Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

35. Майло рветься в бій

Йоссар’ян молився – уперше в житті. Укляк перед Кристі й молив його не викликатися добровільно на додаткові завдання: своїх сімдесят завдань він відлітав ще до того, як Вождь Зелений Вуж таки помер у шпиталі від запалення легень, а Кристі міг попроситись на його місце.

Та хлопець був невблаганний.

– Але я мушу літати, – зніяковіло всміхаючись, стояв він на своєму. – Інакше – прощавай, Європо!

– Ну то й що? Ну й слава богу!

– Я не можу їхати додому, коли вона залишається тут.

– Це ти серйозно?

– Без неї я не можу, – понуро кивнув головою Кристі.

– Тоді вимагай, щоб тебе списали на землю, – наполягав Йоссар’ян. – Норму ти виконав, а льотна надбавка тобі до лампочки. Попросись до розвідвідділу на місце Вождя. Терпів же той якось капітана Гадда, витерпиш як-небудь і ти.

– Туди мене не переведуть, – скрушно зітхнувши, похитав головою Кристі, і щоки його залились густим соромливим рум’янцем. – Полковник Порк прямо каже: або літай понад норму, або прощавай, Європо!

– От падлюка! – з серцем лайнувся Йоссар’ян.

– Та мене, власне, це не дуже турбує. Злітав сімдесят разів – і хоч би що, то, може, й далі бог помилує.

– Нічого сам не вирішуй, поки я не поговорю з одним чоловіком, – рішуче сказав Йоссар’ян і побіг шукати допомоги у Майла. А за хвилину вже й сам Майло побіг до полковника Пескарта, щоб той допоміг йому самому дістати більше бойових завдань.

На той час на бойовому рахунку Майла Майдербайдера вже налічувалось чимало ратних подвигів. Мужньо нехтуючи смертельною небезпекою під шаленим вогнем критики, він поцінно заганяв німцям пальне та підшипники: це давало чималий зиск і водночас допомагало продовжити статус-кво, бо підтримувало належну рівновагу між обома воюючими сторонами. Потрапляючи під найжорстокіший обстріл з боку противника, він ніколи не втрачав притаманного йому самовладання і по-рицарськи легко забував найстрашніші образи. Самовіддано виконуючи свій обов’язок, Майло так здув ціни в їдальнях, що солдатам та офіцерам ледве вистачало на прохарчування всієї їхньої платні. Щоправда, харчуватись їх ніхто не силував: як палкий поборник прав людини, Майло ненавидів будь-який примус, і кожен був вільний здохнути з голоду, коли і де йому заманеться. Коли ж перед лицем його фронтального наступу на їхні гаманці бойовий склад ескадрильї заліг в оборону, Майло не відступав і, ризикуючи своїм добрим ім’ям, ба часом навіть і головою, вводив у дію свою далекобійну артилерію – закон попиту і пропонування, і навіть тоді відстоював історичне право вільної людини правити з ближнього свого стільки, скільки той може дати, якщо не хоче простягти ноги. Відступав Майло лиш у крайніх випадках – тільки тоді, коли раптом виникала реальна небезпека дістати по пиці.

Якось Майла застукали на гарячому: кощавий майор із штату Міннесота відкрито звинуватив його в обкраданні співвітчизників. А в результаті Майлові акції піднялися ще вище. На очах у всіх він продемонстрував, що слова в нього ніколи не розходяться з ділом. Коли бунтівний майор, зухвало накопиливши губи, почав вимагати свого паю, що його, згідно запевнень Майла, має кожен член синдикату, Майдербайдер з гідністю прийняв виклик. Він навіть бровою не повів: одірвавши десь клаптик паперу, тут же нашкрябав на ньому «ПАЙ» і вручив цей документ майорові з таким велично-зневажливим виглядом, що всі, хто знав Майла, ахнули від заздрісного захвату. Слава Майла досягла апогею, і полковник Пескарт, який знав напам’ять список його бойових звитяг, був сильно вражений, коли Майло власною персоною завітав до штабу полку із скромним, поштивим, але просто-таки неймовірним проханням – посилати його на бойові завдання і чим частіше – тим краще.

– Хм! Ти й справді хочеш літати на бойові завдання? – зчудувався полковник Пескарт. – А на біса вони тобі?

