Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

Сержант Трезор навіть не вгледів, як призвичаївся говорити про небіжчика в Йоссар’яновім наметі тими самими словами, що й Йоссар’ян, – тобто як про небіжчика в Йоссар’яновім наметі. Насправді ж усе виглядало інакше. То був пілот з поповнення, якого спровадили на той світ, не встигши навіть зачислити до ескадрильї. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до штабу, а його тут же кинули в бій, оскільки більшість льотчиків уже зробили обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітани Бобкінс та Добкінс геть вибилися з сил, намагаючись сформувати загадану штабом полку кількість бойових екіпажів. Офіційно його не зачислили, отже, не могли й відчислити, і сержант Трезор передчував, що листування стосовно цього триватиме довічно, як морський прибій.

Прізвище покійного було Прах. Сержант Трезор, який однаково щиро схвалював ощадливість і засуджував усяке насильство, не міг без відрази думати про таке жахливе марнотратство – людину відправляють літаком за тридев’ять земель, щоб її розірвало на шматки лише за якихось там дві години після прибуття до частини. Ніхто не міг пригадати, який він був на вдачу і навіть на вигляд, не могли цього сказати й самі капітани Бобкінс та Добкінс, котрі пам’ятали тільки, що новоприбулий офіцер опинився в наметі опервідділу саме вчасно, щоб не розминутися зі своєю смертю. Щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йоссар’янового намету, обидва капітани страшенно ніяковіли, і їх щоки вкривалися соромливим рум’янцем. До ладу роздивитися лейтенанта Праха могли, звісно, ті, хто летів з ним в одній машині, але їх теж розірвало на шматки.

Один лиш Йоссар’ян точно знав, хто такий цей Прах. Прах був Невідомий солдат, приречений на смерть, тому що всі невідомі солдати приречені на смерть, і більш нічого про них знати нікому не дано. Вони приречені, і цим усе сказано. І цей загиблий був справді невідомий, хоча його пожитки купою лежали на койці майже в такому ж безладді, як він залишив їх три місяці тому, офіційно навіть не прибувши до частини. Вже через неповних дві години від тих речей повіяло смертю, і так само повіяло смертю в повітрі наступного тижня, під час Великої Облоги Болоньї, коли сира, ядуча мла, що повисла над землею, просякала пліснявим духом небуття всіх, хто готувався до вильоту.

Ухилитись було неможливо, бо полковник Пескарт добровільно визвався розбомбити силами свого авіаполку склади боєзапасів, недоступні для важких бомбардувальників, що базувалися в самій Італії, тому що вони можуть вести бомбардування лише з великої висоти. Операція раз у раз відкладалася, і з кожним днем відстрочки зростало відчуття небезпеки й неминучої біди.

Похмурий острах переходив у цілковиту впевненість. Липкий, нездоланний жах перед вірною смертю розповзався по ескадрильї, мов та короста, невблаганно роз’їдаючи волю людей і проступаючи трупними плямами на їхніх страдницьких обличчях. Від усіх наче тхнуло формаліном. І нікуди було звернутись по допомогу, навіть медичну, бо з наказу підполковника Порка санчастину закрили, щоб ніхто не міг узяти звільнення в лікаря, як це вони всі зробили того єдиного погожого дня, коли ескадрилью раптом пробрав якийсь загадковий епідемічний пронос, призвівши до нового вимушеного скасування польотів. Тепер двері санчастини були наглухо зачинені, скарги на хвороби не приймалися. Коли дощ ненадовго припинявся, Док Дайлік вилазив на високу табуретку й безмовно, збайдужіло вислуховував усілякі скарги та нарікання, за якими люди ховали страх. Він сидів на своїм сідалі, як нашорошений канюк, а над ним, на зачинених дверях, білів клапоть паперу зі зловісним оголошенням у чорній рамці. Оголошення власноруч зробив колись капітан Гадд, зробив жартома, але Док Дайлік залишив його висіти, бо тепер то були не жарти. Оголошення сповіщало: «Тимчасово не працює. Смерть у родині».

Страх витав і в Данбаровій ескадрильї. Якось пізно ввечері Данбар із цікавістю сунув голову до намету санчастини й ледве розгледів у напівмороку невиразний силует доктора Стаббса. Той самотньо сидів перед пляшкою віскі й пузатою карафкою дезинфікованої питної води.

