Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 36 страниц)

– Слава богу, ожив! – глянувши на Йоссар’яна, вигукнув Макпростак і з полегшенням перевів подих. Сміхотливі зморшки, що розбігались віялом від куточків його очей, немов побілішали, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він дбайливо обмотував довжелезним бинтом ногу Йоссар’яна поверх ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна.

– За штурвалом Кристі,– промовив Макпростак. – Бідолаха трохи не зарюмсав, як мале дитя, коли почув, що тебе поранило. Він боїться, що рана смертельна. Тобі перебило артерію, але, здається, кров я затамував. І впорснув трохи морфію.

– Впорсни ще.

– Трохи пізніше. Коли рана знову почне боліти.

– Вона й зараз болить.

– Чому бути, тому бути, того не минути, – проспівав Макпростак і впорснув іще одну ампулу морфію Йоссар’янові в руку.

– Скажи Кристі, що я… – почав був Йоссар’ян, але світ перед його очима багряно скаламутнів, поплив якимось полуничним киселем і потонув у низькому баритональному гулі. Він знову знепритомнів.

Очумавшись у санітарній машині, він підбадьорливо усміхнувся до Дока Дайліка, чий понурий профіль, схожий на профіль довгоносика, невиразно мелькнув перед ним, а потім в очах замерехтіли, чорніючи, трояндові пелюстки, і він знову поринув у бездонну пітьму небуття.

Йоссар’ян прокинувся у шпиталі і знову одразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, ефіром уже не пахло, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а Фортіорі. «Зсунувся з глузду», – подумав про нього Йоссар’ян і спробував скривити скептичну міну, почувши таку новину, але знову заснув і прокинувся остаточно чи то за ніч, чи то за добу. Медсестер у палаті не було. Він підвівся й виліз із ліжка, щоб дізнатися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт на морі біля пляжу, а коли він шкандибав через прохід, шви на внутрішній стороні стегна смикали йому шкіру, немов кусючі хижі рибки; кульгаючи, він підійшов до спинки Данбарового ліжка й переконався, що Данбар сказав правду: той уже був не хто інший, як молодший лейтенант Ентоні Ф. Фортіорі.

– Що за чортівня?

Ентоні Ф. Фортіорі підвівся з постелі і зробив знак Йоссар’янові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йоссар’ян зашкутильгав за ним по коридору, далі до сусідньої палати й зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд пацієнта з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Уздрівши їх, зацькований молодик квапливо підвівся на лікті. Ентоні Ф. Фортіорі тицьнув великим пальцем собі через плече й кинув:

– Мотай звідси, гнидо!

Молодик зіскочив на підлогу й дав драла. Ентоні Ф. Фортіорі заліз у ліжко і знову зробився Данбаром.

– То був Е. Фортіорі,– пояснив Данбар. – У твоїй палаті не знайшлося вільного ліжка, тож я натиснув на нього своїм капітанським званням і прогнав його на моє місце. Виявляється, і капітанське звання на щось придатне. Раджу й тобі якось спробувати. І чим раніше, тим краще, бо ти, я бачу, ледве стоїш на ногах.

Йоссар’ян і справді відчував, що ось-ось упаде. Він глянув на Данбарового сусіда, літнього чолов’ягу з висхлим, немов обтягнутим дубленою шкірою, обличчям, тицьнув через плече великим пальцем і кинув:

– Мотай звідси, гнидо!

Чолов’яга весь напружився і зиркнув на нього лютим поглядом.

– Він майор, – пояснив Данбар. – Ти візьми трохи нижче і стань на якийсь час, скажімо, прапорщиком Гомером Ламлі. Тоді одразу зробишся сином члена Законодавчої асамблеї штату і братом нареченої чемпіона з лижного спорту. Скажи йому, що ти – капітан.

– Я капітан, – сказав Йоссар’ян, повернувшись до другого Данбарового сусіда, котрий перелякано причаївся на своїм ліжку. – Мотай звідси, гнидо!

