Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)

Повісивши медаль собі на груди, генерал Штирхер заходився домагатись розширення своїх повноважень. На його думку, всі військово-повітряні частини середземноморського театру воєнних дій годилося підпорядкувати спеціальній службі організації дозвілля, підпорядкованій йому особисто. Бо коли вже бомбардування ворога не вважати спеціальною службою, частенько вголос міркував він із тією солодкою посмішкою мудрої жертви навколишнього безглуздя, яка завжди була його вірною союзницею в подібних диспутах, то він узагалі не знає, що таке спеціальна служба. На свій превеликий жаль, він не міг взяти на себе командування будь-яким бойовим з’єднанням, підпорядкованим генералові Бидлу.

– Літати на бойові завдання, виконуючи накази генерала Бидла, це не зовсім те, що я мав на увазі,– з поблажливою усмішкою пояснював він. – Я мав на увазі скоріше самому давати накази, замість генерала Бидла, ба навіть самому генералові Бидлу, як і решті генералів. Я, бачте, передусім адміністратор, у мене природний дар переконувати людей.

– У нього природний дар переконувати людей у тому, що він кретин, – саркастично зауважив полковник Паршіл колишньому РПК Зелензимові, сподіваючись, що той незабаром доведе цей гострий дотеп до відома всього штабу двадцять сьомої повітряної армії.– Коли хто й заслуговує обійняти цей пост, то це я. Якби не я, він би й не бачив тієї медалі.

– Невже ти й справді так рвешся в бій? – недовірливо запитав його колишній РПК Зелензим.

– Чого я там не бачив? – жахнувся полковник Паршіл. – Та ні, це ти не те… ти не так мене зрозумів. Звичайно, я в принципі не заперечую проти боїв, але я, бач, передусім адміністратор, у мене природний дар переконувати людей.

– У нього природний дар переконувати людей у тому, що він кретин, – реготнувши, відкрив по секрету Йоссар’янові екс-РПК Зелензим, коли прибув на П’яносу рознюхати, чи правда те, що подейкують про Майла та єгипетську бавовну. – Якщо вже когось підвищувати, то починати треба з мене.

А втім, його вже підвищили – до екс-капрала, – тому що в штабі двадцять сьомої повітряної армії він швидко змінив кілька чинів, почавши з поштаря і знову скотившись до рядового, за ті кілька непоштивих характеристик, які уголос зробив своїм безпосереднім начальникам. Удача ще більше зміцнила його моральний дух і сповнила жаги до нових, ще блискучіших звершень.

– Ти б не купив у мене партії запальничок «Зіппо»? – запитав він у Йоссар’яна. – Нові-новісінькі, щойно вкрадені з-під носа у начпоста.

– А Майло знає, що ти торгуєш запальничками?

– А що йому до того? Хіба він теж ними торгує?

– І давно, – відказав Йоссар’ян. – До того ж не краденими.

– Це ти так гадаєш, – зневажливо пирхнув колишній РПК Зелензим. – До речі, я сплавляю свої по долару за штуку. Скільки править він?

– Долар і один цент.

– І знов йому до мене, що куцому до зайця, – переможно хихикнувши, єхидно кинув колишній РПК Зелензим. – Слухай-но, що він збирається робити з отією єгипетською бавовною? Скільки він її купив?

– Скільки вродило.

– О дає, хай йому біс! – злостиво реготнув колишній РПК Зелензим. – Ну і йолоп! Стривай, адже в Каїрі ви були разом! Чому ти його не зупинив?

– Я? – знизав плечима Йоссар’ян. – Та хіба ж він мене послухає? Усьому виною телетайп, там у них в кожному пристойному ресторані стоїть такий апарат, а Майло зроду не бачив нічого подібного. Ну й поцікавився, що воно за штука, і не встиг метрдотель йому пояснити, як з біржі надійшло повідомлення про єгипетську бавовну. Тут у Майла загорілися очі. «Єгипетська бавовна? – питає.– А по чім зараз іде єгипетська бавовна?» Одне слово, я не зогледівся, як він придбав увесь врожай. І от тепер не знає, куди з ним поткнутися.

– Просто йому бракує уяви. Хай візьме мене в пай, і ми запросто спустимо її на чорному ринку.

– Майло знає чорний ринок не гірше за тебе! Нема там зараз попиту на бавовну!

– Зате є попит на перев’язувальний матеріал! Зокрема, на стерильні тампони. Візьми звичайну зубочистку, накрути на неї клаптик бавовни – от тобі й стерильний тампон! Тож як ти гадаєш, за скільки він мені її віддасть?