– Як ся маєте? – турботливо запитав Данбар.

– Паскудно, – відказав доктор Стаббс.

– А що ви тут робите?

– Сиджу.

– Я чув, що прийому більше немає.

– Таки немає.

– Тоді чого ви тут сидите?

– А де ти накажеш мені сидіти? В офіцерському клубі, щоб він провалився разом із Пескартом та Порком?! Ти хоч знаєш, чим я займаюсь?

– Ви сидите.

– Та не в наметі займаюсь, а в ескадрильї! І не строй із себе дотепника. Ну, чим, по-твоєму, займаються лікарі в ескадрильях?

– Сидять при зачинених дверях у своїх санчастинах, – відказав Данбар.

– Ну так-от, якщо до мене прийде хворий, я негайно звільню його від польотів, – заприсягся доктор Стаббс. – Чхав я, що вони потім гавкатимуть.

– Немає у вас такого права, – нагадав Данбар. – Читайте накази.

– А я зроблю йому такий укол, що він не тільки літати – повзати не зможе, – сардонічно реготнув доктор Стаббс, немов уже зробив таке насправді.– Це ж треба додуматись – відміняти наказом лікарську допомогу! От падлюки… Ти диви, як січе…

Знову заперіщив дощ. Спочатку зашурхотів у кронах дерев, забулькав по калюжах, потім, мовби примирливо бурмочучи, глухо забарабанив по брезентових скосах намету.

– Усе до біса промокло, – з відразою мовив доктор Стаббс. – Клозети й пісуари і ті бунтують! Весь світ, хай він западеться, смердить, як трупарня!

Він замовк, і в наметі запала бездонна тиша. Наповзала чорна ніч. Безмежна самотність – більш нічого не залишалось на світі.

– Ви б запалили світло, – запропонував Данбар.

– Нема в мене світла. Ліньки навіть запускати движок. Колись для мене не було більшої радості, як рятувати людські життя. А от тепер думаю: яка, чорт забирай, у цьому рація, коли їх усе одно пошлють на забій?

– Є рація, будьте певні,– запевнив його Данбар.

– Думаєте, що є? У чому ж вона?

– А в тому, щоб якомога довше не давати їм умерти.

– Але навіщо, коли їх усе одно повбивають?

– Весь фокус у тім, щоб про це не думати.

– До біса фокуси. Я питаю: яка рація?

– А біс його зна, – трохи подумавши, відказав Данбар.

Сам він не знав. Наступна операція мала б викликати в нього захват, бо хвилини чекання повзли, як черепахи, а кожна година здавалася століттям. А він тим часом не знаходив собі місця від кошмарного передчуття, що його вб’ють.

– Тобі справді потрібен кодеїн? – запитав доктор Стаббс.

– Так-так, це моєму другові Йоссар’яну. Він упевнений, що його неодмінно вб’ють.

– Якому ще в біса Йоссар’яну? Хто такий Йоссар’ян? І що за гаспидське прізвище – Йоссар’ян? Це часом не той тип, що днями упився в офіцерському клубі й поліз у бійку з підполковником Порком?

– Той самий. Він ассірієць.

– Псих він, а не ассірієць.

– Е, ні, от він якраз і не псих, – заперечив Данбар. – Він присягається, що не полетить на Болонью.

– Оце я й маю на думці,– підхопив доктор Стаббс. – Можливо, цей псих – останній із нормальних людей.

11. Капітан Гадд

Раніш за всіх в ескадрильї дізнався про це капрал Колода, котрий прийняв телефонограму зі штабу полку; приголомшений почутим, він, як сновида, побрів навшпиньках через весь намет розвідвідділу до капітана Гадда, що дрімав у кріслі, задерши на стіл свої кощаві гомілки, і насилу спромігся доповісти.

– Болонья?! – умить прояснівши, в захваті вигукнув капітан Гадд і зайшовся хрипким сміхом. – А, щоб мені!.. Значить, Болонья, га?! – давлячись од реготу, перепитав він і в радісному подиві похитав головою. – Ну й ну! Уявляю собі їхні пики, коли ці байстрята почують, що їх чекає! Ха-ха!

