Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

– Гей, ви! Негайно припиніть, це – наказ! – по-командирськи гарикнуло велике цабе. – Ви що тут робите?

– У тебе ноги смердять, – поінформував його Данбар. Це цабе теж затулилося руками і тут же зникло. Кристі кинувся був слідом за ним, та шлях йому перепинило те перше з великих цабе. Воно поважно ступило до вітальні, тримаючи перед себе подушку, на манір стриптизети з нічного кабаре.

– Гей, ви! – люто загорлало перше велике цабе. – Негайно припиніть!

– Гей, ви, негайно припиніть! – відповів Данбар.

– Це я вам кажу!

– Це я вам кажу! – гукнув Данбар.

– Ви що, навмисно мене передражнюєте? – капризно тупнувши ніжкою, з немічною люттю схлипнуло велике цабе.

– Ви що, навмисно мене передражнюєте?

– Ось я тобі покажу! – істерично вереснуло велике цабе, замахуючись кулаком.

– Це я тобі покажу, – холодно остеріг його Данбар. – Я тебе розстріляю. Смерть німецьким шпигунам!

– Я не німецький шпигун! Я американський полковник!

– Брехня, американські полковники такі не бувають. Ти просто голопуза свиня з подушкою замість штанів. Коли б ти був американський полковник, на тобі був би мундир.

– Який мундир? Ви ж самі щойно викинули його у вікно!

– Все ясно, хлопці! – мовив Данбар. – Одведіть негайно цього нікчему до поліційного відділення, замкніть і викиньте ключ.

Полковник похолов з жаху.

– Та ви що, збожеволіли? – перелякано вереснув голий полковник. – Де ваші відзнаки?.. Гей, ти, куди? Ану, назад!

Та було вже пізно: Кристі встиг угледіти свою кралю в сусідній кімнаті і прожогом кинувся туди за його спиною. За мить слідом за Кристі ринула вся весела ватага, на смерть сполохавши решту голих великих цабе.

Уздрівши таку неймовірну картину, Голодний Джо мало не луснув з реготу і, не в силі вимовити бодай слово, лиш тицяв пальцем то на того, то на того, присідав і плескав себе руками то по боках, то по щоках. Двоє дебелих голяків войовничо рушили їм назустріч, та вчасно позадкували, перехопивши погляди Данбара та Жлобса, сповнені непримиренної, лютої ненависті, а також звернувши увагу на масивну чавунну попільницю у Жлобсових руках, здатну потрошити не лише меблі.

А Кристі вже був біля своєї кралі. Якусь хвилину вона безтямно зиркала на нього, не впізнаючи, потім кволо всміхнулася і, заплющивши очі, зронила голову йому на плече.

Кристі мало не зомлів од щастя: доти вона ніколи не всміхалась до нього.

– Філпо, – тихим, рівним голосом мовив щуплий джентльмен, який так і сидів у кріслі, навіть не поворухнувшись. – Ви не виконали мого наказу. Я наказав вам випровадити їх геть з номера, а ви натомість привели їх сюди. Ви вловлюєте різницю?

– Та вони ж повикидали у вікно всі наші речі, пане генерал!

– Хитро придумано! Що, мундири теж? Молодці. Тепер нам важко довести, що вони повинні нас слухатися.

– Давайте перепишемо їхні прізвища, Лу, і…

– Не треба, Неде, розслабтеся, – знудженим тоном зауважив щуплий джентльмен. – Можливо, ви добре командуєте великим танковим з’єднанням, але в дрібних цивільних конфліктах ви, друже мій, цілковитий профан. Рано чи пізно ми дістанемо назад наші мундири, і їм доведеться нас слухатися… Вони й справді все викинули у вікно? Що ж, з погляду тактики це просто блискучий маневр.

– Вони викинули все, що могли, генерале.

– І шафи теж?

– Шафу вони теж викинули, сер. Це був той самий гуркіт, коли нам здалося, ніби хтось виламує двері, щоб нас убити.

– А тепер я і вас викину, – пригрозив Данбар.

Генерал трохи зблід.

– Якого біса йому від нас потрібно? – запитав у Йоссар’яна генерал.

– Він завжди робить, як каже, – заспокоїв його Йоссар’ян. – Тож, мабуть, відпустіть цю дівчину – і чим швидше, тим краще.

