Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

А батько його, розважний, благочестивий чолов’яга, любив прибрехнути про свій вік – так він уявляв собі гумор. Цей довгоногий і довгорукий фермер – побожний, вільнолюбний, незламний індивідуаліст – свято вірив, що коли держава допомагає будь-кому, крім фермерів, то це – сповзання країни до соціалізму. Він обстоював ощадливість та працьовитість і був нетерпимий до розпусти, коли та чи та шльондра йому відмовляла. Всі поля у нього на фермі були відведені під люцерну, і він безжурно жив, не вирощуючи ані стеблини. Уряд щедро платив йому за кожний незібраний бушель люцерни. Що більше люцерни він не збирав, то більше одержував грошей і ощадливо вкладав кожен цент у купівлю нових земель, щоб не вирощувати ще більше люцерни. Він не вирощував люцерну з усіх сил, не знаючи спочину. Довгими зимовими вечорами невилазно сидів удома і не лагодив реманенту, а наступного дня рівно ополудні вискакував з ліжка, щоб зайвий раз переконатися, що ніхто ніде не вдарив пальцем об палець. Завдяки вмілим капіталовкладенням у землю він незабаром став найбільшим невиробником люцерни в усій окрузі. Сусіди юрмами ходили до нього за порадою в усіх справах, бо коли людина має землі більше за всіх, годі відмовити їй у мудрості.

– Що посієш, те й пожнеш, – упевнено казав він.

– Амінь! – дружно відказували сусіди.

Майорів батько завжди ревно обстоював скорочення державних видатків – з умовою, що це не зашкодить урядові виконувати його священний обов’язок щодо виплати фермерам компенсації по найвищих ставках за врожаї нікому не потрібної люцерни або за цілковиті її неврожаї.

То був гордий, незалежний чоловік, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скаржитися, клопотатися, канючити, вимагати чи просто жебрати, аби лиш урвати скільки можна й од кого тільки можна. Як людина істинного благочестя він міг проповідувати коли й де завгодно, амвоном для нього була вся земля.

– Всевишній дав нам, чесним фермерам, по дві дужі руки, щоб ми могли загрібати ними все, що можна і скільки подужаємо, – із запалом промовляв він на ганку перед будинком суду або на порозі бакалійної крамнички, де чатував на норовисту молоду касирку, яка давно вже впала йому в око: вона от-от вийде, жуючи свою незмінну жуйку, і знову проштрикне його вбивчим поглядом. – Коли б всевишній не хотів, щоб ми загрібали скільки подужаємо, хіба ж він дав би кожному з нас оці дві руки?

І всі, хто в ту мить слухав його, в один голос одказували:

– Амінь!

Він був щирий кальвініст і свято вірив у невідворотність долі і сприймав усі нещастя, крім власних, як вияв промислу божого. Він палив сигарети, дудлив віскі, а ще любив добре пожартувати та підтримати дотепну бесіду, особливо якщо говоритиме тільки він сам, розповідаючи, наприклад, побрехеньки щодо свого віку або власний улюблений дотеп про всевишнього та про затяжні пологи своєї жінки. Цей дотеп полягав у тому, що бог, мовляв, сотворив за шість днів весь світ, а його благовірна тужилася аж півтори доби, щоб породити на цей світ одного-однісінького Майора Майора. Чоловік меншого калібру на його місці, може, скнів би тоді цілий день у коридорі лікарні, слабкіший, може, пішов би на компроміс і погодився б на такі, власне, непогані імена, як Тамтам Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор. Та батько Майора Майора недарма цілих чотирнадцять років чекав на цю нагоду: він був не з тих, хто б її упустив. У нього був мудрий дотеп і щодо нагод. «Нагода на цім світі двічі у двері не стука», – частенько казав він. Цей свій улюблений вислів він повторював при кожній слушній нагоді.