Переляканий пацієнт тут же зіскочив з ліжка і дав драла. Йоссар’ян звалився на його місце і став прапорщиком Гомером Ламлі; тепер він буде замість нього мучитися приступами нудоти і обливатися липким потом. Він знову заснув, а коли за годину прокинувся, знову захотів стати Йоссар’яном: батько законодавець і сестра наречена чемпіона з лижного спорту чомусь не приносили йому особливої радості. Данбар провів Йоссар’яна до його палати, витурив Ентоні Ф. Фортіорі з ліжка і звелів йому знову тимчасово побути Данбаром. Прапорщик Гомер Ламлі в Йоссар’яновій палаті так і не з’явився, зате там з’явилася сестра Занудер і, сповнена святенницького гніву, засичала, мов підмокла петарда. Вона зажадала від Йоссар’яна неможливого: загородивши собою прохід до його ліжка, наказала негайно лягати. Ще ніколи її гарненьке личко не виглядало таким бридким. Сентиментальна й добросерда, вона цілком щиро радувалася з приводу чийогось весілля, заручин, дня народження чи ювілею, навіть коли йшлося про людей, яких вона зроду не бачила. Та тут її наче якась муха вкусила.

– Ви сповна розуму? – заходилася вона в пориві доброчесності шпетити Йоссар’яна, обурено трясучи пальчиком перед його очима. – Ми не дозволимо вам загнати себе на той світ!

– Я сам собі голова, – заперечив Йоссар’ян.

– А ваша нога? Ми не допустимо, щоб ви втратили ногу!

– Я хазяїн своєї ноги.

– Нічого подібного! – скинулася сестра Занудер. – Ця нога – державна власність. Вона належить урядові США – так само, як оцей клістир чи нічний горщок. Пентагон уклав у вас великі гроші, щоб зробити військовим льотчиком, отже, ви не маєте ніякого права порушувати лікарські настанови.

Звістка про те, що в нього хтось вкладає гроші, не дуже втішила Йоссар’яна, а сестра Занудер стіною стояла перед ним, не даючи пройти до ліжка. Голова в нього розколювалась від болю, він уже не міг до ладу вловити, що вона ще там у нього питає. Тож, тицьнувши великим пальцем через плече, Йоссар’ян промовив:

– Мотай звідси, гнидо!

І в ту ж мить дістав такого класного ляпаса, що мало не звалився на підлогу, а коли розмахнувся, щоб дати їй здачі, ноги в нього підломилися, і Йоссар’ян неминуче впав би, коли б вчасно не підоспіла сестра Качкіт і не підхопила його під руки.

– Що тут діється? – суворим голосом запитала вона відразу їх обох.

– Він не хоче лягати, – відрапортувала ображена в найкращих почуттях сестра Занудер. – С’ю Енн, він мене страшенно образив. У мене навіть язик не повертається повторити, що він мені сказав!

– А вона обізвала мене клістиром, – промимрив Йоссар’ян.

– Ви ляжете нарешті? – без усякого співчуття запитала в нього сестра Качкіт. – Чи мені треба взяти вас за вухо й самій покласти до ліжка?

– Візьміть і покладіть, – зухвало відказав Йоссар’ян. Сестра Качкіт узяла його за вухо й повела до ліжка.

27. Сестра Качкіт

Медсестра С’ю Енн Качкіт була висока, сухорлява, зріла особа жіночої статі, пряма, як стеблина, з бездоганно округлим задком та парою невеличких грудей. Її типове для жінок з Нової Англії сухе, аскетичне, блідо-рожеве обличчя з тонким носом, гострим підборіддям і маленькими очицями можна було б назвати й дуже привабливим, і вельми негарним. Кмітлива, жвава, старанна, вона цінувала в собі і в інших почуття відповідальності. То була особистість цільна, розумна й певна себе. Вона не губилася в жодній ситуації. Йоссар’янові стало жаль бідолахи, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розрівняти простирадла у нього в ногах, Йоссар’ян обережно просунув руку поміж її колін і рвучко підняв вище вгору. Сестра Качкіт вереснула й підскочила мало не до стелі, але це її не врятувало, і вона ще принаймні з чверть хвилини звивалася, борсалася й шарпалася туди-сюди на тій даній богом опорі, аж поки нарешті звільнилася і з посірілим обличчям кинулася в прохід між ліжками. Губи її тремтіли. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який із самого початку стежив за всією пригодою, зірвався раптом з ліжка і мовчки налетів на неї ззаду і вхопив обіруч за груди. Сестра Качкіт ще раз вереснула і, вирвавшись із Данбарових лабетів, стрибнула подалі від нього, але попала вже в обійми Йоссар’яна. Вона і тут вирвалася і знову скочила до проходу – зовсім як м’ячик для пінг-понгу, тільки з ногами. Там на неї пильно чатував Данбар, готовий щомиті, мов яструб, накинутись на здобич. Та вона вчасно згадала про нього і метнулася вбік. Данбар не чекав такого маневру, промахнувся і, перелетівши через ліжко, гучно хряснувся обличчям об підлогу.

