Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)

Якось Майло полетів до Англії по турецьку халву, а повернувся з Мадагаскару, ведучи за собою четвірку німецьких бомбардувальників, по саме годі навантажених м’ясом, цвітною капустою, зеленою гірчицею та чорним горошком. Його обуренню не було меж, коли, приземлившись, він побачив на аеродромі загін військової поліції, присланої туди, щоб заарештувати німецьких льотчиків та конфіскувати їхні літаки. Конфіскувати?! Це слово звучало для Майла як найстрашніше з проклять, він зажадав найсуворішого покарання і полковникові Пескарту, і підполковникові Порку, і вкритому бойовими шрамами бідоласі капітану військової поліції з автоматом у руках. Ті стояли винуваті, засоромлені, а він, мов шалений, бігав туди й сюди і по черзі тицяв їм в обличчя тремтячим від праведного гніву пальцем.

– Тут вам не Росія! – репетував Майло тонким, зривистим голосом. – Що я чую?! Як це конфіскувати? Відколи це американський уряд почав конфісковувати приватну власність своїх громадян? Бійтеся бога, панове! Сором вам! Додуматись до такого неподобства!

– Але ж ми воюємо з Німеччиною, Майло, – нерішуче перебив його майор Денбі,– що не кажіть, а це німецькі літаки.

– Побійтеся бога! – визвірився на нього Майло. – Це – літаки синдикату, де кожен має свій пай, навіть ви! Конфіскувати! Як ви можете конфіскувати свою ж приватну власність? Подумати тільки – конфіскувати! Та я зроду не чув нічого ганебнішого!

І, певна річ, Майло мав рацію, бо коли вони глянули ще раз на літаки, виявилося, що Майлові підручні, замалювавши подвійним шаром білої емалі знаки свастики на крилах, хвостах та фюзеляжах, уже написали по трафарету: «Акціонерне товариство М. і М. Свіжі фрукти та інші продукти». Так Майло привселюдно перетворив свій синдикат на міжнародний картель.

Майлові армади повітряних кораблів борознили небо вздовж і впоперек. Вони цілими зграями злітали з аеродромів Норвегії, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Югославії, Румунії, Болгарії, Швеції, Фінляндії, Польщі,– одне слово, всієї Європи, крім Росії, з якою Майло не наважувався мати справу. Коли всі, хто хотів, стали пайщиками «Акціонерного товариства М. і М. Свіжі фрукти та інші продукти», Майло створив на засадах цілковитої одноосібності дочірнє «Акціонерне товариство М. і М. Світові кондвироби» і дістав додаткові літаки й додаткові кошти з їдальняних фондів на коржики та здобу з Британських островів, на чорнослив та датські сири з Копенгагена, еклери, зефіри, наполеони та духове печиво з Парижа, Реймса й Гренобля, тістечка-кульки, солодкий ситник та м’ятні перепічки з Берліна, вигадливі фірмові торти з Відня, струделі з Угорщини і баклави з Анкари. Щоранку Майло висилав у політ над усією Європою та Північною Африкою літаки, що тягли за собою довгі червоні рекламні транспаранти, на яких величезними рівними літерами значилося: «Устриці – 79 ц/фунт» або «Хек – 21 ц/фунт». Майло значно збільшив надходження до каси синдикату, виділивши кілька таких транспарантів під рекламу фірм «Молочко для киці», «Собачий фарш» та «Перуки для лисих», і, шануючи суспільні інтереси, регулярно віддавав частину транспарантів генералові Штирхеру для пропаганди таких гасел, як «Чистота – запорука здоров’я», «Хто спішить – той людей смішить» та «Сім’я, що вкупі молиться, довіку не розколеться». Майло навіть закупив для своєї реклами всі інтервали у підривних радіопередачах, що велися англійською мовою з Берліна, щоб і в такий спосіб поширити вплив синдикату. Справді, комерція почала процвітати по обидва боки лінії фронту.