– Я хочу чесно виконувати свій військовий обов’язок, сер, – скромно потупивши великі карі очі, соромливо відказав Майло. – Війна – вона для всіх війна.

– Але ж, Майло, ти й так чесно виконуєш свій обов’язок! – вигукнув полковник Пескарт, і всі шибки струснулись від його життєрадісного реготу. – Я не знаю нікого, хто зробив би для наших людей більше, ніж ти! Пригадай-но хоча б свою бавовну в шоколаді!

– Ні, сер, – повільно й сумно похитав головою Майло. – Для справжнього патріота мало бути всього лише справжнім начальником їдальні, коли йде війна.

– Цілком досить, Майло, цілком досить. І який це гедзь тебе вкусив?

– Ні, не досить, полковнику, – твердо заперечив Майло і глянув в очі полковникові Пескарту шанобливо, але непохитно. – Тут уже починають гомоніти…

– А, он воно що! Дай-но мені їхні прізвища, Майло! Дай мені їхні прізвища, а про небезпечні завдання подбаю я сам!

– Ні, ні, полковнику, боюся, що вони мають рацію, – знову потупив зір Майло. – Батьківщина і справді послала мене сюди як пілота, а не як начальника їдальні.

– Ну що ж, гаразд, Майло. – Полковник Пескарт був дивом здивований, та заперечувати не став. – Коли ти й справді цього хочеш, ми готові піти тобі назустріч. До речі, як давно ти в нас служиш?

– Вже одинадцять місяців, сер.

– І скільки в тебе бойових вильотів?

– П’ять, сер.

– П’ять? – перепитав полковник Пескарт. – Точно п’ять?!

– Так точно, п’ять, сер, – повторив Майло.

– П’ять?.. Хм! – задумливо пошкріб щоку полковник Пескарт. – І справді негусто.

– І ви так гадаєте? – вереснув Майло і знову зиркнув у лице полковнику.

Той одразу відвів очі.

– А чому, власне, негусто? – квапливо поправив себе полковник, відводячи погляд. – По-моєму, густіше й не треба.

– Ні, полковнику, – меланхолійно відказав Майло і скрушно зітхнув. – Треба було б густіше. Хоча й спасибі вам на добрім слові.

– Але це й справді не так уже й кепсько, Майло. – Особливо коли зважити на інші твої заслуги. Кажеш, п’ять вильотів? Тільки п’ять?!

– Так точно, сер, тільки п’ять.

– Тільки п’ять, хм! – на мить полковник Пескарт знітився, силкуючись збагнути, куди ж це гне Майло, і пригадати, чи не мав він раніше через Майла «махів та хвостів». – П’ять – це дуже добре, Майло, – з запалом вигукнув він, осяяний блискучою ідеєю. – Адже в середньому це майже по одному бойовому вильоту на два місяці. До того ж ти, певно, не врахував того вильоту, коли бомбив наш полк.

– Та ні, сер. Той виліт я врахував.

– Врахував? – не без подиву перепитав полковник Пескарт. – Але ж того разу ти навіть не підіймався в повітря, адже так? Якщо мене не зраджує пам’ять, ми стояли поруч у диспетчерському пункті.

– І все-таки виконував це бойове завдання саме я, – упевнено заперечив Майло. – Без моїх літаків та літань ця операція просто не відбулася б. Я її задумав, я її і здійснював.

– Що правда, то правда, Майло, гріх було б це заперечувати. Я просто хотів перевірити, чи правильно ти все підрахував… А наліт на Орв’єто, коли ми уклали з тобою контракт про бомбардування мосту. Ти його теж урахував?

– Що ви, сер, у мене немає підстав включати й цю операцію до мого послужного списку. Адже при нальоті на Орв’єто я керував загороджувальним вогнем.

– А яка, власне, різниця, Майло?! Все одно то була твоя операція. І, слово честі, ти провів її блискуче! Щоправда, в міст ми так і не влучили, зате візерунок бомбардування вийшов на славу. Генерал Штирхер був у захваті. Ні, Майло, я прошу, я вимагаю, щоб до своїх бойових вильотів ти приплюсував і Орв’єто.