Природжена нездорова схожість із Генрі Фондою стала всього тільки першим із низки тих підступних, лихих жартів, на які доля виявилась вельми щедрою щодо Майора Майора упродовж усього його безрадісного майорового життя. Другим її жартом було те, що він з’явився на світ із прізвищем Майор і подвійним ім’ям Майор Майор. Той факт, що він справді Майор Майор Майор, залишався тривалий час таємницею, відомою самому лише батькові. Таємницю свого справжнього імені Майор Майор відкрив у той день, коли його привели записувати до дитячого садка. Наслідки були просто згубні: це відкриття, власне, й спричинилося до смерті його матінки – вона тут же втратила всяку волю до життя, почала танути на очах і скоро віддала богові душу. Однак це, зрештою, не дуже засмутило його батька, бо він давно вже мріяв побратися при нагоді з тією норовистою касиркою з бакалійної крамнички, не міг тільки вирішити, як йому позбутися своєї половини – відкупитись готівкою чи просто зашмагати її до смерті.

Сам Майор Майор одбувся не набагато легше за неньку. Раптове й страшне, зважаючи на юний вік, відкриття, що він зовсім не той, за кого себе вважав, – не Калеб Майор, як його доти всі називали, а якийсь не відомий геть нікому, а насамперед самому собі, Майор Майор Майор, приголомшило його й отруїло буття. Друзі дитинства, – а їх і раніше було небагато, – всі, як один, відвернулись від нього, бо взагалі були привчені ніколи не довіряти чужакові, а надто такому, котрий ще з пелюшок прикидався своїм. Ніхто не хотів з ним знатися; у нього почали заплітатися ноги, все валилося з рук. Із трепетною надією йшов він назустріч кожному новому знайомству, і завжди його чекало розчарування. Він одчайдушно потребував друга і тому був приречений на самотність. Він зростав незграбним, дивакуватим, мрійливим хлопцем із соромливим поглядом. На пухких губах блукала благальна усмішка, а при кожній невдачі вона перетворювалась на криву гримасу болю.

Він був чемний із старшими за себе, а вони терпіти його не могли за те, що він дослухався до кожного їхнього слова. Йому казали: «Не змірявши броду, не лізь у воду», – і він завжди, перш ніж лізти у воду, ретельно виміряв брід. Йому казали: «Ніколи не відкладай на завтра того, що можеш зробити сьогодні», – і він ніколи не відкладав. Йому казали: «Шануй матір свою і отця свого», – і він свято шанував і свою матір, і свого батька. Йому казали: «Не убий!», – і він не вбивав, аж поки не попав до армії. Там йому, навпаки, звеліли: «Вбивай!» – і він став убивати. Щойно діставши ляпаса по одній щоці, він тут же залюбки підставляв другу й завжди поводився з ближніми точнісінько так, як йому хотілося, щоб ближні повелися з ним. Ніколи він не згадував божого імені всує, ніколи не зазіхав ні на жінку ближнього свого, ні на його віслюка. Він навіть щиро любив своїх ближніх і ніколи не лжесвідчив проти них. Саме через те, що він був таким «невиправним праведником», старші терпіти його не могли.

Не знаючи до ладу, що йому належить робити добре, він заходився добре вчитися в школі, а потрапивши до університету їхнього штату, так сумлінно поставився до студій, що всі тамтешні педерасти тут же запідозрили в ньому атеїста, а всі тамтешні атеїсти ще більше запідозрили, що він таємний педераст. Він вирішив спеціалізуватися в англійській історії, а краще б цього не робив.

– Англійська, бачте, історія їх цікавить, англійська! – обурено гарикнув сенатор від їхнього штату, стріпнувши срібною гривою. – А чому не американська? Невже наша американська історія чимось гірша?

І Майор Майор, ясна річ, тут же переключився на американську літературу, та ба: у ФБР його вже встигли занести до списків неблагонадійних. На тій глухій, богом забутій фермі, що її юний Майор Майор називав своєю домівкою, проживало шість душ людей і один шотландський тер’єр; п’ятеро з них, а також тер’єр, як виявилось, потай працювали на ФБР. Незабаром вони зібрали на Майора Майора стільки компрометуючих матеріалів, що могли запросто показати йому, де раки зимують. Та практично їх стало тільки на те, щоб віддати його до армії рядовим. Але там Майора Майора вже на п’ятий день підвищили в майори, чим було спантеличено весь конгрес Сполучених Штатів Америки.