Це вперше він по-справжньому відводив душу, – принаймні вперше відтоді, як його обійшов цей хитрун майор Майор, вибившись у командири ескадрильї, і, гамуючи п’янке, запаморочливе збудження, капітан Гадд неквапом підвівся й почвалав до перегородки: ото буде потіха, коли бомбардири прийдуть по свої карти!

– Так, так, байстрятка, на Болонью! – безугавно торохтів він, коли бомбардири з недовірою перепитували, чи то правда. – Ха-ха-ха, розтуди вас перетуди! Ну, тепер вам уже амба!

Коли всі планшети було розібрано, капітан Гадд і собі подався з намету, аби вволю потішитися з того, як сприйняли цю звістку решта льотчиків, що з’юрмилися з польотним спорядженням – касками, парашутами й бронежилетами – біля чотирьох порожніх грузовиків у центрі розташування ескадрильї. Довготелесий, сухоребрий, понурий скиглій, мляві рухи якого чимось нагадували краб’ячі, капітан голив своє бліде клиноподібне обличчя лиш двічі на тиждень, і тому здавалося, що головний його клопіт – це вирощувати рудувату щетину над тонкою, як голодна п’явка, верхньою губою.

Те, що він побачив біля чотирьох грузовиків, не зрадило його сподівань. Лиця всіх призначених у політ людей немов почорніли, зсудомлені тваринячим страхом.

– Ну, тепер і тобі, байстрюче, амба! – смачно позіхаючи й протираючи заспані очиці, з реготом зичив він кожному, хто траплявся йому на шляху.

Облога Болоньї стала в житті капітана Гадда епохальною подією: вона дала йому змогу взяти гідний реванш за те приниження, якого він зазнав, коли після загибелі над Перуджею майора Д’юлапа не посів його місця. Радіограма про загибель майора Д’юлапа викликала в його серці бурхливу хвилю радості. Хоча раніше він навіть не мріяв стати командиром ескадрильї, але тут умить зметикував, що саме йому, за логікою речей, і належить заступити покійного. Передусім він був офіцером розвідки, тобто найбільш поінформованим офіцером в усій ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Д’юлапа й усіх інших командирів ескадрильї, він не належав до бойового складу, але тим краще: його життю ніщо не загрожуватиме, і він зможе віддавати його за батьківщину стільки, скільки вона того захоче. Чим довше капітан думав про це, тим більше переконувався, що його зоряна година настала. Бракувало сущої дрібнички: потрібного слова в потрібному місці – і якнайшвидше! Він майже побіг до свого кабінету, щоб терміново скласти план дій. Умостившись в поворотному кріслі, капітан Гадд дав волю своїй уяві. Подумки він уже бачив себе командиром ескадрильї, і видовище це було прекрасне!

Та поки капітан Гадд мріяв, полковник Пескарт діяв, і наш герой був приголомшений тією спритністю, з якою майор Майор, як йому уявлялося, його обскакав. Наказ про призначення майора Майора командиром ескадрильї був плювком йому в обличчя. Та мало того – йому в душу! Про що він усім так і казав. Коли його колеги, офіцери адмінслужби, висловлювали подив з несподіваного вибору полковника Пескарта, капітан Гадд глухо бурмотів, що тут не все чисто; коли при ньому заходилися обговорювати дивовижну схожість майора Майора з Генрі Фондою, він прямо заявляв, що майор Майор і є не хто інший, як Генрі Фонда; а коли хтось зауважив, що, на його думку, майор Майор – «трохи того», капітан Гадд тут же оголосив, що було б добре, коли б він був «того», бо насправді він зовсім «не того», більш того, – комуніст, ось хто він такий!

– Вони прагнуть захопити всі ключові позиції,– із бойовим запалом провадив він далі.– Ви, звичайно, можете їм потурати, але я сидіти склавши руки не буду! Віднині я оголошую їм персональну священну війну! З завтрашнього дня жодний байстрюк не переступить поріг розвідвідділу, якщо не підпише присяги на вірність! А от цьому байстрюкові майору Майору я підписати присягу не дам, скільки б він не просив!

