Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)

– Даремно я тоді надав йому звання капітана! – досадливо крякнув полковник Пескарт. – Його треба було притягти до суду за те, що тим своїм другим заходом на ціль він зірвав усю феррарську операцію.

– А я не радив тобі давати йому капітана, – мовив підполковник Порк. – Та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

– Брехня. По-моєму, це ти підбив мене дати йому капітана.

– Брехня. Я підбивав тебе не давати йому капітана, та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

– Даремно не послухав.

– Ти ніколи не слухаєш мене, – з насолодою повторив підполковник Порк. – І от результат.

– Гаразд, гаразд, годі тобі ятрити старі рани. Годі! – Полковник Пескарт глибоко засунув руки в кишені і, згорбившись, одвернувся. – Замість нападати на мене, ти б краще подумав, що нам робити з ним!

– Боюся, що нам таки доведеться відправити його додому. – І, переможно хихотнувши, підполковник Порк перевів погляд на Йоссар’яна. – Так-от, Йоссар’яне, для вас війна, вважайте, скінчилася. Ми відправимо вас додому. По правді кажучи, ви цього не заслуговуєте, ось чому, між іншим, я й не заперечую. Оскільки в даний момент для нас ризиковано далі марудитися з вами, ми вирішили відіслати вас на батьківщину. Вам доведеться укласти тут одну невеличку угоду і…

– Яку ще угоду? – насторожено запитав Йоссар’ян.

– Паскудну угоду, можете бути певні,– запевнив його підполковник Порк і, закинувши голову, смачно зареготав. – Препадлючу угоду. Та ви її, безумовно, приймете.

– Це ще побачимо.

– Я певний, що приймете, хоча від цієї угоди, скажемо просто, смердить на версту. До речі, в мене до вас є запитання. Ви кому-небудь казали, що відмовились літати?

– Ні, сер, – не зморгнувши оком, відказав Йоссар’ян.

– Чудово, Йоссар’яне. – Підполковник Порк схвально кивнув. – Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас пробудиться здорове честолюбство.

– Невже він забув, що й досі триває війна? – зненацька загорлав полковник Пескарт і з люттю продмухнув свій мундштук.

– Ну, як він міг забути? – єхидно відказав підполковник Порк. – Адже ти сам хвилину тому нагадав йому про це.

Підполковник Порк зробив страждальницьку гримасу й зітхнув, немов шукаючи співчуття в Йоссар’яна. Його чорні очиці іскрились хитруватим і водночас нахабним глузуванням з полковника Пескарта. Зіпершись обома руками на край Пескартового письмового стола, на розі якого вмостився, підполковник Порк ледь підняв свої пухкі сідниці й пересунув їх далі. Його коротенькі ніжки гойдалися високо над підлогою, а черевики раз у раз грюкали об жовту дубову тумбу. Линялі шкарпетки без підв’язок сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.

– А знаєте, Йоссар’яне, – немов роздумуючи, проговорив він приязно, ледь насмішкувато і майже щиро. – Ви мені навіть подобаєтеся. При вашому нерядовому інтелекті ви людина високих принципів і обрали позицію, яка погребує неабиякої мужності. Я теж не нарікаю на свій інтелект, але в мене немає жодних принципів. І саме тому я, як ніхто, здатний скласти вам ціну.

– Зараз у нас такий критичний момент, – роздратовано буркнув із найдальшого кутка кабінету полковник Пескарт, який немов і не чув звірянь підполковника Порка.

– Дуже критичний, – поблажливо кивнув підполковник Порк. – Нам змінили командування, і ми не можемо дозволити собі пошитися в дурні перед генерал-лейтенантом Шайскопфом і генералом Штирхером. Ти про це, полковнику?

– Невже в нього нема ані грама патріотизму?

– Невже вам не дорога батьківщина? – запитав підполковник Порк, уміло передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Пескарта. – Невже ви не прагнете віддати життя за нас із полковником Пескартом?

– Що-що? – весь насторожившись, із подивом вигукнув, Йоссар’ян. – А при чому тут ви з полковником Пескартом? Моя батьківщина і ви – то зовсім не одне й те саме.

– Помиляєтесь, ми з нею нерозривні,– холоднокровно і ледь насмішкувато заперечив підполковник Порк.

– Саме так! – з пафосом гарикнув полковник Пескарт. – Ви або за нас, або проти. Третього не дано.

