Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

Це дивовижне помешкання скидалось на невичерпний ріг достатку, що так і сипав жіночими пупками та пипками. Спочатку, коли вони тільки переступили поріг сіро-бурого, тьмяно освітленого салону, від якого радіусами розбігалися три темні коридори, що вели до віддалених закамарків цього незбагненно-дивного борделя, друзям здавалося, що тут є тільки трійко дівчат, з якими вони приїхали. Ті відразу почали неквапно роздягатися, роблячи час од часу паузи, щоб похизуватись, які в них гарні сорочки, ліфчики й трусики, і побазікати тим часом із кощавим старим сатиром у несвіжій розхристаній білій сорочці з довгими, аж до плечей, скуйовдженими сивими патлами. Він сидів, солодко підхихикуючи, у заяложенім ліловім кріслі посеред салону і привітав гостей з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара, сумно киваючи головою, невдоволено поплентала по дівчину для Голодного Джо і скоро повернулася з двома грудастими богинями. Одна була вже роздягнена, друга – в самій лиш коротенькій прозорій спідничці, з якої граціозно вислизнула, перше ніж сісти. З другого коридора виступили поважно ще трійко роздягнутих дівчат і залишились побалакати, потім іще двоє. Нова четвірка впурхнула до салону безтурботною зграйкою, жваво про щось між собою перемовляючись: троє були босі, четверта хапалась за повітря, насилу втримуючи рівновагу на високих підборах розстебнутих срібних бальних туфельок, явно з чужої ноги. Нарешті з’явилося ще одне дівчисько в самих тільки панталончиках і собі сіло, довівши таким чином число троянд у квітнику до дванадцяти, причому всі дами, крім тієї останньої, були в чому ненька народила.

Побачивши, що вони опинилися у справжньому царстві безсоромної, томливої й пишної плоті, Голодний Джо раптом почав знемагати на смерть. Він непорушно застиг, немов громом прибитий, посеред салону, до якого без кінця впорхували й невимушено вмощувалися все нові й нові дівулі. Зненацька Джо пронизливо вереснув і, як тигр, стрибонув до дверей, збираючись негайно бігти до квартири нижніх чинів по фотоапарат, але враз укляк на бігу й вереснув іще дужче: в нього душа похолола від жахного передчуття, що весь цей прекрасний, розкішний, сліпучий поганський рай буде втрачений безповоротно, варто бодай на мить відірватися від нього очима. Він зупинився в дверях, щось бурмочучи собі під ніс, і кожна жилка на обличчі й на шиї в нього шалено пульсувала від нестримного натиску крові.

Дідисько споглядав цю картину переможно й весело. Він сидів у своїм заяложенім кріслі, неначе велелюбний сатана на троні, а ноги свої, довгі й худі, загорнув у крадену ковдру з биркою «Армія США». Він весь час підхихикував, розумні запалі очиці блищали масною, цинічною втіхою. Старий був напідпитку. Кристі якось одразу ощирився душею на цього старого нечестивця, вкрай розбещеного, геть не знайомого з таким високим поняттям, як патріотизм. За віком цей осоружний стариган був, певно, не молодший від Кристієвого батька, тож іще обурливіше було для Кристі слухати всякі капості, які бовкав старий про Америку.

– Америка програє війну, – говорив старий. – А Італія її виграє.

– Америка – найдужча й найбагатша країна у світі,– гаряче і з неабияким почуттям гідності нагадав йому Кристі.– А американський солдат – найхоробріший у світі!

– Цілком вірно, – охоче погодився дідисько і тут же додав, не без глузливої втіхи: – Зате Італія, навпаки, одна з найслабкіших і найубогіших країн. А наш італійський солдат найбоягузливіший у світі, Саме тому наша Італія блискуче перемагає у цій війні, тоді як ваша Америка зазнає поразки за поразкою.

Кристі здивовано реготнув, але відразу ж засоромився, що дозволив собі таку кричущу нечемність, і навіть почервонів.

