Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 36 страниц)

Такими виявились духовні підсумки для багатьох «маленьких людей», які під американським прапором пройшли крізь велику війну. Хеллер, мабуть, зрозумів ці підсумки глибше за інших і зумів про них розповісти талановито, з тією письменницькою точністю, якої не замінять сотні соціологічних опитувань і узагальнень. Його роман позбавлений натужного драматизму, він належить гумористичній літературі, але не тій, що розважає, не турбуючись ні про що більше, а тій, що змушує думати про тривожні й небезпечні явища дійсності і, можливо, хоча б частково їх стримувати, тому що тут став зрозумілим механізм їхнього зловісного зростання. Здатність художника осягати основи існуючого ладу як такі, що вже віджили й гідні осміяння, то велика здатність. Роман Хеллера ще раз довів це.

О. ЗВЄРЄВ.

ПАСТКА НА ДУРНІВ

Моїй матері і моїй дружині Шірлі, а також дітям моїм – Еріці і Теду – присвячую Автор

Була всього одна заковика – «Поправка-22»…

Острів П’яноса, розташований в Середземному морі на вісім миль південніше острова Ельба, видима річ, замалий, щоб умістити всі змальовувані тут події. Подібно до навколишнього оточення персонажі роману також вигадані. Автор

1. Патріот

Любов у них спалахнула з першого погляду.

Як тільки Йоссар’ян уперше побачив капелана, той навіки запав йому в душу.

Йоссар’ян лежав у шпиталі з кольками в печінці, що ніяк не прогресували у жовтяницю. Те, що кольки не минали, а жовтяниця не з’являлася, дивом дивувало шпитальних лікарів. Бо якби після кольок почалася жовтяниця, можна було б призначити відповідне лікування; якби кольки просто минулися, можна було б виписати його із шпиталю. А такий от брак усякого прогресу в Йоссар’яновій печінці лише збивав лікарів з пантелику.

Щоранку вони робили обхід – троє бадьорих, діловито заклопотаних, заповзятливих базік із розгубленими очима; їх супроводжувала так само бадьора, діловито заклопотана палатна медсестра Качкіт, що теж по-своєму не любила Йоссар’яна.

– Ну, а сьогодні ж як? – нетерпляче запитував хтось із них, і всі четверо діловито зиркали на температурну картку в ногах його ліжка.

Вони не приховували свого роздратування, побачивши, що температура не падає.

– Як і раніше.

– Хм! Невже й досі не випорожнювалися? – чимраз вище зводив брови лікар у чині полковника.

Йоссар’ян мовчки хитав головою. Лікарі обмінювалися значливими поглядами.

– Дайте йому ще одну таблетку.

Сестра Качкіт слухняно занотовувала, що Йоссар’янові треба дати ще одну таблетку пургену, і одразу ж підбігала до сусіднього ліжка – слідом за всією процесією. Ні, не любили ці сестрички Йоссар’яна!

По правді ж, кольки давно минули; просто Йоссар’ян умів тримати язика за зубами, тож лікарі про це й не здогадувалися. А втім, певно, дехто здогадувався, що він час од часу таки випорожнюється, – тільки потай від усіх, тишком-нишком.

Узагалі Йоссар’янові страх як подобалося шпитальне життя. Годували тут цілком пристойно, а йому ще й подавали просто до ліжка. Хворі діставали додаткову порцію свіжозвареного м’яса; пополудні ж, у найбільшу спекоту, їм приносили холодний фруктовий сік або шоколадний напій. І, головне, опріч лікарів та медсестер, ніхто не докучав.

Щоправда, кожного ранку годину-другу доводилось займатися цензуруванням кореспонденції, зате потім можна було аж до вечора з чистим сумлінням бити байди. Тож у шпиталі Йоссар’ян мав усе, чого душа бажала, і міг залишатися там, скільки захоче, бо температура в нього стійко трималася майже на півтора градуса вище норми. Жилося йому навіть краще, ніж Данбарові, якому лиш тоді подавали до ліжка, як він падав на підлогу і розквашував собі фізію.

Постановивши пролежати тут аж до дня перемоги, Йоссар’ян повідомив усіх своїх знайомих та близьких, що він зараз у шпиталі, не пояснюючи, однак, з якої причини. Потім, у пориві натхнення, він написав, що йому доручають одне особливо небезпечне завдання. «Визвався, звичайно, добровольцем, бо ризик смертельний, але ж хтось мусить це зробити. Подробиці – як повернуся живий». І відтоді нікому ані рядка.

