Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)

– Чиясь інша.

– Чия?

– Оце ми й повинні з’ясувати, – з погрозою промовив полковник.

– Тож краще признавайтесь, капелане.

– Це моя рука! – запально вигукнув капелан, гарячково переводячи погляд з одного мучителя на другого. – Коли це не моя рука, то де ж тоді моя?

– А ось де, – відказав полковник і з переможним виглядом жбурнув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому було викреслене все, крім звертання «Люба Мері» та приписки цензора «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Помітивши, що капелан зашарівся по самі вуха, полковник зневажливо всміхнувся. – Ну, то як, хлопче, чия це по-твоєму рука?

– Не знаю, – не відразу мовив капелан: він упізнав руку Йоссар’яна.

– Ну, а читати ти хоч умієш? – в’їдливо запитав полковник. – Чи це не ти капелан збройних сил США?

– Так, це я і прізвище моє.

– Виходить, ти це й писав! Що й треба було довести.

– А от писав це не я, і рука це не моя.

– Виходить, ти написав це чужою рукою, – стенувши плечем, заперечив полковник. – Тільки й того.

– Та це просто казна-що! – загорлав капелан. Терпець йому остаточно урвався. Стискаючи кулаки від люті, він скочив на рівні ноги. – Я цього не потерплю, ви чули? Щойно загинуло дванадцять чоловік, а я змушений марнувати час на ваші дурні запитання. Ви не маєте права тримати мене тут! Я цього не потерплю!

Не кажучи й слова, полковник з такою силою штовхнув капелана в груди, що той повалився на стілець, знесилений і переляканий більш, ніж доти. Майор підняв гумовий шланг і почав багатозначно поляскувати ним по долоні. Полковник узяв сірники, дістав одного і, втупившись у капелана злющим поглядом, приготувався чиркнути об коробку, чатуючи на якусь нову ознаку непокори. Капелан зблід; від жаху він не міг навіть ворухнутися. Сліпуче світло примусило його кінець кінцем одвернутися. Шум води, що вибігала з крана, став гучніший і роздирав йому барабанні перетинки. Капелан хотів тепер одного – дізнатися, чого вони від нього хочуть, і в усьому признатися. Він весь напружився, коли на знак полковника третій офіцер відділився від стіни й сів на край столу за кілька дюймів від капелана – обличчя непроникне, погляд гострий і холодний.

– Вимкніть світло, – стиха кинув він, не повертаючи голови. – Воно мене дратує.

– Дякую вам, сер, – кволо усміхнувшись, пробелькотів капелан. – І, будь ласка, воду – теж.

– Нехай тече, – сказав третій офіцер. – Вода мені не заважає.– Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати гострі складки.

– Назвіть мені ваше віросповідання, капелане, – рівним голосом промовив він.

– Я анабаптист, сер.

– Досить підозріла релігія, вам не здається?

– Підозріла? – простодушно здивувався капелан. – Чим же вона підозріла, сер?

– Ну, хоча б уже тим, що я про неї нічого не знаю. Хіба ж цього мало? Хіба вже це не робить її підозрілою, га?

– Не знаю, сер, – затинаючись від ніяковості, дипломатично відповів капелан. У його співрозмовника не було жодних відзнак, і це спантеличувало капелана. Він навіть не був певний, чи треба величати його «сер». Хто він такий? І чи має він право допитувати його?

– Капелане, свого часу я вивчав латину. Я чесно попереджаю вас про це, перш ніж поставити наступне запитання. Чи означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?

– О ні, сер! Тут все набагато складніше.

– То ви баптист?

– Ні, сер.

– Виходить, ви не баптист, так?

– Не знаю, що вам сказати, сер…

– Не розумію, якого біса ви сперечаєтеся зі мною? Адже щойно ви самі призналися, що ви не баптист. Але, признавшись, що ви не баптист, капелане, ви й досі не сказали нам, хто ви насправді. Ви можете виявитись чим завгодно й ким завгодно. – З хитрою й багатозначною міною він подався вперед. – Ви можете навіть виявитись, – додав він, – Вашингтоном Ірвінгом, правда?

– Вашінгтоном Ірвінгом? – здивовано перепитав капелан.