– Господи, та звільніть нас від неї,– з полегшенням вигукнув генерал. – З нею одна тільки морока! Через неї ми втратили впевненість. За ті сто доларів, що ми їй заплатили, вона могла б принаймні вилаяти нас, розлютитись абощо. Але вона навіть на це не здатна, неначе ми для неї і не люди… А ваш гарненький дружок, видно, любить її до нестями. Ви лиш погляньте, як довго він пристібує їй панчохи!

Кристі зашарівся, мов школяр, якого застукали на гарячому, і, хапаючись, закінчив одягати свою кралю. Дівчина мирно спала і навіть потихеньку хропла.

– Давайте відіб’ємо її, Лу, – запропонувало ще одне голе велике цабе. – У нас кількісна перевага, ми можемо легко оточити їх і…

– Припиніть, Білл, – недбало позіхнув у відповідь генерал. – Ви, можливо, й зух, коли йдеться про оточення противника, який вичерпав усі свої резерви в умовах рівнинної місцевості й серед білого дня, але в інших ситуаціях користі з вас – як із цапа молока. Та й на біса вона нам?

– У нас зовсім не забезпечені тили, пане генерал. Адже все наше обмундирування на вулиці, а прорватися до нього можна лише через переповнений вестибюль. Зважаючи на все це, така акція вимагає від її виконавців надзвичайної мужності.

– Браво, Філпо, ви чудово розібралися в обстановці,– мовив генерал. – І тому я операцію по поверненню нашого обмундирування доручаю вам особисто. Вперед, Філпо, можна без пісень!

– Без прикриття, сер? Голяка?

– Чому ж? Можете прикритись подушкою, я не заперечую. Не забудьте на зворотному шляху роздобути сигарет.

– Доручіть мені, і все буде гаразд, – запропонував Йоссар’ян.

– Ну, от, генерале, – з полегшенням зітхнув Філпо. – Значить, моя операція відміняється?

– Не будьте йолопом, Філпо. Хіба ви не бачите, що він бреше?

– Ви брешете?

Йоссар’ян кивнув, і Філпо навіки втратив віру в людей.

Реготнувши, Йоссар’ян допоміг Кристі вивести свою кралю через коридор до ліфта, а тим часом Данбар із Жлобсом вибігли на вулицю ловити таксі. Голова дівчини лежала на плечі Кристі, а вуста всміхалися, певно, вона бачила приємні сни.

Коли виходили з машини, Кристієва краля на мить розплющила очі; вона кілька разів тяжко позіхнула й проковтнула слину, поки підіймалися крутими сходами до неї додому, а коли Кристі роздягав її та вкладав до ліжка, вона вже міцно спала. Не прокидалась вісімнадцять годин підряд, а Кристі наступного ранку бігав весь час по борделю й шикав на кожного стрічного. Дівчина пробудилась по вуха закоханою в нього.

Тож, загалом кажучи, завоювати її серце було зовсім просто: досить було дати їй добряче відіспатися.

Розплющивши очі й побачивши Кристі, його краля вся засвітилась. Вона блаженно потягнулась між хрусткими простирадлами на весь свій чималий зріст і з безтямною усмішкою нетерпляче поманила його до себе. Зачудований Кристі подибав до неї, як у тумані, та його знову випередила її сестричка, яка кулею влетіла до кімнати й скочила до ліжка. Кристієва краля дала їй шльопанця й лайнула, та на цей раз без злості, а Кристі відхилився на подушку, поклавши кожній з них руку на плече й відчувши себе враз могутнім заступником двох беззахисних істот.

«Чудова в нас буде сім’я», – подумав Кристі і тут же постановив віддати малу, коли виросте, до якогось аристократичного коледжу – Сміта, Редкліфа або Врін Мор. А за хвилину він вискочив з ліжка і на повний голос почав скликати своїх друзів: вони всі повинні знати, як йому поталанило! Та щойно ті з’явилися на його радісне запрошення, як Кристі раптом затріснув двері перед самим їхнім носом: він раптом згадав, що його кохана геть роздягнена.

– Одягайся! – наказав він їй, вітаючи себе за вчасно виявлену пильність.

– Perchè?^[44] – заінтриговано запитала вона.

– Perchè? – повторив він, поблажливо всміхаючись. – А тому, що я не хочу, щоб вони бачили тебе роздягнутою.

– Perchè no? – запитала вона.

– Perchè no? – Кристі здивовано зиркнув на неї.– А тому, що негаразд, щоб інші чоловіки бачили тебе голою, ось чому!