Офіцерів тримали у шпиталі окремо від нижніх чинів і щоранку примушували перечитувати їхні листи. Годі було вигадати щось марудніше, і невдовзі Йоссар’ян з розчаруванням переконався, що нижнім чинам живеться на цьому світі аніскілечки не веселіше, ніж вищим. Геть знудившись уже під вечір першого ж дня, він почав вигадувати різні забави.

«Смерть епітетам!» – якось вирішив він і не помилував потому жодного прикметника чи прислівника в жодному з листів, що пройшли через його руки того дня. Назавтра Йоссар’ян оголосив смертельну війну артиклям і винищив їх до пня, всі, як один, – і визначені, і невизначені. Та справжню радість творчості відчув він лише третього дня, коли зачорнив у листах усі слова, крім займенників, особових і безособових, від цього тексти стали куди драматичніші, а зміст їхній у більшості випадків набув широкого, майже універсального характеру.

Далі Йоссар’ян заходився викреслювати всі звертання й підписи, залишаючи решту тексту без змін. А в одному листі він замалював геть усе, крім привітання «Люба Мері», і приписав унизу від себе: «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Цей О. Т. Святмен був їхнім полковим священиком.

Вичерпавши до краю усі можливості листів, Йоссар’ян розгорнув наступ на конверти. Одним недбалим порухом руки, неначе сам господь бог, він відправляв у небуття будинки, вулиці, квартали, часом стирав з лиця землі цілі міста… «Поправка двадцять друга» вимагала, щоб на кожному процензурованому листі стояло прізвище офіційного цензора. Більшості листів він узагалі не читав. На нечитаних листах Йоссар’ян без вагання підписувався власним прізвищем. А на читаних залишав підпис свого улюбленого автора «Вашінгтон Ірвінг» або, навпаки, «Ірвінг Вашінгтон»,^[1] щоб не набридало.

Цензурування листів мало серйозні наслідки: десь там, нагорі, по лунких коридорах генеральних штабів прокотилася хвиля занепокоєння, і незабаром у їхній палаті з’явився ще один симулянт, на цей раз таємний агент військової прокуратури Сі-Ай-Ді. Сіайдист одразу виказав себе, бо з ходу почав випитувати у всіх про офіцера на прізвище Ірвінг або Вашінгтон, а до того ж уже другого дня відмовився цензурувати листи, заявивши, що така нудота не для нього.

Палата на цей раз підібралась на славу: кращого товариства у Йоссар’яна й Данбара ще ніколи не траплялося. Одним із сусідів був двадцятичотирилітній капітан із ріденькими золотистими вусиками – пілот-винищувач; якось посеред минулої зими його збили над Адріатичним морем, і він навіть не застудився. Тепер же стояло жарке літо, капітана ніхто не збивав над водним простором, а він запевняв, що в нього грип. Праворуч од Йоссар’яна лежав, зберігаючи похітливу позу, – долілиць, – іще один капітан, приголомшена жертва любощів на природі, від яких йому залишився вікопомний сувенір – малярія в крові та слід москітового укусу на сідниці. Навпроти, через прохід між ліжками, влаштувався Данбар, а поруч нього – капітан артилерії, з яким Йоссар’ян більше не грав у шахи. Капітан був геніальний шахіст; граючи з ним, Йоссар’ян забував про все на світі, а це вже нікуди не годилося. Власне, саме тому Йоссар’ян і перестав грати з ним у шахи.

Крім них, у палаті ще лежав вельми грамотний паруб’яга із Техасу, котрий немовби щойно випав із кольорового голлівудського бойовика. Як істинний патріот, він був щиро переконаний, що людям порядним і грошовитим належить мати на виборах більше голосів, аніж усіляким там безробітним волоцюгам, проституткам, злочинцям, дегенератам, безбожникам та іншій непорядній, негрошовитій наволочі.

