Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

Нараз машину знову штурхонуло, близький потужний вибух підкинув її так, що вона, заскреготавши, ледь не перевернулася догори черевом, і носова кабіна сповнилася солодкуватого синявого диму. «Горимо», – з жахом подумав Йоссар’ян і метнувся до рятівного лазу, але уперся в тушу Аарфі. Той спокійнісінько чиркав сірником, запалюючи неслухняну люльку.

Йоссар’ян оторопів. Він отетеріло витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясна річ: хтось із них двох збожеволів.

– Боже святий! – вкотивши очі, змученим голосом зойкнув Йоссар’ян. – Чи ти сказився? Геть під три чорти з кабіни! Геть!

– Що? – зичливо запитав Аарфі.

– Геть звідси, падлюко! – істерично заверещав Йоссар’ян і став тузати Аарфі кулаками. – Геть з моєї кабіни!

– Я нічого не чую! – простодушно загорлав той з виразом докірливого подиву на обличчі.– Говори голосніше: я нічого не чую!

– Геть з кабіни! – у розпачі заскиглив Йоссар’ян. – Зараз нам буде амба. Невже не розумієш! Нас убивають!

– Курс, курс, туди-розтуди! – тонким, страдницьким голосом зарепетував у переговорний пристрій Макпростак. – Куди йти? Куди йти?

– Ліворуч – круто! Ліворуч, будь ти проклятий! Крутіше, крутіше, крутіше!

Аарфі підповз упритул до Йоссар’яна й штрикнув його в ребра мундштуком своєї люльки. Йоссар’ян заіржав од болю, підскочив аж до стелі і, зробивши в повітрі несподіване для самого себе сальто, важко впав навколішки. Блідий як крейда, він весь аж тремтів од люті. Аарфі ж підбадьорливо моргнув йому і, кумедно витягши губи, кивнув великим пальцем через плече у бік Макпростака.

– Ти часом не знаєш, яка це блоха його вкусила? – хихикнувши, запитав він.

Йоссар’янові раптом здалося, що все це відбувається в химерному, кошмарному сні.

– Ти коли-небудь заберешся звідси? – жалісно зойкнув він і щосили штовхнув Аарфі в бік лазу. – Чи тобі позакладало? Марш на місце! – І тут же вереснув у переговорний пристрій: – Униз! Униз!

Літак знову пішов у піке – крізь гуркіт, скрегіт, ляскіт суцільної стіни зенітного вогню, але Аарфі тишком-нишком знову підібрався до Йоссар’яна ззаду і ще раз боляче штрикнув його межи ребра люлькою. Йоссар’ян схлипнув і зірвався на рівні.

– Я так і не розчув, про що ти говориш! – прокричав Аарфі йому на вухо.

– Я сказав: геть звідси! – заверещав Йоссар’ян і гірко заплакав. Тоді заходився з усієї сили молотити Аарфі кулаками. – Геть від мене! Геть!

Бити Аарфі кулаками було все одно, що лупцювати погано надутий гумовий балон, – м’яка, нечутлива маса не чинила жодного опору, взагалі не реагувала на удари, тож невдовзі Йоссар’янів запал згас, руки знеможено опустилися долу. Принизливе почуття власної немочі раптом пойняло всю його істоту, і він насилу стримався, щоб не заревіти ревма від жалю до себе самого.

– Що ти сказав? – запитав Аарфі.

– Забирайся геть від мене! – знову став благати Йоссар’ян. – Лізь назад!

– Я знову нічого не чую!

– Ну і хай, – простогнав Йоссар’ян, – ну і хай. Тільки дай мені спокій.

– Що – ну і хай?

Йоссар’ян спересердя кілька разів бебехнув себе в лоб. Тоді підвівся, схопив Аарфі за барки, міцніше вперся ногами і, підтягнувши до лазу, вкинув його туди, як напхом набитий здоровезний лантух. А сам поліз назад на своє місце. І тут немов страхітливої сили ляпас пролунав у нього над самим вухом – це вибухнув снаряд. В якомусь уламку його розтрощеної свідомості ворухнувся подив, що їх усе-таки не вбило. Літак знову дерся вгору. Мотори ревіли, наче від болю, кабіну сповнював задушливий чад перегрітого машинного масла. А тут Йоссар’ян зненацька побачив, що йде сніг.