– Хто зробив новобранця майором? – в один голос заголосили конгресмени і, наче не мали інших клопотів, забігали туди й сюди вулицями Вашінгтона, скандуючи: – Хто зробив новобранця майором? – А зробив Майора Майора Майора майором комп’ютер фірми Ай-Бі-Ем, що не поступався почуттям гумору самому майоровому татусеві.

Коли вибухнула війна, Майор Майор усе ще був слухняним та поступливим. Його призвали в армію рядовим, і він пішов. Йому запропонували вступити до льотного училища, і він тут же подав заяву до льотного училища, а вже наступної доби о третій годині ночі стояв босий у холодній, як лід, грязюці віч-на-віч з дебелим войовничим сержантом, родом звідкілясь із південного заходу, котрий оголосив, що може вибити дух із кожного в своєму взводі і готовий довести це хоч зараз! За кілька хвилин перед тим капрали за його наказом брутально розштовхали поснулих новобранців і наказали шикуватися перед командирським наметом. Майор Майор чи не перший вибіг на дощ і зайняв своє місце в строю. На ньому, як і на інших новобранцях, був цивільний одяг, у якому він три дні тому з’явився на призовний пункт. Тим, хто забарився, надягаючи шкарпетки і взуваючи черевики, наказали повернутися до сирих остиглих наметів і роззутися. І от тепер вони босими ногами місили холодну грязюку, а сержант, оглянувши їх крижаними очима, повідомив, що може запросто вибити дух із кожного у своєму взводі. Заперечень не було.

Несподіване, вже на другий день, підвищення Майора Майора в майори ввергло войовничого сержанта в безодню туги, бо з цієї хвилини він не міг уже похвалитися, що може запросто вибити дух із будь-кого у своєму взводі. Поринувши в гіркі роздуми, він засів у наметі, мов біблійний цар Саул, і не захотів нікого бачити. Надворі несла похмуру сторожу його лейб-гвардія – капрали. О третій годині ночі сержантові сяйнула блискуча ідея, і Майора Майора знову брутально розбуркали вкупі з іншими новобранцями й наказали шикуватись босоніж перед командирським наметом – там, де в посмугованій мжичкою плямі яскравого світла, зухвало підперши боки кулаками, на них уже чекав сержант. Його аж розривало від бажання швидше розважити собі душу, він насилу дотерпів, поки всі зібралися.

– Ми з Майором Майором, – так само грубо і з загрозою в голосі повідомив він, – запросто можемо вибити дух із будь-кого у моєму взводі.

Коли розвиднілося, над проблемою майора Майора почали сушити собі голови офіцери. Ну, як-от належить поводитися з таким, даруйте на слові, майором, як майор Майор Майор Майор? Зневажати його особисто як нерівню було б знаком зневаги до всіх інших майорів, а також до офіцерів нижчих за рангом. Ставитись до нього як до рівного – це ж просто абсурд. На щастя, згадали, що майор Майор подав заяву до льотного училища. Тож під вечір ротатор уже розмножував наказ про його переведення, а о третій годині ночі сержант брутально розбуркав майора Майора і, сказавши: «Помагай біг!» – посадив його в літак, що прямував до Каліфорнії.

Лейтенант Шайскопф зблід, як крейда, коли майор Майор, босоніж, із зашкарублою глиною на пальцях ніг, доповів йому про своє прибуття до частини. Майор Майор так призвичаївся до несподіваних нічних побудок, що вискочив з намету, не взуваючи черевиків, без шкарпеток. А цивільний одяг, в якому він відрекомендувався лейтенантові Шайскопфу, був пожмаканий і заляпаний грязюкою. Лейтенант Шайскопф, який на той час іще не завоював собі репутації генія маршировки, на мить уявив собі босого майора Майора в шерензі своєї ескадрильї на черговому недільному параді і від жаху зацокотів зубами.

