Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)

– Ти на щось натякаєш? – пригнувшись на своїй койці й пильно заглядаючи Весслові в обличчя, запитав Йоссар’ян, але побачив перед собою лише загадкову маску, на якій ніби мигтіли тіні протилежних емоцій.

– І-і-хі-хі-хік! – запирхав Вессл. – Я все ніяк не можу тобі розповісти, чому та здоровезна діваха лупила мене туфлею по голові. Ти ж не хочеш мене слухати!

– Я слухаю.

– А ти попросишся до мене в літак?

– Щоб покупатися з тобою у відкритому морі? – розсміявся Йоссар’ян і похитав головою.

Вессла дійсно, коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдилися, знову підбили, і він змушений був приводнитися в морі. На одному моторі Вессл уміло посадив свого літака на неспокійні, гнані вітром, розгойдані хвилі, над якими войовниче громадилися чорні грозові хмари. Він забарився в літаку і тому опинився сам-один на аварійному плотику, який віднесло вбік від іншого плоту, де примостилася решта екіпажу. Невдовзі рятувальний катер, що ледве добувся до них крізь вітер та пелену дощу, прийняв усіх на борт, тільки Вессла між ними не було. Коли екіпаж повернувся на базу, настала вже ніч. Про Вессла ж – ні слуху, ні духу.

– Не турбуйтеся, хлопці,– запевняв Малюк Семпсон, кутаючись у грубезну ковдру й плащ-дощовик, на який він розжився на рятувальнім катері.– Його вже, напевне, підібрали, якщо, звичайно, він не потонув, бо шторм розгойдало добрячий. Але тривав шторм недовго. Б’юсь об заклад – Вессл об’явиться з хвилини на хвилину.

Йоссар’ян пошкандибав до намету й запалив грубку, щоб, коли з хвилини на хвилину з’явиться Вессл, зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, яскраве й потужне полум’я легко регулювалось форсункою з краником – Вессл, одначе, встиг усе налагодити. З неба сіяв дрібний дощик, глухо барабанячи по намету, по деревах, по сирій землі. Йоссар’ян розігрів для Вессла банку з консервованим супом, та час минав, і він з’їв суп сам. Потім він зварив для Вессла кілька яєць і теж з’їв їх сам. А тоді з’їв усю порцію сиру «чеддер» із сухого пайка.

Увесь час Йоссар’яна брала тривога, і весь час він нагадував собі, що Вессл ніде не пропаде, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Туза: Вессл діловито й зосереджено схиляється над компасом з картою, трощить, посміхаючись, одну за одною солонуваті від морської води плиточки шоколаду і, не звертаючи ніякісінької уваги на дощ, грім, блискавки над головою, ретельно орудує яскраво-блакитним іграшковим весельцем, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою для тріски. Йоссар’ян не сумнівався в здатності Вессла вижити, що б із ним не скоїлося. Коли взагалі на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Вессл її неодмінно впіймає; коли захоче, щоб то була тріска, то це буде саме тріска, навіть якщо доти нікому її не вдавалося тут зловити. Йоссар’ян поставив на вогонь ще одну банку супу й теж вихлебтав його сам, поки той суп був іще гарячий. Варто було надворі клацнути дверцятам машини, і Йоссар’ян радісно всміхався, повертав голову до входу й чекав, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину до намету ввійде Вессл, банькатий, із мокрими від дощу повіками, круглощокий, зубатий, кумедний, схожий у своєму жовтому клейончатому каптурі та в завеликому, як на нього, гумовому дощовику на ловця вустриць з Нової Англії,– ввійде, гордо вимахуючи на потіху Йоссар’янові свіжою тріскою, яку щойно впіймав. Та Вессл не з’явився.

29. Штирхер

Не дав Вессл знати про себе й наступного дня, і сержант Безбог з похвальною оперативністю і належною дозою оптимізму зробив у блокноті собі напам’ять нотатку послати, коли минуть контрольні дев’ять днів, офіційного листа за підписом полковника Пескарта найближчим родичам пропалого без вісті Вессла. Зате дав знати про себе штаб генерала Штирхера і, підійшовши до галасливого гурту вояків, що з’юрмилися – хто в шортах, хто в самих плавках – біля дошки наказів перед наметом КП, Йоссар’ян упізнав голос Голодного Джо, який сварливо допитувався у Вождя Зеленого Вужа:

– Хотів би я знати, чим ця неділя відрізняється від інших неділь? Чому, власне, нам оголошують, що в нас не буде марш-параду саме цієї неділі, якщо його в нас не буває ніколи? Га?