Невдовзі Майлові літаки стали невід’ємною частиною загального пейзажу. Їм усюди була «зелена вулиця». Одного дня Майло законтрактувався в американського військового командування розбомбити міст на автостраді біля Орв’єто, що був у руках німців. Із німецьким командуванням він теж уклав контракт: захищати вогнем зенітних батарей цей самий міст од свого ж таки нападу з повітря. За Майлів напад на міст американська сторона зобов’язувалась виплатити йому стільки, скільки коштуватиме вся операція плюс шість процентів; винагородження з боку німців мало грунтуватись на таких самих засадах, але вони повинні були доплачувати йому тисячу доларів за кожний збитий американський літак. А оскільки збройні сили обох сторін являли собою інституції усуспільнені, то, як не раз підкреслював Майло, вивершення обох цих справ стало б неабияким тріумфом приватної ініціативи. Щойно контракти були підписані, виявилося, що нема ніякого сенсу витрачати на їх виконання кошти синдикату, тому що обидві сторони мали вдосталь людських та матеріальних ресурсів і горіли бажанням якнайповніше використати їх, поки не скінчилась війна. Таким чином Майло дістав колосальні прибутки лише від того, що двічі поставив свій підпис на якихось клаптях паперу!

Майло грав однаково чесно з обома сторонами і нікого не обдурив. Оскільки він усюди мав «зелену вулицю», американські бомбардувальники могли підійти до самого мосту так, щоб не стрельнула жодна німецька зенітка; оскільки ж Майло знав про свій напад заздалегідь, він завчасно міг сповістити німецьких зенітників про те, коли треба відкривати вогонь, щоб не витрачати снарядів марно. Одне слово, це була ідеальна домовленість – вона влаштовувала всіх. Крім хіба що небіжчика з Йоссар’янового намету, котрий загинув у цій операції того самого дня, як прибув до полку.

– Я його не вбивав! – палко заперечив Майло на гнівні звинувачення з боку Йоссар’яна. – Та мене того дня там навіть і близько не було! Чи ти, може, гадаєш, що це я лупив із зеніток по наших літаках, як вони заходили на ціль?

– А чия це взагалі була витівка? Скажеш, не твоя? – знову напався на нього Йоссар’ян увечері, коли вони, простуючи до літнього кіномайданчика, втонули в оксамитовій пітьмі, що оточила мовчазні машини автопарку.

– Яка ще там витівка? – обурився Майло і схвильовано зашморгав своїм вертким блідим носом. – Ми б усе одно полетіли бомбити цей міст, а німці все одно б його захищали, і ніхто б мене не питався. Просто я /відчув, що на цім ділі можна непогано підробити, от і все! Що ж тут лихого?

– Що лихого? А небіжчик у моїм наметі? Бідолаха навіть не встиг розпакувати свої манатки, а ти його вже вбив.

– Я його не вбивав.

– Ти одержав за нього зайву тисячу доларів.

– І все-таки я його не вбивав. Кажу тобі, мене там навіть близько не було! Я в цей час бігав по Барселоні і скуповував для вас оливкову олію та сардини без кісток. Ось тобі навіть товарні накладні. І я не для себе загарбав ту тисячу доларів. Та тисяча доларів дісталася синдикатові, і кожен має свій пай. Навіть ти! – Майло говорив щиро, слова його йшли від самої душі.– Послухай, Йоссар’яне, не я почав цю паршиву війну, що б там не патякав цей авантюрист Зелензим. Я всього лиш намагався перевести її на комерційну основу. І що тут поганого? Врешті, тисяча доларів – це не так уже й мало за бомбардувальник середнього радіусу дії, хай і вкупі з екіпажем. Якщо я вже влаштував так, що німці сплачуватимуть по тисячі доларів за кожен збитий ними літак, то чого б це мені відмовлятись від таких грошей?

– А того, що німці – наші вороги, ось чого! Невже ти не розумієш, що йде війна? Люди гинуть… Озирнися ж довкола, ради бога!