– Даруйте, я не хотів вас образити, – простодушно мовив він і вже шанобливо-поблажливим тоном провадив далі: – Дозволю собі нагадати вам, що ще зовсім недавно ваша Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Це і є, скажете ви, блискуча ваша перемога?

– Авжеж, мій юний друже, авжеж! – весело вигукнув старий. – Німців женуть звідси у три вирви, а ми як були тут, так і залишаємось. За рік-два підете звідси й ви, а ми знову тут залишимось. Як бачите, Італія і справді країна немічна та вбога, але саме тому ми непереможні! Італійські солдати більше не гинуть на полі бою. Це роблять за них американці й німці. Хіба то не блискуча перемога?! Так, я цілком певний, що Італія переживе теперішню війну й існуватиме ще довго-довго після того, як згине ваша хвалена Америка.

Кристі не вірив своїм вухам. Він іще зроду не чував такого жахливого блюзнірства. Боже, що діється і куди тільки дивиться служба безпеки? Чому агенти не з’явилися відразу, щоб схопити цього віроломного старигана й кинути його за грати?!

– Америка не згине ніколи! – патетично вигукнув він.

– Так уже й ніколи! – тихенько під’юджував старий.

– Ну… – затнувся Кристі.

Стариган добродушно засміявся і, розтягуючи насолоду й готуючи ще дошкульніші шпильки, лагідно замуркотів:

– Римська імперія була й згинула, Візантійська імперія була і згинула, Персидська й Іспанська – теж. Всі великі держави неминуче гинуть, рано чи пізно. А чим ваша краща? І скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Довіку? Не забувайте, мій друже, що й сама земна куля загине від вибуху Сонця за якихось там двадцять п’ять мільйонів років абощо.

– Ну, знаєте, довіку – це надто довгий строк! – знервовано засовався на стільці Кристі.

– Мільйон років? – з глумливим запалом насідав на нього в’їдливий стариган. – Півмільйона? Жаби, наприклад, існують на землі вже п’ятсот мільйонів років. А ви можете гарантувати, що ваша Америка – з усією її силою й багатством, з її найхоробрішими в світі солдатами, з її найвищим у світі рівнем життя проіснує стільки, ж звичайні жаби?

Кристі вже аж поривало затопити в цю лукаву пащеку! Він із тугою озирався довкола, немов збирався гукати когось, хто б допоміг оборонити майбутнє любої батьківщини від огидних нападок з боку підступного, нечестивого наклепника. Та, на його біду, Йоссар’ян з Данбаром були аж надто зайняті оргією, яка в них точилася в дальньому кутку салону біля столика з доброю півдюжиною пляшок червоного вина та цілим виводком грайливих вакханок, а Голодний Джо вже давно пірнув в один із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, немов новий султан, стільки тілистих повій, скільки могли загребти його кощаві руки, мелькаючи в повітрі, як крила вітряка, в безнадійній спробі увібгати весь той гарем до одного ліжка.

Кристі з гіркотою відчув, що лишився ні в сих ні в тих. Його краля незграбно розляглася на пружинистому дивані з виразом смертельної нудьги. Через таку її цілковиту байдужість до нього хлопець зовсім занепав духом. Його знову навідав той яскравий, солодкий і болючий спогад: точнісінько так само мляво і сонно поглянула вона на нього уперше в повному-повнісінькому, задимленому притоні для нижчих чинів, де рядові різалися в очко, – поглянула, позіхнула й відвернулася. Її розслаблені вуста трохи розкрилися – щось на зразок великої літери О, і одному богові відомо, куди втопила вона з такою телячою апатією свій осклілий, затуманений погляд.

Стариган спокійно чекав і всміхався, проймаючи Кристі зневажливими і водночас наче співчутливими очицями. Метка, гнучка блондинка з довгими стрункими ногами й медового кольору шкірою зручно вмостилась на бильці дідового крісла й почала повільно, звабливо пестити його сухе й бліде, як у трупа, порочне обличчя. Кристі аж пересмикнуло від такого обурливого, мерзенного, протиприродного неподобства. Він відвернувся сумовито і спитав себе, чому досі ще не забрав свою кохану й не пішов з нею спати.