– Слухаюся, сер…

– А як можна інакше, Майло?! Отже, дивись, у тебе вже аж шість бойових, вильотів. Аж шість, цілих шість! Це добре! Ні, ні, Майло, це справді добре, хай йому грець! Шість вильотів замість п’яти – це значить двадцять процентів приросту за якихось кілька хвилин! Адже це зовсім непогано, Майло, повір мені, це зовсім непогано!

– Так, але ж у інших уже по сімдесят вильотів, – зауважив Майло.

– А хто вигадав бавовну в шоколаді – вони чи ти, га? Так що заспокойся, Майло, кому-кому, а тобі перед ними червоніти не доводиться.

– Зате вони мають необмежені можливості завойовувати собі і геройство, і славу, – не вгавав ображений Майло. Здавалося, він ось-ось зарюмсає.– Сер, я хочу воювати нарівні з усіма. Тому я й прийшов до вас. Я теж хочу ходити в орденах.

– Так, так, Майло, я тебе чудово розумію. Усім нам хотілося б бути на лінії вогню, але такі, як ми з тобою, служимо батьківщині інакше. Взяти хоча б мене, – улесливо хихикнув полковник Пескарт. – Б’юсь об заклад, не всі знають, що в мене самого на рахунку всього чотири бойових вильоти.

– Так точно, сер, – озвався Майло. – Всі знають, що у вас усього два бойових вильоти. До того ж, один з них – це як Аарфі збився з курсу і загнав літак за лінію фронту, коли ви з ним літали до Неаполя, щоб купити там на чорному ринку рефрижератор.

– Ну годі про це, Майло, – враз зашарівшись, круто змінив тему полковник Пескарт. – Так чи інакше, але намір твій цілком похвальний. Значить, я негайно даю команду майорові Майору, і він призначить тобі ще шістдесят чотири бойових завдання, щоб дати тобі змогу наздогнати інших пілотів.

– Дякую, полковнику, дякую вам, сер! Ви навіть не уявляєте собі, що це значить!

– Ще й як уявляю, Майло! Я чудово уявляю собі, що це значить!

– Ні, полковнику, боюсь, що ви і гадки не маєте про те, що це значить, – переконано заперечив Майло. – Це передусім значить, що хтось повинен прийняти в мене справи синдикату. І негайно, бо справи ці досить складні, а мене можуть збити при першому ж вильоті!

На ці слова полковник Пескарт умить прояснів.

– Що ж, коли так, Майло, то ми з підполковником Порком охоче приймемо в тебе справи синдикату, – з удаваною недбалістю мовив він, потираючи руки, і трохи не облизався, наперед смакуючи таку перспективу. – Тим більше, що певний досвід з торгівлею помідорами на чорному ринку в нас уже є. Тож із чого почнемо?

Майло зміряв полковника спокійним, вдячним поглядом.

– Спасибі вам, сер, повік не забуду вашої доброти, – якнайщирішим голосом мовив він. – По-перше, вам доведеться подбати про обезсолену дієту для генерала Штирхера та обезжирену – для генерала Бидла.

– Стривай, Майло, я візьму олівець… Так..: Що там іще?

– Кедри, сер.

– Кедри?

– Ліванські, сер.

– Ліванські кедри?

– Кедри з Лівану. Треба відправити на тартак в Осло, де їх поріжуть на тес для будівництва Кейп-Коді. Потім банани.

– Банани?

– Пливуть через океани. З Нової Зеландії – до Голландії за тюльпани, які відправлено літаком до Женеви, за сири для Відня. Пео.

– ПО?

– Так точно, сер, з попередньою оплатою. Оплата по доставці тут не проходить. Трон Габсбургів хитається.

– Стривай, стривай, Майло!..

– І не забудьте про електролітний цинк на складах Флінта. Чотири вагони електролітного цинку мають бути відправлені з Флінта франко-бортом через Калькутту до Дамаска – прибуття вісімнадцятого, добова прострочка – два проценти, П. К. М.

– Пекаем?

– Плата в кінці місяця, сер. «Месершміт» із вантажем коноплі треба відправити до Белграда в обмін на півтора літака С-47 з недов’яленими фініками з Хартума за попередньою домовленістю, коротше – П. Д. Виручку за португальські анчоуси, продані Ліссабону, пустити в оплату єгипетської бавовни, коли її повернуть нам із Мамаронека, а також для закупки максимальної кількості іспанських апельсинів. За naranjas завжди платіть готівкою.

– За naranjas?

