен мав свою частку прибутку.

23. Кристіїв стариган

Щоправда, жодна душа в ескадрильї так і не побачила Майлових червоних бананів, бо, визрівши, вони пішли звичним ходом на чорний ринок, і лише Аарфі вдалося по блату роздобути парочку їх в начальника квартирмейстерського відділу, свого колишнього дружка із студентського земляцтва. Саме Аарфі опинився разом з Йоссар’яном в офіцерській квартирі у Римі того вечора, коли після довгих і тяжких блукань по вічному місту Кристі нарешті десь здибав свою кралю і вкупі з двома подружками заманив у гості, пообіцявши по тридцятці кожній.

– По тридцять доларів! – скептично загугнявив Аарфі, прибравши вигляд дійшлого знавця й поплескавши та помацавши по черзі кожну з трьох дебелих дівчат. – По тридцять доларів за такий товар – це грабіж. А я, між іншим, взагалі за це ніколи не плачу.

– А тебе ніхто й не просить платити! – квапливо запевнив його Кристі.– Всім плачу я, тільки візьміть цих двох на себе. Виручайте, хлопці, прошу вас.

– Ще ніхто ніколи не платив за старого доброго Аарфі і платити не буде, – зневажливо похитавши своєю круглою мордатою головою, самовдоволено промовив Аарфі.– Цього добра я можу мати задарма, скільки захочу і коли захочу. А зараз у мене не той настрій.

– А ти заплати всім трьом, а залиш тільки свою, – запропонував Йоссар’ян.

– Та вона ж мене зо світу зживе, коли побачить, що їй одній довелось відробляти усі гроші,– жахнувся Кристі, з острахом глипнувши на свою кралю: та понуро дивилась на нього і щось бурмотіла собі під ніс. – Каже, що коли б я її справді любив, то переспав би з котроюсь із цих двох.

– У мене є краща ідея, – похвалився Аарфі.– Нам треба потримати їх тут до комендатської години і пригрозити потім, що ми виженемо їх на вулицю – прямо в лапи військової поліції, якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, а то й просто викинемо їх у вікно!

– Аарфі! – з жахом заволав Кристі.

– Ну, гаразд, гаразд, – одразу спасував Аарфі.– Я просто хотів тобі допомогти. – Аарфі завжди намагався допомогти Кристі, бо той мав багатого і впливового батька, який міг би добре допомогти Аарфі після війни. – А що тут такого? – пробурчав він, ніби виправдовуючись. – В університеті ми ще й не таке витинали. Пригадую, якось заманили двох дуреп-школярок з міста до нашого гуртожитку і пригрозили, що, як вони не дадуть нам усім, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони дали. Ми не випускали їх з ліжка більш як десять годин підряд, а коли вони під кінець почали скиглити, натовкли їм трохи писок. А потім обчистили до останнього цента, навіть жуйну гумку забрали, та й вигнали геть. Так що, хлопці, ми здорово вміли розважитися в нашім університетськім містечку! – примирливо вигукнув Аарфі. Від тих милих серцю спогадів на товстих щоках у нього запалав гарячий, життєрадісний рум’янець. – А що ми витворяли між собою, то краще й не питайте!..

Та зараз Аарфі нічим не хотів допомогти Кристі, і його палко кохана краля почала на всі заставки лаяти бідолаху так, немов то був її найлютіший ворог. Та, на щастя, в цю мить до кімнати увірвався Голодний Джо, і криза минула. А за хвилину до них ввалився підпилий Данбар і одразу почав загравати до однієї з хихотливих дівчат. Тепер їх стало четверо на трьох, і всі семеро, покинувши Аарфі, вмостились на кінних дрожках, які аж тоді рушили з місця, коли повії дістали платню наперед. Кристі шикарним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йоссар’яна, тридцять п’ять у Данбара й сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу стали приязнішими, назвали візникові адресу, і коли їм уже здавалось, що подорож триватиме довіку, дрожки зупинились у глухій темній вулиці біля високого старого будинку у районі, де їм доти не доводилось бувати. Крутими скрипучими дерев’яними сходами з довжелезними прольотами вони піднялись на четвертий поверх, де ввійшли до просторих найманих покоїв, і опинились немов у казковому квітнику, повному гнучких, пишнотілих красунь. Кількість юних соромітниць була незліченна: здавалося, вони ряснішають, буяють і множаться просто на очах. Заправляв тут гидоморний, розпусний стариган з кректючим хихоточком, від звуку якого Кристі щоразу всього аж пересмикувало. А ще по господі сновигала доброчесна з вигляду бабуся в попелястій вовняній кофті, бабуся, яка засуджувала своїм скорботним квоктанням будь-яку непристойність і невтомно прибирала в квартирі, домагаючись ідеальної чистоти.