Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

– Голодного Джо вже немає.

– Боже!.. Загинув у польоті?

– Помер уві сні, певно, від якогось кошмару. Коли вранці зайшли до його намету, на обличчі в нього спав кіт.

– Ой Джо, бідолашний мій байстрюче, – прошепотів Йоссар’ян і заплакав, витираючи сльози плечем.

Капелан тихенько вийшов геть, навіть не попрощавшись. Йоссар’янові принесли обід, і невдовзі він заснув.

Серед ночі чиясь рука шарпнула його за плече. Йоссар’ян розплющив очі і побачив худого непоказного чоловіка в шпитальному халаті. Бридко вишкірившись, незнайомий свердлив його холодним глумливим поглядом.

– Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка.

– Що? Якого біса тобі від мене треба? – не своїм голосом заволав Йоссар’ян.

– Скоро дізнаєшся, приятелю. Скоро дізнаєшся.

Йоссар’ян рвонувся, щоб схопити свого мучителя за горлянку, але той легко ухилився і, зловісно хихочучи, зник у коридорі. Йоссар’яна всього трусило, серце молотом било в грудях. Він весь купався в крижаному поту. Про якого дружка говорив той заброда? Спокій і тиша панували у всьому шпиталі. Йоссар’ян не знав, котра година, і годинника в нього не було. Він лежав, широко розплющивши очі, і відчував себе безпорадним бранцем, якого взяла в жорстокий полон довга безсонна ніч – така ніч, коли здається, що ранок ніколи вже й не настане.

Йоссар’ян відчув, як від його стіп по всьому тілу поповз холод. В пам’яті тут же сплив Снігген, з яким він не встиг навіть заприятелювати. Він згадав, як цей ледь знайомий йому хлопчина лежав тяжко поранений, дубіючи на смерть, у калюжі жовтого сонячного світла. Воно безжально било крізь ілюмінатор просто у вічі Йоссар’янові, коли він навкарачках поліз через бомбовий відсік у самий хвіст літака, почувши в навушниках шоломофона благальний Жлобсів зойк: «Рятуйте стрільця! Ради бога, рятуйте стрільця!» В нього відразу підступило до горла, тільки-но він побачив ту моторошну картину. Паралізований жахом, він у першу хвилину не спромігся навіть лізти далі, а так і застиг навкарачках у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Снігген лежав навзнак, розкинувши ноги, тісно запакований у весь той незграбний реманент: у дебелий бронекостюм, протиосколочний шолом, парашутну упряж та надувний рятувальний жилет. Поруч на підлозі скоцюрбився непритомний хвостовий стрілець. На зовнішній стороні стегна у Сніггена зяяла рана: в ній, як здалося Йоссар’янові, міг би легко вміститися м’яч для регбі. Важко було визначити, де кінчались обривки розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

Морфію в аптечці не знайшлось, тобто не було жодного засобу вгамувати біль, але Снігген і так уже болю не відчував: він був у тяжкому шоку від самої рани. Всі дванадцять ампул із морфієм було вкрадено, а в порожній коробці Йоссар’ян побачив тільки акуратну візитну картку, на якій чіткими каліграфічними літерами було виведено: «Благо синдикату „М. і М.“– це благо Вітчизни. Майло Майдербайдер». Лайнувши спересердя Майла останніми словами, Йоссар’ян підніс до попелястих губ пораненого дві таблетки аспірину, але в того не стало сил їх ковтнути. Йоссар’ян заходився квапливо закручувати джгут навколо Сніггенового стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку у ті перші гарячкові секунди, коли в голові все змішалося, а була лиш свідомість, що треба діяти рішуче й уміло, а також страх, що сам, він ось-ось геть зомліє. Снігген ні на мить не зводив з нього очей і мовчав. Кров, нарешті, перестала юшити з артерії, та Йоссар’ян ніяк не наважувався облишити накладання джгута, бо єдине, що він до ладу вмів робити для надання швидкої допомоги, це накладати джгут. Він діяв за всіма правилами, вдаючи, що цілком спокійний, бо весь час відчував на собі потьмарений, але пильний погляд Сніггена. Йоссар’янові все-таки вдалося опанувати себе ще до того, як скінчився джгут, і він негайно послабив туго накручену пов’язку, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його цілком прояснилась, і він уже знав, що робитиме далі. Треба було знайти в аптечці ножиці.