– Боюся, що він вас упіймав, – мовив підполковник Порк. – Ви або за нас, або проти своєї батьківщини. Третього й справді не дано.

– Облиште, сер. На таке я не клюю.

– Щиро сказати, я теж, – незворушно відказав підполковник Порк. – Але клюють усі інші. Отож ми з вами і влипли.

– Ви вкрили ганьбою свій мундир! – уперше звертаючись до Йоссар’яна, люто вереснув полковник Пескарт. – І як вам удалося пролізти в капітани?

– Невже не пригадуєш? – реготнувши в жменю, лагідно нагадав йому підполковник Порк. – Ти ж сам його пропихав!

– І, бачу, дав маху!

– А я попереджав, – єхидно докинув підполковник Порк. – Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

– Гаразд, гаразд, годі ятрити старі рани! – скипів полковник Пескарт. Він утупився в підполковника Порка, підозріливо примружившись і стиснувши на стегнах могутні кулаки. – А ти сам на чиєму боці?

– На нашому, полковнику. На чиєму ж іще боці я можу бути?

– Тоді краще мене не щипай! І не мороч мені голову, ясно?

– Я весь на твоєму боці, полковнику. Чого-чого, а патріотизму в мені – хоч одбавляй.

– Тож не забувай про це!

Полковник Пескарт ще якусь мить вивчав поглядом підполковника Порка, далі, щось буркнувши собі під ніс, одвернувся, не дуже впевнений у щирості свого заступника, і знову забігав по кабінету, знервовано крутячи в руці довгий мундштук. Потім показав великим пальцем на Йоссар’яна.

– І давай, нарешті, кінчати з цим типом. Я знаю, що я з ним зробив би. Я б наказав вивести його надвір і розстріляти, як собаку. Ось що я б із ним зробив! І генерал Бидл зробив би те ж саме.

– Генерал Бидл більше в нас не командує,– нагадав йому підполковник Порк. – Тому ми не можемо вивести цього типа надвір і розстріляти, як собаку.

Тепер, коли полковник Пескарт перекипів, підполковник Порк ізнову відчув себе невимушено і легенько закалатав підборами по тумбі полковничого стола.

– Отож замість розстрілу ми відправляємо вас додому, – повернувшись до Йоссар’яна, мовив він. – Це рішення прийшло не відразу. Та кінець кінцем ми обмізкували тут один потрясаючий варіант, за яким ваш від’їзд не викличе аж надто великого невдоволення у ваших однополчан. Ви раді?

– Який іще варіант? Я не певен, що він мені сподобається.

– А я– навпаки, певний, що він вам зовсім не сподобається, – засміявся підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці на голому тім’ї.– Вам справді нема чого радіти, бо варіант цей гидотний, і ваша совість напевне збунтується. Але вам усе-таки доведеться його прийняти, як не крути. Тоді за якихось два тижні ви цілий і здоровий повернетесь додому. А іншого виходу ви не маєте – хіба що потрапите під трибунал. Тож вибирайте самі.

– Годі блефувати, підполковнику! – реготнув Йоссар’ян. – Вам усе одно не вдасться пришити мені дезертирство з поля бою. Це буде важко довести. А собі такою скандальною справою ви добряче нашкодите!

– Самоволки під час війни теж, як ви знаєте, не заохочуються, і від цього звинувачення ви вже не відкрутитесь, оскільки літали до Рима без дозволу. І якщо ви трохи подумаєте, то самі погодитесь, що нам просто необхідно віддати вас під суд. Ми не можемо допустити вашої відкритої непокори. Якщо ми не покараємо вас, це буде поганий приклад для інших – вони теж перестануть літати. Тож вибирайте, повторюю, самі: або по руках, або військово-польовий суд; судовий розгляд ми обов’язково доведемо до потрібного нам кінця, чого б це нам не коштувало. Навіть якщо це принесе полковникові Пескарту самі тільки «махи та хвости».

Почувши про «махи та хвости», полковник Пескарт здригнувся й раптом ні з того ні з цього щосили швиргонув свого інкрустованого оніксом та слоновою кісткою мундштука на стіл.

– Господи! – загорлав він. – Як мені остогид цей клятий мундштук!

Відскочивши від столу до стіни, мундштук рикошетом упав на лутку, з лутки на підлогу й підкотився назад до полковничих ніг.

– По-моєму, від нього в мене всі неприємності! – люто вишкірившись на свій мундштук, прогарчав полковник Пескарт.

