Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

Як там не було, а відтоді Вождь Зелений Вуж майже полюбив капітана Флюма за його дивовижну метаморфозу. Бо, пішовши того чудового вечора до свого ліжка життєрадісним живчиком, капітан Флюм залишив його вранці понурим відлюдником, і Вождь Зелений Вуж із законним почуттям гордості дивився на оновленого капітана, як на творіння рук своїх. Тим більше, що в нього ніколи й на думці не було розпанахувати капітанові Флюму горлянку від вуха до вуха. Налякати когось – то були всього лише жарти, як він їх розумів, – те саме, що завіряти всіх, ніби сам він неодмінно помре від запалення легень, або двигнути полковника Мудаса в ніс, або викликати Дока Дайліка на індіанську боротьбу. Єдиним бажанням Вождя Зеленого Вужа, коли він щоночі п’яний ввалювався до свого житла, було відразу ж заснути, а цьому завжди перешкоджав Голодний Джо. Від кошмарів Голодного Джо Вождь Зелений Вуж просто ліз на стінку. Він не раз молився, щоб однієї чудової ночі хтось навшпиньках проник до намету Голодного Джо, скинув з його обличчя Хлюпове кошеня і тишком-нишком розпанахав йому горлянку від вуха до вуха, аби лиш усі в ескадрильї, крім капітана Флюма, могли нарешті спокійно заснути.

Незважаючи на те, що Вождь Зелений Вуж регулярно тішив генерала Бидла, двигаючи межи очі полковника Мудаса, він не міг похвалитися прихильністю начальства, як не міг похвалитися цим і майор Майор, командир ескадрильї, який усвідомив таку прикрість у ту ж саму мить, як дізнався, що відтепер він є командир ескадрильї,– дізнався від полковника Пескарта, котрий примчав до них на своїм гримучім джипі на другий день після загибелі майора Д’юлапа над Перуджею. Полковник Пескарт із скреготом загальмував за крок од залізничного рову, за яким, навпроти нього, був розташований кривобокий баскетбольний майданчик, звідки кінець кінцем майор Майор змушений був накивати п’ятами під градом штурханів, стусанів та дрібного каміння, що його кидали навздогін майорові люди, з якими він недавно майже потоваришував.

– Вас призначено командиром ескадрильї! – гарикнув до нього полковник Пескарт через залізничний рів. – Тільки не думайте, що це щось значить. Для вас особисто це нічого не значить. Це значить лише те, що ви – новий командир ескадрильї.

І джип полковника Пескарта з ревом зник так само несподівано, як і з’явився, – тільки злісно рипнув шинами на повороті й бризнув дрібним гравієм в обличчя майорові Майору. Той так і застиг, роззявивши рота, безмовний, незграбний, худий, з потертим баскетбольним м’ячем у довгих руках, а тим часом зерна злості, недбало висіяні полковником Пескартом, уже проростали в серцях вояків навколо майора Майора, тих самих із ким він щойно грав у баскетбол і з ким устиг потоваришувати так близько, як йому доти ніколи в житті не випадало товаришувати. Білки його круглих очей зненацька побільшали й затяглися поволокою, губи болісно затремтіли й скривилися в судорожній гримасі розпачу від знайомого, нездоланного відчуття самотності, що, мов задушливий туман, знову наповзало на нього.

Як і всі інші вищі офіцери із штабу полку, крім хіба що майора Денбі, полковник Пескарт був переконаний демократ: він міцно стояв на тому, що всі люди – рівні, і тому з однаковою снагою варив воду з усіх, хто не належав до штабу полку. А одначе він щиро вірив у своїх вояків. Бо, як не раз повторював полковник Пескарт під час інструктажу, вони були принаймні на десять вильотів кращі від бойового складу будь-якого іншого авіаполку, і той, хто не шанує такої високої довіри, може негайно забиратись під тридцять три чорти. Проте, як виявив Йоссар’ян побувавши у колишнього РПК Зелензима, не було жодного іншого способу забратися під тридцять три чорти від полковника Пескарта, як виконати ще десять бойових завдань.

– Нічого не розумію! – гарячкував Йоссар’ян. – Виходить, Док Дайлік бреше? Чи це правда?

– А скільки, він каже, треба?

– Сорок.

– Ні, він не бреше, – підтвердив колишній рядовий першого класу Зелензим. – У двадцять сьомій армії вимагається налітати сорок бойових завдань. Це наказ штабу.

