Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц)

Дорі Дай, жвава руденька зеленоока блудничка, найбільше полюбляла давати в ангарах, телефонних будках, вартівнях та автофургонах. Не було вже нічого такого, чого б вона не встигла попробувати і чого б не хотіла спробувати ще раз. То була безсоромна, тендітна, активна дев’ятнадцятирічна бестія. Через оцю маленьку Дорі Дай десятки самовпевнених самців наживали комплексу неповноцінності і починали люто зневажати себе, пригадуючи, як безпардонно вона їх заарканила, видоїла й кинула геть, мов вичавлений лимон. Ясна річ, Йоссар’ян боготворив Дорі Дай; вона не мала собі рівних у цих справах, а сам він, за її словами, був лише «так собі». Йоссар’яна кидало в жар, коли він згадував ту шовковисту шкіру та м’яку пружність її тіла, яке він геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дала і йому. Йоссар’ян так боготворив Дорі Дай, що кожної суботи накидався, немов скажений, на дружину лейтенанта Шайскопфа, аби хоч у такий спосіб відплатити лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Мудренджерові.

А дружина лейтенанта Шайскопфа, зі свого боку, теж відплачувала лейтенантові Шайскопфу за якусь там його страшенну провину, що її вона ніяк не забувала, хоча й пригадати до ладу не могла. Рожева, млява, пухкенька і начитана, вона весь час переконувала Йоссар’яна не бути таким bourgeois,^[8] вимовляючи це слово без «р» – на паризький манір. При ній незмінно була якась розумна книжка, навіть коли вона лежала в постелі й не мала на собі нічого, крім Йоссар’яна та собачих медалей Дорі Дай.

З дружиною лейтенанта Шайскопфа Йоссар’ян мало не помирав від нудьги, хоча і любив її. Ця психопатка закінчила з відзнакою рахівничий факультет Вартонського комерційного коледжу, але так і не навчилася без клопоту порахувати щомісяця до двадцяти восьми.

– А знаєш, любий, у нас буде дитинка, – раз на місяць інформувала вона Йоссар’яна.

– Не дурій, – позіхав він.

– Ні, я серйозно, котику, – наполягала вона.

– Я теж.

– А знаєш, любий, у нас буде дитинка, – інформувала вона й свого чоловіка.

– Відчепись, мені ніколи! – роздратовано огризався лейтенант Шайскопф. – Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!

Лейтенанта Шайскопфа мучили інші проблеми: він прагнув за всяку ціну зайняти перше місце на наступному стройовому огляді-параді й підвести Мудренджера під дисциплінарну комісію за організацію змови з метою повалення взводних командирів, призначених лейтенантом Шайскопфом.

Мудренджер був баламут і до того ж розумник, а лейтенант Шайскопф добре знав, що за такими треба пильнувати і день і ніч. Сьогодні він баламутить училище, а завтра, дивися, збаламутить увесь світ. Мудренджер багато думав, а таким, як уже встиг переконатися Шайскопф, пальця в рот не клади. Такі люди небезпечні, можна чекати від них чого завгодно, тож навіть нові комвзводи, обрані за напученням Мудренджера, тепер горіли бажанням посвідчити проти нього.

Справу на Мудренджера то заводили, то припиняли. Бракувало дрібнички – ніхто не знав, що саме йому пришити, а пришити Мудренджерові зневагу до стройових оглядів-парадів було б занадто, бо до стройових оглядів-парадів він ставився з не меншою ревністю, ніж сам лейтенант Шайскопф.

Щонеділі пополудні сонні курсанти вилазили з казарм, вишиковувались у шеренги по дванадцять чоловік, і, напівживі з похмілля, крекчучи й охаючи, чалапали до парадного плацу. Зайнявши там одведене їм місце серед кількох десятків інших ескадриль, вони нерухомо стояли годину чи дві під пекучим каліфорнійським сонцем – чекали, поки зомліє стільки народу, що навчання можна буде вважати закінченим. Збоку уздовж плацу рядами стояли машини «швидкої допомоги», біля них – санітари з ношами й портативними раціями; на дахах розташовувалися спостерігачі з біноклями. Училищний писар фіксував кількість запаморочень, а заправляв першим етапом усієї операції офіцер-медик з бухгалтерським хистом. Він міряв удари пульсів і перевіряв підрахунки писаря. Коли всі машини «швидкої допомоги» битком набивались непритомними, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати похідний марш. Тоді ескадрильї в установленому порядку марширували плацом і, виконавши незграбний поворот біля трибуни з офіцерами, знову плентали через весь плац назад до казарм.

