Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц)

– А на біса було б комусь іншому підписуватись його прізвищем?

– Певно, щоб приховати своє власне.

– Схоже, що ви вгадали, – поміркувавши якусь мить, погодився другий сіайдист і рішуче прицмокнув губами. – Видно, тут орудує ціла група, а точніше двоє, і в одного з них таке ім’я, як у другого прізвище, і навпаки. Авжеж, авжеж, я певний, що так воно і є. Один тут, в ескадрильї, один у шпиталі, ще один десь біля капелана… Ха, то, виходить, їх аж троє! А ви справді певні, що раніше не бачили цих документів?

– Коли б я їх бачив, на них був би мій підпис.

– Який саме? – лукаво примружився другий сіайдист. – Ваше прізвище, чи, може, «Вашінгтон Ірвінг»?

– Певно, що власне, – відповів майор Майор. – Чого б це я мав підписуватись як Вашінгтон Ірвінг? Я навіть прізвища такого не знаю!

Сіайдист розплився в усмішці.

– Я радий, що ви тут ні при чому, майоре. Значить, ми зможемо працювати разом, а в цій справі мені не обійтись без допомоги. Десь на європейському театрі воєнних дій працює ворожий агент, який має доступ до вашого службового листування. Ви часом не здогадуєтеся, хто б це міг бути?

– Ні.

– А я-от знаю, хто це, – мовив сіайдист і, нахилившись до самого майорового вуха, конфіденційно прошепотів: – Це той мерзотник Трезор. Інакше якого біса він би бовкав про мене всій ескадрильї? Отож пильнуйте: тільки-но хто заведе при вас мову про Вашінгтона Ірвінга, негайно дайте знати мені. А я пошлю запит на капелана і все його оточення.

Щойно зачинилися двері за другим сіайдистом, як крізь віконце до кабінету скочив перший сіайдист і відразу ж запитав, хто це тут щойно був. Майор Майор насилу його впізнав.

– Це наш куратор із Сі-Ай-Ді,– відказав він.

– Чорта з два! – заперечив перший сіайдист. – Це я ваш куратор із Сі-Ай-Ді!

Майор Майор насилу впізнав першого сіайдиста, бо на цей раз він з’явився з бордовому вилинялому й розідраному під пахвами вельветовому халаті, потертій фланелевій піжамі і хатніх пантофлях з однією напіводірваною підошвою, що лунко хляпала по землі. Та це ж звичайне шпитальне вбрання, нарешті здогадався майор Майор. Відколи вони бачилися, сіайдист набрав із пуд тіла – диви, от-от лусне від лишку здоров’я.

– Я зовсім недужий, – схлипнув гість. – Схопив у шпиталі грип від одного пілота-винищувача, і тепер у мене тяжке запалення легень.

– Щиро вам співчуваю, – чемно відказав майор Майор.

– Та плював я на ваше співчуття! – заскиглив перший сіайдист. – Яка мені з нього користь? Коли б хто тільки знав, що мені там доводиться терпіти! Я прийшов попередити вас – Вашінгтон Ірвінг, здається, змінив адресу. Із шпиталю він перебрався до вашої ескадрильї. До речі, ви тут нічого не чули про Вашінгтона Ірвінга?

– По правді кажучи, чув, – відповів майор Майор. – Той чоловік, який щойно був у мене, цікавився Вашінгтоном Ірвінгом.

– Он воно що! – у захваті скрикнув перший сіайдист. – Чудово! Тепер ми виведемо його на чисту воду! Тільки не спускайте з нього ока ні вдень ні вночі! А я тим часом мотнусь до шпиталю й запитаю в начальства подальших інструкцій.

Із цими словами перший сіайдист вискочив у вікно і згинув з очей.

За хвилину брезентова запона, що відділяла кабінет майора Майора від канцелярії, рвучко зметнулась догори, і до майора влетів захеканий другий сіайдист. Насилу віддихавшись, він загорлав:

– Я щойно бачив якогось типа в червоній піжамі. Він вискочив з вашого вікна й побіг по дорозі! Ви часом його не бачили?

– Бачив, – відповів майор Майор. – Ми з ним щойно розмовляли.

