Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

– О ні, підполковнику! – вигукнув майор Денбі й заблимав до неба очима. – Тільки не на цей раз! Я наказав їм класти бомби з інтервалами в двадцять метрів, щоб завалити дорогу на всю довжину схилу, а не в одній лише точці! На цей раз більший ефект, з огляду на розмір завалу, дасть розкиданий візерунок бомбометання.

– Завал, як такий, нас мало цікавить, – заперечив підполковник Порк. – Головне для нас із полковником Пескартом – це щоб ви повернулися з даної прогулянки з такими фотознімками, які нам не сором буде показати начальству. Не забувайте, що на основний інструктаж сьогодні сюди прибуває сам генерал Штирхер, а про його ставлення до візерунка бомбометання я вам нагадувати не буду, – самі знаєте. До речі, майоре, я б радив вам закінчити тут усе ще до його прибуття і мерщій забиратися геть. Генерал Штирхер вас терпіти не може!

– Ні, ні, ви помиляєтесь, підполковнику, – послужливо нагадав йому майор Денбі.– Це генерал Бидл мене терпіти не може!

– Генерал Штирхер теж. Взагалі, вас ніхто не може терпіти, майоре Денбі, тож закругляйтеся – і геть звідси. Інструктаж проведу я сам!

– А де майор Денбі? – поцікавився полковник Пескарт, коли прибув на основний інструктаж разом з генералом Штирхером та полковником Шайскопфом.

– Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, – відрапортував підполковник Порк. – Йому здається, що генерал Штирхер терпіти його не може. Так чи інакше, інструктаж проведу я сам. У мене це виходить набагато краще.

– От і чудово! – мовив полковник Пескарт. – А втім, ні,– додав він за хвилину, раптом пригадавши, як заливався підполковник Порк на інструктажі перед польотом на Авіньйон, коли до них приїздив генерал Бидл. – Я сам проведу інструктаж!

Запалений свідомістю того, що він – один з фаворитів генерала Штирхера, полковник Пескарт, ледь заволодівши помрстом, одразу зробив люте обличчя і хрипко загаркав на занімілу аудиторію підлеглих офіцерів грубими відрубними фразами, намагаючись наслідувати холодний, зневажливий тон генерала Бидла. Подумки він уявляв собі, яке незабутнє враження повинна справити на високого гостя його масивна постать у сорочці з розстебнутим коміром і мундштуком у нагрудній кишені, з коротко підстриженим чорним кучерявим волоссям, ледь посрібленим сивиною. Він почувався аж так прекрасно, що навіть дозволив собі вимовляти деякі круті слівця з лексикону генерала Бидла ще гаркавіше за самого генерала Бидла і звисока зиркав на нового полковника із штабу генерала Штирхера. Аж раптом пригадав, що генерал Штирхер ненавидить генерала Бидла. Тут полковник Пескарт умить знітився й зіщулився, голос його зламався, і всю самовпевненість як вітром змело.

Згораючи від конфузу, він насилу повертав язика і вже ледве тямив, що каже; його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Поява нового полковника в їхньому з’єднанні означала появу нового суперника, нового смертельного ворога, здатного на все! І ця непроникна пика обіцяла мало приємного!

У полковника Пескарта раптом кров похолола від кошмарної гадки: а ну як цей тип уже встиг потай підкупити усіх, хто сидить в інструкторській, і його офіцери ось-ось хором застогнуть, як це сталося в цім самім бараку перед Авіньйоном. Як він їх тоді вгамує?! Ото вже буде для нього «мах та хвіст»!

Полковника Пескарта взяв такий панічний страх, що він ладний був знову гукнути на поміч підполковника Порка. Неймовірним зусиллям волі він спромігся якось узяти себе в руки і провів звірку годинників. Головна небезпека залишилась позаду, бо тепер інструктаж можна було скінчити в будь-яку мить. Криза минула, і йому закортіло переможно і злісно зареготати просто в кам’яну пику цьому полковникові Шайскопфу. Він блискуче вийшов із, здавалося, безнадійного становища й завершив інструктаж натхненним напученням, яке – так підказав йому внутрішній голос – стало чудовою демонстрацією його красномовства, дотепності та благопристойних манер.

