Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)

Постановивши собі дивитись на світ, як і раніше, двома очима, він зажадав, щоб Док Дайлік прикрив йому пошкоджене око чимось прозорим. Він хотів і далі метати підкови, викрадати італійських кухарів і наймати квартири, користуючись двома, а не одним органом зору. Для льотчиків ескадрильї майор …де Копитляй був титаном, людиною з легенди, хоч ніхто ніколи так і не наважився йому це висловити. Єдиний, хто все-таки насмілювався заговорити з ним, був Майло Майдербайдер, котрий, не прослуживши в ескадрильї ще й двох тижнів, підійшов якось до підковометального майданчика й показав майорові …де Копитляю варене куряче яйце, яке тримав у високо піднятій руці.

Од такого нечуваного неподобства майор …де Копитляй аж остовпів, і нахабнюга Майло наперед відчув усю нищівну міць праведного гніву, який віщувало йому те розлютоване, похмуре обличчя з тяжко навислим кам’яним чолом, поораним глибокими, як канави, зморшками. Могутній, мов скеля, горбатий майорів ніс метнувся раптом у бік Майла з такою загрозливою рішучістю, якій позаздрив би найбойовитіший з хокейних захисників.

Але Майло вистояв. Він закляк на місці, викинувши ще вище руку з вареним яйцем, немов то був якийсь магічний, рятівний талісман. За хвилину буря вщухла, так і не знявшись. Небезпека минула.

– Це що? – урвавши грізну мовчанку, запитав майор …де Копитляй.

– Це яєчко, сер, – доповів Майло.

– Що за яєчко? – запитав майор …де Копитляй.

– Круте, сер, – доповів Майло.

– І свіже? – запитав майор …де Копитляй.

– Свіжіше не буває, сер, – доповів Майло.

– Звідки? – запитав майор …де Копитляй.

– Щойно з-під курки, сер, – доповів Майло.

– А де та курка? – запитав майор …де Копитляй.

– На Мальті, сер, – доповів Майло.

– І багато таких курей на Мальті? – запитав майор …де Копитляй.

– Цілком досить, щоб забезпечити свіжими яйцями всіх офіцерів нашої ескадрильї, по п’ять центів за штуку з фонду їдальні,– доповів Майло.

– Я завжди любив свіжі яйця, – признався майор …де Копитляй.

– Коли б у моєму розпорядженні був літак, я міг би раз на тиждень літати на Мальту і привозити стільки яєць, Скільки нам потрібно, – відказав Майло. – Адже до Мальти рукою подати.

– До Мальти справді рукою подати, – зазначив майор …де Копитляй. – Далебі, ви й справді могли б раз на тиждень літати туди й привозити стільки яєць, скільки нам потрібно.

– Так точно, сер, – підтвердив Майло, – коли б тільки хто дав такий наказ і виділив у моє розпорядження літак.

– Гарна яєчня із свіжих яєць любить ще й свіже масло, – пригадав майор …де Копитляй.

– Масла буде хоч завались, – відказав Майло. – В Сіцілії свіже масло йде по двадцять п’ять центів за фунт, вважайте, за безцінь. У фонді їдальні вистачить грошей і на масло, так що ми зможемо із зиском перепродувати його іншим ескадрильям, отже, мати майже задарма.

– Скажи, як тебе звати, синку? – запитав майор …де Копитляй.

– Мене звати Майло Майдербайдер, сер. Мені двадцять сім років.

– Ти добрячий начальник їдальні, Майло.

– Я ще не справжній начальник їдальні, сер.

– Ти добрячий начальник їдальні, Майло!

– Дякую, сер. Я постараюсь бути добрячим начальником їдальні.

– Благослови тебе господь, мій хлопчику. Візьми-но підкову.

– Дякую, сер. А що мені з нею робити?

– Закинь її.

– Далеко?

– Он на той кілочок. Потім піднімеш і кинеш на цей. Це така гра, розумієш? Підкова повинна повернутись на своє місце.

– Ясно, сер. А почому зараз підкови?