– Так у іспанців називаються апельсини, а це іспанські апельсини. І не забудьте про палеолітика.

– Кого-кого?

– Палеолітика із Пілтдауна,^[54] Пілтдаунську людину, сер! Інститут Смітсона у Вашінгтоні, за браком коштів, поки що не може придбати у нас другої Пілтдаунської людини, та незабаром має віддати кінці їхній улюблений меценат, і тоді…

– Майло…

– Франція готова закупити в нас оптом всю петрушку, і це безперечно, в наших інтересах, бо нам потрібні франки для обміну на пфеніги для оплати фініків, коли їх повернуть назад. Крім того, я замовив у Перу величезну партію бальзового дерева, яке треба розподілити на паях серед усіх їдалень синдикату, строго пропорційно до кількості їдців.

– А навіщо їдальням бальзове дерево?

– Добряче бальзове дерево в наші дні – дефіцит, полковнику. Треба бути дурнем, щоб упустити таку нагоду!

– Так, так, – не дуже впевнено проказав полковник Пескарт. Він мав вигляд людини, в якої починається приступ морської хвороби. – Сподіваюсь, ти не переплатив?

– Ще й як переплатив, сер! – бадьоро відказав Майло. – Вони заправили скажену ціну! І все-таки довелося платити, тим більше, що продавець – одна із наших філій, тож чим дорожче, тим краще. Далі – шкури.

– Кури?

– Шкури.

– Шкури?

– Еге ж, шкури. В Буенос-Айресі. Їх треба негайно видубити.

– Видубити?

– Негайно ж, на Ньюфаундленді. І відразу ж відправити морем до Хельсінкі і БПО, до початку весняної відлиги. До початку весняної відлиги в Фінляндії все йде по системі БПО.

– Без попередньої оплати, – висловив здогад полковник Пескарт.

– Поздоровляю, полковнику! Ви кмітливий хлопчина, сер! І не забудьте про партію корка.

– Корка?

– Негайно до Нью-Йорка, а черевики – до Рейк’явіка, мерлузу – до Тулузи, з Панами – піжами, мокко – до Марокко, мандарини – до Палестини.

– Майло!..

– До Ньюкасла^[55] ми завезли вугілля, сер!

Полковник Пескарт у розпачі підняв руки вгору.

– Майло, благаю тебе, годі, годі! – скрикнув він, ладний заплакати. – Не гаймо по-дурному часу. Ми з тобою абсолютно незамінні,– що ти, що я. – Він пошпурив геть олівець і, роздратований, схопився на рівні.– Отож забудь про всілякі додаткові вильоти! Ти в мене не зробиш більше жодного вильоту! Не дай бог з тобою щось станеться – розвалиться вся система!

Вдоволений Майло добродушно закивав головою.

– Отже, ви взагалі забороняєте мені літати на бойові завдання, сер? – добродушно закивав головою, сяючи від вдоволення, Майло.

– Саме так, Майло! Я категорично забороняю тобі літати на бойові завдання! – твердим, владним, невблаганним тоном оголосив полковник Пескарт.

– Але де ж тоді справедливість, сер? – тяжко зітхнув Майло. – Виходить, іншим пілотам – і ордени, і слава, а бідному Майлові – що з носа впаде?! Отака мені дяка за мою каторжну працю в їдальні?

– Так, Майло, я згоден, це таки несправедливо. Але нічого не вдієш, треба терпіти, друже!

– Я от думаю, сер, а чи не міг би хто політати за мене?

– Я от думаю, а чи не міг би хто політати за тебе, га, Майло? – мовив полковник Пескарт. – Я, далебі, зроблю запит на тих шахтарів, що страйкують в Пенсільванії та Західній Вірджінії, так?

– їх довелось би надто довго вчить літати, сер, – рішуче мотнув головою Майло. – Може, краще знайти когось у нашім полку, сер, та навіть у моїй ескадрильї? Кінець кінцем, для кого ж я стараюсь, як не для них? То нехай би зробили щось і для мене.

– Слухай, а чому б нам не знайти когось у нашім полку, Майло, та навіть у твоїй ескадрильї?! – плеснув себе долонею по лобі полковник Пескарт. – Кінець кінцем, для кого ж ти стараєшся, як не для них?! То нехай зроблять щось для тебе!

