Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)

– Ти даремно марнуєш час, – змушений був сказати йому Док Дайлік.

– Чому? Хіба ти не можеш списати на землю льотчика, в якого не всі вдома?

– Певно, що можу. Навіть мушу. Інструкція каже, що я зобов’язаний негайно списувати кожного, хто збожеволів.

– Тоді чого ж ти мене не списуєш? Я божевільний. Поспитай-но в Мудренджера.

– У Мудренджера? А де він зараз, твій Мудренджер? Знайди мені Мудренджера, і я в нього спитаю.

– Тоді спитай у будь-кого з офіцерів. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

– Вони самі такі.

– То чому ж ти не списуєш їх на землю?

– А чого вони не просять, щоб я списав їх на землю?

– А того, що вони божевільні, ось чого…

– Певна річ, вони божевільні,– відказав Док Дайлік. – Хіба ж я тобі не казав, що вони божевільні? Та хіба ж божевільному можна дозволити визначати, збожеволів він чи ні?

Йоссар’ян пильно глянув на нього й почав заходити з другого боку.

– Ну, а скажімо, Вессл – божевільний?

– Ще й який! – мовив Док Дайлік.

– Отже, ти можеш списати його на землю?

– Авжеж, можу! Та спочатку він сам мусить мене про це попросити. Так каже інструкція.

– А чому ж він не просить?

– Бо він божевільний, – одказав Док Дайлік. – Він напевне мусить бути божевільним, якщо, побувавши стільки років на волосинці від смерті, все одно й далі літає на завдання! Звичайно, я можу списати Вессла. Та спочатку він сам має мене про це попросити.

– І це все, що він має зробити, щоб звільнитись від польотів?

– Атож. Нехай тільки попросить.

– І тоді ти зможеш списати його на землю? – перепитав Йоссар’ян.

– Ні. Тоді я нізащо не зможу списати його на землю.

– Ти хочеш сказати, що тут є якась заковика?

– Ще й яка заковика, – відказав Док Дайлік. – «Поправка двадцять друга». Кожний, хто намагається уникнути виконання бойового обов’язку, не може вважатися божевільним.

Була всього одна заковика – «Поправка двадцять друга», згідно з якою турбота про власну безпеку перед лицем прямої й безпосередньої небезпеки є проявом нормального глузду. Вессл божевільний, і його можна списати на землю. Все, що він має для цього зробити, – це попросити, але коли він попросить, його відразу перестануть вважати душевнохворим і примусять літати на завдання. Вессл був би навіжений, коли б і далі літав на завдання, і нормальний, коли б перестав літати. Та коли він нормальний, він повинен літати. Якщо він літає – виходить, він божевільний і літати не повинен; та якщо він не хоче літати – виходить, він здоровий і літати повинен. Залізна логіка «Поправки двадцять другої» справила на Йоссар’яна таке глибоке враження, що він мимоволі шанобливо присвиснув.

– Ну й заковика, ця їхня «Поправка двадцять друга». Справжня пастка, – зауважив він.

– Пастка на дурнів! – погодився Док Дайлік. – Розумних рук діло.

Йоссар’ян раптом побачив її ясно, в усій запаморочливій переконливості. Була якась хитромудра точність у досконалій гармонії її складових частин, витонченій і кошмарній водночас, – такими бувають витвори модернізму. Тож Йоссар’ян часом утрачав певність, що він взагалі її розуміє, як-от не мав він певності щодо справжнього модерністського мистецтва або, скажімо, щодо мушок, які помітив Вессл в очах Везунбі.

Щоразу, коли заходила мова про мушок в очах у Везунбі, Йоссар’ян міг покластись лише на слово Вессла.

– Та їх там у нього цілий рій, – запевнив його Вессл невдовзі після того, як побився з Везунбі в офіцерському клубі.– Хоча він сам, либонь, того, й не помічає. От чому він і бачить усе не так, як воно є насправді.

– Як це він може цього не помічати? – здивувався Йоссар’ян.

– А так, що в нього мушки в очах! – набравши повні груди повітря, терпляче пояснив йому Вессл. Ну, як він може помітити, що в нього в очах мушки, коли у нього в очах мушки?!