– Ну, давай, Вашінгтоне, карти на стіл, – нетерпляче втрутився опасистий полковник. – Кажи вже все, як є. Адже нам відомо, що ти вкрав помідор!

Капелан на якусь мить отетерів, потім знервовано, але з полегшенням хихотнув.

– Ах, он воно що! – вигукнув він. – Нарешті, я починаю дещо розуміти. Я зовсім не крав того помідора, сер. Полковник Пескарт сам дав його мені. Як не вірите, поспитайте в нього.

В дальньому кінці підвалу відчинилися двері, і звідти, немов із стінної шафи, вийшов полковник Пескарт.

– Привіт, полковнику! Полковнику, цей тип запевняє, що ви дали йому помідор. Це правда?

– З якої речі я давав би йому помідори? – відказав полковник Пескарт.

– Дякую полковнику, у мене все.

– Не варто дякувати, полковнику, – мовив полковник Пескарт і вийшов з підземелля, щільно причинивши за собою двері.

– Ну, капелане? Що ти тепер скажеш?

– Він сам мені його сунув! – люто, немов той кіт, прошипів капелан. – Він дав мені його власною рукою!

– Отже, ви обвинувачуєте вашого командира в брехні? Вас так треба розуміти, капелане?

– Ось чому ви намагалися втелющити той помідор сержантові Безбогу, капелане? Хотіли замести сліди?

– Та ні ж бо! – заскиглив у відчаї капелан. – Я запропонував його сержантові Безбогу, бо той помідор був мені непотрібний!

– Навіщо ж ви вкрали його в полковника Пескарта, якщо він був вам непотрібний?

– Та не крав я його в полковника Пескарта!

– Чому ж у вас тоді такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

– Винуватий вигляд? Та я ні в чому не винний!

– Якщо ти ні в чому не винний, то чого б це ми тебе допитували?

– От цього я вже не знаю, – простогнав капелан, ламаючи собі пальці й хитаючи похнюпленою головою. Обличчя його болісно скривилося. – Не знаю.

– Він зловживає нашим терпінням, – мугикнув майор.

– Капелане, – лінивим тоном поновив допит офіцер без відзнак, неквапливо дістаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. – Ось письмова заява полковника Пескарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор. – Офіцер поклав аркуш на стіл текстом донизу й дістав із теки ще одну сторінку. – А ось офіційне свідчення сержанта Безбога. Він заявляє: з того, як ви всіма правдами й неправдами намагалися збути йому цей помідор, він зрозумів, що добуто його сумнівним шляхом.

– Клянуся, що я його не крав, сер, – трохи не плачучи, зойкнув капелан. – Господом богом клянусь!

– Капелане, а ви вірите в бога?

– Авжеж, сер. Звичайно, вірю.

– Тоді дуже дивно, капелане, – сказав офіцер, дістаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом. – Ось у мене в руках ще одна заява полковника Пескарта, в якій він присягається, що ви відмовились правити молебень під час інструктажу перед кожним бойовим вильотом.

На хвилину капелан безтямно витріщив очі, потім, пригадавши, поквапно хитнув головою.

– Але ж він сам відмовився від цієї ідеї, сер, – трохи помовчавши, щоб точніше пригадати, з жаром почав пояснювати капелан. – Полковник Пескарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що нижні чини моляться тому самому богові, що й офіцери.

– Про що дізнався? – недовірливо вигукнув офіцер без відзнак.

– Якась бредня! – з праведним обуренням заявив червонопикий полковник і з гідністю та презирством відвернувся від капелана.

– Він що, гадає, що ми йому так і повіримо? – скептично примруживши око, запитав майор.

На обличчі офіцера без відзнак з’явилась поблажлива, але єхидна, неприязна посмішка.

– Вам не здається, що ви зариваєтеся, капелане? – поцікавився він.

– Ні, сер, це чиста правда, сер. Клянусь вам, що це правда.

– Байдуже, правда це чи неправда, – недбало відмахнувся офіцер без відзнак і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. – Капелане, відповідаючи на моє запитання, ви, здається, сказали, що вірите в бога? Я не помилився?

– Ні, сер, саме так я й сказав. Я справді вірую в бога.

– Дивно, капелане, дуже дивно. В мене тут є ще одне свідчення, що його під присягою дав полковник Пескарт. Полковник Пескарт заявляє, що одного разу ви сказали йому, буцімто атеїзм не суперечить законові. Чи не пригадаєте, кому й коли ви зробили таку заяву?