Тужливий зойк розпачу вирвався з грудей Йоссар’яна, коли проштовхавшись до дошки наказів, він побачив лаконічне оголошення:

З ОГЛЯДУ НА НЕЗАЛЕЖНІ ВІД МЕНЕ ОБСТАВИНИ НАСТУПНОЇ НЕДІЛІ ВЕЛИКИЙ ПООБІДНІЙ ПАРАД НЕ ВІДБУДЕТЬСЯ Полковник ШАЙСКОПФ

Жлобс таки мав рацію: на війну зараз кидали всіх підряд, аж до Шайскопфа, який противився цьому з усіх сил і з’явився до генерала Штирхера у препаскудному настрої доповісти про своє прибуття.

Генерал Штирхер вислухав рапорт, сяючи усмішкою, і сказав, що поява полковника Шайскопфа – то велика особиста радість для нього. Ще один полковник в його штабі означав, що він тепер може вимагати двох майорів, чотирьох капітанів, іще шістнадцять лейтенантів і ще бозна-скільки сержантів та рядових, друкарських машинок, письмових столів, шаф для паперів, автомашин та іншого конче необхідного спорядження й устаткування, що мало круто піднести його престиж і збільшити ударну потужність у війні, оголошеній ним генералові Бидлу. Тепер у нього стало аж два полковники, тоді як у генерала Бидла значилось п’ять, але з них четверо були стройові командири. Таким чином, генерал Штирхер без усяких інтриг здійснив маневр, який в остаточному рахунку подвоював його сили. До того ж генерал Бидл усе частіше впивався, отже, генерала Штирхера чекало світле майбуття, і він дивився на свого блискучого новенького полковника закоханими очима та з променистою усмішкою на вустах.

В усіх принципових питаннях генерал X. X. Штирхер, як він завжди наголошував, перш ніж дати привселюдного прочухана комусь із своїх найближчих підлеглих, був тверезим реалістом. Цей гарний із себе, рожевощокий п’ятдесятирічний генерал завжди тримався вільно й невимушено, носив мундири, шиті на замовлення, мав сиве волосся, трохи короткозорі очі й чуттєві губи хоботком. Це був вразливий, елегантний джентльмен з приємними манерами, який тонко відчував слабості й дивацтва своїх ближніх і вважав дурнями всіх, крім самого себе. На його думку, в питаннях смаку та стилю не існує дрібниць, і тому вимогливість щодо всього, пов’язаного з цим, ніколи не буває надмірною. Він не просто говорив про ті чи ті речі, а й завжди висловлювався з приводу тих чи тих подій. Та й самі ці події в його вустах не просто відбувалися, а неодмінно мали місце. І то неправда, що він відсилав листи, в яких невтомно вихвалявся, домагаючись поширення своїх повноважень аж настільки, щоб керувати всіма бойовими операціями, ні, він компонував меморандуми. А щодо стилю меморандумів інших вищих офіцерів, то вони для нього завжди були пишномовні, химеричні й витіюваті. Чужі помилки він завжди кваліфікував як плачевні. Всі без винятку його розпорядження підлягали неухильному виконанню, а ті дані, на які він посилався, неодмінно були одержані з добре поінформованих джерел. Генерал Штирхер діяв не інакше, як під тиском незалежних від нього обставин, керуючись високим почуттям обов’язку та відкидаючи всілякі ниці міркування. Він ніколи не забував, що біле та чорне – це не кольори, і ніколи не плутав прислівників у виразах «як це було сказано раніше» та «як писалося вище». Генерал Штирхер запросто сипав цитатами з Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Уоррена Г. Гардінга. Незаймане вухо такого слухача, як-от полковник Шайскопф, було для нього справжнім дарунком долі: ось коли вже він міг щедро відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції й добувати з неї незліченні каламбури, дотепи, в’їдливі оцінки, мудрі напучування, тонкі анекдоти, приказки, епіграми, афоризми, жарти великих людей та інші крилаті вислови. Приязно всміхаючись, він невимушено почав вводити полковника Шайскопфа в курс нової для нього обстановки.