Він з подиву заблимав очима. Тисячі манюсіньких клаптиків паперу, немов снігові пластівці, кружляли всередині кабіни, пурхаючи, липли до вій, забивали йому ніздрі, лізли в рот, не давали вдихнути. Спантеличений, засліплений, він безладно закрутив головою. А в цей час Аарфі, тупо шкірячись на всі зуби, з гордим виглядом підсунув Йоссар’янові під самий ніс розірвану на клапті карту. Чималий осколок зенітного снаряда пробив підлогу кабіни, прорвав грубезну паку Аарфієвих навігаційних карт і вилетів крізь стелю, трохи не зачепивши їхніх голів. Аарфі був у цілковитому захваті.

– Ти коли бачив таке? – вигукнув він і, просунувши два оцупкуватих пальці крізь нерівну дірку в карті, зробив Йоссар’янові «козу». – Ти коли бачив таке?

Від його радісного екстазу в Йоссар’яна відібрало мову. Аарфі на мить здався йому несамовито-нездоланним велетнем-людожером, від якого годі намагатись утекти чи сховатися, – як у страшній казці чи в кошмарному сні, і заціпенілий від страху Йоссар’ян ніяк не міг уторопати, чого ж саме він так боїться його.

Струмінь холодного повітря зі свистом вривався крізь рвану пробоїну в підлозі, міріади клаптиків білого, як гіпс, паперу фуркали в літаку, і це тільки посилювало Йоссар’янове враження. Немов уся ця фантасмагорія відбувається в якомусь, може, підводному царстві. Все виглядало химерним, гротесковим, бутафорським. Голова розвалювалась від пронизливого шуму, який нещадно буравив йому вуха: це ошалілий Макпростак слізно й безладно благав дати йому курс. Йоссар’ян із хворобливою цікавістю вивчав круглий, як місяць, вид Аарфі, а той у свою чергу, світосяйно всміхаючись, втупився у нього крізь паперову завірюху безхмарним порожнім поглядом, тож Йоссар’ян остаточно переконався, що має справу з невиліковним шаленцем. А в цей час праворуч, якраз на висоті літака, один по одному вибухнули вряд вісім снарядів, далі ще вісім і ще.

Остання вісімка пішла лівіше й розірвалася точно по курсу літака.

– Ліворуч – круто! – загорлав Йоссар’ян до Макпростака, вже не зважаючи на хихотіння Аарфі. Макпростак умить виконав команду, та зенітники передбачили їхній маневр – вони теж перенесли вогонь різко ліворуч, і Йоссар’ян знову загорлав, як навіжений: – Крутіше, крутіше, крутіше, паскудо! Крутіше, крутіше, крутіше!

Макпростак, майже перевернувши машину через крило, кинув її в немислимий віраж, і раптом сталось чудо: загороджувальний вогонь зненацька згас, – вони вийшли з бою живими.

А позад них люди ще вмирали. Розтягшись у небі на кілька миль покаліченим, пошматованим, покрученим ланцюжком, інші ланки здійснювали ту саму ризиковану подорож над ціллю і поквапно прокладали собі шлях крізь розбухлі клуби нових та старих розривів, неначе стадо щурів, що пробігають повз купки власного посліду. Один підбитий літак горів і самотньо теліпався в повітрі, немов його несла якась незрима крута хвиля. Він то здіймався на ній, то занурювався, схожий на потворну криваво-червону комету. Потім Йоссар’ян побачив, як машина накренилась і пішла нерівними колами на зниження, тягнучи за собою, неначе тріпотливий шлейф, довжелезний хвіст бурого полум’я, облямований клоччям червоного диму. Зненацька до землі полинули парашути – один, два, три… чотири… – а потім машина зірвалась у штопор, рухнула на землю і швидко згоріла, жолоблячись, як обривок обгорткового паперу, в пишній заграві свого погребального вогнища. В сусідній ескадрильї загинула ціла ланка.

Йоссар’ян насилу перевів дух, геть спустошений, мокрий від поту. На сьогодні він своє відробив. Приглушений гул моторів, перемкнутих Макпростаком на найменшу швидкість, щоб їх могли наздогнати інші літаки ланки, тепер милував вухо. Несподіваний спокій здавався дивним, неприродним і зрадливим. Йоссар’ян розстебнув свій бронежилет і зняв шолом. Потім ще раз судорожно зітхнув і заплющив очі, намагаючись розслабитися.

– А де Вессл? – зненацька спитав з навушника чийсь голос.