– Тобі – ані за які гроші,– відповів Йоссар’ян. – Ти його конкурент, а конкурентів він давить. До того ж зараз він лютий до всіх на світі – за свистуху, яка, мовляв, підірвала репутацію його їдальні… Стривай, ти ж можеш нам допомогти! – вигукнув Йоссар’ян, міцно хапаючи Зелензима за рукав. – У тебе ж під рукою штабний мімеограф! Повертайся мерщій до себе й відстукай нам офіційний наказ, що виліт на Болонью скасовується. Це ж тобі як раз плюнути!

– Можливо, – не без пихи відказав колишній РПК Зелензим і, неквапом вивільнивши руку, скривив губи у зневажливій посмішці.– Та я й не подумаю цього робити!

– Чому?

– А тому, що це не моя справа, ось чому! Кожному своє. Моя справа – продавати оптом запальнички, по змозі з найбільшим зиском, і, якщо вдасться, перекупити у Майла частину його бавовни. А ваша справа – розбомбити склади боєзапасів у Болоньї.

– Але ж мене там уб’ють! – зойкнув Йоссар’ян. – Там нас усіх перекрлошкають!

– Значить, так вам на віку написано, – незворушно відказав колишній РПК Зелензим. – Будь фаталістом, як-от я, друзяко, вмій підкорятися своїй долі,– все одно від неї нікуди не втечеш! Якщо мені написано на віку подорожче загнати ці запальнички й подешевше перекупити в Майла частину його єгипетської бавовни, то так тому й бути. А якщо тобі на віку написано гигнути над Болоньєю, то й гигни собі спокійно, як личить справжньому мужчині. Я не хотів би тобі цього казати, Йоссар’яне, але, їй-богу, ти стаєш хронічним скиглієм.

Мудренджер так само вважав, що загинути над Болоньєю – священний обов’язок Йоссар’яна, і аж побілів од обурення, коли той признався, що це він пересунув на карті лінію фронту, чим призвів до скасування вильоту.

– І правильно зробив, що пересунув! – люто огризнувся Йоссар’ян, не дуже-то певний у своїй правоті.– Чому, власне, я маю підставляти свою задницю під вогонь? Невже лиш тому, що якомусь полковникові заманулося стати генералом?!

– А ті піхотинці на фронті?! – з не меншим запалом відпарирував Мудренджер. – Чому вони повинні підставляти під вогонь свої голови? Невже лиш тому, що тобі твоя задниця дорожча?! А наземні війська мають право на підтримку військ повітряних!

– Я їм не повітряне військо! І взагалі яка їм різниця, хто саме розтрощить ті склади? А цей сучий Пескарт кидає нас туди, аби тільки вислужитися!

– О, це я вже чув! – озвався Мудренджер; його довге, худорляве обличчя зблідло, у зволожілих карих очах світилася щира переконаність. – Тільки ти, хлопче, забув, що ті склади боєзапасів хтось та мусить розбомбити! Можеш мені повірити, Йоссар’яне: я люблю полковника Пескарта не більше за тебе. – Губи його засіпалися, і для більшої переконливості Мудренджер беззвучно вдарив кулаком по своєму спальному мішку. – Але не нам з тобою вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і…

– І кому саме накладати при цьому головою? Ти це хочеш сказати?

– Так, і це – теж. Ми не маємо права ставити під сумнів…

– Та ти здурів!

– …ніякісінького…

– Виходить, по-твоєму, полковник Пескарт може вирішувати, як і заради чого спровадити мене на той світ, а я навіть не маю права втрутитися! Ти що – серйозно так вважаєш?

– Цілком, – уже не так упевнено мовив Мудренджер. – Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм видніше, які цілі й кому треба бомбардувати.

– Я йому про варене, він мені про печене, – втомлено промовив Йоссар’ян, украй зморений тупістю Мудренджера. – Ти говориш про взаємодію повітряних та наземних військ, а я – про мої стосунки з полковником Пескартом. Тобі головне – це виграти війну, мені – не програти життя.

– Отож-то й воно, – ваговито відказав Мудренджер. – І що, по-твоєму, важливіше?

– Для кого важливіше?! – відпарирував Йоссар’ян. – Протри очі, друже! Мертвим плювать на те, кому дістанеться перемога.

Мудренджер осікся, неначе дістав по пиці, його губи стулилися в одну молочно-білу ниточку.