– Perchè no?

– А тому, що я так кажу! – розпачливо вигукнув Кристі.– І годі зі мною сперечатися. Я тут мужчина, і тобі доведеться робити так, як я кажу! З цієї хвилини я забороняю тобі виходити з кімнати, коли ти не одягнена, як годиться! Тобі ясно?

– Ти що, здурів? Che succèdo?^[45]

– Я знаю, що говорю.

– Tu sei pazzo!^[46] – обурено зойкнула вона, не бажаючи повірити в таке неподобство, і вискочила з ліжка. Щось сердито бурмочучи, натягла панталони й рушила до дверей.

Кристі рішуче став їй на дорозі. Він мусив показати всю силу свого чоловічого авторитету.

– Я забороняю тобі виходити з кімнати в такому вигляді! – твердо заявив він.

– Tu sei pazzo! – огризнулася вона вже з дверей, незадоволено смикнувши головою. – Idiota! Tu sei un pazzo imbecile!^[47]

– Tu sei pazzo! – мовила її сестричка і так само гордо рушила до виходу.

– Ану назад! – наказав їй Кристі.– Тобі я теж забороняю ходити без нічого.

– Idiota! – недбало кинула йому мала з коридора. – Tu sei un pazzo imbecile!

Розгублений Кристі безпорадно забігав по кімнаті, а тоді прожогом кинувся до салону, щоб заборонити приятелям дивитись на його кралю. Вона стояла перед ними в одних панталонах і скаржилася на нього.

– А чому, власне? – запитав Данбар.

– Як це чому? – вигукнув Кристі.– Тому, що тепер вона моя наречена, і ніхто не має права дивитись на неї, коли вона не зовсім одягнена.

– Чому?! – запитав Данбар.

– От бачите! – знизавши плечима, промовила Кристієва краля. – Lui è pazzo!^[48]

– Si, è molto pazzo!^[49] – підтвердила її сестричка.

– Як не хочеш, щоб ми на неї дивились, то скажи, хай вона одягнеться, – скинувся на Кристі Голодний Джо. – Якого чорта ти хочеш від нас?

– Вона мене не послухається, – несміливо признався Кристі.– А тому вам доведеться заплющувати очі або дивитися в інший бік, коли вона з’явиться перед вами. Добре, хлопці?

– Madonn!^[50] – у відчаї вигукнула Кристієва краля, вибігаючи з салону.

– Madonn! – вигукнула й мала сестричка, вибігаючи слідом.

– Lui è pazzo! – добродушно зауважив Йоссар’ян. – Я змушений з цим погодитися.

– Слухай, ти що, справді з глузду зсунувся? – запитав у Кристі Голодний Джо. – Чого доброго, ти ще заборониш їй виходити на панель!

– З цієї хвилини, – мовив Кристі до своєї кралі,– я забороняю тобі виходити на панель!

– Perchè? – зацікавилася вона.

– Perchè?! – зойкнув приголомшений Кристі.– Тому, що це нікуди не годиться, ось чому!

– Perchè no???

– Бо не годиться, і баста! – твердо повторив Кристі.– Не годиться такій славній дівчині, як ти, ловити незнайомих мужчин і спати з ними! Я даватиму тобі грошей, скільки треба, тільки знай, що більше займатися цим тобі не можна.

– А що ж я робитиму цілими днями замість цього?

– Що робитимеш?! – перепитав Кристі.– Ти робитимеш те, що роблять усі твої подруги!

– Всі мої подруги ловлять незнайомих мужчин і сплять з ними!

– Тоді заведи собі інших подруг! А з гулящими дівками більше не водися! Проституція – це зло. Так тобі кожен скаже, ось навіть він! – Кристі з надією повернувся до бувалого дідугана. – Я правильно кажу?

– Ви помиляєтесь, мій друже, – відказав старий. – Проституція дає їм змогу заводити хороші знайомства. Проституція це – передусім свіже повітря, корисні фізичні вправи й безтурботне, забезпечене життя. Ось що таке проституція!

– Віднині,– суворо наказав своїй кралі Кристі,– я забороняю тобі мати щось спільне з цим аморальним стариганом.

– Va fongul!^[51] – відказала йому дівчина, знеможено зводячи очі вгору. – Ну, чого він до мене чіпляється? – заголосила вона й замахала кулаками. Lasciami!^[52] – тихо, з погрозою додала дівчина. – Stupido!^[53] Якщо мої подруги такі погані, то якого біса твої дружки лигаються з ними? Піди скажи, щоб вони перестали!