Це просто дивовижно, але Кристі чомусь ловив себе на думці, що той ниций, похітливий, немитий дідисько, для якого на світі немає нічого святого, нагадує йому рідного батька, бо являє собою цілковиту з ним протилежність. Кристіїв батько – то пристойний сивоголовий джентльмен, завжди бездоганно вдягнений; цей же дідуган – то останнє закаляне ледащо. Кристіїв батько – розважливий, тверезий, високоморальний сім’янин; цей дід – легковажний гріховодник. Кристіїв батько – стримана, добре вихована людина; цей дідуган – одверте хамло. Кристіїв батько вірив у честь та справедливість і знав відповіді на всі запитання; цей дідисько не вірив ні в бога, ні в чорта і вмів лиш піддавати все сумнівам. У Кристієвого батька були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Кристіїв батько, як і батьки всіх Кристієвих знайомих, був особою достойною, мудрою і викликав до себе шану; до цього ж дідугана можна було відчувати лише огиду, і Кристі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості-заперечити всю ту безглузду логіку й підлі інсинуації такими нещадними й блискучими, невідпорними аргументами, що його млява, флегматична краля просто ахне від щирого захвату і вже довіку пишатиметься ним!

– Ну, щиро кажучи, я не знаю точно, скільки саме років проіснує Америка, – відважно провадив він. – Я гадаю так: оскільки весь світ має рано чи пізно згинути, то й Америка не вічна. Та одне я знаю цілком точно. Це те, що моя батьківщина виживе в цій війні і буде благоденствувати ще довго, дуже довго!

– Скільки ж саме? – дражнив його старий блюзнір в якомусь екстазі зловтішності.– Невже довше від жаб?

– В усякому разі, довше, ніж ми з вами, – навмання бовкнув Кристі.

– Тільки й того? Це не так уже й багато, особливо, якщо зважити на вашу безстрашність та наївність і на мій дуже, дуже похилий вік.

– А скільки ж вам років? – несподівано для себе поцікавився Кристі, не в силі побороти незрозумілі чари цього дивного старигана.

– Сто сім! – прокахикав дідок і весело реготнув, помітивши, яка досада взяла Кристі.– Бачу, ви й тут мені не вірите?

– Я не вірю жоднісінькому вашому слову, – відказав Кристі і посміхнувся винувато, примирливо. – Єдине, у що я вірю, це в те, що Америка виграє війну.

– «Виграє війну, виграє війну…» – передражнив його затасканий старий нечестивець. – Ото мені велика важниця! Весь фокус у тім, щоб уміти програвати війни – і знати, яку війну можна програти! Італія програвала всі свої війни протягом цілих сторіч, але погляньте, як нам добре ведеться! Франція виграє свої війни і ніяк не може виплутатися з кризи. Німеччина програє і квітне. А візьміть-но нашу найновішу історію. Варто було Італії виграти війну в Ефіопії, як ми тут же влипли в неабияку халепу. Від перемоги в нас так затьмарилося в головах, що ми допомогли розв’язати нову світову війну, в якій нам нічого не світило. Та нині, слава богу, все повернуло на краще: ми знову програємо, й Італія, безперечно, знову піде вгору – тим вище і тим швидше, чим повнішою буде наша поразка.

Кристі витріщився на нього, геть запаморочений.

– Тепер я вас зовсім не розумію, – пробелькотів він. – Ви говорите як безумець!

– Зате все своє життя я жив як мудрець. Я був фашистом, коли тут верховодив Муссоліні, та щойно його скинули, як я став завзятим антифашистом. Коли сюди приперлися німці, щоб захистити нас від американців, я був фанатичним прибічником німців, а тепер я не менш фанатичний прибічник американців, бо вони приперлися сюди, щоб захистити нас від німців. – Заїкувате Кристієве замішання, здавалось, тільки додавало зневажливого блиску проникливим очам старого нахаби. – І, слово честі, мій сердитий юний друже, – вигукнув він, – нині в усій Італії ваша батьківщина не має вірнішого прибічника, ніж ваш покірний слуга – але доти, поки ви не заберетеся звідси під три чорти!