– Виходить, я можу повертатись додому? – не тямлячи себе з радощів, вигукнув Йоссар’ян. – Я виконав сорок вісім!

– Нікуди ти не можеш повертатись, – вичитав його колишній РПК Зелензим. – Що за дурниці?!

– Чому не можу?

– А «Поправка двадцять друга»?

– «Поправка двадцять друга»? – повторив ошелешений Йоссар’ян. – При чому тут поправка двадцять друга?

– А при тому, – терпляче пояснив Йоссар’янові Док Дайлік, коли Голодний Джо знову привіз того на П’яносу, – що згідно «Поправки двадцять другої» кожен повинен робити те, що велить командир.

– Але ж штаб двадцять сьомої армії постановив, що кожен, хто виконав сорок бойових завдань, може повертатись додому!

– Так, але ж він не постановляв, що кожен, хто виконав сорок бойових завдань, повинен повертатись додому! А згідно статуту, кожен повинен виконувати всі накази свого командира. Ось у цьому й заковика. Навіть якщо полковник Пескарт порушує наказ штабу двадцять сьомої армії, збільшуючи тобі норму бойових завдань, ти все одно повинен їх одлітати, бо інакше тебе звинуватять у відмові виконувати наказ. А такого штаб двадцять сьомої армії тобі не подарує.

У Йоссар’яна опустилися руки.

– Виходить, нема іншого виходу, як виконувати п’ятдесят завдань? – майже простогнав він.

– П’ятдесят п’ять, – підправив Док Дайлік.

– Як це п’ятдесят п’ять?!

– Полковник Пескарт щойно зажадав, щоб кожен із вас виконав по п’ятдесят п’ять бойових завдань.

Од такої новини Голодний Джо з полегшенням зітхнув, і широка усмішка осяяла його обличчя. Схопивши друга за карк, Йоссар’ян примусив його негайно летіти назад до колишнього РПК Зелензима.

– А що мені зроблять, – конфіденціально запитав він, – якщо я взагалі відмовлюся літати?

– Певно, ми поставимо тебе до стінки, – відказав йому колишній РПК Зелензим.

– «Ми»? – зойкнув здивований Йоссар’ян. – Чому це «ми»?! Відколи це ти на їхньому боці?

– А ти хотів би, щоб я був на твоєму боці, коли тебе поставлять до стінки? – відпарирував колишній РПК Зелензим.

Йоссар’ян закліпав очима. Полковник Пескарт ізнову пошив його в дурні.

7. Макпростак

Першим пілотом у Йоссар’яновім літаку здебільшого був Макпростак – той самий, що кожного ранку голився в яскраво-червоній, незмінно охайній піжамі на свіжому повітрі перед своїм наметом; істота химерна й незбагненна, він чудово вписувався в загальну безумну картину навколишнього світу. Макпростак, либонь, був найбожевільніший з усіх вояків: при цілком здоровому глузді він мав війну за нормальну річ.

Цей коротконогий і плечистий, завжди усміхнений хлопчина з ранку до вечора насвистував бадьорі шлягери, а граючи в покер чи очко, так ляскав картами, що в Голодного Джо кінець кінцем здавали нерви, і він, затинаючись та бризкаючи слиною, вимагав припинити ляскання.

– Ти, падлюко, ляскаєш навмисне, бо хочеш довести мене до нестями! – оскаженіло верещав він, пориваючись у бійку, стримуваний, мов шлагбаумом, витягнутою Йоссар’яновою рукою. – От байстрюк, будь ти проклятий! Йому, бачте, приємно, коли людина горлає вночі!

Макпростак винувато морщив свого гостренького веснянкуватого носика й присягався, що більше не буде, але тут же обіцянку забував.

Крім червоної піжами, він носив ворсисті пантофлі, а спав на свіжовипрасуваних кольорових простирадлах. Половину одного такого простирадла якось урятував йому Майло, вимінявши його у хихотливого юного злодюжки на позичені в Йоссар’яна в’ялені фініки без кісточок, що їх злодюжка-ласун так і не скуштував.

На Макпростака Майло справив неабияке враження вже хоча б тим, що, на веселий подив капрала Сноба, Майлового помічника по офіцерській їдальні, купував курячі яйця по сім центів за штуку, а перепродував по п’ять. Та враження, справлене Майлом на Макпростака, годі було порівнювати з тим враженням, що його викликала в Майла записочка, яку добув у Дока Дайліка Йоссар’ян завдяки своїй хворій печінці.