Коли курсанти чимчикували повз трибуну, їхню стройову виучку оцінювали офіцери училища на чолі з гладким, дебелим полковником з великими пишними вусами. Найкраща ескадрилья кожного курсу одержувала нікому не потрібний жовтий вимпел на довгій дерев’яній шпичці. Найкраща ескадрилья училища одержувала червоний вимпел на ще довшій шпичці, від якого користі було ще менше, бо довга шпичка була куди важча й тарганити її доводилося цілий тиждень, аж поки наступної неділі вимпел не відвойовувала якась інша ескадрилья. Йоссар’янові ідея нагородження вимпелами видавалася абсолютно безглуздою: ні тобі грошей, ні якихось суспільних привілеїв. Подібно до олімпійських медалей чи кубків тенісних чемпіонатів вони лиш вінчали нагороджених ідіотською славою найкращих майстрів нікому не потрібної справи.

Не менш безглуздими видавались йому й самі огляди-паради, яких він терпіти не міг, передусім за їхню войовничість. Йому було гидко дивитись огляди-паради, чути цю музику й тупіт кроків, а найгірше було те, що він сам, усупереч своїй волі, був утягнутий у це ідіотське тупцювання. Курсантові авіаучилища й так жилося несолодко; навіщо ж іще примушувати його щонеділі знемагати в муштрі під пекучим полуденним сонцем, як звичайного солдата? А жилось курсантові несолодко насамперед тому, що з кожним днем ставало дедалі ясніше: війна не завершиться раніше, аніж скінчиться навчання. А хіба ж не тому добровільно подався він до авіаучилища, що саме в ньому сподівався відсвяткувати перемогу?! Як призовник, направлений на навчання до училища, він повинен був кілька тижнів дожидатися, поки його запишуть у той чи той клас, потім іще кільканадцять тижнів учитися на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів виконувати тренувальні польоти – і лише потому опинитись десь за океаном. Ніяка благословенна богом війна не могла тривати так довго! Тому що, як Йоссар’янові втовкмачували змалку, бог був на його боці, а бог, як йому змалку втовкмачували, був всемогутній. Проте війні не було видно кінця-краю, а навчання мало от-от скінчитися.

Що ж до лейтенанта Шайскопфа, то він, навпаки, відчайдушно прагнув вибитися в перші на оглядах-парадах. Мало не до світсонця просиджував він за теоретичними розробками, а його нещасна дружина лише млосно кліпала на нього з подружнього ліжка, скрушно гортаючи улюблені сторінки сексопатологічних праць Крафта-Ебінга.

Чоловік же студіював підручники з маршировки. Поринувши в них, він міг цілими годинами переставляти на столі шоколадних солдатиків, яких закуповував собі цілими коробками, а коли це військо починало розм’якати й танути в руках, лейтенант Шайскопф тут же швидко й оперативно виводив на плац свій надійний резерв – пластмасових ковбоїв – і теж вишиковував їх у рівні шеренги, по дванадцять у ряд; цих ковбоїв він виписував собі поштою на вигадане ім’я і ховав на світанку під замок, подалі від чужого ока. В нього була ще одна настільна книга – альбом анатомічних малюнків Леонардо да Вінчі.

Якось пізно увечері він відчув, що йому необхідна жива модель.

– Встать! – наказав він дружині.– По кімнаті стройовим кроком руш!

– Голячка? – з надією в голосі грайливо запитала вона.

У розпачі лейтенант Шайскопф лиш мовчки затулив руками очі. Він проклинав свою гірку долю, що прикувала його шлюбними ланцюгами до цієї жінки, яка, у полоні своєї мерзенної хтивості, не помічає навіть тієї титанічної боротьби, яку веде він за високі, майже недосяжні ідеали, що їх повинна обстоювати кожна справді шляхетна людина.

– Ти хоч би коли пошмагав мене! – кокетно накопиливши губки, однієї прекрасної ночі поскаржилась вона.

– Мені ніколи! – нетерпляче одгавкувався він. – Ти розумієш слово «ніколи»?! Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!