Назавтра Великий Похід за Присягу на Вірність набрав сили: на радість капітанові Гадду, його керівної ролі в ньому не заперечував ніхто! Це був успіх, і успіх окрилив його. Весь особовий бойовий склад ескадрильї, від рядових до офіцерів, мусив підписувати щодня присягу на вірність – спершу в розвідвідділі у самого капітана Гадда, щоб дали планшети з маршрутними картами, потім у парашутнім наметі, щоб дали бронежилети і парашути, а потім іще і в лейтенанта Бовдуртона, начальника автобази, щоб одвезли на аеродром. Присяга на вірність підстерігала людей за кожним рогом. Хочеш одержати платню в фінчастині, підписуй присягу, хочеш дістати сухий пайок на складі, підписуй присягу, ба навіть для того, щоб підстригтися в перукаря-італійця, треба було спершу підписати присягу! А що кожен інший начвідділу, який і собі запроваджував підписання присяг на вірність, автоматично виявлявся небезпечним конкурентом для самого капітана Гадда, то всі двадцять чотири години на добу той сушив собі голову, як не дати жодній собаці його випередити – бодай на один крок! У відданості батьківщині капітан Гадд не бажав мати собі рівних. Коли ж його колеги починали наступати йому на п’яти, він тут же перепльовував їх і виривався далеко вперед, примушуючи кожного байстрюка, котрий хотів переступити поріг розвідвідділу, підписувати одразу по дві присяги на вірність, потім по три присяги на вірність, а далі й по чотири присяги на вірність, одну за одною, після чого прийшла черга присяги на Вічну Відданість, що виголошувалась одразу після хорового виконання державного гімну «Зоряний прапор», – раз, два і, нарешті, три й чотири рази підряд! Варто ж було іншим офіцерам перейняти його приклад, як капітан умить замикався в собі й сушив собі голову, вигадуючи ще якийсь фортель, котрий дав би йому змогу якнайдовше правити їм за взірець.

Тож вояки і не згледілись, як виявилося, що на карку в них уже міцно сиділи зграї тих самих інтендантів-адміністрато-рів, котрі не мали іншого покликання, як покірно їм слугувати. Не минало дня, щоб їх не тиранили, не ображали, не принижували й не залякували то з того боку, то з того, попихаючи ними, як кому заманеться. Коли ж вони починали ремствувати, капітан Гадд терпляче пояснював, що той, хто по-справжньому відданий батьківщині, повинен, не вагаючись, підписувати стільки присяг, скільки йому загадають. На запитання, який у цьому глузд, він незмінно відказував, що тільки останній зрадник і байстрюк здатний задавати такі провокаційні запитання, бо люди, вірні своєму моральному обов’язку, повинні радіти з кожної нагоди, яку він їм надає, щоб засвідчити це знову і знову. А коли його запитували, при чому тут мораль, він заявляв, що «Зоряний прапор» – найморальніший музичний твір всіх часів і народів, а тому гріх було б не проспівати його ще один раз. Що більше присяг на відданість батьківщині підписав той чи той байстрюк, тим він їй відданіший – для капітана Гадда це було ясно, як божий день, і капрал Колода підписував його ім’ям присягу на вірність по кількасот разів на день, щоб капітан міг коли завгодно довести, що він відданий батьківщині більше, ніж будь-хто інший.

– Головне, це не давати їм перепочинку, – наставляв своїх посіпак капітан Гадд, – нехай підписують присягу за присягою, а що вони при цьому думають, нам наплювати! Візьміть-но звичайні дитячі садки! Хіба ж там не примушують маля кожного ранку співати про вірність батьківщині, коли воно ще й гадки не має ні про вірність, ні про батьківщину!

Капітанам Бобкінсу та Добкінсу той Великий Похід за Присягу на Вірність був потрібен, як великий чиряк на гузні, бо через нього їм ставало дедалі важче комплектувати бойові екіпажі. Від зорі до зорі люди співали хором, присягалися й ставили підписи, так що на підготовку до польотів тепер потрібні були цілі години, про термінові бойові вильоти взагалі довелося забути, але капітани Бобкінс та Добкінс і в головах собі не покладали підняти часом голос проти патріотичних заходів капітана Гадда, котрий тим часом розгорнув широку кампанію за безперебійну перевірку лояльності: в основі її лежала розроблена ним доктрина «ПП», себто «Перманентного присягання», покликана виявити тих відступників, зрадників та запроданців, котрі втратили вірність обов’язку й батьківщині з моменту останнього підписання присяги. Невідомо, що б робили, потрапивши в таку скруту, капітани Бобкінс і Добкінс, коли б сам капітан Гадд не прийшов їм на поміч – і навіть не сам-один, а на чолі цілої делегації, від імені якої заявив: не хочете мати клопоту, беріть і ви з людей присягу на вірність, перш ніж призначати їх в екіпажі.