– Єдиний мій гріх у тім, – з натренованою добродушністю мовив він, смакуючи наперед сподіваний ефект, – що я непогрішимий.

Та полковник Шайскопф навіть не всміхнувся, і це дещо спантеличило генерала Штирхера. Його самовпевнений запал прохолов: адже то був один з найвипробуваніших його парадоксів, і генерала неабияк стривожило, що жодна іскра розуміння не осяйнула це непроникне обличчя, яке своїм кольором та фактурою зненацька нагадало йому стиральну гумку для м’якого олівця. Можливо, полковник Шайскопф утомився з дороги, втішав себе генерал Штирхер, адже він прибув здалеку, і все в цій Європі для нього незвичне. Взагалі ставлення генерала Штирхера до підлеглих, байдуже – до офіцерів чи нижніх чинів, завжди відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він не раз казав і повторював, що коли люди, з якими він працює, розумітимуть його з півслова, то він розумітиме їх з чверть слова, так що, з проникливою усмішкою додавав він, в ідеалі їм взагалі не доведеться розтуляти рота. Генерал Штирхер вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли хтось із ним не погоджувався, генерал Штирхер одразу закликав їх бути об’єктивними. І в даному разі Штирхер теж волів бути об’єктивним. Він підбадьорливо глянув на Шайскопфа і продовжував обробку новоприбулого з виглядом милосердного вельможі.

– Ви прибули до нас дуже своєчасно, Шайскопфе. Річ у тім, що наш літній наступ з тріском провалився. Виною тут цілковита необізнаність декого з наших командирів, яких ми поставили на чолі наших військ, і, звичайно, мені зараз дуже потрібен вольовий, досвідчений, нехай навіть ще не обстріляний, зате тямущий офіцер, як-от ви. Так, так, саме такий, як ви! Ви будете моїм помічником у справі компонування меморандумів, конче необхідних нам, щоб довести людям, які ми з вами молодці і як гарно справляємося зі своїми тяжкими й відповідальними обов’язками. Сподіваюся, ви добре володієте пером?

– Писанина для мене – що темний ліс, – понуро відказав полковник Шайскопф.

– Що ж, тим краще, і хай це вас не турбує,– недбало змахнувши рукою, провадив далі генерал Штирхер. – Ви будете передавати доручену вам роботу комусь іншому, а там, – як бог дасть. У нас це зветься «передовіряння відповідальності». Десь на найнижчих щаблях цієї ідеально налагодженої організації, яка має честь мати мене за керівника, сидять люди, які вже нічого нікому передовірити не можуть і роблять усе, що належить робити. Так що все йде, як по маслу, і, уявіть собі, без яких-небудь зусиль з мого боку. По-моєму, це доказ того, що я чудовий адміністратор. Взагалі ж те, що робить наш широкорозгалужений апарат, нікому особливо не потрібне, так що поспішати, власне, нема куди. Єдине, що потрібно і дуже потрібно, це створювати в людей враження, ніби їм без нас ніяк не обійтися. Тож одразу давайте мені знати, як тільки виявиться, що ви сидите зовсім без діла, тоді я негайно вимагатиму збільшення штатів. До речі, я вже зробив запит на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцять лейтенантів вам на підмогу. Як ви розумієте, чим непотрібніше те, що ми робимо, тим складніша й відповідальніша наша робота. Правильно я кажу?

– А як щодо парадів? – перебив його полковник Шайскопф.

– Парадів? Яких іще парадів? – тихо поцікавився генерал Штирхер, відчуваючи, що всі перли його красномовства відскакують від полковника Шайскопфа, як горох від стіни.

– А чи в мене буде можливість влаштовувати щотижневі паради в неділю по обіді? – нетерпляче запитав полковник Шайскопф.

– Ні, ясно, що ні. А звідки у вас ця, так би мовити, оригінальна ідея?

– Від них самих. Вони сказали, що я зможу влаштовувати паради!

– Даруйте, хто вам це сказав?

– Як це хто? Начальники, що посилали мене сюди, до Європи. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.