У цьому було не менше логіки, ніж у всьому іншому, та й узагалі Йоссар’ян не міг не вірити йому, бо ж Вессл походив не з Нью-Йорка, а з далекої глушини і тому незрівнянно більше за нього знав про життя дикої природи, та, на відміну від Йоссар’янових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного отця, адвоката, сусідів та газет, ні разу до того не збрехав йому, коли йшлося про важливі речі.

День чи два Йоссар’ян сам-один перетравлював щойно здобуті відомості про Везунбі, а потім вирішив зробити добре діло – поділитися ними із самим Везунбі.

– Слухай-но, Везунбі,– зичливо шепнув він йому до вуха, коли вони перед щотижневим «молочним рейсом» до Парми зіткнулись у вузькому проході до парашутного намету, – ти знаєш, що в тебе в очах мушки?

– Що? – скинувся Везунбі, спантеличений вже тому, що Йоссар’ян узагалі до нього заговорив.

– У тебе в очах мушки, – повторив Йоссар’ян. – Мушки, розумієш? Ось чому ти сам їх не бачиш.

Здивований Везунбі відсахнувся від нього з острахом та огидою і, ображений, надовго занімів. Він мовчав, аж поки не опинився поруч із Тупермейєром у джипі на довгому й прямому шляху, що вів до штабу ескадрильї, куди метушливий майор Денбі, оперативник, викликав на попередній інструктаж усіх провідних пілотів, бомбардирів та штурманів.

Везунбі заговорив тихо, щоб його не почули ні водій, ні капітан Гадд, котрий витягся, заплющивши очі, на переднім сидінні джипа.

– Слухай-но, Тупермейєре, – невпевнено запитав він. – Глянь мені у вічі. Тільки чесно. Там немає… чи є… мухи?

– Муки? – знову закліпав Тупермейєр. – Які ще муки?

– Не муки, а мухи! Ну, мушки… – прошепотів Везунбі.

– Мушки? – знову закліпав Тупермейєр. – Які ще мушки?

– А ті, що в мене в очах.

– Ти що, маку наївся? – запитав Тупермейєр.

– Нічого я не наївся. Це Йоссар’ян наївся. А тепер, тільки чесно, у мене справді мушки в очах? Кажи сміливо, я стерплю все.

Тупермейєр кинув до рота ще одну жменю арахісових горішків і уважно подивився у вічі Везунбі.

– Не бачу я там жодних мушок, – нарешті заявив він.

Везунбі з величезним полегшенням зітхнув. У Тупермейєра на губах, підборідді й щоках повисли кришки від арахісових горішків.

– У тебе вся пика в арахісових кришках, – зауважив Везунбі.

– Краще вже мати кришки на пиці, аніж мушки в оці,– відрубав Тупермейєр.

Офіцерів п’яти інших екіпажів кожної ланки привозили грузовиками на загальний інструктаж, що відбувався на півгодини пізніше. Нижні чини, яких мало бути по троє в екіпажі, взагалі не брали участі в інструктажах. Їх закидали прямо на аеродром до підготовлених для польоту літаків, і вони разом з технічним персоналом чекали там, поки приїдуть офіцери. Тоді грюкнуть, відчиняючись, дверцята в задніх бортах грузовиків і треба негайно видиратись на літаки – запускати мотори.

Сперті на підпорки, двигуни нагадують довгасті цукерки на паличках. Та ось неквапом, немовби проти волі, починають крутитись пропелери, далі все швидше й швидше, все легше й легше, і ось уже, зненацька здригнувшись, літаки сердито відкидають підпорки, важко рушають з місця й незграбно, мов якісь незугарні, сліпі, кульгаві потвори, сунуть по всипаному гравієм полю до зльотної смуги, де, зрештою, шикуються в чергу. Потім, один за одним, швидко розбігаються і з диким, оглушливим ревом здіймаються в повітря, роблять повільний віраж понад строкатими маківками дерев, описують коло над аеродромом, усі на одній швидкості, кінець кінцем розбиваються на ланки, по шість у кожній, і над лазурним морем починають перший етап свого льоту до цілей, розташованих десь у Північній Італії чи Південній Франції. Машини невпинно набирають висоту, і, коли долетять до території противника, під ними буде вже понад три тисячі метрів.

