Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

Високий, блідий, як труп, незнайомець рвучко відскочив, переляканий капелановим криком, і в свою чергу вереснув:

– Не бийте мене!

– Хто ви? – гукнув капелан.

– Тільки прошу, не бийте мене! – заволав у відповідь незнайомий.

– Я капелан.

– Тоді навіщо вам мене бити?

– Я не збираюсь вас бити, – намагався переконати його капелан, охоплений чимось схожим на роздратування. Він все ще був неспроможний зрушити з місця. – Але скажіть мені, хто ви? Чого від мене хочете?

– Я тільки хочу дізнатися, чи не вмер іще Вождь Зелений Вуж од запалення легень?! – загорлав незнайомий. – Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайте в кого завгодно.

Капелан уважно придивився до цієї чудернацької, зіщуленої постаті й потроху заспокоївся. На пошарпаному комірі сорочки незнайомця теліпались іржаві капітанські кубики. Над густими щетинистими вусами кольору тополиної кори від носа нависала, мов крапля смоли, чорна волохата бородавка.

– Але якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? – поцікавився капелан.

– Я змушений жити в лісі,– ображено відповів капітан, ніби це само собою розумілося. Він повільно випростався, не відриваючи від капелана полохливого погляду, хоча був більш як на голову вищий за того. – Невже ви нічого не чули про мене? Вождь Зелений Вуж заприсягся, що вночі, як тільки я міцно засну, він переріже мені горлянку. Ось чому, поки він не вмер, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

– Виходить якась нісенітниця, – сказав він. – Адже це було б умисне, обмірковане вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

– Я доповідав про це майорові Майору, – сумно пробурмотів капітан. – Але майор Майор казав, що сам переріже мені горлянку, якщо я ще раз до нього звернуся. – Він із острахом придивився до капелана. – А ви часом не збираєтесь перерізати мені горлянку?

– Та ні ж бо, – запевнив його капелан. – Звичайно, ні! Невже ви й справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою. Капелан поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання, тоскне обличчя з почуттям жалю й мимовільної поваги. Брудна, пожмакана уніформа висіла на ньому, як лантух на скелеті. З усіх боків до нього поприлипали віхті сіна, бозна-скільки вже він не стригся й не голився. Під очима розпливлися великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушило те жалюгідне видовище, яке являв собою цей брудний, загнаний, замордований чолов’яга, а уявивши собі всі жорстокі злигодні, що їх той мусить зазнавати щодня, капелан перейнявся до нього пошаною, змішаною зі щирим співчуттям. Смиренно стишивши голос, він запитав:

– А хто пере вам білизну?

Капітан заклопотано стулив губи.

– Та я знайшов собі пралю на хуторі, там, при дорозі. Всі мої речі у фургоні. Я забігаю туди раз чи два на тиждень, щоб змінити білизну, взяти чистий носовичок!

– А що ви робитимете, як настане зима?

– Ну, на той час я сподіваюсь повернутись до ескадрильї,– відповів капітан тоном самовпевненого страдника. – Вождь Зелений Вуж пообіцяв привселюдно, що невдовзі помре від запалення легень, і мені просто треба потерпіти, поки настане холод та сльота. – Він спантеличено втупився в капелана. – Невже ви й справді не чули? Там, в ескадрильї, тільки про мене й говорять.

– Я щось не чув, щоб про вас говорили.

– Е ні, бути цього не може! – Капітанові було прикро, але він не хотів втрачати надії.– Так чи інакше, а вже вересень не за горами, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці питатимуть про мене, скажіть, що я ще повернуся і славно попрацюю над випуском інформаційних бюлетенів – хай тільки Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень. Ви не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан побожно повторив ці віщі слова, зачарований їх пророчим смислом.

– Ви живете на самих тільки ягодах, траві та корінцях? – запитав він.

– Ні, звичайно, ні,– здивовано відповів капітан. – Я чорним ходом пробираюсь до їдальні й обідаю на кухні. Майло дає мені сендвічі й молоко.

– А що ви робите, коли йде дощ?

– Мокну, – щиро признався капітан.