– Хм! Боюся, друже, що з вас пожартували.

– Але ж це нечесно з їхнього боку, сер!

– Щиро шкодую, Шайскопфе. Я ладний зробити все можливе, щоб вам тут було добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному апараті, на жаль, ще замало кадрів для добрячого параду, а якщо ми спробуємо примусити марширувати стройовиків, то в бойових підрозділах спалахнуть відкриті бунти. Боюся, що вам доведеться трохи почекати, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що вам заманеться.

– А як щодо моєї жінки? – насторожено запитав полковник Шайскопф, скоса глянувши на генерала Штирхера. – Зможу я її сюди викликати чи теж ні?

– Викликати дружину? Пардон, а навіщо це вам потрібно?

– Чоловік і жінка повинні жити разом.

– Так, так. Боюсь, що про це також не може бути й мови.

– Але ж мені казали, що я зможу послати їй виклик!

– Вони знову з вас пожартували.

– Вони не мали права так жартувати! – вигукнув полковник Шайскопф, і на очі йому навернулися сльози щирого обурення.

– Чому ж це не мали? – умисне холодно й суворо відрізав генерал Штирхер, вирішивши відразу ж перевірити, з якого тіста зроблений новий полковник. – Не будьте ослом, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, за яким їм заборонялося б жартувати з вас, поки що, наскільки мені відомо, не існує. І раджу надалі не морочити мені голову такими дурницями. Вам ясно?

– Так точно, сер! – покірливо промимрив Шайскопф.

Генерал Штирхер подумки подякував долі, що надіслала йому в підлеглі такого тюхтія. Будь-хто крутіший на вдачу був би просто немислимий в його апараті. А тепер, перемігши, генерал Штирхер одразу змилостивився. У нього не було звички зайве принижувати своїх підлеглих.

– Якщо ваша дружина служить у Жіночому допоміжному корпусі,– милостиво мовив він, – я б іще міг спробувати виписати її сюди. Але ЖДК – то неодмінна умова.

– В неї є подруга, яка служить у ЖДК! – одразу пожвавішав полковник Шайскопф.

– Боюся, друже, що цього замало. От хай місіс Шайскопф вступить до ЖДК, тоді я переведу її сюди. А тим часом, любий полковнику, займімося, якщо не заперечуєте, нашими бойовими справами. – Генерал Штирхер підвівся й підійшов до обертової тумби з великими кольоровими картами. – Обстановка, коротко кажучи, ось яка.

– А хіба… хіба ми збираємося по-справжньому воювати? – блідий від жаху, вигукнув полковник Шайскопф.

– Ні, ні, звичайно ж ні,– поблажливо мовив генерал Штирхер і по-компанійськи всміхнувся. – Ви все-таки повинні хоч трохи мені довіряти. Саме тому ми й сидимо досі в Римі! Звичайно, Флоренція влаштувала б мене значно більше, бо там я був би ближче до колишнього РПК Зелензима, та, на жаль, лінія фронту ще не досить віддалилася від Флоренції, щоб починати передислокацію. – З цими словами генерал Штирхер рішуче підняв дерев’яну указку з гумовим наконечником і енергійним змахом перетнув усю Італію від моря й до моря. – Ось тут стоїмо ми, Шайскопфе, а он там – німці. Вони міцно вкопалися в гори, створивши так звану «Готську лінію», звідки їх не викурити принаймні до кінця наступної весни, але наші керівні йолопи ніяк не хочуть цього зрозуміти й роблять прикру помилку, турбуючи їх уже зараз. Так чи інакше, наша спеціальна служба має в своєму розпорядженні аж дев’ять місяців для розв’язання повсталих перед нею завдань. А головне наше завдання – прибрати до рук всі бомбардувальні полки військово-повітряних сил США на цьому театрі воєнних дій. Кінець кінцем, – сміючись, додав генерал Штирхер добре поставленим баритоном, – якщо бомбардування ворожих позицій не є завданням спецслужби, що ж тоді взагалі може бути її завданням?

Полковник Шайскопф нічим не виявив своєї згоди чи незгоди, та генерал Штирхер був надто захоплений своїм красномовством, щоб звертати увагу на такі дрібниці.

