Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)

Окрім віри в бога, капрала Безбога дратував у капелані його цілковитий брак заповзятливості й настійливості. Коли б справу доручили йому, міркував капрал, проклинаючи своє ярмо, на відправи б ломився весь полк. У голові в нього аж роїлося від гарячкових ідей, сміливих проектів духовного відродження – доброчинні трапези, недільні зібрання віруючих, колективна гра в лото «бінго», цензурування кореспонденції, офіційні листи на спеціальних бланках родичам убитих та поранених, – і творцем цього відродження він бачив себе, незаслужено приниженого капрала Безбога. На заваді стояв капелан, – він зв’язував Безбогові руки. Ці лабети доводили капрала до нестями: адже навколо для всіляких удосконалень було безмежне поле! Саме через таких людців, як цей капелан, думав капрал Безбог, і набула релігія такої кепської репутації. Недарма ж обидва вони стали жалюгідними вигнанцями! На відміну від капелана капрал Безбог ненавидів це самітнє проживання на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як позбудеться капелана, це знову переселитись до будинку штабу полку, щоб завжди бути в гущі подій.

Коли по розмові з підполковником Порком капелан прибув на свою галявину, він розгледів у задушливо-тремтливому мареві капрала Безбога, який біля намету по-змовниць-ки перешіптувався з дивним на вигляд повновидим чоловіком у брудно-червоному халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан одразу впізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають капелана. У незнайомця були фіолетові ясна, а ззаду халат прикрашало зображення бомбардувальника Б-25 серед оранжевих зенітних розривів; шість рядочків бомб спереду мали означати шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він мимоволі зупинився, витріщивши очі. Ті двоє одразу ж урвали розмову й застигли – стояли з кам’яними обличчями, чекаючи, поки він пройде геть. Капелан поквапом шмигнув до свого намету. В нього було враження, що вони хихотнули йому вслід.

За хвилину до намету увірвався капрал Безбог.

– Що нового? – владно запитав він.

– Усе по-старому, – відводячи погляд убік, відказав капелан. – До мене ніхто не приходив?

– Ніхто, тільки цей псих Йоссар’ян. От де баламут, га?

– По-моєму, він зовсім не псих, – заперечив капелан.

– Правильно, захищайте його, – ображено мовив капрал Безбог і, карбуючи крок, вийшов з намету.

Капеланові не вірилося, що він справді скривдив капрала Безбога, і тільки-но про це подумав, як той знову виріс перед ним.

– От сторонніх ви завжди захищаєте, – напустився на нього капрал Безбог. – А на своїх вам начхати. У цьому й усе лихо.

– Нікого я не захищаю, – винувато відказав капелан. – Я просто сказав, що думав.

– Ну, а чого вас викликав полковник Пескарт?

– Нічого особливого. Він хотів запропонувати молебні в інструкторській перед бойовими вильотами.

– Гаразд, як не хочете, то й не кажіть, – гарикнув капрал Безбог і вийшов з намету.

Капелан геть занепав духом. Він завжди намагався поводитися якнайчемніше та якнайтактовніше, але, як видно, весь час ображав капрала Безбога. В сумній задумі він покаянно опустив голову і тут помітив, що накинутий йому підполковником Порком підручний, який мав іще виконувати функції денщика, знову забув почистити йому черевики.

– Ви ніколи не кажете мені правди! – нахабно заскімлив капрал Безбог, знову вбігаючи до намету. – Ви просто не довіряєте своїм підлеглим. У цьому ще одне ваше лихо.

– Зовсім навпаки, – винувато заперечив капелан. – Я вам цілком довіряю.

– А листи? – люто кинув капрал.

– Ой, не треба! – з благанням мовив капелан, весь аж зіщулившись. – Не треба про листи. І взагалі давайте поки що забудемо про них, прошу вас. Коли я передумаю, я сам вам скажу.

Капрал Безбог зовсім осатанів.

– Так он воно як! Ви, значиться, будете тут сидіти цілими днями і кректати знічев’я, а я – тягти лямку?! Ви бачили того хлопця з малюнками на халаті?