– Що за діла? – зойкнув у паніці Майло, уздрівши, як двоє викрадених майором …де Копитляєм італійців, що працювали на кухні, звалили собі на плечі здоровезний картонний короб з пакетами сухофруктів, банками фруктових соків та іншими ласощами й тарганять усе це до Йоссар’янового намету.

– Це все для капітана Йоссар’яна, сер, – відказав, поблажливо всміхаючись, капрал Сноб.

Цей капрал був не випадково Снобом з великої літери: він не сумнівався, що принаймні на років двадцять випереджає свій час, тож не діставав ніякого задоволення з того, що йому доводиться куховарити для якогось темного бидла.

– У нього є офіційний дозвіл від Дока Дайліка, – пояснив капрал Сноб. – Фрукти й фруктові соки – без обмежень.

– Що за діла?! – зарепетував Йоссар’ян так, аж Майло пополотнів і захитався.

– Це лейтенант Майло Майдербайдер, сер, – відповів капрал Сноб і глузливо примружився. – Ще один наш новий пілот. Його призначили шефом офіцерської їдальні, поки ви були в шпиталі.

– Що за діла? – вигукнув і Макпростак того вечора, коли Майло простяг йому половину простирадла.

– Це – півпростирадла, що його вкрали сьогодні вранці з вашого намету, – самовдоволено пояснив Майло, знервовано посіпуючи своїми іржавими вусиками. – Б’юсь об заклад, що ви цього навіть не помітили.

– Якому дурню треба було красти півпростирадла? – здивувався Йоссар’ян.

– Вам цього не зрозуміти, – махнув рукою Майло.

Йоссар’янові важко було зрозуміти й те, чого це Майло так прискіпується до записки Дока Дайліка, де все сказано гранично ясно: «Оскільки Йоссар’ян вважає, що в нього хвора печінка, – чорним по білому писав Док Дайлік, – видавайте йому стільки фруктів та фруктових соків, скільки він захоче».

– Така записочка, – у відчаї пробелькотів Майло, – може пустити на жебри будь-якого шефа офіцерської їдальні.

Майло брів через усю базу за коробом утраченого навіки провіанту, як за труною кровного родича, аж до самого намету Йоссар’яна, а там іще раз прочитав уголос осоружну записку.

– Що означає «скільки він захоче»?! Ви ж не можете захотіти більше, ніж подужаєте з’їсти?

– Правильно, – відказав Йоссар’ян. – Фруктів я не їм узагалі. В мене печінка.

– Ага, печінка, – співчутливо понизив голос Майло. – Я й забув. Дуже непокоїть?

– Скільки треба, – бадьоро запевнив його Йоссар’ян.

– Ясно, – мовив Майло. – Тобто це означає…

– …що краще й бути не може…

– В якому разумінні?

– …якщо не погіршає. Тепер ясно?

– Тепер ясно, – видихнув Майло. – Тільки не зовсім.

– Нехай моя печінка вас не турбує. Врешті, моя печінка – це моя печінка, правильно я кажу? Та річ навіть не в печінці. Просто є симптоми… У мене синдром Гарнетта-Фляйшекера, ось у чім річ.

– Ага, – мовив Майло. – І що ж це за синдром?

– Це – коли хвора печінка.

– Ага, – сказав Майло й заходився розтирати собі чоло так, неначе його мучив якийсь внутрішній біль, який, можливо, от-от пройде. – В такому разі,– нарешті виснував він, – вам треба бути дуже обережним з їжею.

– Авжеж, – погодився Йоссар’ян. – Справжній синдром Гарнетта-Фляйшекера у наш час рідкість, і його треба берегти як зіницю ока. От чому я ніколи не їм фруктів.

– Ага, нарешті, я розумію, – зрадів Майло. – Фрукти шкідливі для вашої печінки!

– Та ні, якраз фрукти корисні для моєї печінки. Тому я їх і в рот не беру, коли навіть кортить. Принципово!

– Гм, а що ж ви тоді з ними робите? – поцікавився Майло, не наважуючись одразу випалити запитання, давно готове зірватися в нього з язика. – Ви їх продаєте?