Коли Данбар за хвилину чи дві очутився, з носа в нього юшила кров, а череп йому розривав той самий жахливий біль, який він досі так старанно симулював. У палаті стояв страшний бедлам. Сестра Качкіт ридма ридала, а Йоссар’ян, винувато примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, намагався втішити її. Начальник шпиталю, в чині полковника, був сам не свій від гніву. Він горлав, що не потерпить непристойних вільностей з боку пацієнтів щодо своїх медсестер.

– Чого ви до нього присікалися? – проквилив з підлоги Данбар, кривлячись від нестерпної муки. Навіть звуки власного голосу відлунювали йому в скронях, як удари молота. – Хлопець нічого такого не зробив.

– Я кажу про вас! – гаркнув на всю пельку кощавий, однак статечний полковник. – І вам це так просто не минеться.

– Чого ви до нього присікалися? – подав голос Йоссар’ян. – Хлопець лише гепнувся головою об підлогу.

– Я кажу і про вас! – заявив полковник, із люттю обертаючись до Йоссар’яна. – Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Качкіт за груди!

– Я не хапав сестри Качкіт за груди, – мовив Йоссар’ян.

– Це я схопив її за груди, – мовив Данбар.

– Та ви що, обидва показилися? – пронизливо заверещав отетерілий полковник і, білий, як крейда, позадкував до дверей.

– Еге ж, докторе, в нього справді не всі вдома, – заспокоїв його Данбар. – Йому щоночі сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, мов укопаний.

– Тримає що?! – в незворушній тиші перепитав він, гидливо зморщивши свого елегантного носа.

– Живу рибу в руці.

– Якої породи? – суворо спитав полковник у Йоссар’яна.

– А біс його зна! – відказав Йоссар’ян. – Я на рибі не знаюся.

– А в якій руці ви її тримаєте?

– Щоразу в іншій, – відповів Йоссар’ян.

– Інша риба – інша й рука, – докинув Данбар.

Полковник обернувся й підозріливо глянув на Данбара.

– Справді? А вам це звідки відомо?

– А я йому теж снюся разом з рибою, – без тіні посмішки пояснив Данбар.

Обличчя полковника налилося кров’ю. Він не знав, що відповісти, і тільки зміряв обох приятелів крижаним, осудливим поглядом.

– Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, – нарешті сухо промовив він Данбарові.– І щоб я більше не чув про ваші бридкі сни! У мене в штаті є на те окремий спеціаліст.

Майор Тлумачсон, лікар-психіатр, до якого було направлено Йоссар’яна, зустрів його тихим усміхом. Це був невеличкий на зріст черевань з лагідним голосом та вкрадливими манерами.

– А як вам здається, – запитав він, – чому полковник Феррідж вважає ваші сни бридкими?

– Я гадаю, що пояснення треба шукати або в моєму сні, або в самому полковникові Ферріджі,– чемно відказав Йоссар’ян.

– Прекрасно сказано, – зауважив майор Тлумачсон. На ньому були скрипучі солдатські черевики, а чорне, як сажа, волосся неслухняно їжачилось на голові.– Не знаю, чому, – довірчим тоном признався він, – але полковник Феррідж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не вірить у психіатрію.

– Схоже, ви не дуже любите морських чайок, – мовив Йоссар’ян.

– Не дуже, – знервовано хихикнув майор Тлумачсон і заходився любовно пригладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немов там була справжня борода. – Як на мене, то ваш сон просто чудовий. Я сподіваюся, що він повторюватиметься частенько, і ми ще не раз зможемо його обговорити. Може, закурите? – Йоссар’ян відмовився, а лікар усміхнувся. – Як вам здається, – багатозначно запитав він, – чому вам так неохота взяти в мене сигарету?

– Бо я щойно вже одну скурив. Он вона – ще тліє в попільничці.