– Мені холодно, – ледь чутно промовив Снігген. – Мені холодно.

– Все буде гаразд, синку, – бадьоро всміхнувся до нього Йоссар’ян. – Все буде гаразд.

– Мені холодно, – знову промовив Снігген кволим, дитячим голосом. – Мені холодно.

– Ну, годі, годі,– відповів Йоссар’ян, не знаючи, що ж іще відповісти. – Годі, годі…

– Мені холодно, – скиглив Снігген. – Мені холодно…

– Годі, годі. Годі, годі…

Страх примусив Йоссар’яна зосередитися й діяти швидше. Знайшовши в аптечці ножиці, він заходився обережно краяти Сніггенів комбінезон під самою пахвиною, подалі від рани. Цупкий габардин піддавався погано, але Йоссар’янові вдалося виконати навколо ноги повне кільце, на диво рівне. Малий стрілець тим часом опритомнів, побачив Йоссар’яна з ножицями в руці й знепритомнів знову. Снігген зронив голову на друге плече: так йому було зручніше стежити за тим, що робить Йоссар’ян. У його тьмяніючих збайдужілих очах осідав, потопав, віддалявся, слабнув останній блиск. Зусиллям волі Йоссар’ян примусив себе не дивитись на нього і став різати штанину уздовж ноги по внутрішньому шву. Із рваної рани рясно скапувала кров: вона збігалася в струмки, немов вода з танучого снігу, і, стікаючи донизу, гуснула на очах. В глибині яскраво-червоного місива, де безпорадно тріпотіли роздерті волоконця м’язів, Йоссар’ян угледів рівну лискучу довгасту смужку; він не одразу навіть здогадався, що то стегнова кістка. Нарешті докраяв штанину до кінця і звільнив поранену ногу. Штанина, чвакнувши, відвалилась на підлогу, і стало видно, скільки крові насмокталися Сніггенові труси кольору хакі – невже їх так мучила спрага? Йоссар’яна вразив страхітливий вигляд воскової голої Сніггенової ноги, на якій так неприродно й мертвотно темніли м’які рудуваті волосинки, особливо густі на литці та на гомілці. Тепер Йоссар’ян бачив, що рана значно менша за м’яч для регбі, всього тільки в долоню завдовжки та завширшки, але надто пошарпана й глибока, щоб до ладу розгледіти її. Пошматоване м’ясо здригалося в ній, як живий фарш. Йоссар’ян зітхнув – натужно, але з полегшенням: йому здалося, що життю Сніггена вже не загрожує небезпека, бо кров скипалася в рані, отже, залишалось тільки накласти пов’язку і не турбувати пораненого, аж поки літак не приземлиться. Він дістав з аптечки кілька пакетів сульфідину. Снігген здригнувся, коли Йоссар’ян обережно спробував повернути його на бік.

– Я зробив тобі боляче?

– Мені холодно, – заскиглив Снігген. – Мені холодно.

– Годі, годі,– мовив Йоссар’ян. – Годі, годі.

– Мені холодно. Мені холодно.

– Годі, годі. Годі, годі.

– Ой, мені боляче! – зненацька жалібно зойкнув Снігген, здригнувшись усім тілом.

Йоссар’ян ще раз гарячково обнишпорив аптечку, шукаючи морфію, але знайшов натомість ту саму записку від Майла і пляшечку з аспірином. Лайнувши Майла ще раз, він простяг Сніггенові дві таблетки аспірину. Води, щоб запити їх, не було, і Снігген ледь помітним рухом голови відмовився від таблеток. Обличчя в нього було бліде й одутле. Йоссар’ян зняв із хлопця шолом і поклав його голову на долівку.

– Мені холодно, – стогнав Снігген із напівзаплющеними очима. – Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йоссар’ян заціпенів. На мить у нього з’явилась думка – розпустити Сніггенів парашут і прикрити його тим нейлоном, як простирадлом. У літаку було жарко. Несподівано підвівши очі, Снігген кволо усміхнувся Йоссар’янові, немов підбадьорюючи його, і ледь повернув стегно, щоб тому зручніше було посипати рану сульфідином. До Йоссар’яна повернулась упевненість, і він радо взявся до роботи. Зненацька весь літак струсонуло в повітряній ямі, і Йоссар’ян з подивом пригадав, що залишив свій парашут у кабіні. Та думати про це було ні до чого. Він сипав білий кристалічний порошок, пакетик за пакетиком, у закривавлену рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а далі, зробивши глибокий вдих і зціпивши зуби, щоб угамувати страх, голою рукою доторкнувся до тремтливих клаптів м’яса і спробував загорнути їх до середини рани. Потім запихнув туди великий тампон і швидко відсмикнув руку; він навіть усміхнувся сам до себе, коли скінчилося це випробування. Виявилося, що дотик до змертвілої плоті не такий відворотний, як того боявся Йоссар’ян; він навіть наважився легенько погладити рану пальцями, щоб іще раз пересвідчитись у своїй витримці.