– Негайно марш до санчастини, – пробелькотів він, коли до нього повернулася мова. – Доповісте, що ви хворий. І лежіть там, поки не надійдуть ваші екіпіровочні. Тоді купите собі військову форму і щось на ноги. Перш за все купіть собі щось на ноги.

– Слухаюсь, сер!

– Я не певний, що вам слід називати мене «сер», сер, – зазначив лейтенант Шайскопф. – Адже за званням ви старший за мене, сер.

– Слухаюсь, сер! Може, за званням я й старший за вас, але ви все-таки мій командир, сер.

– Так точно, сер, це правильно, – погодився лейтенант Шайскопф. – Хоча ви за званням і старший за мене, а я все-таки ваш командир. Отож робіть, як я вам скажу, сер, бо інакше наживете халепу. Біжіть, сер, до санчастини і скажіть, що ви хворий. І залишайтесь там, аж поки на вас не надійдуть екіпіровочні, а тоді купите собі форму, сер.

– Слухаюсь, сер.

– А головне – щось на ноги, сер. Черевики… При першій нагоді купіть собі черевики, сер.

– Слухаюсь, сер. Буде зроблено, сер.

– Дякую, сер.

Життя в льотнім училищі складалося в майора Майора, як і всюди. Всі цурались його, як тільки могли. Інструктори займалися з ним прискореними темпами, щоб передати його далі й швидше здихатися взагалі. Тож йому знадобилося зовсім небагато днів, щоб одержати пілотські «крильця» й опинитися по той бік океану. І тут доля несподівано всміхнулась до нього. Змалку він жадав лиш одного – щоб із ним спілкувалися, і на П’яносі мрія його якийсь час здійснювалася. Спільна бойова служба неодмінно стирає різницю у званнях серед військових, так що стосунки між вищими та нижчими чинами неминуче спрощуються й людянішають. Зовсім не знайомі люди гукали йому на ходу: «Привіт!» – і запрошували піти пограти в баскетбол чи скупатися. Кращі години свого життя провів він на баскетбольному майданчику. Ніхто там не гнався за перемогою, рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Раніше майорові Майору ніколи не доводилося грати ні в баскетбол, ні в жодну іншу спортивну гру, але його велетенський зріст та полум’яний ентузіазм певною мірою компенсували йому брак досвіду та природну незграбність. Майор Майор почував себе по-справжньому щасливим на тому кривому, ковдобистому майданчику і майже здружився зі своїми партнерами – офіцерами та сержантами. Ніхто тут не вигравав, ніхто й не програвав, і майор Майор весело гасав по полю, вголос радіючи з кожного кидка чи паса. І так було до того самого дня, як загинув майор Д’юлап. До баскетбольного майданчика враз примчав на своїм ревучім джипі полковник Пескарт і назавжди позбавив майора Майора цієї втіхи.

– Ви тепер командир ескадрильї! – гарикнув він з того боку залізничного рову. – Та не думайте, що це щось для вас значить. Це означає лиш те, що тепер ви командир ескадрильї.

Майор Майор уже давно був для полковника Пескарта, як чиряк на сідниці. Зайвий майор за штатним розкладом означав непорядок у полковницькому господарстві і давав зайву поживу інтриганам та його суперникам із штабу двадцять сьомої повітряної армії. Тому полковник Пескарт молив бога, щоб він забрав до себе кого-небудь з майорів, ну хоч би майора Д’юлапа. Полковникові вже остаточно остогид той зайвий майор, а тепер нарешті він міг його спекатися. Отож, призначивши майора Майора командиром ескадрильї, він натиснув на газ і зник із своїм ревучим джипом так само несподівано, як і з’явився.

Для майора Майора це означало початок кінця. Він не міг повірити власним вухам, – застиг, як укопаний, з розпашілим обличчям, а над його головою вже збиралися чорні грозові хмари. Повернувшись на баскетбольний майданчик, він неначе наштовхнувся на стіну незрозумілої відчуженості. У спрямованих на нього насторожених очах була глузлива цікавість, змішана з похмурою ворожістю. Його аж затіпало від сорому. За кілька хвилин гра поновилася, та це вже була не та гра. Коли він вів м’яч, всі гравці розступались перед ним. Майор просив паса, і йому в ту ж мить хто-небудь відкидав м’яча – байдуже, свій чи чужий. Коли він мазав по корзині, ніхто не намагався перехопити м’яча, аж поки він сам його не спіймає. На майданчику лунав тільки один голос – його власний. Наступного дня було те ж саме, а на третій день майор Майор грати не пішов.

