Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)

– А, marchese^[62] Майло! – з бурхливою радістю вигукнув він, виштовхуючи за двері тілисту даму і навіть не глянувши на її обурене обличчя. – Чому ж ви не повідомили мене заздалегідь про ваш візит? Я б улаштував грандіозний прийом на вашу честь! Заходьте, заходьте, marchese! Останнім часом ви нас щось зовсім забули!

– Привіт, Луїджі,– знаючи, що не можна гаяти ані хвилини, і лиш недбало кивнувши головою, кинув Майло. – Мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчинку…

– Дівчинку, marchese? – спантеличено чухаючи щоку, перепитав Луїджі.– Але ж у Римі тьма-тьмуща дівчаток! Знайти дівчинку для американського офіцера – не проблема.

– Ні, Луїджі, ти мене не так зрозумів. Він шукає незайману дівчинку – дванадцятилітку. Він хоче знайти її негайно, бо…

– Так-так, тепер ясно! – тямущо закивав головою комісар. – Незайману дівчину знайти в Римі і справді не так-то просто. Та якщо ваш друг, marchese, трохи постоїть біля автовокзалу, то серед дівчат, які приїздять із села шукати роботу, можливо, і…

– Луїджі, ти й досі мене не розумієш! – гарикнув на нього Майло так роздратовано і грубо, що поліцейський комісар весь почервонів, умить виструнчився й почав бентежно застібати гудзики на мундирі.– Ця дівчинка – старий друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона – ще дитина. В цьому місті вона одна як палець, і невідомо, де вона, і ми повинні її знайти, поки хтось її не скривдив. Тепер ти зрозумів? Луїджі, це дуже важливо для мене. У мене самого є донька такого ж віку, і для мене тепер найважливіше в світі – це врятувати бідолашне дитя, поки не пізно. Ти мені допоможеш?

– Так, marchese, тепер я все зрозумів, – мовив Луїджі.– І я зроблю все від мене залежне, щоб її знайти. Але зараз у мене немає вільних людей. Всіх моїх інспекторів ще звечора кинуто на боротьбу з бандою контрабандистів-тютюнників.

– Тютюнників? – перепитав Майло.

– Майло! – тихо зойкнув Йоссар’ян. У нього тьохнуло серце: він ураз відчув, що все пропало.

– Так, marchese, – відказав Луїджі.– Бариші від нелегального довозу тютюну такі великі, що зупинити контрабанду майже неможливо.

– Справді великі? – жваво поцікавився Майло; його іржаві брови похітливо вигнулись, ніздрі жадібно нюхнули повітря.

– Майло! – заволав Йоссар’ян. – Усіма святими благаю тебе, не забувай, заради чого ми сюди приїхали!

– Так, marchese, – одказав комісар Луїджі.– Прибутки від нелегального довозу тютюну просто колосальні. Тютюнова контрабанда – це наше всенародне лихо, marchese, це, сказати б, наша національна ганьба!

– Справді? – муркнув Майло з непевною усмішкою і, немов у трансі, побрів до виходу.

– Майло! – вигукнув Йоссар’ян, кидаючись йому навперейми. – Ти ж обіцяв допомогти мені!

– Нелегальний тютюн! – прошепотів Майло, вириваючись від нього і дивлячись кудись убік хтивими, каламутними, як у епілептика, очима. – Пусти мене! Там нелегальний тютюн!

– Зачекай трохи, допоможи мені відшукати її,– благав його Йоссар’ян. – Візьмешся до нелегального тютюну завтра.

Та Майло його не чув. Він наче й не відбивався від нього, але сунув до дверей мов одержимий: у осклілих очах застиг гарячковий блиск, обличчя розшарілося і спітніло, губи сіпалися, по бороді стікала піниста слина. «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн», – лише повторював він і тихенько підскиглював, неначе терпів від якогось глухого нутряного болю. Йоссар’ян врешті змушений був відступити з дороги, бо переконався, що вмовляти його – річ безнадійна. Майло кулею вилетів геть. Комісар поліції знову розстебнув свій кітель і зневажливо глянув на Йоссар’яна.

– А вам чого тут треба, чоловіче добрий? – холодно запитав він. – Чи, може, вам кортить до холодної?