Тепер треба було бинтувати. Накладаючи другий виток пов’язки, Йоссар’ян помітив на внутрішній стороні стегна невеличку, якусь розрепану ранку, завбільшки з дрібну монету, куди й зайшов осколок снаряда. Отвір було ніби облямовано густим синцем, посередині чорніла шкоринка із загуслої крові. Посипавши сульфідином і цю рану, він продовжував накручувати бинт, аж поки не відчув, що вся пов’язка тримається надійно. Потім обрізав бинт, розкраяв кінець посередині на дві рівні смужки і швидко й акуратно зав’язав на невеличкий тугий вузлик. Перев’язка вдалася на славу, це точно, і Йоссар’ян присів навпочіпки, дуже собою задоволений, витер спітніле чоло і приязно всміхнувся до Сніггена.

– Мені холодно, – простогнав Снігген. – Мені холодно.

– Все буде гаразд, синку, – відказав Йоссар’ян, заспокійливо плескаючи його по руці.– Найстрашніше позаду.

Снігген у відповідь ледь крутнув головою.

– Мені холодно, – повторив він, дивлячись перед себе порожніми, немов осклілими очима. – Мені холодно.

– Годі, годі,– відказав Йоссар’ян, але в душі в нього вже знову наростали сумніви й тривога. – Годі, годі. Скоро ми сядемо, і тобою займеться Док Дайлік.

Та Снігген і далі хитав головою, а тоді ледь помітно вказав підборіддям у напрямку своєї пахви. Йоссар’ян нахилився й побачив дивного кольору пляму, що виступала з-під комбінезона під проймою бронекостюма. Йоссар’ян нараз відчув, як у нього завмерло серце, а потім воно загупотіло так шалено, що йому важко стало дихати. Під бронекостюмом у Сніггена була ще одна рана. Йоссар’ян рвонув застібки костюма й почув свій власний дикий зойк: на підлогу виплеснулася слизька драглиста маса Сніггенових нутрощів; вони випливали з нього далі й далі. Уламок снаряда дюймів зо три завбільшки врізався в другий бік Сніггена, якраз під ліктем, і пройшов навиліт, проламавши величезну дірку в грудній клітці й витягши за собою все, що зустрів на шляху. Йоссар’ян зойкнув іще раз і затулив обличчя руками. Клацаючи з жаху зубами, він примусив себе відвести руки і розплющив очі. «Як із рогу достатку…»– у розпачі прошепотів він, розрізняючи в цій строкатій масі печінку, легені, нирки, ребра, шлунок, шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня їв, обідаючи, Снігген… Йоссар’ян терпіти не міг тушкованих помідорів. Відчуваючи приступ млості й нудоти, він одвернувся й почав блювати, схопившись руками за стиснуте спазмами горло. Хвостовий стрілець очумався, глянув, як ригає Йоссар’ян, і знепритомнів знову. Коли Йоссар’яна відпустило, він насилу тримався на ногах од виснаження, болю та відчаю. Він мляво повернувся до Сніггена: той дихав усе слабкіше й частіше, а лице його заливала бліднота. Йоссар’ян уже не знав, чи є на світі сила, яка б допомогла йому врятувати хлопця.

– Мені холодно, – скімлив Снігген. – Мені холодно.

– Годі, годі,– машинально бурмотів Йоссар’ян, не чуючи власного голосу. – Годі, годі…

Зненацька йому теж стало холодно. Він не міг угамувати дрожу в руках і ногах, усе тіло вкривало гусячою шкірою, а Йоссар’ян був не в силі зрушити з місця й відірвати погляд від жорстокої таємниці, яку розплескав по всій затоптаній підлозі Снігген. Неважко було прочитати те, про що волали його нутрощі. Людина – це смертний тлін, ось у чому був Сніггенів секрет. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється на смерть. Засунеш її у вогонь, і вона згорить. Закопаєш у землю, і вона зогниє, як гниють усякі покидьки. Коли людину покидає дух, залишається саме лушпиння, – ось у чім полягав Сніггенів секрет. Тіло варте чогось тільки тоді, коли в нім є дух!