– А тепер, вояки, слухайте уважно, – вигукнув він. – Сьогодні нас ушанував своїм візитом дуже високий гість, начальник управління спецслужби генерал Штирхер, той самий без якого ми не мали б ні бейсбольних бит, ні коміксів, ні естрадних концертів. Йому – і саме йому – я й присвячую це наше бойове завдання. Летіть і скиньте ваші бомби задля мене, задля батьківщини, задля бога, а головне, задля великого американця – генерала Х. Х. Штирхера. І нехай покажуть ваші знімки, що ніхто не вміє скидати бомби кучніше, ніж ви!

30. Данбар

Йоссар’янові було тепер начхати, куди лягають його бомби, і все-таки він не доходив до таких крайнощів, як Данбар, котрий відбомбився за кілька сот ярдів від хутірця і міг попасти під трибунал, коли б хтось посвідчив, що він зробив це умисне. Данбар просто умив руки, не сказавши перед вильотом і слова нікому, навіть Йоссар’янові. Мабуть, оте пам’ятне падіння в шпиталі чи то збовтало йому мозок, чи то відкрило істину, – годі було намагатися вгадати напевне.

Данбар перестав усміхатися і здавався пропащою людиною. Він люто огризався на старших офіцерів, не минаючи й майора Денбі, і понуро богохульствував при капелані, який почав його боятися й уникати і теж здавався пропащою людиною. Капеланове паломництво до Зелензима не дало жодних плодів: ще одне святилище виявилось порожнім. Сам Зелензим був надто зайнятий, щоб прийняти капелана. А його нахаба помічник, подарувавши відвідувачеві крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Зелензим із головою поглинутий важливими військовими справами, і в нього руки не доходять до таких дрібниць, як норма бойових вильотів в одному з полків. Капелан сильно непокоївся за Данбара і страшенно переживав за Йоссар’яна, а надто після того, як пропав безвісти Вессл. Приречений на похмуру самотину в своєму просторому шпильчастому наметі, куди заходив щовечора, мов під склепіння гробниці, капелан ніяк не міг зрозуміти, чому Йоссар’ян воліє жити сам-один і не хоче ніяких сусідів.

А Йоссар’ян, знову призначений чільним бомбардиром, постійно літав тепер з Макпростаком, і це його трохи втішало, хоча він, як і доти, відчував себе не захищеним од смерті. Він не мав чим захищатися. Зі свого крісла в носовій кабіні літака навіть не бачив, що там роблять Макпростак і другий пілот. Єдине, що він міг бачити, то це бундючну, круглу, як місяць уповні, пику Аарфі, тваринна тупість якого, кінець кінцем, доводила його до краю: бували хвилини в польоті, коли Йоссар’яна охоплювали безсила лють та відчай, і він усе віддав би, щоб його знову перевели до веденого літака, де в кабіні був не бомбовий приціл, геть йому непотрібний, а потужний, важкий п’ятдесятиміліметровий кулемет, якого він міг би схопити обома руками й розрядити у мстивому пориві в усіх демонів, що його тиранили: в чорні димчасті клуби зенітних розривів, у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким навряд чи завдав би шкоди тим своїм кулеметом, навіть коли б і встиг відкрити вогонь; у Тупермейєра та Везунбі в чільному літаку за їхній бездоганний, без жодних протизенітних маневрів бойовий курс при другому бомбардуванні Болоньї, коли снаряд, випущений однією з двохсот двадцяти чотирьох замаскованих там зеніток, розбив останнім разом мотор Весслового літака і йому довелось зробити вимушену посадку на воду десь між Генуєю та Спецією незадовго до короткого, але бурхливого шторму.