– Ні, віддаю просто так.

– Кому? – хрипким од жаху голосом кудахнув Майло.

– А всім, хто хоче! – гарикнув у відповідь Йоссар’ян.

Майло відсахнувся з довгим жалісним зойком, навіть забувші витерти піт, що зненацька вкрив його спопеліле обличчя. Якусь хвилину, тремтячи всім тілом, він розгублено смикав себе за іржаві вусики.

– Частину бере Данбар, – провадив далі Йоссар’ян.

– Данбар? – напівпритомно перепитав Майло.

– Еге ж. Йому, правда, від фруктів жодної користі, скільки б не їв. А взагалі я просто ставлю короб біля намету – хто хоче, той і бере. Аарфі, приміром, лазить сюди по чорнослив – каже, що в їдальні його не допросишся. Ви б навели там порядок, коли буде час, бо не така радість бачити його тут з ранку до вечора. Це мене дратує. Ну, а коли короб порожніє, капрал Сноб знову його наповнює. Кристі також бере – він завжди возить фрукти до Рима. Там він уклепався в одну проститутку – вона мене терпіти не може, та й його не балує… А в неї є молодша сестричка, зовсім іще дитя – тільки-но вони в ліжко, а вона шусть за ними, хоч смійся, хоч плач! А крім того, там живуть старенькі дід і баба, і ще там крутиться бозна-скільки подруг із шикарними стегнами… Кристі мішками тягає їм фрукти.

– Він їх там продає?

– Ні, просто роздає.

– Щедрий, видно, хлопчина, – спохмурнівши, буркнув Майло.

– Це вже точно, – погодився Йоссар’ян.

– І, дивись ти, все цілком законно, – глибокодумно промовив Майло. – Бо ж ці продукти я вам видав за офіційним документом, отже, вони – ваша власність. А з харчами там зараз справді сутужно!.. Уявляю, як вони радіють, коли він привозить їм таку силу фруктів!

– Правильно уявляєте, – втішив його Йоссар’ян. – Сестрички одразу йдуть торгувати на чорний ринок, щоб заробити собі на всіляку там біжутерію та дешеві парфуми.

– Біжутерія та парфуми? – враз пожвавішав Майло. – А по чім у Римі дешеві парфуми?

– Старий теж дістає свою частку – на спиртне й порнографію. Він – розпусник.

– Старий і – розпусник?!

– Ще й який!

– А як іде в Римі порнографія?

– Тільки покажи!.. Або взяти того ж Аарфі! Адже ви зроду не подумали б, правда?

– Що, він розпусник?

– Та ні – він штурман. Капітан Аардрварк – ви його знаєте, не можете не знати; такий собі гладенький симпатяга з люлькою. Він має звичку відрекомендовуватися кожному новачкові, тільки-но той прибуває в ескадрилью: «Перед вами Аардваарк, серед штурманів мастак». Потім питає, в якому університеті хто вчився. Невже не пригадуєте?

– Візьміть мене в компаньйони! – не слухаючи його, благально проквилив Майло.

Йоссар’ян відмовився, хоча прекрасно розумів, що за тією запискою, яку дав йому Док Дайлік, вони з Майлом могли б пускати наліво цілі каравани фруктів.

Йоссар’янова відмова дуже засмутила Майла, зате відтоді він звіряв Йоссар’янові всі свої таємниці; Майло тонко зміркував, що той, хто не обкрадає любої батьківщини, вже ні в кого не вкраде. Та однієї своєї таємниці він Йоссар’янові так і не відкрив: не признався, де саме в горах розташовані його тайники, куди він почав ховати свої гроші після того, як, повернувшись одного дня із Смірни з повним літаком фініків, дізнався від Йоссар’яна про сіайдиста, котрий з’явився в шпиталі. Добровільно зголосившись завідувати офіцерською їдальнею, Майло понад усе дбав про те, щоб ніхто і ніщо не могли підмочити його репутації.

– А я й не знав, що у нашім меню замало чорносливу, – признався він того першого дня. – Просто в мене не було часу до всього придивитися. Але я обов’язково підійму це питання перед моїм першим шеф-кухарем.

– Перед яким іще першим шеф-кухарем? – гостро зиркнувши на нього, запитав Йоссар’ян. – Звідки він у вас узявся?