Того дня як до палати внесли Техасця, Йоссар’ян вишукував у листах слова, які хоч сяк-так римуються між собою. День був як день – довгий, задушний, безтурботний. Нещадна спека важко давила згори, тлумлячи всі звуки. Данбар нерухомо простягся горілиць, втупившись у стелю якимись скляними, немов у ляльки, очима. Він ревно намагався подовжити строк життя, наганяючи на себе нудоту. Данбар поринув у нудоту так глибоко, що Йоссар’ян навіть подумав, чи не віддав, бува, той уже богові душу.

Техасця поклали у ліжко посеред палати, і незабаром він заходився щедро ділитися своїми політичними поглядами.

– Отож-то й воно! – зненацька підвівшись у ліжку, із запалом вигукнув Данбар. – От я лежу й думаю – чого ж, думаю, нам бракує – бракує, і годі! А тепер от нарешті второпав. – Він смачно гупнув кулаком по долоні і врочисто проголосив: – Патріотизму нам, хлопці, бракує, ось чого!

– Правда, правда, правда! – гучно підхопив Йоссар’ян. – Гарячі сосиски на кожному розі, бейсбольна команда «Бруклін Доджерс», матусин яблучний струдель на день народження – ось за що ми всі гинемо! А хто гине за порядних людей?! І за те, щоб вони мали більше голосів на виборах?! Хто? А ніхто. Бо нема-таки в нас патріотизму – ось у чім річ. Ба, навіть матріотизму – і того в нас немає!

На прапорщика ліворуч од Йоссар’яна це не справило жодного враження.

– Начхати мені на все те, – байдужно буркнув він і втомлено повернувся до них спиною, вдаючи, що спить.

Такого товариського, душевного, щиросердого симпатяги, як той Техасець, досі тут не було. Не минуло й трьох днів, як його зненавиділа вся палата.

Варто було йому розтулити рота, як усіх починало сіпати, як од корости, тож люди тікали від нього хто куди – всі, крім хіба що вояка в білому, котрий не міг утекти. Вояк був з голови до п’ят запакований у марлю й гіпс. Він не міг поворухнути ні ногами, ні руками. До палати його внесли потайки серед ночі, отже, до самого ранку ніхто й гадки не мав про його існування. Аж раптом, прокинувшись, усі побачили дві химерні, задерті догори ноги і дві прямовисно підвішені, так само химерні руки, всі чотири кінцівки утримувалися в повітрі з допомогою свинцевих противаг, що зловісними чорними тінями нависли над його ліжком. Під ліктями в бинтах було вшито клапани на «блискавках» – вони правили воякові за губи, бо крізь них його накачували якоюсь прозорою рідиною з прозорого бутля. Із замурованої пахвини стирчала цинкова рурка, сполучена з тоненьким шлангом, по якому рідина з нирок невпинно скапувала до іншого закоркованого бутля. Щойно бутель на підлозі наповнювався, а бутель над ліктем відповідно порожнів, їх тут же міняли місцями, і перекачування таємничого зілля тривало далі. А самого вояка вони так і не бачили – тільки чорна рвана дірка зяяла в бинтах там, де мав бути його рот.

Вояка в білому поклали поруч із Техасцем, і той, сидячи боксом до нового сусіда, з ранку до вечора, смачно розтягуючи слова, вуркотів йому щось приємне, заспокійливе – од щирого серця. Вояк у білому не відповідав, та це Техасця аж ніяк не бентежило.

Двічі на добу їм міряли температуру. Вранці, тільки-но всі прокидалися, а потім під вечір до палати навідувалася друга сестра, міс Занудер, із банкою градусників і, неквапливо ступаючи по колу від ліжка до ліжка, наділяла кожного хворого градусником. Воякові в білому вона теж умудрялася встромити градусник, обіперши його об нижній край дірки над ротом. Потім поверталась до першого ліжка, забирала градусник, записувала температуру і так знову по колу обходила всю палату, від ліжка до ліжка.

І от одного чудового дня, ледь почавши своє звичайне друге коло, вона підійшла до вояка в білому, взяла градусник і виявила, що вояк помер.

– Душогуб, – тихо промовив Данбар.

Техасець скоса зиркнув на нього і всміхнувся якось невпевнено.

– Убивця, – мовив Йоссар’ян.

– Це ви про кого, братики? – занепокоївся Техасець.

– Твоя робота! – відповів Данбар.

– Занапастив живу душу! – пояснив Йоссар’ян.

– Та ви що, братики, того, очамріли? – одсахнувся Техасець. – Я ж і пальцем його не чіпав!