– Справа, звичайно, ваша, – підкреслив капітан Гадд, – не подумайте, що на вас хтось тисне. Але гарненько обмізкуйте й таке: що скажуть про вас у ФБР, коли дізнаються, що з усіх офіцерів допоміжних служб тільки ви двоє – капітан Добкінс та капітан Бобкінс – ще не впровадили обов’язкового підписування присяги на вірність?! «Та їм просто начхати на нашу батьківщину!» – ось що скажуть про Бобкінса й Добкінса у нас у ФБР! А втім, нам особисто наплювать, що вони там про вас скажуть, це, повторюю, справа ваша, – ми лиш хотіли по-дружньому вам допомогти.

Майла Майдербайдера делегація ні в чому не переконала: він категорично відмовився зняти майора Майора з харчового забезпечення, нехай навіть той і тричі комуніст, у чім, правда, в глибині душі Майло дуже й дуже сумнівався. Він забобонно уникав будь-яких нововведень, які могли б порушити звичний і усталений хід справ, тож навідріз відмовився брати учать у Великому Поході. Моральна позиція, зайнята Майлом, була непохитна – аж до того самого дня, коли і його відвідала делегація на чолі з капітаном Гаддом і змусила до безумовної капітуляції.

– Захист батьківщини – це справа кожного, – заявив капітан Гадд у відповідь на Майлові заперечення. – Кожен сам вирішує, як йому повестися, добре запам’ятайте це, Майло! Те, що Бобкінс із Добкінсом добровільно зобов’язали своїх людей підписувати присягу, зовсім не значить, що ви повинні робити так само, боронь боже! Але ви повинні добровільно зобов’язатися до смерті морити голодом кожного байстрюка, який не підпише у вас своєї присяги! Пригадайте «Поправку двадцять другу», Майло! Сподіваюся, ви не проти «Поправки двадцять другої», га?!

Док Дайлік стояв, як скеля.

– Звідки ви взяли, що майор Майор – комуніст?

– А хіба ж він сам заперечував це, аж поки ми не вивели його на чисту воду?! До того ж покажіть-но мені бодай одну-однісіньку присягу на вірність, під якою стояв би його підпис! Ну, покажіть, я хочу її бачити!

– Та ви ж йому їх не даєте!

– Певна річ, – пояснив капітан Гадд. – Бо інакше ми б одним махом угробили весь наш Великий Похід! Повірте, що ніхто на вас не тисне, боронь боже, – не хочете з нами співпрацювати, то й не треба, воля ваша! Та подумайте гарненько, на що перетвориться вся наша титанічна праця, якщо ви раптом станете подавати майорові Майору медичну допомогу, як тільки Майло почне морити його голодом до смерті! Страшно навіть уявити, що вони можуть подумати там, нагорі, у штабі полку, про людину, яка підриває всю систему державної безпеки! Чи, може, вас тягне на Тихий океан, га?

І лише тоді Док Дайлік підняв білий прапор.

– Ну, гаразд, я дам відповідні вказівки Гасу та Весу, – пообіцяв він.

Там, нагорі, у штабі полку, полковник Пескарт ніяк не міг уторопати, що діється в керованій ним бойовій частині.

– Це ідіот Гадд влаштував патріотичний шабаш, – посміхнувшись, доповів йому підполковник Порк. – Гадаю, поки що тобі слід його підтримувати, – адже це ти висунув майора Майора в командири ескадрильї!

– Е, ні, даруй, друже, то була твоя ідея! – гостро відпарирував полковник Пескарт. – Господи, яким я був дурнем, що послухався тебе?!

– То була, між іншим, геніальна ідея! – скромно заперечив підполковник Порк. – Адже таким чином нам вдалося позбавитися зайвого майора, а це був для тебе величезний промах як адміністратора! І не бери в голову, це скоро минеться! Напиши тому придуркові листа подяки, підтримай його морально, і будемо сподіватися, ця гадина скрутить собі в’язи раніше, ніж устигне нам усерйоз нашкодити. Тільки-от…

– Що – «тільки-от»?