– Я маю на увазі – перед капралом Снобом, – винувато відводячи очі, пояснив Майло. – Він у мене єдиний шеф-кухар, то чому ж йому не бути й першим? Хоча, правду кажучи, я хотів би перевести його до адміністративного відділу. Відчуваю, що його розпирає жага творчості. На його думку, кулінарія – це мистецтво, тож він весь час нарікає на те, що мусить проституювати свій талант. Ну, а я тут при чому? До речі, ви часом не знаєте, за що саме його розжалували з офіцерів?

– Знаю, – сказав Йоссар’ян. – За те, що він отруїв усю ескадрилью.

– Він?.. – знову бліднучи, перепитав Майло.

– Він якось намішав прального мила в картопляне пюре… Хотів таким чином довести, що навколо нього самі філістери, які не здатні розрізнити, де добре, а де погане. На всю ескадрилью напала скажена свистуха. Заплановані польоти і ті скасували.

– Ну й ну! – процідив Майло крізь осудливо стиснуті зуби. – Сподіваюсь, після цього він зрозумів, як він помилявся?

– Навпаки, – відповів Йоссар’ян. – Він лиш зайве переконався, що мав рацію. Ми на повен рот ковтали його вариво й вимагали добавки. Усім потім було зле, та ми навіть гадки не мали, що нас потруєно.

Заціпенілий з жаху та обурення, Майло двічі пирхнув носом. Зараз він був схожий на рудого кошлатого зайця.

– В такому разі його тим більше треба перевести до адмінвідділу! Чого доброго, знову викине якогось коника, а ти, Майло, відповідай. А взагалі-то я мрію лиш про одне, – він перейшов на інтимний тон. – Я хочу зробити нашу їдальню зразковою, ви розумієте? Хочу, щоб наші люди мали найкращі харчі у світі! Якщо хочете, це і є мета мого життя. І, як на мене, той начальник їдальні, котрий цього не прагне, не має права називатися начальником їдальні. Ви згодні?

Йоссар’ян повільно повернувся до Майла й допитливо глянув на нього. Він побачив просте обличчя людини, нездатної на хитрощі і підступність, чесне, відверте обличчя з широко поставленими зизуватими очима, чорними бровами, рудуватою чуприною й такими ж руденькими жалюгідними вусиками. Довгий, тонкий ніс із чутливими ніздрями, під якими завжди трохи блищало, був скерований не в той бік, куди дивився його хазяїн: здавалося, він весь час до чогось принюхується. Це було обличчя людини зі щирою й цільною вдачею, так само неспроможної свідомо зрадити гранітні моральні принципи, як, скажімо, перетворитись на огидну жабу. Один із цих моральних принципів полягав у тому, що гріх правити менше, ніж можна взяти.

Майло часом доводив, що здатний і на бурхливі спалахи праведного обурення: так, він страшенно розгнівався, дізнавшись, що ним цікавиться сіайдист.

– Та на біса ти йому, – намагався заспокоїти його Йоссар’ян. – Він полює на цензора із шпитальних пацієнтів, котрий розписується на доглянутих листах як Вашінгтон Ірвінг.

– Я зроду ніде не підписувався як Вашінгтон Ірвінг, – заявив Майло.

– Ну от!

– Це їхній звичайний трюк, я їх знаю! Хочуть примусити мене признатися в махінаціях на чорному ринку! – Майло люто скубнув себе відразу за обидва скуйовджених вусика. – Терпіти не можу цих типів – завжди вони сунуть носа в справи порядних людей, як-от ми з тобою. Коли вже в них так сверблять руки творити добро, чого б їм не приструнчити Зелензима?! Ось хто плює на всі норми законності та порядку – і до того ж, гадюка, вічно збиває мені ціни.

Майлові вусики мали жалюгідний вигляд тому, що їхні половинки були якісь розпаровані – так само, як його лупаті очі, котрі не вміли дивитись на одну й ту саму річ одночасно. Майло був спроможний бачити більше, ніж решта людей, але бачив усе дуже своєрідно. Його страшенно перелякав сіайдист, зате наказ полковника Пескарта про підвищення норми бойових вильотів до п’ятдесяти п’яти він сприйняв із спокійною мужністю.

– Нічого не вдієш – на те воно і війна, – сказав він. – У нас немає чого нарікати на злигодні життя. Якщо полковник вважає, що п’ятдесят вильотів – наш обов’язок, ми повинні його виконати.