– Він прийшов до мене? – запитав капелан.

– Не скажу, – відказав капрал і вийшов геть.

У наметі згущалась жарка духота, і капелан відчув, що весь змокрів. Він сидів знесилений за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл, і мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гуготіння двох приглушених голосів. Губи в нього були щільно стулені, погляд безтямно втуплений у землю; шкіра на обличчі, поцяткована гронами ямок від давніх прищів, скидалась на шкаралупу зрілого мигдалю. Капелан до болю в скронях напружував пам’ять, намагаючись відшукати першопричину такої до нього неприязні капрала Безбога, але, так і не віднайшовши, знову вирішив, що колись непробачно його образив. Не можна ж було повірити, що той навіки озлобився через те, що капелан відмовився посилати родичам загиблих листи на казенних бланках чи розважати віруючих грою в лото! Капелан гірко проклинав своє невміння ладнати з людьми. Він давно вже збирався по-дружньому розпитати капрала Безбога, чого ж це той так нуртується, та заздалегідь соромився того, що може з’ясуватись.

Тим часом на галявині капрал Безбог приснув зо сміху. Хихотнув і його співрозмовник, явно вдоволений. Капелан здригнувся й закляк на хвилину від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в минулому існуванні вже перебував у точнісінько такій ситуації. Він щосили намагався утримати це перебіжне видіння, підсилити це враження, він хотів би вгадати подальші події, а може, й вплинути якось на них, та неждане одкровення вже зникло без сліду. Інакше й бути не могло – він це знав наперед. Déjà vu.^[36] Цей характерний симптом парамнезії,^[37] який полягає у майже невловимій і самозворотній плутанині ілюзорного та реального, давно цікавив капелана, і він чимало про це чув та читав. Він знав, наприклад, що явище це називається парамнезія і що воно спричиняється до таких оптичних феноменів, як jamais vu («ніколи не бачене») та presque vu («майже бачене»). Часом предмети, поняття, навіть люди, поруч із якими капелан проживав роками, якимось незбагненним і моторошним чином поставали перед ним у незнайомому, неправильному світлі – такими він їх ніколи раніше не бачив: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину з такою виразністю, ніби все навколо осявалося спалахом сліпучого світла: presque vu. Поява голого чоловіка на дереві під час похорону Сніггена залишилась для нього цілковитою загадкою. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого на дереві під час похорону Сніггена. І не можна було назвати це jamais vu, оскільки це не було привиддя чогось чи когось знайомого, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не можна було назвати presque vu,оскільки на дереві справді сидів голий чоловік.

Під самим наметом на галявині раптом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий на дереві під час похорону Сніггена був тільки галюцинацією? Чи це було божественне видіння? Од самої такої думки капелан аж затремтів. Йому до нестями кортіло розповісти про все Йоссар’янові, та щоразу, згадуючи в думках цю пригоду, він присягався перед самим собою викинути її геть з голови, хоча тепер, розмірковуючи про це, він не був упевнений, що справді міркував про це колись раніше.

До намету, якось по-новому, – мстиво сяючи, – зайшов капрал Безбог і картинно обіперся ліктем об стояк.

– Знаєте, що то за один, той чоловік у червоному халаті? – криво посміхаючись, хвальковито запитав він. – Це сіайдист. Він лежить у шпиталі з переламаним носом. А сюди його прислали з офіційним завданням, щоб провести розслідування.

– Сподіваюсь, вам нічого не загрожує? – швидко підвівши очі, запитав капелан, готовий, як і завжди, зарадити чужій біді.– Чи, може, потрібна моя допомога?

– Про мене не турбуйтеся, – злостиво всміхнувся капрал Безбог. – Турбуйтесь про себе. Вони гострять на вас зуб за підпис Вашінгтон Ірвінг на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашінгтон Ірвінг. Що ви на це скажете?

– Я ніколи не підписував листів ім’ям Вашінгтон Ірвінг, – сказав капелан.