– А де ви спите?

Капітан умить весь зіщулився й позадкував.

– Ага, ви теж! – не своїм голосом крикнув він.

– Та ні! – вигукнув капелан. – Клянуся, що ні!

– Ви теж хочете перерізати мені горлянку!.. – стояв на своєму капітан.

– Даю вам слово, – почав умовляти його капелан, Та було вже пізно: той кошлатий, але якийсь наче свійський привид уже зник. Він так вправно розчинився серед буйної, пістрявої мозаїки листя, світла та тіней, що капелан навіть засумнівався, чи бачив його взагалі. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що важко було сказати, в які з них варто вірити, а в які ні. Йому кортіло якнайшвидше розпитати людей про цього лісового божевільця, з’ясувати, чи капітан Флюм насправді існував. Але тут він з великою неохотою пригадав, що передусім доведеться ублажати капрала Безбога, щоб той не думав, що капелан йому зовсім не довіряє. Він понуро чвалав звивистою стежкою, мало не помираючи від спраги, і насилу переставляв ноги. При згадці про капрала Безбога його почало гризти сумління, і капелан молив бога, щоб капрал десь пішов, коли він повернеться до свого намету: тоді він зможе спокійненько роздягтися, вмитися, освіжити руки, плечі, груди, напитися води, спокійно полежати і, можливо, навіть трошки здрімнути. Але на нього чекало нове розчарування і новий удар. У своєму наметі капелан уздрів капрала Безбога, який став уже сержантом Безбогом; він сидів, знявши сорочку, в капелановім кріслі й капелановою голкою пришивав до рукава сержантські лички. Капрала Безбога підвищив у сержанти полковник Пескарт. Він негайно вимагав капелана до себе у справі листів.

– О ні, тільки не це! – простогнав капелан і, мов підтятий, повалився на ліжко. В його нагрітій фляжці не було ані краплі, але він був такий приголомшений, що не згадав навіть про лістерівський мішок^[39] з водою, що висів у холодку поміж наметами. – Я не вірю! Не вірю, щоб хтось міг усерйоз повірити, ніби я підроблював підпис Вашінгтона Ірвінга.

– Не про ті листи мова, – підказав капрал Безбог, безперечно задоволений капелановою скрутою. – Він хоче обговорити з вами проблему листів до родичів загиблих та поранених.

– Листів до родичів? – ошелешено перепитав капелан.

– Саме так, – утішався капрал Безбог. – Ой, як вам влетить за те, що ви заборонили мені їх розсилати! Ви б тільки бачили, як він зрадів, коли я сказав йому, що на цих листах може стояти його підпис! Саме за це він мене й підвищив. Тепер він цілком певний, що потрапить до «Сатердей Івнінг Пост».

У капелановій голові все пішло обертом.

– А як він взагалі дізнався про ці листи?

– Я пішов до нього й доповів.

– Що?! – заверещав капелан, зриваючись на ноги у приступі гніву, зовсім йому невластивого. – Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, навіть не спитавшись дозволу?

– Саме так, капелане, – із зухвалою посмішкою, зневажливо відповів капрал Безбог. Він не приховував радості.– І по-дружньому раджу – викиньте з голови всякі спроби нашкодити мені.– Він реготнув тихенько, але злісно, із викликом. – Полковник Пескарт не дозволить вам зводити зі мною рахунки за те, що я подав йому цю ідею. І знаєте що, капелане? – аж прицмокнув капрал Безбог, перекусивши капеланову чорну нитку і надягаючи сорочку. – Цей клятий йолоп справді вважає, що моя пропозиція геніальна!

– Авжеж, бо нарешті я маю шанс потрапити до «Сатердей Івнінг Пост», – з усміхом похвалився полковник Пескарт, бадьоро походжаючи по своєму кабінету й даючи капеланові добрячого шпету. – Вам просто бракує кебети, щоб оцінити цю пропозицію. Це ваше щастя, капелане, що у вас є такий підручний, як капрал Безбог. Сподіваюся, вам стане кебети, щоб оцінити хоча б це!