– Ну, поздоровляю, Йоссар’яне! – гірко прошепотів він нарешті, майже не розтуляючи рота. – За таку філософію ворог мусив би тобі ноги мити й воду пити!

– Ворог – це той, хто прагне твоєї смерті,– з важкою непохитністю промовив Йоссар’ян, – на чиєму боці він би не опинився. І перший такий ворог – це Пескарт. Закарбуй це собі на носі, друзяко, і не забувай ні на мить, якщо хочеш іще пожити на білому світі.

Та Мудренджер не послухався цієї поради і пішов у небуття. А в ту мить ці Йоссар’янові слова так шокували його, що той навіть не наважився признатися приятелеві у своїй причетності до свистухи, через яку відклали виліт зайвий раз. Та не менше шокований був і Майло, бо йому здалося, що хтось ізнову отруїв усю ескадрилью.

– Прошу тебе як друга, – знервовано зашепотів він, коли, весь трясучись, прибіг до Йоссар’яна просити допомоги, – запитай у капрала Сноба, чи не він це знову підкинув прального мила в картопляне пюре? Він тебе поважає і скаже правду, якщо ти даси йому слово, що його не продаси. А як признається, скажеш мені.

– Хто ж, як не я?! – признався Йоссар’янові капрал Сноб. – Так, як ти й просив, – пральне мило в картопляне пюре, усе чин чином.

– Він божиться, що ні сном, ні духом… – доповів Майлові Йоссар’ян.

– Недарма Данбар каже, що бога нема, – з сумнівом накопиливши губи, мовив Майло.

Надії в тих теж не було. Днів через десять усі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який знову відлітав норму і тепер щоночі верещав уві сні. Інші взагалі не могли склепити очей і цілісінькі ночі блукали в темряві навколо наметів, мов ті безмовні привиди з сигаретами в зубах. Коли наставав день, вони сходились до розвідвідділу і з приреченим виглядом, безтямно дивились на червону стрічку на карті або понуро зиркали на Дока Дайліка, котрий непорушно сидів перед зачиненим меднаметом під зловісно-потішним оголошенням, зробленим рукою капітана Гадда. Час од часу вони обмінювались важкими, вимученими жартами про самих себе або похмурими чутками про неминучу згубу, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері в офіцерському клубі, добре хильнувши, Йоссар’ян упіймав за рукав підполковника Порка і, дихаючи на нього перегаром, ніби по секрету, промовив:

– А ви чули про їхню новинку? Клеємет Лепажа?

– Клеємет Лепажа? – сіпнувся з несподіванки підполковник Порк. – Що за чортівня?

– Це їхній скорострільний трьохсотсорокачотирьохмілі-метровий зенітний кулемет, – гикнувши, пояснив йому Йоссар’ян. – Одним залпом склеює в повітрі докупи цілу ланку літаків.

– Одпустіть мене, ідіоте! – люто заверещав підполковник Порк у нестямі від такої нечуваної фамільярності і спробував був висмикнути свій лікоть з чіпких Йоссар’янових пальців. – Що це за псих? – із мстивою цікавістю вигукнув він, коли, підскочивши до Йоссар’яна, Кристі щосили потяг його до гурту.

– Той самий, підполковнику, якого ти порадив мені нагородити за Феррару, – весело реготнув полковник Пескарт. – І підвищити в капітани. Що, забув? Так тобі й треба.

– Ти що, здурів? – перелякано засичав тендітний Кристі, насилу тягнучи п’яного здорованя до вільного столика в другому кінці залу. – Це ж сам підполковник Порк! Ну, ти справді здурів!

Йоссар’янові кортіло хильнути ще, і він дав слово, що піде негайно спати, хай тільки Кристі принесе йому ще скляночку віскі. Потім зажадав іще дві. А коли, нарешті, вдалося заманити його до виходу, до клубу, плямкаючи мокрими черевиками, ввалився капітан Гадд. Із складок його плаща, як із ринв, струмками збігала вода.

– Ну, тепер начувайтеся, байстрятка, – бадьоро оголосив він, розплескуючи брудну калюжу, що утворилася в нього під ногами. – Щойно мені дзвонив підполковник Порк. Коли б ви тільки знали, що вони припасли для вас там, у Болоньї!! Ха-ха-ха! Новий зенітний кулемет Лепажа: одним залпом склеює докупи цілу ланку літаків!

– О боже, виходить, це правда! – зойкнув од жаху та й повалився на Кристі Йоссар’ян.

