Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

Звістку, що Док Дайлік пішов з життя, першим в ескадрильї почув сержант Трезор, коли черговий контрольно-диспетчерського пункту передав йому, що Док Дайлік значиться як пасажир в маршрутному листку, заповненому перед вильотом Макпростаком; змахнувши скупу сльозу, сержант тут же викреслив загиблого зі списків особового складу ескадрильї. Потім примусив себе підвестися з-за столу і, закусивши тремтячу губу, понуро побрів до санчастини, щоб поділитися новиною з Гасом та Весом. Сержант Трезор розважливо ухилився від будь-яких розмов із самим небіжчиком, вздрівши його на півдорозі від штабу: освітлений призахідним сонцем, Док Дайлік у похмурій жалобі сидів на своєму стільчику перед наметом, мов курка на сідалі. На серці в сержанта було неспокійно; тепер його сумління обтяжували цілих два небіжчики – Прах, той небіжчик із Йоссар’янового намету, котрий, власне, тут і не з’являвся, ще й Док Дайлік, новий небіжчик, котрий, власне, не вмирав, і цей останній факт обіцяв сержантові Трезору чимало адміністративних проблем.

Гас та Вес сприйняли цю сумну звістку зі стоїчним спокоєм і нікому навіть словом не прохопилися про свою втрату, аж поки за якусь годину до них не навідався сам загиблий, щоб утретє за той день зміряти собі температуру та перевірити кров’яний тиск. Стовпчик ртуті в термометрі завмер на півградуса нижче тридцяти шести, які були його звичною ненормальною температурою,і Док Дайлік не на жарт сполошився. Обидва, як істукани, зирили на нього застиглими порожніми очима, дратуючи навіть більше, ніж раніше.

– Що це з вами сьогодні діється, хай йому біс? – чемно поцікавився він, не в силі подолати роздратування. – Хіба ж це нормально, коли людина ходить зі зниженою температурою й закладеним носом?! – Пойнятий жалістю до самого себе, доктор похмуро шморгнув носом і, безутішний, подибав у другий кінець намету пошукати таблетку аспірину чи стрептоциду й намастити горлянку ляпісом. Низько схиливши свою нещасну гороб’ячу голівку, він заходився ритмічно розтирати собі плечі.– Ви тільки погляньте, як мене морозить. Чому ви мовчите? Ви часом нічого від мене не приховуєте?

– Ви – труп, сер, – пояснив Гас.

– Я – хто? – недовірливо перепитав Док Дайлік, зводячи на нього ображені очі.

– Ви ж труп, сер, – підтвердив Вес. – Певно, тому вас завжди й морозить.

– Так воно і є, сер, – підхопив Гас. – Ви вже давно небіжчик, просто ми цього не помічали.

– Що це ви мелете, чорт забирай? – пронизливо вереснув Док Дайлік. А всередині в нього все похололо від наростаючого передчуття якоїсь неминучої, фатальної біди.

– Це щира правда, сер, – заперечив йому Гас. – Згідно документів, ви вилетіли разом з Макпростаком, щоб добрати собі трохи льотних годин. Ви не вистрибнули з парашутом, отже, розбились на смерть у літаку.

– Цілком вірно, сер, – підтвердив Вес. – Радійте, що у вас узагалі залишилася хоч якась температура.

– Ви що, сказилися? – відчуваючи, що він божеволіє, запитав Док Дайлік. – Чи хочете, щоб я подав на вас рапорт сержантові Трезору?

– Саме він нам і сказав, що вам капець, сер, – заперечив чи то Гас, чи то Вес. – Він уже відправив рапорт до Пентагону, щоб звідти надіслали офіційне повідомлення вашій дружині.

Док Дайлік заверещав і побіг висловлювати протест сержантові Трезору, але той із забобонним жахом відсахнувся від нього й порадив не навертатись нікому на очі, аж поки не надійде наказ про те, що робити з його останками.

– Послухай, виходить, він і справді скандзюбився, – шанобливо пом’янув начальника Гас. – Боюсь, я довго тужитиму за ним. По-своєму я його навіть любив, а ти?