І щоразу всіх вражало відчуття неземного спокою й цілковитої тиші, яку порушували хіба що сухі черги пробних пострілів з бортових кулеметів та випадкові, уривчасті й невиразні команди в навушниках, поки нарешті бомбардир у кожному літаку чітко оголосить, що машина зайняла бойову позицію й заходить на ціль. І завжди над головою світило сліпуче сонце, а в горлі ледь поколювало від розрідженого повітря.

Б-25, на яких вони літали, – то були стійкі, надійні двомоторні машини з довгими крилами і двома кілями, пофарбовані у тьмяний зелений колір. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йоссар’яна, який сидів на місці бомбардира, був надто вузький лаз від його кабіни в критій плексигласом носовій частині до найближчого аварійного люка. Лаз являв собою тісний холодний квадратний тунель, що закінчувався аж у пілотській кабіні, під самими штурвалами. Такий дебелий хлопець, як Йоссар’ян, насилу міг у нього пропхатися. Штурман Аарфі, вгодований, кругловидий, з маленькими, як у ящірки, очицями та незмінною люлькою в зубах, теж мав клопіт із тим лазом. Тому, підходячи до цілі, Йоссар’ян ніколи не забував вигнати його з передньої кабіни, де вони сиділи вдвох. Це були напружені хвилини, сповнені важкого чекання, коли вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш – коли ж то зенітні батареї впіймають літак у приціл, одкриють вогонь і, якщо зуміють, відправлять тебе у царство вічного сну.

Лаз був для Йоссар’яна дорогою життя на той випадок, коли б літак почав падати, але Йоссар’ян люто ненавидів його і кляв на всі заставки, лаючи заодно й лиху долю, що спорудила цю пастку, аби мерщій загнати Йоссар’яна на той світ. Адже в носовій частині кожного Б-25 було вдосталь місця, для додаткового аварійного люка, та жодна сволота не здогадалась його зробити. Замість люка був лаз, а після авіньйонської веремії він зненавидів кожен його нескінченний дюйм, бо кожний дюйм був завдовжки у милю, довгі-предовгі секунди не пускав Йоссар’яна до парашута, надто громіздкого, щоб тарганити його весь час на собі. А потрібні були ще секунди й секунди, щоб натягти парашут та пролізти поміж трохи піднятим куполом кабіни й черевиками горішнього стрільця до аварійного люка в підлозі. Йоссар’ян багато чого віддав би за те, щоб бути там, куди він виганяв Аарфі. Жадав би сидіти просто на кришці люка, закопавшися в купу запасних бронежилетів, один з яких залюбки тримав би завжди при собі; він уже й парашут би пристебнув і чекав, стискаючи в одній руці червону скобу витяжного троса, а другою вчепившись у важіль люка, щоб якнайшвидше вивалитися в повітря, туди, до землі, тільки-но зачується перший моторошний скрегіт, із яким розвалюється підбита машина. Ось де він хотів би бути, як уже на те пішло, замість метлятися тут, у носовій кабіні, немов якась богом проклята, зачеплена за хвіст золота рибка в якомусь богом проклятому акваріумі, а тим часом прокляті, паскудні чорні зенітні вибухи клубочуться й громадяться, здіймаючись ярусами, навколо, знизу і згори; і вся ця космічно-фантасмагорично-апокаліптична напасть із гуркотом пре вгору, кидає тебе туди й сюди, трясе, турляє, молосує, лупить по обшивці машини, пронизує її й загрожує знищити всіх в одну мить, в єдиному велетенському спалахові полум’я.