– Німці нам не вороги, – з непохитною переконаністю мовив він, утомлено хитаючи головою. – О, я прекрасно знаю, що ти зараз скажеш! Певна річ, ми перебуваємо з ними в стані війни, Але ж вони водночас цілком повноправні пайовики нашого синдикату, і мій святий обов’язок – захищати їхні інтереси! Нехай вони й справді почали війну, нехай вони й справді вбивають мільйони людей, але ж вони сплачують по рахунках набагато акуратніше, ніж деякі наші союзники, не хочу їх називати… Як ти не розумієш, що я мушу свято шанувати всі мої угоди з таким надійним партнером?! Невже ти не можеш глянути на речі моїми очима?

– Ніколи в світі,– грубо відрізав Йоссар’ян.

Майло був ображений у найкращих своїх почуттях і навіть не намагався цього приховати. Задушна місячна ніч роїлася мошкою, метеликами та москітами. Майло раптом простяг руку в бік кінотеатру, де з прожектора виривався, прорізаючи наскрізь густу темряву, молочно-білий курний конус світла, а під ним, немов занурені у флуоресціюючий туман, умлівали глядачі, що гіпнотично приліпились очима до сріблястого екрана. Очі Майла зволожніли від розчулення, а на його чесному, непідкупному обличчі лиснів рясний піт, змішаний з антимоскітним мастилом.

– Поглянь-но на них, – глухим од хвилювання голосом мовив він. – Це мої друзі, мої співгромадяни, мої товариші по зброї. Ніколи й ні в кого ще не було стільки щирих приятелів! Невже ти гадаєш, що я здатний скривдити хоч кого-небудь із них, якщо не з’явиться якась нагальна потреба? Чи в мене без них мало клопоту? Невже ти не помічаєш, як я побиваюся за тими горами бавовни, що валяється без нагляду десь на пристанях Єгипту? – Голос у нього зламався, він обома руками, немов потопаючий, вчепився за Йоссар’янову сорочку. Його очі засмикалися, немов дві потривожені брунатні гусениці.– Йоссар’яне, що мені робити з такою силою бавовни? А це ти винний: чому не зупинив мене, коли я надумав її купувати?

Гори бавовни росли день і ніч на пристанях Єгипту, і ніхто не хотів її брати. Майло ніколи не гадав, що Нільська долина така плодюча і що на закуплений ним річний урожай бавовни зовсім не буде попиту. Майло спробував був розподілити вартість бавовни порівну між усіма їдцями їдалень, але ті одностайно збунтувалися проти цієї чудової пропозиції: робити грошовий внесок за свою особисту частку врожаю єгипетської бавовни не захотів ніхто. Навіть найнадійніші Майлові друзі німці не підтримали його в цій скруті: вони й далі воліли обходитись ерзацом. Пайовики навіть відмовилися взяти на себе частину витрат за оренду складських приміщень, потреба в яких дедалі зростала, і незабаром фінансові резерви синдикату почали катастрофічно танути. За тиждень од прибутку за орв’єтську операцію не залишилося й цента. Майло у відчаї заходився телеграфувати додому, благаючи рідню повернути йому ті гроші, які він переказував їм за кращих часів, та невдовзі загули й ці заощадження. А до Александрійського порту щодня прибували нові й нові тюки бавовни. І навіть тоді, коли йому вдавалось викинути на світовий ринок частину бавовни шляхом демпінгу, собі на збиток, спритні єгипетські маклери в Лівані тут же перехоплювали й повертали товар Майлові, причому за первісними, контрактовими цінами, так що становище його дедалі гіршало.

Синдикат «М. і М.» опинився на межі банкрутства. Майло весь час проклинав себе за ту короткозору пожадливість та дурість, із якою він кинувся був закуповувати весь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт, його треба шанувати. І одного чудового вечора після ситої вечері Майло підняв у повітря всі свої винищувачі та бомбовози, які тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні Майло підписав з німцями чергову угоду, за якою зобов’язався розбомбити власну базу. Розділившись на кілька ланок, Майлова армада повела добре погоджену атаку на бензосховища, склади боєзапасів, ремонтні ангари та стоянки бомбардувальників Б-25, що застигли на своїх жорстких підпорах, як льодяники на паличках. Майлові бойовики не займали лише зльотно-посадочної смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи можна було безпечно приземлитися й перед сном підживитись чимось гаряченьким. Оскільки ніхто по них не стріляв, вони бомбили, не вимикаючи бортових вогнів. Бомби було скинуто на чотири ескадрильї, на офіцерський клуб і на будинок штабу полку. Пойняті жахом люди вискакували зі своїх наметів і метались по острову, не знаючи, де шукати порятунку. Звідусіль долинали зойки поранених. Півдюжини фугасних бомб, що вибухнули перед офіцерським клубом, порешетили дерев’яні стіни, а заодно й боки, спини й животи кільканадцяти лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Виючи від болю, вони, як один, попадали на підлогу. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і застряли безладним гуртом у дверях, намертво відтявши собі шлях до порятунку, немов жива вересклива загата із людської плоті.