Насправді Йоссар’ян мало що зміг би змінити, хай навіть і був би в нього в руках цей потужний крупнокаліберний кулемет, – хіба що зарядив би його й дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він, правда, міг би відстрілюватися з нього від німецьких винищувачів, коли б ті його атакували, але винищувачі в німців давно перевелися… Йому не вдалося б і розвернути кулемет усередину літака, щоб наказати, під загрозою розстрілу, безпорадним Хлюпу та Жлобсу повертатись на базу, як він наказав колись Малюкові Семпсону, пригрозивши розчерепити йому довбешку за непослух, і саме цього він зажадав від Жлобса та Хлюпа під час жахливого першого нальоту на Авіньйон у ту мить, коли збагнув, у яку пекельну халепу потрапив, – він-бо летів у веденому літаку із Жлобсом і Хлюпом, а ланку вели Тупермейєр та Везунбі. Жлобс і Хлюп, Хлюп і Жлобс – хто вони такі? Що за дике безумство нестися в повітрі на висоті двох миль, коли від смерті тебе відділяють лише один чи два дюйми металу, а життя твоє в невмілих руках двох чужих тобі незугарних придурків, на зразок безвусого шмаркача Хлюпа та психованого Жлобса? Хіба ж не здали нерви в того психа Жлобса, коли він, сидячи в кріслі другого пілота, зненацька перехопив у Хлюпа управління перед самою ціллю і пустив літак у таке страхітливе піке, що Йоссар’янові висмикнуло з гнізда проводи шлемофону? Вони тоді відразу опинилися знову в самій гущі зенітного вогню, звідки щойно вибрались. А за мить виявилося, що в хвості літака конає ще один незнайомець, стрілець-радист, на прізвище Снігген. Важко сказати напевне, нібито саме Жлобс убив його, бо коли Йоссар’ян всунув штекер назад у гніздо, в навушниках уже лунав голос Жлобса – він благав, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира, і майже негайно включився Снігген – він скімлив: «Рятуйте мене! Будь ласка, рятуйте мене! Мені холодно! Мені холодно!» І Йоссар’ян поволі виліз із носової кабіни, проповз понад бомбовим відсіком і протиснувся до хвостового відсіку, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб було чим обробити Сніггенові смертельну рану, зяючу, завбільшки з м’яч для регбі, криваву дірку з зовнішнього боку стегна, всередині якої таємниче пульсували цілі волоконця м’язів, налиті кров’ю і схожі на якісь сліпі істоти, що живуть власним життям. Угледівши ту страшну, беззахисну овальну рану у фут завдовжки, Йоссар’ян заціпенів у стані шоку, потім жалісно застогнав; його ледь не вирвало. На долівці поруч із Сніггеном лежав у глибокій непритомності маленький, щуплий хвостовий стрілець; він був блідий як смерть, і Йоссар’ян, долаючи спазми в шлунку, ступив до малого, щоб допомогти спочатку йому.

Так, загалом кажучи, літати з Макпростаком було безпечніше. Але і з Макпростаком він не відчував себе в цілковитій безпеці, бо той аж надто любив літати. Коли вони поверталися з учбового польоту, в якому Йоссар’ян тренував бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Пескарт роздобув після зникнення Вессла, Макпростак зухвало повів машину на бриючому льоті всього в кількох дюймах над землею. Бомбардувальний полігон був розташований по той бік острова, і на зворотному шляху Макпростак ледве тягнув літака, який мало не торкався черевом гірських шпилів, а потім раптом піддав газу і, замість витримувати висоту, несподівано для Йоссар’яна перехилив машину на один бік і пустив її уздовж крутого схилу гори. Літак весело помахав крилами і з надсадним, скреготливим, оглушливим ревом помчав далі, западаючи в кожну ущелину й видираючись на кожну скелю, немов та навіжена чайка поміж рудими хвилями оскаженілого моря. Йоссар’ян закам’янів. Новий бомбардир закляк поруч нього з блаженною усмішкою на губах і лиш раз у раз посвистував: «Фіть!» Йоссар’ян напевне простяг би руку й роз’юшив цю ідіотську пику, коли б сам не шарахався з боку в бік, силкуючись ухилитись від незліченних валунів, пагорбків та дерев, що миготіли попереду, потім немов стрибали просто йому на голову, все ж проносилися під літаком каламутними, розпливчастими смугами і зникали десь позаду. Хіба комусь у світі дано право так безсовісно ризикувати його життям?