Аарфі був непотрібний Йоссар’янові – ні як штурман, ні як будь-хто інший, тому Йоссар’ян щоразу гнав його з носової частини під три чорти, щоб той не заважав йому, коли раптом доведеться прокладати собі шлях до порятунку. Тим самим Йоссар’ян надавав Аарфі чудову можливість тремтіти від страху там, де жадав би тремтіти він сам. Та Аарфі натомість волів краще стовбичити поміж першим та другим пілотами, вигідно поклавши свої пухкі руки на спинки їхніх крісел, і, не випускаючи з рота люльки, вести з Макпростаком та другим пілотом веселі теревені про всяку всячину. Щоправда, обом пілотам було зовсім ніколи розглядати всякі кумедні дурнички, що їх показував у небі Аарфі. Вся увага Макпростака була спрямована на виконання команди Йоссар’яна, який то переводив корабель на бойовий курс, то примушував рвучко звертати від хижих вогняних стовпів, – його різкі, верескливі, часом непристойні викрики дуже скидались на сповнені благань та мук зойки Голодного Джо, коли того навідували нічні кошмари. І серед усього цього неугавного хаосу Аарфі, за звичкою задумливо пихкаючи люлькою, споглядав війну, що лютувала за шибками кабіни, з незворушною цікавістю – так, немовби то була далека й дрібна неприємність, яка його особисто зовсім не стосується. Аарфі свято беріг вірність своєму студентському братству, любив верховодити на зборах колишніх однокашників – одне слово, був надто безмозкий, щоб розуміти, що то таке страх. Йоссар’ян був не такий безмозкий, він боявся і, якщо, потрапивши під обстріл, не облишав свій пост і не кидався до лазу, мов наполоханий щур, то лиш тому, що не наважився б довірити комусь іншому керівництво протизенітними маневрами при відході від цілі.

У всьому світі не було людини, яку Йоссар’ян міг би удостоїти такої честі – передоручив би їй цю найвідповідальнішу справу, бо не було в усьому світі більшого боягуза, ніж він сам. Жодний льотчик авіаполку не міг зрівнятися з ним у здійсненні протизенітного маневру, а чому – він і сам до ладу не знав.

А втім, цього й навчитися було неможливо, бо тут не існувало ніякої встановленої методи. Страх – ось що лежало в основі рятунку, і не було ще випадку, щоб Йоссар’янові його забракло. В ньому одному сиділо більше страху, ніж в Весслі та Голодному Джо разом узятих, більше навіть, ніж у Данбарі, який покірно змирився з думкою, що все одно колись доведеться помирати. Йоссар’ян же з цією думкою змирятися не хотів і шалено, руками й ногами хапався за життя. Щоразу після того, як вони скидали бомби, він починав горлати Макпростакові: «Давай, давай, давай, сволото, давай!», – і люто ненавидів при цьому Макпростака, немов то Макпростак завинив, що вони опинилися в такому місці, де чужинці щомиті можуть обернути їх у порох. Скільки разів вони літали, Йоссар’ян ніколи не допускав, щоб хтось інший подав голос через мікрофон, крім хіба що того страшного польоту, коли вони потрапили в пекло над Авіньйоном і Жлобс, ошалівши, почав плаксиво благати рятунку.

– Поможіть, поможіть йому, поможіть, – схлипував Жлобс. – Поможіть йому, поможіть, поможіть…

– Кому помогти? Кому помогти? – озвався тоді Йоссар’ян, устромивши штекер навушників у гніздо, з якого той щойно вискочив, бо Жлобс зненацька перехопив у Хлюпа управління і кинув машину в таке круте, оглушливе, карколомне, страхітливе піке, що Йоссар’ян безпорадно повис у кабіні, приклеївшись до стелі, аж поки Хлюп не взяв назад управління на себе й не вирівняв літака, повернувши його всередину гримучого, сліпучого, разючого фейєрверка, з якого вони були щасливо вибралися хвилину тому. «О боже, боже, боже», – беззвучно твердив Йоссар’ян, притиснутий тім’ям до стелі кабіни, неспроможний ворухнути ні рукою, ні ногою.

– Бомбардирові, бомбардиру! – зойкнув Жлобс, зачувши Йоссар’янів голос. – Він не відповідає, він не відповідає! Поможіть бомбардирові! Він не відповідає, він не відповідає! Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру!

– Я бомбардир! – загорлав у відповідь Йоссар’ян. – Я бомбардир! У мене все гаразд, у мене все гаразд.

– То поможіть же йому, поможіть, поможіть! – благав Жлобс. – Поможіть, поможіть, поможіть…

А в хвості літака конав Снігген.

6. Голодний Джо

Голодний Джо зробив уже всі п’ятдесят бойових вильотів, та легше йому не стало. Спакувавши свої манатки, він знову чекав на відправку додому. Ночами на Голодного Джо нападали кошмари, і його жахні, пронизливі, оглушливі зойки не давали спати всій ескадрильї – за винятком Хлюпа, п’ятнадцятирічного пілота, який прибрехав собі віку, щоб потрапити до війська, а тепер мешкав зі своїм улюбленим кошеням в одному наметі з Голодним Джо. Сон у Хлюпа був дуже чуткий, але він присягався, ніби ніколи не чув, що Голодний Джо горлав уночі. Голодному Джо було дуже зле.