– Ну, мені ви могли б і не брехати, – мовив капрал Безбог. – Переді мною вам виправдовуватись нічого.

– Я зовсім не брешу.

– Мені байдуже, брешете ви чи не брешете. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплювання кореспонденції майора Майора. А там що не слово, то військова таємниця.

– Якої кореспонденції?! – жалібним голосом запитав капелан. Він уже втратив спокій. – Та я й у вічі не бачив жодного листа від майора чи до майора Майора!

– Мені ви могли б і не брехати, – відказав капрал Безбог. – Переді мною вам нема чого виправдовуватись.

– Та я ж не брешу! – заголосив капелан.

– Ну, а горлати на мене навіщо? – ображено скинувся капрал Безбог. Він підійшов до капелана і з докором насварився пальцем. – Я вас, можна сказати, врятував, ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, а ви не хочете цього розуміти. Щоразу, як цей тип намагається письмово доповісти про вас своєму начальству, хтось, у шпиталі викреслює із його рапортів усі подробиці. Бідолаха вже кілька тижнів б’ється, як риба об лід, щоб здати вас куди слід. Щойно я підписав ще одного його листа як цензор, навіть не читаючи. Ви тільки виграєте від цього в очах його начальства із Сі-Ай-Ді. Там одразу зрозуміють, що нам нема рації приховувати про вас усю правду.

– Але ж ви начебто не маєте повноважень на цензурування листів, – пробурмотів капелан, відчуваючи, що голова в нього йде обертом.

– Правильно, – підтвердив капрал Безбог. – Це привілей панів офіцерів. Тому я розписався за вас.

– Але ж і в мене, по-моєму, немає таких повноважень!

– А я подбав і про це, – заспокоїв його капрал Безбог. – Я розписався за вас чужим прізвищем.

– Але ж це підлог! Злочинна підробка!

– Хай це вас не турбує. Всяку підробку може оскаржити лише той, чий підпис ви підробили. Дбаючи про вас, я підписався прізвищем небіжчика – Вашінгтона Ірвінга. – Капрал Безбог пильно глянув на капелана, немов чекаючи бурхливого протесту, а потім глумливо-конфіденційно промовив: – Хитро я все це вигадав, правда?

– Ой, не знаю, – тихо, тремтячим голосом озвався капелан, обличчя його скривилося у болісному зачудуванні.– Мені чомусь незрозумілий хід ваших думок. Ну як можу виграти в будь-чиїх очах від того, що підписались ви за мене прізвищем Вашінгтона Ірвінга?

– Бо всі вони переконані, що ви і є Вашінгтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер вони остаточно переконаються, що це ви.

– Але ж саме це непорозуміння і треба було б розвіяти! А ви їх лиш зайве скерували по хибному шляху. Навіщо ви це зробили?

– Коли б я знав, що ви будете отак крутити носом, то й пальцем би заради вас не ворухнув! – з обуренням оголосив капрал Безбог і вийшов геть. За мить він знову з’явився в наметі.– Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а вам і невтямки. Ви просто не вмієте бути вдячним, і це чи не найбільше ваше лихо!

– Даруйте, будь ласка, – скрушно промовив капелан. – Мені й справді дуже прикро, і я сам не знаю, що говорю. Ваша розповідь приголомшила мене. Я вам щиро вдячний.

– Отже, ви дозволяєте мені розсилати листи співчуття? – негайно запитав капрал Безбог. – Можна приступати?

З подиву в капелана одвисла щелепа.

– Ні-ні,– простогнав він. – Тільки не зараз.

Капрал Безбог вибухнув гнівом.

– Я ваш найближчий друг, а ви цього навіть не помічаєте, – войовничо проголосив він і вийшов з намету. За мить повернувся знову. – Я стою за вас горою, а вам усе байдуже. Та ви хоч розумієте, що то за халепа, в яку ви тепер ускочили? Адже цей сіайдист помчав до шпиталю, щоб написати про вас новий донос у зв’язку з помідором.

– Про що ви говорите? – заблимав очима капелан.