Йоссар’ян аж підскочив, з його грудей мимоволі вирвався зойк, сповнений водночас тривоги й полегшення: так от де причина, от де єдине розумне пояснення несподіваного зенітного шквалу над Болоньєю – Вессл! Подавшись уперед, він глянув поверх прицілу крізь плексигласову шибку вниз, відшукуючи поглядом літак Вессла, який завжди притягав зенітну артилерію, немов магніт, тож це він і тільки він за одну ніч, сам іще сидячи в Римі, спромігся постягати сюди, до Болоньї, всі без винятку гармати дивізії «Герман Герінг»! У ту ж мить до Йоссар’яна кинувся Аарфі, рубнувши його по переніссю твердим ободком своєї каски. Йоссар’ян умить осліп від сліз.

– Он де він, – перебивши Йоссар’яна, замогильним голосом возвістив Аарфі й показав драматичним жестом униз на хуру сіна й двох коней перед сараєм біля сірого кам’яного фермерського будинку. – Розбився на друзки. Схоже, всім їм там хана.

Обклавши Аарфі ще раз лайкою, Йоссар’ян розплющив очі і, весь похололий від тривожного передчуття, ще пильніше видивлявся свого сусіда по намету, малого, кривозубого, дивакуватого життєлюба Вессла, того самого, який розтяв лоба бовдурові Везунбі пінг-понговою ракеткою, а тепер ось ранив душу і йому, Йоссар’янові. Однак невдовзі Йоссар’ян угледів далеко внизу двомоторний двокілевий бомбардувальник, що поволі виповзав з-понад зеленої плями лісу на жовте тло пшеничного поля. Один пропелер із розщепленим кінцем не крутився, але машина зберігала висоту і рівно тримала курс. Йоссар’ян ненароком промимрив кілька слів подяки Всевишньому і тут же вибухнув на адресу Вессла лютою лайкою, задихаючись від злості й радості.

– От падлюка! – кидав він. – Малий, мордатий, червонопикий, зубатий, кучерявий пацюк – падлюка й сучий син!

– Що? – запитав Аарфі.

– Паскудний, клятий, кривозубий, хирлявий, вилупатий недомірок із щічками, як яблучка, скажений недоробок і виродок! – аж бризкав слиною Йоссар’ян.

– Що?

– Не твоє собаче діло!

– Я тебе не чую! – загорлав Аарфі.

Йоссар’ян поволі повернувся й уважно глянув Аарфі в очі.

– Ти бидло!

– Я?

– Надуте, товстозаде, смердюче, безголове, самозакохане бидло!

Та Аарфі так просто не пробереш. Він тільки спокійно чиркнув сірником і гучно смокнув люльку, даючи тим розуміти, який він великодушний та незлобивий. Потім приязно всміхнувся і хотів щось сказати, та Йоссар’ян тут же затулив йому рота долонею, втомлено відштовхнув від себе, а сам заплющив очі й до самого аеродрому вдавав, що спить. Чути й бачити Аарфі було йому нестерпно.

Виклавши капітанові Гадду дані повітряної розвідки, Йоссар’ян приєднався до гурту льотчиків, які стривожено перешіптувалися поміж собою, виглядаючи в небі Весслів літак. Аж ось і він – хоч би що йому, повз собі на одному моторі. Всі затамували подих, бо й шасі в літака не висовувалося. Йоссар’ян почекав, поки Вессл приземлився «на пузо», тоді скочив до найближчого джипа, в якому хазяїн забув вийняти ключ запалювання, й погнав до свого намету, там гарячково спакував речі й подався у відпустку до Рима, де ще цього ж самого вечора здибав дівчину, на ім’я Лючана, яка мала на тілі прихований шрам.

16. Лючана

Лючана сиділа одна-однісінька в нічному офіцерському клубі союзницьких військ, бо п’яний майор з австралійсько-новозеландського корпусу, її супутник, здуру подався до своїх приятелів, що стояли біля стойки бару й горланили хором якусь соромщину.

– Добре, давай потанцюємо, – мовила вона, перш ніж Йоссар’ян устиг розтулити рота. – Але спати я з тобою не буду.

– А хто тебе просить? – запитав Йоссар’ян.

– Ти не хочеш зі мною переспати? – з подивом вигукнула дівчина.

– Навпаки, я не хочу з тобою танцювати.