– Отож я й подумав – дуже, думаю, підозрілий факт – чоловік вискакує з вікна штабу у червоній піжамі…– Сіайдист енергійно закружляв по тісному закапелку. – Спочатку я грішним ділом подумав на вас: ага, думаю, вирішив, виходить, голубчик чкурнути до Мексіки! Але тепер бачу, що то були не ви. До речі, він тут не згадував про Вашінгтона Ірвінга, га?

– По правді кажучи, згадував, – відповів майор Майор. – Саме про нього ми й розмовляли.

– Справді? – зраділо загорлав другий сіайдист. – Чудово! Тепер ми, певно, зможемо вивести його на чисту воду. А ви не знаєте, де його можна застукати?

– У шпиталі. Він тяжко хворий.

– Чудово! – знову вигукнув другий сіайдист. – Там я його і злапаю. Тільки буде краще, як я з’явлюсь туди інкогніто. Поясню у вашій санчастині, хто я такий, нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

– Вони відмовляються класти мене до шпиталю як хворого, аж поки я не захворію насправді,– поскаржився він майорові Майору трохи згодом. – До речі, я й справді недобре себе почуваю. Я вже давно збирався лягти на обстеження, а тут така нагода. Піду знову і скажу, що я кепсько себе почуваю. Хай тоді тільки спробують не покласти мене до шпиталю.

– Ви погляньте, що вони зі мною зробили, – поскаржився він майорові Майору трохи згодом, показуючи темно-фіолетові ясна. Горе його було безмежне. В руках він тримав шкарпетки й черевики. Великі пальці ніг мали той самий колір, що й ясна. – Скажіть, ви могли б собі уявити співробітника Сі-Ай-Ді з фіолетовими яснами? – проквилив він.

Похнюпивши голову, він вийшов із штабного намету, а за хвилину звалився в протинальотну щілину і зламав собі носа. І хоча температура в нього не підвищилася, Гас із Весом цього разу зробили виняток – поклали його в санітарну машину й одвезли до шпиталю.

Отже, майор Майор збрехав і збрехав, як виявилося, на благо, що загалом було не так уже й дивно. Він давно завважив, що брехуни, як правило, кмітливіші, та й у житті їм щастить більше, ніж тим, хто завжди каже правду. Скажи він другому сіайдистові всю правду, і йому б не минути халепи. Та він натомість збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Щоправда, після візиту другого сіайдиста майор Майор став працювати значно обережніше. Відтепер він розписувався лише лівою рукою, ніколи не забуваючи начепити при цьому фальшиві вуса й чорні окуляри, які, одначе, не допомогли йому повернутись до баскетбольних утіх. Щоб іще краще застрахуватись від несподіванок, він хитромудро переключився з Вашінгтона Ірвінга на коротшого і не менш зручного Джона Мільтона.^[10] Тут ім’я та прізвище, як набридне, теж можна буде легко переставляти місцями. Більше того, Джон Мільтон дозволив йому майже подвоїти щоденну продуктивність праці, бо на кожен підпис він витрачав тепер значно менше часу, ніж на обидва попередні – свій та Вашінгтона Ірвінга. Джон Мільтон цілком виправдовував себе ще з одного боку: своєю багатогранністю він краще будив творчу уяву. Це дало майорові змогу часом включати до підпису під казенними документами уривки з уявних розмов, як-от: «Джоне, Мільтон – мазохіст» або «Ти часом не бачив Мільтона, Джоне?..» Підпис, яким він пишався найбільше, мав такий вигляд: «А Мільтон Джон ходить під фургон!» Одне слово, цей Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, надав чарівних, майже невичерпних можливостей долати нудьгу. Лиш коли й Джон Мільтон остаточно йому остогид, він знову повернувся до Вашінгтона Ірвінга.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі. Це була остання марна спроба відвернути той безнадійний моральний занепад, ту трясовину, яка засмоктувала його з фатальною невблаганністю. Спочатку було жорстоке приниження Великого Походу за присягу на Вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока чоловік, що провадили цю акцію, не дав йому підписатись під жодною з незліченних присяг. Потім, не встиг іще відгриміти Похід, як наскочила нова халепа: десь там, у ясному небі, найзагадковішим чином зник, немов розтанув, Мудренджерів літак, разом з усім екіпажем, і, певна річ, винуватцем цієї страшної біди неминуче стали вважити майора Майора: недарма ж він ні разу не підписався під Присягою на Вірність.