Це було занадто навіть для Кристі.

– Та ви просто перебіжчик! Ви – флюгер на даху! Безсоромний і безпринципний пристосуванець!

– Зате мені вже сто сім років, – чемно нагадав йому дідисько.

– Невже у вас немає ніяких переконань?

– Звичайно ж, немає.

– А як же моральність?

– О, я дуже моральна людина, – з блазнівською серйозністю запевнив його старий мерзотник, поплескуючи по голій сідниці міцну, як горішок, чорняву дівулю, що в спокусливій позі сиділа на другому бильці крісла. Він царственим жестом сперся руками на обох повій і саркастично вискалився просто в обличчя Кристі, ошелешеному цією демонстрацією вбогої величі.

– Дозвольте вам не повірити, – спроквола відповів Кристі, намагаючись якось відокремити у своїй уяві старого від дівчат. – Ні, я не можу повірити в це!

– І все-таки це чистісінька правда!.. Коли німці входили до міста, я пританцьовував на вулиці, мов юна балерина, й горлав: «Хайль Гітлер!» – аж поки не захрип. Я навіть махав нацистським прапорцем із свастикою, якого поцупив у однієї гарнесенької, як лялечка, дівчинки, коли її мама на мить відвернулась. А коли німці залишили місто, я щодуху побіг зустрічати американців з пляшкою добрячого коньячку в одній руці й корзиною квітів у другій. Коньяк, звичайно, призначався для мене самого, а квіти – щоб закидати ними наших визволителів. Пригадую, в першій машині їхав якийсь набундючений і напринджений сивий майор; я прицілився і влучив йому червоною трояндою просто в око! То був чудовий кидок! Ви б тільки бачили, як він скривив свою дурну пихату пику!

Кристі гикнув і зірвався на рівні ноги. В нього застигла кров у жилах.

– Майор …де Копитляй! – нарешті видихнув він.

– А, ви його знаєте? – у захваті вигукнув стариган. – Який щасливий збіг обставин!

Кристі не чув його, він був надто приголомшений.

– Виходить, це ви поранили майора …де Копитляя?! – зарепетував він, захлинаючись від обурення. – Та як ви наважились підняти руку на таку людину?!

Старий чортяка і оком не змигнув.

– Ви б краще запитали, як я міг стриматися? Коли б ви тільки бачили ту пихату мармизу! Цей старий бовдур сидів у відкритій машині з таким монументальним виглядом, немовби він – сам господь бог! Така величезна, нерухома довбешка, і така дурна, врочиста пика!.. Ну, як не спробувати поцілити в подібну мішень? От я й уліпив йому в самісіньке око трояндою «Американська красуня». Вважаю, що для даного випадку цей сорт найкращий. А ви як гадаєте?

– Те, що ви зробили, – це жахливо! – з благородним гнівом заволав Кристі.– Це підлий злочин! Адже майор …де Копитляй начальник інтендантської служби нашої ескадрильї!

– Та що ви кажете? – глумливо перепитав невиправний дідисько і з удаваним каяттям ущипнув себе за гостре підборіддя. – В такому разі єдине, що я можу сказати на своє виправдання, це те, що я людина безстороння. Коли до міста входили німці, я мало не проштрикнув на смерть одного здоровезного молодого обер-лейтенанта гілкою едельвейса.

Найбільше приголомшувало й лякало Кристі те, що цей старий мерзотник нездатний був навіть збагнути всієї страхітливості свого злочину.

– Невже ви не розумієте, що ви накоїли? – лютував Кристі.– Майор …де Копитляй – чудова, шляхетна людина, ми всі від нього у захваті!

– Він старий безмозкий бовдур, який не має жодного права поводитися так, як поводяться молоді бовдури! До речі, де він зараз? Жаба ще не дала йому цицьки?

– Ніхто цього не знає,– з побожним острахом, сумно відказав Кристі.– Майор …де Копитляй пропав безвісти.

– От бачите! Куди це годиться, коли людина його віку ставить на карту решту життя, що йому залишалася, заради такої дурниці, як батьківщина?!