– В очах генерала Штирхера це для тебе «крок до мети», – з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Порк, – а в генерал-лейтенанта Шайскопфа – то «махи та хвости».

– То кому ж із них догоджати?

– І тому, і тому. Обом.

– Та як же їм обом догодиш? Вони ж один одного ненавидять! Догодиш одному – наче б то «крок до мети», та коли про це дізнається другий, «крок до мети» одразу стає твоїм же «махом та хвостом»! Де вихід?

– Вихід один: кроком руш!

– Отож-то й воно. Інакше генерал-лейтенанту не догодиш. Треба марширувати. Марширувати! – На полковничім обличчі з’явилась кисла гримаса. – Ну й генерали в нас пішли, чорт забирай! Це ж просто ганьба для генеральського мундира. Коли вже такі, як вони, стають генералами, то мені й сам бог велів.

– Взагалі ти далеко підеш, – із ледь прихованим глумом запевнив його підполковник Порк і вже з відкритою зневагою хихотнув, коли, глянувши на Йоссар’яна, побачив гримасу осудливої бридливості на його обличчі: тепер ти, мовляв, – розумієш, що то є – служити такому йолопові.– Ну, тепер, сподіваюся, вам ясно, капітане, де собака заритий? – грайливо провадив він. – Всі ми кудись рвемося: полковник Пескарт – у генерали, я – в полковники, ви – додому. От ми й відпускаємо вас додому.

– А чому йому так кортить стати генералом?

– Як це чому? Тому, чому й мені стати полковником. Таке життя, – що ж іще нам залишається робити? Генерал вищий за полковника, полковник вищий за підполковника, – от ми обидва й прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йоссар’яне, це ваше щастя, що ми трішечки того, кар’єристи. Ви дуже правильно зробили, взявши це до уваги, коли обмірковували ваші комбінації в цій грі.

– Я не веду ніякої гри, – відрізав Йоссар’ян.

– Слово честі, мені подобається, як гарно ви брешете, – озвався підполковник Порк. – Та невже вам не буде приємно, коли вашого бойового Командира підвищать у генерали за те, що у вас в полку на кожного льотчика припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже вам не хочеться заслужити побільше подяк і дубового листя до вашого «Летючого хреста»? Де ваш sprit de corps?^[63] Обіцяйте нам літати далі, і ми впишемо в бойовий літопис нашого авіаполку ще не одну славну сторінку. Я даю вам останню можливість сказати «так».

– Я кажу – ні.

– В такому разі ви приперли нас до стінки… – незлобиво заговорив підполковник Порк.

– І як йому тільки не соромно?

– …і ми змушені відпровадити вас додому. Тільки за це вам доведеться зробити нам одну невеличку послугу…

– Яку ще послугу? – войовничо скинувся Йоссар’ян: він нюхом відчув якусь нову капость.

– О, зовсім невеличку, навіть просто дрібну в порівнянні з тим, що ми великодушно робимо для вас. Ми оголошуємо – так, так, сьогодні ми оголошуємо наказ, за яким ви повертаєтесь до Штатів. А ви, в подяку, повинні…

– Що? Що я повинен?

– Полюбити нас, – коротко хихикнув підполковник Порк.

– Полюбити вас? – закліпав очима Йоссар’ян.

– Так, так, полюбити нас.

– Я повинен вас полюбити?

– Саме так, – кивнув підполковник Порк, надзвичайно вдоволений з того ефекту, який справили на ошелешеного Йоссар’яна його слова. – Полюбити нас обох, грати з нами в одну дудку. Стати нашим найліпшим другом. Казати про нас гарні речі – і тут, і там, у Штатах. Одне слово, стати для нас своїм хлопцем. Ну що, хіба ж це так багато? Га?

– Отже, вимагаєте ви, щоб я вас полюбив? І більш нічого?

– Нічого.

– Геть нічого?

– Нічогісінько! Тільки постарайтесь полюбити нас усім серцем.

Йоссар’ян насилу стримався, щоб не зареготати від душі, коли минув подив і він раптом уторопав, що підполковник Порк говорить саме те, що думає.

– Це буде не так легко, – глузливо кинув Йоссар’ян.

– О, це набагато легше, ніж вам здається, – невимушено відпарирував підполковник Порк на Йоссар’янову шпильку. – Ви самі здивуєтесь, як вам легко буде нас полюбити, варто лише зробити перший крок.