Та вона вже схопила Йоссар’яна за руку й потягла на середину зали. Танцювати Лючана вміла ще гірше, ніж він, зате віддавалася музиці з такою нестримною насолодою, якої він зроду ні в кого не бачив, і вони шаліли в буйному джит-тербагу під завивання музичного автомата, поки Йоссар’ян не відтанцював собі всі ноги і не потяг її до столика, де сиділа геть уже сп’яніла краля, що призначалася для нього. З розхристаної оранжевої шовкової блузки в неї вивалювались пишні груди в білому мереживі готового от-от луснути бюстгальтера. Вона безсоромно обіймала Аарфі, обмінюючись водночас солоними жартами з Хлюпом, Весслом, Малюком Семпсоном та Голодним Джо. Коли вони вже підходили до цієї теплої компанії, Лючана раптом дала йому такого штурхана в спину, що столик той відлетів кудись убік, а вони знову залишилися вдвох. Це була висока на зріст, товариська, життєрадісна кокетлива красуня з довгим волоссям і високим бюстом. Майже богиня.

– Добре, – мовила вона, – тепер ми можемо піти повечеряти. Але спати з тобою я все одно не буду.

– А хто тебе просить? – запитав здивований Йоссар’ян.

– Ти не хочеш зі мною переспати?

– Навпаки, я не хочу з тобою вечеряти.

Та вона вже витягла Йоссар’яна на вулицю. Невдовзі вони спустились по сходах до чорноринкового ресторанчика, повного-повнісінького гарненьких жвавих щебетушок дівчат, котрі, здавалося, були добре знайомі між собою, – кожна привела з собою соромливого офіцерика якоїсь із союзницьких армій і вже встигла знайти з ним спільну мову. Страви були казково вишукані і такі ж само дорогі, в проходах між столиками туди й сюди ганяли веселі, розчервонілі власники-офіціанти, всі, як один, огрядні й лисі. Серед цієї гомінкої метушні з боку в бік перекочувались гарячі хвилі п’янкої насолоди.

Йоссар’янові любо було спостерігати, з якою пожадливістю, помагаючи собі обома руками, уминала вечерю Лючана: вона немов зовсім забула про нього, апетит же мала воістину вовчий. Лиш після того, як спорожніла остання тарілка, дівчина вдоволено зітхнула, поклала срібну виделку й ножа, млосно відкинулася на спинку крісла, вдячно усміхнулася й подарувала Йоссар’янові ніжний погляд, немов зогріла його теплим блиском своїх напівсонних чорних очей.

– Добре, Джо, – промуркотіла вона. – Тепер я б тобі дозволила…

– Мене звуть Йоссар’ян, – відказав Йоссар’ян.

– Йоссар’ян, то Йоссар’ян, – винувато осміхнулась вона. – Тепер уже можна й переспати.

– А хто тебе просить? – запитав Йоссар’ян.

– Ти не хочеш зі мною переспати? – ошелешено запитала вона.

Реготнувши, Йоссар’ян ствердно кивнув і вмить запустив руку їй під спідницю. Дівчина враз стрепенулася, наче її вжалила оса, різко крутнулася в кріслі й одвела вбік стулені коліна. Зашарівшись, вона стала ніяково обсмикувати спідницю і скоса й насторожено зиркала навкруги.

– Тепер я б тобі дозволила… – із сторожкою поблажливістю промовила вона. – Тільки ж не зараз.

– Певна річ, – погодився Йоссар’ян. – Зараз ми підемо до мене.

Дівчина глянула на нього з недовірою, тоді похитала головою і щільніше стулила коліна.

– А зараз я мушу йти додому, бо моя мамуля не любить, коли я танцюю з солдатами чи там шляюсь із ними по ресторанах, і буде сваритися, якщо я не повернуся ввечері. Ти краще дай мені свою адресу, а завтра вранці я забіжу до тебе по дорозі на роботу, і ми зробимо шури-мури. Я працюю у французькій конторі. Capisci?^[11]

– Тю, полова! – з люттю вигукнув розчарований Йоссар’ян.

– Cosa vuol dire^[12] «полова»? – запитала спантеличена Лючана.

Йоссар’яну вмить одлягло на душі і, зареготавши, він пояснив:

– Це значить, що я зараз же проведу тебе туди, куди скажеш, хоч до дідька в зуби, а потім спробую встигнути перехопити в клубі Аарфі, поки він не повів ізвідти ту шикарну кицю. У неї, може, знайдеться подруга чи тітка – хай тільки буде схожа на неї.

– Come?^[13]

– Subito, subito,^[14] – лагідно поквапив він її.– На тебе чекає твоя мамуля. Чи ти вже забула?

– Si, si. Мамуля.