– Ну що ж, цілком щире пояснення… – хихотнув майор Тлумачсон. – Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо й істинну причину. – Зав’язавши на подвійний бантик шнурок черевика, він узяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот з полінованим папером. – Отож риба, яка вам сниться… Поговорімо про неї. Це що – завжди одна й та сама риба?

– Не знаю, – відказав Йоссар’ян. – Я б не зміг відрізнити одну рибу від іншої.

– Але все-таки… Ну що вам нагадує ця ваша риба?

– Іншу рибу.

– А інша риба?

– Ще іншу рибу.

Майор Тлумачсон розчаровано відкинувся на спинку крісла.

– А взагалі ви любите рибу?

– Не дуже.

– Хм!.. Тоді чому ж вам здається, що у вас така хвороблива відраза до риби? – переможним тоном запитав майор Тлумачсон.

– А тому, що вона надто слизька, – відказав Йоссар’ян. – Слизька й костиста.

Майор Тлумачсон згідливо кивнув, усміхаючись приємною, фальшивою усмішкою.

– Ваше пояснення – прецікаве… Але, сподіваюсь, ми незабаром знайдемо істинну причину. До речі, як ви ставитесь до риби? Ну, до тієї, що вам сниться?

– Вона взагалі не викликає в мене якихось почуттів.

– А може, вона вам чимось не подобається? Не відчуваєте ви до неї ворожості або мстивої злості?

– Аж ніяк. Чесно кажучи, вона мені скоріше навіть подобається.

– Отже, вона вам подобається!

– Ні, я цього не сказав. Риба як риба. Вона не викликає в мене виразних почуттів.

– Але ви самі сказали, що вона вам подобається, а тепер кажете, що не відчуваєте до неї виразних почуттів. Я впіймав вас на суперечності. От бачите!

– Так точно, сер, схоже на те, що ви впіймали мене на суперечності.

Майор Тлумачсон з гордістю написав у блокноті дебелим чорним олівцем: «Суперечність».

– А як ви гадаєте, – провадив він далі, поставивши крапку і знову допитливо глянувши на Йоссар’яна, – як ви гадаєте: чому саме ви висловили оці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

– Не знаю, докторе… Схоже на те, що в мене до неї двоїсте ставлення.

Почувши слова «двоїсте ставлення», майор Тлумачсон аж схопився з радощів на рівні ноги.

– Та ви й самі все чудово знаєте! – вигукнув він, схвильовано потираючи собі руки. – Слухайте, ви навіть не уявляєте собі, який я самотній! Мені щодня доводиться розмовляти з пацієнтами, які нічогісінько не тямлять у психіатрії! Мені доводиться лікувати людей, яким начхати на мене й на мою роботу! Ось через це в мене й виник цей жахливий комплекс неповноцінності.– На мить обличчя його спохмурніло. – І я боюся, що довіку його не позбудуся.

– Справді? – мовив Йоссар’ян, відчуваючи себе якось недоладно. – Хіба ж це ваша вина, що інші так погано освічені?

– Це з мого боку дурість, я знаю, – занепокоєно відказав майор Тлумачсон і з неохотою всміхнувся. – Але для мене завжди дуже багато важило, що про мене думають інші. Розумієте, статева зрілість прийшла до мене з деяким запізненням… І от через це в мене… ну, одне слово, багато всіляких проблем. Сподіваюсь, я ще матиму приємність обговорити їх із вами. Шкода, що я не можу зробити цього зараз – треба спочатку покінчити з тим, що турбує вас. Хіба хочеш? Мусиш! Полковник Феррідж дуже розсердиться, коли почує, що ми весь час говорили тільки про мої клопоти. А зараз я вам покажу кілька чорнильних ляпок різного кольору й форми. Цікаво, які думки і спогади вони у вас викличуть?..

– То даремна трата часу, докторе. Все, що я бачу, викликає в мене лише одну думку – про статевий акт.

– Справді? – у захваті вигукнув майор Тлумачсон, аж наче не повірив власним вухам. – Нарешті ми, здається, підійшли до суті вашої справи. І що, вам часто сняться еротичні сни?

– Авжеж… Той сон про рибу – це теж еротичний сон.

– Ні, ви мені розкажіть справжній еротичний сон… Ну, от коли хапаєш її, голу, за горлянку, щипаєш її або гамселиш, аж поки в неї юшка з носа не потече, а потім валиш її долу і гвалтуєш, а сам ридма ридаєш, бо кохаєш її, суку, і ненавидиш водночас! І нічого не можеш вдіяти! Ось про такі еротичні сни я б з вами охоче поговорив. У вас бувають такі сни?