– А про той самий помідорчик-сливку, який ви ховали в руці, коли тут з’явилися. Та он же він! Ви його й досі ховаєте!

Капелан розтулив пальці і з подивом побачив у себе на долоні помідор, якого одержав у кабінеті полковника Пескарта. Він квапливо поклав його на столик.

– Мені його дав полковник Пескарт, – пояснив він, з жахом усвідомлюючи, як сміховинно звучить таке пояснення. – Він вимагав, щоб я його взяв.

– Ну, мені ви могли б і не брехати, – відказав капрал Безбог. – Мені, власне, байдуже – вкрали ви його чи ні.

– Вкрав? – вигукнув ошелешений капелан. – Чого б це я мав красти помідори?

– Ми теж сушили над цим голову, – сказав капрал Безбог. – А потім сіайдист здогадався, що туди можна буде сховати секретні документи.

Капелан так і осів під тягарем цього неймовірного звинувачення.

– Та не ховав я туди жодних документів! – безтямно пробелькотів він. – Взагалі я навіть брати його не хотів. Ось нате, подивіться. Візьміть і переконайтеся самі.

– На біса мені ваш помідор?

– Візьміть, будь ласка, – попросив ледь чутно капелан. – Допоможіть мені його позбутися.

– На біса мені ваш помідор?! – знову відрубав капрал Безбог і з неприступно-насупленою пикою вийшов з намету, ледве стримуючи щасливий усміх, – він-бо так спритно здобув собі вельми могутнього союзника в особі сіайдиста, а до того ж зумів накинути капеланові враження, ніби той справді не на жарт його образив.

– Бідолаха Безбог, – зітхнув капелан, картаючи себе за те, що його прислужник-денщик почувається так зле. Він сидів мовчазний, спустошений, охоплений тяжкою меланхолією і чекав, коли знову зайде капрал Безбог, але коли перебільшено гучні, рішучі кроки капрала Безбога поступово стихли вдалині, капелан засмутився ще більше. Нічого вже не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні і підкріпився плиточкою шоколаду й бісквітом, що зберігалися в нього в армійській скриньці, запивши цей скромний обід кількома ковтками теплуватої води з похідної фляги. Йому здавалося, що навколо клубочиться густий туман згубних несподіванок – і жодного просвітку попереду. Страшно уявити, що подумає полковник Пескарт, коли дізнається про підозру, ніби він і є Вашінгтон Ірвінг. Страшно уявити, що вже подумав полковник після тієї заведеної капеланом розмови про шістдесят бойових вильотів. Світ потопає в нещастях, міркував капелан, усе нижче й нижче опускаючи голову, обважнілу від скрушних думок, а він нічим, геть нічим не може пособити нікому, а найменше – самому собі.

21. Генерал Бидл

Що ж до полковника Пескарта, то капелан випав йому з думок, як тільки зник із очей, бо всі його помисли заполонила нова пекуча й до біса небезпечна проблема – Йоссар’ян.

Йоссар’ян! Від самих гадючих звуків цього потворного слова у нього холонула в жилах кров і вогнем перехоплювало віддих у грудях. Зненацька згадане капеланом це гидотне прізвище – Йоссар’ян – гучно відлунилося в пам’яті полковника Пескарта, подібно до удару якогось зловісного дзвона. А щойно за капеланом клацнули, зачиняючись, двері, спогади про голого льотчика в строю ринули на полковника Пескарта бурхливим каскадом болючих, до жаху принизливих для нього деталей. Полковник затремтів і весь змокрів. Цей неймовірний збіг був таким химерно-фатальним, що мимоволі сприймався, як диявольське знамення. Адже прізвище того льотчика, котрий діставав з рук генерала Бидла хрест «За бойову доблесть в авіації», стоячи в парадному строю голяка, теж було Йоссар’ян! А тепер іще якийсь Йоссар’ян погрожував зчинити бучу через його недавній наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти. А чи не той це самий Йоссар’ян, понуро запитував себе полковник Пескарт.