Йоссар’ян покірно побрів за нею. Так вони йшли нічними вулицями чарівного весіннього Рима і врешті опинилися в метушливому хаосі автостанції, що засліпила сотнями жовтих та червоних вогнів, заглушила несамовитим виттям клаксонів, а ще більше – галасом крикливих, зарослих щетиною водіїв, які сповнювали густо просякнуте бензиновим гаром повітря страхітливими прокльонами, щедро обкладаючи лайкою один одного, своїх пасажирів, а надто – неуважних перехожих, що раз у раз лізли під самі колеса; коли ж автобуси, бува, зачіпали котрогось із тих роззяв, тоді вже прокльони виливались на голови самих лайливцівводіїв. Нарешті Лючана відчалила на якійсь допотопній зеленій чортопхайці, і Йоссар’ян що було духу рвонув назад до нічного клубу, щоб не прогавити тієї пишногрудої млосноокої, з затуманеним поглядом, фарбованої блондинки в розстебнутій оранжевій блузці. Вона, певно, вже зовсім розімліла від Аарфі, і Йоссар’ян молився на бігу, щоб у неї знайшлася для нього така ж апетитна подружка, сестра, кузина чи навіть мати, аби лиш була така сама розкішна тілом і розбещена. Саме про таку – грубу, непристойну, вульгарну, аморальну, безвідмовну хвойду він давно мріяв, саме така йому ідеально пасувала. То була справжня знахідка. Вона сама платила за себе в ресторанах, у неї була машина і квартира, а на пальці вона носила перстень з камеєю кольору лососини, який доводив Голодного Джо до блаженного екстазу: там було майстерно вирізьблено фігурки голих хлопця та дівчини на скелі. Голодний Джо чмихав, розпускав хвоста, бив копитом у пожадливому чаду, він обливався піною і просто плазував перед нею, але дівка навідріз відмовлялася продати йому той перстень, хоча Голодний Джо пропонував їй усі гроші, які могло нашкребти їхнє товариство, ще й свій супер-фотоапарат на додачу. Ні гроші, ні фотоапарати її не цікавили. Її цікавив секс.

Та коли Йоссар’ян вбіг до нічного клубу, її там уже не було. Всі розійшлися, і йому не лишалося нічого іншого, як і собі податися геть. Довго ще він понуро блукав безлюдними вулицями нічного Рима і чув себе самотнім і пригніченим, як ніколи. Відчуття самотності було особливо нестерпним від пекучої заздрості до Аарфі – той, певно, саме в цю мить пригортає в ліжку його, Йоссар’янову, кралю, котра так пасувала йому, Йоссар’янові. Більше того, Аарфі це було загалом ні до чого, бо він міг завжди знайти собі іншу кралю, ба навіть двох одразу, як отих розкішних графинь, свекруху та невістку, однаково вродливих, чорнявих, зі свіжими, червоними, тремтливими вустами, блискучих і заможних аристократок, що мешкали поверхом вище. Саме до них линули день і ніч Йоссар’янові любовні мрії. Прямуючи до офіцерських квартир, Йоссар’ян палав коханням і до Лючани, і до тієї хтивої, п’яної, розхристаної нечепури, і до вродливої заможної графині, і до її вродливої заможної невістки, хоча знав, що з цих двох жодна ніколи в житті не дозволить йому навіть позалицятися, не те що торкнутися до себе пальцем. Вони починали любенько й лагідно, мов ті кішечки, муркотіти, щойно побачивши Кристі; вони покірно умлівали перед Аарфі, а от Йоссар’яна мали за психа. Вони дружно зневажали його і завжди бридливо сахалися, коли він робив їм нескромні пропозиції чи хотів їх лиш помацати, здибавши, скажімо, на сходах. Обидві були чарівні, породисті самочки, гострі на язик, – їхні рожеві язички і справді були пружні та гострі, а жаркі губенята схожі на солодкі, соковиті, ледь перезрілі сливки. Так, це були особи екстра-класу, і хоча Йоссар’ян точно не уявляв собі, що таке той екстра-клас, але твердо знав, що сам він до нього не належить, і вони це теж знали. Він виразно малював собі в уяві їхню білизну – матово-чорну чи переливчасто-опалову, облямовану тонким вишуканим мереживом, шовковисту й невагому: вона щільно облягала ті гнучкі, тендітні білогруді тіла, напоєна нестерпно-звабливим пахом зніженої плоті та екзотичних банних солей. Він мало не задихнувся враз від цього неземного аромату, і йому знову закортіло бути на місці Аарфі, в грубих, вологих, п’яних обіймах тієї розкішної безсоромної хвойди, якій на нього просто начхати – вона про нього і не згадає ніколи.