Завзято працюючи кулаками та ліктями, полковник Пескарт продерся крізь здичавілу, ошалілу юрму й нарешті вискочив з клубу. Він глянув угору і скам’янів од подиву й жаху. Просто над його головою, мало не зачіпаючи верхівки квітучих дерев, по-хазяйськи неквапливо сунули Майлові літаки; їхні підкрилки були опущені, бомбові люки відчинені навстіж. Сліпучі посадочні фари зловісно блимали, немов очі якихось лютих, страхітливих і таємничих жуків. Зроду він не бачив нічого моторошнішого. З глухим розпачливим зойком полковник Пескарт стрімголов кинувся до свого джипа. Він увімкнув тремтячою рукою запалювання, намацав ногою педаль і, ковтаючи ридання, щодуху помчав до аеродрому. Він ледве втримував кермо в пухких, побілілих од зусилля ручиськах, бо машина мчала з шаленою швидкістю і підскакувала на кожній вибоїні. Його великий палець майже не відривався від клаксона, і все одно він мало не розбився на смерть, коли довелося рвучко – аж душа захолола від дикого писку шин – звернути вбік, бо інакше джип урізався б у гурт ошалілих, напівголих чоловіків, що, ввібгавши голови в плечі й затуливши скроні руками, як щитками, тікали в напрямку гір. Обабіч дороги палахкотіли жовті, оранжеві, червоні вогнища. Горіли дерева й намети, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не зачиняючи бомбових люків і заливаючи все довкола мерехтливим світлом посадочних фар.

Домчавши до контрольно-диспетчерського пункту, полковник Пескарт так різко натиснув на гальма, що ледве не перевернув догори дригом свій джип, і, ще на ходу вискочивши з машини, рвонув сходами нагору, де біля пульту управління поралися троє чоловіків. Двох із них він одним рухом розкидав у різні боки, мов більярдні кулі, і допався до нікельованого мікрофона. Очі в нього дико палали, м’ясисте обличчя скорчило судомою. Полковник Пескарт мертвою хваткою вчепився в мікрофон і істерично загорлав на весь голос:

– Майло, сучий, сину! Ти що, сказився? Що ти робиш, трясця тобі в печінку!! Приземляйся! Негайно приземляйся!

– Слухайте, може б, ви перестали горлати, – відказав Майло, який стояв поруч у диспетчерській, теж із мікрофоном у руці. Я – тут. – І, докірливо глянувши на полковника Пескарта, повернувся до роботи. – Чудово, хлопці, чудово, – майже проспівав він у мікрофон. – Але один склад ще цілий. Так не годиться, Первісе. Тобі давно вже слід би засвоїти, що я не люблю халтури. Тож негайно повертайся і заходь ізнову. Тільки акуратно, акуратно, не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Скільки я можу тобі це повторювати? Хто спішить – той людей смішить.

– Майло, це я, Елвін Браун, – заскреготів зненацька під стелею гучномовець загального зв’язку. – Я вже відбомбився. Що далі? Що робити далі?

– Атакуй кулеметним вогнем на бриючому, – наказав Майло.

– Кулеметним на бриючому? – недовірливо перепитав Елвін Браун.

– Нічого не вдієш, друже. Контракт є контракт, – скрушно видихнув у мікрофон Майло.

– Ну, тоді я заходжу на ціль, – погодився Елвін Браун.

