Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)

– Це для мене справа принципу! – жорстко проказав Майло, рішуче відхиляючи таку ідею. – Уряд існує для того, щоб урядувати, а не для того, щоб торгувати, і я був би не я, коли б став уплутувати уряд у мої справи… Хоча справді діловий уряд не може не сприяти діловим людям! – майже одразу, ляснувши себе по лобі, пригадав він і провадив далі жвавіше: – Це слова Колвіла Куліджа, президента США, – отже, це правда. А що жоден сучий син не хоче відкупити в мене моєї єгипетської бавовни, то як же я на ній зароблю, якщо мій рідний уряд у мене її не відкупить? Адже це його прямий обов’язок, правда? – Тут Майло раптом скис, обличчя його знову стало понурим та заклопотаним. – Тільки от яким чином примусити уряд це зробити?

– А ти дай у лапу кому слід.

– Щоб я давав хабара? – Такої образи Майло не чекав. Він аж утратив рівновагу і мало не звалився з дерева – на цей раз він таки скрутив би собі в’язи. – І тобі не соромно? – суворо ганив він Йоссар’яна. Спопеляючим вогнем праведного обурення дихали його роздуті ніздрі: ще мить, і, гляди, задимлять оті рудуваті вусики над міцно стуленими губами. – Підкуп або хабарництво карається законом, і ти прекрасно це знаєш, – напутливо мовив він. – Але ж одержання прибутку – цілком законна річ, га? Виходить, підкуп заради одержання чесного прибутку не може каратися законом. Ну, звичайно, не може! – впевнено вигукнув він, та вмить знову гірко скривився. – От тільки кому я дам того хабара?

– О, про це не турбуйся, – криво посміхнувшись, заспокоїв його Йоссар’ян. У цю мить сонну тишу розірвало двигтіння моторів – то джипи й санітарна машина заднім ходом виїздили на дорогу. – Ти лиш наготуй добрячого хабара, а лапа сама знайдеться. І, головне, грай з відкритими картами, нічого не приховуй. Кажи відверто, чого тобі треба і скільки ти за це готовий дати. Бо ж варто їм побачити, що ти соромишся чи вагаєшся, і ти вже вскочив у халепу.

– Слухай, Йоссар’яне, а давай-но провернемо це разом, – запропонував Майло. – Я не довіряю хабарникам. Врешті, це ж ті самі грабіжники, тільки без ножа.

– Не бійся, все буде гаразд, – запевнив його Йоссар’ян. – А як трапиться якийсь клопіт, кажи, що безпека країни вимагає режиму найсуворішої урядової закупівлі єгипетської бавовни.

– Але ж так воно і є,– врочисто підтвердив Майло. – Монопольна урядова закупівля єгипетської бавовни значно зміцнить обороноспроможність Америки.

– Звичайно, зміцнить. Та коли й це не допоможе, додаймо від цього залежить добробут тисяч американських родин.

– Од цього справді залежить добробут мільйонів американських родин!

– От бачиш, – мовив Йоссар’ян. – У тебе виходить краще, ніж у мене. В твоїх устах це навіть схоже на правду.

– Бо це і є правда! – проголосив Майло. До нього вже повернулася самовпевненість.

– Авжеж, авжеж. Головне – і далі говори це з такою самою переконаністю.

– Востаннє питаю: хочеш діяти разом зі мною?

Йоссар’ян заперечливо похитав головою.

Майлові несила було марнувати час. Він рвучко запхав до нагрудної кишені рештки свого «бавовняного зефіру» і обережно поповз уздовж гілки до стовбура. Потім, незграбно обхопивши обіруч гладенький темно-сірий стовбур, почав злазити додолу, весь час зісковзуючи своїми слизькими шкіряними черевиками й ризикуючи от-от зірватися й таки скрутити собі в’язи. Та на півдорозі Майло раптом передумав і знову подерся вгору. Дрізки кори заплуталися в його вусиках, спітніле обличчя було червоне від натуги.