Підполковник Порк підсмикнув свої бахматі, аж надто просторі штани. Темні зморшки, що йшли в нього від крил носа до масивного підборіддя, розсунула схожа на оскал посмішка.

– Як бачите, Йоссар’яне, ми відкриваємо перед вами зелену вулицю. Ми зробимо вам ще один орден і надамо звання майора. Капітан Флюм зранку готує матеріал для преси про вашу доблесть при бомбардуванні Феррари, вашу глибоку й непохитну відданість рідному полку та безмежну вірність воїнському обов’язкові. До речі, я процитував це дослівно. Ми вирішили прославити вас і відіслати додому як героя, відкликаного Пентагоном для виступів перед народом – для підняття бойового духу в країні та зміцнення патріотизму. Вам будуть заздрити всі мільйонери, жінки вас носитимуть на руках. Ви будете приймати паради й виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації воєнної позики. Новий, розкішний світ одкриється перед вами, як тільки ви затоваришуєте з нами і станете своїм хлопцем. Ну, хіба ж не варта справа заходу?

– Боюсь, що я на промови не мастак, – промовив Йоссар’ян, уважно, хоча й здивовано, вислухавши подробиці його майбутнього райського життя.

– Тоді забудемо про них. Для нас важливіше те, що ви скажете людям тут. – Підполковник Порк витиснув із себе посмішку і, нахилившись до Йоссар’яна, багатозначно відкарбував: – Ми відправляємо вас додому зовсім не через вашу відмову літати, ось що ви повинні говорити в полку. А генералові Штирхеру чи генерал-лейтенанту Шайскопфу зовсім необов’язково знати про наші з вами, так би мовити, непорозуміння, ясно? Саме на цьому й буде триматись наша дружба.

– А що я маю казати, коли мене питатимуть, чому я більше не літаю на бойові завдання?

– Кажіть, ніби ви дізнались по секрету, що є наказ відправити вас додому, і ви не хочете ризикувати життям заради якихось там двох-трьох вильотів. Що, мовляв, є лише маленькі незгоди між своїми, розумієте?

– І ви гадаєте, вони повірять?

– Ще й як повірять! А надто коли побачать, які ми з вами друзі, і власними очима прочитають у Флюмових матеріалах ті добрі слова, які ви буцімто сказали про нас із полковником Пескартом. Про хлопців можете не турбуватись. Як тільки ви щезнете, ми їх так приструнчимо, що ніхто й не писне! Вони ремствують доти, доки ви тут. Добра вівця, як кажуть, усю отару псує,– всміхнувся власному дотепові підполковник Порк. – А взагалі ми б потім повернули все так, що ваш приклад надихав би їх на додаткові бойові вильоти!

– Ну, а що, як я, скажімо, продам вас, коли дістанусь до Штатів?

– Після того, як ми дамо вам ще одного ордена, зробимо майором і прославимо як національного героя?! Дурниці. Вам ніхто не повірить, та й Пентагон потурбується, щоб затулити вам пельку. А головне – на біса це вам? Відтепер ви наш найліпший друг, пам’ятайте це! Ви житимете в шані й розкошах, до ваших послуг буде все, що вам заманеться. Ви повелися б як найостанніший дурень, коли б пожертвували усім цим заради якихось там моральних догм. А ви, по-моєму, зовсім не дурень. То що, згода?

– Я подумаю.

– Чого тут думати? Або згода, або трибунал.

– Але ж це з мого боку підлість щодо наших хлопців, як ви гадаєте?

– Підліше не буває,– жваво погодився підполковник Порк і замовк, поглядаючи на Йоссар’яна із садистським задоволенням.

– А власне, якого чорта! – вигукнув Йоссар’ян. – Коли вони не хочуть більше літати, нехай відкрито затнуться, як ось я! Правильно я кажу?

– Цілком, – погодився підполковник Порк.

– Чому я обов’язково маю ризикувати заради них життям? Правильно?

– Цілком.

Йоссар’ян широко всміхнувся.

– Ну, то, значить, по руках! – радісно оголосив він.

– От і прекрасно, – озвався підполковник Порк, хоча дещо стриманіше, ніж сподівався Йоссар’ян, і зіскочив з Пескартового столу. Випроставши складки штанів, він простяг Йоссар’янові мляву руку. – Ласкаво просимо до наших лав, – сказав він.

– Дякую, сер. Я…

– Називай мене просто Блекі, Джоне. Адже тепер ми свої.