Темні окуляри мали масивну темно-червону оправу, а штучним чорним вусам міг би позаздрити найекзотичніший катеринщик. Якось, коли майор Майор відчув, що йому несила далі терпіти самотність, він начепив вуса та окуляри й подався грати в баскетбол. Із виглядом зичливим та безтурботним вийшов він на майданчик, стиха благаючи бога, щоб його не впізнали. Всі спочатку вдали, що й справді не впізнали його, і майор із захватом вступив у гру. Та не встиг він по-думки поздоровити себе, що йому так добре повелося з цим невинним шахрайством, як один з гравців боляче штовхнув його в бік і збив з ніг. За хвилину майора збили знову, і тут він збагнув, що всі чудово впізнали свого командира, а той маскарад тільки дає їм змогу безкарно валити його на землю, штурхати й лупити кулаками. І майор Майор зрозумів, що він ненависний їм у будь-якій личині.

І, немов на підтвердження цього болючого відкриття, обидві команди, не змовляючись, об’єдналися в одну галасливу кровожерливу зграю, яка вмить з усіх боків оточила майора Майора, виригуючи страшні лайки й вимахуючи кулаками. Вони знову збили його з ніг і копали носаками черевиків, аж поки він якимось дивом не спромігся підвестись, а тоді знову всім гуртом налетіли на нього. Майор затуляв обличчя руками, а вони, як бджоли, обліпили його з усіх боків і з несамовитою люттю заходились гамселити його, штурляти, довбати й топтати. Нарешті від чийогось могутнього удару майор Майор покотився до канави й звалився туди сторч головою. Він насилу звівся на ноги, видерся нагору і, хитаючись, пошкандибав геть, супроводжуваний улюлюканням та градом каміння, аж поки не сховався за штабним наметом. Лиш одне турбувало його під час усього цього побоїща: аби не зірвали темних окулярів та штучних вусів, бо так можна було й далі вдавати, що то не він, а це куди краще, ніж постати раптом перед напасниками в подобі начальства.

Лиш у своїм кабінеті він зміг дати волю сльозам, а коли добре виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з синців і подряпин на обличчі й гукнув сержанта Трезора.

– Від цього дня, – сказав він, – я нікого не бажаю приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Вам ясно?

– Так точно, сер, – одказав сержант Трезор. – Мене це теж стосується?

– Вас стосується теж.

– Ясно, сер. Це все?

– Усе.

– А що мені казати людям, які просяться до вас на прийом, коли ви тут?

– Кажіть, що я в себе, і просіть почекати.

– Слухаюсь, сер. А скільки вони мають чекати?

– Поки я не піду.

– А що мені робити з ними потім, сер?

– Робіть, що хочете.

– їх можна буде пускати до вас після того, як ви підете, сер?

– Можна.

– Але ж вас тут уже не буде, я правильно зрозумів, сер?

– Правильно.

– Слухаюсь, сер. Це все?

– Усе.

– Буде виконано, сер.

– Раніше ви мали звичку щодня заходити сюди й питати, чи мені чого не потрібно, – сказав майор Майор своєму підстаркуватому денщикові, який порядкував у нього в трейлері.– Тепер, поки я тут, я забороняю вам це робити. Вам ясно?

– Так точно, сер, – одповів денщик. – А коли ви дозволяєте мені зайти і спитати, чи вам чого не потрібно?

– Тільки коли мене тут не буде.

– Слухаюсь, сер. А що я взагалі маю тут робити?

– Тільки те, що я вам скажу.

– Але ж вас тут не буде, щоб сказати, сер. Я вас правильно зрозумів?

– Правильно.

– То що ж я маю робити?

– Те, що належить.

– Слухаюсь, сер.

– У мене все, – мовив майор Майор.

– Слухаюсь, сер, – сказав денщик. – То це все?

– Ні,– мовив майор Майор. – Раніше ви заходили прибирати. Більше цього не робіть. І не заходьте, що б там не було, поки не впевнитеся, що я пішов. Ясно?