Капелан, не вагаючись, кивнув головою. Тепер він відчував під ногами твердий грунт.

– Так, сер. Я справді висловлював таку думку. Я говорив так, бо це – істина. Атеїзм аж ніяк не суперечить законові.

– Але це ще не дає вам права базікати про такі речі,– єхидно зауважив офіцер без відзнак. Спохмурнівши, він дістав із теки іншу машинописну сторінку на бланку. – А ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Безбога, де сказано, що ви заперечували проти його пропозиції розсилати рідним та, близьким убитих і поранених листи за підписом полковника Пескарта. Це правда?

– Так, сер, я справді заперечував проти цього, – відповів капелан. – Чим і досі пишаюсь. Бо такі листи лицемірні й аморальні. Їхня єдина мета – принести славу полковникові Пескарту.

– Ну то й що? – відказав офіцер. – Адже подібні листи так чи інакше приносять спокій та втіху родинам загиблих. Я просто не розумію ходу вашої думки, капелане.

Це зовсім збило капелана з пантелику. Остаточно розгубившись, він уже не знав, що відповісти. Капелан похилив провинну голову, сказавши собі, що він – недорікуватий дурник.

Червонопикий огрядний полковник рішуче ступив крок уперед: йому сяйнула нова ідея.

– А чому б нам не виперти з нього душу? – із жвавим запалом запропонував він, звертаючись до своїх колег.

– І справді, чому б нам не виперти з нього душу? – підтримав майор із обличчям, як у шуліки. – Подумаєш, якийсь там анабаптистик!

– Ні, спочатку ми повинні визнати його винним, – позіхнувши, зупинив їх офіцер без відзнак. Він легко зіскочив додолу, обійшов навколо столу і, зіпершись руками на його край, витріщився просто в обличчя капеланові. Вид в офіцера був похмурий, суворий, невблаганний. – Капелане, – оголосив він сухим владним голосом, – ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що, по-перше, ви є ніхто інший, як Вашінгтон Ірвінг, а по-друге, в тому що ви самовільно і злісно привласнили собі право цензурувати листи особового складу. Чи визнаєте ви себе винним?

– Ні, я не винний, сер! – Капелан облизав язиком засмаглі губи і стривожено з’їхав на край стільця.

– Винний, – сказав полковник.

– Винний, – повторив майор.

– Отже, винний, – підсумував офіцер без відзнак і щось записав на аркуші паперу. – Капелане, – провадив він далі, підвівши голову, – ми звинувачуємо вас також у порушеннях і злочинах, про які ми й самі досі нічого не знаємо. Ви визнаєте себе винним?

– Не знаю, сер. Що я можу вам відповісти, коли ви навіть не кажете, що то за злочини?

– Як же ми можемо вам сказати, коли ви їх від нас приховуєте?

– Винний, – постановив полковник.

– Ще б пак, авжеж винний, – погодився майор. – Якщо це його порушення та злочини, виходить, він їх і вчинив!

– Отже, винний, – майже проспівав офіцер без відзнак і відійшов від столу. – Тепер він у вашому розпорядженні, полковнику!

– Дякую вам, – уклонився полковник. – Прекрасна робота. – Він повернувся до капелана: – Ну, капелане, у нас усе. Гру скінчено. Іди гуляй. Ну, йди.

– Куди? – перелякано запитав капелан.

– Тобі кажуть, мотай звідси! – ревнув полковник, сердито тицяючи великим пальцем через плече. – Забирайся під три чорти!

Капелан зовсім отетерів від такої неподобної брутальності, але, на свій превеликий подив, був вельми розчарований тим, що його відпускають.

– Хіба ж ви не збираєтесь покарати мене? – пробелькотів він з якимось сварливим невдоволенням.

– Ні, чорт забирай, якраз і збираємося! Тільки ми не бажаємо, щоб ти тут муляв нам очі, поки ми вирішуватимемо, як і коли тебе покарати. Отож геть з очей! Ну, мотай же звідси, поки цілий!

– Ви відпускаєте мене? – невпевнено піднявшись і ступивши кілька кроків до дверей, запитав капелан.