– Коли б тільки цей недоумок не заходився витуряти майора Майора з трейлера, – мовив підполковник Порк, пойнятий химерним передчуттям. – Будуть неприємності…

– Тепер наше завдання полягає в тому, щоб витурити цього байстрюка майора Майора геть із трейлера, – рішуче заявив капітан Гадд. – К бісу до лісу – вкупі з жінкою та малими дітьми, коли б вони в нього були! Та поки що обмежимося ним самим. Хто в нас, до речі, за квартирмейстера?

– Сам майор Майор!

– А що я казав? – скрикнув капітан Гадд. – Усі ключові позиції в їхніх руках, яку не візьми! Ні, з цим треба боротися, я цього так не облишу! Коли що, то я до самого майора …де Копитляя дійду! Хай-но тільки повернеться з Рима, і Майло з ним поговорить!

Капітан Гадд безоглядно вірив у мудрість, могутність та справедливість майора …де Копитляя, хоча сам ніколи до нього й не наближався: йому завжди бракувало духу. Своїм делегатом для розмови з майором …де Копитляєм він вирішив призначити Майла і тепер от ніяк не міг дочекатися, коли, нарешті, повернеться з Рима залізний майор. Подібно до всіх інших, капітан Гадд відчував благоговійну пошану до цього сивоголового старця і трепетав перед його величним лицем, немов висіченим з граніту, і його статурою Ієгови, та, повернувшись, нарешті, з Рима з целулоїдним шором на пошкодженому оці, старий одним духом розніс на друзки весь Великий Похід.

Майло розважливо не промовив ані слова, коли сповнений суворої гідності майор …де Копитляй переступив поріг їдальні: шлях до сніданку йому перетинала стіна офіцерів, які чекали своєї черги, щоб підписати присягу на вірність. У протилежному кінці бараку, біля буфету, з’юрмились офіцери, які прийшли до їдальні трохи раніше; тримаючи в одній руці тацю з наїдками, другою вони віддавали честь прапорові, щоб дістати дозвіл сісти до столу. А за столами група прибулих іще раніше хором співала «Зоряного прапора», аби дістатись до солі, перцю та кетчупу. Гамір почав поволі стихати, коли майор …де Копитляй ступив крок уперед і насупився; суворий осуд змішався на його обличчі з якимось навіть отетерінням, наче він не йняв віри власному окові. Потім майор, мов танк, посунув уперед, і стіна офіцерів розступилась перед ним, як Червоне море перед пророком Мойсеєм. Дивлячись прямо перед собою, широким, нестримним кроком майор пройшов до роздавального віконця і гучним, нутряним, владним голосом, у якому вчувалась не тільки стареча хрипота, а й аристократична гідність, коротко кинув:

– Дайте пожерти!

Та, замість пожерти, капрал Сноб подав майорові …де Копитляю для підпису присягу на вірність. Ледь уторопавши, що йому підсовують, майор …де Копитляй величним жестом змахнув папірця на підлогу. Його здорове око люто спалахнуло сліпучою зневагою, а масивне, пооране старечими зморшками обличчя потемніло від гарячого, як вулканічна лава, гніву.

– Я сказав: дайте пожерти! – гаркнув він, і голос його прокотився над принишклою їдальнею, як зловісний гуркіт віддаленої грози. Капрал Сноб зблід і затремтів. Він одчайдушно шукав очима погляду Майла, благаючи якоїсь команди. Кілька жахливих хвилин, що здались принаймні годиною, в їдальні стояла могильна тиша. Потім Майло кивнув і прорік:

– Дати!

Капрал Сноб почав видавати майорові …де Копитляю страви. Той з повною тацею в руках відійшов від роздавального віконця і раптом зупинився, втупившись циклоп’ячим поглядом у гурт офіцерів, що, німуючи, молив його про заступництво.

– Дайте пожерти всім! – знову гримнув майор, і наказ цей прокотився під стелею їдальні, як залп переможного салюту.

– Дайте пожерти всім! – луною відгукнувся Майло з радісним полегшенням, і Великий Похід за Присягу на Вірність луснув, як мильна булька.