Він важко підвівся й у невимовній скорботі заходився міряти кроками свій кабінет, тяжко пригнічений незбагненністю того, що відбувалось на його очах. Голий льотчик у строю, безрадісно міркував він, так само як і загадкове пересунення лінії фронту перед бомбардуванням Болоньї і семиденна проволока із знищенням мосту у Феррарі – то все були для нього, безперечно, «махи та хвости». Хоча знищення, кінець кінцем, мосту, бадьоро пригадав він, обернулось на неабиякий «крок до мети»! Однак, як не крути, втрачений тоді при другому заході літак доводилося визнати ще одним «махом та хвостом», хоча він знову-таки зробив чималий «крок до мети», діставши згоду на відзнаку бомбардира, котрий спочатку приніс йому лише «махи та хвости», бо заходив на ціль двічі. І той бомбардир теж прозивався Йоссар’ян! Ця згадка вразила його зненацька, мов удар блискавки. Тепер їх уже троє! З подиву в полковника полізли на лоб масляні очиці, він перелякано обернувся: мало що могло коїтися у нього за спиною! Хвилину тому в його житті не було ніяких Йоссар’янів; тепер вони множилися на його очах, як відьмаки. Він спробував узяти себе в руки. Йоссар’ян – прізвище не те щоб звичайне; можливо, насправді й не існує трьох Йоссар’янів, а тільки двоє, ба навіть усього лиш один, та це вже не має істотного значення! Полковник усіма фібрами душі відчував наближення страшної небезпеки. Внутрішній голос підказував, що попереду в нього якась незбагненна, грандіозна й усеосяжна катастрофа. Всім своїм дебелим, громіздким та м’ясистим тілом він затремтів, коли його раптом од маківки до п’ят пронизала думка, що, може, саме Йоссар’яна, ким би він кінець кінцем не виявився, обрала своїм знаряддям його, полковникова, Немезіда.

Полковник Пескарт не був забобонний, але вірив у всілякі прикмети. Він сів до столу і зробив у своїм календарі кодований запис, який мав негайно поставити всі крапки над «і» у цій вельми підозрілій справі кількох Йоссар’янів. Він начеркав собі пам’ятку твердою, рішучою рукою, ще й підсилив запис цілою низкою кодових пунктуаційних знаків, а тоді двічі підкреслив увесь текст. Зрештою шифровка набрала такого вигляду:

ЙОССАР’ЯН!!! (?)!

Скінчивши, полковник одхилився на спинку крісла, надзвичайно задоволений, що виявив таку оперативність у хвилину небезпечної кризи. Йоссар’ян – його пересмикувало від самого лише вигляду цього прізвища. В цих «с» та «р» було щось одіозне, ба навіть диверсійне, як і в тому ж таки слові «диверсія»! Воно таїло в собі щось бунтарське і щось підозріле, як-от слова зрада, соціаліст, комуніст чи просто СССР! Ненависне, чуже й вороже, бридке прізвище – воно не викликало жодної довіри, не те що такі чисті, бадьорі, солідні й чесні американські прізвища, як Пескарт, Штирхер чи Бидл!

Полковник Пескарт неквапом підвівся і знову почав міряти кроками свій кабінет. Майже машинально вийняв з верейки помідор, пожадливо гризнув його, скривився і кинув геть до корзини для сміття. Полковник терпіти не міг помідорів, навіть своїх власних, а ці, по суті, йому не належали. Вони були скуплені підполковником Порком через підставних осіб на різних ринках П’яноси й доставлені глупої ночі в гори на ферму полковника Пескарта, а наступного ранку їх переправили до штабу полку, щоб збути Майлові – той платив за них полковникові та підполковникові шалені гроші. Полковник Пескарт не раз замислювався – а чи була ця операція з помідорами цілком законною, та відколи підполковник Порк сказав йому, щоб не сумнівався, він взагалі волів викинути її з голови. Йому було геть невідоме й те, законно чи незаконно володіє він віллою в горах, бо всіма необхідними формальностями займався підполковник Порк. Полковник Пескарт не відав, належить йому будинок чи він просто його орендує, а якщо будинок куплено, то не знав, у кого й за скільки, якщо взагалі за нього скількись там платили. Підполковник Порк був за фахом юрист, і коли вже він переконано запевнив полковника, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужої власності, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку – найзаконніші у світі речі, у полковника Пескарта відпала якась охота з ним сперечатися.