Йоссар’ян вийшов з кабінету і спустився сходами в темну, як домовина, вулицю, зустрівши внизу дебелу даму з бородавками та подвійним підборіддям, яка поспішала назад, до комісара. Майла разом з його машиною ніби вітром змело. На вулиці не світилося жодне вікно. Йоссар’ян мав пройти кілька безлюдних кварталів угору, туди, де вигравав вогнями широкий проспект. Поліційний комісаріат розташовувався в самому низу брукованого узвозу. Жовті ліхтарі біля його входу сичали у сирій імлі, мов змокрілі смолоскипи. З неба сипалась густа холодна мжичка. Йоссар’ян повільно побрів угору. Невдовзі перед його очима з’явився затишний, привітний ресторанчик з червоними оксамитовими шторами на вікнах і фіолетовою неоновою вивіскою над дверима: «РЕСТОРАН ТОНІ. ЗАВЖДИ СМАЧНІ НАЇДКИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Химерна вивіска майже не вразила Йоссар’яна. Жодний абсурд уже не міг би здивувати його в цьому чудернацькому, спотвореному світі. Чорні верхівки стрімчастих будинків укладалися в якусь ефемерну, неприродну перспективу, вся вулиця неначе переверталась на нього. Йоссар’ян підняв комір і мерзлякувато застебнув свою теплу вовняну куртку. Ніч була сира й холодна. Із мороку вигулькнув раптом чорнявий босоногий хлопчисько в благенькій сорочечці й благеньких дірявих штанцях. У нього було чорне волосся, і йому бракувало перукаря, черевиків та шкарпеток. Бліде личко – зморене й сумне, босі ноги жахливо хлюпали в калюжах, ляскотіли по мокрому асфальту. Йоссар’яна зненацька пойняла така несамовита жалість до знедоленого дитяти, що йому навіть закортіло щосили затопити кулаком у те бліде, сумне, змарніле личко – одним ударом вибити з нього дух, аби лиш не думати про всіх блідих, сумних і змарнілих італійських дітлахів, які так само потребували стрижки, шкарпеток, черевиків… Він примусив Йоссар’яна пригадати усіх калік, усіх голодних та холодних чоловіків і жінок, усіх мовчазних, смиренних, побожних матерів з померклими очима, котрі тієї самої ночі годували грудьми своїх немовлят, байдуже виставивши голе вим’я на цю холодну мжичку. Мов ті корови! І тут, наче на його поклик, поруч раптом виникла молода мати-годувальниця з загорнутим у чорне дрантя немовлям; Йоссар’янові вмить закортіло вдарити і її, бо вона нагадала йому про босого хлопчиська в благенькій сорочечці та благеньких дірявих штанцях і про всіх стражденних та нужденних у цілім світі, який ще ніколи не надавав людству стільки їжі, тепла й справедливості, щоб вистачило всім, а не тільки якійсь там жменьці запеклих пройд і шахраїв. Що за триклятий світ! Він подумав: а скільки знедолених гибіють цього ж самого вечора на його власній квітучій батьківщині, скільки їх скніють по різних руйновищах замість людської оселі, скільки там нещасних жінок, у кров роз’юшених п’яними чоловіками, скільки замордованих, заляканих і покинутих дітей! Скільки родин голодує, бо нема за що купити шматок хліба! Скільки понівечених душ, а скільки людей збожеволіють цього самого вечора і скільки накладуть на себе руки – на зловтішну радість кодлові домовласників та тарганів?! Скільки переможців зазнають поразки, скільки щасливчиків стануть невдахами, багатіїв – бідаками, розумних – дурнями, щасливих – нещасними? Скільки чесних доти людей зненацька виявляться брехунами, сміливців – боягузами, вірних – зрадниками, святих – грішниками; скільки правовірних за безцінь продадуть свої душі дияволові, а скільки таких, котрі тої душі ніколи й не мали? Скільки прямих доріг насправді виявляться манівцями, а добропорядних родин – кишлами мерзотників?! Спробуй-но скласти їх усіх, а тоді відняти, і, певно, чистими залишаться самі тільки діти. Ну, може, ще Альберт Ейнштейн та який-небудь схиблений скрипаль чи скульптор у дрімучій провінції.