Та Кристі був знову готовий до бою.

– Ризикувати життям заради Батьківщини – це не дурниці,– заявив він.

– Ви так гадаєте? – запитав старий. – А що воно таке, по-вашому, батьківщина? Батьківщина, мій юний друже, це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними! І баста!.. Англійці вмирають за Англію, американці – за Америку, німці – за Німеччину, росіяни – за Росію. В цій війні беруть участь чи то п’ятдесят, чи то шістдесят «батьківщин». Невже кожна з них варта того, щоб за неї вмирати?

– Якщо живеш заради святині, за неї варто й умерти! – випалив Кристі.

– Якщо вмираєш за святиню, заради неї тим більше варто пожити, – заперечив старий блюзнір. – Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені по-батьківськи жаль вас. Скільки хоч вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

– Дев’ятнадцять, – відказав Кристі.– У січні буде двадцять.

– Це якщо ви доживете до січня, – зітхнув дідуган, похиливши голову, і обличчя його на мить прибрало такого самого осудливо-меланхолійного виразу, як і в буркотливої бабці.– Вас уб’ють, неодмінно вб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. То чому б вам не взятися за розум і не робити, як я? Може, тоді й ви дожили б до ста семи років!

– Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, – відпарирував Кристі з переможною, гордовитою переконаністю. – Сподіваюсь, вам знайомий цей вислів?

– Авжеж, знайомий, – осміхнувся підступний старий. – Та, боюся, ви його трохи переплутали. Краще жити стоячи, аніж умерти на колінах. Ось як насправді звучить цей вислів.

– Ви певні? – мовив спантеличений Кристі.– Але ж у моєму варіанті більше глузду!

– Навпаки, глузду більше в моєму! От поспитайте у ваших друзів!

Кристі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх нема й близько. Йоссар’ян і Данбар зникли. Задоволений зі свого жарту, старий крутій вибухнув глузливим сміхом, а в Кристі обличчя потемніло від сорому. Якусь хвилину він вагався, не знаючи, що вдіяти, потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридора шукати Йоссар’яна й Данбара, сподіваючись, що встигне їх іще десь перехопити, виманить назад до салону і приголомшить сенсаційною історією про підступний замах цього дідка на майора …де Копитляя. Та всі двері в коридорах були вже позамикані. Ніде навіть не пробивалося світло. Кристі скрушно зітхнув: продовжувати пошуки в такий пізній час – справа безнадійна. Єдине, що залишається, нарешті вирішив він, це піти до своєї коханої, ніжно пригорнути її, делікатно поцілувати і, поки вона не засне, помріяти разом про майбутнє. Та коли він повернувся до салону, виявилося, що й вона вже пішла спати, і єдине, що йому залишилось тепер, це продовжувати безнадійну дискусію з осоружним дідуганом, а той за хвилину теж підвівся зі свого крісла, з блазенською манірністю пробачився, що йде спочивати, і залишив Кристі з двома напівсонними дівками, котрі ніяк не могли відповісти, куди поділась його краля, а за хвилину й самі пішли спати, бо переконалися, що спокушати його – марна праця. Зостався він у салоні сам і ночував на ямкуватій кушетці.

У Кристі, вразливого, багатого, вродливого хлопця, було гарне чорне волосся, довірливі очі й лютий біль у потилиці, коли він прокинувся наступного ранку на тій куцій кушетці, не спромігшися відразу навіть пригадати, куди він попав. Чемний, лагідний вдачею, Кристі прожив на світі майже два десятки років і не знав ще жодних стресів, збурень, ненависті й неврозів: саме це стало для Йоссар’яна неспростовним доказом того, що Кристі душевнохворий. У Кристі було щасливе дитинство, незважаючи на те, що його ніколи не балували. Він жив у згоді зі своїми братами та сестрами і навіть ніколи не зазнав чуття ненависті до батька з матір’ю, хоча вони завжди були добрі до нього.