На цей раз Майло таки переборщив. Бомбардування власної бази, її майна та особового складу – такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач. Здавалося, Майлові прийшов кінець. На острів для розслідування ринули рої високопоставлених урядовців. Газети люто таврували Майла в статтях під кричущими заголовками, конгресмени стрясали повітря громовими викриттями, вимагаючи для Майла показової кари за безпрецедентну жорстокість. Створювались войовничі об’єднання солдатських матерів, які офіційно жадали помсти. На захист Майла не пролунав жодний голос. Усі чесні патріоти не приховували свого благородного обурення, тож Майло був по вуха в лайні, аж поки не відкрив свій гросбух і не показав народові, який величезний зиск дала йому та операція. Цих коштів було досить, щоб не тільки з лихвою відшкодувати урядові всі втрати у живій силі та техніці, але й далі скуповувати єгипетську бавовну! Кожен, ясна річ, мав свою частку прибутку. А найчудовіше в усій справі було те, що уряд і не потребував якогось там одшкодування.

– Демократія – це самоврядування народу, – пояснював Майло. – А хіба народ це не ми з вами, га? То чого б ми мали віддавати наші кровні гроші чужому дядькові – ми цілком спроможні обійтись без посередників! Чесно кажучи, я за те, щоб уряд взагалі не втручався в війну і полишив її ведення приватним підприємцям. Будь-яке відшкодування урядові тих втрат, які ми собі завдали, неминуче призвело б лиш до закручування урядових гайок, тобто до знеохочення тих, хто теж хотів би заробити на бомбардуванні власних військових баз. Так можна лише вбити здоровий дух приватної ініціативи.

Майло, безперечно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім, може, кількох запеклих невдах, подібних до Дока Дайліка, який весь час супився, бурмотів сварливо всілякі образливі слова щодо моральності всієї оборудки, аж поки Майло не власкавив і його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий стільчик, якого Док Дайлік міг легко розкласти й винести з намету, тільки-но туди заходив Вождь Зелений Вуж, та скласти і внести назад до намету, тільки-но Вождь Зелений Вуж звідти виходив. Док Дайлік геть збився з плигу під час Майнового бомбардування: замість того, щоб і собі бігти до сховища, він залишився просто неба й заходився виконувати свої лікарські обов’язки. Мов та хитра невловима ящірка, він переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, закручував джгути, накладав лубки, вприскував морфій та посипав рани сульфідином, – і все це – без жодного зайвого слова, зате з виразом скорботи на потемнілому лиці, так немов у кожній жевріючій рані вбачав передвістя свого власного скону. Він працював, не покладаючи рук, усю ніч, а над ранок, геть знесилений, раптом схопив нежить і мерщій дременув до медчастини, щоб там Гас із Весом зміряли йому температуру, наклали гірчичники та дали інгалятор.

Тієї ночі, допомагаючи всім стражденним, Док Дайлік знову відчув у собі той самий чорний, глибокий, всепоглинаючий душевний смуток, який уперше прийшов до нього в день нальоту на Авіньйон, коли, повернувшись на аеродром у стані страшного потрясіння, Йоссар’ян спускався літаковим трапом голий, з розмазаною по ступнях, колінах та руках Сніггеновою плоттю. Закривавленим великим пальцем він безмовно показав через плече позад себе, де в літаку замерзав на долівці смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який тільки вряди-годи розплющував очі і, побачивши конаючого Сніггена, непритомнів ізнов. Коли Сніггена винесли з літака й поклали на ношах до санітарної машини, Док Дайлік ледь не з ніжністю накинув на плечі Йоссар’янові ковдру й повів його до свого джипа. З другого боку Йоссар’яна підхопив Макпростак, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Макпростак із Доком Дайліком завели Йоссар’яна до намету, посадовили на табурет і мокрими тампонами змили з нього Сніггенову плоть. Док Дайлік дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йоссар’ян проспав дванадцять годин підряд. Щойно Йоссар’ян прокинувся і прийшов до Дока Дайліка, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йоссар’ян проспав іще дванадцять годин, тоді знову прокинувся і знову прийшов до Дока Дайліка, і той знову налагодився дати йому таблетку та зробити укол.