– Мені холодно, – знову проказав Снігген. – Мені холодно.

– Годі, годі,– відповів Йоссар’ян. – Годі, годі.

Він шарпнув за кінець парашутної вірьовки і прикрив тіло Сніггена білим нейлоновим саваном.

– Мені холодно…

– Годі, годі…

42. Йоссар’ян

– Підполковник Порк просив переказати, що ваша домовленість залишається в силі,– улесливо всміхаючись, мовив до Йоссар’яна майор Дембі. Отже, все йде чин чином.

– Ба ні!

– А таки так, – зичливо заперечив майор Денбі.—Усе й справді йде краще, ніж можна було сподіватися. Сама доля подбала, що вас ледве не зарізало те дівчисько. Тепер усе піде як по маслу.

– Я не маю ніяких справ із підполковником Порком.

Кипучий захват майора Денбі відразу ж випарувався, мов той газ із шампанського. На лобі в нього висипали краплі поту.

– Та хіба ж ви не домовилися? – збентежено запитав він, немов не вірив власним вухам. – Хіба ж ви не дійшли цілковитої згоди?

– Начхав я на таку згоду!

– Але ж ви з ним ударили по руках! Ви навіть дали йому слово честі!

– Я забираю своє слово назад.

– О господи, – тяжко зітхнув майор Денбі, марно намагаючись осушити згорнутою хусточкою своє вічно заклопотане чоло. – Але ж чому, Йоссар’яне? Вони пропонують вам чудову угоду!

– Вони пропонують мені паскудну угоду, Денбі! Ганебну угоду!

– О господи, – поморщився майор Денбі, пригладжуючи долонею темне, жорстке, немов дротяне, волосся, стрижене під бобрик і рясно змочене потом. – О господи!

– Денбі, а ви самі не вважаєте таку угоду ганебною?

Майор Денбі на мить замислився.

– Так, вона й справді трохи… той… – знехотя погодився він і розгублено закліпав круглими вирячкуватими очима. – Тоді навіщо було домовлятись, коли душа ваша проти?

– Я зробив це в хвилину душевної слабкості,– з понурою іронією відказав Йоссар’ян. – Я хотів урятувати собі життя.

– А тепер ви вже не хочете рятувати собі життя?

– Звичайно, хочу! Тому вони й не примусять мене літати далі.

– Тоді хай вони краще спровадять вас додому! У Штатах вам уже ніщо не загрожуватиме.

– Нехай вони спровадять мене додому за те, що я зробив понад п’ятдесят бойових вильотів, – мовив Йоссар’ян, – а не за те, що мене штрикнула ножем та дівка, і не за те, що я такий упертий негідник.

Майор Денбі протестуюче замотав головою, очі його під скельцями окулярів блищали щирою досадою.

– У такому разі їм доведеться відправити додому майже всіх льотчиків. Понад п’ятдесят вильотів уже має більшість льотного складу! А якщо полковник Пескарт зажадав би для поповнення стільки нових необстріляних екіпажів водночас, нагорі відразу сполошилися б. Почалося б розслідування, а кому це потрібно? Він потрапив би до власної пастки.

– То його особистий клопіт.

– Е ні, Йоссар’яне, – стурбовано заперечив майор Денбі.– Це передусім ваш власний клопіт! Бо коли ви порушите угоду, то відразу станете перед трибуналом, тільки-но вийдете зі шпиталю.

Йоссар’ян показав майорові Денбі великого носа і чванькувато реготнув.

– Чорта з два, Денбі! І годі тут мені заливати… Хай би тільки спробували!

– Це ж як розуміти? – здивовано заблимав очима майор Денбі.

– А так, що всі вони – ось де в мене, – показав Йоссар’ян стиснуту жменю. – Є офіційний рапорт, де писано чорним по білому, що мене поранив нацистський диверсант, який важив на їхнє життя! Тож яка це дурість буде з їхнього боку – віддати мене після цього під трибунал?