– Та вже ж, – скрушно схлипнув Вес. – А взагалі добре, що цей скиглій нарешті відмучився. Я думав, він уже доконає мене своїм клятим кров’яним тиском!

Зате місіс Дайлік зовсім не зраділа, дізнавшись, у свою чергу, з телеграми із Пентагону, що вона – вдова, а її діти – сироти, і порушила нічну тишу Стейтен-Айленда жалісним лементом. Усі сусідки кинулись її втішати, а їхні чоловіки висловили своє співчуття телефоном, сподіваючись у глибині душі, що вдова незабаром переселиться до іншого району і звільнить їх від необхідності щодня висловлювати їй своє співчуття. Минув цілий тиждень безнастанного голосіння, поки вона знайшла в собі сили глянути в очі майбутньому, яке відкривало тепер перед нею та її дітками силу-силенну жахливих проблем. А коли вона майже змирилася зі своєю тяжкою втратою, поштар приніс їй листа за підписом рідного чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним поганим новинам. Цей лист приголомшив вдову, як грім серед ясного неба. Дату на ньому вона розібрати не змогла. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала той давно знайомий їй, журний, жалісний тон, хоча туги в ньому було ще більше, ніж звичайно. Місіс Дайлік зраділа несказанно. Вона вся залилася сльозами й почала цілувати пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військово-польової пошти, а вволю виплакавшись, настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи пояснень, і повідомила телеграмою Пентагон, що сталась помилка. Військовий департамент ображено заявив у відповідь, що можливість помилки, на жаль, виключається і що місіс Дайлік, очевидно, стала жертвою якогось садиста-містифікатора із ескадрильї, де колись служив її покійний чоловік. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».

Так нещасна місіс Дайлік овдовіла знову, хоча на цей раз її горе було дещо полегшене повідомленням з Вашінгтона про те, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса для військовослужбовців на суму десять тисяч доларів і цю суму може одержати на першу вимогу. Коли вдова усвідомила, що їй із дітьми не загрожує завтра голодна смерть, на її обличчі сяйнула усмішка надії. Це стало поворотним пунктом у її злигоднях. Наступного дня Управління в справах колишніх військовослужбовців письмово повідомило її, що в зв’язку із загибеллю її чоловіка вона одержуватиме довічну пенсію, а зараз їй надається одноразова грошова допомога на погреб чоловіка. До листа було додано чек Державного банку на двісті п’ятдесят доларів. Поступово обрій почав очищатися від хмар. Не минуло й тижня, як надійшов лист із Комітету соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про пенсійне страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, місіс Дайлік щомісяця одержуватиме допомогу, поки наймолодшому з її дітей не виповниться вісімнадцять років, а зараз може одержати одноразову підмогу на погреб – двісті п’ятдесят доларів. Маючи на руках ці офіційні листи як доказ смерті чоловіка, місіс Дайлік звернулась до страхової компанії виплатити їй страхування за трьома чоловіковими полісами на суму п’ятдесят тисяч доларів кожний; клопотання її було задоволено співчутливо, шанобливо і того ж дня. Кожний новий день приносив їй все нові й неждані дари. Ключ від особистого чоловікового банківського сейфа відкрив їй доступ до четвертого страхового поліса на суму п’ятдесят тисяч доларів та вісімдесяти тисяч готівкою, без будь-якого оподаткування. Братство студентів-медиків, до якого колись належав її чоловік, надало вдові безкоштовну ділянку на цвинтарі, а якесь інше братство, членом якого був Док Дайлік, переказало їй на погреб двісті п’ятдесят доларів. Окружна медична асоціація лікарів також виділила двісті п’ятдесят доларів на погреб загиблого колеги.

Із нею почали загравати чоловіки найближчих подруг, і місіс Дайлік пофарбувала волосся. Її статки безперервно зростали, і місіс Дайлік ставало дедалі важче щоденно нагадувати собі, що всі оці сотні тисяч доларів не замінять їй чоловіка, з яким вона могла б розділити свою щасливу долю. Її вражало, що така сила різних установ та організацій горить бажанням поховати доктора Дайліка, а він тим часом відчайдушно боровся на П’яносі за життя і з похмурим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його патетичного листа.