Полковник Пескарт знав про свою віллу в горах лиш те, що ця ненависна вілла і справді існує. Ніщо так не нудило його, як оті два чи три дні, які він мусив там відбути щотижня, аби підтримати поголос, ніби цей сирий кам’яний будиночок під сімома вітрами насправді є таким собі казковим вертепом плотських утіх. По всіх офіцерських клубах ширились невиразні, але, як вважалося, вірогідні чутки про потайні пиятики та бучні оргії з найвродливішими, найзвабливішими й найпоступливішими італійськими куртизанками – кінозірками, натурщицями й аристократками. Насправді ж нічого подібного там зроду не відбувалось. Інша річ, коли б генерал Бидл чи генерал Штирхер напросилися до полковника Пескарта в гості; та оскільки ні той, ні той у гості до нього не напрошувались, то й сам полковник, ясна річ, не збирався марнувати свій дорогоцінний час та енергію на любощі бодай з найпрекраснішими куртизанками, бо яка з того користь?!

Насправді полковник жахався і вогких самотніх ночей, і порожніх, безрадісних днів на своїй гірській віллі. В полку було куди веселіше, тут він розважався донесхочу, наганяючи страху на кожного, кого не боявся сам. Одначе підполковник Порк не раз нагадував йому, що тільки останній дурень та плебей схоче мати таку чудову віллу в горах і не користуватися нею. Завжди, коли виїздив на ферму, полковник страшенно себе жалів. Для потіхи він брав із собою дробовик і заповнював нудні години тим, що стріляв по пташках та помідорах: вони й справді росли там на занедбаних грядках, але ніхто не завдавав собі клопоту їх збирати.

Серед офіцерів, нижчих від нього рангом, до яких полковник Пескарт усе-таки вважав за доцільне й розумне виявляти певну зовнішню пошану, значився майор …де Копитляй, хоча шанував він його неохоче й не був певний, що повинен шанувати взагалі. Майор …де Копитляй був для полковника Пескарта величезною загадкою, як, між іншим, і для майора Майора та й для кожного, хто хоч раз його бачив. Полковник Пескарт не знав, як йому дивитись на майора …де Копитляя – згори вниз чи знизу вгору. Майор …де Копитляй був старший за полковника роками, але не за чином, то чого б це він мав його шанувати, хоча водночас стільки різних людей ставилися до майора …де Копитляя з таким запопадливим і сповненим страху благоговінням, що полковник Пескарт мимоволі підозрював, ніби інші знають про майора щось таке, чого не знає він, полковник Пескарт. Майор …де Копитляй був для нього істотою зловісною й незрозумілою; в присутності майора йому завжди було трохи не по собі, та й сам підполковник Порк тримався з ним обережно. Майора …де Копитляя боялися всі, і ніхто не міг сказати, чому саме. Ніхто навіть не знав імені майора …де Копитляя, бо ні в кого не ставало духу запитати, як його звуть. Полковникові Пескарту було відомо, що майор …де Копитляй нині у від’їзді, і слава богу. Аж раптом йому спало на думку, що майор …де Копитляй від’їхав кудись копати під нього яму, і полковник гостро запрагнув, аби майор …де Копитляй негайно повернувся до полку, де з нього можна буде не спускати ока.