Отакими думками краяв собі серце Йоссар’ян, самотньо бредучи вулицею вгору. Він відчував себе цілковитим чужинцем у всім оцім світі, а уяву його ніяк не покидав болючий образ хворобливо-блідого босоногого хлопчиська. Та от, завернувши за ріг, він опинився на широкому проспекті. Перше, що він побачив там, був простертий долі юнак лейтенант, що корчився в конвульсіях, і обличчя в нього було так само хворобливо-бліде, як і в того нещасного малюка. Шестеро інших хлопців у мундирах союзницьких армій марно намагалися приборкати його кінцівки й притиснути їх до асфальту, щоб той бодай не покалічився. Та лейтенантик лиш зойкав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, безтямно поводячи виваленими очима.

– Дивіться, щоб він не відкусив собі язика, – мудро порадив найближчий до Йоссар’яна низенький сержант, і тоді ще один вояк кинувся в борню рятувати лейтенантів язик. Хворий, нарешті, затих, але, домігшись перемоги, рятувальники в нерішучості перезирнулись, не знаючи, що ж робити далі із здерев’янілим лейтенантом. По їхніх напружених, грубих, недоумкуватих обличчях прокотилася хвиля панічної тривоги.

– А що, як його підняти й покласти на капот машини? – невпевнено промимрив капрал, що стояв позаду Йоссар’яна. В цьому, схоже, був якийсь сенс, і ті семеро тут же підняли лейтенантика з землі й обережно, долаючи конвульсивне пручання його тіла, розпластали на капоті автомобіля, що стояв поруч. Упоравшись із цим завданням, вояки знову втупили один в одного нерішучі, запитливі погляди.

– А що, як його зняти з капота й покласти просто на землю? – невпевнено промимрив капрал, що стояв позад Йоссар’яна. Це також, здається, була непогана думка, і вони заходилися знімати його з капота, щоб покласти на бруківку, та саме в цю мить до них підкотив джип військової поліції із сліпучою поворотною фарою на даху. Поруч із водієм сидів ще один поліцейський.

– Що за метушня? – загорлав водій.

– У нього припадок падучої,– відповів один з тих, що тримали лейтенантика за неслухняні кінцівки. – Ми його тримаємо, щоб не понівечився.

– Виходить, він під арештом, – мовив поліцейський.

– А що нам тепер з ним робити?

– Тримайте його під арештом, поки не отямиться! – прогорлав поліцейський і, хрипко реготнувши від власного дотепу, на повній швидкості погнав машину далі.

Йоссар’ян зненацька пригадав, що він у самоволці, і розсудливо рушив геть від цієї аж надто помітно? компанії, рушив туди, де з густої пітьми линув приглушений відстанню гомін людських голосів. Уздовж широкого, мокрого від дощу бульвару через кожні півкварталу в димуючому брунатному тумані мерехтіли підсліпуваті ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах. Із вікна над головою Йоссар’ян почув розпачливий жіночий голос, який безнадійно благав: «Ну, не треба, не треба…» Повз Йоссар’яна понуро пройшла засмучена дівчина в чорному дощовику, її обличчя ховалося в густих пасмах чорних розпущених кіс. Ще за квартал, перед самим будинком міністерства внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притискував до жолобуватої корінфської колони п’яну жінку, а трохи віддалік на сходах, споглядаючи цю сценку, примостилося троє його товаришів по зброї, так само напідпитку і з пузатими винними пляшками поміж ніг.

– Будь ласка, годі,– вмовляла солдата п’яна жінка. – Я хочу додому. Будь ласка, годі.

Коли Йоссар’ян наблизився, один з тих, що сиділи, злісно вилаявся й пошпурив у нього пляшкою. Глухо дзвякнувши, пляшка розбилася об асфальт за кілька кроків від Йоссар’яна, а він так само неквапом, похнюплений, побрів далі, засунувши руки в кишені.

– Ну, давай, закругляйся, – долинув іззаду невдоволений голос п’яного солдата, – Тепер моя черга.

– Будь ласка, годі,– благала п’яна жінка. – Будь ласка, годі!