– І все-таки не ходи голяка, одягни форму, – заклопотано порадив він Йоссар’янові.– А то, боронь боже, це ще ввійде в моду, тоді я довіку не позбудуся цієї проклятущої бавовни.

25. Капелан

Уже не вперше за останній час капелана мучили тяжкі роздуми: що ж воно діється на білому світі? Як це терпить бог? І як тут зберегти силу духу та переконання? Бути священиком-анабаптистом в армії США, навіть якщо і все гаразд, річ непроста: без твердої віри – це нестерпна мука.

Всілякі горлодери нагонили на капелана страх. Напористі хами, як-от полковник Пескарт, примушували його перебувати в постійному стані безпорадності й самотності. Куди б він не поткнувся, в армії його всюди мали за чужака. Мало того, що солдати й офіцери ставились до капелана зовсім не так, як до всіх інших солдатів та офіцерів, – навіть військові священики інших віросповідань виявляли один до одного куди більше приязні, аніж до нього. В світі, де успіх – єдине мірило доброчесності, йому судилось бути невдахою. Він з болем усвідомлював, що йому фатально бракує церковницького апломбу і того елементарного «savoir-faire»,^[38] уміння жити, на які спиралося процвітання бізлічі його колег інших віросповідань чи із інших сект. Доля просто не приготувала його для успіху. Він вважав себе бридкою істотою, а єдине, про що мріяв од зорі до зорі,– це бути вдома, біля рідної дружини.

Насправді ж відкрите, бліде, тонке, немов вирізьблене з пісковика обличчя капелана було напрочуд гарним і цілком гармоніювало з його допитливим, чуйним, безхитрим розумом, вільним од будь-яких забобонів.

Хто зна, а може, він і справді є Вашінгтон Їрвінг? Може, то він ставив ім’я Вашінгтона Ірвінга під тими листами, про які не мав жодної гадки? Подібні провали пам’яті, як він знав, давно відомі медицині. І знав, що нічого не можна знати напевне, навіть того, що нічого не можна знати напевне. Капелан цілком виразно пам’ятав – чи просто в нього було враження, що він цілком виразно пам’ятав, – своє відчуття, ніби десь уже бачив Йоссар’яна раніше, коли вперше побачив його на шпитальній койці. Він пригадав, що мав таке ж тривожне відчуття через два тижні, коли Йоссар’ян зайшов до його намету й попрохав допомогти йому звільнитися від подальшої участі в бойових операціях. Але на той час, звичайно, капелан уже встиг познайомитися з Йоссар’яном і не де-небудь, а саме в тій химерній, неймовірній шпитальній палаті, всі пацієнти якої скидались на правопорушників, за винятком хіба що нещасного, сповитого від голови до п’ят у білі бинти й замурованого в гіпс вояка, котрого якось опівдні знайшли мертвим з термометром у роті. Але капеланові здавалося, що була ще одна зустріч, сповнена потаємного значення і куди важливіша, ніж при відвідинах шпиталю, – йому здавалося, що він зустрічався з Йоссар’яном у якусь вельми віддалену, майже небувалу, чи, сказати б, духовну епоху їхнього існування, і ще тоді зробив наперед те безнадійне визнання – те ж саме, що пробелькотів при зустрічі у своїм наметі: що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.

Болісні сумніви такого роду день і ніч гризли змучену капеланову душу, обмежену хирною тілесною оболонкою. Чи існує якась одна істинна віра і чи є загробне життя? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки, і чим займався господь у безкрайньому океані вічності, перш ніж створити світ? Навіщо було ставити застережний знак на Каїновому чолі, якщо на світі тоді не існувало інших людей, від яких його треба було застерегти? Чи були дочки в Адама і Єви? Такі й подібні, великі та складні питання буття тривожили його невідступно. Однак найважливішим з усіх було для нього питання зичливості та гречності. До сьомого поту бився капелан в лещатах сумнівів, неспроможний ні розв’язати, ні відкинути як нерозв’язні корінні проблеми буття. Він постійно перебував у стані розпачу і ніколи не втрачав надії.