– Гаразд, Блекі. А мене друзі звуть Йо-Йо. Блекі, я…

– Друзі звуть його Йо-Йо, – проспівав підполковник Порк полковникові Пескарту. – Чого б тобі не поздоровити Йо-Йо? Він прийняв дуже правильне рішення.

– Ти й справді прийняв дуже правильне рішення, Йо-Йо, – сказав полковник Пескарт, незграбно, але дуже ревно трясучи Йоссар’янову руку.

– Дякую, сер, я…

– Зви його Чак, – сказав підполковник Порк.

– Авжеж, називай мене просто Чак, – мовив полковник Пескарт, сміючись із дещо силуваною сердечністю. – Тепер ми друзі.

– Авжеж, Чаку!

– Усміхаючись, виходять, – мовив підполковник Порк, поклавши їм руки на плечі. І всі троє рушили до виходу.

– Слухай-но, Йо-Йо, а чого б нам не повечеряти разом? – радо запропонував полковник Пескарт. – Ну, хоча б сьогодні, в офіцерській їдальні?

– Залюбки, сер. Я…

– Жодних «серів», тепер він для тебе Чак, – з докором поправив його підполковник Порк.

– Так точно, Чак, – схаменувся Йоссар’ян. – Даруй, Блекі, я просто ще не звик.

– Звикай, друзяко!

– Певна річ, друзяко!

– Певна річ, друзяко!

– Дякую, друзяко!

– Нема за що, друзяко!

– Ну, бувай, друзяко!

На прощання Йоссар’ян по-приятельському помахав своїм новим друзям рукою й вискочив на галерею, мало не співаючи від щастя. Він таки домігся свого – пробив лобом мур, – і йому нікого й нічого соромитися. Нарешті його життя належить йому самому. Весело й бадьоро прямував він до сходів, аж раптом якийсь солдат у темно-зеленім робочім комбінезоні віддав йому честь. Йоссар’ян чемно відповів на вітання, з цікавістю вдивляючись у затулене рукою обличчя солдата. Воно було на диво знайоме. Піднята рука заклякла біля скроні, коли йому свінуло, що солдат у темно-зеленім комбінезоні – то Кристієва краля. Здійнявши великий кухонний ніж із костяною ручкою, вона враз метнулась до Йоссар’яна й щосили штрикнула його в незахищений правий бік. Йоссар’ян, зойкнувши, повалився додолу. Останнє, що він побачив, перш ніж заплющити свої осклілі від жаху очі, був той самий закривавлений уже ніж, який ізнов здійнявся над ним.

Він був уже непритомний і не міг бачити, як на його крик із кабінету вискочили полковник Пескарт із підполковником Порком і сполохали дівку, чим урятували йому життя.

41. Снігген

– Ріж, – мовив лікар.

– Ріж ти, – мовив другий.

– Я вам зараз вріжу, – мовив Йоссар’ян, насилу ворушачи важким неслухняним язиком.

– Ти глянь, воно ще кувікає,– невдоволено сказав один з лікарів. – Його ще тут не чули. Ну то як – оперуємо?

– На біса йому операція? – невдоволено запитав другий. – Рана неглибока. Треба промити її, зупинити кров і накласти шви.

– Я ще зроду нікого не оперував. Треба ж колись попробувати! Котрий тут скальпель? Оця залізячка?

– Ні, скальпель он там. Ну, гаразд, ріж, коли тобі вже так закортіло. Роби надріз.

– Ось тут, чи що?

– Та не там, йолопе!

– Не треба надрізів! – простогнав Йоссар’ян, і хоча в голові йому туманіло, він усе-таки второпав, що ці двоє невідомих намірюються його вительбушити.

– Ти диви, воно знов кувіка! – саркастично пробурмотів перший лікар. – Невже так і буде патякати до кінця операції?

– Ви не маєте права його оперувати, поки я його не зареєстрував, – зауважив писар.

– Ви не маєте права його реєструвати, поки я не перевірив, що він за один, – брутально втрутився гладкий вусань, полковник, наблизивши впритул до Йоссар’янового обличчя свою широку рожеву пику, від якої пашіло нестерпним жаром, немов від величезної розпеченої сковороди. – Звідки ви?

Гладкий вусань, полковник, дуже нагадував Йоссар’янові того гладкого вусаня, полковника, який нещодавно допитував капелана і визнав його винним. Йоссар’ян дивився на нього немов крізь каламутну плівку. В повітрі висів густий солодкуватий запах спирту і формаліну.