– Бога немає,– впевнено зауважив Данбар, який, похитуючись, підходив до них.

– Гей, допоможи мені, я сам не подужаю… Його треба відвезти до намету!

– Хто сказав?

– Я сказав!.. Погляньте, хлопці, оце так злива!

– Треба дістати машину.

– Давайте свиснемо Гаддів джип, – запропонував Йоссар’ян. – Коли мені треба, я завжди так роблю.

– Хрін ти свиснеш чийсь джип! Відколи ти почав їх свистіти, всі порозумнішали й забирають ключа з собою.

– Скакайте сюди! – запропонував п’яний, як чіп, Вождь Зелений Вуж, підкочуючи до них у критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так рвонув з місця, що всі купою повалились назад. На їхні прокльони Вождь відповідав гучним реготом і додавав газу. Так він і гнав по прямій, аж поки не врізався в насип на повороті. Їх знову кинуло вперед, усі безпорадною купою навалились один на одного, обкладаючи водія ще лютішими лайками.

– Я забув повернути, – просто пояснив їм Вождь Зелений Вуж.

– Ти там обережніше, чуєш! – застеріг його Кристі.– І хоч би фари ввімкнув!

Вождь Зелений Вуж дав задній хід, розвернувся й піддав газу. Машина, як куля, понеслась дорогою вгору. Чути було лише, як свистить вітер та шурхотять шини по слизькому асфальту шосе.

– Не треба так швидко! – порадив Кристі.

– Давайте спершу до вас, його треба покласти в ліжко. А потім відвезеш мене.

– А це що за один?

– Лейтенант Данбар, я з сусідньої ескадрильї.

– Гей, увімкни фари! – загорлав Кристі.– І дивись на дорогу!

– Фари світять. А де Йоссар’ян? Коли б не він, то, байстрятка, мокли б ви зараз під дощем!

І Вождь Зелений Вуж обернувся, щоб краще розгледіти тих, хто сидів ззаду.

– Дивись на дорогу!

– Гей, Йоссар’яне, ти тут? Га, Йоссар’яне!

– Я тут, Вождю, тут. Шуруй додому… А чому ти такий упевнений? Ну, скажи!

– От бачиш! Я ж казав, що він тут!

– У чому впевнений?

– Я вже забув, про що ми говорили.

– Щось важливе?

– Не знаю, важливе чи ні… Їй-богу, не пригадую.

– Бога немає.

– Ага, саме про це ми й говорили, – пробелькотів Йоссар’ян. – А чому ти гадаєш, що його немає?

– Гей, а ти певний, що увімкнув фари? – знову подав голос Кристі.

– Аякже! Чого він до мене присікався? Іде дощ, а йому ззаду здається, що не світять фари!

– Милий, славний дощ!

– А, головне, схоже, що затяжний. Дощик, дощик…

– …перестань. Краще завтра…

– …припусти. І мене гулять…

– …пусти. Ой-ой ще…

– …не хоче спать. Ой-ой хоче погу…

Вождь Зелений Вуж знову не помітив повороту, і джип цього разу занесло аж на самий верх крутого насипу, що тягся уздовж дороги. Потім машина повільно сповзла вниз, перехилилась набік і м’яко перекинулась в грязюку. Запала тривожна тиша.

– Ну як, усі живі-здорові? – стиха запитав Вождь. Усі були живі-здорові, і він полегшено зітхнув. – Так, це знову моя вина, – скрушно признався він. – Треба все-таки інколи слухати людей. Хтось же весь час просив мене увімкнути фари, а я й вухом не повів!

– Це я просив тебе увімкнути фари!

– От бачиш… Та хіба ж я коли послухаюсь? Ох, зараз би випити! І я таки вип’ю! Погляньте, ось вона, любенька, ціла-цілісінька!

– Тут протікає,– поскаржився Кристі.– На мене тече.

Вождь Зелений Вуж одкоркував пляшку віскі, зробив добрячий ковток і передав далі, як люльку миру. Лежачи один на одному, всі по черзі пригубили й собі – опріч Кристі, який марно намагався намацати ручку дверцят. Пляшка глухо бемкнула йому об голову, і віскі полилося за комір.

– Гей, хлопці, давайте якось вибиратися звідси! – смикаючись, наче в конвульсіях, зарепетував він. – Ми тут захлинемося!

– Є там хто живий? – стривожено запитав голос Мудренджера, і звідкілясь ізгори ударив промінь ліхтарика.