Дійшовши до рогу, Йоссар’ян зненацька почув з непроглядного мороку вузької і звивистої бічної вулички часті загадкові звуки. Помилитись було неможливо: хтось згрібав сніг. Від цього ритмічного, ретельного, знайомого змалку скреготу металу об асфальт в Йоссар’яна пішов мороз по шкірі, і він тут же зійшов з тротуару – подалі від зловісного провулка. Він усе прискорював крок, аж поки цей докучливий, недоречний звук не завмер десь позаду.

Тепер він второпав, куди його занесло: якщо йти прямо, скоро можна дійти до пересохлого фонтана посеред невеличкого скверу, звідти всього сім кварталів до офіцерської квартири. Зненацька непроглядну темряву попереду розітнуло нелюдське скиглення і почулась лайка. Тут же на наріжному стовпі погас світильник, все навкруги ніби хитнулося, піввулиці поринуло в пітьму. По той бік перехрестя якийсь чоловік періщив кийком собаку, тримаючи її за мотузок, – точнісінько так, як той, що шмагав батогом коняку уві сні Раскольникова. Марно силкувався Йоссар’ян нічого не бачити й не чути. Собака скиглив і завивав у відчайдушній тваринній істериці, повзав на череві, навіть не намагаючись вирватися, а чоловік усе бив і бив його важкою плескатою палицею. Навколо стояв невеликий гурт глядачів. Оцупкувата жінка ступила крок уперед і чемно попрохала, щоб той перестав дубасити собаку. «Не твоє діло!» – хрипко гарикнув чоловік, замахнувшись палицею і на неї; жінка, зніяковівши, відступила у натовп, зневажена, жалюгідна. Йоссар’ян пішов іще швидше, майже побіг. Ніч була сповнена жахів, і Йоссар’янові стало зрозуміло, що мусив відчувати Христос, коли проходив по світу, як іде лікар-психіатр по палаті, повній безумців, або жертва злочину по тюрмі, де злочинці – самі тюремники. Яка б то була втіха для нього зустріти ще й прокаженого!

Іще через квартал дорослий мужчина жорстоко лупцював хлопчиська; їх оточувала немов заклякла юрма дорослих роззяв, ніхто навіть не пробував утрутитися. Йоссар’ян одсахнувся, зазнавши болісного і вже добре знайомого відчуття; йому здалося, що подібну жахливу сцену він бачив зовсім недавно.

Déjà vu? Вражений таким зловісним збігом обставин, Йоссар’ян аж похолов від страху; непевність, безпорадність огорнули його. Ну, звичайно ж, це була та сама сцена, що й на розі за квартал звідси, хоча зараз усе виглядало інакше. Світе ясний, що діється? Невже знову виступить оцупкувата жінка й чемно попросить, щоб той перестав лупцювати? А цей знову замахнеться на неї палицею і примусить відійти? У натовпі ніхто не поворухнувся. Нещасний хлопчисько голосив на одній ноті, немов геть отупів від страждання. Мужчина збивав його з ніг важкими лункими потиличниками, тоді рвучко підводив і знову одним ударом звалював на землю. І ніхто у цій понурій, принишклій юрбі навіть не подумав заступитися за оглушену звірячими побоями дитину, якій на вигляд було не більше дев’яти років. Лише одна замизкана жінка мовчки плакала, увіткнувшись у брудний фартух. Хлопчисько був худий, виснажений, його давно годилося б постригти. З обох вух у нього цівками текла кров.

Йоссар’ян швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, щоб не бачити більше мерзенного видовища, і тут же помітив у себе під ногами людські зуби на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, яких не могли розмити навіть гострі, мов пазурчики, краплі дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Йоссар’ян навшпиньках обійшов ці кошмарні уламки й наблизився до під’їзду, де ридав якийсь солдат, притуляючи до рота просякнуту кров’ю носову хусточку. Його підтримували, щоб не впав, двоє інших солдатів. Вони похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину. Ось вона з’явилася і, блимнувши бурштиновими фарами, з дренькотом понеслася повз них до сусіднього кварталу: там зграя поліцейських у цивільному, розмахуючи кийками й наручниками, накинулась на якогось чорнявого італійця, цивільного, з книжками в руках. Він щось кричав, опираючись, а обличчя в нього від страху було біліше за борошно, в очах палав гарячковий відчай, він змахував повіками, мов кажан крильми. Здоровані поліцейські гуртом схопили його за руки й ноги і підняли. Книжки посипались на землю.