– Сержант Безбог, – мимоволі поправив його капелан, а схаменувся запізно, бо полковник Пескарт уже люто вирячився на нього.

– Я й кажу «сержант Безбог»! – вигукнув він. – Завжди ви лізете поправляти інших і ніколи не чуєте, що вам кажуть! Чи ви хочете проходити все життя в капітанах, га?

– Що, сер?

– Та вам доведеться лише мріяти все життя про якесь підвищення, якщо не перестанете поводитися так по-ідіотськи! Капрал Безбог правильно каже, що від самого різдва Христового, за всі ці тисяча дев’ятсот сорок чотири роки, у вашого брата не було жодної свіжої ідеї! Хвацький хлопчина цей капрал Безбог, я цілком із ним згодний. Ну, гаразд, тепер усе буде інакше. – Полковник Пескарт із рішучим виглядом сів до столу і став швидко гортати свій блокнот, шукаючи чисту сторінку. Потім кілька разів тицьнув у неї пальцем.

– Так-от, – сказав він, я хочу, щоб, починаючи із завтрашнього дня, ви з капралом Безбогом писали листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Наказую, щоб це були щирі, зворушливі листи. Щоб у кожному з них було якнайбільше особистих подробиць, тобто щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово лине з глибини мого серця. Вам усе ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед – він не міг погодитися.

– Але ж це неможливо, сер! – бовкнув він. – Ми ж не так добре знаємо наших людей!

– Не має значення! – відрізав полковник Пескарт, а тоді враз примирливо посміхнувся. – Капрал Безбог приніс мені проект листа, де в принципі все передбачено. От послухайте: «Шановна місіс, містер, міс або шановні містер та місіс!» І далі: «Неможливо переказати словами те глибоке особисте горе, яке я пережив, коли ваш чоловік, син, батько або брат був убитий, поранений або пропав безвісти в бою». І таке інше. Мені особливо подобається вступна фраза: вона чудово передає мої особисті почуття. До речі, якщо у вас до цього не лежить душа, то все можна доручити капралові Безбогу. – Полковник Пескарт витяг свого довгого, інкрустованого слоновою кісткою та оніксом мундштука і заходився обіруч згинати й розгинати його, немов пужално. – Це ще одне ваше лихо, капелане. Капрал Безбог недарма каже, що ви не вмієте працювати з людьми. Він твердить, що вам також бракує ініціативи. Мені, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, га?

– О ні, сер, – похитав головою капелан. Він відчував себе страшенним нікчемою – і тому, що не вмів працювати з людьми, і тому, що бракувало йому ініціативи, і тому, що справді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все пішло шкереберть. На стенді за вікном стріляли по летючих тарілках, і кожен новий постріл примушував його здригатися: він ніяк не міг звикнути до стрілянини. З усіх боків його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись давно вже стояв у кабінеті полковника Пескарта з якогось подібного приводу і його так само оточували з усіх боків кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu! І сцена й декорації здавались напрочуд знайомими, але спогад цей наче линув із сивої давнини. Він стояв перед полковником у брудному дранті і смертельно боявся, що від нього тхне.

– Ви берете все надто близько до серця, – поблажливо й грубувато, як дорослий до малої дитини, мовив полковник Пескарт. – Це ще одне ваше лихо. А похоронна міна на вашій фізіономії псує моїм людям настрій. Усміхніться, я ще ніколи не бачив, як ви смієтеся. Ну, сміливіше, капелане! Покажіть, як ви вмієте сміятись, і я вам дам цілий кошик помідорів. – Він почекав якусь мить, потім переможно рєготнув. – От бачите, капелане, я, як завжди, маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

– Так, сер, – сумирно погодився капелан, із помітним зусиллям ковтаючи слину. – Зараз я просто не можу. Я хочу пити.

– То налийте собі, не соромтесь! Відчиніть он ту тумбу й налийте. Підполковник Порк завжди тримає в себе в столі пляшку добрячого віскі. І взагалі вам треба якось заскочити з нами до офіцерського клубу. Це вас трохи розважить. Вам не зашкодило б час од часу добряче гульнути. Сподіваюсь, ви не гордуєте нами тільки тому, що ви – духовна особа?