– Віднині,– мовив Кристі до своїх приятелів, – ви, хлопці, я гадаю, перестанете лигатися з її подругами й візьметесь за розум.

– Масіопп! – в один голос заволали його друзі й знеможено звели очі вгору.

Кристі безперечно зсунувся з глузду. Він вимагав, щоб вони всі негайно ж закохалися й поженились. Данбар може побратися з Вессловою подружкою, Йоссар’ян – з ким завгодно, ну хоча б із сестрою Качкіт. А після війни всі вони б могли працювати в Кристієвого батька, жити поруч і виховувати своїх діток разом, як і годиться добрим сусідам. Він усе це бачив, як на долоні: кохання незбагненним чином перетворило його на романтичного ідіота. Коли друзі одвели його назад до спальні, Кристі тут же почав сваритися зі своєю кралею щодо капітана Гадда. Кінець кінцем вона пообіцяла Кристі не спати більше з капітаном Гаддом і не віддавати йому Кристієвих грошей. Та ніщо не могло похитнути її приязні до бридкого, неохайного, розпусного і зіпсутого до самих кісток дідугана – старого збоченця, який не випускав жодної нагоди поглузувати з Кристієвого кохання і ніяк не хотів визнавати американський конгрес найвидатнішим дорадчим органом у світі.

– Віднині,– твердо наказав Кристі своїй кралі,– я забороняю тобі навіть розмовляти з цим противним дідуганом.

– Знову дідуган! – залементувала дівчина. Perchè no?

– Бо він виступає проти Палати представників!

– Mamma mia! Та що це з тобою діється?

– È pazzo, – глибокодумно зауважила її сестричка. – Ось що з ним діється!

– Si, – охоче погодилася Кристієва краля, запустивши руки у своє довге каштанове волосся. – Lui è pazzo!

І все-таки вона тужила за Кристі, коли його довго не було, і до смерті зненавиділа Йоссар’яна, який відправив свого друга до шпиталю, розквасивши йому носа.

34. День дяки

У тому, що Йоссар’ян розквасив Кристі носа, винний був ніхто інший, як сержант Туз. Сталося це на День дяки після того, як уся ескадрилья гідно віддячила Майлові за казково розкішну трапезу. З полудня офіцери та нижні чини обжиралися, скільки хто хотів. Майло з небаченою щедрістю роздавав направо й наліво невідкорковані пляшки дешевого віскі, і ще до того, як стемніло, повсюди забовваніли зеленкуваті пики геть п’яних молодих вояків, що блювали на кожному кроці і. то тут, то там засинали мертвим сном у найближчих кущах. Від перегару було не продихнути. Дехто, проспавшись, поспішав знову «розвести пари», і безтямна, розгнуздана вакханалія поточилася далі, захлеснувши буйною хвилею всю базу, від лісу навколо офіцерського клубу до шпиталю й зенітних батарей на навколишніх горбах. В ескадрильї спалахнули бійки, дійшло до різанини.

Капрал Колода, бавлячись у наметі розвідвідділу з зарядженим пістолетом, прострелив собі ногу, йому тут же намастили марганцівкою ясна та великі пальці ніг і кинули до санітарної машини, яка помчала до шпиталю, залишаючи на шляху морзянку із свіжої крові. Люди з порізаними пальцями, розбитими головами, з кольками в шлунку та вивихнутими ногами. Гас і Вес мастили страдникам ясна й великі пальці ніг марганцівкою й видавали таблетки проносного, які тут же летіли в кущі.

Веселе свято не вгавало й опівночі; нічну тишу раз у раз порушували дикі, переможні вигуки, натужне векання тих, хто блював, стогони, сміх, погрози, лайки і дзенькіт пляшок, розбиваних об каміння. Звідкись іздалеку долинали сороміцькі пісні. Одне слово, погуляли не гірше, як під Новий рік.