– Твоя робота, душогубе! – повторив Данбар.

– Я чув, як ти його добивав! – докинув Йоссар’ян.

– Ти прикандзюбив його, – бо він чорношкірий, – пояснив Данбар.

– Та ви, братики, таки очамріли! – заволав Техасець. – Цей покій тільки для нашого брата, для білих! Для чорнопиких тут є окрема палата!

– Сержант провіз його сюди нелегально, – пояснив Данбар.

– Бо сержант – червоний, – докинув Йоссар’ян.

– І ти це добре знав!

На прапорщика по ліву руку від Йоссар’яна ця пригода з вояком у білому не справила ніякого враження. На прапорщика ніщо не справляло враження: коли він уже й розтуляв рота, то тільки щоб вилаятися.

За день до того, як Йоссар’ян познайомився з капеланом, у шпитальній їдальні вибухнув газовий балон. Загорілася кухня. По шпиталю повільно поповзла хвиля задушливої духоти. Навіть тут, у їхній палаті, мало не за кілометр од пожежі, було чути, як стугонить полум’я і сухо тріщать, згоряючи, дошки. За пурпуровими шибками клубочився густий сірий дим. Десь хвилин за п’ятнадцять з аеродрому на поєдинок з вогнем примчали пожежні машини. Протягом півгодини шаленого змагання рахунок був нічийний, потім пожежники почали брати гору, і раптом почувся знайомий одноманітний гул: це на базу повертались бомбардувальники. Пожежники мусили хутенько скатати свої шланги й щодуху мчати назад – на випадок, якби котрийсь із літаків упав і загорівся при посадці. Та всі літаки приземлилися щасливо, і, допіру останній з них опинився на землі, пожежники знову розвернули свої машини й помчали до шпиталю – продовжити герць із вогнем.

Коли вони знову подолали підйом – шпиталь стояв на горбі,– вже було по пожежі. Вогонь наказав довго жити, помер власною смертю, згас сам по собі, не залишивши ані жаринки, яку треба було б добивати із брандспойтів, і засмученим пожежникам не зоставалось нічого іншого, як дудлити теплу каву й до самого вечора тинятися навколо шпиталю, полюючи на згідливих медсестер.

Капелан з’явився на другий день після пожежі, коли Йоссар’ян саме викорчовував із листів усі слова, крім любовних.

– Як ви себе почуваєте? – запитав капелан, примостившись на стільці в проході між ліжками. Він сів трохи боком, так що на його петлицях Йоссар’ян бачив лиш капітанські смужки і не здогадувався, хто ж насправді його гість. «Певно, ще один лікар або ще один псих», – байдуже подумав він, а вголос одказав:

– Загалом добре. Правда, трохи поколює в печінці – та й із випорожненням тугувато. Але загалом непогано.

– Це добре, що непогано, – зауважив капелан.

– Авжеж, – підтакнув Йоссар’ян. – Це непогано, що добре.

– Я б навідався до вас раніше, – сказав капелан, – та щось трохи занедужав.

– Це вже погано, – відказав Йоссар’ян.

– Звичайний нежить, – квапливо пояснив капелан.

– А в мене температура, – так само квапливо повідомив Йоссар’ян.

– Це погано, – зауважив капелан.

– Авжеж, – погодився Йоссар’ян. – Це погано.

Капелан знервовано засовався на стільці.

– Чим я можу бути вам корисний? – помовчавши, запитав він.

– Та, мабуть, нічим, – зітхнув Йоссар’ян. – Тут я маю від медицини все, що потрібно.

– Я не про те, – враз зашарівшись, промовив капелан. – Я мав на думці зовсім інше. Книжки… Сигарети… Якісь іграшки…

– Та ні,– відповів Йоссар’ян. – Щиро дякую. У мене, по-моєму, є все, що потрібно. Крім хіба що здоров’я.

– Це погано.

– Ваша правда, – погодився Йоссар’ян. – Погано.

Капелан знову заметушився. Кілька разів він безпорадно озирнувся довкола, звів погляд на стелю, глянув на підлогу і, нарешті, глибоко вдихнувши, проказав:

– Вам привіт од лейтенанта Кристі.

Отже, в них був спільний знайомий: здуріти можна! Тепер спробуй-но відкрутитися од розмови.

– Ви знаєте лейтенанта Кристі? – скрушно запитав він.