Йоссар’ян на хвилину глибоко задумався.

– Але ж це і є сон про рибу, – нарешті промовив він.

Майор Тлумачсон відсахнувся, немов одержав ляпаса.

– Авжеж, авжеж, – холодно погодився він, кинувши на Йоссар’яна насторожений, злий, уже навіть ворожий погляд. – Але я б радив вам приснити собі сон і такого роду, а тоді подивимось, яка буде ваша реакція. Ну, гаразд, на сьогодні досить. Було б також добре, щоб вам приснилися й відповіді на деякі з моїх запитань. Повірте, ці розмови мені так само неприємні, як і вам.

– Гаразд, я перекажу все це Данбару, – пообіцяв Йоссар’ян.

– При чому тут Данбар?

– Як це при чому? Адже це його сон!

– Ах, Данбар! – поблажливо всміхнувся майор Тлумачсон, одразу відчувши себе впевненіше. – Б’юсь об заклад, що цей мерзотник Данбар робить усі ті капості, за які потім доводиться відповідати вам, га?

– Він не такий уже й мерзотник.

– І ви ручатиметеся за нього головою?

– Ну, головою, мабуть, ні.

Майор Тлумачсон єхидно посміхнувся й записав у блокноті: «Данбар».

– А чого це ви шкутильгаєте? – зненацька запитав він, коли Йоссар’ян уже прямував до дверей. – І що це за ідіотська пов’язка у вас на нозі? Вам же голову треба лікувати, хіба ні?

– Мене поранено в ногу. Через це я в шпиталі.

– Е ні, голубе, ви в шпиталі не через це, – злісно ошкірився майор Тлумачсон. – Вас поклали до шпиталю тому, що у вас камінь у слинній залозі. Виявляється, ви не такий уже й розумний. Ви навіть не знаєте, з чим вас поклали до шпиталю.

– Мене поклали до шпиталю з пораненою ногою, – стояв на своєму Йоссар’ян.

Майор Тлумачсон у відповідь лиш саркастично реготнув.

– Ну, гаразд, гаразд, привіт вашому Данбарові. І скажіть, нехай неодмінно йому присниться сон, який я вам радив побачити.

Але Данбар страждав від приступів нудоти із запамороченням та хронічної мігрені і відмовився допомагати майорові Тлумачсону. Удосталь було кошмарів у Голодного Джо, який уже встиг відлітати шістдесят завдань і тепер знову чекав наказу про відправку додому, але й він не захотів ділитися своїми снами, коли приходив до шпиталю навідати друзів.

– Невже ні в кого немає підходящого сну для майора Тлумачсона? – бідкався Йоссар’ян. – Я б хотів його чимось утішити. Він такий нещасний.

– Після того, як я дізнався, що вас поранено, мені почав снитися один вельми химерний сон, – висповідався капелан. – Раніше щоночі снилося, як убивають мою жінку, або як вона сама конає… або як умирають мої малята, подавившись чимось смачненьким під час обіду. А от тепер мені сниться, що я пливу під водою, а акула гризе мене за ногу – якраз у тім місці, де у вас пов’язка.

– Чудовий сон! – вигукнув Данбар. – Б’юсь об заклад, майор Тлумачсон буде у захваті!

– Жахливий сон! – закричав майор Тлумачсон. – У ньому є все – і біль, і каліцтво, і смерть. Я певний, що ви приснили цей сон на зло мені. І, знаєте, щиро кажучи, я не певний, що людина з такими мерзенними снами має право служити в армії.

Йоссар’янові здалося, що перед ним миготнув промінь надії.

– Можливо, ваша правда, сер, – тонко зауважив він. – Я от думаю: чи не годилося б мене списати на землю й повернути додому?

– А вам ніколи не спадало на думку, що ваша неперебірливість щодо жінок базується на підсвідомому прагненні вгамувати глибоко прихований страх перед імпотенцією?

– Авжеж, спадало.

– Тоді навіщо ж ви це робите?

– А щоб угамувати глибоко прихований страх перед імпотенцією.

– А чому б вам натомість не знайти собі якесь інше заняття? – співчутливо запитав майор Тлумачсон. – Приміром, риболовлю. Що ви в ній побачили, в цій сестрі Качкіт? Як на мене, то вона аж надто сухоребра. Слизька й кощава. Як риба.