– Рятуйте! – пронизливо вереснув він, захлинаючись від хвилювання. Поліцейські підтягли його до розкритих задніх дверцят санітарної машини й кинули всередину. – Поліція! Рятуйте! Поліція! – долинало з машини. Дверцята замкнулися, і машина помчала геть. Невеселої іронії була сповнена вся оця сміховинна ситуація: пойнята страхом людина кличе на поміч поліцію, перебуваючи в лабетах у поліцейських! Це марне й безглузде волання про допомогу примусило Йоссар’яна криво всміхнутися, але тут же він, здригнувшись, подумав, що, можливо, цей бідолаха зовсім не кликав поліцію, а навпаки, мов той герой, що йде на самопожертву, застерігав від небезпеки всіх своїх, усіх, хто не був бандит, озброєний кийком та пістолетом, хто не належав до поліцейської банди, озброєної кийками й пістолетами. Не «Рятуйте! Поліція!», а «Рятуйтесь – поліція!» – ось про що він, певно, волав, сповнюючи вулицю відчайдушними зойками.

Йоссар’ян послухався цього заклику – він крадькома прошмигнув повз гурт поліцейських і тут же трохи не заорав носом, бо зачепився за ногу огрядної жінки років сорока, яка поквапом, злодійкувато перебігала перехрестя, кидаючи раз у раз мстиві погляди через плече. За нею, вся трясучись, шкутильгала на товстих перебинтованих ногах стара років вісімдесяти. Захекана стара насилу переставляла ноги й безнадійно відставала, щось обурено, схвильовано бурмочучи собі під ніс. Не треба було довго гадати, що тут відбувається: це була погоня. Перша, переможниця, дісталась до середини широкого проспекту раніше, ніж друга добулася краю тротуару. Паскудненька, злостива посмішка, з якою жінка озиралася на захекану стару, виказувала водночас і лють, і страх. Варто було б старій закричати, і Йоссар’ян прийшов би їй на поміч, тут же кинувся б за дебелою втікачкою, наздогнав би її й віддав поліцейській банді – коли б тільки стара подала знак біди! Та вона прочимчикувала, навіть не помітивши його, а лиш бурмочучи якісь слова, сповнені гіркої досади й образи. Невдовзі втікачка зникла в пітьмі, а стара залишилася стояти посеред перехрестя, самотня, безпорадна, не знаючи, куди податись далі. Йоссар’ян одірвав од неї погляд і поспішив геть, соромлячись самого себе, що не допоміг недужій. Він тікав з ганьбою, раз у раз винувато зиркаючи через плече, немов боявся, що стара почне переслідувати і його, і відчув неабияке полегшення, коли сховався нарешті в сирому, манливому, майже непроглядному – без жодного вогника – мороці.

Банди. Банди поліцейських – весь світ у руках цих банд. Усюди, куди не глянь, самі банди, банди, банди! Банди поліцейських з кийками тримали в руках весь білий світ!

Комір і плечі Йоссар’янової куртки розбухли від води. Ноги заклякли у промоклих наскрізь шкарпетках. Найближчий вуличний ліхтар знову не горів, скляний ковпак було розбито. Силуети будинків, інші невиразні обриси беззвучно пропливали повз нього, немов їх несла на собі якась вічна, невпинна ріка. Назустріч пройшов високий чернець; його обличчя ховалось під каптуром грубої, сірої сутани, очей не було видно. Потім попереду, наближаючись до Йоссар’яна, по калюжах захляпали чиїсь ноги, і Йоссар’ян із острахом подумав: чи знову це якийсь босий хлопчисько? Він поспішив проминути виснаженого, блідого як труп, понурого чоловіка в чорному дощовику, але встиг помітити на його щоці великий шрам у формі зірки, а на скроні велику лискучу вм’ятину, в якій могло б поміститися куряче яйце. З пітьми, човгаючи солом’яними сандаліями, виступила молода жінка, обличчя якої було спотворене жахливим опіком, що перетворив шкіру – від шиї, через щоки й повіки, аж до самого волосся – на рубчасту рожеву плівку. Здригнувшись, Йоссар’ян мимоволі відвернувся, неспроможний дивитись на це страхіття. Бідолашна, хто ж її, таку, полюбить?!