Екзотичний аромат свіжих яєць, що апетитно шкварчали у свіжому вершковому маслі, поплив над Середземним морем і приманив до них в ескадрилью генерала Бидла, який прилетів на П’яносу, гнаний вовчим апетитом, у супроводі своїх незмінних супутників – полковника Мудаса, його зятя, та особистої медсестри. Спочатку генерал Бидл обжирався виключно в їдальні у Майла. Потім три інші ескадрильї Пескартового полку віддали свої їдальні під начало Майла Майдербайдера, виділивши кожна по літаку з пілотом для доставки свіжих яєць і масла. Сім разів на тиждень його літаки робили регулярні човникові рейси, щоб офіцери чотирьох ескадрилей могли досхочу наїдатися яйцями. Це була справжня яєчна оргія! Генерал Бидл вимагав свіжих яєць на сніданок, на обід і на вечерю, а між трапезами підживлявся свіжими яйцями додатково, аж поки Майло не відкрив багатих ринків телятини, яловичини, качок, баранячих котлет, грибів, цвітної капусти, південно-африканських ракових шийок, креветок, шинки, пудингів, винограду, морозива, полуниць та артишоків.

Три інші полки дивізії генерала Бидла, пойняті заздрощами, теж почали ганяти свої літаки до Мальти по свіжі яйця, але виявилось, що їх там не купиш дешевше, ніж по сім центів за штуку. Оскільки ж Майло правив з них лише по п’ять, то їм зисковніше було прилучити свої їдальні до його синдикату й виділяти літаки з пілотами для довозу різних делікатесів, які він обіцяв їм постачати.

Усі були в захваті від такого повороту справи, а надто полковник Пескарт, який вважав це ще одним своїм «кроком до мети». Він сердечно вітався з Майлом при кожній зустрічі й навіть, у припливі покаянної великодушності, зробив раптом подання на підвищення майора Майора у підполковники. Подання було грубо відхилено у штабі двадцять сьомої повітряної армії колишнім РПК Зелензимом, який відписав йому в анонімному розносі, що серед офіцерів збройних сил США є всього лише один майор Майор Майор, і втрачати його через забаганку полковника Пескарта командування не стане. Діставши таку принизливу нагінку, полковник Пескарт, мов побитий пес, на цілий день зачинився у своїм кабінеті, гірко переживаючи пекучу образу. У цій скандальній промашці він звинуватив нікого іншого, як самого майора Майора, і полковник Пескарт тут же вирішив розжалувати його в лейтенанти.

– Боюсь, що й тут ти схопиш облизня, – під’юдив його підполковник Порк, поблажливо всміхаючись і явно смакуючи пікантність ситуації.– І не вийде це з тієї ж самої причини, з якої не вийшло його підвищення. Крім того, треба бути останнім йолопом, щоб просити розжалувати майора в лейтенанти, якщо вже тобі не дали підвищити його до підполковника, тобто зрівняти його чином зі мною.

Полковник Пескарт відчув себе так, ніби йому зв’язали руки й ноги. Незрівнянно більший успіх мало його подання на орден для Йоссар’яна після тієї феррарської катавасії. Полковник тоді добровільно визвався знищити за одну добу міст через ріку По, а той залишався цілісінький ще протягом цілого тижня. За шість днів його люди зробили дев’ять вильотів – і все марно, і лиш на сьомий день міст злетів, нарешті, в повітря, під час десятого нальоту, коли Йоссар’ян занапастив Краха разом із його екіпажем, повторно повівши на ціль всю ланку з шести літаків. Йоссар’ян холоднокровно наважився на другий захід, бо тоді ще був хоробрий. Він не відривав очей од прицілу, аж поки не випустив бомби, куди намірявся, а коли підвів голову й озирнувся, то побачив, що все навкруги залите зловісною оранжевою загравою. Спершу йому здалося, що то горить його машина. Та, збагнувши, що це загорівся літак над ними, він загорлав у переговорний пристрій Макпростакові, щоб той узяв круто ліворуч. А ще за якусь мить у машини Краха прямим попаданням одірвало крило, і вона, розвалюючись, пішла до землі: спочатку – фюзеляж, слідом за ним – крило. Воно якийсь час ще кружляло в повітрі, а по кабіні над самою головою Йоссар’яна крізь безугавне «кахи! кахи! кахи!» зенітних вибухів лунко застукотів град металевих уламків.

Коли вони приземлилися, похнюплений Йоссар’ян, ціпеніючи під десятками вбивчих поглядів, пішов доповідати про свої розвідспостереження капітанові Гадду. Той бовванів надворі, біля дощатого, пофарбованого в зелене барака інструкторської. Усередині, як виявилося, на Йоссар’яна вже чекали полковник Пескарт та підполковник Порк. На порозі барака стояв блідий, як смерть, майор Денбі і мовчки, на мигах, одганяв усіх, хто хотів підійти ближче. Навкруги залягла могильна тиша. Йоссар’ян від утоми ледве переставляв ноги і мріяв лише про те, аби швидше скинути з себе липкий від поту одяг.