– Цілком слушно, сер.

– Цілком слушно, Майло.

– Врешті, вони б могли літати по черзі, сер!

– Врешті, вони могли б літати за тебе по черзі, Майло!

– А кому за те буде честь і слава?

– Звичайно ж тобі, Майло?! Адже це будуть твої бойові завдання! І якщо, виконуючи їх, хтось заслужить ордена, то цей орден, звичайно, одержиш ти.

– А що, як його підіб’ють?

– То так і буде, Майло. врешті, як і підіб’ють, то який тобі клопіт? Гірше інше…

– Ви про норму бойових вильотів, сер? Звичайно, її доведеться знову збільшити.

– Я, звичайно, міг би її збільшити, Майло, тільки я не певний, що мій новий наказ примусить їх літати. Вони і так уже ремствують, що я підвищив норму до сімдєсяти. От коли б умовити хоч одного з офіцерів, можливо б, інші наслідували його приклад…

– Кристі згодний літати понад норму, сер, – доповів Майло. – Щойно я довідався по секрету, що Кристі ладний на все, аби тільки не розлучатися з однією кралею, без якої він жити не може.

– От і чудово! – вигукнув полковник Пескарт і ляснув долонями на знак перемоги. – Я не проти, нехай літає й далі! Я навіть підніму норму до вісімдесяти, хай знає наших генерал Бидл! А щоб цей клятий Йоссар’ян більше тут не смердів, я знову посаджу його в літак і в бій, поки й не гигне!

– Йоссар’яна?! – На чесне, простацьке Майлове обличчя набігла раптом тінь глибокої стурбованості, і він задумливо покрутив кінчик свого рудуватого вуса.

– Саме його! А то, кажуть, ходить тут і натякає, що своє відлітав, і прощавай, зброє! Нехай він і справді відлітав своє, але ж він ще не відлітав твого, правильно я кажу, Майло, га? Ха-ха! Ото буде йому подаруночок!

– Йоссар’ян – мій приятель, – спробував заперечити Майло. – І я не хотів би, щоб він постраждав через мене, сер. Я багато чим зобов’язаний йому. Може, ви могли б зробити для нього виняток, га?

– Ні, ні, тільки не це, Майло! – закудкудакав, шокований такою пропозицією полковник Пескарт. – Ми не можемо заводити собі фаворитів серед підлеглих! Це було б несправедливо щодо інших, хіба ж не так?

– Йоссар’ян мені, звичайно, дорогий, – провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йоссар’яна. – Та, на жаль, є ще й справедливість, а справедливість мені дорожча. Отже, Йоссар’янові доведеться ризикувати нарівні з усіма, слушно я кажу?

– Слушно, цілком слушно, Майло.

– Що слушно, то слушно, сер, – погодився Майло. – Бо чим він, власне, кращий за інших, га?.. То з якої рації він повинен мати якісь особливі привілеї?

– Справді, з якої рації, Майло? Що справедливо, то справедливо!

На цей раз Йоссар’ян не мав навіть часу, щоб лягти до шпиталю: полковник Пескарт оголосив свій наказ про обов’язкових вісімдесят вильотів під вечір того ж самого дня, так само Йоссар’ян не встиг відтворити Кристі від участі в наступному вильоті, не встиг і змовитися зі Жлобсом ухекати полковника Пескарта; на ранок, щойно розвиднілося, полк підняли по тривозі. І, сяк-так нагодувавши льотчиків сухим пайком, тут же загнали до грузовиків, які швидше вітру помчали спочатку на інструктаж, далі на аеродром, де гуркотливі бензозаправники вже перекачували бензин у баки літаків, а збройові команди квапливо піднімали лебідками тисячофунтові фугаски для бомбових відсіків. Усі бігали, як божевільні, а тільки-но літаки заправилися, механіки почали прогрівати мотори.

Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати із ремонтного доку в Спеції пошкоджений італійський крейсер і затопити його перед вузьким входом до гавані, щоб таким чином унеможливити кораблям союзників, коли ті займуть місто, швартуватися в порту. На цей раз дані розвідки виявились напрочуд точними. Коли літаки підійшли з заходу до гавані, величезний крейсер був уже на півдорозі до місця затоплення, і вони рознесли його вщент. Кожна ланка відзначалась прямим попаданням, і всі страшенно пишалися з того, аж поки не потрапили всі, як один, під лютий обстріл зенітних батарей: гармати били звідусіль, з усієї величезної підкови, що її утворювало гористе узбережжя. Навіть незворушний Тупермейєр і той зненацька удався до найкарколомніших протизенітних маневрів, щоб вирватись із вогню, а Жлобс, ведучи передній літак ланки, повернув праворуч по команді «ліворуч» і, зачепивши крилом сусіднього літака, геть-чисто відчикрижив йому хвоста.

Крило Жлобсового літака відламалось біля самого фюзеляжа. Машина відразу зірвалася в штопор, і за мить зникла з очей. Не було при тому ні вогню, ні диму, ні вибуху. Відламане крило ще якийсь час важко кружляло в повітрі, схоже на лопать бетономішалки, а сам літак з наростаючою швидкістю прямовисно падав носом донизу, аж поки й шубовснув у воду; від удару море розступилося й скипіло піною – немовби велика біла лілія зненацька розквітла на темно-синій його поверхні й одразу розсипалась гейзером смарагдових бульбашок, коли літак зник у вирі.

На все це пішло кілька секунд. Ніхто не вистрибнув з парашутом. Загинув і другий літак, у якому летів Кристі.

36. Підвал

Смерть Кристі мало не звела в могилу капелана Святмена. Він сидів у себе в наметі і, начепивши на носа окуляри, сліпав над звітною писаниною, аж раптом задзвенів телефон, і з аеродрому повідомили, що в повітрі зіткнулися й загинули два літаки. Всередині в капелана все обірвалося. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Нещастя було надто страшне, щоб його усвідомити. Одразу дванадцять жертв – який жах, який кошмар! На душі йому стало моторошно. Його губи мимоволі зашепотіли молитву, щоб бог спас і помилував Йоссар’яна, Кристі, Голодного Джо й усіх інших його друзів, але тут же капелан покаянно упіймав себе на думці, що, молячись за своїх друзів, він тим самим накликає смерть на інших молодих людей, зовсім, можливо, йому не знайомих. Та й молитись було вже пізно, однак нічого іншого він не вмів. Серце його шалено калатало і немовби навіть не в грудях, а десь віддалік: відтепер, коли він сяде в крісло зубного лікаря, гляне на скальпель, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик серед ночі, серце його буде так само гупотіти об ребра, нагадуючи про неминучу смерть. Він знав, що не зможе відтепер побачити бійку на вулиці без відчуття, що от-от сам упаде непритомний на бруківку й проламає собі череп, що його неминуче спостигне розрив серця чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи судилось йому ще коли-небудь побачити свою дружину та трьох маляток і навіть у тому, чи хоче він її бачити взагалі. Капітан Гадд своїми цинічними балачками заронив в його душу великий сумнів щодо жіночої порядності, а тому чого його жінка мала бути не така, як усі? На світі існувало стільки мужчин, з якими їй могло бути значно краще, ніж із ним! Коли він думав тепер про смерть, він згадував свою дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що неминуче втратить її.

Нарешті капелан набрався духу, підвівся і знехотя, понуро почвалав до сусіднього намету, де мешкав сержант Безбог. Сержант бадьоро скочив до свого джипа, вони рушили до аеродрому. Щоб не тремтіли руки, капелан їх стиснув у кулаки й поклав на коліна. Він зціпив зуби, намагаючись не слухати збудженого торохтіння свого помічника, для якого ця трагічна подія – загибель дванадцяти чоловік – означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Пескарта, що могло, як він гадав, спонукати видавців «Сатердей Івнінг Пост» дати на Великдень статтю про полковника Пескарта.