Обачливий Йоссар’ян про всякий випадок вирішив піти спати раніше, ніж звичайно, і незабаром йому приснилося, ніби він щодуху мчить униз нескінченними дерев’яними сходами, гучно вистукуючи підборами. Тут він ураз прокинувся і зметикував, що хтось стріляє по ньому з кулемета. Першою думкою було, що то Майло знову бомбить ескадрилью. Йоссар’ян скочив додолу і тремтячим клубком закотився під ліжко. Губи його беззвучно промовляли слова молитви, до горла підступали ридання. Серце стугоніло, мов паровий молот. Однак гулу літаків не чулося. Зате здалеку долинав п’яний, несамовитий регіт. «З Новим роком, з новим щастям!» – із запалом горлав звідкілясь ізгори знайомий голос у перервах між короткими, різкими кулеметними чергами. Йоссар’ян зрозумів: це якийсь шибеник пробрався до кулеметного гнізда, що його обладнав на горбу після свого нальоту Майло Майдербайдер, прикріпивши до нього для цілодобового позмінного чергування команду зі своїх людей.

Гнів та ненависть охопили Йоссар’яна, коли він второпав, що став жертвою чийогось безчесного жарту. Його не просто розбудили, його принизили, перетворили на тремтячу грудку тваринячого жаху. Йому захотілось крушити й убивати всіх підряд. Він ще зроду не був такий лютий – навіть тоді, коли намагався задушити Макпростака. Кулемет дав ще одну чергу. Знову пролунав крик: «З Новим роком!» – і в пітьму з гори скотився зловтішний сатанинський регіт, немов десь там відьми справляли шабаш. У тапочках на босу ногу і в комбінезоні Йоссар’ян вискочив з намету, палаючи жагою помсти. По дорозі він увігнав обойму в пістолет, звів затвор, спустив запобіжник, готовий пристрелити першого стрічного. Він почув, що ззаду за ним біжить Кристі й окликає його на ім’я, намагаючись перешкодити вдовольнити праведну жагу помсти.

Знову зацокотів кулемет. Із темної височини над автопарком понеслись оранжеві іскри трасуючих куль, мало не зрізаючи маківок наметів. Між короткими кулеметними чергами нічну тишу розтинали вибухи паскудного п’яного реготу. Йоссар’янові немов кислотою обпалило всю душу: ці кляті нікчеми важаться на його життя! Пойнятий сліпою, шаленою люттю, сповнившись затятої рішучості, він щодуху перебіг через весь табір, промчав повз автопарк і, важко дихаючи, подерся вгору вузькою звивистою стежкою. Тільки тут Кристі, з тими самими криками «Йо-Йо! Йо-Йо!», нарешті наздогнав Йоссар’яна й став благати, щоб той не йшов далі. Він учепився Йоссар’янові в плече, силкуючись стягти його назад. Йоссар’ян, лайнувшись, вирвався. Кристі знову спробував схопити його, і тоді Йоссар’ян що було сили двигонув кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Кристі, потім замахнувся ще раз, та Кристі перед ним уже не було. Він, стогнучи, лежав на землі – весь скорчився, заховав обличчя в долоні. Між пальців у нього юшила кров. Йоссар’ян круто повернувся й почав видряпуватися вгору, навіть ні разу не оглянувся.

Скоро він побачив кулеметне гніздо. Дві чорних постаті відскочили від кулемета і з глумливим реготом зникли в темряві, перш ніж йому вдалось наблизитись до них для вірного пострілу. Він запізнився. Втікачів поглинула свіжа безвітряна місячна ніч. Йоссар’ян невесело озирнувся. Знову почувся паскудний сміх, на цей раз десь ізбоку. Неподалік тріснув сучок. Йоссар’ян упав навколішки і з холодною, злою втіхою звів зброю. Він уловив, як по той бік піщаного бруствера зашурхотіло листя – хтось обережно посувався, і Йоссар’ян двічі вистрелив. У відповідь пролунав один постріл.

– Данбар? – гукнув він.

– Йоссар’ян?!

Вже не ховаючись і важко хекаючи, зморені й засмучені друзі вийшли назустріч один одному на галявину, тримаючи пістолети дулами вниз. Морозне повітря пронизувало їх холодними дрижаками.

– Втекли, падлюки, – сказав Йоссар’ян.

– Вони забрали в мене десять років життя! – озвався Данбар. – Я вже був подумав, що цей сучий син Майло знову бомбить нас. Зроду так не лякався. Хотів би я знати, хто вони, ці нікчеми.

– Один із них – сержант Туз.

– Давай застрелимо його, як собаку! – У Данбара цокотіли зуби. – Ніхто не давав йому права так нас лякати!

Та Йоссар’янові вже не хотілось нікого вбивати.

– Давай краще допоможемо Кристі,– сказав він. – Здається, я його скалічив. Він там, унизу.