Він переступив поріг інструкторської геть очманілий, не знаючи, а чи має винити себе за наглу смерть Краха і його людей: вони загинули, не встигши, мабуть, і зойкнути, а сам він тоді намагався розв’язати цю шкурну, огидну й болючу дилему – обов’язок чи спасіння душі.

Що ж до полковника Пескарта, то ця подія перевернула йому все нутро.

– Невже двічі? – запитав він.

– Я хотів не промазати, – похнюпившись, відповів ледь чутно Йоссар’ян.

Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.

– То невже двічі? – з явною недовірою перепитав полковник Пескарт.

– Я хотів не промазати, – повторив Йоссар’ян. – З першого разу в мене б нічого не вийшло.

– Зате Крах залишився б живий.

– А міст неушкоджений.

– Вправний бомбардир мусить влучати в ціль з першого разу, – нагадав полковник Пескарт. – Інші п’ять бомбардирів одбомбилися з першого разу.

– І всі промазали, – нагадав Йоссар’ян. – Довелося б летіти туди ще раз.

– Зате, можливо, вдалося б знищити міст із першого заходу.

– Або так, або ні.

– Зате могли б обійтися без втрат.

– Або могло б і втрат бути більше, і міст залишився б стояти собі, як стояв. Я гадав, що ви дали нам завдання знищити міст.

– Припиніть зі мною сперечатися, – відказав полковник Пескарт. – Ми всі потрапили в неабияку халепу.

– Я не сперечаюся, сер.

– Неправда. Ви навіть зараз сперечаєтесь.

– Так точно, сер. Мені шкода, сер.

Полковник Пескарт зненацька люто хряснув суглобами пальців. Підполковник Порк, приземкуватий флегматичний чорнявий черевань, недбало розсівся на однім із стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на підсмажену сонцем лисину. Його очі насмішкувато мружились за лискучими скельцями пенсне.

– Давайте оцінимо становище об’єктивно, – підказав він полковникові Пескарту.

– Давайте оцінимо становище об’єктивно! – в припливі раптового натхнення заволав до Йоссар’яна полковник Пескарт. – Справа, звичайно, не в сентиментах. Мені наплювати на той літак і на його екіпаж. Та що я про це доповім? Ви уявляєте, як паршиво виглядатиме все це в моїм рапорті?

– А чому б вам не дати мені ордена? – несміливо підказав Йоссар’ян.

– За промах при заході на ціль?

– Ви ж нагородили Голодного Джо, коли він угробив того літака?

– Скажіть спасибі, що ми не віддаємо вас під трибунал, – похмуро заіржав полковник Пескарт.

– Але ж при другому заході я не промазав! – запротестував Йоссар’ян. – Хіба ви не хотіли, щоб ми знищили міст?

– Мало що я хотів! – роздратовано скрикнув полковник Пескарт. – Звичайно, мені хотілося, щоб ви його знищили. Той міст стояв у мене кісткою в горлі, я ж бо дав слово, що мої люди його знищать. Але чому ви не знищили його з першого разу?

– Не встиг. Мій штурман не був упевнений, що ми вийшли саме на Феррару.

– Як це не був упевнений? – у полковника Пескарта зробилися великі очі.– Тепер ви хочете звалити все на Аарфі?!

– Ні-ні, сер! Я сам винуватий, що дав йому задурити мені голову. Я просто хотів сказати, що помилитися може кожен. Я не вважаю себе непогрішимим.

– Непогрішимих не буває,– відрубав полковник Пескарт. І, подумавши, ваговито додав: – До речі, незамінних – теж!

Ніхто не заперечував. Підполковник Порк ліниво потягся й позіхнув.

– Треба, нарешті, прийняти якесь рішення, – недбало зауважив він, повернувшись до полковника Пескарта.

– Треба, нарешті, прийняти якесь рішення! – кинув Йоссар’янові полковник Пескарт. – А все через вас! На біса вам було лізти на ціль удруге? Чому не відбомбилися з першого разу, як усі інші?

– З першого разу я б промазав.

– Здається, тепер ми вже пішли на другий захід? – насмішкувато перебив їх полковник Порк.