– З поля бою, – відказав Йоссар’ян.

– Не те! Де ви народилися – штат!

– Стать я не можу. Немає сили.

– Ні, ні. Ви знову мене не зрозуміли.

– Дайте-но я візьмусь за нього, – зажадав гостролиций чоловік із запалими, в’їдливими очицями й тонкими злими губами. – Ти довго тут будеш строїти дурника? – запитав він у Йоссар’яна.

– Він марить, – пояснив один з лікарів. – Ви б краще віднесли його назад до палати. Йому потрібна швидка допомога.

– Не чіпайте, хай марить далі. Може, щось вибовкає.

– Але ж він спливає кров’ю. Хіба ж не бачите? Так він, гляди, й дуба вріже.

– Туди йому й дорога.

– Так йому, смердючому боягузові, й треба, – промовив гладкий грубіян полковник. – Ану, Джоне, воруши язиком. Кажи все, як є.

– Друзі звуть мене Йо-Йо.

– Ми хочемо, щоб ти нас слухався, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти повинен нам довіряти. Наше єдине бажання – допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.

– Давайте засунемо пальці в рану й пошуруємо, – запропонував гостролиций.

Йоссар’ян склепив повіки, вдаючи, ніби знепритомнів.

– Він зомлів, – долинув до нього голос лікаря. – Може, поки не пізно, ми б усе-таки подали йому допомогу? А то він справді от-от вріже дуба.

– Гаразд, забирайте його геть. Сподіваюся, цей мерзотник все одно гигне.

– Ви не маєте права подавати йому допомогу, поки я його не зареєстрував, – мовив писар.

Йоссар’ян іще дужче замружився й лежав, як мертвий. Пошелестівши якимись паперами, писар зник, а Йоссар’яна повільно вкотили до задушливої темної кімнати й підвезли під потужну розпечену лампу, з якої падав сліпучий стовп світла. Запах спирту й формаліну був тут іще густіший, він лоскотав ніздрі, бив у голову, туманив свідомість. Дзенькнуло скло, і на нього війнуло ефіром. Йоссар’ян із недоброю втіхою прислухався до хрипкого дихання лікарів. Його веселило, що вони мають його за непритомного, а він чує кожне їхнє слово. Все це здалось йому якоюсь безглуздою грою. Раптом один з лікарів заявив:

– Послухай, а чи варто рятувати йому життя? Дивись, щоб ми не вклепались через нього в халепу. Вони нас за це не хвалитимуть.

– Треба оперувати, – відказав другий лікар. – Розпоремо йому пузо й побачимо, нарешті, що в нього там за болячка. Він весь час скаржився на печінку. А на знімку печінка в нього зовсім не збільшена.

– Та це ж підшлункова залоза, йолопе. Печінка – он вона де.

– Брехня, то серце. Ставлю десять центів, що це не печінка. От зараз розпанахаємо, і сам побачиш. Стривай, а коли треба мити руки – до операції чи після?

– Ніяких операцій, – мовив Йоссар’ян, розплющивши очі. Він спробував підвестися й сісти.

– Ти диви, знову воно кувіка, – зневажливо всміхнувся один з лікарів. – Як би затулити йому пельку?

– Найкраще – загальний наркоз. Ефір он у тій пляшці.

– Ніяких наркозів, – простогнав Йоссар’ян.

– Ти диви, воно знову кувіка, – мовив лікар.

– Дай йому загальний, він відразу й притихне. І розв’яже нам руки.

Вони дали Йоссар’янові загальний, і він притих. Прочумався він в окремій палаті. В горлі було сухо, язик і губи посмагли, голова паморочилась від густих ефірних випаровувань. Біля ліжка в м’якому кріслі сидів підполковник Порк у бахматім брудно-оливковім мундирі й терпляче дожидався, поки Йоссар’ян прийде до пам’яті. Чемна флегматична усмішка прилипла до його засмаглого, давно не голеного обличчя. Долонями обох рук він обережно шліфував свою гулясту лисину. Тільки-но Йоссар’ян розплющив очі, підполковник, усміхаючись, нахилився до нього й по-дружньому запевнив, що їхня угода зостається в силі, якщо, звичайно, Йоссар’ян – того – виживе. Йоссар’яна занудило. При перших же спазмах підполковник Порк схопився на ноги і, бридливо скривившись, кулею вискочив геть. «Лихо не без добра», – подумав Йоссар’ян і знову поринув у задушливу млість. До свідомості його повернули чиїсь брутальні цупкі пальці. Йоссар’ян розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з бридким обличчям. Скрививши губи в глузливій посмішці, незнайомець зловтішно похвалився:

– Ми його вже злапали, хлопче. Злапали твого дружка.