На душі в Йоссар’яна стало зовсім зле: йому зненацька закортіло опинитися в ліжку з якоюсь любою йому дівчиною, котра дала б йому втіху, пробудила знову смак до життя. Адже там, на П’яносі, на нього теж чекала банда з кийками! Та всі дівчата згинули, а графиня з невісткою не годилися: він був надто старий для їхніх забав та й не мав на це часу. Лючана зникла, а може, й загинула – чи скоро загине. Пишногруда шльондра, подруга Аарфі, теж кудись пропала слідом за своїм перснем, де була непристойна камея, а сестра Качкіт соромилася його як дезертира й баламута. Єдина знайома дівчина, що мешкала поблизу, була з офіцерської квартири простушка покоївка, з якою ніхто ніколи не спав. Звали її Мікаела, та офіцери натомість обзивали її найпаскуднішими словами, промовляючи ті слова лагідним, солодким голосом; вона не розуміла по-англійськи і тому весело хихотіла – раділа, як дитя, певна, що це вони заграють до неї й говорять компліменти. Навіть найдикіші вибрики, які вчиняли вони в неї на очах, незмінно сповнювали її бурхливого захвату. То була щира, весела, роботяща селючка, яка насилу виводила власне прізвище і не вміла читати. Жовтолиця, короткозора, з косами кольору прілої соломи, вона ні в кого не викликала бажання з нею переспати, тільки Аарфі цього ж таки вечора згвалтував її, а потому майже цілих дві години тримав, як полонянку, в одежній шафі, затиснувши їй рота рукою, аж поки сирени не сповістили про початок комендантської години, так що вийти на вулицю вона вже не могла.

А тоді Аарфі викинув її у вікно.

Мертве тіло Мікаели ще лежало на тротуарі, коли Йоссар’ян підійшов до будинку й обережно пропхався крізь похмурий гурт сусідів, що стояли над трупом із затемненими ліхтарями в руках; угледівши його, вони зі злістю відсахнулись, – розлючено показували на вікно вгорі і вигукували щось осудливе й погрозливе. Коли Йоссар’ян побачив понівечений, закривавлений труп нещасної дівчини, в нього від жаху закалатало серце. Він прожогом кинувся в під’їзд, одним духом вибіг по сходах нагору, до офіцерської квартири, де й побачив Аарфі, котрий майже спокійно походжав по кімнаті. На виду в нього застигла самовпевнена, тільки трохи ніякова посмішка. Щоправда, Аарфі здавався дещо розгубленим, але, похапцем натоптуючи люльку, він запевнив Йоссар’яна, що хвилюватись не варто, бо все буде гаразд.

– Я її тільки один разочок, – пояснив він Йоссар’яну.

– Але ж ти вбив її, Аарфі! – вражено вигукнув Йоссар’ян. – Ти ж її вбив!

– А що мені, по-твоєму, залишалось після того робити? – поблажливо запитав Йоссар’яна незворушний, як завжди, Аарфі.– Не міг же я дозволити їй плести потім про нас казна-що.

– А навіщо ти, дурна паскудо, взагалі її чіпав? – визвірився Йоссар’ян. – Коли тобі вже так приспічило, то хіба ж у Римі мало продажних дівок? Вулиці аж кишать голодними проститутками!

– Е ні, цей товар не для мене, – хвалькувато відказав Аарфі.– Я не з тих, хто купує любов!

– Та ти просто сказився, йолопе! – насилу видихнув Йоссар’ян. – Адже ти позбавив життя людину. Ти – вбивця! Тебе посадять за грати.

– Ну, ні,– відказав той, силувано всміхаючись. – Кого, кого, тільки не мене. Ні-ні, жодна душа не стане садовити старого доброго Аарфі. Принаймні за неї – не посадять!

– Але ж ти викинув її у вікно! Вона лежить мертва на вулиці!

– Вона не має такого права, – відповів Аарфі.– Адже зараз комендантська година.