– Як на сьогодні, то наше становище просто-таки блискуче! Втрат – жодних, зате постійно надходять поповнення – зараз ось ви, завтра ще хтось, і ми маємо задосить часу, щоб обміркувати й розробити до найменших подробиць всю систему наших тактичних дій. А щодо напряму нашого найближчого удару, то ось він! – генерал Штирхер змахнув указкою в південному напрямку, тицьнув нею в острів П’яносу і кілька разів багатозначно постукав по напису, виведеному від руки великими чорними жирними літерами. Це було слово БИДЛ.

Полковник Шайскопф, примружившись, підійшов аж до самої карти, і вперше відтоді, як він переступив поріг кабінету, його дубувате обличчя осяяв промінь розуміння.

– Здається, я починаю розуміти вас, сер! – вигукнув він. – Так, я вас прекрасно зрозумів! Наше найперше завдання – це відбити генерала Бидла у ворогів. Вірно?

– Е, ні, Шайскопфе! – від душі розсміявся генерал Штирхер. – Бидл перебуває по наш бік фронту. Саме тому Бидл і є наш найперший ворог! Генерал Бидл командує чотирма бомбардувальними полками, які нам просто необхідно захопити, щоб успішно продовжувати наступ. Подолавши генерала Бидла, ми одразу заволодіємо авіацією та життєво необхідними для нас базами, з яких далі поширимо наш наступ і на інші фронти. І, між нами кажучи, цю велику битву ми майже виграли. – Тихенько сміючись, генерал Штирхер відійшов до вікна, схрестив руки на грудях і прихилився до підвіконня, надзвичайно вдоволений власною дотепністю й розумним, витонченим зухвальством. Свідомість того, що він так вправно грає вміло підібраними словами, приємно лоскотала йому душу. Генерал Штирхер найбільше в світі полюбляв слухати самого себе, а надто слухати самого себе, коли говорив про себе. – Генерал Бидл не має жодного козиря, щоб побити мої карти, – вихвалявся він. – Я весь час втручаюся у сфери його компетенції зі своїми нищівними коментарями та гострою критикою, хоча ці справи зовсім мене не стосуються, а він, хоч убий, не знає, що йому чинити. Коли я чую звинувачення, ніби копаю йому яму, я чемно відповідаю, що моя єдина мета – привернути загальну увагу до його плачевних помилок і таким чином посприяти усуненню прикрих недоліків, щоб збільшити нашу військову могутність. «Невже ви маєте щось проти підсилення нашої військової могутності?!» – питаю я його невинним голосом. Ну, тут він, звичайно, зривається з тону, переходить на грубощі й непристойну лайку, але це і все, на що він спроможний. Взагалі йому просто бракує культури. До того ж останнім часом він майже не просихає. Дивно, як такий бовдур став генералом! Він геть позбавлений почуття стилю, він навіть не знає, що таке стиль! Слава богу, довго він не протримається. – Генерал Штирхер смачно реготнув, а тоді невимушено подав слухачеві свою улюблену аналогію із класичної спадщини. – Я часом уявляю себе Фортінбрасом, ха-ха, із п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра – той теж кружляє й кружляє собі десь поза сценою, аж поки всі на ній не гинуть один по одному, а тоді, під кінець, виходить наперед і прибирає геть усе до своїх рук. Шекспір, Шайскопфе, це…

– П’єси для мене – що темний ліс, – напрямки відрубав полковник Шайскопф.

Генерал Штирхер зачудовано глянув на нього. Вперше в його житті посилання на славнозвісного Шекспірового «Гамлета» було знехтувано і проігноровано з такою тупою байдужістю. І він не на жарт стривожився, намагаючись здогадатися, що за лайноголового йолопа підкинув йому Пентагон.

– Даруйте, а що для вас не темний ліс? – крижаним тоном запитав він.

– Марш-паради, сер, – жваво відказав полковник Шайскопф. – Прошу дозволити мені негайно розіслати повідомлення про марш-паради.

– Що ж, повідомлення розіслати можна, тільки не здумайте там призначати паради, – мовив генерал Штирхер і, насупившись, знову сів у крісло. – Я дозволяю вам розсилати будь-які повідомлення, але з тією умовою, що вони не перешкоджатимуть здійсненню вашого головного завдання, а саме – неодмінно домагатися, щоб повноваження нашої спецслужби неодмінно поширились на всі воєнні операції.