– А вас часом не навідує відчуття, – повагавшися, запитав він Йоссар’яна, який сидів у його наметі, тримаючи в руках пляшечку теплої кока-коли – єдине, чим міг утішити його капелан, – що ви перебуваєте в ситуації, яку вже колись переживали, хоча добре знаєте, що перебуваєте в ній уперше? – Йоссар’ян неуважно кивнув, думаючи про щось своє, а капелан аж частіше задихав від солодкого передчуття: наближався момент, коли, поєднавши зусилля своєї волі з зусиллям волі Йоссар’яна, він розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, за якою ховаються таємниці буття. – А зараз у вас такого відчуття немає?

Йоссар’ян похитав головою й пояснив капеланові, що déjà vu виникає в людини через нетривале запізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі повинні реагувати на роздратування одночасно. Та капелан, власне, не слухав його. Він був розчарований, але не дуже повірив Йоссар’янові, бо вважав, що одержав віщий знак – таємне й загадкове знамення, про яке поки що не наважувався згадати уголос. Грізне знамення те говорило або про його богонатхненне прозріння, або про хворобливі галюцинації: він був або блаженний, або безумний. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Та не виключено, що існували ще й інші vus, про які він навіть не чував, і лиш одне з них могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливе навіть таке: ніщо з тих подій, які він вважав реальними, насправді не мало місця, то всього лиш аберація пам’яті, а не реальне переживання, і насправді капелан навіть ніколи й не думав, нібито раніш бачив те, про що думає зараз, а просто якось він подумав, що бачив це, і його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, – це всього лиш ілюзія ілюзії, тобто він лише зараз уявив собі, буцімто колись бачив на дереві, що росте на цвинтарі, живого голого чоловіка.

Капелан уже давно усвідомив, що він не дуже пасує до своїх обов’язків, і частенько питав себе, а чи краще йому жилося і служилось би, коли б він став рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником? У нього не було справжніх друзів. До того, як познайомився з Йоссар’яном, він не почувався вільно з жодною людиною в полку, та й із Йоссар’яном йому було нелегко: від нього можна було щомиті чекати ще якоїсь дикої витівки проти начальства, кожна з яких примушувала капелана завмирати від захвату й страху водночас. Проте капелан відчував себе в цілковитій безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі в товаристві Йоссар’яна й Данбара чи навіть Кристі й Макпростака. Він сидів з ними, і цього йому було цілком досить, бо, по-перше, сама собою вирішувалась проблема, де і з ким сидіти, а, по-друге, це рятувало його від небажаного спілкування з іншими офіцерами, які завжди з перебільшеною сердечністю вітали його, а потім весь час напружено чекали, коли ж він подасться геть. Од самої його присутності багатьом робилось ніяково. Всі начебто ставились до нього надзвичайно чемно, але ніхто не виявляв щирої сердечності; кожен був готовий з ним побалакати, і ні від кого не чув він теплого людського слова. Інша річ – Йоссар’ян та Данбар: от вони поводилися з ним цілком невимушено, і йому було з ними майже затишно. Вони навіть стали на його захист одного вечора, коли полковник Пескарт знову хотів був витурити його з офіцерського клубу. Йоссар’ян тоді так рішуче підвівся, готовий утрутитися, що Кристі злякався за нього й мимоволі загорлав: «Йоссар’яне!» Почувши це прізвище, полковник Пескарт весь пополотнів і, на загальний подив, у паніці позадкував та раптом зіткнувся з генералом Бидлом. Той бридливо відштовхнув його ліктем і тут же звелів, щоб полковник наказав капеланові відвідувати офіцерський клуб щовечора.