– Ой, лихо з вами, Йоссар’яне! – вигукнув майор Денбі.– Існує ж іще один офіційний рапорт, де писано чорним по білому, що вас поранила чесна дівчина, втягнута вами в крупні спекуляції на чорному ринку, акти саботажу й продаж ворогові військових таємниць!

Від несподіванки Йоссар’ян мало не втратив дар слова.

– Ще один рапорт? – ледве спромігся вимовити він.

– Йоссар’яне, вони можуть підготувати стільки офіційних рапортів, скільки їм заманеться, і, коли треба, оберуть саме той, який для них годиться в дану хвилину. Невже ви цього не знали?

– О господи, – простогнав геть ошелешений Йоссар’ян. Кров зникла з його обличчя. – О господи!

Майор Денбі рвучко подався вперед із хижим, а водночас найприхильнішим виглядом.

– Робіть так, як вам кажуть, Йоссар’яне: дайте їм спровадити вас додому. Так буде краще для всіх.

– Так буде краще для Пескарта, краще для Порка, краще для мене. Тільки не для всіх!

– Для всіх, – стояв на своєму майор Денбі.– Це поклало б кінець справі.

– Ви забуваєте про решту наших однополчан, яким завтра ж, усупереч всім законам, Пескарт із Порком знову підвищать норму бойових вильотів! Що – їм теж буде від цього краще?

Майора Денбі аж пересмикнуло, він навіть одвернувся, зніяковілий.

– Йоссар’яне, – помовчавши, сказав він, – ви нікому не допоможете, якщо примусите полковника Пескарта віддати вас до трибуналу. Там одразу доведуть, що ви винні в усіх злочинах, які вам закидають. Тільки надовго потрапите до в’язниці й понівечите собі життя.

Йоссар’ян слухав, відчуваючи в душі дедалі більшу тривогу.

– Які ж злочини вони зможуть мені пришити?

– Хибні дії під час нальоту на Феррару, непослух перед вищими чинами, відмову виконати бойовий наказ командира, зрештою – звичайнісіньке дезертирство!

Йоссар’ян зосереджено втягнув щоки.

– Ви гадаєте, все це можна якось довести? Адже я маю від них орден за ту саму Феррару! Як же зможуть вони тепер закинути мені хибність дій?

– Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Макпростаком подали брехливий рапорт.

– Ця падлюка здатна й на таке!

– А до того ж іще, – продекламував, майже проспівав майор Денбі,– вони пришиють вам згвалтування, крупні спекуляції на чорнім ринку, акти саботажу та продаж ворогові військових таємниць.

– Та як же вони все це доведуть?! Я зроду не робив нічого подібного!

– В них будуть свідки, які скажуть під присягою, що на власні очі бачили, як ви все це робили! Свідків буде стільки, скільки потрібно, бо Пескарт із Порком кого хочеш переконають, що посадити такого, як ви, – це благо для батьківщини! До речі, з певного погляду, це й справді буде благо для батьківщини!

– Із якого ще погляду? – перепитав Йоссар’ян і поволі підвівся, обіпершись на лікоть. У його голосі вчувалась ледь стримувана погроза.

Майор Денбі трохи відхилився назад і знову заходився промокати чоло.

– Розумієте, Йоссар’яне, в чому річ, – улесливо затуркотів він. – Кожному ж ясно, що наші війська аж ніяк не стануть потужнішими перед лицем ворога, коли буде заплямована честь мундирів полковника Пескарта й підполковника Порка! Йоссар’яне, гляньмо правді у вічі: як не кажи, а там, нагорі, наш авіаполк має чудову репутацію! Якщо ж трибунал виправдає вас, інші льотчики теж відмовляться літати. Для полковника Пескарта це означало б катастрофу, але не менше постраждала б від того й бойова спроможність усієї нашої частини! Саме із цього погляду для блага батьківщини справді краще визнати вас винним і ув’язнити, навіть якщо ви по суті ні в чому й не винні!

– Вашими вустами тільки б мед пити! – в’їдливо кинув уражений до живого Йоссар’ян.

Майор Денбі зашарівся і знервовано засовався на стільці, уникаючи погляду Йоссар’яна.

– Тільки, ради бога, не гнівайтесь на мене! – попросив він, прибравши вигляду потривоженої цноти. – Ви ж знаєте, що я в цьому не винний. Я лиш намагаюся глянути на справу об’єктивно. І знайти хоч якийсь вихід із цієї клятої ситуації!