– Тоді прошу дозволити мені призначати паради, а потім їх скасовувати.

Обличчя генерала Штирхера враз проясніло.

– Геніальна ідея, Шайскопфе! – враз прояснівши, вигукнув генерал Штирхер. – Тільки не треба нічого ні призначати, ні скасовувати. Розсилайте щотижня повідомлення про відстрочення парадів. Уявляю, яке сум’яття це викликає в таборі нашого противника. – Генерал Штирхер знову став утіленням найщирішої сердечності.– Так, так, Шайскопфе, – провадив він далі,– я гадаю, що ваша ідея – для нас чудова знахідка. І справді, який стройовий командир зможе щось заперечити проти повідомлення про те, що наступної неділі марш-параду не буде? Ми лише стверджуватимемо загальновідомий факт. Але підтекст такого повідомлення не такий простий! Так, Шайскопфе, у вас світла голова. Бо цим самим ми стверджуємо наше право призначати паради, коли буде на те наша керівна воля. Ви мені починаєте подобатися, Шайскопфе! Не забудьте поділитися вашим задумом із полковником Паршілом, коли будете йому представлятися. Я певен, що ви з ним знайдете спільну мову.

За хвилину до кабінету генерала Штирхера, мов вихор, влетів пойнятий боязливим обуренням полковник Паршіл.

– Скільки тут служу я і скільки він?! – заквилив полковник. – Невже ви довіряєте йому більше?

– Йдеться не про довіру, Паршіле, а про досвід. У Шайскопфа є великий досвід у галузі парадів, а у вас, на мій превеликий жаль, такого досвіду немає. А ви, як хочете, займіться скасуванням концертів естрадних бригад СОД. До речі, дивно, чому ви досі цим не зайнялися. Ви лиш подумайте, в скількох частинах щоденно не буває естрадних концертів СОД! Подумайте також, до скількох частин та підрозділів не заїздить, навіть даючи концерти, той чи інший знаний артист! Так, так, Паршіле, я гадаю що ваша ідея – справжня знахідка для нас. Я гадаю, що ви відкрили для нас новий бойовий плацдарм. Скажіть полковникові Шайскопфу, що я наказую йому негайно зайнятися цією справою під вашим керівництвом. І тільки ви дасте йому необхідні інструкції, нехай зайде до мене.

– Полковник Паршіл каже, що ви доручили мені працювати під його керівництвом над проектом щодо скасування концертів СОД, – поскаржився за хвилину полковник Шайскопф.

– Уперше чую, – відказав генерал Штирхер. – Між нами, Шайскопфе, полковник Паршіл – ледар і чванько, до того ж тупий, як валянок. Ви там придивіться до нього і подумайте, чи не могли б виконувати його функції краще, ніж він.

– Цей тип суне носа не в свої справи, – заявив невдовзі полковник Паршіл. – Він не дає мені спокійно працювати.

– Так, так, цей Шайскопф і справді трохи дивний, – задумливо погодився генерал Штирхер. – Ви придивіться до нього і спробуйте зрозуміти, що він затіва…

– Він весь час суне носа в мої справи! – заявив невдовзі полковник Шайскопф.

– Хай це вас не турбує, Шайскопфе, – сказав генерал Штирхер, – подумки поздоровляючи себе з тим, як майстерно і швидко зумів він узяти за зябра і цього свого підлеглого. Давно випробуваний прийом спрацював бездоганно: обидва полковники уже ладні були зжерти один одного. – Полковник Паршіл заздрить вашим блискучим успіхам на ниві марш-парадів і боїться, щоб я не призначив вас відповідальним за візерунок бомбометання.

– А що це таке? – одразу нашорошив вуха полковник Шайскопф.