Проте, коли Йоссар’ян повернувся додому. Аарфі був уже там, і Йоссар’ян витріщився на нього з таким же розпачливим подивом, як і вранці, над Болоньєю, коли той стовбичив поруч із ним у носовій кабіні літака, немов якась містична, невідворотна, фатальна згуба.

– Що ти тут робиш? – запитав Йоссар’ян.

– Так, так, запитай у нього, що він тут робить! – з люттю вигукнув Голодний Джо.

Малюк Семпсон, театрально застогнавши, притулив вказівний палець до скроні, ніби збирався пустити в себе кулю. На хлопчачому обличчі п’ятнадцятирічного Хлюпа застиг байдужий, бездумний вираз: він старанно видував бульбашки з м’якої жувальної гумки, а водночас жадібно дослухався до всього, що діялося. Тим часом Аарфі, самовдоволено викотивши пузо, неквапливо походжав туди й сюди і вибивав люльку об долоню: це ж так приємно – відчувати себе в центрі загальної уваги.

– То ти що – не пішов з нею? – запитав його Йоссар’ян.

– Як це не пішов? – озвався той. – Невже я, по-твоєму, здатний залишити дівчину серед ночі напризволяще?

– І вона тебе не впустила?

– Як це не впустила? – І Аарфі з гідністю гмукнув. – Навпаки, вона не хотіла мене відпускати, можеш бути спокійний. Та тільки старий добрий Аарфі не так вихований, щоб підпоїти нещасне дівча, аби лиш із ним переспати. І взагалі – за кого ти мене маєш? Я не гвалтівник.

– Гвалтівник? – ошелешено зойкнув Йоссар’ян. – Та їй же до смерті кортіло з кимось переспати! Вона тільки про це весь вечір і торохтіла.

– Тому що трохи перепила, – пояснив Аарфі.– Потім я поговорив з нею, і вона прийшла до тями.

– От падлюка! – вигукнув Йоссар’ян і знесилено плюхнувся поруч із Малюком Семпсоном на диван. – Значить, вона була тобі не потрібна? То якого ж чорта ти не віддав її комусь із нас?

– От бачиш, – озвався Голодний Джо. – Йому треба лікуватися, у нього не всі дома.

Йоссар’ян згідливо кивнув і з цікавістю поглянув на Аарфі.

– Послухай-но, Аарфі, а ти взагалі коли-небудь спав із бабою?

Аарфі знову реготнув. Така розмова явно була йому до смаку.

– За мене ти не турбуйся. Я їх нашпилюю, як метеликів. Але я ніколи не чіпаю порядних дівчат. У мене нюх на порядних дівчат, і я їх ніколи не нашпилюю, тобі ясно? А це – пристойна дівчина і з пристойної родини. Ти ж бачив, скільки в неї грошей? До речі, коли я сказав їй у машині, що порядним дівчатам не до лиця такі персні, вона в ту ж мить зняла свого й викинула геть у вікно.

– Що-що? – вереснув Голодний Джо і аж підскочив, немов од нестерпного болю. – Повтори, що ти зробив, падлюко! – Трохи не плачучи, він заходився лупити Аарфі кулаками. – Тебе мало вбити, паршива тварюко! Він смердючий гріховода, ось хто він! Паскудний нелюд і виродок, бездушний виродок – ось хто він такий!

– Із виродків виродок, – підтвердив Йоссар’ян.

– Це ви про що, хлопці? – запитав Аарфі із щирим подивом. Він відчув нарешті якусь прикрість: – Та перестань мене дубасити, Джо, та перестань-бо, – втягуючи голову в свої пухкі, як подушки, плечі, благав він із тихою посмішкою. – Ну, кому я кажу?

Та Голодний Джо і далі махав кулаками, аж поки Йоссар’ян не схопив його за карк і не виштовхнув до спальні. Тоді понуро почвалав до своєї кімнати, роздягся й ліг. А за мить уже був ранок, і хтось термосив його за плече.

– Хто там мене будить? – простогнав він.

Це була Мікаела, їхня покоївка, кощава, життєрадісна простушка. Вона розбудила його, бо до нього прийшли. Лючана! Він не вірив власним вухам. Але коли за Мікаелою зачинилися двері, Лючана залишилася з ним сам на сам. Миловидна, ставна, чарівна, вона вся буяла невгамовною життєвою силою і, враз спохмурнівши, застигла посеред кімнати, з люттю витріщившись на Йоссар’яна. Та дарма – перед ним, широко розставивши свої прекрасні, могутні, як дві стрункі колони, ноги, взуті в білі літні чобітки на підборах-чарочках, стояла жива богиня в чепурнім зеленім платтячку і з великою білою пласкою шкіряною сумкою в руці, яка дуже пасувала її вбранню і вогненний дотик якої до своєї фізіономії зненацька відчув Йоссар’ян, як тільки вискочив з ліжка, щоб обмацати любу гостю. Отетерілий, він відскочив на безпечну відстань, потираючи палаючу щоку.