Кристі змалку вчили стерегтися таких людців, як Аарфі, котрих його мати називала пройдами, і таких, як Майло, котрих його батько називав хапунами, але з науки тої не було ніякого ладу, бо до подібного народу його ніколи й близько не підпускали. Скільки сягала Кристієва пам’ять, в їхніх домах у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довіллі, Парижі та на французькій Рів’єрі його завжди оточували леді й джентльмени, які не були ані пройдами, ані хапунами. Кристієва мати, що походила з новоанглійської династії Торнтонів, була Донькою Американської Революції. Його батько, навпаки, був Приблуда.

– Не забувай, – часто нагадувала хлопцеві мати, – що ти – Кристі! Не з роду Вандербільдів, що завдячує своїми достатками якомусь вульгарному капітанові буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсоромних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, що нагріли руки на злочинному продажу довірливим людям канцерогенних продуктів; і навіть не з Асторів, чия родина, я певна, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти, сину, з роду Кристі, а Кристі одвіку нічогісінько не зробили заради грошей!

– Твоя матінка хоче сказати, синку, – якось втрутився чемний батько, вміло поєднуючи делікатність висловлювання з повнотою суджень, а це завжди захоплювало Кристі,– що гроші, добуті у віддалені часи, кращі за гроші, добуті на наших очах, і що поваги заслуговує не той, хто недавно розбагатів, а той, хто недавно збіднів. Правильно, люба?

На такі мудрі й витончені афоризми Кристіїв батько був просто-таки невичерпний. Червоновидий собою і здатний будь-кого розпалити, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і молодший Кристі щиро любив свого батька, хоча терпіти не міг глінтвейну. Коли вибухнула війна, старші Кристі вирішили, що їхній син мусить іти до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що за якихось там кілька тижнів чи місяців Росія впаде, і тоді вже ніщо не перешкоджатиме Гітлерові, Черчіллю, Рузвельтові, Муссоліні, Ганді, Франко, Перонові та японському імператорові підписати мирний договір, після чого всі житимуть спокійно та щасливо. Саме на пораду батька і записався Кристі-молодший до школи військово-повітряних сил, щоб там, аж до самого кінця війни та капітуляції Росії, в цілковитій безпеці вчитися на пілота у товаристві інших майбутніх американських офіцерів, усіх, як один, істинних джентльменів.

Та натомість Кристі опинився у товаристві Йоссар’яна, Данбара й Голодного Джо в домі розпусти в Римі, по вуха закоханий у геть байдужу до нього блудничку. Але не встиг він примоститись біля неї після самотньої ночівлі в салоні, як їм усе враз перебила невиправна кралина сестричка: вона, не питаючи дозволу, вбігла до покою і скочила, заздрісна, до ліжка, щоб Кристі поцілував і її. Кристієва краля визвірилась на неї, схопила за волосся, витягла з ліжка й надавала шльопанців.

Це дванадцятирічне дівчисько завжди нагадувало Кристі обскубане курча або галузку з обідраною корою, коли вона, слідом за дорослими повіями, теж виставляла напоказ своє дитяче тільце. Тут уже кому хочеш стане не по собі, тож її завжди проганяли, щоб негайно одяглася та йшла надвір погратися з іншими дітьми. А тепер двійко любих сестричок зчинили такий шалений гвалт, так галасливо шпетили одна одну, ще й перепльовувалися, що до кімнати збіглась, мов на веселу виставу, ціла юрба реготливих глядачів. Хіть-не-хіть Кристі довелось капітулювати. Він запропонував своїй кралі одягтися й піти разом поснідати. Мала ув’язалася слідом, і коли вони втрьох чинно сіли за один столик у найближчому кафе просто неба, Кристі навіть запишався, бо відчув себе ніби батьком родини. Та поки вони снідали, Кристієва краля занудьгувала і, замість повертатися з ним до борделя, воліла краще пошвендяти вулицею з двома подружками. Кристі й нахабна сестричка рушили за ними, тримаючись на певній відстані: мала, щоб дістати ще трохи професійного досвіду, Кристі – щоб іще гостріше пережити муки кохання, і обоє схлипнули в один голос, коли дівчат невдовзі зупинили солдати, що сиділи в штабній машині, і покотили з ними геть.