– Я його чудово знаю, – усміхнувся капелан.

– А вам не здається, що він трохи того?

Усмішка на губах капелана вмить згасла.

– Що?! Ні, ні… Як вам сказати… Боюсь, що я не так добре його знаю.

– Ще й як того! – запевнив Йоссар’ян. – Усі вони придурки, а він – найперший.

Капелан мужньо витримав наступну хвилину мовчання.

– Це ви – капітан Йоссар’ян? – зненацька вигукнув він.

– У Кристі погана спадковість. Він із порядної сім’ї.

– Пробачте, будь ласка, – боязко повторив капелан, – Можливо, я помилився… Я ніколи собі цього не прощу! Це ви – капітан Йоссар’ян?

– Так точно, – признався капітан Йоссар’ян. – Це я капітан Йоссар’ян. А що?

– Із двісті п’ятдесят шостої ескадрильї?

– Із бойової двісті п’ятдесят шостої ескадрильї,– вточнив Йоссар’ян. – І я не знаю іншого капітана Йоссар’яна. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йоссар’ян, якого я знаю, а більш мені про це нічого не відомо.

– Ясно, – з нещасним виглядом промовив капелан.

– А коли б нас було двоє, то, піднесені до восьмого ступеня, восьмого бойового ступеня, ми б склали бойовий номер нашої бойової ескадрильї,– додав Йоссар’ян. – Це я на той випадок, якщо ви збираєтесь написати про нас символічну поему. Адже ви поет, я вгадав?

– Ні, я не поет, – пробелькотів капелан. – І я не збираюся писати символічної поеми…

Йоссар’ян рвучко випростався: він помітив маленького срібного хрестика, що блиснув на другій петлиці капелана. Досі йому ще не випадало розмовляти із священнослужителями, і він аж отетерів од такої оказії.

– Та ви ж капелан! – у захваті вигукнув він. – А я й не знав, що ви капелан!

– Авжеж, – відповів капелан. – Ви й справді не знали, що я капелан?

– Ні, звичайно ні! Звідки я міг знати, що ви капелан? – Йоссар’ян захоплено витріщився на нього, вишкіривши в усмішці всі свої зуби. – Я ще зроду не бачив справжнього капелана!

Капелан знову зашарівся і втупив очі в підлогу. Це був худорлявий шатен років ледве за тридцять, із сором’язливими карими очима. На блідому довгастому обличчі, в заглибинах щік виднілися невинні розсипи рожевих цяточок – сліди юнацьких прищів. Йоссар’янові одразу закортіло чимось стати йому у пригоді: може, йому щось потрібно?

– Може, вам щось потрібно? – знову запитав капелан.

– Та ні,– усе ще шкірячи зуби, похитав головою Йоссар’ян. – У мене є все, що потрібно, і я чудово себе почуваю. Між нами кажучи, я цілком здоровий.

– Це добре, – мовив капелан і зніяковіло хихикнув, але тут же швидко затулив собі рота кулаком, бо побачив, що Йоссар’ян не сміється разом з ним. – Я маю ще навідати інших наших однополчан, – винувато проказав він. – А до вас я ще прийду. Можливо, навіть завтра.

– Прекрасно, – мовив Йоссар’ян.

– Неодмінно прийду, якщо ви справді цього хочете, – мовив капелан, зніяковіло потупившись. – Якщо моє товариство вас не обтяжує… як багатьох інших.

– Я дуже хочу, – аж весь просяявши від теплого почуття симпатії до капелана, відповів Йоссар’ян. – Мені ваше товариство буде приємне.

Капелан вдячною усмішкою відповів і зиркнув на клаптик паперу, який доти ховав у жмені. Тоді почав лічити ліжка в палаті, беззвучно ворушачи губами, і зупинив невпевнений погляд на Данбарові.

– Ви не скажете, – пошепки запитав він, – то часом не лейтенант Данбар?

– Авжеж, – вигукнув на весь голос Йоссар’ян. – То саме він, лейтенант Данбар.

– Дякую, – пошепки сказав капелан, – ви дуже люб’язні. Я маю навідати і його. Я маю навідати всіх наших однополчан, які лежать у цьому шпиталі.

– Навіть тих, що в інших палатах?

– І тих, що в інших палатах, – теж.