– Мудренджер! – хором загорлали всі й заходилися втягувати його крізь віконце в машину, коли він спустився з насипу, щоб їм допомогти.

– Ні, ви тільки погляньте на них! – обурено гукнув Мудренджер до Макпростака, котрий шкірив зуби за кермом штабної машини. – Валяються в багнюці, мов п’яне бидло! І ти з ними, Кристі! Який сором! Ну, гаразд, допоможи мені витягти їх звідти, поки не схопили запалення легень!

– А це, між нами кажучи, ідея! – глибокодумно промимрив Вождь Зелений Вуж. – Я от певний, що схоплю запалення легень і здохну.

– Це чому ж?

– А чом би й ні? – запитав у свою чергу Вождь Зелений Вуж і з насолодою розтягся в грязюці, любовно пригортаючи до себе пляшку.

– Ні, ви тільки полюбуйтесь на нього! – не на жарт розсердився Мудренджер. – Ану перелазьте до нас! Ми розвеземо всіх вас по наметах.

– Тільки не всіх. Хтось мусить допомогти Вождеві з машиною… Вона з парку, взята під розписку… Отже, треба її повернути.

– Нехай капітан Гадд її повертає,– аж захлинаючись од захвату, гордовито заявив Вождь Зелений Вуж, вмощуючись у штабній машині.– Я щойно свиснув її біля офіцерського клубу, а ключі в мене ті самі, які він зранку шукає, бо думає що десь посіяв!

– А, щоб тебе!.. За це треба випити!

– Може, годі пити? – знову сварливо озвався Мудренджер, як тільки Макпростак увімкнув газ і машина рушила. – Ви лиш погляньте, на кого ви схожі! Ви ж так і справді коли-небудь налижетесь до смерті або потонете в якійсь калюжі!

– А чим це гірше, ніж горіти в повітрі?

– Гей, піддай-но газу, газку піддай, – під’юджував Макпростака Вождь Зелений Вуж. – І вимкни фари, так воно цікавіше.

– Док Дайлік має рацію, – провадив далі Мудренджер. – Люди розучилися шанувати власне життя. Тьху! На вас навіть дивитися гидко!

– Геть з машини, патякало! – наказав Вождь Зелений Вуж. – І ви всі теж геть, усі, крім Йоссар’яна. Де ти, Йо-Йо?

– Відчепися, сатано, – реготнув Йоссар’ян, одпихаючи Вождя від себе. – Ти весь у грязюці.

– А найбільше я дивуюся тобі, Кристі,– не вгавав Мудренджер. – Од тебе за милю тхне! Замість хоч якось стримувати свого дружка, ти впиваєшся разом з ним. Сподіваюся, в клубі сьогодні не було Везунбі? – Йоссар’ян хихикнув, і Мудренджерові очі полізли рогом: – Що, знову побилися?

– Сьогодні – ні,– мовив Данбар.

– Ні, сьогодні – ні. Сьогодні до бійки не дійшло.

– Сьогодні він завівся з підполковником Порком.

– Справді? – зойкнув Мудренджер.

– Що, справді? – у захваті вигукнув Вождь Зелений Вуж. – Ну, за це варто випити!

– Який жах! – остаточно впав у відчай Мудренджер. – Ну, якого біса було заводитися з підполковником Порком?.. Гей, що там зі світлом? Чому не видно дороги?

– Я вимкнув, – одказав Макпростак. – Вождь каже правду – без фар куди цікавіше!

– Та ти здурів! – знову жахнувся Мудренджер і хутко рвонувся вперед, щоб увімкнути фари. Потім, зриваючись на істерику, накинувся на Йоссар’яна. – Ти бачиш, що робиться?! Ось як ти на них впливаєш! Любуйся: твоя філософія в дії! А що, як до ранку пере дощить і доведеться летіти на Болонью?! Ви уявляєте, в якій ви будете формі?

– Не передощить. Ні, друже мій, такий дощик може лити вічно!

– А вже не дощить! – промовив хтось, і в машині відразу стало тихо, як у труні.

– Нещасні ви, хлопці,– співчутливо зітхнув за хвилину Вождь Зелений Вуж.

– Невже й справді передощило? – не своїм голосом запитав Йоссар’ян.

Щоб пересвідчитися, Макпростак вимкнув «двірники». І справді, дощ перестав. Небо поступово прояснювалося. Крізь легку брунатну імлу проглянув ріжок місяця.

– Двом смертям не бути, однієї не минути, – розважливо проспівав Макпростак.