– Угору, вгору, вгору! – розпачливо горлав Йоссар’ян до Макпростака. Він палко ненавидів його. Але в переговорному пристрої бринів лиш життєрадісний Макпростаків спів – той, може, його й не чув зовсім. Йоссар’ян, пойнятий шалом, трохи не плачучи від безсилої люті, кинувся до лазу. Долаючи земне тяжіння й інерцію, він насилу дістався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Макпростака. Він тремтів усім тілом і гарячково шукав очима яку-небудь зброю. Був би тут матово-чорний кольт-45, він звів би на ньому курок і приставив упритул до потилиці Макпростака. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа. Не було нічого, чим би він міг оглушити чи заколоти Макпростака, тож Йоссар’ян обіруч мертвою хваткою вхопив комір Макпростакового комбінезона, шарпнув до себе й заверещав:

– Угору! Вгору!

Земля зовсім близько пропливала під ними, горби мелькали над літаком то зліва, то справа. Макпростак озирнувся на Йоссар’яна й весело реготнув, так наче Йоссар’ян прийшов потішитися разом з ним. Тоді Йоссар’ян посунув обидві руки вперед і стиснув йому горлянку. Макпростак здерев’янів.

– Угору, вгору, падлюко! – крізь стиснуті зуби, тихо наказав Йоссар’ян голосом, сповненим недвозначної погрози. – Вгору давай, бо я задушу тебе!

Сторожко напружившись, Макпростак зменшив швидкість і почав потроху набирати висоту. Пальці Йоссар’яна розслабилися, руки зсунулися з плечей Макпростака й обвисли безвладно. Він уже не сердився. Йому було соромно за себе. Коли Макпростак обернувся, Йоссар’ян не знав, куди подіти свої немов змертвілі руки.

Макпростак окинув його довгим, пильним поглядом, у якому не було приязні.

– Видно, кепські твої справи, хлопче, – холодно промовив він. – Повертався б ти краще додому.

– Мене не пускають, – відказав, ховаючи очі, Йоссар’ян і тихенько ізслиз.

Спустившись із пілотської кабіни, він сів на підлозі й винувато понурив голову. Його мучили докори сумління. Він весь аж спітнів.

Макпростак узяв курс на аеродром. Цікаво, подумав Йоссар’ян, чи побіжить Макпростак до намету опервідділу скаржитися Бобкінсу та Добкінсу на Йоссар’яна й просити, щоб його більше не призначали в один екіпаж із Макпростаком, як потайки бігав колись туди Йоссар’ян і говорив те саме про Жлобса, Хлюпа, Вессла, а також – правда, зовсім безуспішно – про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Макпростака невдоволеним – той завжди був у прекрасному настрої, і Йоссар’ян подумав зі скрухою, чи не втратив він іще одного друга.

Проте Макпростак, вилазячи з літака, лиш заспокійливо підморгнув йому, а коли вони в джипі повертались до ескадрильї, він незлобиво пожартував з легковірності новачків, пілота й бомбардира, але не мовив ані словечка про Йоссар’яна. Лише коли всі четверо поздавали свої парашути і вони вдвох прямували до своїх наметів, засмагле, веснянкувате шотландсько-ірландське обличчя Макпростака зненацька осяяла усмішка, і він пустотливо тицьнув Йоссар’яна кулаком у ребра.

– От гад, – засміявся він. – Ти що, справді збирався мене вбити?

– Та ні,– покаянно усміхнувшись, відказав Йоссар’ян і похитав для переконливості головою.

– А я й не думав, що тобі так зле. Ну й ну!.. А чому ти про це нікому не скажеш?

– Та я тільки про це усім і кажу. Ти що, з неба звалився? Невже ніколи не чув?

– Я думав, ти жартуєш.

– А ти сам ніколи не боїшся?

– Може, й треба б боятися, та страх не бере.

– Навіть під зенітним вогнем?

– Певно, у мене клепок не вистачає, щоб боятися, – зніяковіло признався Макпростак.

– Мені й так загрожує безліч смертей, – зауважив Йоссар’ян, – а тобі забандюрилось вигадати ще одну!

– Б’юсь об заклад, тобі в п’ятах холоне, коли я пролітаю на бриючому над твоїм наметом! – знову реготнув Макпростак.

– Я мало не вмираю зо страху! Я вже тобі казав.

– Мені, бач, здавалось, що ти скаржився лише на той рев моторів, – винувато стенув плечима Макпростак. – А чому бути, тому бути, того не минути, – проспівав він. – Схоже, мені таки доведеться з цим кінчати.