Лейтенантові Шайскопфу і справді було ніколи. Настала неділя, до наступного параду лишилося всього сім днів, а час біжить як скажений. На трьох попередніх оглядах-парадах його ескадрилья була на останньому місці. Ще ніколи репутація лейтенанта Шайскопфа не падала так низько, і він день і ніч сушив собі голову, гарячково шукаючи якогось виходу із скрути. Лейтенант обміркував навіть такий спосіб: дванадцять курсантів, цілу шеренгу, прибити цвяхами до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса і таким чином забезпечити їхнє рівняння. Цей варіант виявився нездійсненним тільки через брак хромованих шарнірів, без яких бездоганний поворот на дев’яносто градусів був практично неможливий. Лейтенант Шайскопф, на жаль, не міг сподіватися, що йому вдасться добути в квартирмейстера таку силу хромованих шарнірів, а тим більше – умовити шпитальних шарлатанів хірургів, щоб ті вчасно і якісно вмонтували їх у курсантські крижі.

Через тиждень після того, як, послухавшись Мудренджера, лейтенант Шайскопф дозволив курсантам обрати взводних командирів, його ескадрилья здобула жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він тієї ж ночі добряче торохнув шпичкою по голові свою дружину, коли вона спробувала затягти його до ліжка, бажаючи гідно відсвяткувати перемогу, а заразом продемонструвати свою глибоку зневагу до міщанської техніки сексу, усталеної західною цивілізацією.

Наступної неділі ескадрилья здобула червоного вимпела, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья вперше в історії училища здобула червоного вимпела вдруге підряд! Після цього лейтенант Шайскопф так увірував у свої можливості, що вирішив зробити начальству нечуваний сюрприз. Під час своїх нічних студій він десь вичитав, що на церемоніальному марші замість махати руками туди й сюди, як воно повелося, належить піднімати їх від середини стегна не більш, як на три дюйми, – тоді у споглядача буде враження, ніби руки взагалі лишаються на місці!

Лейтенант Шайскопф готував свою операцію надзвичайно ретельно й у цілковитій таємниці. Спочатку всі курсанти його ескадрильї врочисто присяглися не розголошувати лейтенантового секрету. Потім вони під покровом ночі потай відбували репетиції на запасному плаці. Марширували в непроглядній пітьмі, зосліпу налітаючи один на одного, проте марюкатися було суворо заборонено. Ескадрилья вчилася ходити, не вимахуючи руками! У лейтенанта Шайскопфа спочатку була інша ідея: нехай би його приятель-слюсар прилаштував у своїй майстерні кожному курсантові до стегна хромований штирок і сполучив його із зап’ястям з допомогою мідного тросика в три дюйми завдовжки. Та на це, по-перше, вже не стало б часу – його завжди не вистачає,– і, по-друге, коли йде війна, добрячого мідного тросика теж годі знайти. Крім того, як подумати глибше, ті самі тросики можуть завадити курсантам належним чином падати з ніг під час хвилюючої «паморочної церемонії», що передує маршируванню, а неспроможність належним чином умлівати могла б негативно позначитись на загальній оцінці для ескадрильї.

Цілий тиждень лейтенант Шайскопф, заходячи до офіцерського клубу, посміювався собі в бороду – гамував радість. Його найближчі приятелі даремно сушили собі голови, намагаючись здогадатися, що то за знак.

– Цікаво, що це надумав наш Лайноглав? – демонструючи знання німецької мови, запитав лейтенант Шмигль.

У відповідь на всі запитання колег лейтенант Шайскопф тільки багатозначно всміхався.

– Майте терплячку, – промовив він. – У неділю самі побачите.

І коли настала неділя, лейтенант Шайскопф нарешті явив світові свій епохальний сюрприз, явив з віртуозною майстерністю бувалого імпресаріо. Він не зронив жодного слова, поки повз трибуни кривими, як і завжди, рядами брели чужі ескадрильї. Він не зморгнув оком навіть тоді, коли з’явились передні ряди його ескадрильї. Вгледівши курсантів, що не махали руками, офіцери, всі, як один, пороззявляли роти з подиву. По трибуні прокотилася хвиля паніки. Лейтенант Шайскопф скромно тримався в тіні аж до тієї хвилини, коли гладкий полковник із великим пишним вусом рвучко повернув до нього люте, налите кров’ю обличчя, і лиш тоді лейтенант Шайскопф видав пояснення, яке відтоді обезсмертило його ім’я.