– Поки що так. Тільки не здумайте залишати острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що відтепер ви у нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Ні, хто б міг подумати – вони таки справді його відпустили. Капелан невпевнено почимчикував до виходу, чекаючи щомиті наказу повернутись або смертельного удару по голові. Та його не зупинили. Вогким, темним, затхлим коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на світ божий, капелан хитався й важко дихав. Тепер, коли він вирвався з тих жахливих лабетів, його пройняло несказанне обурення. Він розлютився, як ніколи в житті: вперше зустрівся з такою жорстокістю, з такою наругою над людським єством. Капелан майже бігом перетнув простору лунку ротонду, тремтячи від злості, прагнучи помсти. Він знову й знову повторював собі, що більш не буде терпіти всього цього – не буде, і край! Біля входу помітив підполковника Порка, котрий підтюпцем збігав нагору по широких сходинках, і подумав: його послав сам бог. Глибоко вдихнувши для хоробрості повітря, капелан відважно виступив навперейми підполковникові.

– Підполковнику, я більш не стану цього терпіти! – оголосив він з полум’яною рішучістю, але відразу знітився, коли побачив, що той і далі біжить нагору, не звертаючи на нього уваги. – Підполковнику Порк!

Черевата, вайлувата постать начальника штабу зупинилась, повернулася й повільно зійшла на кілька сходинок.

– Що з вами, капелане?

– Підполковнику Порк, я хотів би поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Це жахливо, просто жахливо!

Підполковник Порк помовчав якусь мить, розглядаючи капелана.

– Ваша правда, капелане, це справді жахливо, – з цинічною посмішкою відказав він. – Я навіть не уявляю, як нам удасться доповісти про це нагору, не зіпсувавши собі репутації.

– Я не про те, – перебив його капелан. Тепер він чомусь зовсім не відчував страху. – Із цих дванадцяти чоловік кілька вже відлітали свої сімдесят вильотів.

Підполковник Порк засміявся.

– А коли б усі вони були новачками, невже катастрофа стала б менш жахливою? – єхидно запитав він.

І знову капелана було збито з пантелику. Нелюдська логіка, здавалося, чатувала на нього на кожному кроці. Куди й поділась та недавня впевненість у собі. Голос його затремтів.

– Ви чините несправедливість, сер, примушуючи людей з нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли в інших полках льотчиків відсилають додому після п’ятдесяти чи п’ятдесяти п’яти.

– Ми подумаємо про це, – байдужим голосом пообіцяв підполковник Порк. Він ступив крок нагору. – Adios,^[56] падре.

– Як вас розуміти, сер? – несподіваним фальцетом запитав капелан.

– А так розуміти, що ми про це подумаємо, падре, – глумливо, зі зневагою відказав він. – Сподіваюсь, ви б не хотіли, щоб ми діяли, не подумавши?

– Ні, сер, навіщо ж?! Але ж ви, певно, вже думали про це?

– Думали, падре, думали і не раз. Та щоб зробити вам приємне, ми знову подумаємо, і ви будете перший, кого ми повідомимо про своє рішення, якщо, звичайно, надумаємо щось нове. А тепер adios.

З цими словами підполковник Порк знову круто повернувся й побіг угору.

– Підполковнику Порк! – Голос капелана примусив підполковника ще раз зупинитися. Він повільно повернув голову і з неприязню глянув на капелана. Капелан, як вулкан, вибухнув нестримним потоком гарячих, схвильованих слів. – Сер, я прошу дозволити мені звернутися з цією справою до генерала Бидла. Я хочу подати рапорт до штабу дивізії.

Товсті неголені щоки підполковника Порка раптом здулися, і він намагався стримати сміх і тому відповів не одразу.

– Ну що ж, катайте, падре, – сказав він, силкуючись зберегти серйозну міну, хоча веселий регіт так і розпирав його. – Я дозволяю вам звернутись до генерала Бидла, капелане.

– Дякую, сер. Мушу чесно попередити вас, що генерал Бидл прислухається до моїх слів.

– Дякую за попередження, падре. У свою чергу я також мушу чесно попередити вас, що ви не застанете генерала Бидла в штабі дивізії.– Підполковник Порк злостиво скривився, а потім нарешті таки зайшовся переможним реготом. – Генерала Бидла турнули. Його заступив генерал Штирхер. У нас тепер новий командир.