– Це йому зле? – обурено огризнувся Док Дайлік. – Кажу тобі, що я вже тримав щастя у жмені. Я загрібав по п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податку, бо брав у пацієнтів просто з рук. А за моєю спиною стояла наймогутніша фахова асоціація у світі. І поглянь-но, що з тим усім тепер! Щойно я був налагодився відкладати на чорний день, так ось тобі маєш – вигадали якийсь фашизм і вплуталися в таку всесвітню колотнечу, що дістали навіть мене. Ні, просто сміх бере, коли чую, як такий от Голодний Джо щоночі горлає, наче його хто ріже. Мене бере сміх! Йому, бач, зле! А от мені, на його думку, добре!

Та Голодного Джо аж надто обсіли власні злигодні, щоб він переймався тим, як там воно – зле чи добре – Докові Дайліку. Взяти хоча б звуки. Від найлегшого шурхоту Голодний Джо просто скаженів: навіть удень він аж до хрипоти горлав на Аарфі за те, що той плямкає, коли смокче люльку, вичитував Вессла, бо в того шипить паяльник, лаяв Макпростака, щоб той не ляскав картами, граючи в покер чи в очко, шпетив вайлуватого Жлобса – той-бо клацає зубами, на що б не наштовхнувся. То вже був не чоловік, а ходячий моток пошарпаних нервів. Розмірений цокіт ручного годинника в тиші намету він сприймав як удари молотом по своєму оголеному мозку.

– Слухай-но, хлопче, – роздратовано кинув він Хлюпові одного пізнього вечора, – як хочеш зі мною ужитись, роби все по-моєму, ясно? Отож візьми свого годинничка, засунь його в шерстяну шкарпеточку і ховай на ніч на саме дно своєї скриньки – он у тім куточку!

Хлюп войовниче виставив уперед нижню щелепу, даючи зрозуміти, що не дасть нікому дмухати йому в кашу, а потім зробив усе так, як йому було велено.

Отже, Голодний Джо був нещасний, засмиканий миршавець із кощавим, худим обличчям, що здавалося неживим, хоча під землистою шкірою у чорних западинах навколо очей весь час здригалися й корчилися жилки – немов частинки порубаної змії. Потемніле від відчаю, немов від кіптяви та сажі, воно чимось скидалося на шахтарський виселок, де вже давно ніхто не живе. Голодний Джо їв квапливо й пожадливо, кусав собі пучки на пальцях, затинався, захлинався, чухався, пітнів, бризкав слиною, а ще й весь час метався, як очманілий, по всіх усюдах зі своїм чорним зверхдосконалим фотоапаратом, намагаючись знімати голих дівчат. Знімки в нього ніколи не виходили: то він забував вставити плівку, то ввімкнути світло, а то і просто зняти кришку з об’єктива.

Домогтися, щоб незнайома дівчина голяка позувала перед фотоапаратом здатний не всякий, та для Голодного Джо це було як раз плюнути.

– Моя великий начальник, – горлав він, – великий фоторепортер із журналу «Лайф». Великий-великий фото на весь обкладинка! Si, si, si! ^[7] Зірка Голлівуд! Багато грошей, багато розводів, багато шури-мури – день і ніч! Давай – ставай!

Мало хто із жінок могли встояти перед такими підступними спокусами, і повії вмить скакували на ноги й залюбки ставали в найфантастичніші пози, яких він од них вимагав. Жінки не давали жити Голодному Джо. Його ставлення до них як до осіб протилежної статі можна було б назвати нестямним обожнюванням чи ідоловірством. У його очах вони були найліпшим, найчарівнішим, найзапаморочливішим утіленням божого чуда, знаряддям незмірної, нестерпної, неземної насолоди, надто високої для такого профана й нікчеми, як він. Коли котрась із них в одязі Єви опинялася в його тремтливих обіймах, Голодний Джо вбачав у цьому дивові лиш якусь незбагненну скороминущу похибку долі й квапився добути свою частку гріховної втіхи раніше, ніж мудрий всевишній зауважить свій недогляд і вмить висмикне в нього з-під самого носа це чудо природи. І ніяк не міг вирішити, до чого ж йому братися: цілувати її чи фотографувати, бо переконався, що робити водночас те й те неможливо. Загалом кажучи, ні те, ні те до ладу в нього ніколи не виходило, все псувала його нестримна похапливість, в усякому разі, знімків ніхто ніколи не бачив. Найкумедніше було те, що перед війною Голодний Джо справді працював фоторепортером у «Лайфі».