Йоссар’яна кинуло в жар, потім у холод. Перед очима знову все попливло.

– А хто він, цей дружок? – запитав, коли на тому місці, де сидів підполковник Порк, побачив капелана.

– Може, то я твій дружок, – відповів капелан.

Та Йоссар’ян не чув його, він знову склепив повіки. Хтось дав йому ковтнути води і тихенько, навшпиньках вийшов з палати. Він заснув і прокинувся в чудовому настрої, але коли повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, побачив натомість Аарфі. Йоссар’ян мимоволі застогнав і болісно скривився від огиди. Хихотнувши, Аарфі запитав, як він себе почуває. Він дуже здивувався, коли Йоссар’ян у свою чергу поцікавився, чому він досі на волі. І змружився, сподіваючись, що Аарфі зрозуміє і згине з очей. Коли знову розплющив очі, Аарфі вже не було, в кріслі сидів капелан. Йоссар’ян мало не зареготав, побачивши, що той радісно шкірить зуби, і запитав, якого біса йому так весело.

– Я радий за вас, – щирим, схвильованим голосом відказав йому капелан. – У штабі полку мені сказали, що вас серйозно поранено і якщо виживете, вас відправлять додому. Підполковник Порк каже, що вам лишилось три чисниці до смерті. Та я щойно довідався від одного лікаря, що насправді рана не страшна і за день-другий вас звідси випишуть. Вашому життю ніщо не загрожує. А це зовсім непогано.

Від тих слів капелана Йоссар’янові одразу полегшало на душі.

– От і добре.

– Так, – сказав капелан, і щоки його спалахнули соромливим, радісним рум’янцем. – Так, це дуже добре.

Йоссар’ян засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

– Цікаво виходить: уперше я побачив вас у шпиталі, а тепер ми знову зустрічаємося в шпиталі. Де ви ховалися весь цей час?

Капелан знизав плечима.

– Я молився, – довірливо мовив він. – Я намагався без крайньої потреби не виходити з намету і починав молитися коли сержант Безбог кудись виходив, – тобто так, щоб він не бачив.

– Ну, і як, ставало легше?

– Тоді я забував про всі неприємності,– відповів капелан, ще раз знизавши плечима. – Все-таки – якесь заняття.

– Значить, молитви допомагають, хіба ні?

– Авжеж, – із запалом погодився капелан, немов ця думка прийшла до нього вперше в житті.– Авжеж, напевне вони допомагають. – Капелан раптом похилився вперед і, знітившись, турботливо запитав:

– Йоссар’яне, чи не міг би я щось для вас зробити, ну… може, щось принести… поки ви тут.

– Якісь забавки, шоколад, жувальну гумку, еге ж? – добродушно вщипнув його Йоссар’ян.

Капелан знову зашарівся, соромливо всміхнувся і промовив чемно:

– Ну, може, книжки… одне слово, все, що скажете. Мені б хотілося зробити вам щось приємне. Ви повинні знати, Йоссар’яне, що ми всі дуже пишаємось вами.

– Пишаєтеся?

– Авжеж, ще й як пишаємось! Адже ви, ризикуючи власним життям, грудьми перегородили дорогу тому фашистському диверсантові.

– Якому фашистському диверсантові?

– А тому самому, що хотів убити полковника Пескарта й підполковника Порка. А ви їх урятували, взявши удар на себе, Він же міг зарізати вас кинджалом, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам просто пощастило, що лишилися живим.

Зрозумівши, в чому річ, Йоссар’ян глузливо пирхнув:

– Не було там ніякого фашистського диверсанта.

– Та як же не було? Про це заявив сам підполковник Порк.

– То була Кристієва краля. І прийшла вона по мою душу, а зовсім не для того, щоб зарізати Порка і Пескарта. Відколи я приніс їй звістку, що Кристі загинув, вона намагається мене вбити.

– Стривайте, тут щось не так! – жваво запротестував спантеличений і навіть ображений капелан. – Адже полковник Пескарт та підполковник Порк на власні очі бачили, як убивця втікав. Та й у офіційному повідомленні ясно сказано, що ви грудьми заступили дорогу фашистському диверсантові, який важився на життя полковника Пескарта й підполковника Порка.