Його доля нікого не цікавила, більше того, люди жорстоко паплюжили пам’ять покійного, за те що він дав привід полковникові Пескарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували факт його смерті, множились, як сарана; один документ підкріплював інший, не залишаючи місця жодним сумнівам. Докові Дайліку перестали видавати платню, його зняли з постачання. Тепер він існував тільки за рахунок благодійності сержанта Трезора та Майла, хоча й ці були переконані, що він загинув. Полковник Пескарт категорично відмовився його прийняти, а підполковник Порк повідомив через майора Денбі таке: якщо тільки Док Дайлік ще раз з’явиться в штабі полку, підполковник власноручно кремує його смердючі рештки на місці. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через того доктора Стаббса, кошлатого нечупару з трьома підборіддями, лікаря сусідньої ескадрильї. Стаббс свідомо, з явним викликом, баламутив людей, під різними приводами звільняючи від польотів тих, хто відлітав шістдесят бойових завдань. Штаб полку з обуренням скасував усі заповнені ним формуляри й наказав повернути до виконання бойових обов’язків десятки спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців. Бойовий дух ескадрильї катастрофічно падав, за Данбаром було встановлено негласний нагляд. У штабі полку так зраділи загибелі Дока Дайліка, що навіть не збирались просити заміни йому.

У цій ситуації навіть капелан не зміг би повернути Дока Дайліка до життя. Поступово його відчай змінився упокоренням, а зовні він уже більше нагадував хворого щура. Мішки під очима почорніли й обвисли. Неприкаяний, немов той привид, він тинявся по всій базі всюдисущим лихим передвістям. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Дайлік, відшукавши його в гущавині лісу, попросив допомоги. А коли й Гас із Весом безжально прогнали його із санчастини, не давши термометра для втіхи, Док Дайлік нарешті збагнув, що йому таки справді амба, а якщо хоче врятувати свою шкуру, треба щось негайно робити.

Окрім, як до дружини, звертатись йому було нікуди. Тож він надряпав їй ще одне сльозливе послання, заклинаючи звернути увагу Пентагону на його долю, а самій негайно списатися з командиром полку полковником Пескартом і дістати від нього офіційне підтвердження ТОГО, ЩО ВІН, Док Дайлік, насправді її чоловік, а не покійний і не самозванець. Місіс Дайлік геть приголомшила глибина відчаю, з яким волала до неба кожна з цих нерозбірливих закарлючок. Замучена каяттям, вона вже була готова почати боротьбу за чоловікове воскресіння, але того ж дня в поштовій скриньці знайшла ще одного листа – за підписом самого полковника Пескарта і прочитала в ньому таке:

«Шановн (а) ий місіс, міс або містер і місіс ДАЙЛІК! Немає слів, щоб висловити моє глибоке особисте горе в зв’язку з тим, що ваш чоловік, син, батько чи брат убитий, поранений або пропав безвісти».

Місіс Дайлік підтопила своїх дітей і переїхала до міста Ленсінг, штат Мічіган, не залишивши нової адреси.

32. Йо-Йо та його сусіди

Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди і по каламутному свинцево-сірому небу низько попливли важкі хмари, дуже схожі на китів, а ще більше – на ті ревучі, темні бомбардувальники дальньої дії Б-17 та Б-24, які залізними зграями піднялися з авіабаз в Італії два місяці тому, в день вторгнення союзників до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що тонкі лілові ноги Малюка Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрім прибережнім піску і гниють, мов які-небудь курячі грудні кісточки. Ніхто не наважувався прибрати їх звідти – ні Гас із Весом, ні навіть обслуга шпитальної трупарні; всі вдавали, ніби Семпсонових кінцівок там і нема – їх, мовляв, однесло припливом далеко на південь, де їх забрало море, як забрало воно назавжди все, що залишилось від Мудренджера та Вессла. А відколи погода зіпсувалася, ніхто вже, певно, й не відлучався крадькома до берега, щоб потай, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці понівечені обрубки.