А зараз це був герой і, як гадав Йоссар’ян, найбільший герой у військово-повітряних силах США, бо в військово-повітряних силах США жоден інший герой не мав на своєму рахунку стільки бойових вильотів, як Голодний Джо. Він уже вшосте виконав норму бойових вильотів. Уперше Голодний Джо виконав норму, коли вимагалося зробити всього лише двадцять п’ять вильотів, щоб забрати манатки, написати додому життєрадісного листа й жартома допікати потім сержанта Трезора невинними запитаннями: а чи не надійшов ще наказ із штабу армії про відправку до Штатів? А поки що, в чеканні цієї радісної звістки, Голодний Джо з ранку до вечора стовбичив перед опервідділом, кидав гучні смаковиті дотепи кожному, хто з’являвся на очі, і жартома величав сержанта Трезора смердючим байстрюком щоразу, як той наважувався висунутися з намету.

Голодний Джо відлітав свої перші двадцять п’ять завдань ще того тижня, коли точилися бої за береговий плацдарм у Салерно і коли Йоссар’яна звалив гостропекучий трипер, якого він підхопив, приземлившись на одній дамі з Жіночого допоміжного корпусу в Маракеші, куди на малій висоті літав по боєзапаси. Потім Йоссар’ян, як міг, силкувався наздогнати Голодного Джо, і це йому майже вдалося – він зробив шість бойових вильотів за шість днів, але в день його двадцять третього вильоту – до Ареццо, – коли Йоссар’янові залишалася вже якась абищиця до відправки додому, загинув полковник Ніколс. А наступного дня з’явився в новісінькому мундирі, мало не лускаючи від пихи, полковник Пескарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що тут же збільшив норму обов’язкових бойових вильотів із двадцяти п’яти до тридцяти. Розпакувавши свої манатки, Голодний Джо написав додому нового листа, але вже не такого життєрадісного, і перестав весело під’юджувати сержанта Трезора. Він зненавидів сержанта Трезора, в злості своїй переклавши на нього всю вину, хоча добре знав, що той був зовсім не причетний ні до появи полковника Пескарта, ні до затримки з наказом про відправлення Голодного Джо додому, тим самим наказом, який звільнив би його від потреби іще п’ять разів важити життям, коли б надійшов за тиждень до того.

Напружене чекання доконало Голодного Джо: тепер, щойно виконавши чергову норму бойових завдань, він перетворювався на ходячу руїну. Щоразу, як його виключали із списків бойового складу, він влаштовував бучну пиятику у вузькому колі друзів. Після кожного чотириденного рейсу на кур’єрському літаку до Італії він виставляв приятелям куплені там пляшки віскі «Бурбон» і швидко впивався, хихотів, співав, горлав щось у п’яному екстазі, поки ставало сил, а потім впадав у тихе забуття. Йоссар’ян, Кристі та Данбар вкладали його в ліжко, і він тут же починав верещати уві сні. Вранці Голодний Джо виходив з намету вимучений, пойнятий страхом та відчуттям провини. Він був як виїдене яйце, а може, як підточена спустошена будівля, що стоїть на краю прірви і от-от звалиться туди.

Кошмари навідували Голодного Джо з астрономічною регулярністю кожної ночі, коли він, виконавши чергову норму бойових вильотів, не літав більше на бомбардування, а вкотре вже чекав довгожданого наказу, який так і не надходив. Ніяке ходіння по муках не могло зрівнятися з тими тортурами.