– Ну й кретин! Ти хоч тямиш, що накоїв? – Йоссар’ян ледве стримувався, щоб не схопити Аарфі за розгодовані плечі, м’які, мов гусениці, й термосити аж доти, поки в нім не зажевріє хоч іскра людського глузду. – Ти вбив людину. Тебе напевне засадять за грати! А може, й повісять!

– Ну, це вже навряд, – бадьоро хихотнув Аарфі, хоча було видно, що нервує він дедалі дужче. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він сипав тютюн на підлогу і навіть не помічав цього. – Ні, панове! Ви не скривдите старого доброго Аарфі! – знову реготнув він. – Хто вона така? Прибиральниця! Навряд чи хто стане знімати галас через якусь там задрипану служницю-італійку в той час, коли щодня гинуть тисячі людей! Як ти гадаєш, га?

– Слухай!.. – майже з радістю вигукнув Йоссар’ян, спостерігаючи, як в Аарфі кров відливає від обличчя, і прислухаючись до далекого похоронного виття сирени – поліцейської сирени. А за мить уся кімната сповнилась виючої, пронизливої, нестримної какофонії, оглушливі звуки якої, здавалося, вривалися звідусіль. – Аарфі, це по тебе! – намагаючись перекричати шум, гукнув Йоссар’ян, несподівано відчувши приплив співчуття. – Зараз тебе заарештують, Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна, позбавивши людину життя, зостатись безкарним, навіть коли це бідна італійка, до того ж прибиральниця! Тепер тобі ясно? Ти переконався?

– Та ні ж бо, – намагаючись зобразити посмішку, спробував хихикнути Аарфі.– Ніхто мене не заарештує. Старий добрий Аарфі ще погуляє на волі.

Здавалось, він от-от знепритомніє. Він ізсунувся в крісло й заціпенів, а пухкі, мляві руки тряслись на колінах. Внизу скреготнувши гальмами, зупинилось одразу кілька машин. По вікнах ударили сліпучі промені прожекторів. Загрюкали дверцята, пронизливо заверещали поліцейські свистки, залунали гострі, відрубні команди. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, тупа, безтямна посмішка застигла на його губах. Він повторював монотонним, охлялим голосом, що це приїхали зовсім не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні, панове; він намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки вже загупали по сходах, а далі й на сходовій площадці,– ба навіть тоді, коли могутні кулаки невмолимо, мов сама доля, закалати в двері квартири. Потім двері відчинилися навстіж, і двоє кремезних, мускулястих військових поліцейських з холодними очима, міцно стиснутими губами і залізними щелепами швидко пройшли через кімнату й заарештували Йоссар’яна!

Заарештували Йоссар’яна за те, що він перебував у Римі самовільно. Вони чемно пробачились перед Аарфі за таке вторгнення й повели свого бранця геть, підхопивши під руки цупкими, як сталеві наручники, пальцями. Вони мовчки спустилися з ним по сходах. Двоє інших рослих військових поліцейських з кийками і в білих касках чекали на них у закритій машині. Вони кинули Йоссар’яна на заднє сидіння, і машина помчала крізь дощ і брудний туман до комендатури, де його замкнули до ранку в чотирьох бетонних стінах. Вранці йому подали відро-парашу, а потім одвезли на аеродром, де його чекали ще двоє велетнів у білих касках, з кийками біля транспортного літака, в якого вже працювали мотори, струшуючи краплі конденсату з тремтячих зелених обтічників. За весь цей час ані один з поліцейських не сказав другому жодного слова, вони навіть ні разу не кивнули головою. Йоссар’ян зроду ще не бачив таких гранітних пик!