– Зверніть увагу, полковнику, – коротко мовив він. – Ідуть без рук.

І тут же роздав враженій, скам’янілій аудиторії належним чином завірені в штабі фотокопії тої всіма забутої інструкції, на основі якої він і побудував свій вікопомний тріумф. То була зоряна година в житті лейтенанта Шайскопфа: він виграв першість, буквально не ворухнувши жодним пальцем. Червоний вимпел перейшов до нього навічно, а це взагалі поклало край недільним оглядам-парадам, оскільки під час війни добрячий червоний вимпел став не менш дефіцитним, аніж добрячий мідний тросик. Лейтенант Шайскопф, не сходячи з місця, став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Мало хто з колег сумнівався тепер у тому, що Шайскопф – новий воєнний геній.

– Ну й Шайскопф! – зауважив лейтенант Дупкіс. – Справжній воєнний геній!

– І що геній, то геній, – погодився лейтенант Шмигль. – Та краще б він навчився як слід шмагати свою жінку.

– Не бачу тут нічогісінько спільного, – холодно відказав лейтенант Дупкіс. – От лейтенант Бембіс шмагає свою перед кожним актом, а чого він вартий на оглядах-парадах?

– Ну то й що? – заперечив йому лейтенант Шмигль. – Шмагання – це шмагання! А кому потрібні ті дурні огляди-паради?

І справді, паради не були потрібні нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, а менш за все – гладкому пишновусому полковникові, який був головою дисциплінарної комісії. З грізним риком накинувся він на Мудренджера одразу ж, як той зайшов боязкими кроками в кімнату і спробував був спростувати звинувачення, висунуті проти нього лейтенантом Шайскопфом. Полковник грюкнув кулаком по столу і, добряче забивши собі руку, так розлютився на Мудренджера, що знову грюкнув нею по столу, і, забивши собі руку ще дужче, розлютився ще більше. Лейтенант Шайскопф стулив губи й скрушним поглядом скинув на Мудренджера: надто прикрим і жалюгідним було те враження, яке справляв його вихованець.

– Через два місяці ви відправляєтесь бити макаронників, – заревів гладкий пишновусий полковник. – І не думайте, що це вам хрін собачий!

– Ні, я не думаю, що це – хрін собачий, сер.

– І не перебивайте!

– Слухаюсь, сер.

– А коли перебиваєте, не забувайте казати «сер», – звелів майор Мурлаф.

– Слухаюсь, сер.

– Вам було наказано не перебивати? – холодно запитав майор Мурлаф.

– Але ж я не перебиваю, сер! – запротестував Мудренджер.

– Не перебиваєте. І не кажете «сер». Приплюсуйте до звинувачень, – скомандував майор Мурлаф капралові, що вмів стенографувати, – «невживання „сер“ при старших офіцерах».

– Мурлафе, – мовив полковник, – вам відомо, що ви йолоп?

– Так точно, сер, – насилу видавив із себе майор Мурлаф.

– Тож затуліть свою смердючу пельку і мовчіть. Ви мелете казна-що.

До складу дисциплінарної комісії входило троє – гладкий пишновусий полковник, лейтенант Шайскопф та майор Мурлаф, який щосили пнувся напустити на себе грізний вигляд. Як член комісії лейтенант Шайскопф мав оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти курсанта Мудренджера. Звинувачення проти курсанта Мудренджера висовував лейтенант Шайскопф. Курсант Мудренджер мав право на оборонця. Обов’язки оборонця в дисциплінарній комісії виконував лейтенант Шайскопф.

У Мудренджера від усього цього макітрилося в голові, і він затремтів од страху, коли полковник зненацька скочив з місця, немов гігантський смерч, і прогарчав, що роздере його, смердючого боягуза, на шматки.

Нещодавно, ідучи на заняття, Мудренджер спіткнувся в строю, і тепер його судили за «самовільний вихід із строю, непослух перед командиром, аморальну поведінку, поразницькі настрої, провокаційні випади, високі матерії, слухання німецько-італійської музики тощо». Одне слово, Мудренджера звинувачували за всіма статтями неписаних армійських законів воєнного часу. Він із жахом слухав, як полковник ще раз прогарчав із-під своїх пишних вусів, що за якихось два місяці Мудренджерові доведетеся битися з макаронниками, – чи, може, йому більше сподобається, коли його викинуть к бісу з училища й пошлють на Соломонові острови ховати трупи?