Але Макпростак був невиправним. Давши спокій наметові Йоссар’яна, він, як і доти, не минав нагоди із заглушливим ревом блискавкою пронестись над самісіньким пляжем, над плотом і над затишною улоговинкою, де Йоссар’ян милувався з сестрою Качкіт або грав в очко, покер чи пінокль із Кристі, Данбаром та Голодним Джо.

Йоссар’ян зустрічався з сестрою Качкіт майже щодня пополудні, коли обоє були вільні, і вирушав з нею на пляж по той бік високих, у людський зріст, дюн, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купались голяка. На пляж тяглися і Кристі з Данбаром та Голодний Джо. Іноді до них приєднувався Макпростак, а часом і Аарфі, котрий звичайно з’являвся у всій красі, тобто виряджений як на парад, і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета. Аарфі ніколи не купався. Всі інші надягали плавки – з пошани до сестри Качкіт, а також і до сестри Занудер, яка щоразу супроводжувала сестру Качкіт і Йоссар’яна на пляж і з незалежним виглядом примощувалася в самотині ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, не звертав ніякісінької уваги на голих вояків, що загорали на березі або стрибали в воду з великого вибіленого морем плота на порожніх металевих бочках, що погойдувався у хвилях за піщаною косою. Сестра Занудер сиділа сама по собі, бо була зла на Йоссар’яна і розчарована в сестрі Качкіт.

Сестра С’ю Енн Качкіт не приховувала своєї зневаги до Аарфі, і це була одна з тих її чеснот, що особливо приваблювали Йоссар’яна. А ще в сестри С’ю Енн Качкіт його приваблювали довгі білі ноги та пишні округлі сідниці, гідні самої Афродіти. Він часто забував, яка вона тонка й тендітна вище пояса і часом ненавмисно робив їй боляче, надто пристрасно пригортаючи до себе. Коли спадали сутінки, вони залишались на пляжі удвох, і то були для нього хвилини справжнього спокою та втіхи. Він кохав її, таку погідну, чутливу й лагідну. Він жадав ще і ще раз торкнутись до неї, весь час відчувати її коло себе. Граючи в карти, він легенько обхоплював пальцями її щиколоток чи машинально, по-власницьки, але поштиво, спинкою нігтів погладжував тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою купальника, що дбайливо ховав її маленькі, з довгими пипками, груди. Як було не любити сестру Качкіт за ту спокійну вдячність, із якою вона відповідала на його ласку, за прихильність до нього, що її вона виявляла з такою гідністю! Голодного Джо теж нестримно тягло помацати сестру Качкіт, і лише грізний Йоссар’янів погляд примушував його щоразу відсмикувати руку. Сестра Качкіт загравала з Голодним Джо, щоб розпалити його ще дужче, і коли Йоссар’ян тицяв їй у бік ліктем чи кулаком, закликаючи до порядку, її кругленькі світло-карі оченята тільки спалахували лукавими іскорками.

Поки чоловіки ляскали картами на рушнику, на спідній сорочці чи на ковдрі, сестра Качкіт, прихилившись спиною до теплого відкосу дюни, тасувала другу колоду. А коли їй набридало тасувати карти, вона починала підмазувати тушшю свої ледь загнуті догори рудуваті вії, зиркаючи раз у раз у маленьке кишенькове дзеркальце і наївно гадаючи, що коли їх постійно підфарбовувати, то вії стануть довші. Інколи їй удавалось підтасувати колоду або сховати якусь карту, і гравці помічали це лише в ході гри; коли ж, зауваживши шулерство, всі четверо з огидою кидали свої карти, щоб дати їй прочухана, вона радісно хихотіла, відчуваючи веселе пожвавлення і від їхніх штурханів, і від жартівливо-лайливих прізвиськ, якими вони її нагороджували, і від попереджень, що буде гірше, як не перестане: Та щойно вони знову заглиблювалися в гру, вона раптом починала щебетати казна-що, і її щоки пломеніли від приємного збудження, як тільки вони знову починали ляскати її по руках і ногах, хором вимагаючи припинити ті штучки й затулити рота. Сестра Качкіт відчувала солодку втіху від їхньої загальної уваги і грайливо струшувала своєю короткою каштановою чілкою, коли їй вдавалося, бодай ненадовго, зосередити на собі погляди всіх гравців. А коли згадувала, скільки голих мужчин вилежується на піску зовсім поруч, по той бік дюни, поймалась дивовижним, незвіданим ще відчуттям: її то кидало в жар, то охоплювала жага повнокровного буття. Їй досить було під будь-яким приводом підвестися чи просто підняти голову, і перед очима зринали десятки неодягнених чоловіків, що загорали на сонці чи грали у волейбол. Власне ж тіло було для неї чимось добре знайомим і не дуже вартим уваги, тож вона просто не могла збагнути гарячкового шаленства, яке воно викликало в мужчин, їхньої сміховинної потреби помацати її, схопити, стиснути, вщипнути, погладити. Вона не розуміла плотської жаги Йоссар’яна, але їй подобалось вірити, що так і треба.