Скінчились погожі деньочки, скінчилися прогулянкові польоти. Був лише шпаркий дощ і густий холодний туман, так що літали тепер не частіше, як раз на тиждень, коли прояснялося небо. Ночами завивав вітер, під його поривами надривно скрипіли та стогнали чахлі деревця, і звуки ці щоразу повертали Йоссар’янову уяву до кощавих ніг Малюка Семпсона. Він починав думати про них, ще не прокинувшись остаточно, бо впродовж усієї холодної, вітряної жовтневої ночі йому ввижалось, як ті ноги пухнуть і пухнуть – методично, немов під цокання годинника, а тоді враз розпадаються під крижаним дощем на мокрім піску. А по Семпсонових ногах у нього в пам’яті спливав Снігген, що із жалібним скимлінням замерзав на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну й незаперечну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, і тільки-но Йоссар’ян закінчить обробляти й забинтовувати ту рану на його нозі, Снігген тут же розплескує цю таємницю по всій підлозі. Звечора, намагаючись заснути, Йоссар’ян подумки розгортав сувій з іменами всіх відомих йому чоловіків, жінок і дітей, що пішли з життя. Він намагався пригадати всіх військових і воскресити образи всіх тих літніх людей, яких знав змалку, – тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і навіть тих сміховинних метушливих крамарів, що вдосвіта відчиняли свої маленькі запорошені крамнички і по-дурному товклися там аж до півночі. Всі вони теж померли. Кількість умерлих зростає тепер з кожним днем, а німці, схоже, не збираються складати зброю. Йоссар’ян дійшов висновку, що смерть невідворотна, і його все частіше навідувала думка, що шансів вижити у нього вже нема.

Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди, завдяки чудовій Вессловій грубці, і він міг би й далі розкошувати в своїм теплім наметі, коли б його не мучили спогади про Вессла і коли б одного дня до намету не вдерлася життєрадісна банда нових сусідів, які прибули у складі двох екіпажів, що їх замовив – і дістав менш як за сорок вісім годин! – після загибелі Малюка Семпсона і Макпростака полковник Пескарт. У Йоссар’яна мимоволі вирвався довгий, гучний і хрипкий зойк протесту, коли він, ледь доплентавши додому після польоту, застав їх у своїм наметі.

Їх було четверо, і вони бавились донесхочу, допомагаючи один одному поставити койки. Вони гарцювали, як лошаки. Щойно вгледівши їх, Йоссар’ян збагнув, що жити разом з ними він не зможе. Всі четверо були пустотливі, запальні й повні кипучої енергії, до того ж дружили ще із самих Штатів. Він просто не міг уявити себе в товаристві цих галасливих, наївних, пустоголових двадцятиоднорічних хлопчаків. Усі вони вже встигли закінчити коледж і були заручені з гарненькими охайненькими дівчатками, фотографії яких уже стояли на цементній грубці, спорудженій Весслом. Вони десь там катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони навіть їздили верхи. Один із них уже встиг переспати з жінкою, старшою за нього. У них були спільні знайомі по всій країні, і кожен з них колись учився в одній школі з братом чи сестрою когось іншого. Вони не проминали жодного репортажу про бейсбольні матчі, і їм не було байдуже, яка команда виграє в чемпіонаті з футболу. Як справжні тупаки, вони відзначались чудовим бойовим духом. Хлопчаки щиро раділи, що війна затяглася, тобто вони встигнуть понюхати пороху. Вони навіть і не розпакували ще всіх своїх манатків, а Йоссар’ян уже вигнав їх геть.

Жити з ними під одним дахом – про це не могло бути й мови. Та коли Йоссар’ян твердо роз’яснив це сержантові Трезору, той із сумним виразом на блідо-жовтому конячому обличчі відказав, що новоприбулих офіцерів все-таки доведеться пустити до намету. Він просто не має права брати з полкового складу ще один намет на шість чоловік, тоді як Йоссар’ян мешкає в наметі сам-один.

– А я там зовсім не сам-один, – понуро заперечив Йоссар’ян. – Я мешкаю удвох з небіжчиком. Прах його прізвище, Прах.