Деяких аж надто вразливих людей в ескадрильї, як-от Жлобс чи капітан Флюм, нічні зойки Голодного Джо доводили до того, що на них самих починали нападати кошмари. Від намету до намету линули тоді серед ночі пронизливі прокльони, схожі на романтичні любовні трелі якихось химерних птахів-лайливців, тільки з вельми розпусною уявою. Незабаром підполковник Порк вирішив ужити найрішучіших заходів щодо негайного припинення таких нездорових, на його думку, тенденцій, що почали проявлятися в ескадрильї майора Майора. За його наказом Голодного Джо призначили пілотом на кур’єрський літак, що автоматично усувало його з ескадрильї на чотири ночі підряд і значною мірою оздоровлювало обстановку, зайво доводячи дійовість усіх заходів підполковника Порка.

Та як тільки полковник Пескарт підвищував норму бойових вильотів і повертав Голодного Джо до виконання військового обов’язку, той, усміхаючись, із легкою душею ввергався в нормальний стан смертельного страху, і всі його кошмари як рукою знімало.

Йоссар’янові зморщене, наче в мумії, обличчя Голодного Джо заміняло газети: виглядає погано – значить, усе гаразд; виглядає добре – значить, біда. Така аномалія в реагуванні Голодного Джо на навколишню дійсність спантеличувала геть усіх, та тільки не самого Голодного Джо.

– Які ще кошмари? – поцікавився він, коли Йоссар’ян запитав у нього про його кошмари.

– Ти б, може, сходив до Дока Дайліка? – порадив йому Йоссар’ян.

– Я – до Дока Дайліка? Чого б це я мав до нього ходити? У мене все гаразд.

– А кошмари?

– Уперше чую, – нахабно збрехав Голодний Джо.

– Може, він би якось їх зняв?

– А що, власне, знімати? – вишкірився Голодний Джо. – У кожної нормальної людини бувають кошмари.

– Як, щоночі? – обережно поцікавився Йоссар’ян, думаючи, що тут він його і впіймав.

– А чому б і не щоночі? – поцікавився Голодний Джо.

Й одразу все стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Коли ти щоночі горлаєш із жаху, в цьому хоч якийсь є сенс, принаймні не менший, ніж у поведінці Везунбі, завзятого прибічника всіляких офіційних приписів; це ж він по дорозі до Європи, посварившись із Йоссар’яном, звелів Крахові, щоб той наказав Йоссар’яну приймати таблетки атабрину протягом усього перельоту. І знов-таки Голодний Джо виявився логічнішим за покійного Краха, який пішов просто до пекла без жодних погребних церемоній, коли Йоссар’ян удруге повів на ціль їхню ланку із шести літаків над Феррарою, і зенітники пробили Крахові один мотор.

Уже всьоме за останній тиждень, відколи полковник Пескарт добровільно викликався протягом доби знищити міст у Феррарі, бомба із жодного літака їхнього авіаполку не попала в ціль, хоча в бомбовий приціл у Б-25 можна легко розгледіти діжку з-під солоних огірків із висоти дванадцять тисяч метрів.

Крах був кощавий, сумирний хлопчина з Пенсільванії, він хотів од людей лишень одного – щоб його любили, та йому не судилося задовольнити навіть це своє скромне, соромливе прагнення. Замість того щоб його любили, люди Краха вбили, засмажили, як поганці смажать на багатті скривавлену жертву. І жодна душа в світі не почула навіть його передсмертних зойків у тому літаку з одірваним крилом, що вогняним смолоскипом ринув до землі. Крах нікому не заподіяв зла за все своє коротке життя, та все одно загинув у полум’ї над Феррарою, і сталося це сьомого дня, коли відпочиває всевишній, – після того як Макпростак розвернув головну машину і Йоссар’ян удруге повів ланку на ціль, бо на першому заході Аарфі геть розгубився і Йоссар’ян не зміг одбомбитися.

– То що, знову заходити? – понуро запитав свого бомбардира по внутрішньому переговорному пристрою Макпростак.

– Доведеться, – озвався Йоссар’ян.

– То заходити?

– Заходь.

– Двом смертям не бути, а однієї не минути, – проспівав Макпростак.

І вони повернули на ціль, хоча машини інших ланок розважливо кружляли віддалік у чистому, пронизливої блакиті небі, так що всі зенітки із дивізії «Герман Герінг» зосередили свою нищівну лють на них самих.