– То що ж нам робити? – у розпачі вигукнув полковник Пескарт. – І ці ще надворі, ждуть!

– А чому б і справді не дати йому ордена? – запропонував підполковник Порк.

– За промах при заході на ціль? Ну за що, скажи на милість, його нагороджувати?

– За другий захід, – задумливо відповів полковник Порк і самовдоволено всміхнувся. – Врешті, по-моєму, потрібна неабияка хоробрість, щоб наважитися зайти на ціль удруге, коли поруч немає інших ланок, які відвертали б на себе частину зенітного вогню. І, головне, він же знищив міст, отже, виконав наказ. Є такий старий безпрограшний трюк – пишатися з того, чого треба соромитись, на ньому ще ніхто не спіткнувся.

– Гадаєш, і нам це вдасться?

– Не гадаю, а певен у тому. Особливо, якщо ми заодно ще й зробимо його капітаном.

– А чи не занадто?

– Чому ж занадто? Грати треба напевне. А лейтенант він чи капітан – яка тобі різниця?

– Ну гаразд, – постановив полковник Пескарт. – Дамо йому орден за хоробрість при другому заході на ціль і підвищимо його в капітани.

Підполковник Порк простягнув руку по кашкет.

– Виходять усміхнені,– пожартував він і, обійнявши Йоссар’яна за плечі, рушив до виходу.

14. Малюк Семпсон

Та коли настав час летіти на Болонью, Йоссар’ян так розхрабрувався, що аж вирішив узагалі не заходити на ціль, а тому, ледь вони піднялися в повітря, натиснув кнопку вмикання ларингофонів і запитав Малюка Семпсона, котрий вів літак:

– Гей, що там скоїлося з машиною?

– Що з машиною? Що сталося? – пронизливо вереснув Малюк Семпсон, і Йоссар’ян похолов.

– Щось із машиною? – загорлав він, пойнятий жахом. – Будемо викидатися?

– Я не знаю! – наче в істериці зарепетував Малюк Семпсон. – Хтось сказав, що треба викидатися! Хто це сказав? Хто?

– Це Йоссар’ян, бомбардир Йоссар’ян. Що з машиною? Ти сказав, щось сталося з машиною?

– Мені почулося, ти сказав, що з машиною щось скоїлося. У мене все гаразд. У мене повний порядок.

У Йоссар’яна обірвалося серце. Сталось найжахливіше: все в порядку, і годі шукати якогось приводу повернути назад.

– Я тебе не чую! – крикнув він по хвилині болючого вагання.

– У мене повний порядок!

Сліпучо-біле сонце грало на порцеляновій блакиті моря, іскрилось на блискучих деталях обшивки літаків. Йоссар’ян ухопився за жмут різноколірних проводів переговорного пристрою й висмикнув пружинний штекер із контактного гнізда.

– Я нічого не чую! – крикнув він.

Тепер він і справді нічого не чув. Неквапливо взявши планшет із картами й три своїх бронежилети, він пробрався крізь низький лаз до пілотського відсіку. Непорушно застиглий у кріслі другого пілота Кристі помітив його, коли він вибирався з люка позад Малюка Семпсона, і тепер стежив за ним краєм ока з кволою, вимученою усмішкою на губах. Малюк Семпсон, скутий і причавлений шоломом, навушниками, ларингофоном, бронежилетом та парашутним мішком, виглядав неймовірно щуплим, жовторотим, соромливим хлопчаком.

– Я тебе не чую! – нахилившись до його вуха, прокричав під рівний гул моторів Йоссар’ян.

Той здивовано повернув до Йоссар’яна своє вилицювате обличчя з круто вигнутими, як у клоуна, бровами й ріденькою щіточкою білявих вусиків під веснянкуватим, ледь кирпатим носом.

– Що-що? – крикнув він через плече.

– Я тебе не чую! – відгукнувся Йоссар’ян.

– Кажи голосніше, – гукнув Малюк Семпсон. – Я тебе не чую.

– Я тебе не чую! – зойкнув Йоссар’ян.

– Так і буде! – заволав йому у відповідь Малюк Семпсон. – Я дужче не можу!

– Я не чую тебе по переговорному пристрою, – з іще більшим відчаєм заревів Йоссар’ян. – Повертай назад!

– Тільки через це? – перепитав Малюк Семпсон.