Наче за командою, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате кожен вилуплював на нього баньки. Він ходив сам не свій, утупившись у землю, з палаючими щоками, всім ненависний, всіма знехтуваний, зневажений і злісно підозрюваний у безлічі смертних гріхів. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й базікали; причому деякі з них єхидно натякали, що саме через цю подібність його і призначено командиром. Капітан Гадд, який сам ласився на цю посаду, доводив усім і кожному, що майор Майор ніхто інший, як Генрі Фонда, та тільки боїться признатися в цьому, бо він викінчений брехло і боягуз.

Майор Майор безпорадно борсався в цьому болоті, неспроможний передбачити, яка нова біда чекає на нього завтра. Навіть не порадившись із ним, сержант Трезор переніс усі майорові манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав самотою майор Д’юлап, а коли захеканий майор Майор увірвався до штабу пожалітися, що в нього вклали всі речі, майора мало не до втрати пульсу перелякав молоденький черговий капрал, який ураз схопився на рівні й загорлав:

– Струнко!

Разом з усіма, хто там був, майор Майор теж виструнчився й завмер, гарячково метикуючи, що то за цабе зайшло слідом за ним! Невідомо, скільки б вони простовбичили в непорушній мовчанці, коли б хвилин за двадцять туди не нагодився майор Денбі, що вертав із штабу полку. Він поздоровив майора Майора з новим призначенням і подав команду «вільно».

Та ще більше не поталанило майорові Майору в їдальні, де його зустрів широко усміхнений Майло й церемонно провів до невеличкого столика, який заздалегідь поставив на видноті, застелив вишиваною скатертиною й прикрасив букетиком квітів у рожевій вазочці під кришталь. Майор Майор одсахнувся з жахом, але йому забракло духу протестувати на очах у всіх. Навіть Тупермейєр підняв над тарілкою свою щелепату бульдожу пику й витріщився на нього. Тож майор Майор слухняно дозволив Майлові провести себе до того особистого столика, де й протрусився ганебно він аж до кінця трапези, їжа застрявала йому в горлі, але він примушував себе ковтати її, аби часом не образити когось із кухонної обслуги. Лиш потім, опинившися сам на сам із Майлом, майор Майор уперше відкрито збунтувався й заявив, що хотів би приймати їжу вкупі з іншими офіцерами. Та Майло сказав, що так діло не піде.

– Чому це не піде? – здивувався майор Майор. – Адже раніше було саме так!

– Але раніше ви не були командиром ескадрильї, сер.

– Майор Д’юлап був командиром ескадрильї, а їв за одним столом з усіма!

– Але ж то був майор Д’юлап, сер.

– А в чому різниця?

– Краще б ви мене про це не питали, сер.

– Чи не в тім, що я скидаюсь на Генрі Фонду? – зібравши всю свою відвагу, спитав майор Майор.

– Ходить чутка, що ви й справді Генрі Фонда, – ухильно відказав Майло.

– Але ж я зовсім не Генрі Фонда! – заволав майор Майор тремтячим од гніву голосом. – І я зовсім на нього не схожий. А коли б навіть і був схожий – що з того?

– А нічого. Саме це я й намагаюсь вам пояснити, сер. Просто ви і майор Д’юлап – це не одне й те саме.

І то була правда, бо наступного разу, коли майор Майор одійшов од стойки і попрямував до загального столу, його на півдорозі зупинила непроникна стіна ворожості, тож він так і стояв би скам’янілий посеред зали з тацею в тремтячих руках, якби йому на порятунок не кинувся Майло й не відвів безпорадного майора до персонального столика.