Невдовзі в полковника Пескарта від ходіння туди й сюди занили пласкі ступні. Він знову сів до письмового столу й вирішив дати тверезу й детальну оцінку всієї воєнної обстановки. З діловитим виглядом людини, котра добре знає свою справу, він дістав великий блокнот і провів посеред аркуша вертикальну лінію, а вгорі – горизонтальну, поділивши таким чином аркуш на дві рівновеликі колонки. Якусь хвилину він критично споглядав плоди своєї праці, потім, задоволений, навалився грудьми на стіл і вгорі, над лівою колонкою, написав нерівним кучерявим почерком: «МАХИ ТА ХВОСТИ!!!», а поруч, над правою колонкою, вивів: «КРОКИ ДО МЕТИ!!!!!» Тоді відхилився на спинку крісла, щоб помилуватись на ту схему поглядом безстороннього спостерігача. По кількох секундах урочистого, глибокодумного споглядання полковник Пескарт ретельно послинив кінчик олівця і під титлом «МАХИ ТА ХВОСТИ!!!» акуратно, пильнуючи однакові інтервали, написав:

Феррара

Болонья (пересунення лінії фронту на карті)

Стрільбище Голий у строю (після Авіньйона)

Далі дописав:

Отруєння їжі (під час Болоньї)

та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І, нарешті:

Капелан (щовечора можна бачити в офіцерському клубі).

Тут він, однак, передумав і вирішив виявити милосердя до капелана, хоч як його не любив, тож під титлом «КРОКИ ДО МЕТИ!!!!!» теж написав:

Капелан (щовечора можна бачити в офіцерському клубі).

Таким чином, обидва записи щодо капелана взаємно нейтралізувалися. Поруч із «Феррара» та «Голий у строю (після Авіньйона)» полковник Пескарт приписав:

Йоссар’ян!

А поруч із «Болонья (пересунення лінїі фронту на карті)», «Отруєння їжі (під час Болоньї)» та «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» рішуче й чітко накреслив:

?

Всі записи, позначені «?», були саме тими пунктами, які належало розглянути насамперед і негайно, щоб виявити, чи не відігравав у згаданих подіях якоїсь ролі Йоссар’ян.

Зненацька рука його затремтіла, відмовляючись писати далі. Він із жахом зірвався на ноги і, відчуваючи, як липко пітніє все його гладке тіло, побіг до вікна глитнути свіжого повітря. Погляд його впав на тир для стрільби по тарілочках. Сахнувшись назад, полковник Пескарт видав пронизливий, розпачливий зойк. Його несамовиті очі вилізли з орбіт і гарячково заметались по всьому кабінету, так наче там роїлися цілі зграї Йоссар’янів.

Ніхто його не любить. Генерал Бидл ставиться до нього препаскудно, хоча генерал Штирхер ставиться до нього чудово, щоправда, в цьому Пескарт не певен, оскільки полковник Паршіл, ад’ютант генерала Штирхера, безперечно, має свої амбітні плани і, можливо, кує йому лихо разом з генералом Штирхером при кожній нагоді. Хороший полковник – то мертвий полковник, вирішив він (за винятком, ясна річ, його самого, полковника Пескарта). Єдиний полковник, якому він довіряє, був полковник Мудас, але й той, певно, був у змові зі своїм тестем. Майла, звичайно, можна вважати одним з великих «кроків до мети», хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, слід, напевне, віднести до жахливих «махів та хвостів», хоча Майло кінець кінцем утихомирив бурю протестів, коли назвав колосальну суму чистого прибутку, одержаного синдикатом завдяки цій угоді з ворогом, і переконав таким чином усіх маловірів, що скидання бомб на власну живу силу й техніку було насправді вельми моральною й зисковною бойовою операцією на пожиток приватної ініціативи. І все-таки полковник не був до кінця упевнений щодо Майла, бо того весь час зманювали до себе командири інших полків; до того ж на шиї в полковника Пескарта все ще висів той паскудний Вождь Зелений Вуж, котрий, як доводив цей паскудний ледацюга капітан Гадд, був особисто причетний до пересунення лінії фронту на карті під час Славетної Облоги Болоньї. Полковникові Пескарту взагалі подобався Вождь Зелений Вуж, бо він, як тільки напивався п’яний, завжди двигав у пику цьому паскудному полковнику Мудасові, варто було тому опинитися під рукою. Полковник Пескарт полюбив би Вождя ще більше, коли б він почав двигати у пику й підполковникові Порку, бо цей – паскудний розумник.