– Ой, годі вам, сер, – тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Трезор і скоса зиркнув на чотирьох трохи спантеличених новоприбулих офіцерів, які мовчки слухали їхню розмову, стоячи біля входу. – Праха вбито ще під час нальоту на Орв’єто. Вам це добре відомо. Його літак був поруч із вашим.

– Тоді чому ж ви й досі не забрали його речі?

– А тому, що офіційно він до нас не прибував. І прошу вас, капітане, не треба починати все спочатку. Якщо хочете, то можете перебратись до лейтенанта Кристі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли речі.

Але відмовитись від Весслового намету означало б відмовитись від самого Вессла й віддати його на поталу непоштивій банді з чотирьох дурників, які тільки й чекають, щоб поселитися там і сплюндрувати тінь Вессла. Крім того, було б несправедливо, щоб ці галасливі жовтороті шмаркачі прийшли на все готове й задарма дістали найупорядженіший намет на цілім острові. Проте, як пояснив сержант Трезор, наказ є наказ, і Йоссар’янові не залишалось нічого іншого, як поступитись їм частиною своїх володінь, ще й давати їм скрушним голосом поради, як краще розташуватися. Собі він міг дозволити лише короткі ворожі погляди, та й ті були більше схожі на мовчазні перепросини.

Йоссар’янові зроду не доводилось терпіти компанії, обтяжливішої за цю четвірку. Ніщо в світі не могло зіпсувати їхнього настрою. Вони весь час сміялися – з приводу й без приводу. Його вони жартома прозвали Йо-Йо. Повертаючись напідпитку серед ночі, вони намагались не потривожити сусіда, але незграбно налітали один на одного, галасували, хихотіли і кінець кінцем будили його, а коли він, лаючись, сідав на койці й бідкався, що йому не дають спати, вони заглушали ті скарги ослячими криками, які мали висловлювати їхню приязнь. А він ладен був роздерти їх на шматки. Вони нагадували йому малих поганців племінників каченяти Дональда з мультфільмів Діснея. Вони побоювались Йоссар’яна і весь час докучали йому своєю осоружною щирістю, а їхня нестерпна готовність робити всілякі дрібні послуги дратувала Йоссар’яна до нестями. Вони були легковажні, незрілі, безпосередні, наївні, самовпевнені, шанобливі й неслухняні пацани. Вони були такі тупоголові, що не мали жодних нарікань. Були в захваті від полковника Пескарта і вважали дотепником підполковника Порка. Вони боялися Йоссар’яна, але нітрохи не боялись норми в сімдесят бойових вильотів, установленої полковником Пескартом. Ця четвірка невибагливих хлопчаків веселилась без упину, а Йоссар’ян мало не божеволів. Він ніяк не міг їм утовкмачити, що в свої двадцять вісім років він уже невиправний старий буркотун із своїми неодмінними химерами, що він належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що його нудить від розваг – не варто навіть пробувати розважати, що його нудить від самої їхньої присутності. Але їх неможливо було вгамувати – вони були гірші за жінок. Їм просто бракувало клепок у голові, щоб замислитись про самих себе і впасти у відчай.

Їхні дружки з інших ескадрилей почали безцеремонно ввалюватись до намету і влаштовувати там справжній бедлам. Для самого Йоссар’яна часто вже не залишалося місця. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Качкіт. А тепер, коли настала осіння негода, куди іще він міг її повести?! То вже було зовсім непередбачене лихо, і тепер Йоссар’яна часом поривало розчерепити їхні довбешки кулаком або, схопивши за шкірки та штанці, раз і назавжди повикидати їх одного за одним у мокрі колючі будяки, що росли поміж його особистим пісуаром – іржавою каструлею з дірками у дні – та загальним клозетом, збитим із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабіну для переодягання.