– Нічого і ні перед ким я не повинен, – твердо заявив Йоссар’ян. – Мені неодмінно треба побачитися з майором Майором.

– Не вийде! Майор Майор нікого не приймає.

– Тоді знову доведеться лягти в шпиталь.

– Але ж тільки десять днів, як ти звідти вийшов, – з докором нагадав Майло. – Хіба ж це діло – тікати до шпиталю одразу, як тобі щось не сподобається? Ні, Йоссар’яне, так не годиться. Ми повинні літати. Це наш святий обов’язок.

Майлове чуйне сумління не дозволило йому позичити короб фініків із офіцерської їдальні того дня, як у Макпростака вкрали простирадло: адже продовольчі запаси їдальні – то казенне майно.

– Зате я можу взяти його напрокат у вас, – пояснив він тоді Йоссар’янові,– адже ці фініки законно видані вам за офіційним приписом лікаря. Ви маєте право розпоряджатися ними, як вам заманеться, навіть продати з користю для себе, замість роздавати задарма. Давайте будемо торгувати разом, га?

– Та ні, дякую.

– Тоді дайте мені пачку фініків у позику, – попросив він. – Я вам їх поверну, присягаюся, і навіть з процентами.

Майло виявився хазяїном свого слова: повернувшись із нерозпечатаним пакунком фініків у супроводі хихотливого злодюжки-ласуна, того, що поцупив простирадло із Макпростакового намету, він вручив Йоссар’янові чверть жовтого простирадла. Отже, клапоть Макпростакового простирадла тепер переходив у власність Йоссар’яна. Він заробив його, коли сам мирно спав по обіді у себе в наметі, не кивнувши й пучкою, і не міг добрати – яким чином. Макпростак теж нічого не розумів.

– Що за діла? – закричав Макпростак, зачудовано витріщившись на половину розрізаного жовтого простирадла.

– Це півпростирадла, яке вкрали сьогодні вранці з вашого намету, – пояснив Майло. – Б’юсь об заклад, що ви навіть не помітили.

– Якому дурню треба було красти півпростирадла? – поцікавився Йоссар’ян.

– Вам цього не зрозуміти, – махнув рукою Майло. – Він поцупив ціле простирадло, а я виміняв його на пачку фініків, вкладену вами в цю операцію. І тепер чвертка простирадла ваша. Це непоганий прибуток на внесений капітал – тим більше, що й фініки знову ваші. А вам, – звернувся Майло до Макпростака, – належить півпростирадла як колишньому власникові цілого, і я не розумію, на що ви скаржитесь. Коли б не ми з капітаном Йоссар’яном, ви б узагалі нічого не мали.

– Та я й не скаржусь, – озвався Макпростак. – Просто я не можу зметикувати, що мені робити з половиною простирадла.

– З половиною простирадла багато що можна зробити, – запевнив його Майло. – А чвертку простирадла я беру собі як плату за мою ініціативу, вигадку й пророблену роботу. Звичайно, не для власного збагачення, а на потреби синдикату. От і ви могли б укласти вашу половину простирадла в нашу фірму. Ви навіть не помітите, як ваш початковий капітал піде в ріст.

– Який іще синдикат?

– А той, який я збираюся заснувати, щоб годувати вас усіх, як ви того заслуговуєте.

– Ви хочете заснувати синдикат?

– Цілком вірно. Точніше, не синдикат, а торжок. Ви знаєте, що таке торжок?

– Ну, це там, де можна все купити.

– І продати, – докинув Майло.

– Ну, і продати.

– Я змалку мрію про власний торжок. Маючи торжок, можна робити чудеса. Та треба з чогось починати.

– І воно вам потрібно?

– Це всім потрібно, – сказав Майло, – щоб кожен діставав свою частку.

Йоссар’янові це було невтямки, бо йшлося про комерцію, а коли йшлося про комерцію, Йоссар’янові все було невтямки.

– Ну, гаразд, я вам знову все поясню, – з легким роздратуванням у голосі промовив Майло. – Візьмемо хоча б ось цього злодюжку. – Він ткнув пальцем у злодюжку-ласуна, що стояв, ошкірившись, поруч і лупав очима. – Мені було ясно, що фініки його цікавлять більше, ніж простирадло. А що по-англійськи він ні в зуб ногою, я вирішив провести всю операцію по-англійськи.