Кристі знову подався до кафе, де з горя почав частувати малу шоколадним морозивом, і вона скоро повеселішала. А потім вони повернулись до борделя, де в салоні Йоссар’ян із Данбаром відпочивали у кріслах після бурхливої ночі, а Голодний Джо, як сновида, блукав по салону з блаженного, переможною усмішкою на пом’ятому виду, яку він виніс уранці зі свого розкішного гарему, пришкандибавши на світ божий такою ходою, наче в нього попереламувані всі кістки. Попечені губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо привели у справжній захват старого соромітника. Цей зранку сидів на тому самому місці й у тій самій пожмаканій сорочці. Він тепло привітав Кристі. Затасканий, непристойний вигляд дідугана до глибини душі вражав Кристі, і щоразу, коли він знову відвідував цей дім, йому страх як хотілося, щоб цей розтлінний, продажний стариган поголився, причесався, одяг чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і статечний твідовий піджак, нарешті відростив собі елегантні білі вуса і позбавив би тим самим Кристі того почуття сорому, що нестерпно пекло його завжди, коли він дивився на цього дідиська й пригадував свого рідного батька.

24. Майло

Квітень був для Майла Майдербайдера найкращим місяцем року. У квітні розцвітав бузок, на лозах наливалися виногрона. І швидше стукотіли серця, й оживали старі жадання. У квітні веселково мерехтіли лискучі голубині крила. Квітень означав, що настала весна, а з початком весни Майло всією душею запрагнув мандаринів.

– Мандарини?

– Так точно, сер!

– Моїм людям тільки покажи мандарини, – мовив полковник на острові Сардінія, що командував чотирма ескадрильями бомбардувальників Б-26 с.

– Ваші люди матимуть стільки мандаринів, скільки у них влізе, – запевнив його Майло. – Точніше, на скільки стане грошей у вашому їдальняному фонді.

– А дині? Дині теж можна?

– В Дамаску ними хоч греблю гати.

– Дині – то моя пристрасть. Ще змалку. Я аж трусився, коли бачив ананасну диню.

– Виділіть мені по літаку з кожної ескадрильї, всього по одному літаку, й у вас буде стільки динь, скільки душа зажадає. Точніше, на скільки стане у вас грошей.

– Продає синдикат?

– Авжеж! І в кожного є свій пай.

– Неймовірно, просто неймовірно! Як це вам удається?

– Купуємо оптом, продаємо вроздріб – от і весь секрет. Узяти хоча б волові котлети в сухарях…

– Котлетами в сухарях нас не здивуєш, – скептично буркнув командир полку бомбардувальників Б-25 на півночі Корсіки.

– Нема нічого поживнішого за волові котлети, – тоном проповідника проголосив Майло. – Крім яєчного порошку, в них є ще хлібні крихти. Та, далебі, баранячі відбивні не менш поживні.

– Баранячі відбивні?! – враз загорівся полковник. – Із натуральної баранини?

– Із найнатуральнішої, яку тільки можна знайти на чорнім ринку, – відказав Майло.

– А баранці молоді?

– Новонароджені,– запевнив його Майло. – І кожна відбивна на кісточці: в рожевих паперових пелюшках. Ідуть за безцінь у Португалії.

– Е, ні! Туди літака я не пошлю. Не маю права.

– А вам і не треба нікуди його посилати, просто дайте його мені, звичайно, разом з пілотом. І тоді генерал Бидл буде у вашій кишені.

– Думаєте, він знову їстиме в нашій їдальні?

– А куди він дінеться?! Особливо якщо ви почнете годувати його свіжими натуральними яйцями, смаженими на натуральному вершковому маслі. Я добуду вам і те, і те. Будуть також мандарини, дині всіх сортів, падевий мед, філе з камбали, балик з лососини, мідії і навіть устриці. Будуть навіть устриці!

– І кожен справді матиме свою частку прибутку?

– В цьому і вся штука, – відказав Майло.

– Щось це мені не подобається, – буркнув незгідливий командир полку винищувачів, якому не подобався і сам Майло.