– Повертай! – зовсім озвірів Йоссар’ян. – Повертай, поки я не скрутив тобі в’язи!

Малюк Семпсон спробував був пошукати моральної підтримки в Кристі, але той демонстративно відвернувся. За званням капітан Йоссар’ян був старший. Малюк Семпсон якусь мить повагався, потім залюбки капітулював, тільки переможно хекнув.

– То це ж те, що треба! – радісно оголосив він і на всі лади засвистів у свої вусики. – Так, ваша честь, старий Малюк Семпсон зовсім не проти! – Він посвистав ще трохи у переговорний пристрій, потім крикнув: – Увага, голуб’ятка! Говорить адмірал Малюк Семпсон! До вас горлає-промовляє сам адмірал Малюк Семпсон, гордість флоту її королівської величності! Так-от, ваша честь! Ми повертаємо додому, хлоп’ята-голуб’ята, і хай живе наша поломочка!

Красунчик Кристі переможним змахом руки зірвав із себе шолом та навушники і від надміру почуттів заходився гойдатися туди й сюди, як пустотливе дитя у кріслі-гойдалці. Сержант Туз важко вивалився з кулеметного бронековпака нагорі і в несамовитому захваті почав дубасити льотчиків по спинах. Малюк Семпсон відвалив від бойового лаштунку, описав широку плавну дугу і взяв курс на П’яносу. Встромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йоссар’ян почув, як хвостові стрільці дуетом співають «Кукарачу».

Та коли приземлилися, їхні веселощі умить згасли. Сходячи на землю й залазячи до поданого їм джипа, Йоссар’ян ясно усвідомлював, що накоїв. Поки їхали, ніхто не промовив і слова. Гнітюче, гіпнотизуюче безгоміння огортало гори, море, придорожні чагарі. Почуття самотності стало ще гострішим, коли, звернувши з шосе, вони помчали до розташування ескадрильї. Йоссар’ян вийшов з машини останній. Все навкруги завмерло. В могильній, дурманній, як наркотик, тиші, що висіла над порожніми наметами, тільки ледь шелестів легкий теплий вітерець та лунко стукотіло Йоссар’янове серце. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Дайліка, який сумовито куняв біля завішеного входу до санчастини. Настовбурчившись, мов сива каня на сухій гілляці, він марно намагався відігріти на паркім осонні свого хронічно закладеного носа. Йоссар’ян знав, що купатися Дока Дайліка не заманиш. Док Дайлік тепер і близько не підходив до води: адже там людина може зомліти, або закупоряться раптом коронарні судини – і тоді їй труба, навіть якщо глибина – по кісточки. Людину може затягти в відкрите море підводна течія або підкосити поліомієліт чи менінгіт від переохолодження чи перенапруження. Та мало що могло статися! Загальний страх перед Болоньєю вселив у Дока Дайліка ще боліснішу турботу про власне життя. Тепер ночами йому постійно ввижалися грабіжники.

У фіолетовому мороці намету опервідділу Йоссар’ян угледів Вождя Зеленого Вужа, який займався пильною справою – крав віскі з казенних запасів. Акуратно підробивши підписи непитущих, він спритно переливав жадану отруту в заздалегідь заготовлені пляшки. Вождь квапився націдити собі якнайбільше алкоголю, поки не спохватиться капітан Гадд, котрий щохвилини міг ввалитися до намету і, упіймавши його на гарячому, докрасти решту.

Джип тихенько рушив далі. Малюк Семпсон, Кристі і усі інші безшумно розбрелися, непомітно розчинившись у палючій і в’язкій сонячній імлі. Йоссар’ян зостався сам-один серед важкої первісної дрімоти; пазелень здавалася чорною, все навкруги відливало гнійною жовтизною. Десь у сухій і прозорій далині шелестів листям вітрець. Йоссар’янові було неспокійно, у глибині душі ворушився страх. Запалі від утоми очі сонливо злипалися. Та коли, насилу переставляючи ноги, він зайшов до парашутного намету, де стояв довгий стіл із струганих дощок, скруха враз перестала гризти його, а черв’як сумнівів тільки ледь-ледь ворушився десь у глибині свідомості, не завдаючи особливого болю. Залишивши в наметі бронежилети й парашут, Йоссар’ян вийшов надвір і поза цистерною з водою попрямував до розвідвідділу, щоб здати планшет. Капітан Гадд, закинувши кощаві гомілки на стіл, куняв у кріслі. Він байдужим голосом поцікавився, чого це вони повернулись, але Йоссар’ян удав, що не чує, і, поклавши планшет на дерев’яний бар’єр, вийшов геть.