Призвичаїтись до раптових змін свого статусу в офіцерському клубі було для капелана не менш морочливо, аніж пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку він за розкладом має обідати того чи іншого дня. Взагалі він би погодився залишитись вигнанцем із офіцерського клубу, коли б не та втіха, яку діставав від спілкування зі своїми новими приятелями. А, крім офіцерського клубу, капеланові ходити було нікуди. Він проводив цілий вечір за одним столиком з Йоссар’яном та Данбаром над майже не початим келихом густого солодкого вина і весь час тихо й соромливо усміхався, незграбно крутячи в руках кукурудзяну люльку, яку час од часу натоптував тютюном, щоб зробити одну-дві затяжки, – просто так, про людське око. Говорив він лише тоді, коли до нього звертались, зате охоче слухав Кристі, чиї слізливі, гірко-солодкі лементування дуже часто відлунювали в його душі думками про власні митарства й викликали приплив журби за жінкою та дітьми. Капелан незмінно погоджувався з Кристі, навіть підбадьорював його співчутливими кивками, а сам зі світлим жалем думав: і який же він іще юний, щирий та недосвідчений! Скромник Кристі не дуже хвалився, що його кохана – проститутка, і капелан уторопав це лише з цинічних клинів капітана Гадда, який проходячи повз їхній стіл, щоразу фамільярно підморгував капеланові й кидав Кристі щось єхидно-бридке. Це страшенно не подобалось капеланові, і він насилу стримувався, щоб не зичити лиха капітанові Гадду.

Ніхто, навіть Кристі, здається, не усвідомлював по-справжньому, що він, капелан Олберт Тейлор Святмен, – не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, лагідна, гарненька дружина, яку він палко любив, і трійко маленьких блакитнооких діток з ніжними личками, риси яких вже встигли стертися в пам’яті; ставши дорослими, вони вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не подарують йому, що через його сан їм доведеться не раз потрапляти в незручне становище. Чому ніхто не хоче зрозуміти, що насправді він зовсім не дивак, а нормальна, доросла, тільки страшенно самотня людина, що намагається вести нормальне, доросле, хай навіть самотнє, життя? Хіба з нього не потече кров, як його штирхнути ножем? Хіба ж він не засміється, як його полоскотати? Здається, їм ніколи не спадало на думку, що й у нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, почуття й уподобання, що його може ранити та сама зброя, можуть зогріти або застудити ті самі вітри, що і їсть він ту саму їжу, хоча, гай-гай, щоразу в іншій їдальні? Єдиний, хто справді розумів, що в капелана є душа, був капрал Безбог, бо він умів брутально плювати йому в ту душу, звертаючись через його голову до полковника Пескарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Його жінка була єдиною істотою, на яку він міг цілком покластись, і коли б йому дали спокій, дозволили ніколи не розлучатися з нею та зі своїми дітками, капелан нічого більше від життя й не бажав би. Капеланова дружина була стримана, мила, тендітна чорнокоса жінка років за тридцять віком, дуже приваблива, з осиною талією і спокійними, розумними очима на жвавому дитячому личку; усміхаючись, вона показувала сліпучо-білі, гостренькі зубки. Капелан потроху вже забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи фотографії, мав враження, ніби бачить їх уперше. Він любив дружину й дітей з такою невгамовною жагою, що часом хотів упасти на землю й ридати, мов усіма покинутий, бездомний каліка. Його невідступно мучили кошмарні видіння: уява малювала жахливу загибель родини від якоїсь страшної хвороби або від нещасного випадку. Страх перед невиліковними недугами, як-от рак чи лейкемія, отруював кожну хвилину його самотніх роздумів; по кілька разів на тиждень він переживав смерть свого наймолодшого сина, ще немовляти, бо так і не навчив дружину, як зупиняти артеріальну кровотечу; в німому заціпенінні, обливаючись сльозами, він споглядав, як одного за одним, цілою низкою, всіх членів його родини вбиває електрикою від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло добре проводить струм; майже щоночі всі четверо гинули в полум’ї, бо вибухала газова колонка й загорався їхній дерев’яний двоповерховий будиночок; він бачив з усіма страхітливими, од яких стигла кров, подробицями, ніби п’яний дебіл водій перетворює на липку криваву масу любе тендітне тіло його дружини, приперши її машиною до цегляної стіни критого ринку, а якийсь благопристойний на вигляд сивоголовий джентльмен тягне за ручку геть від цієї жахливої сцени його заплакану п’ятирічну доньку, відвозить її до старого піщаного кар’єру, гвалтує там і калічить на смерть, а тим часом повільно конають з голоду двоє молодших його діток, бо теща, яка мала за ними доглядати, впала трупом біля телефону від розриву серця, коли дізналася, що сталося з її дочкою. Дружина, лагідна, мила, турботлива, просто випромінювала милосердя, і капелан палко мріяв торкнутись її теплої руки, погладити чорні шовкові коси, почути рідний заспокійливий голос. Як особистість вона була сильніша за нього. Раз чи два на тиждень він надсилав додому коротенькі бадьорі листи, а сам ладен був цілісінькими днями писати любовні послання розпачливою рукою, виливаючи на папері щирі освідчення у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також викладати детальні інструкції щодо того, як робити штучне дихання. В пориві гострого жалю до себе йому кортіло висловити їй всю свою розпуку, всю нестерпну самотність, а також попередити, щоб вона ховала від дітей подалі борну кислоту й аспірин і переходила вулицю лише при зеленому світлі. Але він не хотів її хвилювати. Істота добра, тонка, співчутлива, вона сама інтуїтивно відчуває, як йому тут важко. Марячи про той день, коли вони нарешті знову будуть разом, капелан незмінно і ясно бачив її в своїх гарячих обіймах.