– А чому б не просто – надавати йому в шию й забрати простирадло? – запитав Йоссар’ян.

Майло церемонно стулив зуби й похитав головою.

– Це було б насильство, – з осудом буркнув він. – Насильство ж, як і крадійство, це зло, а зла злом не подолаєш. Мій спосіб значно кращий. Коли я показав йому фініки й простяг руку по простирадло, він, певно, вирішив, що я пропоную махнутися.

– А що ви пропонували?

– Та махнутися ж! Тільки ж довести він цього не зможе, бо по-англійськи він ні в зуб ногою.

– А що, як він озлиться й почне вимагати назад свої фініки?

– Ну, тоді доведеться замість фініків надавати йому в шию, – упевнено відповів Майло, глипаючи то на Макпростака, то на Йоссар’яна. – І взагалі, не доберу, що вам не подобається? Адже всі ми на цьому виграли. Крім хіба що злодюжки, але чому б ми мали за нього бідкатися, коли він по-нашому ні в зуб ногою і одержав по заслузі? Хай скаже спасибі, що дешево відбувся. Зрозуміло?

Та Йоссар’ян і далі не міг зрозуміти, як ухитряється Майло діставати зиск, купуючи на Мальті яйця по сім центів за штуку і перепродуючи їх на П’яносі по п’ять.

8. Лейтенант Шайскопф

Навіть Мудренджер не знав, як це Майлові вдається, а Мудренджер був ходяча енциклопедія. Про війну Мудренджер знав геть усе, за винятком того, чому Йоссар’ян має вмирати, а капрал Сноб залишиться живий, або чому капрал Сноб має вмирати, а Йоссар’ян залишиться живий. Як для нього, то це була паскудна, свинська війна. Йоссар’ян міг би чудово жити без неї – можливо, аж до кінця світу. Віддати життя в ім’я перемоги випадало лиш незначній меншості його співвітчизників, але Йоссар’ян не вбачав для себе особливу честь у тому, щоб опинитися серед меншості. Жити чи не жити – ось як стояло питання, і навіть Мудренджерові не під силу було на нього відповісти. Хід історії не залежав від передчасного Йоссар’янового скону, справедливість могла восторжествувати й без того, прогрес міг би йти своєю дорогою, перемога могла б настати в належний час. Те, що на війні хтось має вмирати, – закономірність, але те, хто саме має вмерти, – це вже випадковість, а Йоссар’янові аж ніяк не кортіло стати жертвою випадковості. Проте війна є війна, і Йоссар’ян міг навіть дещо сказати на її користь: по-перше, за участь у ній непогано платили, по-друге, вона звільняла дітей від згубного впливу батьків.

Мудренджер знав так багато тому, що Мудренджер був геній – довготелесий, незграбний геній з натхненним обличчям і бентежними очима, спраглими знань. Перед війною він навчався в Гарвардському університеті, і там йому діставались персональні премії та призи майже з усіх дисциплін, а з решти дисциплін він не одержував нагород тільки тому, що був надто зайнятий – збирав підписи під якимись петиціями, поширював петиції, спростовував петиції, вступав до різних дискусійних клубів, поривав із цими клубами, виступав на одних молодіжних мітингах, пікетував інші молодіжні мітинги, організовував студентські комітети на захист звільнених викладачів. Ніхто не сумнівався, що його чекає блискуча університетська кар’єра. Одне слово, як у цьому рано чи пізно переконувався кожний, хто його знав, дурноголовішого інтелектуала ще не бачив світ.

Одне слово, із йолопів йолоп. Він часом нагадував Йоссар’янові тих ошалілих шанувальників модерністського мистецтва, в яких від постійної біганини по музеях та виставках обидва ока перемістились на один бік обличчя. Така асоціація мимоволі виникала від дивної здатності Мудренджера всюди бачити лише один бік справи і не помічати іншого. У політиці він завжди прагнув залишатись гуманістом: він відкидав і ліві, і праві крайнощі, а сам безнадійно застряв посередині, у болоті. Він без кінця боронив своїх лівих друзів від правих ворогів і правих друзів од лівих ворогів, але його самого не боронив ніхто, бо і ті, і ті одностайно мали його за йолопа.