– Генерал Штирхер? – здивувався капелан.

– Так точно, капелане. А от генерал Штирхер – він також прислухається до ваших слів?

– Я з ним навіть не знайомий, – скрушно признався капелан.

Підполковник Порк знову реготнув.

– Шкода, шкода, капелане, тим більше, що полковник Пескарт у чудових стосунках з генералом Штирхером. – Підполковник Порк іще трохи зловтішно похихикав, потім зненацька обірвав сміх і, штурхнувши капелана пальцем у груди, холодно проказав: – До речі, падре, майте на увазі, що ви з доктором Стаббсом уже своє відспівали. Ми добре знаємо, що це він підіслав вас сюди скаржитись.

– Доктор Стаббс? – капелан замотав головою і розгублено заперечив: – Я й у вічі не бачив доктора Стаббса, підполковнику. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів. Не маючи на те жодного права, вони затягли мене до підвалу, допитували й ображали.

Підполковник Порк іще раз штурхнув капелана пальцем у груди:

– Вам дуже добре відомо, чорт забирай, що доктор Стаббс постійно твердив льотчикам своєї ескадрильї, буцімто вони не зобов’язані виконувати більш як сімдесят бойових завдань. – Він знову неприємно засміявся. – Так-от, падре, їм доведеться виконувати й понад сімдесят завдань, бо ми перевели доктора Стаббса на Тихий океан. Отож adios, падре. Adios.

37. Генерал Шайскопф

На заміну генералу Бидлу прийшов генерал Штирхер, та не встиг іще генерал Штирхер до ладу окупувати штаб-квартиру свого супротивника, як його доблесна перемога обернулася в ганебну поразку. Зайшов сержант і доповів про щойно одержаний наказ за підписом генерала Шайскопфа.

– Генерала Шайскопфа?! – поблажливо перепитав генерал Штирхер, недбало оглядаючи свої трофеї.– Полковника Шайскопфа – ви це хотіли сказати.

– Генерала Шайскопфа, сер. Йому присвоїли звання генерала сьогодні вранці, сер.

– Виходить, Шайскопф тепер генерал?! Забавно, дуже забавно. І в якому ранзі?

– Генерал-лейтенант, сер, і він…

– Генерал-лейтенант?

– Так точно, сер! Відтепер без його візи всі ваші накази будуть недійсні.

– Ну, холера б його взяла! – пробурмотів ошелешений генерал Штирхер, вилаявшись уголос чи не вперше в своєму житті.– Паршіле, ти чув? Шайскопфу одразу дали генерал-лейтенанта! Б’юсь об заклад, що це звання призначалось мені. Тут, напевне, має місце якась прикра помилка.

– А чого, власне, він нам наказує? – запитав полковник Паршіл, зосереджено шкрябаючи своє вольове підборіддя.

– І справді, сержанте, – повільно проказав генерал Штирхер, і його випещене аристократичне обличчя застигло в напрузі.– З якої рації він віддає нам накази? Адже, якщо не помиляюся, він у спецслужбі, а бойові операції – це наша прерогатива.

– Цього ранку сталася ще одна зміна, сер. Керування всіма бойовими операціями передано у відання спецслужби. Генерал-лейтенант Шайскопф – наш новий командуючий, сер.

– О боже! – пронизливо зойкнув генерал Штирхер, вмить утративши свою роками треновану витримку. – Наш командуючий Шайскопф?! – Пойнятий жахом, він затулив собі очі міцно стиснутими кулаками. – Паршіле, негайно з’єднай мене із Зелензимом… Шайскопф?! Ні, тільки не Шайскопф!

Зненацька, як по команді, хором задеренчали всі телефони. До кабінету вбіг капрал.

– Сер, вас хоче бачити капелан, – козирнувши, доповів він. – Із приводу несправедливості в частині полковника Пескарта.

– До біса капелана, до біса! У нас тут більша несправедливість! Де Зелензим?

– Сер, на проводі генерал-лейтенант Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

– Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже милостивий! – зарепетував генерал Штирхер, немов тільки тепер збагнув, яке страхітливе нещастя спостигло його. – Шайскопф! Лайноголовий Шайскопф! Іще вчора я витирав ноги об цього кретина, а сьогодні – він мій начальник! Боже милостивий! Паршіле! Паршіле, будь другом, не залишай мене самого. Де Зелензим? Зв’яжи мене з Зелензимом.