У себе в наметі він передусім звільнився від парашутної упряжі, далі й від уніформи. Вессл мав повернутись лише під вечір – він був у Римі у відпустці, яку заслужив тією вимушеною посадкою на воду поблизу Генуї, коли втопив ще одного літака. Певно, Кристі вже теж лаштується до Рима, радіючи з того, що зостався живий, і тепер, либонь, рахує хвилини, коли зможе продовжити марне й болюче залицяння до своєї ненаглядної повії. Роздягшись, Йоссар’ян сів на койку відпочити. Голий, він відчував себе краще: одяг завжди немов душив його. Потім надяг чисті труси, сунув ноги в тапочки і, перекинувши через плече сіро-зелений махровий рушник, подався на пляж.

Стежка огинала бозна для чого обладнану в лісі зенітну батарею, огороджену валом лантухів з піском, на яких спали двоє солдатів обслуги; третій ліниво гриз пурпуровий гранат, перемелюючи щелепами кусень за куснем і випльовуючи жмих якнайдалі в кущі. Щоразу, як він вгризався в плід, по його підборіддю зміїлася червона, як кров, цівка соку. Проминувши батарею, Йоссар’ян заглибився в ліс, раз у раз любовно погладжуючи своє заніміле черево, неначе хотів упевнитися, що воно, одначе, й досі на місці. Із пупа вивалився клаптик марлі. Зненацька його вразила сила-силенна грибів, що проклюнулись обабіч стежки – скільки сягало око, вони витикалися з напоєного дощами грунту блідими вузлуватими пальцями – а може, то проростала крізь дерен безліччю пагонів сама підземна мертва плоть? Гриби лізли на нього з-під кожного куща, здавалося, вони множаться, зростають і розбухають просто на очах. Йоссар’ян побіг геть, охоплений забобонним страхом, і біг доти, доки не відчув під ногами сухого піску. Гриби тепер лишились далеко позаду, але він усе ще з острахом озирався назад, немов боявся, що ці безликі, мляві білі створіння наосліп плазують за ним по землі або повзуть по деревах однією невпинною, звивистою, судомною масою.

Берег був безлюдний. У спокійній тиші приглушено дзюрчав неподалік розбухлий від злив ручай, стиха шелестіли за спиною Йоссар’яна чагарі, шурхотіла висока трава, мрійно зітхали біля берега ледачі опалові хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йоссар’ян залишив одяг та рушник на прибережнім піску і побрів назустріч хвилям; йому довелось довгенько йти, поки вода досягла плечей. Попереду, майже зливаючись з обрієм, бовваніла в сріблястій імлі смужка гористої землі. Йоссар’ян ліниво підплив до плоту, трохи відпочив і ліниво поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Тут він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим. Потім розлігся долілиць на піску й заснув. Зненацька потужний, узгоджений гул десятків моторів, схожий на гуркіт землетрусу, розлігся просто над головою Йоссар’яна й геть розірвав його сон. Це поверталися з-над Болоньї літаки його ескадрильї.

Він прокинувся з легким болем у голові і, знехотя розплющивши очі, глянув на світ, що повнився хаосом, тільки в хаосі тому панував ідеальний лад. Від того, що він побачив, Йоссар’янові перехопило подих: всі дванадцять ланок літаків рівним бойовим строєм ішли до аеродрому. Це було так несподівано, що спочатку він просто не повірив власним очам. Неймовірне, фантастичне видовище – бездоганний стрій літаків після важкого бойового завдання, – жодної машини, що рвалася б скоріше приземлитися, щоб доставити до шпиталю поранених, жодної, що, безнадійно відставши, ледве тяглась до аеродрому через пошкодження в бою. Не чорнів у повітрі й дим від сигнальних аварійних ракет. Всі машини були на місці – крім його власної. На мить йому здалося, що він збожеволів. Та потім зрозумів і зайшовся чи то гірким плачем, чи реготом. Пояснення напрошувалось саме по собі: ціль закрили хмари, літаки не змогли скинути бомб, тож, виходить, на Болонью доведеться летіти знову.

Тільки він помилився. Ніяких хмар не було. Всі спокійно собі відбомбилися. Тобто злітали, як на прогулянку, – в Болоньї по них не стрельнула жодна зенітка.