Серйознішого, щирішого, сумліннішого йолопа годі було навіть уявити. Подивившися будь-який кінофільм, він неодмінно починав розводитись про закони мистецтва, відкриті ще стародавніми греками, про співпереживання та співчуття, про потенціальні можливості, реальні права та громадянські обов’язки кіно в сучасному прагматичному суспільстві. Дівчата, які мали необережність піти з ним до театру, вже в першому антракті діставали від нього вичерпну оцінку вистави, і то була істина в останній інстанції, що б там не показували далі. Войовничий ідеаліст, він так палко ненавидів усякі прояви расизму, що, стикаючись із ними, умить непритомнів. Про літературу він знав геть-чисто все, крім одного – як читати книжки з приємністю для себе.

Йоссар’ян, як міг, намагався йому допомогти.

– Та не будь же ти таким йолопом, – радив Йоссар’ян Мудренджерові, коли вони обидва стали курсантами військово-повітряного училища в місті Санта-Анна, штат Каліфорнія.

– Я повинен йому це сказати, – наполягав Мудренджер.

Вони сиділи поруч на трибунах учбового плацу і стежили за лейтенантом Шайскопфом, який бушував унизу, бігаючи туди й сюди, подібний до короля Ліра, – тільки без бороди.

– Я повинен йому це сказати, – наполягав Мудренджер.

– За що? – волав до неба лейтенант Шайскопф.

– Сиди тихо, йолопе, – по-батьківськи порадив Мудренджерові Йоссар’ян.

– Нічого ти не розумієш, – уперто огризнувся Мудренджер.

– Зате я знаю, що тут роблять з розумниками, йолопе.

Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготів зубами. Його гумові щоки страдницьки здригалися, немов од пекучого болю. А пекло й боліло йому від того ганебно низького рівня бойового духу, який демонстрували курсанти його ескадрильї – на недільних оглядах-парадах вони марширували гірше за всіх! їхній бойовий дух був низький тому, що вони не просто нехтували маршируванням на недільних оглядах-парадах, а робили це на знак протесту, бо лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати взводних командирів із своїх лав, а призначив взводних сам.

– Може, хто мені пояснить, – благав лейтенант Шайскопф. – Коли я в чомусь винуватий, то я хочу це почути.

– Він хоче, щоб йому хтось це сказав, – затявся Мудренджер.

– Він хоче, щоб ніхто не розумував, йолопе, – відповів Йоссар’ян.

– Ти що, глухий? – не вгавав Мудренджер.

– Глухий не я, – озвався Йоссар’ян. – А от ти, видно, не чув, як він сотні раз казав нам, голосно й виразно, щоб ми не розумували, якщо не хочемо дізнатись, по чім фунт лиха.

– Я нікого не покараю, – божився лейтенант Шайскопф.

– Він нікого не покарає,– мовив Мудренджер.

– Скажи, і він тебе каструє,– відповів Йоссар’ян.

– Клянусь богом, з вашої голови й волосинка не впаде, – присягався лейтенант Шайскопф. – Я буду довіку вдячний тому, хто скаже мені всю правду.

– Він зненавидить тебе на все життя, – сказав Йоссар’ян. – Він ненавидітиме тебе до останнього подиху.

Лейтенант Шайскопф свого часу закінчив курси з підготовки офіцерів запасу і щиро зрадів, коли почалась війна – вона давала йому змогу щодня надягати військову форму й відрубно, по-військовому рявкати: «Солдати!» – до гурту шмаркачів, які на вісім тижнів потрапляли до його пазурів дорогою на велику бойню.

Амбітний, геть позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф ставився до своїх обов’язків із винятковою серйозністю і посміхався лише тоді, коли хто-небудь із його суперників – офіцерів Санта-Аннського льотного училища – ламав собі ногу або скручував в’язи. Лейтенант Шайскопф мав слабкий зір і хронічний гайморит, це робило для нього війну особливо захоплюючою пригодою, бо він міг не боятися, що його відправлять кудись за океан.

Найкраще, що було в лейтенанта Шайскопфа, – це його жіночка, місіс Шайскопф, а найкраще, що було в місіс Шайскопф – це її подруга Дорі Дай, яка служила в Жіночому допоміжному корпусі, носила гарненьку уніформу й давала всім, кому й коли тільки могла; ту уніформу щосуботи позичала в неї місіс Шайскопф, надягала на себе, а потім скидала на перше ж прохання першого-ліпшого курсанта чоловікової ескадрильї, тільки б той мав до неї охоту.