– Так точно, сер. Тільки як же я зможу впевнитися, що ви пішли?

– Якщо не впевнилися, вважайте, що я тут, і тримайтеся звідси подалі, аж поки не впевнитеся, що я пішов. Ясно?

– Так точно, сер.

– Жаль, що мені доводиться так розмовляти з вами, але це необхідно. Прощавайте.

– Прощавайте, сер.

– І спасибі вам. Спасибі за все.

– Радий старатися, сер.

– Одтепер, – сказав майор Майор Майлові Майдербайдеру, – я не ходитиму до офіцерської їдальні. Їжу прошу подавати мені просто до трейлера.

– По-моєму, це чудова думка, сер, – одказав Майло. – Тепер я зможу готувати для вас лише на замовлення, а інші офіцери про це й не знатимуть. Певний, вам сподобається. Полковникові Пескарту, наприклад, це дуже подобається.

– Я не бажаю нічого замовляти. Подавайте мені із спільного казана. І скажіть посильному, щоб стукав один раз у двері, коли прийде, і залишав тацю на порозі. Вам усе ясно?

– Так точно, сер, – одказав Майло. – Мені все цілком ясно. У мене в загашнику є кілька живих менських омарів, чудовий салат з рокфором та трохи заморожених еклерів з Парижа, що ми їх лиш учора таємно доставили сюди вкупі з одним відомим французьким підпільником. Принести вам це на вечерю, сер?

– Ні в якому разі.

– Слухаюсь, сер. Мені все ясно.

І на вечерю того дня Майло подав йому чудового омара менського і чудовий салат з рокфором та два заморожених паризьких еклери. Майор Майор був обурений таким непослухом, та що він міг робити? Одішли він вечерю назад, усе могло б піти в помийницю, ба навіть дістатися комусь іншому, а до приготованих на відкритому вогні омарів майор Майор мав давнє уподобання. Подумки каючись, він з’їв надіслану вечерю. Наступного дня на обід йому принесли черепаховий суп по-мерілендськи та пляшку португальського винця «Дом Періньон» урожаю 1937 року. Майор Майор випив її одним духом.

Після того, як усе влаштувалося з Майлом, зосталося лише придумати спосіб, як проникати до кабінету, не потрапляючи на очі писарям, що сиділи по той бік запони в цьому ж наметі. І спосіб було знайдено. Майор Майор почав залазити й вилазити з кабінету через запорошене целулоїдне вікно з тильного боку намету. Вікно було досить велике, розташоване низько, клапан легко відстебувався. Воно цілком заміняло йому двері. Коли майорові Майору треба було дістатися від штабу до трейлера, він спритно завертав за ріг намету, видивляючись, чи вільний шлях, плигав до залізничного рову і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під рятівною заслоною лісу. Порівнявшись із трейлером, майор вилазив нагору і щодуху чимчикував крізь густий підлісок до своєї домівки. Єдиною живою душею, яку він якось здибав у підліску, був капітан Флюм. Зі спотвореним, жахливим обличчям, чисто тобі привид, капітан Флюм мало не на смерть перелякав майора Майора, вискочивши зненацька в сутінках із заростів ожини: він хотів подати майорові Майору рапорт на Вождя Зеленого Вужа, який похваляється розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.

– Якщо ви ще раз так мене перелякаєте, – сказав йому майор Майор, – то я сам розпанахаю вам горлянку від вуха до вуха. Ясно?

Капітан Флюм глухо зойкнув і зник у кущах. Більше він на очі майорові Майору не навертався.

Підсумувавши свої досягнення, майор Майор лишився задоволений. На клаптику чужої землі, в оточенні більш як двохсот недругів йому вдалося стати відлюдником. Трохи винахідливості та завбачливості – і він зробив майже неможливою для всього особового складу ескадрильї нагоду побалакати з командиром, а це, як він помітив, сподобалося й самому особовому складові: вони теж не побивались за тим, щоб балакати зі своїм командиром. Єдиний виняток становив отой навіжений Йоссар’ян. Одного ранку він перечепив класичною підніжкою майора Майора, котрий щодуху мчав ровом обідати до свого трейлера.