Відтоді майор Майор упокорився своїй долі і завжди їв у самотині, сидячи спиною до інших. Він був певен, що вони образились на нього за те, що він начебто гордує ними, відколи став командиром ескадрильї, і вважає негідним для себе їсти разом з ними. Скільки він перебував у їдальні, стільки там стояла мертва тиша, ніхто не промовляв ані слова. Невдовзі він помітив, що більшість офіцерів уникають їсти одночасно з ним, тож усі зітхнули з полегшенням, коли він перестав відвідувати їдальню, наказавши подавати йому прямо до трейлера.

Майор Майор почав підписувати офіційні папери прізвищем Вашінгтона Ірвінга на другий день після того, як у нього зненацька побував перший сіайдист, який розпитував по секрету, чи не знає він, хто у шпиталі робить таке з листами, – от і подав ідею. Посада командира ескадрильї була для майора Майора обтяжлива й нудотна. Зайнявши її, він і гадки не мав про те, до чого вона зобов’язує, хіба що підписувати офіційні папери ім’ям Вашінгтона Ірвінга та слухати брязкіт підков, що їх цілими днями кидав на кілочки під самим вікном штабного намету майор …де Копитляй. Майора Майора невідступно переслідувало відчуття, що він занедбує якісь надзвичайно важливі обов’язки і що рано чи пізно йому про це нагадають. Свій кабінет він залишав тільки в разі крайньої необхідності, бо терпіти не міг, коли хтось на нього дивиться. Час од часу одноманітність майорового життя порушував якийсь із офіцерів чи рядових, що їх пускав до нього сержант Трезор для вирішення того чи іншого питання, з яким майор Майор, ясна річ, справитися був неспроможний і тут же відсилав небажаного гостя назад до сержанта Трезора для «вжиття доцільних заходів».

Те, що входило до майорових обов’язків командира ескадрильї, виконувалося, здається, само по собі, без усякого втручання з його боку. Майорова зневіра зростала з кожним днем. Часом майор Майор усерйоз намірявся піти до капелана й одкритися з усіма своїми нещастями, але його тут же зупиняла думка, що капелан аж надто обтяжений власними клопотами, щоб майор ще додавав йому своїх. До того ж він не був певний, що командири ескадрилей мають право користатися з послуг капеланів.

Так само не було в нього певності і щодо майора …де Копитляя, який, коли не виїздив орендувати квартири чи викрадати італійських кухарів, не мав нагальнішої, ніж кидання підків, роботи. Майор Майор іноді цілими годинами уважно стежив за підковами, які то глухо гепали на землю, то, навпаки, лунко дзенькали, чіпляючись за вбитий у землю сталевий кілочок, і його завжди вражало, що така поважна на вигляд особа не знаходить собі важливішої справи. Частенько йому навіть кортіло скласти компанію майору …де Копитляю, але він вчасно зметикував, що цілоденне кидання підків мало чим відрізнялося б своєю марудністю від підписування офіційних документів прізвищем «майор Майор М. Майор». Крім того, зовнішність майора …де Копитляя була така сувора, що він просто не наважувався наблизитись до величного старця.

Майор Майор не раз замислювався, хто з них кому підпорядкований – майор …де Копитляй йому чи він майорові …де Копитляю. Він знав, що майор …де Копитляй – офіцер-інтендант ескадрильї, та ніяк не міг збагнути, що воно таке, а відтак не міг і визначити, чи це господь ощасливив його, давши поблажливого начальника, чи покарав, пославши недбайливого підлеглого. Він не хотів розпитувати про це сержанта Трезора, бо потайки боявся його, а більше порадитись було ні з ким – не з самим же майором …де Копитляєм! Взагалі мало хто в ескадрильї наважувався підійти до майора …де Копитляя й заговорити з ним, а єдиний сміливець, котрий якось торкнувся його підкови, наступного ж дня зліг із таким приступом п’яноської лихоманки, якого ніколи не бачили й не чули не тільки Гас із Весом, а й навіть сам Док Дайлік. Ніхто не сумнівався, що цією хворобою покарав бідолашного зухвальця сам майор …де Копитляй, хоча ніхто й не міг би пояснити, як він це зробив.