Та внизу Кристі вже не було, хоча по крові на камінні Йоссар’ян точно визначив те місце. Не знайшли вони Кристі і в наметі. Вони розшукували його всю ніч, а вранці виявилося, що Кристі лежить у шпиталі з перебитим носом, і вони теж лягли до шпиталю. Кристі спочатку злякався, а потім аж засяяв, приємно вражений, коли сестра Занудер ввела до палати його приятелів, одягнутих у халати та взутих у пантофлі, й показала їм вільні ліжка. На носі в Кристі був товстелезний гіпсовий лубок, під очима спухли чорні кола. Коли Йоссар’ян підійшов до нього, щоб перепросити за вчорашнє, Кристі залився сором’язливим рум’янцем і зніяковіло почав пояснювати, як йому жаль, що все так сталося. Йоссар’ян відчував себе препаскудно. Він просто не міг дивитись на спотворене обличчя друга, хоча, правду кажучи, Кристі виглядав так кумедно, що, глянувши на нього, важко було стримати сміх. Данбара від їхніх ніжностей мало не замлоїло, тож усі троє відчули справжнє полегшення, коли до палати приплентав Голодний Джо зі своєю хитромудрою камерою та липовими симптомами апендициту. Голодний Джо прагнув влаштуватись якнайближче до Йоссар’яна, щоб зафіксувати на плівці, як Йоссар’ян лізе під спідницю до сестри Качкіт. Та він сильно прогадав – як, до речі, і сам Йоссар’ян, – бо сестра Качкіт поклала собі вийти заміж за якогось із лікарів, оскільки всі вони робили чималі гроші, і тому не хотіла ризикувати своїм добрим ім’ям перед потенційними чоловіками. Голодний Джо відразу занудьгував і не знаходив собі місця, аж поки до палати не привели ще одного хворого – кого б ви гадали? – капелана, вирядженого в бордовий вельветовий халат. Капелан сяяв, як мідний таз, і марно намагався зігнати зі свого худого обличчя вдоволену променисту усмішку. Він потрапив до шпиталю зі скаргами на болі в ділянці серця, що виникли, на думку лікарів, від надлишку газів у шлунку, і з тяжкою формою вісконсінського лишая.

– Що воно за чортівня, цей ваш вісконсінський лишай? – запитав Йоссар’ян.

– Те саме цікавить і лікарів! – з гордістю відказав капелан і зайшовся реготом. Досі ніхто не бачив його таким жвавим, таким щасливим. – Вісконсінського лишая в природі не Існує. Невже не ясно? Я збрехав! Я вступив у змову з лікарями. Я їм пообіцяв, що скажу, коли пройде мій вісконсінський лишай, якщо вони мені пообіцяють, що не намагатимуться його лікувати. А я ще ніколи не брехав. Хіба ж це не чудово?

Капелан согрішив, але з цього вийшло не зло, а добро. Нормальний глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків – це гріх, а гріх, як усім відомо, є зло, і сподіватися добра від зла – безглуздя. Однак зло обернулося добром – і він відчував себе пречудово. Отже, з цього логічно випливало, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків не є гріх. Це божественне прозріння озброїло капелана арсеналом бездоганних захисних силогізмів, і він дякував долі за свою безцінну знахідку. Сталося справжнє чудо. Йому тепер було нічого не варто трактувати порок як доброчесність, наклеп як істину, імпотенцію як стриманість, погорду як скромність, грабування як філантропію, шахрайство як чесність, блюзнірство як мудрість, жорстокість як патріотизм, а садизм як справедливість. Користуватися з цієї методи міг кожний смертний, великого розуму вона не потребувала. Потрібна була лише аморальна послідовність, і тоді немає таких вчинків, яких не можна було б виправдати.

Кристі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, радісно вражений тим, що опинився в оточенні своїх шалених приятелів. Він тішився, а водночас боявся, як би чого не скоїлось: йому здавалося, що ось зараз неодмінно з’явиться якийсь сердитий лікар і повикидає їх усіх із шпиталю як зграю знахабнілих симулянтів. Та ніхто й не думав їх турбувати. Увечері вони життєрадісною процесією промарширували до кінозалу, де їх почастували препаскудною голлівудською кольоровою кіномаячнею, а коли, подивившись препаскудну голлівудську кіномаячню, вони примарширували назад, у палаті вже лежав вояк у білому.