– Не переживайте, хлопці! – порадив Вождь Зелений Вуж. – Зльотна смуга так розкисла, що завтра все одно не злетиш. А там – хто зна, може, знову задощить?

– Ах ти смердючий сучий виродок! – долинув до них пронизливий зойк Голодного Джо, коли машина в’їздила до розташування ескадрильї.

– О господи, він уже тут! Його ж послали з поштою до Рима!

– Ой! Оу! Оооой-оооууу! – верещав Голодний Джо.

– Од нього можна запросто стати заїкою, – здригнувшись, похмуро признався Вождь Зелений Вуж. – До речі, а де зараз капітан Флюм?

– От від кого можна стати заїкою!.. Якось я здибав його в лісі – він жер дикі ягоди. В трейлері вже не ночує. Заріс, як лісовик!

– Голодний Джо боїться, що його пошлють на Болонью замість когось із хворих?

– Тю! Хто ж це зараз дає хворим звільнення?!

– Коли б ви його бачили того вечора, як він хотів пристрелити Тупермейєра, а сам звалився в щілину біля Йоссар’янового намету!

– Ой! Оу! – верещав Голодний Джо. – Ооой-оууу!

– А це й добре, що капітан Флюм перестав ходити до їдальні. А то тільки й чуєш: «Подай мені солі, Уоллі!»

– Або: «Подай компоту, У оте»!

– Або: «Подай салату, Пате!»

– Геть, геть, геть! – горлав Голодний Джо. – Кажу тобі, геть, смердючий сучий виродку!

– Нарешті ми дізналися, що йому сниться, – криво всміхнувся Данбар. – Йому сняться смердючі сучі виродки.

Цієї ночі Голодному Джо приснилося, ніби Хлюпове кошеня вмостилося б нього на обличчі й намагалося його задушити, а прокинувшись, Джо виявив, що Хлюпове кошеня справді вмостилося в нього на обличчі. Пойнятий жахом, Голодний Джо загорлав так, як ніколи. Від того страшного, пронизливого, нелюдського зойку, схоже, аж заколихався навколишній світ, немов від нищівного удару стихії. Потім усе навкруги неначе заклякло, а тоді знову намет перетворився на розбурханий вулкан.

Першим туди ввірвався Йоссар’ян. Ще з порога він побачив, як Голодний Джо, з пістолетом у руці, видирається з розпачливих Хлюпових обіймів, щоб уколошкати кошеня, а те кошеня несамовито плигає по підлозі, вигинає спину й люто сичить на Джо, щоб урятувати самого Хлюпа… Обидва – й Хлюп, і Голодний Джо – були в самих підштанках. Гола електрична лампочка гойдалася, мов скажена, туди й сюди на довгому дроті, по стінах гасали химерні чорні тіні – здавалося, весь намет підскакує в шаленому танці. Йоссар’ян у першу мить навіть схопився мимоволі за брезент, аби зберегти рівновагу. Але тут же зробив незрівнянний стрибок уперед і приземлився одразу ж на всіх трьох забіяк. Рукопашна скінчилася тим, що Йоссар’ян підвівся, тримаючи в кожній руці по бійцеві: правою стискав за карк Голодного Джо, лівою – Хлюпове кошеня. Супротивники дарували один одному кровожерливі погляди. Кошеня презирливо бризкало слиною в обличчя Голодному Джо, а Голодний Джо силкувався заїхати йому кулаком у щелепу.

– Ні, ні, панове, поєдинок відбудеться за всіма правилами, – голосно розпорядився Йоссар’ян, щоб його почув увесь гурт переляканих льотчиків, які юрмились біля входу. У відповідь ті схвально загомоніли: їм одразу відлягло од серця. – Тож прошу провести бій за всіма правилами, – ще раз звернувся він до Голодного Джо та Хлюпового кошеняти, коли виволік їх надвір, усе ще тримаючи за карки. – Дозволяється лише холодна зброя – кулаки, кігті, зуби, ніяких пістолетів! – попередив він Голодного Джо. – А ви перестаньте плюватись, сер, поводьтесь достойно! – суворо зауважив він кошеняткові.– Як тільки я вас відпущу, починайте! Із клінча виходити без удару, знову сходитися по команді! Бій!