– Не хоче співробітничати, і годі,– поскаржився на нього Майло генералові Бидлу. – І одна палка може зупинити весь караван. І тоді плакала ваша яєченка із свіжих яєчок на моєму натуральному вершковому масельці!

– Як його прізвище?

І генерал Бидл негайно перевів неконтактабельного командира винищувачів копати могили на Соломонових островах і замінив його підстаркуватим полковником з подагрою, що любив земляні горіхи і рекомендував Майла командуючому авіабригадою Б-17, готовому віддати все на світі за кільце краківської ковбаси.

– У Кракові за арахіс її можна виміняти скільки завгодно, – повідомив його Майло.

– Справді?! – ностальгічно зітхнув генерал. – Чого б я тільки не віддав за добряче кільце краківської ковбаси?!..

– Вам не треба нічого віддавати, сер! Виділіть мені лиш по одному літаку на кожну їдальню, сер, і зобов’яжіть пілотів виконувати мої накази. Ну, й звичайно, невеличкий завдаток на знак довіри до нашого майбутнього співробітництва.

– Але ж до Кракова сотні миль над окупованою ворогом територією. Як ви туди дістанетесь?

– У Женеві функціонує Міжнародний центр по торгівлі польськими продуктами. Я переправлю арахіс до Швейцарії й виміняю його за краківську ковбасу за курсом вільного ринку. Звідти наш арахіс полетить до Кракова, а краківська ковбаса прилетить сюди. Через синдикат ви зможете мати стільки краківської ковбаси, скільки душа забажає. Будуть також і мандарини, кольору натуральної зрілості, а також яйця з Мальти й шотландське віскі з Сіцілії. Купуючи продукти в синдикату, ви просто перекладаєте гроші з однієї кишені до другої, бо ви його пайовик. Інакше кажучи, все, що ви будете купувати, ви матимете майже задарма. Ну, то як?

– Це просто геніально. Скажіть, а як вам це вдається?

– Мене звуть Майло Майдербайдер, сер, і мені двадцять сім років.

Літаки Майла Майдербайдера – винищувачі, бомбардувальники, транспортні машини, керовані пілотами, які безвідмовно виконували його накази, злітались на польовий аеродром полковника Пескарта з усіх кінців землі. Колись на фюзеляжах цих літаків гордо красувались емблеми, що прославляли такі високі поняття, як Сміливість, Міць, Справедливість, Правда, Свобода, Любов, Честь, Патріотизм, – тепер усе це було замальоване подвійним шаром білої емалі, а натомість Майлові підручні великими вогняними літерами надписали по трафарету «Акціонерне товариство М. І М. Свіжі фрукти та інші продукти» Літери «М. і М.» означали Майло і Майдербайдер і, як щиро признавався Майло, сполучник «і» було поставлено для того, щоб у людей не складалося враження, ніби синдикат не зовсім демократичне підприємство. Щодня в розпорядження Майла прибували літаки з військових аеродромів, розкиданих по території від Італії й Північної Африки до Британських островів, а також із Авіатранспортного управління в Ліберії, Каїрі, Карачі і на острові Вознесіння. Винищувачі використовувалися для термінових платіжних операцій чи для доставки дрібних партій товару, а для перевезення продуктів на зовсім короткі відстані годилися й грузовики, й танки, надані Майлові командуванням наземних військ. Всі мали свою частку в прибутках, люди на очах відрощували собі черево і мляво тинялись туди й сюди, не виймаючи зубочисток з рота. Майло особисто керував усіма операціями бурхливо зростаючого підприємства. Постійна заклопотаність навіки відбилася темними й глибокими, як рови, зморшками на його змарнілому обличчі, а в очах з’явився незмінний вираз крайньої зосередженості, тривоги й підозри. Всі, за винятком Йоссар’яна, мали Майла за придурка, бо, по-перше, він добровільно погодився бути начальником їдальні, а, по-друге, ставиться до цих справ аж так сумлінно. Йоссар’ян теж мав Майла за придурка, але знав, що то – живий геній.