Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 36 страниц)

– Ага! – гукнув Тупермейєр. – Я ж вам казав, що він навіжений! Ну, тепер бачите!

4. Док Дайлік

Голодний Джо був, безумовно, псих, і ніхто не розумів цього краще за Йоссар’яна, котрий, як тільки міг, намагався йому допомогти. Та Голодний Джо і слухати його не хотів, маючи самого Йоссар’яна за ще більшого психа.

– Та й чого б це він мав тебе слухати? – поцікавився Док Дайлік, ховаючи очі від Йоссар’яна.

– Бо з ним не все гаразд!

– Це з ним не все гаразд? – зневажливо гмукнув Док Дайлік. – Що ж тоді казати про мене? – Його губи скривила похмура посмішка. – Ні, я не скаржусь, – неквапливо провадив він далі.– Як можна скаржитися, коли йде війна? Бо на те вона й війна, щоб людство дізналося, по чім фунт лиха, якщо ми хочемо перемогти. Тільки при чому тут я? Чому в армію загребли саме мене, а не котрогось із тих старих базік, які привселюдно б’ють себе в груди від імені всіх медиків і присягають, що вони, мовляв, завжди готові піти на будь-які жертви?! А я – я не хочу йти на жодні жертви! Єдине, чого я хочу, це робити грошву!

Док Дайлік був охайненький чистюк і знаходив собі втіху лише в скигленні. Смаглявий на виду, з гостреньким, вічно задуманим понурим писком та скорботними мішечками під очима, раз і назавжди заклопотаний своїм здоров’ям, він мало не щодня ходив до намету санчастини і примушував котрогось із двох своїх підлеглих санітарів міряти йому температуру. Ці двоє хлопців фактично виконували за нього всю роботу та ще й так успішно, що Доку Дайліку залишалось тільки сидіти на осонні, вигріваючи свого вічно закладеного носика, та нишком-дивуватися, чого це так клопочуться люди навколо нього.

Санітарів звали Гас та Вес, і це вони спромоглися підняти медицину до рівня точних наук. Усіх, хто з’являвся до них з температурою понад тридцять вісім з половиною градусів, вони негайно спроваджували до шпиталю. Всім хворим, окрім Йоссар’яна, з температурою нижче тридцяти восьми з половиною градусів, вони квецяли ясна й великі пальці ніг розчином марганцівки й давали таблетку проносного, яка тут же летіла в кущі. Всіх, хто мав температуру рівно тридцять вісім з половиною градусів, просили навідатися за годинку – знову зміряти температуру. Йоссар’ян, зі своєю сталою температурою тридцять вісім і три десятих, міг одправлятися до шпиталю, коли заманеться, незалежно від Гаса й Веса. Він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто самого Дока Дайліка, бо він, виявляється, міг, скільки душа бажає, споглядати, як старий майор …де Копитляй на своєму особистому спортмайданчику кидав підкови, не знімаючи при тому з ока хитромудрої прозорої пов’язки, що її виготував йому Док Дайлік із шматка целулоїду, потайки вирізаного з вікна кабінету майора Майора кілька місяців тому, коли майор …де Копитляй повернувся з пошкодженою рогівкою з Рима, де найняв дві квартири для офіцерів та сержантського й рядового складу, щоб вони проводили там час, коли одержуватимуть звільнення.

Док Дайлік навідувався до медчастини тільки тоді, коли відчував себе страшенно хворим, – тобто щодня, і просив Гаса та Веса оглянути його. Гас із Весом оглядали його, але не виявляли жодної недуги. Термометр незмінно показував тридцять шість градусів, що, на їхній погляд, було цілком нормальною температурою, якщо, звичайно, шеф не заперечує. А Док Дайлік таки заперечував. Поступово він почав утрачати довіру до Гаса та Веса й дедалі частіше міркував: а чи не перевести їх назад до ремонтної майстерні і замінити людьми, спроможними знайти в його організмі хоч якийсь гандж чи нелад.

Бо самому Докові Дайліку було відомо безліч речей, недоладних у самій своїй основі. Опріч власного здоров’я, його турбував Тихий Океан та обов’язкові льотні години. Здоров’я – така штука, в якій не можна бути надто впевненим, а тим більше – надовго. Тихий океан – це водний простір, оточений з усіх боків слонячою та іншими смертельними хворобами, посеред яких він міг раптом опинитися, коли б, усупереч бажанню полковника Пескарта, списав на землю Йоссар’яна. А льотні години – це ті години, які він мусив щомісяця проводити в небі, щоб одержувати надбавку за льотні години. Док Дайлік страх як не любив літати. В літаку він почував себе, мов бранець. У літаку зовсім нема куди втекти – хіба тільки в іншу частину літака. Док Дайлік десь чув, що люди, які залюбки лізуть у кабіну літака, – то жертви несвідомого бажання повернутись до материної утроби. Чув він це від Йоссар’яна, який улаштував усе так, щоб Док Дайлік щомісяця діставав надбавку за льотні години, не лізучи назад до материної утроби. Щоразу перед тренувальним польотом чи подорожжю до Рима Йоссар’ян умовляв Макпростака внести прізвище Дока Дайліка до льотного списку.

– Ти ж розумієш, – підписався Док Дайлік, хитро, по-змовницьки підморгуючи. – Навіщо ризикувати, коли нема такої потреби?