Навколо вже з’юрмилася чимала ватага змучених тривогою людей, зголоднілих за будь-якою розвагою. Але й ця тривала недовго. Кошеня ганебно здрейфило і, востаннє бризнувши на супротивника слиною, щодуху драпануло геть, як тільки Йоссар’ян його відпустив. Перемогу, природно, здобув Голодний Джо. З гордовитою усмішкою чемпіона на худому, зморщеному обличчі щасливий звитяжець почвалав назад до намету, самовдоволено задерши носа й випнувши вперед курячі груди. Невдовзі переможець уже знову спав: йому снилося Хлюпове кошеня. Воно вмостилося в нього на обличчі, не даючи дихнути.

13. Майор …де Копитляй

Пересунення лінії фронту на карті не вибило німців з їхніх позицій, зате збило з пантелику майора …де Копитляя; він зібрав свій речовий мішок, реквізував персонально для себе літака і, певний, що Флоренцію також узято союзниками, полетів туди наймати квартири – одну для офіцерів, одну для нижніх чинів, щоб люди могли проводити в них короткочасні відпустки. Він іще не повернувся на той час, коли Йоссар’ян, вистрибнувши з вікна кабінету майора Майора, ламав собі голову, до кого б іще звернутись по допомогу.

Майор …де Копитляй був величний дідуган з масивною, немов різьбленою з граніту, головою й лев’ячою гривою скуйовдженого сивого волосся, що, мов та сніжна заметіль, шаленіла навколо суворого патріаршого обличчя. Люди благоговіли перед майором …де Копитляєм, щойно його побачивши. Його обов’язки як керівника адміністративної служби, на думку й Дока Дайліка, й майора Майора, полягали виключно в метанні підків, викраденні італійських кухарів та орендуванні квартир для відпочинку офіцерів і нижніх чинів під час відпустки. З усіма цими трьома обов’язками він справлявся блискуче.

Щоразу, коли взяття таких міст, як Неаполь, Рим чи Флоренція, було, як то кажуть, не за горами, майор …де Копитляй лаштував свого речового мішка, реквізовував літака з пілотом і відлітав, не промовивши при цьому жодного зайвого слова; досить було самого його врочистого, суворого, владного вигляду та одного безапеляційного поруху зморщеним пальцем. Через день чи два після звільнення міста він повертався з угодами на оренду двох просторих розкішних квартир, окремо для офіцерів та нижніх чинів, і обидві квартири вже були вкомплектовані досвідченими кухарками й веселими кмітливими покоївками. А ще за кілька днів світову пресу обходили фотографії перших американських воїнів, які йшли на штурм охоплених димним полум’ям руїн того чи того міста, і серед них незмінно перебував майор …де Копитляй: прямий, як багнет, він височів у добутому невідомо звідки джипі і дивився просто перед себе. Над його непохитною головою вибухали снаряди, а зграбні юні піхотинці з карабінами наперевіс пробігали по тротуарах від одного палаючого будинку до другого або валилися мертві перед брамами. Небезпека чигала на нього звідусіль, але він сидів у джипі, неначе навіки застрахований від смерті; а на лиці майора застиг той самий неприступний вираз могутньої, царственної праведності, який добре знали й шанували всі льотчики ескадрильї.

Для німецької розвідки майор …де Копитляй являв собою одну з найприкріших загадок, тим більше, що ніхто із сотень американських полонених не міг повідомити нічого конкретного про літнього сивоголового офіцера з грізно вигнутими бровами й палаючим владним поглядом, який так безстрашно й успішно очолював наступ на найважливіших ділянках фронту. Не менш загадковою була його особа й для американських властей. Для її ототожнення на передову було кинуто цілий полк добірних сіайдистів, а батальйони загартованих у боях офіцерів служби пропаганди двадцять чотири години на добу перебували у стані підвищеної бойової готовності, щоб почати його прославлять на весь світ, ледве він десь об’явиться.

У Римі майор …де Копитляй перевершив самого себе. Офіцери, що літали відпочивати до Рима невеличкими групами по чотири-п’ять чоловік, поселилися в новому білокам’яному будинку, в шикарних апартаментах на десять кімнат, по дві на кожного, з трьома просторими ванними, стіни яких було викладено переливчасто-аквамариновою плиткою; їх обслуговувала худенька покоївка Мікаела – вона хихотіла з кожного приводу й тримала помешкання в ідеальному порядку.

Поверхом нижче жили догідливі домовласники. Поверх нагорі займала вродлива заможна чорнява графиня зі своєю вродливою заможною чорнявою невісткою, і обидві погоджувалися спати лише з Кристі або з Аарфі. Та Кристі був надто соромливий, щоб із того скористатися, а Аарфі виявився затятим моралістом: він весь час умовляв їх не спати ні з ким, крім законних чоловіків, а ці останні перебували ж тоді на півночі Італії, де пильнували ділові інтереси родини.