У штабі двадцять сьомої повітряної армії завівся якийсь злостивець, котрий почав повертати полковникові Пескарту його рапорти, всіявши їх єхидними зауваженнями, і підполковник Порк тут же підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Зелензим, щоб той допоміг з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, що не кажи, не принесла йому жодних лаврів, а як згадати той другий літак, що розчинився без сліду в хмарі… А його він навіть не записав під відповідним титлом у своїм блокноті! Полковник аж упрів од напруги, намагаючись пригадати, а чи не зник там, у хмарі, разом із тим другим літаком і Йоссар’ян, але скоро зметикував, що навряд чи Йоссар’ян зник у хмарі разом із тим літаком, бо інакше хіба ж міг би він зараз вештатись по базі й розпускати стільки смороду через якихось нещасних п’ять зайвих бойових вильотів?!

А може, нова норма – шістдесят бойових вильотів – і справді завелика, якщо Йоссар’ян відмовляється виконувати її, майнуло в думці полковника Пескарта, але він тут же пригадав, що, примусивши своїх людей робити більше вильотів, ніж будь-хто інший, він домігся для себе найбільшого й найвідчутнішого успіху. Як любив повторювати підполковник Порк, армія кишить командирами, яких ніхто не помічає, тому що вони ні на крок не відступають від інструкції; коли хочеш, щоб тебе помітили, плюнь на всякі інструкції й приписи згори, бо вони тільки обмежують твою ініціативу, і зроби щось незвичайне: наприклад, хай твої льотчики виконують більше бойових завдань, ніж у будь-якого іншого командира полку. Лиш тоді всі побачать, що ти – справжній комадир! Схоже було, що жоден із генералів не заперечував проти такого почину, але, наскільки він міг помітити, ніхто не виявляв і особливого захвату. Це навело його на думку, що, певно, шістдесяти вильотів замало, щоб тебе помітили, тобто, можливо, слід буде підняти норму відразу ж до сімдесяти, вісімдесяти, ста, ба навіть до двохсот, трьохсот або й до шести тисяч!

Звичайно, було б набагато краще служити під проводом такого чемного й чуйного начальника, як генерал Штирхер, аніж під проводом такої брутальної колоди, як генерал Бидл, бо генерал Штирхер – мудра, далекоглядна і культурна людина, випускник найаристократичнішого університету, і хто ж, як не він, здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Пескарта. Проте досі генерал Штирхер не давав полковникові Пескарту бодай найменшого приводу гадати, що він і справді розуміє його й гідно цінує. Та полковника Пескарта вистачило, однак, на те, щоб збагнути, що зовнішні вияви взаємошанування, власне, зайві у стосунках між такими тонкими й упевненими в собі людьми, як-от він та генерал Штирхер, – вони-бо можуть і на відстані тішитись обопільною симпатією і підтримувати потрібний духовний контакт без зайвих жестів чи слів. Досить було того, що вони з одного тіста, і полковник Пескарт був певний, що його підвищення – це лише справа часу і що потрібно тільки запастися терпінням і розважливо чекати; хоча в душі він страждав від того, що генерал Штирхер ніколи спеціально не шукав його товариства, а коли вони бували поруч, генерал не намагався обдарувати його своєю ерудицією та дотепами щедріше, ніж будь-кого іншого, включаючи й нижніх чинів. Чи то полковник Пескарт не міг знайти потрібний підхід до генерала Штирхера, чи то генерал Штирхер зовсім і не був таким уже блискучим, іскристим, тонким, мудрим та далекоглядним начальником, яким хотів здаватися, а насправді таким чулим, привітним, справедливим та витонченим начальником був генерал Бидл, і під його, керівництвом полковникові Пескарту було б набагато краще; і нараз полковник Пескарт, остаточно заплутавшись у тому, як хто до нього ставиться, заходився очманіло лупити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, бо хотів негайно почути від нього, що він, полковник Пескарт, – загальний улюбленець, а Йоссар’ян – то лиш витвір його хворої уяви, і що він, полковник Пескарт, робить чудові успіхи у своїй прекрасній, героїчній борні за генеральський чин.