Полковник Пескарт був людиною виняткової мужності, а тому без жодних вагань першим викликався посилати своїх людей на бомбардування будь-яких об’єктів. Не існувало в світі завдання, яке було б не під силу його полкові, як не було подачі, що її не відбив би Везунбі на пінг-понговім столі. Везунбі був добрячий пілот і неперевершений пінг-понгіст, із мушками в очах; він ніколи не втрачав жодного очка. Двадцять одна подача м’яча – це все, чого потребував Везунбі, щоб всуху розгромити будь-якого противника. Про його хвацькість на пінг-понговім столі ходили легенди, і не було такого поєдинку, якого б Везунбі не виграв, аж поки одного вечора Вессл, нализавшися «Кривавої Мері», розтрощив ракетку об його лоба за те, що Везунбі виграв підряд п’ять очок з усіх п’яти перших Весслових подач. А пошпуривши в Везунбі ракеткою, Вессл у ту ж мить скочив на стіл і з розгону заїхав обома п’ятками просто йому в пику.

І тут почалося пекло! Минула добра хвилина, перш ніж Везунбі вдалося скинути з себе Вессла, який наосліп лупив його руками й ногами. Він випростався, тримаючи Вессла перед себе за барки однією рукою й одвівши стиснуту в кулак другу, щоб вибити з нього дух, але тут підбіг Йоссар’ян і вирвав свого приятеля з-під Везунбійового носа. То був для Везунбі вечір несподіванок. Він не поступався Йоссар’янові ні зростом, ні силою, і дав тому могутнього стусана, від якого Вождь Зелений Вуж прийшов у веселий захват: обернувшись, він так двигонув полковника Мудаса в ніс, що генерал Бидл аж просяяв од вдячної радості. Генерал звелів полковникові Пескарту витурити негайно капелана геть із клубу і тут же наказав Вождеві Зеленому Вужу перебратись до намету Дока Дайліка й залишатися там під постійним медичним наглядом для підтримання відповідної форми – коли генералові Бидлу знову закортить глянути, як дістає в ніс полковник Мудас. Час од часу генерал Бидл спеціально приїздив із штабу авіабригади в супроводі полковника Мудаса та персональної медсестри тільки для того, щоб на власні очі побачити, як Вождь Зелений Вуж лупить його зятя в ніс.

Вождь Зелений Вуж волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав доти вдвох із капітаном Флюмом, тихим, заляканим офіцером служби пропаганди, який майже цілими вечорами проявляв фотоплівки з кадрами, що мали ілюструвати його інформації. Капітан Флюм щовечора намагався якнайдовше просидіти в темряві своєї лабораторії, а потім лягав на койку, повісивши собі на шию кролячу лапку, схрестивши пальці, і будь-що намагався не заснути. Він жив у смертельнім страху перед Вождем Зеленим Вужем. Усі двадцять чотири години на добу капітана Флюма переслідувала невідчепна осторога, що однієї чудової ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Зелений Вуж навшпиньках підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому горлянку від вуха до вуха. Цю невід – чепну ідею подав йому сам Вождь Зелений Вуж, який справді однієї чудової ночі, коли капітан Флюм уже засинав, підкрався був до нього і зловісно просичав йому на вухо, що однієї чудової ночі, коли він, капітан Флюм, міцно спатиме, Вождь Зелений Вуж розпанахає йому горлянку від вуха до вуха. Капітан Флюм, весь облитий холодним потом, втупився широко розкритими очима в п’яні баньки Вождя Зеленого Вужа, що блимали прямо над ним, мов два світляки.

– За що? – спромігся нарешті видавити із себе капітан Флюм.

– А от за те саме! – одказав йому Вождь Зелений Вуж.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати, чому величезною мірою сприяли кошмари, які мучили Голодного Джо. Напружено прислухаючись ніч у ніч до божевільних завивань Голодного Джо, капітан Флюм уже давно зненавидів його й потайки молився, щоб однієї чудової ночі Вождь Зелений Вуж підкрався навшпиньках до його ліжка і розпанахав йому горлянку від вуха до вуха. Насправді ж капітан Флюм щоночі давав неабиякого хропака і лише снив, що він не спить. Ці капітанові сни про те, що він цілу ніч не спить, були такі переконливі, що капітан прокидався щоранку геть знесилений і тут же засинав ізнову.