Більшість офіційних документів, що надходили до майора Майора, аж ніяк його не стосувалися. В цих паперах, як правило, було посилання на якісь інші повідомлення, що їм передували і яких майор Майор ніколи й у руках не тримав. Піднімати й вивчати архів теж не було жодної рації, оскільки кожен новий документ зобов’язував його не зважати на всі попередні. Коли майор Майор був у гарній формі, він міг за одну хвилину розписатись на двадцяти різних циркулярах, кожен з яких зобов’язував його не брати до уваги всі інші. З великої землі, із штабу генерала Штирхера, щодня надходили просторікуваті циркуляри під бадьорими напутливими гаслами, як-от: «Хто зволікає, той час гає» або «Акуратний – святому брат».

Послання генерала Штирхера щодо акуратності та зволікання так вражали майора Майора, що він звільняв свій стіл од них якомога швидше, аби не здаватися самому собі негідним воловодою. Увага майора Майора затримувалась лише на поодиноких документах, що стосувались того бідолахи молодшого лейтенанта, який загинув під час нальоту на Орв’єто менш ніж через дві години після свого прибуття на базу і чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в Йоссар’яновім наметі. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в штабі ескадрильї, а в оперативному відділі, сержант Трезор вирішив, що спокійніше буде на всі запити відповідати, що вищезазначений лейтенант до ескадрильї взагалі не прибував. Із тих поодиноких паперів, що стосувались його особи, можна було зробити висновок, що лейтенант без сліду розчинився в повітрі; в певному розумінні саме так воно й було насправді. А загалом кажучи, майор Майор був навіть радий, що йому приносять на підпис різні казенні папери: сидіти з ранку до вечора за письмовим столом і підписувати папери куди приємніше, ніж сидіти з ранку до вечора за письмовим столом і нічого не підписувати! Хоч і не бозна-яке, але все-таки заняття.

Та не минало й кількох днів – од двох до десяти, – і всі підписані ним документи неминуче повертались назад із іще одним чистим аркушем для ще одного підпису. Тепер вони були помітно грубші, ніж перше, бо між аркушем, що його раніше підписав майор Майор, та чистим аркушем для нового підпису містився стосик аркушів із найсвіжішими автографами офіцерів усіх підрозділів, розкиданих навколо П’яноси, – подібно до майора Майора вони теж, не переводячи подиху, ставили й ставили свої підписи на тих самих папірцях. На його очах найпростіші повідомлення дивовижним чином розбухали й перетворювались на товстезні фоліанти. Майор Майор занепадав духом: скільки б разів він не підписував документ, той все одно справно повертатиметься до нього на стіл для нового підпису. Майор Майор уже був зовсім втратив надію спекатися цього наслання. І от одного ранку, а саме на другий день після візиту першого сіайдиста, майор Майор на одному з казенних документів розписався не своїм ім’ям, а ім’ям Вашінгтона Ірвінга – просто щоб побачити, як це виглядатиме. Виглядало нічогенько, навіть дуже нічогенько, і, розохотившись, він до самого вечора розписувався на всіх офіційних документах як Вашінгтон Ірвінг, хоча й передчував, що за таке бунтарське, а головне, легковажне свавілля його спостигне сувора кара. Наступного ранку він із трепетом зайшов до свого кабінету й почав дожидатися, що ж тепер станеться. Але нічого не сталося.

Він согрішив і согрішив, як виявилося, на благо, бо жодний з документів, підписаних ім’ям Вашінгтона Ірвінга, до нього не повернувся! То був явний, давно жаданий успіх, і він окрилив майора Майора на нові діяння. Він, звичайно, розумів, що кар’єру на цьому не зробиш, але ім’я «Вашінгтон Ірвінг» нагонило на нього все-таки меншу нудьгу, ніж ім’я «Майор Майор Майор». Коли ж його починало нудити й від Вашінгтона Ірвінга, він заміняв його на Ірвінга Вашінгтона і користався цим ім’ям доти, поки не набридало й воно. А головне, він бачив плоди своєї праці – жодний із документів, підписаних цими двома іменами, ніколи вже до нього знову не надходив.