– Цю кляту ситуацію створив не я!

– Але ви можете її розв’язати! Врешті, це єдине, що вам залишається. Ви ж усе одно більше не літатимете?

– Я можу втекти.

– Втекти?

– Ну, дезертирувати. Драпанути. Плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.

Майор Денбі був приголомшений.

– Але ж куди? Куди ви можете втекти?

– Ну, спочатку до Рима, це не так важко… А там є де сховатися.

– І жити у вічному страху, що тебе от-от схоплять?! Ні, ні, ні і ще раз ні, Йоссар’яне! Це був би вчинок негідний і мерзенний. Ще нікому не вдавалось розв’язати свої проблеми, тікаючи від них. Можете мені вірити. Я хочу лиш допомогти вам.

– Саме це сказав мені один добрий слідчий, коли збирався штрикнути пальцем у мою рану, – не без сарказму відказав Йоссар’ян.

– Я не слідчий, – з обуренням одпарирував майор Денбі, наливаючись кров’ю. – Я – професор університету і краще за інших знаю, що є добро і що є зло! Навіщо б я став вас обдурювати? Я взагалі ніколи не брешу!

– А що ви скажете, коли хтось у полку спитає, про що ми зараз розмовляли?

– Ну, це інша річ… тут, видно, доведеться збрехати.

Йоссар’ян зневажливо зареготав. А червоний від сорому майор Денбі з полегшенням одхилився на спинку стільця, радіючи з того, що можна передихнути. Йоссар’ян дивився на нього з глузливою жалістю. Він підтягся й сів, обіпершись спиною на подушки, потім запалив сигарету й мимоволі всміхнувся, з несподіваним для себе співчуттям примітивши на банькатому обличчі майора Денбі той самий, непозбутній уже вираз відчайдушного страху, що з’явився вперше одного чудового дня, коли вони мали летіти на Авіньйон і генерал Бидл наказав вивести майора надвір і розстріляти, як собаку. Так, так, приголомшеність і жах навіки застигли в цих глибоких, чорних, як шрами, зморшках. Йоссар’янові стало жаль цього незлобливого, добропристойного, підстаркуватого ідеаліста, він-бо завжди співчував людям, чиї вади не такі вже шкідливі для ближніх, а переживання – не те щоб дуже глибокі.

– Одне дивує мене, Денбі, як ви можете грати в одну дудку з такими людцями, як Пескарт і Порк? Невже вас од них не нудить?

Такого запитання майор Денбі явно не чекав.

– Це все заради інтересів батьківщини, – пояснив він цілком очевидну для нього річ. – Полковник Пескарт та підполковник Порк – мої начальники, і виконувати їхні накази – це єдиний вклад, який я можу зробити в нашу перемогу. Я з ними заодно, бо до цього кличе мене мій обов’язок… А крім того, – додав він, стишуючи голос і опускаючи очі,– я не з тих, хто плює проти вітру…

– Батьківщині від вашої ревності ні кисло, ні солодко, – незлобивим тоном зауважив Йоссар’ян. – Ви самі це добре знаєте. Отже, стараєтесь зовсім не для блага батьківщини, а лиш для блага Пескарта й Порка!

– Я намагаюсь не сушити над цим голову, – щиро признався майор Денбі.– Я намагаюсь думати тільки про нашу велику мету, і байдуже, що вони гріють на цьому руки. Я намагаюсь уявити собі, ніби від них нема ні великої користі, ні особливої шкоди.

Йоссар’ян схрестив руки на грудях і замислився.

– А знаєте, від чого я страждаю, друже? – звірився він майорові.– Скільки я себе пам’ятаю, завжди межи мною і тим, у що я хотів би вірити, неодмінно постають усякі шайскопфи, штирхери, порки та пескарти! І відразу ж убивають саме бажання у щось вірити!

– Вам не слід думати про них, – із знанням справи порадив майор Денбі.– Тримайте їх подалі від того, в що ви вірите і заради чого живете! Ідеали – ідеалами, а люди – людьми. Кращими, ніж вони є, ніхто їх не зробить… Ви повинні дивитись лиш уперед і вгору, бачити все в ширшій перспективі!

– Е ні,– скептично похитав головою Йоссар’ян. – Це не для мене. Бо коли я дивлюся вперед і вгору, то не бачу жодних перспектив. Там одні лише хапуни, які гребуть грошву, кожен під себе… Ні неба, ні ангелів, ані святих! Самі тільки хапуни – вони наживаються на кожному чистому людському пориві, на будь-якому людському нещасті!