– Що таке візерунок бомбометання? – добродушно повторив вельми задоволений собою генерал Штирхер. – Як вам пояснити? Візерунок бомбометання – це спеціальний військовий термін, запроваджений мною кілька тижнів тому. Власне кажучи, сам по собі він нічого не означає, та ви навіть не повірите, як швидко він у нас прищепився. Бачте, я спромігся переконати багатьох різних людей, що головне в бомбометанні – це кучний візерунок вибухів, бо це дає чудовий ефект на аерофотознімках. На П’яносі, приміром, є один командир полку, якому відтоді навіть байдуже, попадають його бомби в ціль чи ні: бо головне – це не «куди», а «як»! До речі, чому б нам сьогодні не злітати до нього на П’яносу і трохи не відпочити від справ? А полковник Паршіл нехай казиться від заздрощів. До того ж я щойно дізнався від Зелензима, що генерал Бидл відлетів на Сардінію, тож генерал Бидл буквально збожеволіє, як дізнається, що я інспектував один із його полків, коли сам він інспектував інший. Ми можемо встигнути туди на передпольотний інструктаж. Вони збираються розбомбити невеличкий, не захищений зенітками гірський хутірець і, образно кажучи, перетворити його в купу щебінки. Від Зелензима я по секрету довідався – до речі, Зелензим нині вже екс-сержант, – що бомбардування це нікому не потрібне. Єдина його мета – затримати можливий підхід німецьких підкріплень у напрямку, де ми не плануємо жодних наступів. От що діється, коли той, хто ще вчора пас свиней, стає сьогодні великим начальником. – І він млявим жестом вказав на величезну карту Італії.– Подумати тільки: цей нещасний хутірець такий дрібний, що його тут навіть не позначено.

Бони прибули до полку полковника Пескарта трохи запізно і вже не почули, як під час попереднього інструктажу майор Денбі переконував усіх:

– Що не кажіть, а цей хутірець таки тут. Він тут, тут. Саме тут.

– Де тут? – задирливо спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.

– От саме тут, де дорога круто звертає. Ви ж бачите поворот?

– Хоч убий, не бачу, – опирався Данбар.

– А я от бачу, – озвався Тупермейєр і тицьнув пальцем на карті Данбара в те місце, де дорога робила поворот. – А на знімках весь хутірець узагалі видно, як на долоні. Ясніше й бути не може. Завдання полягає в тому, щоб зіпхнути його униз по схилу гори і таким чином створити на дорозі завал, який німцям потім доведеться розчищати. Я вірно кажу?

– Цілком вірно! – відказав майор Денбі, вимокуючи носовичком спітніле чоло. – Я радий, що хоч один з вас зрозумів. Дві бронетанкові дивізії, що їх німці перекидають із Австрії до Італії, підуть цією дорогою. А хутірець цей стоїть на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель неодмінно посиплються донизу й завалять дорогу.

– А що це дасть, чорт забирай?! – не здавався Данбар, а схвильований Йоссар’ян стежив за ним, відчуваючи водночас і страх, і якесь благоговійне захоплення. – За день-два вони все одно все розчистять, і наше бомбардування нічого не змінить.

Майор Денбі не хотів устрявати в зайві суперечки.

– Певно, штабові це щось таки дасть, – промимрив майор Денбі, явно не бажаючи встрявати до суперечки. – Тому, напевне, нам і віддали такий наказ.

– А жителів висілка попередили? – запитав Макпростак.

– Не знаю, думаю, що ні,– дещо знітився майор Денбі, виявивши, що навіть Макпростак пристав до опозиції.

– Невже не можна скинути листівки й дать людям знати, що їм загрожує небезпека? – спитав Йоссар’ян. – Якщо не прямо, то хоча б якось натякнути?

– Ні, думаю, не можна, – ще більш упріваючи, відповів майор Денбі, і очі його безпорадно забігали. – Листівки можуть потрапити до німців, і тоді вони підуть іншою дорогою. Але точно я нічого не знаю. Це лиш мої припущення.

– Люди навіть не стануть ховатися, – з гіркотою мовив Данбар. – Тільки-но побачать наші літаки, то повибігають із своїх халуп і стануть. махати нам руками. Весь хутірець вибіжить: і старе, і мале, вкупі з собаками! Господи боже! Не треба їх чіпати.

– А чом би нам не влаштувати завал десь в іншому місці, вище або нижче по дорозі? – запитав Макпростак. – Чому він потрібен саме тут?

– Звідки мені знати? – понуро відказав майор Денбі.– Але я гадаю, що там, у штабі, сидять не лише дурні. Той, хто віддає такі накази, певно, знає, що робить.