Проте, замість того щоб розчерепити їм довбешки, він начепив калоші та чорний дощовик і почвалав крізь мжичку та морок до Зеленого Вужа вмовляти його, щоб перебрався до нього і скоріше витурив кудись подалі цих клятих маминих синків своїми страхітливими лайками та свинськими манерами. Однак Вождь Зелений Вуж застудився і виряджався до шпиталю, де збирався померти від запалення легень. Інстинкт підказував Зеленому Вужу, що час його вже настав. Груди розривав біль, не відпускав безугавний кашель. Навіть віскі більше не зогрівало. Найтяжчим прокляттям для нього стало те, що до трейлера повернувся капітан Флюм. А це вже, безперечно, була віща прикмета.

– Він не міг не повернутись, – доводив Йоссар’ян, марно намагаючись утішити понурого здорованя-індіанця, чиє масивне мідно-червоне обличчя за лічені дні геть змарніло, набравши якогось вапнясто-сірого відтінку. – За такої погоди він у лісі замерз би на цурку.

– Ні, один тільки холод не вигнав би цього жовтопузого тхора з лісу, – вперто стояв на своєму Вождь Зелений Вуж. Він постукав себе в чоло і додав з таємничим виразом: – Ні, сер! Він щось відчув. Він відчув, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він відчув. І ось звідки я знаю, що настав мій час.

– А що каже Док Дайлік?

– Мені нічого не дозволяють казати, – тужливим голосом пояснив Док Дайлік зі свого стільчика в темному кутку намету; при миготливому блиманні свічки його впокорене шпичасте личко мало колір, що буває в зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден із двох його мешканців не мав снаги вкрутити нову. – Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, – додав Док Дайлік.

– Бо він – труп, – злостиво зауважив Вождь Зелений Вуж і реготнув, але тут же захлинувся мокротинням. – Ну й сміхота!

– Мене навіть зняли з постачання.

– Ну й сміхота, – повторив Вождь Зелений Вуж. – Весь час мотав мені душу, а тепер глянь, що сталося з ним самим. Він труп. Його вбила власна пожадливість!

– Не це мене вбило, – спокійним і байдужим голосом відказав Док Дайлік. – Пожадливість тут ні до чого. В усьому винен цей паскудний доктор Стаббс: це він підбурив полковника Пескарта й підполковника Порка проти всіх лікарів у полку. Своєю дурною принциповістю він скомпрометував усю нашу професію. Якщо не візьметься за розум, його забалотує медична асоціація штату, і хай тоді спробує знайти собі практику!

Йоссар’ян спостерігав, як Вождь Зелений Вуж обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до речового мішка.

– А ти не зміг би по дорозі до шпиталю завітати до мене та й урізати комусь із них по пиці? – задумливо спитав він. – їх там аж четверо, і, кінець кінцем, вони зовсім виживуть мене з намету.

– Ти знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм плем’ям, – не без гумору зауважив Вождь Зелений Вуж і навіть присів на койку, щоб посміятися з власного дотепу. – А чом би тобі не попросити капітана Гадда – хай він трохи попсує їм веселе життя. Ніхто не вміє псувати життя людям краще, ніж капітан Гадд.

Йоссар’ян кисло скривився від самої згадки про капітана Гадда. Той і так уже, скільки міг, знущався з новеньких льотчиків щоразу, як вони заходили до його намету взяти карти чи одержати розвіддані. Коли йшлося про капітана Гадда, то Йоссар’ян одразу ж пойнявся співчуттям до своїх сусідів, йому навіть захотілося взяти їх під опіку. Хіба ж винні вони, що молоді й життєрадісні, казав він сам до себе на шляху додому, розтинаючи темряву променем ліхтарика. Він би теж хотів бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони зараз такі відчайдушні, самовпевнені й безтурботні. Просто треба набратися терпцю, почекати, поки одного чи двох із них уб’ють, а решту поранять, і тоді все відразу стане на місце. Він заприсягся, що ставитиметься до них терпиміше та великодушніше. Проте коли Йоссар’ян, із найкращими намірами, пірнув до свого намету, в грубі палахкотіло високе жовте полум’я. З жахом в очах він прикипів до місця. На його очах чудові Весслові березові поліна перетворювалися в дим! Вони розклали з них вогнисько! Йоссар’ян витріщився на їхні бездушні розшарілі пики і ладен був вилаяти їх на чім світ стоїть. Він ладен був узяти й зіткнути їх усіх лобами, а вони голосно, сердечно привітали його і з веселою гостинністю запросили розділити з ними смажені каштани та печену картоплю. Ну, що він мав з ними робити?