– Він повернувся! – істерично верещав Данбар. – Він повернувся! Він повернувся!

Йоссар’яна пройняв холодний піт – чи то від нелюдського зойку Данбара, чи то від добре знайомого, страхітливого вигляду вояка у білому, замурованого з ніг до голови у гіпс та марлю… Дивовижні, тремтячі, схожі на булькотіння звуки мимоволі вирвалися з Йоссар’янової горлянки.

– Він повернувся! – знову заверещав Данбар.

– Він повернувся! – з жахом підхопив у маячні хворий на лихоманку пацієнт.

В одну мить палата перетворилась на бедлам. Юрми хворих та поранених загомоніли безладно й забігали сюди й туди в проходах поміж ліжками, немов тут спалахнула пожежа. Одноногий пацієнт на милиці скакав, панічно волаючи:

– Що таке? Що сталося? Ми горимо? Ми що, горимо?

– Він повернувся! – крикнув йому хтось. – Ти що, не бачиш? Він повернувся!

– Хто повернувся? – заволав іще чийсь голос. – Хто він такий?

– Що це все означає? Що нам робити?

– Горимо!

– Вставайте й біжіть, чорти вас забирай! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один із сіайдистів шукав пістолет, щоб застрелити іншого сіайдиста, бо той ліктем мало не вибив йому око. В палаті здійнявся неймовірний хаос. Безтямний хворий, якого трясла лихоманка, скочив у прохід між ліжками і трохи не збив додолу одноногого, який не впав лише тому, що вперся чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу хворого, якого тіпала лихоманка, розчавивши йому два пальці. Той звалився додолу, заверещавши з болю, а решта мешканців палати топтали його ногами, додаючи бідоласі зайвої інвалідності. Сліпа, всеосяжна паніка наростала.

– Він повернувся! – хто бурмотів, хто тужливо виспівував, хто істерично вигукував, бігаючи з кутка в куток. – Він повернувся! Він повернувся!

Раптом у юрмі з’явилася сестра Занудер. Вона заходилася була наводити лад, немов той полісмен на перехресті, та її відчайдушні зусилля виявились марними, і, кінець кінцем, вона зайшлась безпорадним плачем.

– Ну, заспокойтеся, заспокойтеся, будь ласка, – благала вона їх поміж риданнями.

Капелан, блідий, наче привид, ніяк не міг узяти втямки, що тут відбувається. Голодний Джо та Кристі теж нічогісінько не розуміли. Кристі заціпенів, учепившись у лікоть Йоссар’янові. Голодний Джо стиснув кощаві кулаки й тільки повертав туди й сюди перелякане обличчя, немовби не вірив власним очам.

– Гей, та що тут діється? – волав Голодний Джо. – Що за чортівня?

– Це той самий! – моторошним голосом загорлав йому у відповідь Данбар, перекриваючи увесь той хрипкий гомін. – Невже ти не розумієш? Це той самий!

– Той самий! – почув Йоссар’ян свій власний голос.

Від глибокого, лиховісного хвилювання його кинуло у страшний дрож, з яким Йоссар’ян не міг нічого вдіяти, але він все ж метнувся слідом за Данбаром, що прокладав собі шлях до ліжка вояка в білому.

– Не хвилюйтеся, хлопці,– лагідно усім радив гладкий патріот із Техаса з непевною усмішкою блідих губів. – Нема чого так перейматися. Давайте не будемо хвилюватись.

– Той самий! – знову забурмотіли, загорлали, а може, й заспівали всі інші.

Тут з’явилася сестра Качкіт.

– Що тут діється? – запитала вона.

– Він повернувся! – заверещала сестра Занудер, падаючи їй на руки. – Він повернувся! Він повернувся!

І справді, це був той-таки вояк у білому. Щоправда, він покоротшав на кілька дюймів, а також набрав трохи тіла, але Йоссар’ян відразу ж упізнав його: ті самі негнучкі руки, ті самі, теж негнучкі, дебелі, безпорадні ноги, підтягнуті вгору майже прямовисно з допомогою туго напнутих тросів та довгих свинцевих противаг, підвішених на блоці над ліжком, та сама чорна дірка із рваними краями в бинтах – там, де має бути рот. Власне, він зовсім не змінився. Он знайома цинкова трубка стирчить із гіпсу біля пахвини, поєднана з прозорою скляною банкою, що стоїть на підлозі. А друга скляна банка підвішена до жердини, і з неї в отвір біля ліктевого згину перетікає якась рідина. Йоссар’ян упізнав би вояка де завгодно. Тільки хто ж він?