– При чому тут сестра Качкіт? Я її ледве знаю.

– Тоді чому ж ви хапаєте її за бюст? Невже тільки тому, що в неї є бюст?

– Це Данбар її хапає, а не я.

– Ет, ви знову своєї,– вигукнув майор Тлумачсон з кислою зневажливою посмішкою й гидливо кинув олівця на стіл. – Ви що, справді гадаєте, що вам удасться в такий спосіб уникнути відповідальності? Ховаючись за чужі спини? Щось ви мені не подобаєтеся, Фортіорі, зрозумійте це. Зовсім не подобаєтесь.

Йоссар’ян нараз відчув, як у повітрі холодно й вогко запахло небезпекою.

– Я зовсім не Фортіорі, сер, – несміливо прошепотів він. – Я – Йоссар’ян.

– Хто?

– Моє прізвище – Йоссар’ян, сер… Мене поклали до шпиталю з раною в нозі.

– Ваше прізвище – Фортіорі! – з войовничим запалом відпарирував майор Тлумачсон. – Вас поклали до шпиталю з каменем у слинній залозі.

– Ну, годі, облиште, майоре! – не витримав Йоссар’ян. – Повірте, що я все-таки краще знаю, хто я такий!

– Ось вам офіційний військовий документ, – відказав майор Тлумачсон, – і тут чорним по білому написано, хто ви. Ви – Фортіорі. До речі, даю вам дружню пораду: вгамуйтеся, поки не пізно. Вчора ви були Данбаром, сьогодні ви – Йоссар’ян, а завтра скажете, що ви – Вашінгтон Ірвінг. Та ви знаєте, що з вами коїться? У вас безперечне роздвоєння особистості, ось у чім ваше лихо!

– Можливо, тут ваша правда, сер, – дипломатично погодився Йоссар’ян.

– Я знаю, що моя правда! У вас манія переслідування й у вельми тяжкій формі. Ви гадаєте, що всі намагаються заподіяти вам лихо.

– Всі й справді намагаються заподіяти мені лихо.

– От бачите! Всяка влада видається вам надмірною, всякі традиції – застарілими. Ви небезпечний, розбещений суб’єкт, якого годилося б негайно поставити до стінки.

– Це ви серйозно?

– Бо ви ворог народу!

– Та ви що, сказилися?! – загорлав Йоссар’ян.

– Ні, я ще не сказився! – люто ревнув Жлобс у палаті, гадаючи, що він розмовляє майже пошепки. – Кажу тобі, що вчора Голодний Джо бачив їх на власні очі! Він літав до Неаполя, щоб купити на чорному ринку кондиціонери для ферми долковника Пескарта. А в Неаполі – центр підготовки поповнень. Так ось, там зібралися сотні пілотів, бомбардирів і стрільців, які вирушають додому. Адже всі вони виконали по сорок п’ять завдань – і баста! А кілька чоловік, нагороджених «Пурпуровим серцем»,^[40] і того менше. Зараз до всіх авіаполків рікою тече поповнення. Зараз кожен, кого призвали до армії, мусить хоч раз побувати за кордоном, навіть інтенданти. Ти що, газет не читаєш? Тепер ми просто повинні вбити його, ось так!

– Тобі залишилося всього два вильоти, – пошепки намагався врезонити його Йоссар’ян. – На біса тобі такий ризик?

– Ризик накласти головою під час цих двох вильотів не менший, – зачіпливо відказав Жлобс хрипким тремтячим голосом. – Перш за все ми мусимо вколошкати його – завтра вранці, коли він їхатиме з ферми. Ось із цієї штуки…

Йоссар’янові очі повилазили на лоба з подиву, коли Жлобс витяг з кишені пістолет і помахав ним у повітрі.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхав? – несамовито просичав Йоссар’ян. – Сховай негайно! І не горлай, як навіжений!

– Чого це ти заскавчав? – образився безневинний праведник Жлобс. – Нас ніхто не чує.

– Гей, ви там, цитьте! – пролунав голос із протилежного кутка палати. – Хіба не знаєте, що зараз тиха година?