– Ні, цього я зовсім не хочу, сер, – чемно відповів Мудренджер – йому-бо, йолопові, було невтямки, що краще вже ховати чужі трупи, ніж стати трупом самому.

Полковник сів так само несподівано, як і підскочив. Тепер він був цілком спокійний, уважний і солодко-ввічливий.

– Тож довзольте дізнатися, – неквапом, тихо заговорив полковник, – на якій підставі ви заявляли, що ми не можемо вас покарати?

– Коли, сер?

– Тут я ставлю запитання. А ви відповідаєте на них.

– Слухаюсь, сер. Мені…

– Чи, по-вашому, вас викликали сюди, щоб ви ставили запитання, а я відповідав?

– Ні, сер… Мені…

– То для чого вас сюди викликали?

– Відповідати на запитання.

– Правильно, чорт забирай! – гримнув полковник. – Отож і відповідай, поки я не проломив твоєї грамотійської довбешки! Тож на якій підставі, байстрюче, трясця твоїй сучці неньці, ти заявляв, що ми не можемо тебе покарати?

– По-моєму, я ніколи такого не казав, пане полковнику.

– А голосніше можна? Я нічого не чую.

– Слухаюсь, пане полковнику.

– А голосніше можна?! Полковник вас не чує.

– Слухаюсь, сер. Мені…

– Мурлафе!

– Так, сер?

– Кому було сказано затулити дурну смердючу пельку?

Вам чи не вам?

– Так точно, мені, сер.

– Отож і затуліть, коли вам сказано затулити. Ясно? А ви, будь ласка, голосніше. Я нічого не чую.

– Слухаюсь, сер. Мені…

– Мурлафе, що це в мене під ногою? Часом не ваша лапа?

– Ні-ні, сер. Це, певно, лапа лейтенанта Шайскопфа.

– То зовсім не моя лапа, сер, – озвався лейтенант Шайскопф.

– Може, й справді моя? – сказав майор Мурлаф.

– Приберіть!

– Слухаюсь, сер… Тільки спочатку приберіть свою, полковнику. Ви мою причавили.

– Ви наказуєте мені прибрати лапу?

– Ні, сер. Ні, ні, ні, сер…

– Отож приберіть геть лапу і затуліть пельку. А ви – голосніше. Я нічого не чую.

– Слухаюсь, сер. Мені ніколи й на думку не спадало, що ви не зможете мене покарати.

– Це ви про що, чорт забирай?!

– Я просто відповідаю, сер. Відповідаю на ваше запитання.

– Яке в біса запитання?

– «Тож на якій підставі, байстрюче, трясця твоїй сучці неньці, ти заявляв, що ми не можемо тебе покарати?» – голосно прочитав із стенограми капрал, що вів протокол.

– Правильно, – сказав полковник. – Тож на якій триклятій підставі?..

– У мене не було жодних підстав, сер…

– Коли? – запитав полковник.

– Що – коли, сер?

– От ви знову ставите мені запитання.

– Пробачте, сер. Я просто не зрозумів, сер.

– Коли саме у вас не було підстав – жодних підстав? Тепер, сподіваюся, зрозуміли?

– Ні, сер. І тепер я не зрозумів.

– Ви це вже казали. А тепер відповідайте.

– Як же я можу відповісти, сер?

– Знову запитання?

– Пробачте, сер, але я й справді не знаю, як вам відповісти. Я не пригадую, щоб я казав, що ви не можете мене покарати.

– Чхав я, пригадуєте ви там чи не пригадуєте. Я питаю, коли ви цього не казали?

Мудренджер глибоко зітхнув.

– Я завжди не казав, сер, що ви не можете мене покарати.

– О, це вже значно краще, містере Мудренджер, – вдоволено мовив полковник. – Дарма, що це нахабна брехня. Пригадайте, що ви робили минулої ночі в клозеті. Хіба ж ви не нашіптували тому другому смердючому байстрюкові, що сидить у нас у печінках… Як там його?

– Йоссар’ян, сер, – підказав лейтенант Шайскопф.

– Згадав, Йоссар’ян… Йоссар’ян?! Що за ідіотське прізвище – Йоссар’ян?!