Коли вечорами на Йоссар’яна находив чуттєвий шал, він брав обидві свої ковдри, вів її на пляж, і вони кохалися там, майже не роздягаючись, і все це давало йому куди більшу насолоду, ніж ті плотські забави з дебелими, голими розпусницями в Римі. Іноді вони приходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали між ковдрами й тремтіли від прохолоди, пригорнувшись одне до одного, щоб було тепліше. З чорнильно-чорного остиглого неба на них з крижаним блиском дивилися дрібні, мов бісер, зорі. З примарному місячному сяйві на хвилях погойдувався пліт, неначе відпливав кудись удалину. В повітрі все виразніше відчувався подих близької зими. Льотчики в інших наметах теж почали будувати грубки, і в наметі Йоссар’яна не було відбою від паломників, що юрмами приходили помилуватись на творіння Весслового генія. Сестру Качкіт розбирав сміх, що Йоссар’ян не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, але вона ніколи не дозволяла йому лізти руками куди не слід, якщо хтось був неподалік, навіть коли цим єдиним свідком була сестра Занудер, яка сиділа по той бік дюни, осудливо задерши носа і вдаючи, ніби нічого не бачить.

Сестра Занудер перестала розмовляти зі своєю найкращою подругою сестрою Качкіт через її роман з Йоссар’яном; але вона й далі супроводжувала сестру Качкіт повсюди, як і годиться найкращій подрузі. На її думку, Йоссар’ян та його друзі поводилися неподобно. Коли вони вставали і йшли купатися разом із сестрою Качкіт, сестра Занудер і собі вставала і йшла купатися, але витримувала ту саму десятиярдову дистанцію і весь час уперто мовчала, бо не схвалювала їхньої поведенції навіть у воді. Вони сміялись і хлюпалися, і вона сміялась і хлюпалася; вони пірнали – пірнала й вона; вони запливали на піщану косу й лягали відпочити – сестра Занудер теж пливла на піщану косу й лягала відпочити. Коли вони виходили з води, вона теж виходила з води, витирала плечі рушничком і примощувалась осторонь, на своє місце, – пряма, як багнет, і її біляве волосся сяяло в сонячному промінні, немов райдужний німб. Сестра Занудер була готова відновити стосунки з сестрою Качкіт, одначе лиш при умові, що та покається й попросить пробачення. Але сестра Качкіт воліла, щоб усе залишалось, як воно є. Їй-бо давно вже кортіло дати сестрі Занудер добрячого стусана, щоб не була такою занудою.

Сестра Качкіт вважала, що Йоссар’ян – чудовий хлопчина, і вже докладала чимало зусиль, аби його перевиховати. Вона любила дивитись на нього, коли він дрімав долілиць, обійнявши її однією рукою, або коли сумно стежив, як з моря нескінченно котяться одна за одною легенькі сумирні хвилі, безтурботно граються біля берега, а тоді вистрибують на пісок, мов пустотливі собачата, і тут же тюпцем відбігають назад. Сестра Качкіт не відчувала неспокою, якщо Йоссар’ян замовкав: вона знала, що не докучає йому. З моря час од часу дмухали, ледь ворушачи пісок, теплі струмені надвечірнього бризу. Йоссар’ян тоді віддавався роздумам чи куняв, а вона ретельно полірувала та фарбувала собі нігті. Вона милувалася його широкою довгою мускулястою спиною, вкритою рівним, здоровим загаром, і зненацька розпалювала його, ніжно куснувши за вухо або швидко провівши рукою уздовж його тіла, їй подобалося дражнити й мучити його аж до самої ночі і лиш тоді цілком удовольнити. А потім вона вдячно цілувала Йоссар’яна за те, що йому так добре з нею.