– О ні, сер, – зніяковіло запевнив його капелан. – Та, власне, я вже кілька вечорів підряд відвідую офіцерський клуб.

– Не забувайте, що ви всього лиш капітан, – провадив далі полковник Пескарт, пропускаючи повз вуха зауваження капелана. – Хоч ви й духовна особа, ви всього лиш капітан.

– Так, сер, я це знаю.

– Тим краще. І ви правильно зробили, що не стали сміятись. Я все одно не дав би вам помідорів. Сьогодні вранці ви вже прихопили в мене один помідор. Так доповів мені капрал Безбог.

– Сьогодні вранці! Але ж даруйте, сер! Ви самі дали його мені!

Полковник Пескарт насторожено скинув головою.

– Хіба ж я кажу, що не давав його вам, га? Я просто кажу, що ви в мене його прихопили. Не розумію, чого ви так переживаєте, якщо певні, що не вкрали його? Я справді вам його дав?

– Так точно, сер. Присягаюсь, що це так.

– Гаразд, гаразд, я повірю вам на слово. Хоча на біса я б мав давати вам той помідор? – Полковник Пескарт звичним рухом переставив скляне прес-пап’є з одного кінця столу на другий і взяв гостро відструганий олівець. – Ну, гаразд, капелане, сподіваюсь, у вас усе, бо в мене тут невідкладна робота. Безліч справ і дуже важливих. Доповісте мені, як тільки капрал Безбог розішле першу дюжину цих листів, і ми тут же зв’яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». – Раптом якась нова блискуча ідея осяйнула його обличчя. – Гей, а що, як ми знову визвемося бомбити Авіньйон? Це значно прискорить усю справу.

– Авіньйон? – серце в капелана завмерло, по шкірі побігли мурашки.

– Авжеж, – із запалом підтвердив полковник. – Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доможемося свого. Я особисто волів би потрапити до різдвяного номера. Кажуть, він виходить більшим тиражем.

І тут же, на капеланів жах, полковник схопив трубку й доповів у штаб, що довірений йому авіаполк добровільно зголошується бомбити Авіньйон, а того ж вечора знову заходився виганяти капелана з офіцерського клубу, і п’яний як чіп Йоссар’ян, перевернувши стільця, підвівся на захист приятеля й заніс був уже свою караючу десницю, та зупинив Йоссар’яна лиш оклик Кристі, який голосно вигукнув його ім’я, від чого полковник Пескарт зблід і розважливо кинувся тікати, але по дорозі наступив на ногу генералові Бидлу, а той гидливо відштовхнув його від себе і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Пескарта: по-перше, оте кошмарне ім’я Йоссар’ян, що пролунало для нього як погребний передзвін, по-друге, ота розчавлена нога генерала Бидла. І, крім того, він відкрив для себе, що з капеланом пов’язане ще одне величезне лихо: либонь, абсолютно неможливо передбачити, як сприйматиме капелана генерал Бидл кожного наступного разу. Бо полковникові Пескарту на все життя врізався в пам’ять той вечір, коли генерал Бидл уперше вгледів капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, мов буряк, розпарену, п’яну пику, він зненацька зупинив важкий погляд на капелановій постаті, що самотньо притулилась до стіни, ледь розпізнавана в жовтих клубах сигаретного диму.

– Ну, бий мене сила божа, – прогарчав тоді генерал Бидл, грізно насупивши свої кошлаті сиві брови й заблимавши від подиву. – То часом не капелан? Як вам це подобається – духовна особа у такім місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт суворо стиснув губи і жваво підвівся.

– Не можу не погодитися з вами, сер, – з готовністю підхопив він, сповнений найщирішого осуду. – Просто не розумію, що діється нині з нашими священиками.

– Вони стають кращими, ось що з ними діється, – ваговито пробурмотів генерал Бидл.

Полковник Пескарт судорожно хапнув повітря, але тут же спритно зманеврував.

– Так точно, сер! Вони стають кращими. Саме це я хотів сказати, сер.