А наступного ранку вони спровадили з намету небіжчика. Ось так – узяли й викинули геть. Вони винесли його койку й манатки просто в кущі і все це звалили там на купу, а потім, бадьорі, повернулись до намету, обтрушуючи руки: ото, мовляв, добре діло зробили! Йоссар’ян був приголомшений такою завзятою енергією, таким запалом, таким немудрим і практичним підходом до справи. За якихось кілька секунд вони легко і просто розв’язали проблему, над якою Йоссар’ян та сержант Трезор марно билися довгі-предовгі місяці. Йоссар’ян запанікував: того й гляди, вони так само легко спекаються і його самого! – і мерщій побіг до Голодного Джо та й махнув із ним у Рим. А до наступного ранку Кристієва краля нарешті добре виспалась і прокинулася раптом сповненою кохання.

33. Кристієва краля

Забравши в Римі пошту, Голодний Джо відлетів на П’яносу, і, залишившись сам-один, Йоссар’ян так гостро затужив за сестрою Качкіт, що з відчаєм подався поблукати по місту, сподіваючись здибати свою Лючану або хоча б ту грудасту, пухкеньку й п’яненьку млоснооку реготушку, в якої падлюка Аарфі відібрав, а потім викинув у вікно автомашини коштовний перстень з голими фігурками на рожевій камеї. О, як він жадав їх обох!

Та чим довше він їх шукав, тим виразніше усвідомлював, що вже ніколи не побачить ні Лючани з її незабутнім сміхом і потайним шрамом, ні рожевощокої жертви Аарфі, з тим її переобтяженим білим ліфчиком під розстебнутою оранжевою єдвабною блузкою.

Стогнучи від любовної жаги, він виглядав їх усюди, але марно. Його гриз розпач, переслідували видіння. Йому ввижалася сестра Качкіт із задертою спідницею й оголеними до самого верху тендітними стегнами, та натомість довелося вдовольнитись якоюсь кощавою шльондрою із мокрим кашлем, що підчепила його в завулку поміж двома готелями, але не змогла дати йому справжньої втіхи, і Йоссар’ян побрів до квартири рядових і сержантів, щоб хоч там розрядитися з гладкою дружелюбною покоївкою в лимонних панталонах, яка несказанно зраділа, побачивши його, але так і не спромоглася розпалити.

Він ще засвітла вклався там спати, сам-один, а прокинувшись уранці, голодний і нещасливий, сяк-так поснідав і з горя повалив якусь низеньку кругленьку блудянку, залишену тут кимось із попередніх відпускників, але й та виявилась ні рибою, ні м’ясом, і він скоро випровадив її з ліжка. Проспавши до обіду, він вирушив купувати подарунки для сестри Качкіт. Покоївці в лимонних панталонах Йоссар’ян подарував хустку, а вона за це подякувала йому такими могутніми обіймами, що він одразу зажадав сестру Качкіт і тут же кинувся до міста, сподіваючись здибати свою Лючану.

Але натомість Йоссар’ян здибав Аарфі, який прилетів до Рима на літаку Голодного Джо разом з Данбаром, Кристі і Жлобсом, а коли всі вони як слід хильнули, Аарфі навідріз відмовився виручати Кристієву кралю, мордовану в шикарному готельному номері кількома підтоптаними армійськими великими цабе за те, що вона, на їхню думку, неправильно вимовляла слово «uncle».^[42]

– Чого б це я мав устрявати заради неї в халепу? – гордовито мовив Аарфі.– Тільки цього не переказуйте Кристі. Скажіть, що в меде сьогодні важливе побачення з впливовим членом земляцтва.

Підтоптані армійські великі цабе не хотіли відпустити Кристієву кралю на волю, поки вона не скаже, як слід, слово «uncle».

– Скажи «uncle», – загадували вони їй.

– Анкл, – говорила вона.

– Ні, ні! Ти саме скажи «uncle»!