– Сер, колишній сержант Зелензим зранку на проводі – он той апарат, сер.

– Генерале, я ніяк не можу додзвонитися до Зелензима! – загорлав полковник Паршіл. – Якась собака зранку повисла на проводі!

Генерал Штирхер метнувся до другого телефону. Він весь упрів.

– Зелензим?

– Це ти, Штирхере, трясця твоїй матері?!.

– Зелензим, ви чули, що вони накоїли?

– …тепер ти бачиш, ідіоте, що ти накоїв?..

– Вони зробили Шайскопфа головнокомандуючим?

– …своїми бездарними циркулярами?! – пронизливо верещав пойнятий панікою знавіснілий Зелензим. – Це через них усі бойові операції передано у відання спецслужби!

– О господи! – простогнав генерал Штирхер. – Так-от у чім річ! Мої циркуляри! Виходить, Шайскопфа зробили генерал-лейтенантом мої циркуляри! Але чому його, а не мене самого?

– А тому, що ти перевівся на нову посаду і залишив усе Шайскопфові! А тепер знаєш, чого він вимагає? Алло! Ти хоч знаєш, чого цей виродок хоче?

– Сер, ви б краще відповіли генерал-лейтенантові Шайскопфу, сер, – знервовано нагадав генералові Штирхеру сержант. – Він вимагає, щоб хтось узяв трубку.

– Візьми-но трубку, Паршіле. Мені несила. Спитай, чого він від мене хоче.

Якусь хвилину полковник Паршіл зосереджено слухав генерал-лейтенанта Шайскопфа і раптом упустив із рук телефонну трубку.

– О боже! – заволав він, блідий, як смерть. – Люди, ви чули таке?! Він хоче, щоб ми всі марширували, всі, як один!

38. Сестричка

Йоссар’ян ходив по базі задом наперед із пістолетом при боці й не хотів літати. Задом наперед він ходив тому, що раз у раз обертався, аби пересвідчитися, чи не крадеться хто слідом. Будь-яке шарудіння за спиною могло означати небезпеку, кожний стрічний міг виявитися вбивцею, тож Йоссар’ян ні на мить не відривав руки від пістолета і ні до кого не всміхався, крім Голодного Джо.

– Годі, я своє відлітав, – повідомив він капітанів Бобкінса і Добкінса, ті тут же викреслили його прізвище з льотного списку й подали рапорт у штаб полку.

– Відлітав своє? Що за чортівня? – почувши новину, весело реготнув підполковник Порк, тоді як полковник Пескарт мовчки забився в куток, щоб розгадати нарешті зловісну загадку прізвища Йоссар’ян, котре знову спливло, щоб отруїти йому життя. – Як це відлітав?

– Його дружок Кристі загинув над Спецією, коли зіткнулися літаки. Можливо, тому…

– Він думає, він хто – Ахіллес? – поцікавився підполковник Порк і вельми задоволений цим порівнянням, по-думки вирішив неодмінно повторити його при нагоді в присутності генерала Штирхера. – Він мусить літати хоча б через те, що не літати він не може. Скажіть йому, що як він не передумає, ви подасте нам рапорт.

– Ми вже казали, сер. Та він і вухом не повів.

– А що каже майор Майор?

– Схоже, що майор Майор пропав безвісти, сер. Був і – зник.

– От коли б і цього зникнути! – жовчно пробуркотів із свого закутка полковник Пескарт. – Як зникнули у шпиталі того баламута Данбара.

– У нас є безліч інших способів дати йому раду, – самовпевнено промовив підполковник Порк і, звертаючись до Добкінса і Бобкінса, додав: – Спочатку підемо йому назустріч. Дамо відпустку до Рима, нехай трохи відпочине. Можливо, смерть друга і справді його травмувала.

Смерть Кристі не лише травмувала Йоссар’яна, а й мало не коштувала йому життя, бо в Римі у відповідь на цю новину Кристієва краля дико заверещала й спробувала проштрикнути його ножем для чищення картоплі.