– От у таких місцях капеланові й належить бути! Щоб краще зрозуміти цих п’яничок та картярів і завоювати їхню довіру, він має стирчати тут. Бо як же інакше він примусить їх повірити в бога, хай йому біс!

– Саме це я й мав на увазі, сер, коли наказав капеланові вчащати сюди, – обережно підтвердив полковник Пескарт і, по-свійському обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але якнайсуворіше наказав йому з’являтися щовечора на вахту в офіцерський клуб і стирчати весь час серед цих п’яничок та картярів, бо тільки так можна зрозуміти їх і завоювати їхню довіру.

Капелан не заперечував і відтоді почав регулярно з’являтись на вахту до офіцерського клубу й стирчав там серед людей, які уникали його товариства, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка, і Вождь Зелений Вуж, ні сіло ні впало, щосили затопив межи очі полковникові Мудасу, так що полковник Мудас заточився й гепнувся задом на підлогу, а генерал Бидл, побачивши це, несподівано зареготав життєрадісним сміхом і реготав доти, поки не угледів капелана, що стояв зовсім поруч і, ошелешений, з болем і жахом дивився на нього. Генерал Бидл умить скам’янів, від його доброго настрою не лишилося й сліду. Якусь хвилину він похмуро поглядав спідлоба на капелана, потім роздратовано повернувся й попрямував до бару, хитаючись, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. За ним дріботів переляканий полковник Пескарт, безпорадно озираючись на всі боки і марно чекаючи допомоги від підполковника Порка.

– Як вам це подобається? – пробурчав генерал Бидл, підійшовши до бару і стиснувши своєю могутньою, волохатою лапою порожню склянку. – Зроду такого не бачив – духовна особа вештається в такому місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт полегшено зітхнув.

– Так точно, сер, – гордо підхопив він. – Я теж зроду такого не бачив!

– Тоді якого біса ви це терпите?

– Цебто як, сер? – заблимав очима полковник Пескарт.

– Ви гадаєте, вам робить честь, що тут кожного вечора стовбичить ваш капелан? Коли я не прийду, він уже тут!

– Ви маєте цілковиту рацію, сер, – відказав полковник Пескарт. – Це зовсім не робить мені честі. І я цього не потерплю, я зараз же…

– А хіба не ви самі наказали йому сюди вчащати?

– Ні, сер, то йому наказав підполковник Порк. І він понесе за це заслужену кару.

– Коли б він не був капеланом, – буркнув генерал Бидл, – я б звелів вивести його надвір і розстріляти, як собаку!

– А він зовсім не капелан, сер, – послужливо підказав полковник Пескарт.

– Що? Тоді якого ж біса він носить на комірі хреста, коли він не капелан.

– А він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Як усі підполковники.

– У вас капелан у чині підполковника? – вирячився на нього генерал Бидл.

– Ні, сер, мій капелан усього лиш капітан.

– Тоді на якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він усього лиш капітан?

– А він не носить на комірі срібного листка, сер. Він носить хрест.

– Геть з очей, вилупку! – сказав нарешті генерал Бидл. – Ато я звелю вивести тебе надвір і розстріляти, як собаку!

– Слухаюсь, сер!

Судорожно гикнувши, полковник Пескарт відійшов від генерала Бидла й витурив капелана геть із офіцерського клубу – майже так само, як він витурив його зі свого кабінету місяців через два, коли капелан спробував був умовити полковника Пескарта скасувати свій наказ про збільшення норми обов’язкових бойових вильотів до шістдесяти. Зазнавши й тут жахливої поразки, капелан, певно, не зміг би вже подолати безмірного розпачу; його рятувала тільки пам’ять про кохану дружину, жага до якої тільки підігрівалась довгою розлукою, а ще йому допомагала сліпа віра у справедливість та мудрість безсмертного, всемогутнього, всевідаючого, доброго, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського бога, віра, яку він плекав усе своє життя, а тепер-от починав утрачати. Надто багато випробувань підкинула йому тут доля. Звичайно, під рукою завжди є біблія, але що таке біблія? Просто ще одна книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан фром» чи «Останній з могікан».