15. Бобкінс та Добкінс

Офіцери оперативної служби, капітани Бобкінс та Добкінс, були нерозлийвода: однаково невисокі на зріст, незлобиві й сумирні на вдачу, вони залюбки літали на бойові завдання і не бажали собі від життя й полковника Пескарта нічого більше, як можливості літати й далі. Зробили безліч бойових вильотів і прагнули налітати ще стільки, а тому записували самі себе на кожну бойову операцію. Війна була для них суцільним святом, і єдине, чого вони боялися, це те, що вона колись скінчиться. Свої обов’язки вони виконували скромно, стримано, без зайвих балачок, дбаючи передусім про те, щоб не нажити собі ворогів. Вони не забували всміхнутися кожному стрічному, але скоріше мимрили, аніж говорили, коли доходило до розмов. Ці меткі, веселі, послужливі хлопці почувалися легко й невимушено лише сам на сам, і вони не наважувались дивитись в очі іншим людям – навіть Йоссар’янові, якого запросили на збори просто неба, щоб при всіх вичитати за те, що він примусив Малюка Семпсона повернути назад під час польоту до Болоньї.

– Хлопці, ви того… – прогугнявив із соромливою усмішкою капітан Бобкінс, трохи вже лисий брюнет, – коли ви вже вертаєте з півдороги додому, як летите на бойове завдання, то хай це буде з якоїсь поважної причини, а не… Ну, а не просто так. Згода? А коли там якась… ну, якась там дрібничка, чи що, як-от переговорний пристрій не працює, абощо, то ліпше вже, той… не треба, гаразд? От зараз скаже капітан Добкінс…ну, теж поділиться з вами.

– Капітан Бобкінс, того… він каже правду, – промимрив капітан Добкінс. – От і все, що я можу про це сказати. Сьогодні ми, значиться, злітали нарешті до Болоньї, і, виявляється, нічого страшного, злітали, як на прогулянку. Та всі ми трішечки, того, ну, словом, самі знаєте, нервували, то й не дуже їм там нашкодили. Такі діла… А полковник Пескарт, так він дістав для нас дозвіл злітати туди ще разок. І от завтра, я думаю, ми таки лупонемо по тих складах, як слід. Га, хлопці, що ви скажете?

І щоб довести Йоссар’янові, що вони йому не вороги, капітан Бобкінс із капітаном Добкінсом, формуючи екіпажі для повторного бомбардування Болоньї, призначили Йоссар’яна чільним бомбардиром головної ланки, давши йому в пілоти Макпростака. Не чекаючи біди, наступного дня Йоссар’ян попер на ціль по прямій, як сам Тупермейєр, без жодних ухильних маневрів, і попав раптом під такий шквал зенітного вогню, що мало не наробив у штани.

Такого він ще не бачив – за розривами снарядів у небі не було живого місця! Отже, його пильність приспали, він дав пошити себе в дурні й заманити у пастку, а тепер повинен сидіти тут, як ідіот, і тільки чекати, який же з тих огидних чорних клубочків-розривів укоротить йому віку. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися у приціл, де павутинне перехрестя наводки мало-помалу суміщалося з ціллю, визначеною ним для бомбометання: дворик перед фасадом першої з будов, за якою стояло кілька інших – складські приміщення, замасковані під звичайні будинки. Літак сунув на бойовому курсі до цілі страх як повільно; Йоссар’яна всього аж тіпало, і він не міг нічого з собою вдіяти. Навколо не вгавало глухе «бум-бум-бум-бум», на тлі якого раптом із гострим пронизливим «торох» зовсім поруч вибухнув одиничний снаряд. Тисячі молоточків застукотіли в голові Йоссар’яна, а губи мимоволі зашепотіли слова молитви. Він молив бога, щоб той допоміг йому швидше скинути бомби. Йому кортіло заридати. Мотори гули одноманітно, як жирні ледачі мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятсотфунтовок одна за одною пішли донизу. Розвантажену машину рвучко кинуло вгору. Йоссар’ян відірвався від прицілу і, зігнувшись, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка дійшла до нуля, він зачинив дверці бомбового люку і що було голосу вереснув до переговорного пристрою:

– Праворуч – круто!