Над льотним полем нависла тяжка, могильна тиша. Вона скувала все навкруг. Немовби якесь тупе зловісне закляття безжально придушило будь-який прояв життя. Капеланову душу охопив благоговійний жах. Такої неймовірної, моторошної німоти він ще ніколи не відчував. Майже двісті льотчиків – утомлених, понурих, змарнілих – нерухомо стояли з парашутними сумками в руках біля барака інструкторської, і кожен з них намагався не зустрічатись поглядом з іншими. Здавалося, вони не можуть та й не бажають зрушити з місця, навіть поворухнутися. Капелан ішов, затамувавши подих, намагаючись ступати якнайлегше, але кожен крок тупотом відлунював йому в вухах. Очі його гарячково нишпорили по принишклій масі сумних, згорблених постатей. Нарешті він угледів Йоссар’яна і страшенно зрадів. Але тут же в капелана відвисла щелепа, йому не сила було витерпіти той кричущий, а водночас очужілий, як у наркомана, похмурий, сповнений невимовного розпачу погляд зморених Йоссар’янових очей. Капелан умить здогадався, намагаючись, однак, відігнати від себе цей страшний здогад, він навіть благально замотав головою, що Кристі більше нема. Страждальницька гримаса скривила йому обличчя. Ридання струснули його тіло, і воно враз ніби заніміло, ноги обм’якли, він відчув, що от-от упаде. Кристі загинув! Всі сподівання, що це не так, розвіялись, як дим. Лише тепер він розрізнив, що в ледь чутному бурмотінні юрби раз у раз проривається одне тільки слово: «Кристі». Кристі нема – хлопчину вбито! У капелана затремтіла щелепа, до очей підступили сльози, він судорожно схлипнув і заплакав. Навшпиньках він попрямував до Йоссар’яна, щоб разом віддатись відчаю, розділити з ним свій безмовний біль.

– Це ви, капелан Святмен? – запитав зненацька брутальний голос, і чиясь дужа рука сходила його за лікоть.

Капелан з подивом озирнувся: перед ним задирливо шкірився кремезний, головатий, рожевощокий вусань з полковничими відзнаками. Капелан бачив його вперше.

– Так, це я. А в чому річ?

Пальці, що стиснули руку капелана, робили йому боляче. Він спробував був вивільнитись, але марно.

– Ходімте зі мною, – наказав полковник.

– Куди? Навіщо? – відсахнувся спантеличений капелан. – І взагалі, хто ви такий?

– Ви б краще не опирались, отче, – промовив кощавий, схожий на шуліку майор, який зненацька виріс із другого боку. – Ми представники закону. Вам доведеться відповісти на кілька запитань. – В голосі майора капелан вчув поштиве співчуття.

– Яких іще запитань? Що це значить?

– Ви капелан Святмен? – перепитав огрядний полковник.

– Так, він, він! – підказав сержант Безбог.

– Виконуйте наказ, капелане! – Зневажливо і злісно вишкіривши зуби, каркнув капітан Гадд. – Ідіть і сідайте в машину, бо буде гірше.

Чиїсь руки підхопили його, як пір’їну, і потягли до машини. Він хотів гукнути на поміч Йоссар’яна, але той був надто далеко і все одно не почув би. Ті, що стояли ближче, спостерігали цю сцену з усе більшою цікавістю. Згораючи від сорому, капелан низько похилив голову і, вже не опираючись, дозволив посадовити себе на заднє сидіння штабної машини. Там він опинився між червонопиким полковником та кощавим, єлейно-вкрадливим майором. Капелан мимоволі простяг перед ними руки, але наручників на нього не наділи. На передньому сидінні їх чекав ще один офіцер. За кермо скочив здоровезний капрал з військової поліції в білому шоломі і з ланцюжком і свистком на шиї. Капелан так і не наважився підвести очі, поки закрита машина, перевалюючись із боку на бік, не виїхала з розташування ескадрильї і не помчала вибоїстим шляхом.

– Куди ви мене везете? – боязко й винувато запитав капелан, все ще не підводячи погляду, – йому раптом здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків і в смерті Кристі.– Що я такого зробив?

– Ти от що, хлопче: краще не патякай, – порадив йому полковник. – Тут питати будемо ми.

– А це вже зайве, – зауважив майор. – Можна й без образ.

– Тоді нехай не патякає, поки його не питають.

– Ви не патякайте, святий отче, поки ми вас не питаємо, – мовив доброзичливий майор. – Так буде краще.

– Зовсім не обов’язково називати мене святим отцем, – мовив капелан. – Я не католик.

– І я не католик, отче, – сказав майор. – Але я такий побожний, що для мене всі служителі господа – святі отці.

– Він певно, й гадки не має, що у нас в окопах можуть сидіти атеїсти, – хихикнув полковник і по-приятельському штурхонув капелана в бік. – Ану, просвіти його щодо атеїстів, капелане. Є вони у нас в окопах чи нема?