– Це в нього таке прізвище, сер, – пояснив лейтенант Шайскопф, завжди готовий відповісти на будь-яке запитання.

– Гаразд, нехай прізвище… Тож на якій підставі ви нашіптували тому Йоссар’янові, що ми не можемо вас покарати?

– Та ні ж бо, сер. Я лиш пошепки сказав йому, що ви не зможете мене звинуватити…

– Можливо, я дурень, – перебив його полковник, – але мені чомусь не видно різниці. Звичайно, я із дурнів дурень: я не бачу жодної різниці!

– Ммм…

– Ти – паскудний байстрюк і базікало, чуєш?! Ну хто з нас просить у нього пояснень? Ніхто! А ви даєте всім пояснення! Плював я на всякі пояснення – я стверджую факт. Ви – паскудний байстрюк і базікало, ясно?

– Ні, сер.

– Ні, сер?! Виходить це я паскудний байстрюк і базікало?

– О, тільки не це, сер.

– Тоді ви – паскудний байстрюк і базікало, так?

– Ні, сер.

– Ви що – хочете мене завести?

– Ні, сер.

– Значить, визнаєте, що ви – паскудний байстрюк і базікало?

– Ні, сер.

– Вам таки хочеться мене завести, чорт забирай! Та я ось перескочу через цей паскудний стіл і роздеру тебе, смердючий боягузе, на шматки.

– Роздеріть, роздеріть його! – підхопив майор Мурлаф.

– Мурлафе, ви смердючий цап! Хіба ж я не наказав вам затулити вашу дурну, смердючу, брехливу пельку? Га?

– Так точно, сер. Пробачте, сер.

– От і мовчіть.

– Та я ж саме й учусь мовчати, сер. А хто не помиляється, той не навчається.

– Гм! Хто це сказав?

– Всі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

– Ви так кажете, Шайскопфе?

– Так точно, сер, кажу, – мовив лейтенант Шайскопф. – Але це не тільки моя думка.

– Гаразд, Мурлафе, спробуйте затулити вашу дурну пельку і, можливо, навіть ви навчитеся це робити. Тож на чім ми зупинилися? Прочитайте мені останній рядок.

– «Прочитайте мені останній рядок», – прочитав капрал-стенографіст.

– Не мій останній рядок, бовдуре! – гарикнув полковник.

– «Прочитайте мій останній рядок», – знову прочитав капрал.

– Та це ж знову мій останній рядок! – вереснув полковник. Він аж налився кров’ю від люті.

– Е, ні, сер, – поправив його капрал. – Це мій останній рядок, я щойно прочитав його вам. Невже ви забули, сер? Це ж було менш як хвилину тому.

– О господи! Прочитай мені його останній рядок, бовдуре! І назви, до речі, своє погане прізвище, хай йому грець!

– Попінджей, сер.

– Чудово. Ви в нас будете другим, Попінджею. Як тільки скінчимо з ним, візьмемося за вас. Є питання?

– Так точно, сер. У чому ж мене будуть звинувачувати?

– А яка вам, до біса, різниця? Ви чули, що він у мене питає? Зараз дізнаєтеся, Попінджею, ось тільки скінчимо з Мудренджером, і ви дізнаєтеся. Курсанте Мудренджере, ви… Адже це ви курсант Мудренджер, а не Попінджей?

– Так точно, сер.

– Чудово. Що ви…

– Попінджей – це я, сер.

– Ясно, Попінджею. Ви, може, син мільйонера, га? Чи, може, якогось там сенатора?

– Ні, сер.

– Тоді ви влипли, Попінджею. А може, ваш батько якийсь генерал або велике цабе в Білому домі?

– Ні, сер.

– От і прекрасно. Чим же займається ваш батько?

– Мій батько помер, сер.

– То це ж просто чудово, Попінджею! Вважайте, що ви вже в лайні по саме годі, вам тепер і з лопатою не вигребтися, ясно? А чому ви, до речі, Попінджей? Що це за прізвище таке – Попінджей? Нікуди не годиться.

– Це в нього таке прізвище, сер, – пояснив полковникові лейтенант Шайскопф.

– Все одно воно нікуди не годиться, Попінджею! Мені так і кортить розірвати тебе на шматки, Попінджею, смердючий боягузе. Курсанте Мудренджер, повторіть, будь ласка, про що ви, трясця вам, нашіптували чи не нашіптували Йоссар’яну в клозеті минулої ночі?