Відчуття, що він ошуканець, найлютіше гризло капелана, коли він керував похоронною відправою, і він аніскілечки не здивувався б, якби виявилося, що ота мара на дереві була виразом осуду всевишнім блюзнірства й гордині, що він їх не може в собі подолати, роблячи боже діло. Напускати на себе врочистість, симулювати горе, вдавати, ніби тобі, як нікому іншому, все відомо про таємниці замогильного життя, і все це – перед лицем такого грізного й незбагненного явища, як смерть, – здавалося капеланові найтяжчим із злочинів. Він пригадував – чи був майже переконаний, що пригадує,– сцену на цвинтарі до найменших подробиць. Він і досі бачив як наяву майора Майора та майора Денбі: вони стояли обабіч нього, похмурі, мов кам’яні стовпи на руїнах; він міг би подумки перелічити всіх рядових і сказати точно, хто з них де стояв; він бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, огидну труну й велику пухку купу червонувато-брунатної землі, що переможно громадилась над могильною ямою, – і над усім цим важке, нерухоме, позбавлене глибини, гнітюче небо, дивовижна порожнява й непроникна блакить якого діяли на душу, мов отрута. Забути все це неможливо, бо все це стало частиною і тлом найнезвичайнішої події в усьому його житті – події, що, можливо, належала до чудес, а можливо, й до царини патології: йому привидівся голий на дереві. Як це можна пояснити? Це не було «вже бачене „чи“ ніколи не бачене» і, напевно, не було «майже бачене»; жодна з категорій déjà vu, jamais vu, presque vu не могла в собі цього вмістити. Тоді, можливо, то був просто привид? Душа небіжчика? Небесний ангел чи пекельний дух? А можливо, весь цей фантастичний епізод – це всього лиш витвір його хворої уяви, продукт власної звироднілої капеланової свідомості й деградованого розуму? Можливості того, що на дереві й справді сидів хтось голий (і не тільки він, бо незабаром до голого приєднався ще один тип, одягнутий з голови до п’ят у зловісно-темне вбрання, з рудуватими вусиками; сидячи на гілляці, він навіть виконав якийсь ритуал: вклонився і подав голому брунатний келих, з якого той щось відпив), такої можливості капелан не міг навіть припустити!