Майор Майор стерпів би, коли б його збив з ніг будь-хто з ескадрильї, тільки не Йоссар’ян, бо ні про кого не ходила така неслава, як про Йоссар’яна. Хто ж, як не він, плів до всіх усюдах такі блюзнірські нісенітниці про небіжчика в своєму наметі, хоч там ніякого небіжчика не було! А потім, після польоту на Авіньйон зняв із себе мундир і ходив голяка аж до того дня, коли прибув сам генерал Бидл, що мав вручити йому «Летючого хреста» за доблесть, виявлену під час бомбардування Феррари. Генерал побачив у строю героя геть голим! Чомусь жодна душа в світі не мала права винести з Йоссар’янового намету манатки покійного лейтенанта, що загинув над Орв’єто через дві години після прибуття до ескадрильї. Майор Майор сам зв’язав собі руки, коли дозволив сержантові Трезору відрапортувати по начальству, ніби покійний лейтенант узагалі не прибував до їхньої ескадрильї. Тепер же єдиною особою, котра мала якесь право винести з Йоссар’янового намету речі лейтенанта, був, на думку майора Майора, сам Йоссар’ян, та навіть і сам Йоссар’ян, на думку майора Майора, не мав такого права.

Коли Йоссар’ян повалив майора Майора на землю, той лиш застогнав і спробував викрутитися, щоб стати на ноги. Та Йоссар’ян і не думав з нього злазити.

– Капітан Йоссар’ян, – доповів він, – просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життєвої ваги.

– Дайте мені підвестися, – розуміючи всю невигоду свого становища, запропонував майор Майор. – Щоб я хоч відповів на ваше привітання.

Йоссар’ян відпустив командира. Обидва повільно підвелися. Ще раз узявши під козирок, Йоссар’ян повторив свій рапорт.

– Зайдімо до штабу, – запропонував майор Майор. – Тут, по-моєму, не місце для серйозних розмов.

– Слухаюсь, сер, – мовив Йоссар’ян.

Вони обтрусились і в напруженій мовчанці попрямували до штабного намету. Біля входу майор Майор зупинився.

– Дайте мені пару хвилин, я хоч припечу подряпини йодом. Потім сержант Трезор вас запросить.

– Слухаюсь, сер.

Майор Майор з високо піднятою головою прокрокував через канцелярію, не зважаючи на писарів, що посхилялись над своїми друкарськими машинками або поралися в картотеках. Зайшовши до кабінету, майор передусім перевірив, чи не задерлася за ним запона, тоді метнувся до вікна і вискочив геть, щоб якнайшвидше дати драла.

Дорогу йому заступив Йоссар’ян. Він стояв, виструнчившись, і, побачивши майора Майора, знову підніс руку в офіційному вітанні.

– Капітан Йоссар’ян просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життєвої ваги, – твердо повторив він.

– Не дозволяю! – відрубав майор Майор.

– Не вийде.

– Гаразд, – утомлено зітхнув майор Майор і капітулював. – Я вас вислухаю. Плигайте до мого кабінету.

– Тільки після вас, сер.

Вони по черзі влізли у вікно; майор Майор сів за свій стіл, а Йоссар’ян став збуджено бігати по кабінету й доводити, що він не може більше виконувати бойові польоти. «А що я можу вдіяти?» – запитував сам у себе майор Майор. Усе, що він міг, – це дотримуватись інструкцій підполковника Порка і сподіватися, що все обійдеться.

– А чому? – запитав він уголос.

– Я боюся.

– Буває. Тут нема чого соромитися, – примирливо пояснив майор Майор. – Ми всі боїмося.

– А я й не соромлюся, – відказав Йоссар’ян. – Боюся, і все!

– Страх відчувають усі нормальні люди, – пояснив майор Майор. – Навіть найхоробріші з хоробрих. Подолати його – ось наш перший обов’язок на бойовім посту.

– Годі вам, майоре! Давайте краще без демагогії.

– А що ви хотіли від мене почути? – запитав майор Майор, зніяковіло опустивши очі, і знервовано заворушив пальцями.

– Що я відлітав свою норму і можу повертатись додому.

– Скільки ж у вас бойових вильотів?

– П’ятдесят один.

– Отже, залишилось тільки чотири!