Літак узяв курс на П’яносу. Нова двійка мовчазних військових поліцейських чекала на нього на посадочній смузі. Тепер їх стало аж вісім, і вони без жодного слова, чітко, по-військовому пройшли до машин, розмістились у двох джипах, які, шурхотячи гумовими скатами, промчали повз усі чотири зони розташування ескадрилей і зупинились біля штабу полку, де на стоянці до них приєдналося ще двоє поліцейських. Тепер уже десятеро дужих, зосереджених здорованів мовчки обступили його, як сторожові вежі, і рушили до входу. Посиланий шлаком грунт скрипів в унісон з їхніми могутніми кроками. Йоссар’яна не відпускало відчуття, що це самий час невблаганно пришвидшує свій хід. У ньому хвилею підіймався страх, сповнюючи все єство. Кожний з конвоїрів міг би порішити його одним-однісіньким недбалим ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, і вони б розчавили його, мов хробака. Про порятунок годі було й думати. Йоссар’яна вели так швидко і так щільно стуливши шеренгу, що він не міг навіть розгледіти облич отих двох, котрі його тримали. Вони ще більше прискорили ходу, і Йоссар’янові здалося, що ноги в нього відірвались від землі і він летить у повітрі. Чітко карбуючи крок, вони піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекало ще двоє поліцейських з непроникними, кам’яними обличчями. Майже бігцем вони протупотіли довгою галереєю, що нависла уздовж стіни над великим круглим вестибюлем. Тьмяна, вистелена кахляними плитами підлога глухо відбивала їхній карбований крок, що відлунював у порожньому будинку ударами грому, дедалі частішими й чіткішими, дедалі шаленішими й страхітливішими, і невтишима паніка охопила приголомшеного Йоссар’яна, бо тепер він знав, як калатають барабани долі. Весь кортеж повернув до кабінету полковника Пескарта, і він побачив перед собою великий письмовий стіл, на краю якого вигідно розташував свої сідниці підполковник Порк, котрий уже давно чекав на нього. Він зустрів Йоссар’яна щирою, сердечною усмішкою, а тоді промовив:

– Ми вирішили відправити вас додому.

40. «Поправка двадцять друга»

Таж до цього простого рішення була, звичайно, певна поправка.

– «Поправка двадцять друга»? – поцікавився Йоссар’ян.

– Саме вона, – весело відказав підполковник Порк і, зневажливо кивнувши, недбалим помахом руки відпустив могутніх конвоїрів. Він завжди відчував себе, як риба у воді, коли міг дати волю своєму цинізмові. Його хитрющі очиці жваво блищали за квадратними скельцями окулярів без оправи. – Кінець кінцем, ми не можемо взяти й просто відіслати вас додому за те, що ви відмовились літати, а решту пілотів і далі тримати тут, правда ж так? Погодьтеся, щодо них це, було б несправедливо.

– Твоя правда, чорт забирай! – гарикнув полковник Пескарт. Він перевальцем походжав туди й сюди, сопучи та форкаючи, мов розлючений бугай. – Ти знаєш, як би я зробив?! Я б зв’язав йому руки й ноги, кинув би, мов порося, до літака,і хай би спробував тоді не літати! Ось що я б із ним зробив!

Підполковник Порк зробив полковникові Пескарту знак помовчати.

– А знаєте, ви таки завдали чимало клопоту полковникові Пескарту, – мовив він, добродушно усміхаючись, так наче ця обставина аніскільки не бентежила його особисто. – Люди ремствують, моральний дух полку занепадає. А хто винуватий? Тільки ви.

– Неправда, це ваша вина, – заперечив Йоссар’ян. – Не я, а ви весь час збільшуєте норму бойових вильотів.

– Неправда, вина – ваша, – відказав підполковник Порк. – Бо не ми, а ви відмовились виконувати норму. Люди спокійно собі воювали, поки знали, що нашу норму треба виконувати й іншого виходу в них немає. А ви показали їм вихід, бодай і сумнівний, от вони й заремствували. Отже, вся вина падає на вас.

– Невже йому невтямки, що війна триває? – похмуро запитав полковник Пескарт, навіть не глянувши на Йоссар’яна, і знову зачалапав по кабінету.

– Таж, певно, розуміє,– відповів підполковник Порк. – Либонь, тому він і не хоче більше літати.

– Виходить, йому на все начхати?

– А може, взявши до уваги, що війна триває, ви передумаєте – будете літати й далі? – із блазнівською серйозністю поцікавився підполковник Порк, передражнюючи полковника Пескарта.

– Ні в якому разі, сер! – у тон йому, ледь не всміхнувшись, відповів Йоссар’ян.

– Я чомусь так і думав, – удавано важко зітхнув підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму широкому, засмаглому, лискучому черепі.– А ми ж, якщо по совісті, ставилися до вас не так уже й погано, адже так? Ми вас добре годували, одягали, вчасно платили гроші. Більше того, нагородили орденом, а також надали звання капітана.