– Свиня! – злостиво прошипіла Лючана, ніздрі її гнівно затріпотіли від палкого обурення. – Vive com’un animale!^[15]

Сповнена презирства й відрази, вигукуючи розлютілим гортанним голосом нові й нові лайки, Лючана перебігла кімнату, порозчиняла навстіж всі три високих вікна і впустила всередину сліпуче денне світло й потік свіжого, живодайного повітря, який ураз ніби вимів звідси затхлий дух в’язниці. Потім Лючана поклала сумку на крісло й заходилась наводити лад у кімнаті, спритно прибираючи все, що в безладді валялося там і тут, зібрала докупи брудні шкарпетки, носовички, білизну й закинула до комода, а штани й сорочку повісила в шафу.

Йоссар’ян як обпечений кинувся до ванної і якнайретельніше почистив зуби, умився й зачесався. Коли повернувся до спальні, всюди було прибрано, а Лючана вже кінчала роздягатися. Обличчя в неї було лагідне й спокійне. Знявши кліпси й поклавши їх на комоді, дівчина в одній лише рожевій сорочці босоніж потупцяла до ліжка. Перш ніж лягти, Лючана ще раз пильно оглянула кімнату, бо хотіла переконатися, чи, бува, не забула чогось прибрати, а тоді відкинула ковдру й блаженно розтяглася в ліжку, схожа на велику гарну кицьку. Потім, із млосним хрипким муркотінням, поманила його до себе.

– Ну-от, – прошепотіла вона, нетерпляче простягаючи руки йому назустріч, – тепер уже я тобі б дозволила…

Вона встигла ще набрехати щось йому про нареченого, з яким вона пробула всього одну ніч, а потім він пішов на війну й загинув, та ця побрехенька виявилась дуже схожою на правду, бо не встиг Йоссар’ян почати, як вона вже закричала «finito!»,^[16] і все дивувалася, що це він робить, аж поки він не «фінітував», і тоді вже став пояснювати їй, що й до чого.

Він закурив сигарету, а другу запалив для неї. Лючана була в захваті від його загару, однаково темного по всьому тілу, а він поцікавився, чому вона не знімає своєї рожевої сорочки. Сорочка була скроєна під чоловічу майку, а під нею на спині у Лючани ховався невидимий шрам, показати який вона рішуче відмовилася, лише сказала про нього. Вона вся напружилась, як сталева пружина, коли він обережно, кінчиком пальця провів по довгому нерівному рубцю від лопатки й до поясниці. Його аж пересмикнуло, коли він подумав про кошмарні ночі, які їй довелось провести в лікарні, то волаючи від болю, то дурманіючи від наркозу, то знову приходячи до тями в похмурій палаті, де все було просякнуто ефіром, хлоркою, запахом поту, смородом гнилої плоті та екскрементів, а навколо, безшумно ступаючи гумовими підошвами, немов привиди, блукали медсестри й лікарі в білих халатах.

Лючану поранило під час повітряного нальоту.

– Dove?^[17] —запитав він і з тривогою затамував подих, чекаючи відповіді.

– Napoli.^[18]

– Німці?

– Americani.^[19]

Йому відразу защеміло серце. Йоссар’ян відчув, що палко кохає її. Він запитав, чи не пішла б вона за нього заміж.

– Tu sei pazzo,^[20] – лагідно всміхнувшись, відказала вона.

– Чому це я божевільний?

– Perchè non, posso sposare.^[21]

– Чому ти не можеш вийти заміж?

– Бо я не дівчина, – відповіла вона.

– А кому яке до того діло?

– Та хто на мені жениться? Кожен хоче взяти незайману дівчину.

– Дарма. Я візьму тебе таку, яка ти є.

– Ma non posso sposarti.^[22]

– Чому ти не можеш вийти за мене заміж?

– Perchè sei pazzo.^[23]

– Чому це я божевільний?

– Perchè voui sposarmi.^[24]

Йоссар’ян насмішкувато наморщив лоба, немов силкуючись осягнути таку дивовижну логіку.

– Отже, ти не хочеш вийти за мене заміж, бо я божевільний, і кажеш, що я божевільний, бо хочу на тобі женитися? Так?