– Bruto!^[57] – в несамовитій люті завила вона, коли Йоссар’ян заломив їй руку за спину й викручував її доти, аж поки ніж упав на підлогу. – Bruto! Bruto! – Другою рукою вона, мов батогом, хльоснула його по щоці, до крові роздерла шию своїми довгими й гострими, як у кішки, нігтями, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

– Чого це ти?! – скривившись від гострого болю, вигукнув приголомшений Йоссар’ян і відкинув її штурханом аж до стінки кімнати. – А я тут при чому?

Вона знову метнулась до нього, шалено вимахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки й зупинити. Коси в неї розпатлалися, як у відьми, з палаючих ненавистю очей струмками бігли сльози, і вона оскаженіло пручалася й виривалася з його рук, верескливо проклинаючи його і стогнучи: «Bruto! Bruto!», як тільки він намагався щось їй сказати. Йоссар’ян не чекав, що в неї така сила, і ледве втримувався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і моментами він мав моторошне, як у кошмарному сні, відчуття, що вона от-от подужає його, кине на підлогу і безжально роздере на шматки в шаленій рішучості відомстити за мерзенний злочин, якого він не вчинив! Обоє засапалися й хрипко хекали, напружуючи в тому двобої всі сили, але вона не піддавалася, і настала мить, коли геть виснажений Йоссар’ян уже готовий був гукати на поміч, та нарешті її натиск почав слабнути, він примусив її ступити крок назад і став умовляти, щоб вислухала його й повірила, що він аж ніяк не причетний до смерті Кристі, що той загинув зовсім не з його вини. На це вона знову плюнула йому в обличчя, і він грубо відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю від марності людських слів. Відкинута назад, вона вмить підхопила картопляного ножа. Він метнувся слідом, упав на неї, повалив долі, і так вони клубком катались по кімнаті, поки йому вдалося знову вирвати в неї того ножа. Коли він підводився, щоб відійти, вона перечепила його за ногу, до кістки обдерши щиколотку. Виючи від болю, Йоссар’ян на одній нозі поскакав до вікна, шпурнув ножа на двір і тільки тоді зітхнув з полегшенням, відчувши себе в безпеці.

– А тепер хоч вислухай мене, ради бога, – спробував він уласкавити її, намагаючись говорити якомога проникливішим, розважливим та щирим голосом.

Натомість вона копнула його в пах ногою.

– У-у-у-ух! – тільки й устиг хекнути він, а тоді осунувся на підлогу, зігнувшись удвоє, виючи й ойкаючи, задихаючись від пекельного болю. Крістієва краля вибігла з кімнати. Та ледве він прийшов до тями і, хитаючись, став на рівні ноги, вона прибігла знову з довжелезним хлібним ножем. Такого Йоссар’ян не чекав і, перелякано застогнавши, ще не в силі відірвати руки від обпеченої ударом пахвини, усією вагою свого тіла звалився їй під ноги. Вона перелетіла через нього і гучно хряснулася ліктями об підлогу. Ніж випорснув у неї з руки, і Йоссар’ян пошпурив його ударом долоні під ліжко. Вона подалася рачки туди, але Йоссар’ян, підводячись, рвучко ухопив її за руки й поставив на рівні. Тоді вона знову замахнулась ногою, і він, люто лайнувшись, щосили відкинув її від себе. Вона вдарилась об стінку і перекинула при цьому стілець, який зачепив туалетний столик, захаращений всілякими гребінцями, щітками для волосся та баночками з кремом, що з брязкотом посипались на підлогу. Картина в рамці під склом, що висіла на стіні, теж упала, дзенькнуло розбите скло.

– Ну, чого ти від мене хочеш? – жалісно заволав він, не впізнаючи власного голосу. – Я його не вбивав!