– Насправді вони дуже порядні дівчатка, – щиро признався Аарфі Йоссрр’янові, якому обидві ці вродливі заможні чорняві порядні дівчатка з молочно-білою шкірою щоночі снилися голяка в однім ліжку, і він сам – поміж них.

Квартира для нижніх чинів містилась на сьомому поверсі червоного цегляного будинку з деренчливим ліфтом. Нижні чини – сержанти і рядові – налітали до Рима цілими зграями, по дванадцять і більше чоловік; всі вони мали звірячий апетит і привозили з собою важкі кошики, набиті консервами та концентратами. Кошики передавалися жінкам, які готували й подавали на стіл. У квартирі нижніх чинів завжди було веселіше, ніж у офіцерів. Сержантів та рядових було більше, більше було й жінок до всякої обслуги. Крім того, там завжди вистачало апетитних, простих і жвавих дівчат, що їх приводив звідкілясь Йоссар’ян. Після виснажливого тижневого загулу сонні та зморені нижні чини повертались на П’яносу, а дівчат залишали на милість кожного, хто їх забажає. Тож у дівчат завжди були там і притулок, і їжа. Все, що від них вимагалося, це нікому не відмовляти, і, здається, така умова їх цілком задовольняла.

Раз чи два на тиждень до них із грубою, дикою, хрипкою лайкою вривався ошалілий Голодний Джо, який укотре вже мав нещастя виконати обов’язкову норму бойових вильотів і літав кур’єрськими рейсами. Ночував він переважно в покоях рядового й сержантського складу. Ніхто до ладу не знав, скільки саме кімнат найняв для них майор …де Копитляй, навіть власниця будинку, тілиста молодиця в чорнім корсеті, яка сама мешкала на другому поверсі. Наскільки було відомо Йоссар’янові, вони займали весь горішній поверх, а також частину шостого, бо саме на шостому поверсі, в кімнаті Сніггена, він знайшов нарешті ту покоївку в оранжевих панталонах із шваброю в руці. Це було на другий день після Болоньї, а перед тим уранці Голодний Джо застав його з Лючаною в ліжку в офіцерських покоях і кинувся, як скажений, по свій фотоапарат.

Покоївка в оранжевих панталонах була життєрадісна й на диво потульна гладуха років за тридцять віком, широколиця й проста, з драглистими стегнами й вислими сідницями; вона роздягалася залюбки на перше-ліпше прохання. Цнотливішої жінки не бачив світ: геть позбавлена забобонів, вона не відмовляла нікому, не зважаючи на расу, віросповідання, колір шкіри чи національність. Вона гречно дарувала себе чоловікам, як дарує гостям щира господиня якусь милу дрібничку, і не гаяла при цьому навіть хвилинки, щоб відкласти швабру, щітку чи ганчірку, яку тримала в ту мить, як хтось її під себе підминав. У цій загальноприступності й крилася її притягальна сила. На неї ліз, як на гору Еверест, кожен, хто хотів і коли хотів. Йоссар’ян покохав покоївку в оранжевих панталонах за те, що вона була єдиною жінкою в світі, з якою можна було кохатися, не ризикуючи закохатись. Навіть і згадка про оту лису сіцілійку досі будила в ньому досить сильне почуття – почуття сорому, ніжності й жалю.

Хоча майор …де Копитляй, наймаючи квартири, завжди наражався на численні небезпеки, своє єдине поранення він, за іронією долі, дістав, коли очолював тріумфальний вступ союзних військ до вже взятого міста Рима: його поранив в око квіткою, пошпуреною з близької відстані, якийсь обшарпаний п’яний дідок-реготун. Мов нечиста сила,із веселим та зловісним блиском в очах скочив він до машини майора …де Копитляя, грубо й непоштиво обхопив обома лапами превелебну сиву голову старого воїна, обдавши його гострим духом вина, сиру й часнику, і, кривляючись, розцілував в обидві щоки, спритно сплигнув на бруківку і зник у веселій, по-святковому гомінкій юрбі, залишивши після себе уривчасті, немов хрипке дзявкання, смішки. Звиклий по-спартанськи зносити всілякі життєві напасті, майор …де Копитляй навіть не зморгнув пораненим оком протягом усього того жахливого випробування і звернувся по медичну допомогу тільки тоді, коли завершив усі свої справи в Римі й повернувся на П’яносу.