– Si.

– Tu sei pazz! – загорлав він.

– Perche?^[25] – обурилась вона, рвучко підвелася й сіла в ліжку. Її звабні кулясті груди гнівно й визивно тріпотіли під рожевою сорочкою. – Чому це я божевільна?

– Бо не хочеш вийти за мене заміж.

– Stupido!^[26] – вигукнула дівчина, гучно й боляче ляснувши його по плечу. – Non posso sposarti! Non capisci? Non posso sposarti.^[27]

– Авжеж, авжеж. Розумію. A чому ти не можеш вийти за мене заміж?

– Perchè sei pazzo!

– Чому це я божевільний?

– Perchè vuoi sposarmi.

– Але я хочу бути з тобою. Carina, ti amo,^[28] – пояснив він лагідно кладучи її поруч себе. – Ті amo molto.^[29]

– Tu sei pazzo, – вдоволено промуркотіла вона.

– Perchè?

– Бо ти кажеш, що кохаєш мене. Як це можна кохати дівчину, яка вже не дівчина?

– А що ж іще робити, коли я не можу на тобі женитися?

Лючана рвучко випросталася й розлючено глянула на нього. Вигляд у неї був загрозливий.

– А чому це ти не можеш на мені женитися? – в’їдливо запитала вона, готова щомиті огріти його ляпасом, хай він тільки скаже щось не те. – Лише тому, що я не дівчина?

– Ні, ні, моя радість, заспокойся. Тому, що ти божевільна.

Дівчина безтямно витріщилась на нього, силкуючись збагнути, яка нова образа криється в його словах, і раптом задерла голову й весело, вдячно розреготалася. А нареготавшись, уже лагідніше і прихильніше глянула на Йоссар’яна. Розкішна ніжна шкіра на її смаглявому обличчі ще потемнішала від припливу крові, щоки взялися гарячим рум’янцем, очі стуманіли. Йоссар’ян ще не бачив її такою гарною. Він загасив обидві сигарети, і, не кажучи ні слова, вони знову обнялися і злилися в довгому цілунку. Аж тут до кімнати зазирнув, забувши постукати, неприкаяний Голодний Джо. Він хотів спитати, чи не подасться Йоссар’ян разом із ним до міста полювати на дівчат. Побачивши їх, Джо на мить застиг, як укопаний, тоді прожогом вискочив геть. І так само прожогом вискочив з ліжка Йоссар’ян, крикнувши Лючані, щоб швидше вдягалася. Вона не тямила себе з подиву. Йоссар’ян рвучко схопив дівчину за руку і штовхнув до її лахів, а сам скочив до дверей, бо Голодний Джо з фотоапаратом у руці вже досяг порога. Йоссар’ян усе-таки встиг зачинити двері, хоч і не зовсім: Голодний Джо просунув ногу між двома половинками і ніяк не хотів витягати назад.

– Впустіть мене! – слізно благав він, вигинаючись у судомах, мов епілептик. – Впустіть! – Потім змінив тактику, зазирнув крізь щілину й заговорив до Йоссар’яна, намагаючись зобразити на обличчі улесливу усмішку. – Я не є Голодний Джо, – переконано пояснював він. – Я є дуже-дуже великий фотограф із журналу «Лайф». Дуже великий фото на великий обкладинка. Я зроблю тебе дуже велика зірка Голівуд, Йоссар’яне, тільки впусти. Multi dinero.^[30] Multi розлучень. Multi шури-мури – день і ніч! Si, si, si!

Він на мить одхилився назад, щоб сфотографувати ще не одягнену Лючану, і, скориставшись із цього, Йоссар’ян уже щільно причинив двері. Голодний Джо став оскаженіло налітати на них усім тілом, одбігав, збирав усі свої сили і з розгону налітав ізнову. В перервах між цими атаками Йоссар’ян спромігся сяк-так одягтися. Лючана теж уже було надягла своє біло-зелене плаття, але тепер підняла поділ до пояса, щоб натягти трусики. Неспроможний спокійно дивитись, як зникає під тканиною жадане тіло, Йоссар’ян простяг руку, і, вхопивши дівчину за підняту литку, притяг до себе. Вона підскочила на одній нозі й міцно пригорнулась до нього. Розчулений Йоссар’ян трепетно цілував її вуха й заплющені очі, гладячи пружні сідниці; Лючана тихенько муркотіла, охоплена жагою. Та за мить хирляве тіло відчайдушного Голодного Джо знову накинулося на двері – і то з такою несподіваною силою, що обоє мало не впали.