– Ой, будьте обережні в інших палатах, отче, – застеріг його Йоссар’ян. – То палати для психів. Там повно душевнохворих.

– Не треба називати мене «отче», – зауважив капелан. – Я анабаптист.^[2]

– Будьте обережні,– похмуро провадив Йоссар’ян. – В тих палатах навіть військова поліція вам не допоможе, бо найбожевільніші з них – це саме військові поліцейські. Я б супроводив вас, та сам їх до смерті боюся. Божевілля – штука заразна. Тут тільки наша палата й нормальна, крім нас – усі психи. І не тільки в шпиталі,– можливо, й у всьому світі. Стережіться, капелане!

Той квапливо підвівся й бочком-бочком одступив од Йоссар’янового ліжка. Потім кивнув головою, лагідно всміхнувся й пообіцяв стерегтися.

– А тепер я піду до лейтенанта Данбара, – мовив він і, повагавшись, винувато запитав – Як він, по-вашому? Нічого?

– Цей якраз нормальний, – запевнив його Йоссар’ян. – Рідкісний хлопчина. І, головне, як ніхто, розкутий духом.

– Я не про те, – знову зашепотів капелан. – Він дуже хворий?

– Та ні, не дуже. Між нами кажучи, він цілком здоровий.

– Це добре, – з полегшенням зітхнув капелан.

– Авжеж, – підтримав його Йоссар’ян. – По-моєму, це таки непогано.

– Капелан! – заволав Данбар, коли той навідав його і пішов геть. – Уявляєш собі?! Живий капелан!

– Правда, душка? – мовив Йоссар’ян. – От таким би давали по три голоси на виборах!

– Хто б це їм давав? – скептично запитав Данбар.

Окремо від інших, у дальному кутку палати, за зеленою фанерною ширмою стояло ще одне ліжко, в якому день і ніч невтомно працював імпозантний, ще не старий полковник. Кожного дня його відвідувала лагідна, миловидна жіночка з кучерявим попелястим волоссям, котра явно не належала ні до шпитального персоналу, ні до Жіночого допоміжного корпусу, ні до Червоного Хреста. Проте вона щополудня з’являлась у цьому шпиталі на П’яносі,– граціозна молода жінка, завжди в іншому елегантному платтячку пастельних тонів, у білих лодочках на невисоких підборах, од яких угору бігли бездоганно прямі шви нейлонових панчіх.

Полковник був зв’язківцем і, певно, саме тому день і ніч приймав із власного нутра липкі, тягучі донесення про останні події, методично запаковував їх у білі марлеві конверти і тут же відправляв далі, до накритої кришкою білої посудини, що стояла на низенькій тумбочці в головах його ліжка. Полковник цей вражав уяву. В нього був запалий рот, запалі щоки, запалі сумні, каламутно-імлисті, якісь запліснявілі очі. Обличчя відливало тьмяним сріблом. Кашляв він тихо, стримано, і, коли поволі підносив до губ черговий клапоть марлі, на обличчі в нього автоматично з’являлася гримаса мимовільної огиди.

Навколо полковника метушився цілий рій спеціалістів, котрі день і ніч спеціалізувались на його недугах, пробуючи встановити, що саме його сушить. Вони просвічували йому сліпучими променями очі, щоб побачити, чи добре він бачить; щоб почути, як він відчуває, вганяли в нерви голки. Уролог займався його сечею, лімфолог – лімфою, ендокринолог – залозами, психопатолог – психікою, дерматолог – шкірою, пахолог – його пахом, кістолог шукав у нього кісту, а лисий педант-китолог, що його недавно, через нез’ясовну примху якогось зіпсованого анода в урядовому комп’ютері, підступно й безжально перекинули з кафедри зоології в Гарвардському університеті до військового медкорпусу на П’яносі, влаштовував з конаючим полковником семінари, присвячені славнозвісному роману Мелвіла про білого кита – «Мобі Дік».