Капелан щиро прагнув допомогти всім і кожному, але був неспроможний допомогти нікому, навіть Йоссар’янові. Він постановив нарешті схопити бика за роги – зробити таємний візит до майора Майора й перевірити, чи не вигадує Йоссар’ян, коли каже, що полковник Пескарт примушує своїх підлеглих виконувати більше бойових завдань, аніж в інших авіаполках. На цей зухвалий вчинок капелан наважився після чергової сварки з капралом Безбогом, тільки-но запив теплуватою водичкою з фляжки свій звичний безрадісний сніданок – шоколадний батончик «Молочний шлях» та бісквіт «Дитяча радість». Він вирушив до майора Майора пішки, скрадаючись, щоб його не помітив капрал Безбог, безшелесно перебіг через лісок, а коли обидва намети на галявині зникли за деревами, спустився до рову покинутої залізниці, там іти було легше. Капелан квапливо ступав по скам’янілих дерев’яних шпалах, а в серці у нього клекотів гнів щирого бунтівника. Того ранку його по черзі ображали й залякували полковник Пескарт, підполковник Порк і капрал Безбог. Ні, він, кінець кінцем, має показати їм, що не дасть собою попихати! Невдовзі його хворим легеням забракло повітря, але він і далі мало не біг, боячись, що варто вповільнити крок, як від його рішучості не залишиться й сліду. Раптом він помітив військового, що брів йому назустріч поміж іржавими рейками. Щоб його не побачили, капелан хутко вискочив з рову і, пірнувши в густі чагарі, почимчикував далі тінистим лісом по вузькій і звивистій, порослій мохом стежці, що вела в тому ж напрямку. Йти тут було важче, але він просувався вперед із тією ж несамовитою, відчайдушною звагою, раз у раз посковзуючись і спотикаючись, дряпаючи руки об колюче гілля, що заступало шлях. Нарешті чагарі та кущі високої папороті розступилися, і капелан, зігнувшись, прошмигнув повз брудно-оливковий причіпний фургон на шлакоблокових опорах, що його помітив ще здалеку крізь поріділий чагарник. Далі проминув намет, біля якого вигрівався на осонні лискучий перлисто-сірий кіт, потім ще один фургон на шлакоблоках і кінець кінцем вигулькнув на галявину, де розміщалась Йоссар’янова ескадрилья. Його губи були солоні від поту, але капелан, не зупиняючись, швидко перебіг галявину й увірвався до штабного намету, де назустріч йому підвівся кощавий, сутулий, вилицюватий штабний писар-сержант із довгими білявими патлами і чемно повідомив, що капелан може зайти, бо майор Майор щойно вийшов.

Капелан подякував коротким кивком голови і попрямував повз письмові столи з друкарськими машинками до брезентової завіси в глибині намету. Піднявши край завіси, він ступив уперед крізь утворений таким чином трикутний отвір і опинився в порожньому кабінеті. Брезент опустився за його спиною. Капелан важко дихав, він страшенно упрів. Кабінет весь час залишався порожній. Йому здалося, що він чує чиїсь приглушені голоси. Минуло ще хвилин десять. Уперто зціпивши зуби, капелан набрав суворого вигляду й невдоволено озирнувся. Раптом він весь обм’як – до нього дійшов справжній сенс сержантових слів: він може зайти, бо майор Майор вийшов. Нижні чини просто збиткуються над ним! Капелан із жахом скочив убік, гіркі сльози навернулись йому на очі, з тремтячих губ зірвався жалісний зойк. Майор Майор десь далеко, а він став жертвою брутального жарту цих бездушних людців! Капелан виразно уявляв собі, як пожадливо, мов зграя хижих голодних шакалів, чигають вони там, за завісою, щоб накинутись на нього з жорстокими кпинами, образити диким реготом, тільки він з’явиться перед ними. Він картав себе за легковірність і в панічній нестямі подумав, що багато віддав би зараз за яку-небудь маску або пару темних окулярів зі штучними вусами – було б за чим сховатися! А ще краще б мати могутній, гучний бас, як у полковника Пескарта, а також широкі мускулясті плечі й залізні біцепси. Тоді він безстрашно вийшов би до своїх злостивих мучителів, і від самого його владного та впевненого вигляду вони всі, як один, підібгавши хвости, боягузливо повискакували б геть та ще й пошкодували б про свою зухвалість! Але капеланові бракувало духу зустрітися з ними віч-на-віч. Єдиним виходом із становища було вікно. Шлях був вільний, і капелан вискочив з кабінету майора Майора, мерщій шугонув за ріг намету і сплигнув до залізничного рову – тільки його й бачили!