– Не знаю, сер, – відказав капелан. – Мені не доводилось бувати в окопах.

– На небі вам теж не доводилось бувати, – озирнувшись із переднього сидіння, глузливо кинув йому третій офіцер. – Отже, по-вашому, і неба немає!

– Чи, може, є? – запитав полковник.

– Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, – сказав майор.

– Який злочин?

– Цього ми поки що не знаємо, – сказав полковник. – Але дізнаємось. Єдине, що ми знаємо, це те, що злочин дуже тяжкий.

Завищали шини, автомобіль звернув з дороги і, майже не сповільнюючи швидкості, підкотив до штабу полку, а далі, об’їхавши будинок, зупинився перед невеличкими дверима. Офіцери вийшли з машини й повели капелана хиткими дерев’яними сходами донизу, в підвал – у сире, похмуре приміщення з низькою цементною стелею й голими кам’яними стінами. З усіх кутків звисало павутиння. Велетенська стонога прошелестіла по підлозі і зникла під водогінною трубою. Капелана посадовили на дерев’яний стілець з прямою спинкою навпроти невеличкого порожнього столика.

– Будь, як удома, капелане, – сердечно мовив полковник і, ввімкнувши яскраву лампу, скерував її сліпучий рефлектор в обличчя капеланові. Він поклав на стіл і коробку сірників, і кастет. – Головне, щоб ти трохи розслабився.

У капелана з несподіванки очі полізли рогом. Зуби дрібно застукотіли, руки й ноги стали ватяними, по всьому тілу розлилася кволість. Він розумів, що тепер вони можуть робити з ним усе, що їм заманеться. Тут, у темному підвалі, ці жорстокі люди зроблять із нього біфштекс, і ніхто не втрутиться й не врятує його – хіба що той побожний, поблажливий, гостролиций майор. Тим часом поблажливий майор відкрутив водогінний кран таким чином, щоб вода виливалась до раковини якнайгучніше, і повернувшись, поклав на стіл поруч із мідним кастетом довгий важкий гумовий шланг.

– Усе буде гаразд, капелане, – підбадьорливо мовив майор. – Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ж ви злякалися? Чи, може, ви винні?

– Ще й як винний, – сказав полковник. – Винний по самі вуха.

– У чому винний? – благально запитав капелан, не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без відзнак, мовчки тримався осторонь. – Що ж я такого зробив?

– Саме це ми й повинні з’ясувати, – відповів полковник, підсовуючи капеланові клапоть паперу й олівця. – Напиши-но своє прізвище, хлопче. Тільки своєю власною рукою!

– Власною рукою?

– Еге ж, тільки власною. Ось на цьому папірці. Де хочеш.

Коли капелан розписався, полковник забрав у нього папірця і поклав поруч із аркушем паперу, що його дістав із теки.

– Ви бачите? – мовив полковник до майора, який із-за його плеча заклопотано розглядав обидва папірці.

– Почерк начебто різний, – висловив здогад майор.

– Я ж вам казав – його робота!

– Яка робота? Що я такого зробив? – запитав капелан.

– Ну, цього я від вас не чекав, – з докором у голосі вирік майор.

– Чого не чекали?

– Таких злочинних фокусів, отче.

– Яких фокусів? – з наростаючою тривогою вигукнув капелан. – Що я такого зробив?

– А ось що, – відповів майор і, немов долаючи огиду, рвучко підсунув до нього клапоть паперу з його автографом. – Це не ваша рука, отче.

Від подиву капелан швидко-швидко заблимав очима.

– Як це не моя? – заблимав очима капелан. – Чия ж іще?

– Не ваша, і годі. Ви знову брешете.

– Але ж я щойно сам розписався! – геть розлютився капелан. – У вас на очах!

– Саме так, – єхидно заперечив майор. – Саме у нас на очах! Тому ви й не можете заперечувати, що це написали ви. А людина, яка здатна писати не своєю рукою, здатна на будь-яку брехню!

– А хто ж це пише не своєю рукою? – заволав капелан, забувши від злості й обурення всі свої страхи. – Та ви тут усі збожеволіли! Що за дурниці верзете?

– Ми вас попросили розписатися, як ви звичайно розписуєтесь. А ви цього не зробили.

– Як це я цього не зробив? Чия ж це рука, коли не моя?