– А це хто там озвався такий розумний? – гарикнув у відповідь Жлобс, обертаючись на голос і стискаючи кулаки, готовий битися. Потім круто повернувся до Йоссар’яна, але не встиг вимовити й слова, як громоподібно чхнув аж шість разів підряд, у перервах розгойдуючись із боку на бік на обм’яклих, немов гумових ногах, а під час нападів безпорадно змахуючи ліктями. Повіки в нього спухли й почервоніли. – Хто він такий, щоб нам указувати? – сердито запитав він, судорожно сьорбаючи носом і витираючи ніс тильною стороною здоровенної долоні.– Він що, з поліції абощо?

– Він сіайдист, – розважливо інформував його Йоссар’ян. – їх тут уже троє, а скоро буде ще більше. Але ти не бійся. Вони шукають містифікатора на ім’я Вашінгтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

– Убивці? – образився Жлобс. – За яким правом ти називаєш нас убивцями? Невже тому, що ми хочемо порішити полковника Пескарта?

– Затули пельку, хай тобі грець! – звелів Йоссар’ян. – Ти що, не можеш тихше?

– Куди вже тихше? Я…

– Перестань горлати!

– Але ж я…

– Гей, ти, затули пельку! – загомоніла на нього вся палата.

– Та я зараз усіх вас перестріляю, як собак! – вереснув Жлобс і скочив на хиткий дерев’яний стілець, оскаженіло розмахуючи пістолетом. Йоссар’ян схопив його за руку й стягнув додолу. Жлобс знову заходився чхати, а коли скінчив, з носа в нього текло, очі геть запливли сльозами.

– У мене алергійний нежить, – вибачився Жлобс.

– А шкода. Коли б не цей нежить, з тебе вийшов би неабиякий ватажок.

– Полковник Пескарт – убивця, – хрипко поскаржився Жлобс, ховаючи мокру пожмакану хусточку кольору хакі.– Якщо ми його не зупинимо, він усіх нас спровадить на той світ.

– А може, він більш не буде піднімати норми вильотів? Може, зупиниться на шістдесяти?

– Він усе одно підніматиме норму, і ти це знаєш краще за мене. – Жлобс проковтнув слину і нахилився впритул до Йоссар’яна. Обличчя його напружилося, під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах забігали жовна. – Скажи лишень «шуруй», і я завтра вранці зроблю все сам. Ти розумієш, про що йдеться? Адже я розмовляю пошепки, правда?

Йоссар’ян відвернувся, щоб не бачити Жлобсових очей, сповнених жагучого благання.

– Тоді якого біса ти цього не робиш? – з докором мовив Йоссар’ян. – Замість розпатякувати тут зі мною піди і все зроби сам.

– Сам я боюся… Сам я завжди боюся.

– Тоді не втягуй мене в цю справу. Я був би останнім йолопом, коли б пристав на це, маючи таку безцінну рану на нозі. Завдяки їй мене відправлять додому.

– Та ти, мабуть, сказився! – вигукнув Жлобс, не вірячи своїм вухам. – Твоя рана – всього лиш подряпина. Щойно тебе випишуть із шпиталю, як він знову посадовить тебе в літак. Хіба що начепить спочатку «Пурпурове серце».

– От тоді вже я його вб’ю, – заприсягся Йоссар’ян. – Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

– Давай краще влаштуємо це завтра, поки ще не пізно, – умовляв його Жлобс. – Капелан каже, що Пескарт знову добровільно зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь: у мене тремтять руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже ні до чого не придатний.

Йоссар’ян не наважився сказати «так».

– Я далебі почекаю. Поживемо – побачимо.

– Ні, я бачу, пуття від тебе не буде! – хрипким, лютим голосом вигукнув Жлобс.

– Я роблю все, що тільки можу, – сумно розповідав Йоссар’янові капелан, коли Жлобс пішов. – Я навіть ходив до санчастини й просив Дока Дайліка допомогти вам.

– Ах, он як! – мовив Йоссар’ян, гамуючи усміх. – Ну, і чим це скінчиться?

– Вони намастили мені марганцівкою ясна, – соромливо відказав капелан.

– А також великі пальці на ногах, – з обуренням докинув Кристі,– і дали пургену.

– Але сьогодні вранці я знову ходив туди…

– А вони знову намастили йому ясна марганцівкою, – сказав Кристі.