Із сестрою Качкіт Йоссар’ян ніколи не відчував себе самотнім: вона знала, коли краще помовчати, а коли можна й трошки повередувати. Безмежний обшир моря завжди гнітив і терзав йому душу. Поки сестра Качкіт полірувала собі нігті, він подумки оплакував усіх тих, що знайшли смерть під водою. Їх напевне було вже понад мільйон! Де вони тепер? Яка черва пожерла їхню плоть? Він уявляв собі весь жах безпорадної людини, яка замість повітря вдихає літри й літри води. Йоссар’ян стежив за крихітними рибальськими човнами, військовими катерами, які снували туди й сюди далеко в морі, і не міг повірити, що вони справжні: здавалось неправдоподібним, що на них пливуть кудись, із якоюсь метою люди звичайних розмірів. Глянувши в бік скелястої Ельби, він машинально став шукати очима ту білу, пухнасту, схожу на редьку хмарину, в якій зник Мудренджер. Вдивляючись в імлистий обрис італійського узбережжя, він мимоволі вгадав і Вессла. Мудренджер і Вессл. Куди поділись вони? Якось уранці, підійшовши до молу, Йоссар’ян помітив покриту водоростями круглу колоду, яку прибивало до берега припливом, і раптом усвідомив, що то зовсім не колода, а утопленик з роздутим обличчям; це був перший небіжчик, якого він будь-коли бачив. Його відразу охопила пекельна жага до життя, і він щодуху кинувся до сестри Качкіт, щоб припасти до її теплого тіла. Відтоді він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому Мудренджера чи Вессла. Він був готовий до найгіршого, та все ж не до такого, що утнув одного погожого дня Макпростак. На гримучій і ревучій машині він вигулькнув зненацька із бездонно-спокійної блакиті небес і з несамовитим виттям та гуркотом понісся над береговою смугою. А в цей час на пліт виліз погойдатись Малюк Семпсон, ясноволосий і білотілий, худющий, мов той скелет. Він по-блазенськи підскочив угору, неначе збирався торкнутись літака рукою, і в ту ж саму мить через якийсь примхливий подмух вітру, чи, може, через мізерний прорахунок Макпростака літак неначе злегка провалився і пропелером розрубав Малюка Семпсона навпіл.

Навіть ті, хто не був того дня на пляжі, з усіма подробицями розповідали, що сталося далі. Крізь убивчо-заглушливий клекіт моторів виразно прорізалось коротеньке «тцт!», і від Малюка Семпсона залишились тільки дві білі кощаві ноги, що їх якимось чином зв’язували між собою сухожилля біля закривавлених стегон. Ноги простояли як укопані на плоту ще одну чи навіть цілих дві хвилини, перш ніж нарешті похилилися й, лунко плюснувши, звалилися в море. Над водою зосталась лиш гіпсово-білі ступні Малюка Семпсона з кумедно розчепіреними пальцями.

І тут пляж перетворився в пекло. Сестра Занудер, виринувши, немов з-під землі, з істеричними зойками припала до Йоссар’яна; він обійняв її за плечі, марно намагаючися втішити, а другою рукою пригортав сестру Качкіт, котра теж тремтіла і схлипувала в нього на грудях; її тонке довгасте обличчя було бліде, як смерть. Усі на пляжі кудись бігли, щось кричали, мужчини, лементували, як жінки. Люди в паніці, ввібравши голови в плечі, кинулись до своїх речей і позирали скоса на лагідну, спінену хвилю, немов боялися, що вона приб’є до ніг якийсь бридкий, червоний, моторошний орган – легеню, а може, печінку. Ті, хто ще був у воді, відчайдушно борсалися, поспішаючи вибратись на берег; вони всі немов розучилися плавати і з болючим стогоном долали кожен метр води, що стала враз тяжкою, липкою, непіддатливою й ніяк не хотіла відпускати їх на волю. А згори дощем падав Малюк Семпсон. Ті, хто помічав криваві краплі на своїм тілі, смикалися з бридливим жахом, немов хотіли вискочити з власної спаскудженої шкіри. Люди бігли, мов сполохане стадо, кидаючи позад себе безтямні погляди, з обличчями, спотвореними мукою й жахом. Сонний, тінистий, шелесткий ліс сповнився несамовитого хекання та зойків. Йоссар’ян гарячково підганяв двох очманілих, немов осліплих жінок, підштовхуючи кулаком ззаду то одну, то другу, щоб поспішала. Потім з лютою лайкою кинувся назад – рятувати Голодного Джо, бо той, зачепившись за ковдру чи за ремінець фотоапарата, плюхнувся з головою в рівчак.