«Цілком можливо, що на всі загадки світобудови дадуть відповідь безнадійні невігласи, які не знають навіть, звідки береться дощ», – сказав якось при ньому Данбар. Невже в цих словах – істина? І невже шість тисяч років тому таки злякався всемогутній у безмежній премудрості СВОЇЙ, ЩО ЛЮДИ справді збудують вежу до самих небес? А взагалі, де вони, в біса, ті небеса? Вгорі? Внизу? Але ж нема ні «гори», ні «низу» в цім скінченнім, але й нескінченнім, дедалі ширшім всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне сонце поступово згасає, і це, кінець кінцем, призведе до загибелі самої Землі! А де вони, ті чудеса, коли всі молитви залишаються без відповіді і нещастя з однаковою невблаганністю спадають на голови грішних та праведних; тож як людина вольова й сумлінна капелан уже б давно прислухався до голосу розуму і зрікся б віри в бога, успадкованої від батьків, – більше того, склав би з себе й духовне звання й офіцерський чин і пішов би рядовим до піхоти, артилерії, ба навіть капралом до десантних військ, – коли б не низка загадкових подій останнього часу, як-от поява голого чоловіка на дереві кілька тижнів тому, коли ховали бідолашного сержанта, та зовсім недавня зустріч у лісі, коли святий відлюдник Флюм промовив незабутні, натхненні й віщі слова:

– Скажіть їм: я повернуся, тільки-но прийде зима.

26. Аарфі

Винуватий в усьому почасти був Йоссар’ян, бо якби він не пересунув на карті лінію фронту під час Великої Облоги Болоньї, майор …де Копитляй, можливо, не згинув би й міг стати йому у пригоді; а якби Йоссар’ян не заповнив квартири для нижніх чинів бездомними дівчатами, Кристі, можливо, не закохався б у свою кралю, побачивши її голою від пупка до п’ят в одній із кімнат, де йшла азартна гра в очко і де ніхто не звертав на дівчину жоднісінької уваги. Кристі сидів у жовтому м’якому кріслі й крадькома позирав на неї, зачарований тією флегматичною незворушністю, з якою вона сприймала загальну до себе байдужість. Дівчина позіхнула і вразила Кристі до глибини душі. Йому зроду не доводилось бачити такого героїчного самовладання.

Вона подолала п’ять крутих сходових прольотів, марно сподіваючись продати себе пересиченим солдатам, у яких цього добра було під рукою донесхочу й задарма; платну дівку не захотів ніхто за жодну ціну, навіть коли вона немов знехотя виконала перед ними стриптиз у надії спокусити, кого-небудь своїм струнким, міцним, зрілим, справді розкішним тілом. Ніхто не звернув на неї уваги, і вона, скоріш утомлена, ніж розчарована, почала була вдягатись, але потім сіла в крісло і якийсь час відпочивала, безтямно споглядаючи гру й намагаючись зібратися з духом, щоб довершити нудну процедуру вдягання і знову йти на панель. Вона потяглася. Потім, мимовільно зітхнувши, підвелась, недбало натягла на себе тісні бавовняні штанці й чорну спідничку, ступила в черевички і вийшла геть. Кристі вислизнув слідом, а коли години за дві Йоссар’ян із Аарфі повернулись до офіцерської квартири, вона там знову натягала свої штанці й спідничку, і Йоссар’ян раптом пригадав капелана з його настирливими відчуттями, що подібне з ним уже було. Повноту враження порушував тільки Кристі, що стояв, засунувши руки в кишені, і здавався глибоко нещасним.

– Вона збирається йти, – кволим, якимось не своїм голосом промовив він. – Вона не хоче залишатись.

– А ти заплати їй наперед – до самого вечора, – порадив йому Йоссар’ян.

– Вона повернула мені гроші назад, – признався Кристі. – Їй зі мною нудно, і вона хоче пошукати когось іншого.