– Але я все-таки з ним поговорив, – немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. – Док Дайлік має такий нещасний вигляд! Йому здається, що хтось інтригує проти нього, щоб перевели його на Тихий океан. Весь час він, виявляється, збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, він поцікавився, невже немає іншого капелана, до якого я б міг звернутися? – Невеселий капелан покірно почекав, поки Йоссар’ян із Данбаром відсміються. – Я завжди думав, що бути нещасним – аморально, – провадив він далі своє безнадійне тужіння. – А тепер навіть не знаю, що мені й думати. Я вже хотів був наступної неділі виголосити проповідь про аморальність у найближчу неділю, але сумніваюся, чи годиться проповідникові чинити відправи, коли в нього ясна намащені марганцівкою. В усякому разі, підполковникові Порку це не сподобалося.

– Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю? Полежали б із нами день-другий, відпочили б, – запросив Йоссар’ян. – Тут вам було б затишно і зручно.

Ця пропозиція, попри всю її зухвалість і блюзнірство, на якусь мить здалася капеланові спокусливою і трохи потішила його.

– Ні, мабуть, краще не треба, – знехотя постановив він. – Я оце хочу податись на Велику землю й побачитися зі штабним писарем Зелензимом. Доктор Дайлік гадає, що він може пособити.

– Ваша правда: Зелензим, либонь, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не просто штабний писар. У нього є доступ до ротатора. Але він нікому не пособляє. Саме тому він, безперечно, й піде далеко.

– Все одно я б хотів з ним побалакати. Хтось у світі та мусить вам допомогти.

– Зробіть це краще для Данбара, – поблажливо мовив Йоссар’ян. – У мене й без того є засіб звільнитись від польотів – це моя безцінна рана на нозі. Крім того, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

– Це я не годжуся для служби в армії,– ревниво проскиглив Данбар. – Це був мій сон.

– Сон – то пусте, – пояснив Йоссар’ян. – Йому навіть подобається твій сон. Йдеться про мою особистість. Він вважає, що вона в мене роздвоєна.

– …Роздвоєна на дві рівні половинки, – прорік майор Тлумачсон. Заради такої нагоди він зав’язав шнурки на своїх незграбних солдатських черевиках і прилизав чорне, як сажа, волосся з допомогою якогось пахучого мастила. Він нарочито всміхався, силкуючись показати, яка він делікатна та розумна людина. – Я кажу це зовсім не тому, що хочу вас образити чи зробити вам зле, – провадив він далі образливим і злим тоном. – Я кажу це зовсім не тому, що ненавиджу вас і прагну помститися, бо ви погордували мною й наплювали мені в душу. Ні! Я передусім медик, людина науки, і тому завжди дивлюсь на речі об’єктивно. У мене є для вас погана новина. Не знаю, чи вистачить у вас мужності сприйняти її…

– Ні, ради бога, не треба, – зойкнув Йоссар’ян. – Я цього не витримаю!

Майор Тлумачсон ураз заходився швиргати громи та блискавки.

– Ви хоч коли-небудь можете поводитись по-людськи? – заголосив він, червоний від люті, гамселячи обома руками по столу. – Все ваше лихо в тім, що ви хочете бути вище від усіх умовностей світу. Можливо, ви хотіли б поставити себе навіть вище за мене, бо, бачте, статева зрілість прийшла до мене з запізненням. Так-от, знаєте, хто ви такий? Ви жалюгідний молодий невдаха, анархіст, розчарований у житті і неспроможний пристосуватись до нього.

Вистріливши цю обойму образливих епітетів, майор Тлумачсон неначе трохи подобрішав.

– Так точно, сер, – обережно погодився Йоссар’ян. – Здається, ваша правда.

– Звичайно, моя правда! Ви – недоросток. Ви неспроможні пройнятись ідеєю війни.

– Так точно, сер.

– У вас нездорова відраза до смерті. Схоже на те, що вас дратує самий факт, що ви на війні і щохвилини можете накласти головою.

– Мало сказати «дратує», сер… Цей факт доводить мене до нестями.

– У вас глибоко сидить і постійно нуртує інстинкт самозбереження. Ви терпіти не можете фанатиків, забіяк, снобів і лицемірів. Вас поймає підсвідома ненависть до багатьох людей.

– Свідома ненависть, сер, цілком свідома, – чемно поправив психіатра Йоссар’ян, сповнений бажання допомогти. – Я ненавиджу їх цілком свідомо.