– Аякже! Варто мені їх одлітати, і він тут же підвищить норму!

– Може, на цей раз не підвищить.

– Та він усе одно нікого не відпускає додому! Тим, хто своє відлітав, він лиш дозволює позагоряти день-другий – мовляв, поки прийде наказ про звільнення, а потім йому не вистачить людей для комплектування екіпажів, і він знов підвищує норму і включає вас до бойового складу. Скільки я його знаю, він тільки так і робить.

– Вам не слід ганити полковника Пескарта за зволікання з наказами про відправку додому, – зауважив майор Майор. – Накази робляться у штабі армії, ми лише надсилаємо подання.

– То він міг би зажадати заміни, а нас усе одно відіслати додому, коли вже ті подання повертаються назад. Мені відомо, що в штабі двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів, а п’ятдесят п’ять – це власні Пескартові штучки.

– Я б не хотів цього обговорювати, – відповів майор Майор. – Полковник Пескарт – наш командир, а наказ командира – закон для підлеглих. Чому ви не хочете дотягти до п’ятдесяти п’яти – адже вам залишилось усього чотири вильоти? Тоді подивитесь, що вийде!

– Не хочу – і годі!

«Ну що ти можеш удіяти? – знову запитав у самого себе майор Майор. – Що можна вдіяти для чоловіка, який дивиться тобі просто у вічі і каже, що він скоріше вмре, ніж дасть убити себе в бою, для чоловіка, який до того ж не молодший і не дурніший за тебе самого, а тобі доводиться розмовляти з ним, немов з нерозважним хлопчиськом? Що ти можеш сказати?»

– А що, як ми поставимо вас на «молочні рейси»? – запропонував нарешті майор Майор. – Таким чином ви зможете зробити решту вильотів без жодного риску для себе.

– Не треба мені ваших «молочних рейсів»! Я виходжу з війни, я не хочу більше брати в ній участі.

– І ви готові допустити, щоб ваша батьківщина зазнала поразки? – запитав майор Майор.

– Та не зазнає вона поразки! У нас куди більше людей, більше грошей, більше матеріальних ресурсів. Десять мільйонів вояків у тилу, і кожен може стати на моє місце. А то виходить, що один гине на війні, а десятеро в цей час розкошують донесхочу і гребуть грошву. Нехай убивають когось іншого, не мене.

– Ви уявляєте, що було б, коли б кожен почав міркувати таким чином?

– Отоді я точно був би цілковитим йолопом, якби міркував інакше. Хіба ж не так?

«Ну що ти йому скажеш?» – сумно роздумував майор Майор. Не міг же він сказати, що допомогти йому не в його силах. Сказати таке означало б визнати, що підполковник Порк помиляється або творить несправедливість. Той цілком недвозначно пояснив йому, що командир не сміє говорити підлеглим, нібито сам він нічого не може вдіяти.

– На жаль, – мовив майор Майор, – тут я нічого не можу вдіяти.

10. Зелензим

Мудренджер загинув, і це було найпереконливішим спростуванням його філософії.

Вісімнадцять літаків, повертаючись із щотижневого «молочного рейсу» до Парми, пірнули в сріблясто-білу хмару над узбережжям острова Ельба; виринуло з хмари сімнадцять. Од зниклого літака не лишилося жодних слідів – ні тобі димової смуги в небі, ні тобі маслянистої плями на лискучій нефритовій гладіні моря. Був і загув. Аж до заходу сонця круг білої хмари марно шугали вертольоти.

За ніч хмара розтанула, а коли сонце зійшло, стало остаточно ясно, що Мудренджера більше немає.

Це зникнення приголомшило всіх – не менш, далебі, ніж ота давня Велика Змова в Лауріфілдському училищі в Колорадо, де одного чудового дня, щойно одержавши платню, так само зненацька зникли шістдесят чотири курсанти – вважай, ціла казарма, мов у воду пішли. І аж до того моменту, коли Мудренджер таким незбагненним чином залишив цей світ, Йоссар’ян гадав, що ці шістдесят чотири чоловіка просто пішли в самоволку й забули повернутися. А тоді цей факт масового ухилення від виконання священного обов’язку, факт організованого дезертирства так потішив його, що він, сам не при собі од радості, побіг до колишнього рядового першого класу Зелензима поділитися з ним хвилюючою новиною.