В ескадрильї вже все знали. Люди, одягнені в уніформу, теж бігали тут і галасували або, пойняті містичним жахом, застигали на місці. Інші, а серед них сержант Туз і Док Дайлік, задерши голови, зосереджено стежили за самотнім літаком Макпростака, який лігши на крило, винувато кружляв і кружляв над островом, набираючи висоту.

– Хто там? – не своїм голосом закричав Йоссар’ян. Задихаючись і шкутильгаючи, з дикими, затуманеними мукою очима він підбіг до Дока Дайліка. – Хто в літаку?

– Макпростак, – одказав сержант Туз. – І з ним два нових пілоти. Це учбовий політ. А ще там Док Дайлік.

– Ні, я тут, – спробував заперечити Док Дайлік дивним, голосом і кинув гострий погляд у бік сержанта Туза.

– Чому він не йде на посадку? – розпачливо вигукнув Йоссар’ян. – Навіщо набирає висоту?

– Либонь, боїться йти на посадку, – відказав сержант Туз, не відриваючи насупленого погляду від самотнього літака, що здіймався вище й вище. – Адже він розуміє, що накоїв.

Тим часом літак Макпростака з монотонним гурчанням повільно, по спіралі набирав висоту, описуючи широкі еліпси, які виводили його далеко над море, коли він ішов на південь, і аж до бурих гірських відрогів, коли, облетівши аеродром, брав курс на північ. Невдовзі він був уже на висоті понад п’ять тисяч футів. Гурчання моторів стало тихим, як шепіт, раптом під літаком, лунко пахнувши, розкрився білий парашут, а за мить – другий: вони один за одним попливли донизу, точно у напрямку посадочної смуги. Всі, хто був на землі, затамували подих. Ще тридцять секунд літак сунув далі на південь, тримаючи той самий, уже звичний для всіх курс, а потім Макпростак легенько нахилив машину на крило і плавно пішов у віраж.

– Зараз вискочать ще двоє,– мовив сержант Туз. – Макпростак і Док Дайлік.

– Але ж я тут, сержанте, – ледь не плачучи, проказав Док Дайлік. – Там мене немає.

– Чого ж вони не вискакують? – уголос запитав сам себе сержант Туз. – Чого вони не вискакують?

– У цьому нема ніякого глузду, – кусаючи губи, понуро промимрив Док Дайлік. – У цьому зовсім немає ніякого глузду.

Йоссар’ян раптом збагнув, чому саме Макпростак не вискакує з парашутом, і, не тямлячи себе, щодуху побіг через увесь табір за тим літаком, вимахуючи руками і на весь голос благаючи: «Сідай, дурненький, сідай на землю!» Та ніхто його, мабуть, і не чув, а перш за все – не чув його Макпростак. Нелюдський, тужливий зойк вирвався з Йоссар’янових грудей: на очах у нього Макпростак іще раз розвернувся, гойднув крилами, немовби віддаючи востаннє честь, і,певно, із звичним своїм: «Чому бути, тому бути, того не минути!» – врізався в гору.

Загибель Малюка Семпсона та Макпростака так вразила полковника Пескарта, що він негайно підняв норму обов’язкових бойових вильотів до шістдесяти п’яти.

31. Місіс Дайлік

Почувши, що в літаку Макпростака загинув і Док Дайлік, полковник Пескарт підняв норму бойових вильотів до сімдесяти.