– Слухаюсь, сер. Я сказав йому, що ви не зможете мене звинуватити…

– Ну що ж, почнемо звідси. Тож на якій підставі ви заявили, курсанте Мудренджер, що ми не зможемо вас звинуватити?

– Я не заявляв, що ви не зможете мене звинуватити, сер.

– Коли?

– Що коли, сер?

– Ви знову будете мене допитувати, чорт забирай?

– Ні, сер. Даруйте, сер.

– Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не заявляли, що ми не зможемо вас звинуватити?

– Минулої ночі в клозеті, сер.

– Це лиш там ви цього не заявляли?

– Ні, сер. Я завжди не заявляв, що ви не зможете мене звинуватити, сер. А в клозеті я просто сказав Йоссар’янові…

– Ніхто не питає вас, що ви сказали Йоссар’янові. Ми питаємо вас, що ви йому не казали. Нас поки що не цікавить, що ви сказали, ясно?

– Так точно, сер.

– Тоді поїхали далі. То що ж ви сказали Йоссар’янові?

– Я сказав, сер, що ви не зможете мене звинуватити в тих злочинах, які мені інкримінуються, і залишитеся вірними принципам…

– Яким іще принципам? Що ви там бурмочете?

– Припинити бурмотання!

– Слухаюсь, пане майор.

– І не забувайте говорити «сер», коли бурмочете.

– Меткафе, ви йолоп, помовчіть. А ви продовжуйте.

– Слухаюсь, сер, – пробурмотів Мудренджер. – Задля справедливості, сер. Що ви не зможете…

– Справедливості? – вирячився полковник. – Що таке справедливість?

– Справедливість, сер, це…

– Це – не справедливість, – зневажливо вишкірився полковник і щосили грюкнув великим пухким кулаком по столу. – Це – марксистська пропаганда! Слухай мене і дізнаєшся, що таке справедливість! Справедливість – це тиск, бий у писк, серед ночі – коліном між очі, ножем під ребра, перший нападай, недобитих не залишай, на кораблі за горлянку хапай, зубами кусай, за борт викидай, молися богу – за перемогу. Від стегна стріляй – потрапиш у рай. Зуби летять – буде благодать. Ось що таке справедливість. Все ясно?

– Ні, сер.

– І годі мені «серкати»!

– Слухаюсь, сер!

– Але не забувайте казати «сер»! – наказав майор Мурлаф.

Певна річ, Мудренджер був винний, інакше б він не стояв перед ними, і довести це можна було, лиш визнавши його винним, що судді й зробили. Так вони виконували свій патріотичний обов’язок. Йому вклепали п’ятдесят сім штрафних маршів з повною викладкою. Попінджея посадили «на губу», аби шанував порядок, а майора Мурлафа спровадили ховати трупи на Соломонові острови. І Мудренджер щосуботи по п’ятдесят хвилин стройовим кроком марширував туди-сюди перед будинком військової поліції з незарядженим карабіном на плечі, який важив, здавалося, не менше тонни.

Все це геть спантеличувало Мудренджера. Навколо відбувалось чимало дивовижних речей, але найбільше здивувала Мудренджера ненависть – брутальна, нічим не прикрита, невмолима ненависть до нього з боку членів дисциплінарної комісії. Жорстокі, мстиві, люті обличчя з пекучими, немов жаринки, злостиво примруженими очима – від таких годі чекати пощади. Мудренджера глибоко вразило таке відкриття. Дай їм волю – вони запросто тебе лінчують! Ці троє зрілих, дорослих людей люто ненавиділи його, ще майже хлопчиська, вони зичили йому смерті. Вони зненавиділи Мудренджера наперед, перш ніж він перед ними з’явився, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи, коли він пішов од них, і, навіть розходячись хто куди, вони понесли ту злісну ненависть із собою, немов якийсь любий серцю скарб.

Напередодні ввечері Йоссар’ян, як міг, намагався остерегти його.

– У тебе немає жодних шансів, друзяко, – понуро сказав він тоді Мудренджеру. – Вони ненавидять євреїв.

– Але ж я не єврей, – відповів Мудренджер.

– Тим гірше для тебе, – Йоссар’ян як у воду дивився. – За це вони зненавидять тебе ще більше.