Нікого не досліджували так ретельно, як цього полковника. Далебі, в усьому його організмі не зосталося жодного органа, якого б не піддали знущанню, не напхали б фармакологічною поганню, не випорпали й не випотрошили, не перемацали й не перефотографували, не видалили б геть, не утяли або не замінили новим. Біля його ліжка годинами сиділа струнка, тендітна й чепурна жіночка. З тонкою усмішкою на устах вона раз у раз торкалася його чола, являючи собою втілення шляхетної журби. Полковник був довготелесий, кощавий і сутулий. Очі в нього наче провалилися у фіолетові западини. Підводячись, він горбився ще більше і, коли обережно пересувався по палаті, ледве човгаючи пантофлями, то й сам скидався на ходячу западину. Жінка говорила тихо, тихіше навіть, аніж кахикав полковник. Ніхто в палаті так і не довідався, який у неї голос…

За якихось десять днів після своєї появи Техасець буквально спустошив палату. Першим зламався і дав драла артилерійський капітан, і це поклало початок великому переселенню. Данбар, Йоссар’ян та пілот-винищувач злиняли того ж самого ранку. В Данбара зненацька розмакітрилося в голові, в капітана винищувальної авіації – відпустило в носі. Йоссар’ян сказав лікарям, що кольки нарешті в нього минули: цього було цілком досить. Незворушний прапорщик і той утік.

За якихось десять днів патріот із Техасу повернув усіх до бойових лав – усіх, крім сіайдиста, бо той заразився грипом од капітана-винищувача і вже по-справжньому зліг із запаленням легень.

2. Мудренджер

Із певного погляду сіайдистові пощастило: адже поза стінами шпиталю й далі точилася війна. Люди впадали в шал і діставали ордени та медалі. Обабіч лінії фронту, що розполовинила світ, молоді хлопці йшли на вірну смерть – за батьківщину, як їм казали, – і всім, схоже, здавалося, що так і треба, а надто самим молодим хлопцям, котрі йшли на смерть, так і не встигши пожити.

І не було видно тому кінця-краю! Єдиний кінець-край, який міг завбачити Йоссар’ян, – то його власний кінець-край, тож він з легкою душею провалявся б у шпиталі аж до судного дня, коли б не той Техасець із жорноподібною щелепою та широкою, як криси ковбойського бриля, щирою, нездоланно-чарівною посмішкою, якою немовби навіки репнуло його праведне обличчя.

Техасець ладен був ощасливити всіх своїх ближніх – та тільки не Данбара і не Йоссар’яна. Він був по-справжньому хворий!

Та коли б навіть Техасець і захотів ощасливити Йоссар’яна, у нього все одно нічого не вийшло б, бо за стінами шпиталю Йоссар’ян не бачив нічого радісного. Єдине, що він бачив там, була війна, але ніхто не помічав її, крім Йоссар’яна та Данбара. А коли Йоссар’ян пробував відкрити людям очі, всі сахалися від нього, як від небезпечного психа. Навіть Мудренджер – при останній їхній зустрічі, перед шпиталем, – і той привселюдно обізвав його психом, а Мудренджер був не дурень, хоча міг би бути й мудрішим.

– Та ти просто псих! – загорлав він тоді не своїм голосом, учепившись обіруч за край столу, біля якого вони сиділи. Від люті й праведного обурення його, здавалося, от-от ударить грець.

– Мудренджере, ну чого ти сікаєшся до людей? – утомлено озвався Данбар крізь гамір в офіцерському клубі.

– Псих, та й годі! – наполягав Мудренджер.

– Мене намагаються вбити, – розважливо пояснив йому Йоссар’ян.

– Чому саме тебе?

– Бо в мене стріляють.

– В усіх нас стріляють – на те й війна!

– І думаєш, мені від цього легше?

Мудренджер уже був шарпнувся, щоб скочити з крісла, – очі його зволожіли, збілілі губи сіпав нервовий тик. Як завжди, коли він сперечався через свої переконання, Мудренджер і на цей раз судорожно засапав, змахуючи повіками гіркі сльози неподіленої віри. У Мудренджера було безліч принципів, у які він свято вірив. Мудренджер був душевнохворий.

– Хто? – допитувався він. – Ну, хто саме, по-твоєму, намагається тебе вбити?

– Та кого не візьми.

– Де ти їх бачиш?

– А ти що, не бачиш?

– От я й не бачу!

– А ще кажеш, що вони не намагаються мене вбити!

– Але ж… – Мудренджер нараз затнувся й у розпачі повалився на місце.