– Анкл, – говорила вона.

– Джентльмени, вона й досі нічого не второпала!

– Невже ти й досі нічого не второпала, га? Якщо не хочеш казати «uncle», то й не кажи «uncle» ніхто тебе не примушує. Ти второпала? Не кажи «uncle», коли я тобі велю казати «uncle», ясно?.. Ну, скажи тепер «uncle».

– Анкл, – сказала вона.

– Ні, не кажи «uncle»! Скажи «uncle»!

Вона не сказала «uncle».

– Браво!

– Чудово!

– Це вже щось! А тепер скажи «uncle»!

– Анкл.

– Оце вже погано.

– Ні, так діла не буде. Вона просто нас не поважає. Що за радість домагатися, щоб вона казала «uncle», коли їй байдуже, примушуємо ми її казати «uncle» чи ні!

– Так, так, їй справді до нас байдуже. Ану, скажи «foot».^[43]

– Фут.

– От бачите! Їй зовсім начхати, що ми з нею робимо. Їй зовсім начхати на всіх нас. Ми для неї порожнє місце, так?

– Анкл, – сказала вона.

Кристієвій кралі справді було начхати на них, і це їх страшенно дратувало. Варто їй було позіхнути, і вони починали її люто термосити. Дівчині все так остогидло, що вона навіть не злякалася їхньої погрози викинути її у вікно. Для неї вони були геть пропащі морально люди, хай і великі цабе. Їй усе тут давно набридло, ніщо не цікавило, і єдине, чого б вона хотіла, так це трохи поспати. Ось уже двадцять дві години, як вона не склепляла очей, і їй було прикро, що ці великі пани не відпустили її разом з двома подружками, з якими вона потрапила на цю оргію. Їй було дивно, навіщо їм, щоб і вона сміялася, коли вони сміються, щоб вона вдавала, ніби їй приємно віддаватись їм. Все те для неї було дуже незрозумілим і зовсім нецікавим. Дівчина не могла до ладу уявити собі, чого вони від неї хочуть. Тільки-но вона обм’якала і, заплющивши очі, западала в дрімоту, як вони давали їй штурхана й веліли ще раз сказати «uncle». Вона не розуміла, що означає це слово, але знову й знову промовляла його, та це їх чомусь не вдовольняло. Вона сиділа на дивані в розкішнім номері-люкс шикарного готелю, здерев’яніла від утоми, апатична, заціпеніла, з напіврозтуленим ротом, не розуміючи навіть, чому вся її одежина жужмом валяється в кутку, і сонно міркувала, чи довго ще ці голі дядьки силуватимуть її говорити «анкл». І в цей час до готелю прибула екзотична рятувальна експедиція, на чолі з Кристі та під проводом колишньої Весслової подружки, яка весь час нестримно реготала від п’яних вихваток Данбара та Йоссар’яна.

Вдячно вщипнувши Весслову дівку нижче спини, Данбар передав її Йоссар’янові, який, згрібши обіруч за сідниці, притиснув її до одвірка і став хтиво тертись об неї, аж тут Кристі схопив його за руку і, відірвавши від дівулі, втяг до блакитної вітальні, звідки Данбар уже заходився викидати через вікно на подвір’я все, що трапляло йому під руку, а Жлобс, мов тим кувадлом, трощив меблі чавунною попільницею з ніжками.

Раптом із внутрішніх покоїв вигулькнув кумедний голий чолов’яга з рожевим післяапендицитним шрамом і не своїм голосом заволав:

– Що тут діється?

– Тсс, у тебе ноги смердять, – відказав Данбар.

Чолов’яга затулився обома руками, мов фіговим листком, і зник. Данбар, Жлобс та Голодний Джо, виючи від захвату, дружно викидали крізь вікно все, що могло в нього пролізти. Звільнивши таким чином підлогу від валіз та саквояжів, а диван – від офіцерських підштанків, вони вже почали спустошувати велику кедрову шафу, коли двері внутрішніх покоїв відчинилися й до вітальні начальницькою ходою причвалало босоніж іще одне велике цабе; вище плечей воно виглядало надзвичайно імпозантно.