– Дідька лисого вони знають! – кинув Данбар.

– Гей, що тут діється? – почувся голос підполковника Порка, який щойно перевальцем зайшов до інструкторської, тримаючи руки в кишенях і викотивши черевце, прикрите пожмаканою форменою сорочкою.

– Ні, ні, все гаразд, підполковнику, – заметушився майор Денбі, сподіваючись утаїти їхню суперечку. – Ми обговорюємо завдання.

– Вони не хочуть бомбити цей виселок, – улесливо хихотнув Тупермейєр, заганяючи майора Денбі на слизьке.

– Падлюка! – кинув йому Йоссар’ян.

– Не чіпати Тупермейєра! – коротко гаркнув на Йоссар’яна підполковник Порк, та, пригадавши, як грубо поводився з ним цей п’яний баламут в офіцерському клубі напередодні нальоту на Болонью, він зважив, що краще перенести невдоволення на Данбара. – А чому, власне, ви не хочете бомбити цей виселок?

– Бо це жорстоко, ось чому! – спалахнув нестримною люттю Данбар.

– Кажете, це жорстоко? – з холодним глумом перепитав підполковник Порк. Він тільки на мить розгубився перед лицем неприкрито лютої ворожості Данбара. – А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони напали зненацька на наші війська, це, по-вашому, менш жорстоко? Не забувайте, що йдеться про життя і смерть наших співвітчизників! Чи, по-вашому, хай краще проллється американська кров?

– Вона ллється так чи інакше. Але при чому тут ці мирні люди? Якого дідька ми не можемо дати їм спокою?

– Вам це легко казати, – в’їдливо процідив підполковник Порк. – Тут, на П’яносі, ви як на курорті! А що б ви заспівали, коли б ці німецькі дивізії посунули на вас?

Данбар зніяковіло почервонів.

– А що нам заважає зробити завал десь в іншому місці? – немов захищаючись, запитав він. – Адже ми могли б скинути бомби й просто на схил гори чи на саму дорогу!

– А може, краще злітаєте ще разок на Болонью?! – запитав підполковник Порк тихим голосом, але фраза ця пролунала, мов постріл. У кімнаті одразу запала ніякова, гнітюча тиша. Соромлячись самого себе, Йоссар’ян в душі молив бога, щоб Данбар припинив балачки. Данбар понурив голову, і підполковник Порк зрозумів, що бій виграно.

– Бачу, до Болоньї вас не дуже тягне, – з неприхованою зневагою провадив далі підполковник Порк. – А знаєте, нам з полковником Пескартом було не так легко вибити для вас цю, власне кажучи, прогулянку в повітрі. Коли вам більш до вподоби Болонья, Спеція чи Феррара, то ми це влаштуємо, як раз плюнути! – Його очі загрозливо виблискували за скельцями пенсне, а важке квадратне підборіддя немов скам’яніло. – Тільки скажіть!

– А що? Я б злітав, – жваво відгукнувся Тупермейєр і знову хвалькувато заіржав. – Що може бути кращого? Засунеш собі носа в приціл і заходиш на ціль без усякого піке, хай навіть по тобі гатять усі їхні зенітки! А більш за все мені подобається дивитись і слухати, як потім, на мене накидаються наші герої! Я довів їх до того, що навіть нижні чини зараз лають мене на чім світ стоїть і погрожують влаштувати темну!

Не повертаючи голови, підполковник Порк ласкаво поплескав Тупермейєра по щоці, а тоді сухо звернувся до Данбара та Йоссар’яна:

– Клянусь богом, ніхто не вболіває за тих смердючих макаронників більше, ніж ми з полковником Пескартом. Mais c’est la guerre.^[41] І не забувайте, що війну цю почали не ми, а вони! Вони агресори, а не ми! Навіть коли б ми цього хотіли, то не змогли б завдати італійцям, німцям, китайцям, росіянам більшого лиха, ніж вони самі собі завдають! – і з цими словами підполковник Порк по-дружньому торкнув за плече майора Денбі, хоча й досі зберігав суворий вираз обличчя. – Закінчуйте інструктаж, Денбі, і потурбуйтеся, щоб усі як слід зрозуміли всю важливість якнайщільнішого візерунка бомбометання.