– А чого тут, власне, радіти? – глумливо ошкірився колишній РПК Зелензим. Він стояв у недбалій позі, зіпершись закаляним солдатським черевиком на лопату і прихилившись спиною до стінки однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.

Колишній РПК Зелензим був жалюгідним салагою, навіки пойнятим непоборним духом єхидства й непокори. Щоразу, як він тікав у самоволку, його ловили й на покарання примушували протягом певного часу копати ями – рівно по шість футів у глибину, в ширину та в довжину, а потім їх загрібати. Щойно відбувши чергову спокуту, він знову тікав у самоволку. Його цілком задовольняла роль військового землекопа, і він виконував її без слова скарги, гідно й самовіддано, як достеменний патріот.

– Могло б бути й гірше, – часом по-філософськи промовляв він. – І, я гадаю, хтось же мусить виконувати цю роботу.

Йому ставало кмітливості збагнути, що копання й загрібання ям у штаті Колорадо – не таке вже й кепське заняття в часи війни. А що попит на ями був досить обмежений, він міг копати й загрібати їх не кваплячись і не перепрацьовуючи. Військовий трибунал, щоправда, кожного разу розжаловував його до простого солдата, і Зелензим гостро переживав свої службові пониження.

– Це тепер я солдат, а колись же я був рядовим першого класу, – бувало, згадував він з глибокою журбою. – В мене було суспільне становище – якщо ти розумієш, про що йдеться, – я обертався у найдобірнішому товаристві! – На обличчя йому набігала тінь. – Тепер це все позаду, – скрушно провадив він далі.– Тепер у самоволці я нічим не відрізняюсь від звичайнісінької солдатні, а це вже зовсім не те. – Копання ям не обіцяло йому великих життєвих перспектив. – Та й сама робота ця, власне, тимчасова, – іноді нарікав він. – Відробив покарання – і бувай здоровий. А хочеш працювати, то знову махай у самоволку. Тільки в самоволку мені більше йти зась. «Поправка двадцять друга», хай їй біс! Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Просто не знаю, що й думати, адже так, далебі, можна й на фронт загриміти! – Він не прагнув копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, – чим це не внесок у кінцеву перемогу… – У кожного з нас є свій військовий обов’язок, – уголос міркував він, – у тебе такий, у мене інший, і кожен повинен свято його виконувати. Мій обов’язок– копати й загрібати ями до кінця війни, і я виконую його бездоганно, мене навіть представлено до медалі «За зразкову службу». У тебе інший обов’язок – протирати штани в льотному училищі і якнайдовше, краще також до кінця війни. А обов’язок вояків за океаном – швидше виграти війну. І хотілося б, щоб вони виконували свій обов’язок так само бездоганно, як і я. Чого б це я мав пертись кудись за океан виконувати чужий обов’язок, правильно я кажу? Це було б принаймні несправедливо.

Одного дня, виконуючи свій обов’язок, колишній РЦК Зелензим пошкодив каналізаційну трубу і мало не захлинувся у своїй ямі. Вивудили його звідти майже непритомним. По училищу хвилею прокотилася чутка, що знайдено поклади нафти, і Вождя Зеленого Вужа негайно спровадили за океан. Казарми вмить спорожніли: кожен, хто спромігся запопасти лопату, вгризався в грунт, шукаючи нафту. Всюди в повітрі шугала багнюка; щось дуже подібне відбувалося на П’яносі через сім місяців, коли Майло Майдербайдер підняв у повітря всі літаки, приписані ним до свого синдикату «М. і М.», і піддав нічному бомбардуванню власну базу, не проминувши ні аеродрому, ні бомбових складів, ні ангарів; всі, хто вцілів, заходились тоді над ранок оскаженіло довбати твердий кам’янистий грунт і рити протинальотні щілини, покриваючи їх поцупленими в майстернях бронещитами та шматками водонепроникного брезенту, наспіх відчикриженого від сусідських наметів.