Взувшись, дівчина на мить завмерла, понурим поглядом пропонуючи себе Йоссар’янові й Аарфі. Тонкий білий светрик без рукавів спокусливо облягав її масивні високі груди й круті звабливі стегна. Йоссар’ян відповів на її погляд – він її таки оцінив. Потім похитав головою.

– Баба з воза, коням легше, – байдуже зауважив Аарфі.

– Не кажи так про неї,– благально, але з гнівним докором запротестував Кристі.– Я не хочу її відпускати.

– А що в ній такого особливого? – по-блазенськи ошкірився Аарфі.– Шльондра як шльондра.

– І не називай її так!

Дівчина байдужно знизала плечима і, не поспішаючи, легко попрямувала до виходу. Кристі розпачливо кинувся вперед відчинити їй двері. Коли вона пішла, він, наче прибитий горем, заціпенів. На його промовистому обличчі залягла печать глибокого смутку.

– Не горюй, Кристі,– спробував, як міг, утішити його Йоссар’ян. – Ти ще не раз її побачиш. Ми ж знаємо, де збираються всі римські шльондри.

– Прошу тебе, не називай її так, – мало не плачучи, тихо мовив Кристі.

– Ну, даруй, – пробурмотів Йоссар’ян.

– На вулицях аж роїться від проституток, нічим не гірших за цю, – по-своєму спробував підбадьорити його Аарфі.– До речі, ця не така вже й краля, – додав він тоном знавця і самовпевнено, спогорда посміхнувся. – А ти так рвонув відчиняти перед нею двері, неначе й справді в неї закохався.

– Здається, я й справді закохався, – соромливо признався Кристі глухим, очужілим голосом.

– Хо-хо-хо! – гучно зареготав Аарфі, зобразивши комічний подив. Він наморщив своє гладеньке рожеве округле чоло й заходився весело плескати руками по широких болотно-зелених боках нової офіцерської куртки. – Ну, ти даєш, малий! Ти закохався в неї? Ну і ну! – В Аарфі того вечора мало відбутись побачення з медсестрою з Червоного Хреста, єдиною донькою власника великого хімічного заводу, яка щойно закінчила шикарний аристократичний коледж. – Ось серед яких дівчат ти повинен шукати собі подругу, а не вклепуватись у першу стрічну потіпаху. До речі, схоже, що вона всю війну не милася.

– А мені однаково! – відчайдушно заволав Кристі.– І затули пельку. Я не бажаю розмовляти з тобою на цю тему.

– Затули пельку, Аарфі,– мовив Йоссар’ян.

– Хо-хо-хо! – не вгавав Аарфі.– Уявляю тільки, що сказали б твої батько й мати, коли б дізнались, за якими брудними блудяжками ти тут упадаєш. Не забувай, твій батько неабихто!

– А я нічого не збираюсь йому казати, – рішуче заявив Кристі.– Ні йому, ні матері. Вони дізнаються про все після того, як ми поберемося.

– Поберетеся?! – Аарфі аж розпирало від самовдоволеності і зневажливої втіхи. – Хо-хо-хо-хо! Та ти просто здурів, малий! Що можеш знати ти, у твоєму віці, про справжню любов?

Аарфі був неабияким спецом у галузі справжньої любові – він-бо давно вже палав щирою любов’ю до Кристієвого батька, в якого сподівався дістати по війні тепленьку місцинку як винагороду за дружбу з Кристі. Аарфі став чільним штурманом ескадрильї, але він так і не знайшов свого місця в житті, відтоді як скінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман; він легко прощав веденим найлютіші прокляття, коли збивався з курсу на шляху до цілі і підставляв усіх під прицільний загороджувальний вогонь. Того вечора, коли Кристі закохався в свою апатичну кралю, він збився з курсу на вулицях Рима і так і не здибав своєї добропорядної медсестри зі служби Червоного Хреста, випускниці Смітівського коледжа, яка мала успадкувати хімічний завод. Того дня, коли збили Краха, він збився з курсу на шляху до Феррари, він ухитрився збитися з курсу навіть під час щотижневого «молочного рейсу» до Парми, а ще якось спробував вивести літаки до моря напрямки через місто Ліворно. Йоссар’ян уже скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, вдоволено заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматичною сигаретою в руці. Зненацька навкруги почали рватися снаряди, і Макпростак загорлав у переговорний пристрій:

– Нас накрили зенітки! Де ми, чорт забирай! Що за чортівня?