У ту ж мить у голову йому полетіла масивна скляна попільниця. Кристієва краля знову посунула на нього, і він уже намірився був звалити її ударом під дихало, та побоявся скалічити. Тріснути б їй несхибно у щелепу і дати драла, блиснула рятівна думка, але в очах у нього все попливло, і єдине, на що він спромігся, це вчасно ухилитись, коли дівчина кинулась на нього. Схибивши, вона влипла в стінку, але, як не дивно, не звалилася без пам’яті, а шарпнулася до дверей і, загородивши йому дорогу, метнула в нього велику вазу. Зненацька у неї в руці з’явилась повна пляшка з вином, якою вона луснула його в скроню, і він, майже непритомний, опустився на одне коліно, як боксер у нокдауні. У вухах гуло, все обличчя немов здерев’яніло, та понад усе він був приголомшений морально. Чому їй так кортіло його вбити? Він просто не міг збагнути, що діється, що робити далі. А втім, треба було рятувати життя, і, побачивши, що вона знову підносить пляшку, скочив угору, мов викинутий катапультою, і затопив їй головою в живіт раніше, ніж вона встигла опустити пляшку. Сили інерції від його ривка вистачило, щоб вона позадкувала аж до ліжка, коліна в неї підігнулись, і дівчина впала горілиць на постіль. А за мить Йоссар’ян уже навалився на неї. Вона запустила глибоко йому в шию довгі нігті лівої руки, а праву з пляшкою відвела вбік для удару. Він повз уперед, відчуваючи під собою розкішний рельєф божественного тіла, намагаючись придавити її своєю вагою і змусити до покори, тягнучись пальцями до її разючої правиці, аж поки нарешті йому вдалось видерти в неї пляшку. Вона все брикалася, шкрябала його пазурами, обкладаючи прокльонами, вона раз у раз поривалася вкусити його, немов розлючений голодний хижак, вишкірюючи зуби з-під повних, звабливих губ. Він лежав на ній і гарячково міркував, якого ще коника вона викине, тільки-но він відпустить її і спробує втекти. Він відчував тремтіння її колін і опір напружених стегон, які обхопили йому ногу, і раптом із соромом усвідомив, що в ньому пробуджується жага. Він чув під собою запаморочливе буяння молодої, здорової жіночої плоті – такої ж лагідної та податливої і воднораз такої ж могутньої та непокірної, як морська хвиля; звабливо-спокусливої, та смертельно-небезпечної. Дівочий подих обпалював йому обличчя. Зненацька він уторопав, що, хай ті її конвульсії не вщухали ні на мить, але вона більше не пручається, а, не питаючися совісті, колишеться вже в одвічному, всепереможному інстинктивному ритмі еротичного запалу й забуття. Це було так приголомшливо, так несподівано, що йому враз заперло віддих. На її обличчі – тепер прекраснім, неначе свіжа квітка, – з’явилася гримаса зовсім іншої муки, воно немов налилося соком, а напівзаплющені очі стуманіли й стали невидючими від усесильної чуттєвої знемоги.

– Caro, – хрипко промуркотіла вона, немов розкошувала в якомусь глибокому, впокоєному трансі.– О-о-о-ой, caro mio!..^[58]

Він погладив її коси. Вона з дикою жадобою припала вустами до його обличчя. Він лизнув їй шию. Вона пристрасно обхопила його голову руками. Він відчував, що тоне, потопає в любовному вирі, а вона обціловувала його своїми вогняними, соковитими, тугими губами, видаючи в екстазі якісь невиразні, хтиві горлові звуки. Однією рукою вона пестила йому спину і намагалася пролізти під пасок, другою ж нишком, підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і нарешті знайшла! Ще мить – вона всадила б його Йоссар’янові в спину. Вона все одно жадала його смерті! Переляканий, приголомшений цією пекельною витівкою, він якось спромігся вирвати в неї з рук ножа й пошпурив його у найдальший куток кімнати. Потім, як обпечений, зірвався з місця. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він уже не розумів, чого йому більше хочеться – кинутися прожогом у двері й тікати, поки не пізно, чи знову звалитися поруч із нею на ліжко, віддавшись покірно на її милість. Однак вона звільнила його від цього болісного вибору, зненацька розридавшись. Йоссар’ян знову отетерів.

Тепер вона гірко плакала, знеможена, безпорадна, зовсім забувши про Йоссар’яна. А він геть розчулився, побачивши такий глибокий розпач. Вона сиділа, низько похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, знесилено опустивши плечі,– де й поділася та сатанинська войовничість! Тепер уже годі було сумніватися в щирості її страждання. Все тіло її стрясали гучні, болісні ридання. Вона більше не думала про Йоссар’яна, він для неї просто не існував, тож ніщо вже не заважало йому залишити кімнату. Однак він чомусь вирішив зостатися, щоб хоч якось утішити та підтримати її.