Капелан мчав, зігнувшись удвоє, а губи його машинально кривилися в безтурботній чемній усмішці на випадок, коли б хтось зустрівся. Однак, угледівши якогось чоловіка, що брів йому назустріч, він спритно видерся по схилах рову і чкурнув у лісову хащу так, неначе за ним хтось гнався. Щоки його палали від сорому. Йому вчувалися гучні перекоти глумливого реготу, а з гущавини кущів і з крон високих дерев, знущаючись, підморгували злостиво вишкірені розпливчасті п’яні пики. Гострий, пекучий біль стрілою пронизав капеланові легені і примусив сповільнити крок. Судорожно хапаючи ротом повітря, він брів уперед, хитався і шкутильгав, мов каліка, потім, геть знесилений, заточився й грюкнувся головою об кривий стовбур дички, але встиг обхопити його руками, щоб не впасти. З кожним віддихом йому у вуха вдаряло якесь хрипке ревіння, чи, може, скрегіт заліза. Минуло чимало хвилин, довгих, як години, поки він усвідомив, що ті страшні, приголомшливі звуки народжуються у нього всередині. Поступово біль у грудях почав стихати, капелан відчув, що може стати на рівні ноги. Він нашорошив вуха. В лісі панувала тиша. Ніхто його не переслідував, не чути було гаспидського реготу. Та від того йому не стало легше: аж надто він був закаляний, зморений, прибитий горем. Тремтячими, неслухняними пальцями він так-сяк опорядкував розхристану одіж, зусиллями волі взяв себе в руки і решту шляху пройшов тихим кроком. Капелан давно боявся вмерти від розриву серця.

Джип капрала Безбога все ще стояв на галявині. Капелан навшпиньках, крадучись, обійшов ззаду капралів намет, щоб тільки не потрапити на очі його господареві й не наразитися на нові образи. Він полегшено зітхнув і квапливо прослизнув до свого житла, де побачив капрала Безбога. Той, зручно підібгавши ноги, вмостився на його ліжку. Обліплені засохлою глиною капралові черевики спирались на капеланову ковдру, він доїдав капеланову шоколадку і з глумливою посмішкою гортав капеланову біблію.

– Де це вас носить? – запитав байдужим голосом, не підводячи голови.

Капелан зашарівся.

– Я був на прогулянці в лісі,– тихо відказав він, уникаючи капралового погляду.

– Що ж, гаразд, – скинувся капрал Безбог. – Як не довіряєте мені, то й не треба! Самі побачите, як це впливає на мій моральний дух. – Він засунув собі в пащеку ще одну шоколадку й докинув із повним ротом: – Поки ви десь швендяли, у вас був гість, майор Майор.

Капелан аж підскочив з подиву.

– Майор Майор? – вигукнув він. – Майор Майор був тут?

– Ви що, оглухли? А хто ж іще?

– Куди ж він подівся?

– Сплигнув до рову й помчав, як сполоханий заєць, – хихотнув капрал Безбог. – Ну й шалапут!

– Він не казав, чого приходив?

– Казав, що йому потрібна ваша допомога в одній важливій справі.

Капелан не вірив власним вухам.

– Це майор Майор так сказав?

– Він це не казав, – уїдливо поправив його капрал. – Він це написав, поклав у конверт, заклеїв і залишив на тому столі, для вас особисто.

Капелан зиркнув на ломберний столик, що правив йому за письмовий стіл, але не побачив там нічого, крім того огидного оранжево-червоного помідора, що ним сьогодні вранці почастував його полковник Пескарт. Помідор лежав на тому ж самому місці і в тому ж самому положенні, як він його залишив, – згубний, нахабно жевріючий символ його нікчемності.

– А де ж цей лист?