Мудренджер щиро вірив у свою правоту, однак і в Йоссар’яна були неспростовні докази, що геть незнайомі йому люди цілять у нього з гармат щоразу, як він підіймається в повітря, щоб скинути на них бомби, – яка вже тут радість! І не було ніякої радості в тому, щоб гибіти, як останній волоцюга, в наметі на П’яносі поміж пасмом опасистих гір за спиною та пустинною блакиттю моря перед очима – байдужного моря, яке, однак, проковтне тебе при першій-ліпшій нагоді, так що й оком не встигнеш зморгнути, а потім, награвшись, виплюне днів за три на берег – розбухлого, посинілого, протухлого, вільного від усіх боргів та обов’язків, з двома цівками солоної води з холодних ніздрів.

Йоссар’янів намет стояв коло вузької, як стіна, сіруватої смужки лісу, що відділяла його ескадрилью від Данбарової. Поруч, уздовж траншеї покинутої залізничної колії, пролягав тимчасовий бензопровід, з якого заправлялись на льотному полі бензовози. Завдяки його сусідові Весслу цей намет був найупорядкованішим у всій ескадрильї. Щоразу, коли Йоссар’ян повертався після чергового відпочинку в шпиталі чи відпустки до Рима, його приємно вражали нові вигоди, які запровадив за час його відсутності Вессл: то водогін, то дров’яна грубка, то зацементована долівка. Місце для намету вибрав свого часу Йоссар’ян, а ставили вони його вдвох із Весслом. Вессл, завжди усміхнений пігмей з пілотськими нашивками й густою кучерявою чуприною, розділеною пробором навпіл, подавав ідеї, а Йоссар’ян, вищий на зріст, дужчий, м’язистіший і меткіший, слухняно виконував усі його розпорядження. Жили вони вдвох, хоча намет призначався на шістьох. Коли настало літо, Вессл закотив догори борти намету, щоб вітерець – нечастий гість – од моря міг видмухати ізсередини розпечене повітря.

Поруч, у двомісному наметі, раював у самотині жерун арахісу Тупермейєр, котрий щоночі стріляв по манюсіньких польових мишках із пістолета сорок п’ятого калібру, що його поцупив у небіжчика із Йоссар’янового намету. Далі за Тупермейєровим стояв намет, якого Макпростак уже не ділив із Мудренджером: той іще не об’явився, коли Йоссар’ян виписався зі шпиталю. На його місце тепер поселився Кристі, але цей тим часом подався до Рима, де упадав біля сонливої проститутки, в яку шалено закохався. Тільки їй уже давно остогидла і її професія, і сам Кристі.

Пілот Макпростак був геть ненормальний: він ніколи не пропускав нагоди прошугнути бриючим льотом понад самим наметом Йоссар’яна, аби лиш перевірити, чи той не боягуз; а ще він полюбляв пронестися з шаленим ревом над плотом на порожніх бочках, що мирно погойдувався на воді поблизу сніжно-білої піщаної коси, коли там голяка смагліли офіцери. Ділити намет із божевільним – не іграшки, та Кристі було начхати, він і сам був псих і кожного вільного дня біг упрівати на будівництві офіцерського клубу, до якого Йоссар’ян ніколи й рук не приклав.

Взагалі можна було нарахувати вже чимало офіцерських клубів, до спорудження яких Йоссар’ян не приклав рук, але з жодного він не пишався так, як із цього, на П’яносі. То був величний і – мовлячи про Йоссар’яна – абсолютно нерукотворний пам’ятник силі його духу. Поки тривало будівництво, Йоссар’ян не показав там і носа, зате потім став найзапеклішим його завсідником – так сподобалась йому ця простора, гарна, оббита гонтом будівля. І справді, кращий офіцерський клуб важко було й уявити, тож серце Йоссар’яна лунко стукотіло від гордощів, коли він, споглядаючи споруду, виразно усвідомлював, що в цьому архітектурному диві не закладено ані крихти його власної праці.

Того вечора, як вони із Мудренджером востаннє обзивали один одного психами, їх було четверо за столиком в офіцерському клубі. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, на якому Везунбі теж ніколи не програвав. Кості Везунбі метав так само майстерно, як грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг Везунбі був таким же зухом, як і в усьому, за що брався. Все, що робив Везунбі, він робив краще за всіх. Цей білявий хлопчина із Айови щиро вірив у бога, святу материнську любов і в американський спосіб життя, хоча зроду над усим цим не замислювався. Це був загальний улюбленець.