– Довго ти ще будеш мене колоти й годувати цією поганню? – запитав Йоссар’ян.

– Поки ти не відчуєш себе краще.

– Я й так добре себе почуваю.

– Тоді чому ти не вдягнешся? – Вузеньке засмагле чоло Дока Дайліка зморщилось від подиву. – Чому ходиш по базі голяка?

– Я поклав собі більш ніколи не вдягати форми.

– Ти певен, що справді почуваєш себе добре? – вислухавши пояснення, запитав Док Дайлік і поклав шприц.

– Я себе чудово почуваю. Тільки трохи отупів од тих твоїх таблеток та уколів.

Йоссар’ян ходив так, у чому мати народила, весь той день. А опівдні наступного дня, коли Майло, обнишпоривши весь острів, нарешті знайшов його, Йоссар’ян сидів – знову-таки голий – верхи на гілці дерева неподалік від невеличкого мальовничого військового цвинтаря, де саме ховали Сніггена. Майло був одягнений у своє повсякденне робоче вбрання – в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, на грудях краватка, на голові – парадний кашкет із твердим шкіряним козирком.

– І де я тебе тільки не шукав! – задерши голову, з докором гукнув Майло до Йоссар’яна.

– Треба було шукати мене на цім дереві,– одказав Йоссар’ян. – Я сиджу тут від самого ранку.

– Ти краще злазь і скуштуй ось цієї штуки. Я хочу знати, як воно на твій смак. Це для мене дуже важливо.

Йоссар’ян заперечливо похитав головою. Він примостився, голий, на нижній гілці, тримаючись обіруч за гілляку над головою, і цього йому було досить. Майлові не лишалось нічого іншого, як ізнехотя обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незграбно, гучно сопів та кректав з натуги. Коли Майло врешті піднявся настільки, щоб перекинути ногу через гілку й перевести подих, вигляд він мав такий, наче його добряче пожувала корова. Кашкет перекрутився, з’їхав на потилицю і, певно, злетів би зовсім, якби Майло вчасно не схопив його за козирок. Краплі поту тремтіли прозорими перлинками на його рудих вусиках, а під очима наче надимались каламутні пухирці. Йоссар’ян збайдужіло позирав на нього. Майло боязко осідлав гілляку і, знайшовши рівновагу, сів і повернувся обличчям до Йоссар’яна. Потім видобув щось із кишені, розгорнув цигарковий папір і простяг Йоссар’янові темно-коричневу, м’яку на дотик кульку.

– Будь ласка, скуштуй і скажи, яке воно на смак. Я хочу подати це на обід.

– А що це таке? – запитав Йоссар’ян, вгризаючись у кульку зубами.

– Зефір «Бавовна в шоколаді», – пояснив Майло.

Йоссар’ян поперхнувся й виплюнув усе, що було в роті, прямо Майлові межи очі.

– Щоб ти подавився цим своїм лайном! – люто загорлав він. – Господи, ну і псих! Хоч би насіння повиймав!

– А ти скуштуй, як слід! – благав Майло. – Я не вірю, що його не можна їсти. Невже погане?

– Гірше нікуди, – запевнив його Йоссар’ян.

– А мені потрібно, щоб людей годували цим у їдальнях.

– Людям ця погань не полізе в горлянку.

– Ще й як полізе! – по-диктаторськи прорік Майло і ледве не скрутив собі в’язи, бо випустив з рук гілку, коли спробував був пригрозити вередуну владним перстом.

– Лізь до мене, – порадив йому Йоссар’ян. – Тут зручніше і краще видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло почав неквапом, з великим острахом підсовуватись до Йоссар’яна. Обличчя його зморщилося і немов здерев’яніло від напруги. Він відчув себе у безпеці і з полегшенням перевів погляд, тільки коли опинився нарешті поруч із Йоссар’яном.

– Чудове деревце, – любовно погладивши долонею грубу кору, голосом удоволеного господаря заявив він.

– Це древо життя, – поворушивши пальцями ніг, відказав йому Йоссар’ян. – А заразом – древо пізнання добра і зла.

Майло пильніше придивився до кори й листя своїми зизуватими очима.