– Я порвав його й викинув геть, як тільки прочитав, – відказав капрал Безбог, з ляскотом згортаючи біблію і зриваючись із ліжка. – А що таке? Чи ви вже не вірите мені на слово? – Капрал Безбог вискочив з намету і тут же повернувся, мало не збивши з ніг капелана, який хотів був знову податись до майора Майора. – Ви не вмієте керувати своїми підлеглими, – понуро повідомив він капелана. – Це ще одне ваше велике лихо.

Капелан скрушно кивнув головою і мерщій подався геть, неспроможний навіть затриматись на хвильку, щоб перепросити капрала. Він упізнав вправну руку долі, що владно втручається у всі його заміри. Адже двічі цього дня майор Майор прямував йому назустріч уздовж колії, і двічі цього дня він сам відкладав цю приготовану небом зустріч, бо тікав, як дурень, до лісу. Він нещадно ганьбив себе, щодуху поспішаючи назад, стрибаючи по нерівно покладених, порепаних шпалах. Колючий пісок і дрібний гравій набились йому в черевики та шкарпетки і роздирали до крові пальці на ногах. Його бліде, змучене обличчя мимоволі морщилося від невимовної муки. Парке серпневе сонце припікало все дужче й дужче, а до Йоссар’янової ескадрильї йти було добрячу милю. Легка капеланова сорочка вся змокла від поту, поки він дістався нарешті до місця і, не переводячи віддиху, знов увірвався до штабного намету, але його притьмом зупинив той самий кощавий, підступно-ввічливий штабний сержант у круглих окулярах і з запалими щоками. Він попросив капелана почекати надворі, бо майор Майор у кабінеті, і сказав, що зможе впустити його лише тоді, коли майора Майора в кабінеті не буде. Капелан ошелешено втупився в нього, питаючи себе, за що його так ненавидить цей сержант? Капелана мучила спрага, побілілі губи тремтіли. Що діється з людьми на білім світі? Невже їм і без того мало страждань?

Сержант простяг руку й допоміг капеланові утриматись на ногах.

– Даруйте, сер, – скрушно й сумно промовив він тихим, люб’язним голосом. – Але це наказ самого майора Майора. Він не хоче нікого бачити.

– Якраз мене він хотів бачити, – з благанням вигукнув капелан. – Він сам шукав мене, коли я був тут.

– Майор Майор вас шукав? – перепитав сержант.

– Авжеж шукав! Прошу вас, зайдіть і спитайте в нього самого.

– Боюсь, що це неможливо, сер. Мене він теж не хоче бачити. А ви не могли б залишити записку?

– Я не хочу залишати ніяких записок? Невже майор не може зробити для мене виняток?

– Винятки він робить лише в крайніх випадках. Востаннє залишив намет, коли ховали одного сержанта. А востаннє приймав у своєму кабінеті, коли його до цього примусили. Бомбардир, на прізвище Йоссар’ян, примусив…

– Йоссар’ян? – капелан весь аж просяяв, зачувши про такий збіг. Невже він стає свідком нового чуда? – Так це ж про нього я й хотів би поговорити з майором Майором. До речі, що вони тут обговорювали? Часом не кількість бойових завдань, що їх має відлітати Йоссар’ян?

– Так точно, сер, вони розмовляли саме про це. Капітан Йоссар’ян виконав п’ятдесят один виліт і просив майора Майора списати його на землю і звільнити від тих чотирьох, що залишились. Полковник Пескарт вимагав на той час всього п’ятдесят п’ять.

– І що сказав майор Майор?

– Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.

У капелана враз витяглось обличчя.

– Майор Майор так і сказав?

– Так точно, сер. Точніше, він порадив Йоссар’янові звернутись до вас. Може, ви все-таки залишили б йому записочку, сер? Ось вам папір і олівець.

Капелан похитав головою і, закусивши в розпачі пересохлу, спечену губу, понуро вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже сталося стільки подій! Лісовим повітрям дихалось трохи легше, але в горлі йому дерло й пекло. Він повільно брів кривою стежкою і сумно питав у себе, які нові злигодні зваляться ще на його голову, аж тут із густих заростів шовковиці на нього зненацька вискочив божевільний відлюдник. Від несподіванки капелан заверещав не своїм голосом.