– А вам не слід думати про це, – знову порадив майор Денбі.– Ви не повинні брати все це так близько до серця!

– Щиро кажучи, я вже перестав брати це близько до серця. Але мені не байдуже, що вони мають мене за недоумка. Вони, бачте, розумники, а ми всі – йолопи! І знаєте, Денбі, я от зараз уперше подумав, що вони, можливо, мають рацію.

– А вам не слід думати і про це, – стояв на своєму майор. – Ви повинні думати лише про благо батьківщини та про людську гідність.

– Умгу… – мугикнув Йоссар’ян.

– Так, так, Йоссар’яне, я саме про це… Друга світова війна це вам не перша світова війна! І ви не повинні забувати, що нам протистоїть такий ворог, який у разі перемоги не залишить живим жодного з нас!

– Усе це я давно знаю, Денбі,– шарпнувся Йоссар’ян, відчувши приплив раптового роздратування. – Бог свідок, я чесно заробив той орден, байдуже, чого це їм закортіло мені дати його! Адже на моїм рахунку сімдесят розпроклятущих бойових вильотів – хто-хто, а ви знаєте, що це таке! Тож не треба торочити мені про обов’язок та про захист батьківщини! Я тільки те й робив увесь час, що її захищав! А тепер, кінець кінцем, я маю захистити себе. Моїй батьківщині зараз уже ніщо не загрожує, а мені особисто загрожує смерть!

– Але ж війна триває! В цю саму мить німецькі війська маршем ідуть на Антверпен.

– Усе одно за кілька місяців німцям капут, а ще за кілька місяців амба буде й Японії. І якщо я тепер накладу головою, то аж ніяк не для блага батьківщини, а тільки заради кар’єри Пескарта й Порка! Тож я зачохлюю свій бомбовий приціл – аж до кінця війни. І дбатиму віднині лише про самого себе!

Майор Денбі поблажливо всміхнувся.

– Стривайте, Йоссар’яне, – з докором мовив він. – Уявіть собі, що буде, як усі почнуть міркувати в такий спосіб?

– Усе одно я був би найостаннішим кретином, коли б міркував інакше, – незворушно відповів Йоссар’ян. Він сів рівніше й повів далі.– Між іншим, я маю дивне відчуття, неначе я вже колись мав з кимось точнісінько таку саму розмову. Це як у нашого капелана, котрому завжди здається, що все з ним відбувається вдруге.

– До речі, капелан теж за те, щоб ви погодились на відправку додому, – зауважив майор Денбі.

– В такому разі хай іде він під три чорти!

– О господи, – скрушно зітхнув майор Денбі й похитав головою. – Бідоласі здається, що це від нього у вас такі настрої.

– Та при чому тут капелан?! А знаєте, що я міг би зробити? Залишитись отут, у шпиталі, не вилазити з цього ліжка і вести рослинний спосіб життя. Раював би собі, не відаючи турбот, а рішення за мене хай приймає хтось інший!

– Ні, рішення приймати мусите ви самі,—заперечив майор Денбі.– Людина не може існувати, як рослина.

– А чому ні?

Очі майора Денбі трохи злагіднішали.

– А втім, не так уже й погано жити рослиною, – задумливо мовив він.

– Та ні, це якесь паскудство, – відказав Йоссар’ян.

– Справді, що може бути приємнішого – прожити весь вік, не знаючи ні сумнівів, ні турбот, – провадив далі майор Денбі.– Я, либонь, таки погодився б жити подібно до рослини, тобто ніколи не приймати відповідальних рішень.

– А яка б рослина вас улаштувала, Денбі?

– Ну, хоча б морквина чи огірок.

– Який саме огірок? Свіженький чи гнилий?

– Ну, звичайно ж, свіжий!

– Вас би зірвали ще зовсім юним і порізали б кружальцями на салат.

Майор Денбі знітився.

– Ну, тоді я хотів би бути поганеньким огірком.

– Тоді вас залишили б гнити на грядці, щоб стали добривом для гарних, свіжих огірків.

– У такому разі я не хочу жити, як рослина, – сумно посміхнувшись, здався майор Денбі.

– Слухайте, Денбі, а може, й справді погодитись – хай відправляють додому? – вже серйозно запитав Йоссар’ян.