– Та ні,– заперечив він. – Це звичайний каштан. Нас не обдуриш. Ми частенько торгуємо каштанами.

– Тоді тобі видніше.

Деякий час вони сиділи мовчки, тримаючись руками за гілку над головою, і гойдали в повітрі ногами: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рубчастій каучуковій підошві, другий – навпаки, затягнутий у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою на шиї. Майло скоса оглянув Йоссар’яна і, трохи повагавшись, заговорив знову:

– Я хочу в тебе щось запитати, – соромливо мовив він. – От ти другий день ходиш голяка… Мені, власне, байдуже, та все одно цікаво: чому ти не надягаєш форми?

– Не хочу.

– Ясно, ясно, – часто і швидко, немов той горобець, що клює зерно, закивав головою Майло, все ще нічого не розуміючи. – Я цілком тебе розумію. Я чув краєм вуха, як Везунбі та капітан Гадд говорили, що ти… того, от я й вирішив перевірити. – Він знову чемно зам’явся, виважуючи наступне питання. – То що – ти й не збираєшся її одягати?

– Думаю, що ні.

Майло енергійно кивнув на знак того, що й зараз йому все ясно, і замовк, зачудовано розмірковуючи над дивацтвом Йоссар’яна. Якась чорнокрила пташка з червоним чубком прудко майнула під ними і зникла в чагарях, залишивши там легенький хвилястий слід. Йоссар’ян та Майло сиділи, немов у альтанці, затіненій багатьма спадистими рядами ажурної зелені й оточеній іншими каштанами впереміш зі сріблястою ялиною. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, облямованого ближче до обрію низкою пухких, непорочно білих хмарин. Навколо в сонному повітрі застигли свіжі, ніжно-зелені листочки, що кидали на землю вигадливе мереживо тіней. Усюди панували мир та благодать, аж раптом Майло зненацька випростався і, глухо зойкнувши, замахав рукою на невеличкий цвинтар.

– Дивися! – стурбовано вигукнув він. – Дивися! Когось ховають. Хіба ні?

– Ховають того хлопчину, якого вбили над Авіньйоном у моєму літаку, – поволі, рівним голосом одказав Йоссар’ян. – Його прізвище Снігген.

– Що ти кажеш, із ним зробили? – майже беззвучним від благоговійного страху голосом перепитав Майло..

– Вбили.

– Який жах, – зітхнув Майло, і на його великі карі очі навернулись дві сльозинки. – Бідний хлопчина. Ні, це справді жахливо. – Він щосили прикусив свою тремтячу нижню губу, а коли заговорив знову, голос його бринів од хвилювання. – Але ще жахливіше буде, якщо їдальні відмовляться купити в мене бавовну. Що з ними діється, Йоссар’яне?! Невже вони не розуміють, як це згубно для нашого синдикату? Невже забули, що всі вони пайщики?

– Небіжчик із мого намету теж був пайщиком? – глузливо запитав Йоссар’ян.

– Авжеж, – недбало запевнив Майло. – У нашій ескадрильї всі – пайщики.

– Його вбили ще до того, як записали до ескадрильї.

– Доки ти будеш колоти мені очі тим небіжчиком з твого намету? – заскиглив кудись убік Майло, скорчивши тужливу гримасу. – Кажу ж я тобі: нема моєї вини, що його вбили. А винний я лише в тому, що не зміг проминути такого рідкісного шансу: одним махом прибрати до рук увесь світовий ринок єгипетської бавовни! З цього все й почалося… Хіба ж я міг передбачити, що може трапитися той пересит?! Та я навіть і гадки не мав, що на той час ринок був пересичений бавовною. Як хочеш знати, то людині не те що часто випадає шанс заволодіти світовим ринком, і я був би зовсім дурний, коли б не скористався з такого шансу! – Майло мало не застогнав, побачивши, як шестеро військових витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із роззявленою пащею щойно виритої могили. – А тепер я не знаю, як збути товару бодай на один цент… – затужив він.