Щоправда, натомість до ескадрильї незабаром надійшов новий сіайдист, що маскувався під льотчика. Всі знали, що він із Сі-Ай-Ді, бо він сам по секрету признавався в цьому кожному стрічному, суворо попереджаючи не відкривати кому б там не було, хто він є насправді. А втім, у цьому й не було потреби – всім іншим він уже признався по секрету, що він із Сі-Ай-Ді.

– Ніхто, крім вас, не знає, що я із Сі-Ай-Ді,– по секрету повідомив він майора Майора, – і треба тримати це в найсуворішій таємниці, щоб моє розслідування закінчилось успішно. Вам усе ясно?

– Сержант Трезор знає.

– Так-так, я змушений був йому це сказати, щоб потрапити до вас. Але він за жодних обставин нікому про це не вибовкає.

– Він уже все вибовкав мені,– сказав майор Майор. – Він доповів, що мене хоче бачити якийсь сіайдист.

– От негідник! Треба буде послати на нього запит до відділу безпеки. І я б на вашому місці не залишав тут жодних секретних документів. Принаймні поки я не подам звіт про розслідування.

– У мене немає секретних документів, – мовив майор Майор.

– От-от. Саме про це і йдеться. Ховайте їх у сейф, так щоб сержант Трезор не міг накласти на них лапу.

– Ключ од сейфа є тільки в сержанта Трезора.

– Боюсь, що ми просто марнуємо час, – холодно проказав другий сіайдист, жвавий опецькуватий чоловічок, одягнений у шкіряну пілотську куртку, на якій крикливими фарбами було намальовано аероплани, оточені оранжевими спалахами зенітних снарядів, та різні ряди бомбочок. Кількість бомбочок мала означати, що куртка зробила п’ятдесят п’ять бойових вильотів. Точними швидкими рухами він вихопив схований під курткою великий червоний планшет, якого майор Майор Майор давно вже помітив, добув із нього кілька фотокопій якихось рукописних аркушів і запитав:

– Вам знайомі ці документи?

Майор Майор байдуже поглянув на фотокопії приватних листів, одправлених із шпиталю, на яких рукою військового цензора було написано «Вашінгтон Ірвінг» або «Ірвінг Вашінгтон».

– Ні.

– А ці?

Майор Майор зиркнув на копії адресованих йому офіційних документів, на яких він сам ставив ті ж підписи.

– Ні,– повторив він.

– Але ж у вашій ескадрильї є такий чоловік?

– Ви про кого? – запитав майор Майор. – Адже тут розписувалися двоє.

– Саме про нього одного, – відказав сіайдист. – На нашу думку, він розписується двома різними прізвищами, щоб замести слід. Це їхній звичайний трюк.

– Наскільки мені відомо, у нас в ескадрильї такі не значаться.

– Стріляний горобець, стріляний, – зауважив він, кривлячись від розчарування. – Прикривається третім прізвищем, щоб видати себе за когось іншого. І мені здається… так-так, я, певний, що знаю його третє прізвище. – І з гарячковим піднесенням він вихопив з конверта ще одну фотокопію й сунув її під ніс майорові Майору. – Ну, а що ви скажете на це?

Майор Майор ледь подався вперед і побачив фотокопію солдатського листа, з якого Йоссар’ян повикреслював геть усе, крім звертання «Люба Мері», а внизу приписав: «Жити без тебе не можу. Е. Т. Святмен, капелан ВПС США».

Він заперечливо похитав головою.

– Вперше бачу.

– А ви знаєте, хто такий Е. Т. Святмен?

– Наш полковий священик.

– Все ясно, – вигукнув другий сіайдист. – Коло зімкнулося. Ваш полковий священик – це Вашінгтон Ірвінг.

Майор Майор трохи занепокоївся.

– Полкового священика звуть Е. Т. Святмен, – заперечив він.

– Хм!.. Ви певні цього?

– Авжеж.

– Але на біса полковому священику таке писати?

– Можливо, це написав хтось інший, тільки підписався його прізвищем?