Майор Денбі знизав плечима:

– Це все-таки шлях до порятунку!

– Не до порятунку, а до загибелі, Денбі! Кому це знати краще, ніж вам?

– Ви матимете все, що душі заманеться!

– А я не хочу мати всього, що душі заманеться! – крикнув Йоссар’ян і в приступі безсилої люті вдарив кулаком по матрацу. – Хай йому грець, Денбі! Скільки друзів у мене було тут, і всіх їх забрала ця клята війна! Не можу я ганьбити їхню пам’ять усякими паскудними угодами! Чому вона не зарізала мене, та клята дівка? Це був би, може, найліпший вихід.

– То що, по-вашому, краще опинитись у в’язниці?

– А ви б погодилися, якби вас відсилали додому?

– Ще б пак! – переконано заявив майор Денбі.– Таж, певна річ, погодився б, – промовив він трохи згодом, але вже не так упевнено. – Так, коли б я був на вашому місці, я б не опирався, – зніяковіло пробурмотів він ще раз за хвилину, сповнену болісних роздумів. Потім одчайдушно замотав головою і з бридливою гримасою вигукнув: – Авжеж, я дав би їм спровадити мене додому! Але я не зміг би опинитись на вашому місці: надто я боягузливий!

– Ну, а коли б ви не були такий боягуз? – запитав Йоссар’ян, не відводячи від нього уважних очей. – Коли б і вам стачило духу виступити проти сваволі?

– Тоді я теж не дозволив би їм спровадити мене додому! – врочисто, бадьорим, радісним голосом промовив Денбі.– І, в усякому разі, ні за що не дозволив би їм віддати мене під суд.

– Виходить, ви й далі літали б на завдання?

– Ні, звичайно ж, ні! Це б означало, що я капітулював! А під час вильоту мене могли б убити.

– Отже, ви б теж драпанули?

Майор Денбі скинув голову, збираючись дати гнівну відсіч, але тут же затнувся, беззвучно стулив щелепи і втомлено похилив голову.

– Що ж, виходить, і я не зміг би дати собі раду…

Майорове чоло знову залисніло, у банькатих очах з’явився нервовий блиск. Безсило склавши руки на колінах, він втупив у підлогу понурий погляд. Здавалось, майор навіть не дихає – аж так тяжко переживав свою цілковиту поразку. Через вікна до палати косо вливались похмурі тіні. Йоссар’ян зосереджено дивився на майора. Ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі із скреготом загальмувала машина і відразу ж перед будинком задріботіли, наближаючись, швидкі кроки.

– Ні, дати собі раду ще можна, – зауважив раптом Йоссар’ян, видобувши з млявого плину своєї думки ще одну ідею. – Ми забули про Майла. Він зараз має більше влади, аніж полковник Пескарт, і він мені де в чому зобов’язаний.

Майор Денбі похитав головою.

– Майло з полковником тепер нерозлийвода, – майже нечутно промимрив він. – Зробив Пескарта віце-президентом свого синдикату і обіцяє йому високий пост після війни.

– Ну, тоді нам допоможе Зелензим! – вигукнув Йоссар’ян. – Він їх обох ненавидить і, дізнавшись про все, просто осатаніє!

Майор Денбі знову похмуро похитав головою.

– Тиждень тому Майло та колишній РПК Зелензим злилися докупи. Тепер вони всі партнери у фірмі «М. і М.».

– Отже, в нас немає жодних шансів?

– Жодних.

– Навіть найменших, еге ж?

– Жоднісіньких, навіть найменших, – підтвердив майор Денбі.– А взагалі,—мовив він за хвилину, підводячи голову, осяяний новою невиразною гадкою, – чи не краще було б, якби вони того… ну, зникнули вас, як вони зникнули багатьох інших, і звільнили відразу од усіх тих непосильних турбот?

Йоссар’ян не погодився, а майор Денбі знову сумно кивнув головою і втупився в підлогу. Все для них обох було втрачено, аж раптом у коридорі зненацька затупотіли кроки і до палати, репетуючи на весь голос, увірвався капелан: він приніс неймовірну, карколомну новину про Вессла. Капелана так розпирало радісне збудження, що кілька хвилин він не міг вимовити більше й слова. В його очах іскрилися щасливі сльози. Йоссар’ян нарешті збагнув, у чому річ, і з диким зойком вискочив з ліжка.