Стривожений Йоссар’ян умить розплющив очі і побачив попереду димчасті клубки розривів – вони немов накочувалися звідкілясь згори – і добродушне, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з цікавістю, хоча й не без подиву, споглядав своїми зміїними очицями дедалі ближчі вибухи.

Переляканий Йоссар’ян раптом відчув, що з ним щось не те. Одна нога немов здерев’яніла. Макпростак круто повів машину вгору, варнякаючи щось у переговорний пристрій, – певно, вимагав команд. Йоссар’ян рвонувся було, щоб глянути, де вони опинилися, та не зміг зрушити з місця. Його наче паралізувало. В ту ж мить він відчув, що йому мокро. Він глянув униз, туди, де штани, – підкочувався враз приступ кволості і нудоти. Страшна бура пляма швидко повзла від паху угору по сорочці, немов якась морська потвора, що замірилася зжерти його. Його поранено та ще й куди: із просякнутої кров’ю штанини на підлогу стікали червоні струмочки, схожі на метушливих, невгамовних черв’ячків. Серце в нього завмерло. Ще один потужний поштовх струснув увесь літак, та Йоссар’ян не міг відірвати погляду від тієї запаморочної рани. Здригаючись від гидливої млості, він гукнув Аарфі на поміч.

– Мені порвало мошонку! Аарфі, мені порвало мошонку! – Але Аарфі нічого не почув. Йоссар’ян нахилився й потяг його за руку. – Аарфі, рятуй мене! – з риданням у голосі благав він. – Мене поранило! Мене поранило!

– Що? – запитав Аарфі і втупився в Йоссар’яна з якоюсь химерною, порожньою усмішкою.

– Мене поранило, Аарфі! Рятуй мене.

– Я тебе не чую, – відказав Аарфі, чемно здвигнувши плечима.

– Та ти поглянь! – простогнав Йоссар’ян, показуючи на темну калюжу крові навколо себе, що зростала на очах. – Мене поранило! Рятуй мене, ради бога! Аарфі, рятуй мене!

– Не чую, – незворушно повторив Аарфі, прикладаючи рупором свою пухку короткопалу руку до білої раковини вуха. – Що ти кажеш?

– Байдуже, – відповів Йоссар’ян гаснучим голосом. Йому раптом забракло сил волати далі у цьому сміховинному, моторошному й безнадійному становищі. Він помирав, і нікому не було до того діла. – Байдуже…

– Що? – прокричав Аарфі.

– Мені порвало мошонку! Невже не чуєш? Мене поранило в пах!

– Все одно не чую, – з докором мовив Аарфі.

– Я кажу – байдуже! – зойкнув Йоссар’ян, із жахом відчуваючи, що слабне, що він у пастці. Його затіпало, як у пропасниці.

Аарфі скрушно похитав головою й підсунув мало не під ніс Йоссар’янові своє похабне біле, як галушка, вухо.

– Говори голосніше, друзяко! Говори голосніше!

– Відчепися від мене, гаде! Тупа, бездушна тварюко, відчепися! – схлипнув Йоссар’ян. Йому хотілось товкти Аарфі кулаками, та в нього не було сили навіть підняти руку. Потягло на сон, і Йоссар’ян звалився на бік, геть непритомний.

Осколок поранив його у стегно. Опритомівши, Йоссар’ян побачив, що біля нього, стоячи навколішках, порається Макпростак. Йому відразу полегшало, хоча з-за плеча Макпростака з незворушною цікавістю виглядала рожева, мов у того відгодованого херувима, пика Аарфі. Йоссар’ян кволо усміхнувся до Макпростака і, переборюючи знемогу, запитав:

– А хто за штурвалом?

Макпростак, мабуть, не почув його; серце в Йоссар’яна тривожно закалатало, і, набравши в легені побільше повітря, він повторив своє запитання якомога голосніше.