Макпростак миттю виконав наказ. Він різко поклав машину на крило й під надривний рев моторів відвернув її вбік від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, вчасно помічених Йоссар’яном, які інакше врізалися б просто у черево літака. Потім Йоссар’ян звелів Макпростакові набрати висоту, і вони видиралися все вище й вище, аж поки вихопились нарешті у спокійний, сонячний і чистий простір діамантово-синього неба, облямований удалині вузенькою смужкою легкого білого пуху. Повітря заспокійливо свистіло, обтікаючи плексигласовий купол кабіни. Йоссар’ян з насолодою передихнув, та ненадовго, бо машина набрала швидкості, і він наказав Макростакові взяти ліворуч, а потім примусив його йти круто донизу. І аж здригнувся від гострого дотику радості: зловісні гриби зенітних розривів виросли раптом цілим гроном просто у них над головою і трохи позаду, праворуч, якраз на тім місці, де була б машина, якби вони не взяли ліворуч і не пішли в піке. Ще одним грубим окликом він звелів Макпростакові вийти з піке, потім крикнув: «Вліво і вгору – круто!» – знову вирівняв машину і глянув на землю, де вже вибухали їхні бомби. Перша лягла на подвір’ї точнісінько там, куди цілив Йоссар’ян. А далі одна за одною вогненним ланцюжком почали вибухати інші бомби, скинуті з решти літаків ланки. Оранжеві спалахи пробігли по дахах, і в ту ж мить будівлі повалилися, на всі боки буйно бурхнули пінисті клуби рожевого, сірого й вугільно-чорного диму, а в надрах у нього щось тряслося й здригалося під ударами червоних, білих та золотих блискавок.

– Ти лиш поглянь! – уголос замилувався Аарфі, вигулькнувши поруч Йоссар’яна. Його гладкий круглий вид сяяв од захвату. – Там, видно, справді були склади боєзапасів.

– Ану геть! – гарикнув Йоссар’ян, який зовсім забув про свого штурмана. – Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся й показав на ціль, компанійським жестом запрошуючи Йоссар’яна помилуватися видовищем разом із ним. Йоссар’ян люто замахав рукою, показуючи на вхід до лазу, і став штовхати туди Аарфі.

– Іди на місце! – шалено горлав він. – Іди на місце!

– Я тебе не чую, – добродушно знизавши плечима, відповів Аарфі.

Йоссар’ян ухопив його за парашутні лямки й попхав до лазу, але тут машину струсонуло так, що в самого Йоссар’яна заторохтіли кості й зайшлося серце. Він зрозумів: це край.

– Вгору! – заверещав він до Макпростака через переговорний пристрій, коли второпав, що досі живий. – Вгору, паскудо! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак завив і, тремтячи всім корпусом, поліз угору і ліз на повній потужності моторів, поки Йоссар’ян не гарикнув Макпростаку, щоб той перейшов у горизонтальний політ. Тут же за новим наказом бомбардира послав машину в крутий віраж; Макпростак виконав його з сорокап’ятиградусним креном, од чого оглушений Йоссар’ян із протяжним кволим гиком мало не вивалив усі печінки. Не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, тоді звелів Макпростакові знову вирівняти машину, та лиш на мить, бо вона тут же розвернулася через праве крило і пірнула в приголомшливе піке. Вони мчали крізь нескінченне, схоже на привиддя, клоччя чорного диму. Гар, що висів у повітрі, люто накидався на гладенький плексигласовий ніс корабля, а Йоссар’янові здалося, що то його по щоках шмагає гаряча, прокоптіла пара. Серце знову калатало від тоскного жаху, а літак за його командою все метався то вгору, то вниз крізь густі грона вибухів, які в смертельній зненависті кидалися навздогін Йоссар’янові, щоб його вбити, а потім розпливалися по небу млявими ляпками. Піт ручаями збігав йому по шиї, слизьким теплим потоком повз по грудях аж до живота. На якусь мить він усвідомив, що давно розгубив п’ятірку ведених літаків, але тепер це не мало жодної ваги: він думав тільки про себе. Надсаджена горлянка немов перетворилася в суцільну пекучу рану, але він і далі що було сили вигукував команди Макпростакові. Щоразу, коли пілот змінював напрямок, мотори аж захлинались від заглушливого, дикого, пекельного реву. А попереду, скільки сягало око, небо аж кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що поспішали якнайточніше пристрілятися, ніби по-садистському смакували наперед ту хвилину, коли Йоссар’янів літак опиниться в межах їхнього досягу.