Вождь Зелений Вуж, миттю евакуйований з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, об’явився знову аж на П’яносі – навзамін лейтенантові Кумсу, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, тож прилаштувався зайцем у Крахів літак і загинув разом з ним над Феррарою. Згадуючи Краха, Йоссар’ян завжди відчував свою провину – і тому, що той загинув тоді, коли він, Йоссар’ян зробив другий захід на ціль, і тому, що покійний задовго до того був безвинно втягнутий у Славний антиатабриновий бунт, який вибухнув ще в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився аж через десять днів на острові П’яноса, коли, щойно приземлившись, пойнятий почуттям обов’язку, Везунбі щодуху побіг до штабу ескадрильї з рапортом про відмову Йоссар’яна приймати таблетки атабрину.

Штабний сержант чемно запропонував йому сісти.

– Дякую, сержанте, далебі, можна й сісти, – сказав Везунбі.– А скільки мені доведеться чекати? У мене, знаєте, маса справ, які я мушу звершити, щоб завтра з самого ранку бути готовим летіти в бій.

– Я вас не зрозумів, сер.

– Цебто як «не зрозуміли», сержанте?

– Я не зрозумів вашого питання, сер.

– Скільки приблизно часу мені доведеться чекати, щоб побачити командира ескадрильї?

– Поки він не піде обідати, сер, – одказав сержант Трезор. – Тоді одразу й заходьте.

– До порожнього кабінету? Чи я вас неправильно зрозумів, сержанте?

– Так точно, сер. Майор Майор повернеться тільки після обіду.

– Зрозуміло, – невпевнено промимрив Везунбі.– Тоді, либонь, я краще прийду після обіду.

Везунбі залишав штаб ескадрильї трохи спантеличений. Коли виходив, він начебто помітив, що якийсь високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і, мов заєць, шаснув за ріг. Везунбі застиг на місці й замружився, охоплений тривожними підозрами. «Невже це від малярії або ще гірше – від надміру атабрину?!» Адже він проковтнув учетверо більше таблеток, ніж було приписано, бо хотів літати вчетверо краще інших пілотів ескадрильї. Лиш коли сержант Трезор легенько поплескав його на плечу, Везунбі наважився розплющити очі й відчув себе трохи певніше.

– Ви можете зайти, сер, майор Майор уже пішов.

– Дякую, сержанте. А він скоро повернеться?

– Як тільки пообідає. Тоді вам доведеться вийти й почекати, поки настане час вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він на місці.

– Що-що? Повторіть, що ви сказали, сержанте!

– Майор Майор нікого не приймає в своєму кабінеті, коли він там, сер, – повторив сержант Трезор.

Везунбі пильно глянув на сержанта Трезора.

– Слухайте, сержанте, – мовив він, намагаючись говорити твердим голосом, – ви часом не жартуєте з мене тому, що я новачок, а ви в Європі давно?

– Що ви, сер, – шанобливо відказав сержант Трезор. – Я лиш виконую наказ. Можете спитати в майора Майора.

– Неодмінно спитаю, сержанте, будьте певні. Тільки коли я зможу його побачити?

– Ніколи, сер.

Збуряковілий від такого приниження, Везунбі тут же взяв у сержанта простягнутий йому блокнот і, нашкрябавши рапорт про Йоссар’яна й атабринові таблетки, мерщій подався геть. Дорогою вперше йому свінуло, що, можливо, Йоссар’ян не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерські погони.

На той час як полковник Пескарт підвищив до п’ятдесяти п’яти обов’язкову норму бойових вильотів, сержант Трезор доходив висновку, що кожний удостоєний такої честі – псих. Це був кощавий, незграбний хлопчина з м’яким, мов кульбабин пух, і таким же світлим волоссям, запалими щоками й зубами, як пиляний рафінад. Він одноосібно вів усі справи ескадрильї, але не діставав од цього ніякої радості. Типи, подібні до Голодного Джо, завжди зирили на нього лютими, сповненими осуду очима, а мстивий Везунбі, вибившися в аси та в безпрограшні чемпіони з пінг-понгу, не пропускав жодної нагоди обкласти його лайкою. Сержант Трезор вів усі справи ескадрильї, тому що ніхто інший не хотів їх вести. Його нітрохи не цікавили ні війна, ні військова кар’єра. Цікавили його лиш черепки, знайдені в археологічних розкопках, та антикварні меблі.