– Там нікого немає! – несподівано закричав йому Данбар голосом, сповненим жаху та муки. Він закляк на місці, немов уражений електричним струмом.

У Йоссар’яна тьохнуло серце й підігнулись коліна.

– Що ти мелеш?.. – перелякано видихнув він, геть приголомшений словами й самим виглядом приятеля. – Чи ти сказився? З чого це ти взяв, що там нікого немає?

– Вони його викрали! – загорлав Данбар, у якого зацьковані очі раптом спалахнули божевільним вогнем. – Його просто витягли, а залишили саму гіпсову шкаралупу.

– А на біса б їм це робити?

– А на біса їм робити все те, що вони роблять?!

– Вони його викрали! – несамовито заголосив хтось, і вся палата підхопила: – Вони його викрали! Викрали!

– Розійдіться по ліжках! – благала сестра Качкіт Данбара та Йоссар’яна і знесилено штовхала Йоссар’яна в груди. – Ну, будь ласка, ідіть до своїх ліжок!

– Ти здурів! – люто гукнув Йоссар’ян до Данбара. – Хто тобі сказав, що там нікого немає?

– А хто його бачив? – глумливо відпарирував Данбар.

– Ти ж його бачила? – з надією запитав Йоссар’ян у сестри Качкіт. – Ну, то підтвердь цьому йолопові, що там усередині хтось є!

– Там лейтенант Шмуль, – сказала сестра Качкіт. – У нього обпалена вся шкіра.

– А сама вона його бачила?

– А сама ти його бачила?

– Його бачив лікар, який його бинтував.

– Ну, а де він, той лікар? Ти можеш його привести? – напосідав Йоссар’ян.

– Його тут немає,– зітхнула сестра Качкіт, звівши на нього зляканий погляд. – Пацієнта привезли сюди з польового шпиталю.

– От бачите! – зойкнула Занудер. – Там нікого немає!

– Там нікого немає! – заголосив Голодний Джо й затупотів ногами.

Данбар рвонувся вперед, вискочив на ліжко вояка в білому і ошаліло блискаючим оком прикипів до чорної, з кошлатими краями дірки в білому марлевому панцері. Опираючись усім спробам Йоссар’яна відтягти його вбік, він так і стояв рачки, схилившись над вояком у білому, вдивляючись одним оком у чорну, мовчазну западину, туди, де мав бути рот, коли об’єднаний загін лікарів та військових поліцейських вбіг до палати на поміч Йоссар’яну. Лікарі були при пістолетах. Прикладами карабінів стражники розігнали гомінку юрму сполоханих пацієнтів. З’явилася каталка на колесах, і в одну мить викотили вояка в білому з палати. Лікарі і стражники теж покинули палату, нашвидку повідомивши пацієнтів, що все гаразд.

Сестра Качкіт крадькома смикнула Йоссар’яна за руку і швидко прошепотіла, що чекатиме на нього в комірчині у кінці коридора. Йоссар’ян зрадів: нарешті вона змилувалась над ним і готова подарувати хвилинку любощів. Щойно зачинивши за собою двері комірчини, він хутко задер їй спідницю, але сестра Качкіт суворо відштовхнула його, і йому довелося вгамувати свій запал. В неї були важливі новини щодо Данбара.

– Вони його хочуть… зникнути, – тихо промовила вона.

– Що вони хочуть зробити? – спантеличено глянувши на неї, перепитав він і стривожено хихикнув. – Як це зрозуміти?

– Не знаю. Я почула, коли вони розмовляли за дверима.

– Хто вони?

– Кажу ж, що їх не бачила. Чула тільки, як вони сказали, що Данбара треба зникнути.

– За що?

– Не знаю.

– Це якась нісенітниця! Навіть з погляду граматики. Що це означає, чорт забирай, коли вони збираються когось… зникнути?

– Не знаю.

– Теж мені рятувальниця! – єхидно буркнув Йоссар’ян.

– Ну, чого ти від мене хочеш? – образилася сестра Качкіт і зашморгала носом, насилу стримуючи сльози. – Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Коли б знала, що ти такий, я б і не казала…

– Пробач мені,– мовив він, покаянно пригортаючи її до себе, і, вдячно цмокнувши в щоку, побіг попередити друга, та по Данбарові вже й слід пропав.