Йоссар’яна не зворушувало бундючне таїнство погребної церемонії, так само як і трагізм непоправних Майлових утрат. Приглушений відстанню голос капелана долинав до нього ледь чутним невиразним бурмотінням, схожим на монотонне дзюрчання води. Йоссар’ян упізнав майора Майора – це ж його довготелеса постать відчужено бовваніла понад юрмою, а ще йому здавалося, ніби він розгледів майора Денбі – той весь час утирав носовичком мокре чоло. Від тої сутички з генералом Бидлом майора невпинно трясло. Навколо трійки офіцерів дугою вишикувались рядові, нерухомі, мов колоди. А поруч із могилою, зіпершись на заступи, з байдужим виглядом перепочивали четверо гробарів у смугастих робах; перед ними здіймалася страшна, недоладна купа пухкої мідно-червоної землі. Йоссар’ян бачив, як капелан побожно звів погляд до неба – у бік Йоссар’яна, скорботним жестом торкнувся очей, тоді знову пильно придивився до Йоссар’яна і нарешті опустив голову. Це, мабуть, становило найурочистіший момент усієї погребної відправи. Четверо в робах підняли труну і на пасах спустили в могилу. Майла смикнуло, мов у конвульсіях.

– Ні, я більше не можу! – зойкнув він, відвертаючи скривлене гримасою болю обличчя. – Не можу сидіти тут і дивитись на чийсь похорон, коли поруч гине мій синдикат. – Він скреготнув зубами і затрусив головою: несила було терпіти далі горе й пекучу образу. – Коли б наші їдальні були справжніми патріотами свого синдикату, то купували б мою бавовну, поки не луснули, а, луснувши, купували б іще більше, аж поки не луснули б знову! Вони спалили б на вогні всі свої спідні сорочки й підштанки, а заразом і літню форму, але створили б мені більший попит! А вони навіть і пальцем не ворухнуть! Йоссар’яне, будь другом, на, доїж цю бавовну в шоколаді. Можливо, зараз вона тобі смакуватиме.

– Відчепися, Майло. – Йоссар’ян рішуче відхилив простерту до нього руку. – Бавовну не їдять.

– А це не просто бавовна, – хитрувато примружившись, улесливо мовив він. – Я пожартував. Це бавовняний зефір. Чудовий бавовняний зефір. Скуштуй і сам побачиш.

– Годі тобі брехати.

– Я ніколи не брешу! – гордовито, з гідністю заперечив Майло.

– Все одно не бреши.

– Я брешу лише в разі конечної потреби, – відступився Майло, опустивши на мить очі, і тут же підморгнув з переможним виглядом. – Ця штука навіть краща за звичайний зефір, їй же богу! Це зефір із стопроцентної бавовни! Йоссар’яне, допоможи мені її збути! На, доїж це, тоді, може, й вони всі їстимуть! Адже єгипетська бавовна – найкраща у світі!

– Так, але вона нестравна, – із притиском мовив Йоссар’ян. – їх од неї знудить, невже не ясно? Чого ти сам не скуштуєш, як мені не віриш?

– Та я вже куштував, – понуро буркнув Майло. – Мене теж знудило.

Трава на цвинтарі була місцями жовта, як солома, а місцями блідо-зелена, як варена капуста. Невдовзі капелан одступив од могили, і бежеве півколо людських постатей почало потроху розпливатися, немов уламки розбитого корабля. Люди мляво потяглись до машин, що чекали їх уздовж курного, вибоїстого шляху. Капелан, майор Майор та майор Денбі, похнюпившись, прямували до своїх джипів, але між собою не розмовляли і тримались один від одного на відстані принаймні кількох кроків.

– От і по всьому, – мовив Йоссар’ян.

– Так, це кінець, – похмуро погодився Майло. – Цілковита безнадія. Мені амба. І тільки через те, що я дозволив цим дармоїдам самим приймати рішення. А яка може бути комерція без дисципліни? Це буде мені гарний урок. Наступного разу я знатиму, кому і що дозволяти.

– А чом би ти не продав бавовни урядові? – байдуже промовив Йоссар’ян, не відриваючи очей від гробарів у смугастих робах, що вправно кидали в могилу повні лопати мідно-червоної землі.