Такий віроломний удар у спину, та ще й згори, від начальника, на підтримку якого він покладав такі надії, був для капітана Гадда як грім серед ясного неба. Так в його патріотичну душу ще зроду ніхто не плював!

– Все це дурниці,– бадьоро запевняв він усіх, хто приходив до нього висловити своє співчуття. – Ми своє діло зробили. Треба було нагнати страху нашим недругам, і ми їм його нагнали по саме годі! Треба було показати людям, що таке майор Майор і яку велику небезпеку він для всіх нас являє, і ми це також показали! А покажіть-но мені хоч одну присягу, яку б йому вдалось підписати, байдуже, хотів він цього чи ні!.. Так що і тут у нас цілковита перемога.

І той панічний страх, що знову з’явився на обличчях усіх його недругів в ескадрильї з самого початку жахливої, як один нескінченний кошмар, Славної Великої Облоги Болоньї, лоскотав душу капітана Гадда журливим ностальгічним спомином про добрі старі часи Великого Походу за Присягу на Вірність, коли він ходив у великих цабе і навіть такі зухи, як Майло Майдербайдер, Док Дайлік та Бобкінс із Добкінсом, ледь угледівши його, хапали дрижаки і мало не плазували у нього біля ніг.

А щоб показати новачкам, ким він був раніше, капітан Гадд і уві сні не розлучався з листом подяки на його ім’я за підписом самого полковника Пескарта.

12. Болонья

Насправді ж зовсім не капітан Гадд, а сержант Туз зробив із Болоньї таке пугало, коли, зачувши, куди вони летять, перший мовчки зіскочив з грузовика й щодуху помчав по два додаткових бронежилети; слідом за ним і всі інші, спочатку понурою вервечкою, а далі знавіснілою зграєю рвонули до парашутного намету і вмить спустошили його дотла.

– Гей, хлопці, що за діла? – знервовано запитав Малюк Семпсон. – Невже там і справді буде так жарко, га?

Кристі, заціпеніло сидячи на підлозі кузова, нічого йому не відповів і безмовно затулив долонями своє засмучене юне обличчя.

Стрибок з машини сержанта Туза та ціла низка виснажливих одстрочок – ось через що все вийшло, бо ще того першого ранку, коли вони розходились по літаках, примчав штабний джип з повідомленням, що в Болоньї дощить, відтак виліт тимчасово відкладається.

Поки вертались до бази, задощило й тут, і вони простовбичили цілісінький день під брезентовим навісом біля розвід-відділу, тупо споглядаючи непорушну лінію фронту на карті, й мовчки метикували над тим невеселим фактом, що виходу в них немає. Найпереконливіше підтвердження такого маловтішного висновку висіло у всіх перед очима у вигляді вузенької червоної стрічки на карті упоперек всієї Італії – сухопутні війська союзників застряли за сімдесят кілометрів на південь від Болоньї, і не було ані найменшої надії, що вони оволодіють містом раніше, ніж передощить. Тож ніщо вже не могло врятувати їх від польоту на Болонью, Вони таки добряче влипли!

Усім хотілось надіятися, що дощ ніколи не перестане, та надія була аж надто химерна. Щоправда, коли переставало дощити на П’яносі, знову починався дощ у Болоньї, а коли переставало лити в Болоньї, знову дощило на П’яносі. А як тільки дощ ущухав і там, і там, відбувались дивовижні, майже фантастичні речі: то вибухає епідемія свистухи, то на карті сама по собі пересувається лінія фронту!

Протягом тижня їх чотири рази збирали, інструктували й відсилали до наметів. Одного дня вони вже піднялися в повітря й заходились лаштуватися в ланки, але тут же надійшов наказ іти на посадку. Що довше дощило, то гірше всім ставало на душі; що гірше всім ставало на душі, то палкіше молили вони бога, щоб дощило і далі. Цілісінькі ночі люди вдивлялися в небо і впадали у відчай, коли бачили зірки. Цілісінькі дні вони пасли очима на великому фанерному стенді, де тріпотіла од вітру карта Італії з червоною стрічкою посередині. Коли починало дощити, стенд переставляли під навіс намету розвідвідділу. Вузенька шовкова стрічка окреслювала передові позиції союзницьких військ на всьому Апеннінському півострові.