Від такої ненависті поривало відсахнутися, як від сліпучого світла. Ці троє співвітчизників розмовляли однією з ним мовою і носили таку саму військову форму, але в них були обличчя чужинців – перекошені, зсудомлені звірячою люттю, і Мудренджер раптом зрозумів, що вони зичать йому лиха більше, ніж усі фашисти, які сидять у траншеях, літаках, танках, підводних човнах, бункерах, лаштують кулемети, міномети й вогнемети, наводять у небо гармати зенітних батарей найдобірнішої дивізії «Герман Герінг», – більше навіть, ніж оті мерзенні нацистські призвідці, давні завсідники продимлених пивниць у Мюнхені чи десь там іще…

Ніхто й ніде у цілому світі не ненавидів його запекліше, ніж ці троє.

9. Майор Майор Майор

Майору Майору Майору біда товаришувала з колиски.

Як і Мінівер Чіві,^[9] що сумував по минулому, він з’явився на світ запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж могла витримати його матінка. Жінка лагідна й хвороблива, промучившись до того ж півтори доби у переймах, вона аж надто знесилилася, щоб і далі сперечатися, яке ім’я носитиме дитина. Зате її чоловік вискочив у коридор з виразом похмурої рішучості; мовляв, усе одно буде по-моєму! Кощавий, довготелесий, у важких, незграбних черевиках і чорнім бостоновім костюмі, твердим кроком підійшов він до чергової сестри, упевнено заповнив анкету на новонародженого і, не зморгнувши оком, передав їй документ. Та мовчки проглянула написане й заклопотано відійшла геть. Дивлячись їй услід, він не менш заклопотано метикував, що там у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою благовірну, розпростерту під купою ковдр, знеможену, зморщену, бліду, схожу на висхлу картоплину. Вона лежала в найдальшому кутку, біля вікна з репнутою, тьмяною від пороху шибкою. День був холодний і похмурий, каламутне небо сіяло мжичкою. В таку погоду легко вмирати, що, не гаючись, і робили в інших палатах цієї вбогої сільської лікарні бліді як крейда люди із старечими синіми губами.

Якийсь час він постояв біля ліжка, втупившись поглядом у породіллю.

– Я назвав нашого сина Калебом, – нарешті мовив він тихим голосом. – Хай буде твоя воля.

Жінка спала, і він поволі всміхнувся. Нехай тепер скаже, що він її обдурив!

Ось за таких жалюгідних обставин уперше побачив світ майбутній недолугий командир авіаескадрильї збройних сил США на острові П’яноса, командир, що тепер щодня кілька годин службового часу віддавав псуванню офіційних документів, старанно виписуючи на них «Вашінгтон Ірвінг». Щоб не впізнали почерку, майор Майор працював лівою рукою, а входити до кабінету суворо заборонив – усією повнотою огидної йому власної влади. Великі чорні окуляри й фальшиві вуса надійно ховали його обличчя від сторонніх очей, коли б такі спробували зазирнути сюди крізь підсліпувате, незугарне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шмат целулоїду.

Між цими двома найбільшими катастрофами його життя – появою на світ та несподіваним злетом на військовій службі – пролягло тридцять з гаком страшних років самотності та гірких розчарувань.

Мало того, що майор Майор з’явився на світ із припізненням, він ще виявився ні риба ні м’ясо. Деякі люди зроду ні риба ні м’ясо, інші досягають цього з віком, ще інших робить ні рибою ні м’ясом людська юрма. З майором Майором сталось одне, друге й третє. Навіть з-посеред найбезбарвніших людей він вирізнявся своєю безбарвністю, і на кожного, хто його колись зустрічав, найбільше враження справляла саме майорова здатність не справляти жодного враження.

Над майором Майором змалку тяжіли три прокляття – його ненька, батько і Генрі Фонда, на якого він виявився ну просто фатально схожим мало не з дня народження. Ще задовго до того, як він уперше дізнався, хто такий Генрі Фонда, всюди, де не опинявся, майор Майор ставав об’єктом найобразливіших порівнянь. Будь-який незнайомець міг прикувати його до ганебного стовпа через цю подібність, тож він змалку звик боятися людей, бо відчував перед ними якусь ніби провину й догідливе каяття за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко йому було нести по життю такий тягар, але поступатися він навіть не помишляв, бо успадкував неабияку верткість у свого довготелесого жартуна батька.