– Плюньте ви на офіційне повідомлення, – сухо порадив йому Йоссар’ян. – Це просто входить до тієї угоди.

– Якої угоди?

– Угоди, яку уклали зі мною полковник Пескарт та підполковник Порк. Вони відсилають мене додому як великого героя, а я зобов’язуюсь їх вихваляти по всіх усюдах і ніколи не ганити за те, що вони понад усякі норми ганяють льотчиків на бойові завдання.

Мов обпечений, капелан схопився на ноги. Він весь войовничо наїжачився, неначе роз’ярене, загнане в кут звірятко.

– Який жах! Адже це ганебна, мерзенна угода, хіба ж не так?

– Підла, – відповів Йоссар’ян. Він лежав горілиць, тупо встромивши очі в стелю. – Підла – це якраз те слово, на якому ми зійшлися з підполковником Порком.

– Як же ви могли на це погодилися?

– Інакше – трибунал, капелане.

– Ой! – із щирим каяттям вигукнув капелан, затуляючи рота тильною стороною долоні. Він незграбно опустився в крісло. – В такому разі я негайно забираю свої слова назад.

– Мене б кинули до однієї камери з карними злочинцями.

– Авжеж, авжеж, так воно й було б! Вам і справді треба робити так, як ви вважаєте за потрібне.

Капелан ствердно кивнув головою, немов закінчуючи таким чином дискусію, і поринув у розгублену мовчанку.

– Не хвилюйтесь, – нарешті промовив Йоссар’ян, невесело всміхнувшись. – Нічого цього я робити не буду.

– Але ж вам не можна інакше, – наполягав капелан, стурбовано схилившись над Йоссар’яном. – Справді не можна. Доведеться пристати на їхні умови. Я не мав права чинити якийсь тиск на вас. Мені не слід було нічого говорити.

– Та зовсім ви на мене не тиснули. – Йоссар’ян перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. – Боже мій, капелане! Як ви тільки могли в це повірити! Та хіба ж я взяв би на душу такий гріх – рятувати життя полковникові Пескарту?! Ні, я нізащо не заплямував би своє добре ім’я таким злочином!

Капелан обережно повернув розмову до початкової теми.

– Що ж ви збираєтесь робити? Невже дозволите їм запроторити вас у тюрму?

– Літатиму далі. А може, дезертирую, і нехай тоді спробують упіймати. Хоча, певно, таки впіймають.

– І тоді вас усе одно посадять за грати. Невже ви так цього хочете?

– Що ж, виходить, треба літати до кінця війни. Адже хтось та має залишитися в живих.

– А що, як вас зіб’ють?

– Ну, тоді краще не літати.

– А що ж робити?

– Не знаю.

– А поїдете додому, якщо вони вас відпустять?

– Не знаю. Надворі жарко? Тут страшенна духота.

– Надворі страшенна холоднеча.

– Послухайте, – пригадав Йоссар’ян, – зі мною сталась кумедна річ, – а чи, може, це мені лише приснилось? Нібито заходить до палати якийсь чолов’яга і каже, що вони злапали мого дружка. Невже це тільки привиділося?

– Гадаю, що не привиділося, – сказав капелан. – Коли я приходив уперше, ви теж про це говорили.

– Отже, це не сон… Заходить і каже: «Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка». Зроду не бачив зловреднішого типа. Цікаво, якого це дружка він мав на увазі?

– Я б з приємністю дізнався, що йшлося про мене, Йоссар’яне, – мовив капелан, соромлячись своєї щирості.– Я вважаю себе вашим другом, і я справді в їхніх руках. Вони взяли мене на гачок і тримають під наглядом. Можуть мене схопити, коли захочуть і де захочуть. Вони самі так сказали під час допиту.

– Ні, по-моєму, він мав на увазі когось іншого, – промовив Йоссар’ян. – Скажімо, Данбара або Кристі. Словом, когось із тих хлопців, що загинули на війні, як от Мудренджер, Вессл, Жлобс, Малюк Семпсон або Макпростак. – І раптом Йоссар’ян ахнув і затрусив головою. – Тепер я знаю! – вигукнув він. – Вони злапали всіх моїх друзів! Зосталися тільки я та Голодний Джо. – Обличчя капелана раптом немовби взялося крейдою. Помітивши це, Йоссар’ян заціпенів од жаху: – Капелане, в чому річ?