І от на ранок після тієї ночі, як Голодний Джо побився навкулачки з Хлюповим кошеням, дощ припинився і на П’яносі, і в Болоньї. Зльотна смуга почала підсихати. Потрібна була принаймні ціла доба, поки вона затвердне, але година спливала за годиною, а на небо не набігала жодна хмаринка. Поступово загальне роздратування переростало в люту ненависть. Спершу зненавиділи сухопутні війська, що не спромоглися взяти Болоньї власними силами і залягли відпочивати так далеко від неї. Далі ненависть перекинулась і на саму лінію фронту. Цілими годинами стовбичили вони перед картою, з люттю вп’явшись очима в червону стрічку, котра ніяк не хотіла піднятися вгору й зупинитися хоча б на міліметр вище цього клятого міста. Коли споночіло, люди знову з’юрмились біля стенду, й похмурі чати тривали при світлі кишенькових ліхтариків, – так, немов усі чекали, що стрічка сама от-от полізе вгору, зглянувшись на їхній відчайдушний молебень.

– Просто здуріти можна!! – звертаючись до Йоссар’яна, вигукнув Мудренджер, і його голос затремтів од подиву й обурення. – Люди повертаються до первісних забобонів! Вони перестали розрізняти причини й наслідки. Дивно, як вони досі не стукають по дереву і не схрещують пальців на щастя?! Вони певні, що варто якомусь ідіотові пересунути серед ночі, тишком-нишком, стрічку за Болонью, і виліт буде скасовано, – ти уявляєш?! Це якийсь масовий сказ, слава богу, що хоч нас обминуло!

Серед ночі Йоссар’ян постукав по дереву, схрестив пальці на щастя, вийшов з намету, тишком-нишком підкрався до карти й пересунув стрічку за Болонью.

А ледь розвиднілося, капрал Колода протупцяв навшпиньках до намету капітана Гадда, просунув руку під протимоскітну сітку, намацав вологу, кощаву капітанову лопатку і легенько її струснув.

– Яка це сволота не дає мені спати? – пробурмотів спросоння капітан Гадд. – Ну, що там іще?

– Вночі вони взяли Болонью, сер, – доповів капрал Колода. – Я подумав, що вам варто про це знати.

Капітан Гадд сів на ліжку і заходився ретельно шкрябати нігтями довгі худі литки. Тоді одягся і, щурячись, висунувся з намету – хмурий, злий, неголений. Із ясного синього неба привітно світило тепле сонечко. Він байдуже глипнув на карту: так, усе вірно, Болонью і справді взяли, і капітан посунув назад у намет, де капрал Колода вже виймав з планшетів карти Болоньї. Капітан Гадд смачно позіхнув, впав у крісло, закинув ноги на стіл і попросив з’єднати його з підполковником Порком.

– Яка це сволота не дає мені спати? – пробурмотів спросоння підполковник Порк. – Ну, що там іще?

– Ви взяли Болонью, сер, – відповів капітан Гадд. – Виліт скасовується?

– Що ви мелете, Гадде?! – завив підполковник Порк. – Як це скасовується?

– Наші взяли Болонью, сер. Значить, виліт не скасовується?

– Звичайно, скасовується! Невже ви гадаєте, що ми будемо бомбити своїх?

– Яка це скотина не дає мені спати? – пробурмотів полковник Пескарт, коли його підняв з ліжка підполковник Порк. – Ну, що там іще?

– Вони взяли Болонью, – відказав підполковник Порк. – Я подумав, що тобі про це варто знати.

– Хто вони?

– Ну, звичайно, ми. Хто ж іще?

Полковник Пескарт аж підскочив з радощів: тепер він міг скасувати бомбардування Болоньї без ризику нажити собі «махів та хвостів», а його мужнє рішення добровільно послати своїх людей на це небезпечне завдання – це ж іще один і неабиякий «крок до мети»! І хоча генерал Бидл у свою чергу спросоння назвав свого зятя, полковника Мудаса, сволотою за те, що той його розбудив, генерал Бидл був також задоволений. Не менш задоволений був і весь штаб армії, де було негайно вирішено нагородити медаллю «За взяття Болоньї» того доблесного воєначальника, який узяв Болонью, а оскільки такого не знайшлося, то медаль дісталась генералові Штирхеру, якому вистачило доблесті зажадати її для себе.