– Певна річ, – погоджувався Йоссар’ян.

– Яка кому різниця – був я в літаку чи ні?

– Ніякісінької!

– Саме це я й хочу сказати, – мовив Док Дайлік. – Не підмажеш – не поїдеш. Рука руку миє. Тобі ясно, про що мені йдеться? Пошкреби мені спину, і я пошкребу тобі…

Йоссар’янові було цілком ясно, про що тут ідеться.

– Та ні, йдеться зовсім про інше, – мовив Док Дайлік, коли Йоссар’ян заходився шкребти йому спину. – Я маю на думці співробітництво. Послуга за послугу. Ти робиш послугу мені, а я тобі. Тепер тобі ясно?

– От і зроби мені послугу, – попрохав його Йоссар’ян.

– Не судилося, – відказав Док Дайлік.

Чимось приреченим і страхітливим віяло від Дока Дайліка, коли він сидів отак на осонні біля свого намету, пойнятий журбою, – а сидів він там чи не цілими днями – в літніх штанях кольору хакі і в сорочці-тенісці, яка від щоденного з метою дезинфекції прання вилиняла і стала вже сірою. Здавалося, що він колись закляк, замерз від жаху та так і не відігрівся. Сидів зіщулившись, ввібравши голову в худі кощаві плечі, і обережно розтирав засмаглими пальцями з лискучими, немов посрібленими, нігтями свої оголені до ліктів, складені руки, неначе йому весь час холодно. Насправді ж тепла йому було не позичати і чутливості – теж; принаймні до самого себе його співчуття воістину не мало меж.

– Чому саме я? – раз у раз бідкався він, і це було, нічого не скажеш, суттєве запитання.

Йоссар’ян знався на грунтовних запитаннях, бо сам колекціонував найгрунтовніші запитання, щоб зривати ними заняття, які донедавна двічі на тиждень у наметі розвідвідділу, в капітана Гадда, проводив Мудренджер разом з короткозорим капралом в окулярах, про якого всі знали, що він, певно, підривний елемент. Капітан Гадд анітрохи не сумнівався, що капрал – підривний елемент: недарма ж той носить окуляри і вживає такі слівця, як «панацея» чи «утопія», та ще й несхвально висловлюється про Адольфа Гітлера, який має такі великі заслуги в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині.

Йоссар’ян відвідував заняття, сподіваючись хоч тут докопатися до істини і встановити, чому така сила-силенна людей витрачають стільки зусиль, щоб його вбити. Подібні проблеми мучили й інших слухачів, і коли якось Мудренджер із підривним капралом під кінець необачно поцікавилися, чи нема в кого тих чи інших запитань, то виявилося, що запитань хоч греблю гати – і цілком грунтовних. Звідусіль сипалося:

– А хто така Іспанія?

– Чому раптом Гітлер?

– А що таке правда?

– Де гуляла моя мати, коли батько лягав спати?

– А коли вони програвали нас в Мюнхені, якої масті був козир?

– А скільки звідси до бері-бері?

Або просто:

– Що робить, як стоїть?!

І тоді Йоссар’ян теж поставив питання, на яке ніхто не міг відповісти:

– А де тепер торішній Снігген?

Це запитання збило всіх з пантелику, бо Сніггена було вбито над Авіньйоном, коли Жлобс сказився посеред неба й перехопив у Хлюпа управління літаком.

– Що ви сказали? – запитав капрал, немовби не дочув.

– Я питаю, де тепер торішній Снігген?

– Боюся, що я не зовсім розумію ваше запитання.

– Oû sont les Neigedens d’antan?^[4] – повторив Йоссар’ян, щоб капралові було зрозуміліше.

– Parlez en anglais, ради бога, – сказав капрал. – Je ne parle pas français.^[5]

– Я теж, – одказав Йоссар’ян, ладний звернутись до капрала всіма мовами світу, аби лиш вичавити з нього правду, але тут знову втрутився Мудренджер – худий, блідий, змучений задишкою, з мокрими блискітками сліз, що вже навернулись на його золотушні очиці.

У штабі полку забили на сполох, бо важко сказати, до чого можуть доскіпатися люди, коли їм дозволити питати про все, що заманеться. Полковник Пескарт звелів підполковникові Порку негайно припинити це неподобство. Як доповів підполковник Порк полковникові Пескарту, це був геніальний наказ. Згідно наказу підполковника Порка, відтепер право ставити запитання надавалось лише тим людям, які доти не поставили жодного запитання. Невдовзі на заняття почали ходити лише ті, хто ніколи ні про що не запитував, і заняття взагалі припинилися, оскільки Мудренджер, капрал та підполковник Порк одностайно вирішили, що немає жодної можливості, та й потреби теж, просвіщати людей, яким і так завжди все ясно.

Полковник Пескарт і підполковник Порк мешкали й працювали в будинку штабу авіаполку – як і решта командного складу, за винятком капелана. Штаб полку містився у величезному, відкритому всім вітрам старовинному будинкові з вельми гримучою каналізаційною системою, спорудженому із розсипчастого червоного пісковика. За будинком було влаштовано полігон для стендової стрільби, що його цілком по-сучасному обладнав полковник Пескарт – виключно для розваги офіцерів штабу полку, але з ласки генерала Бидла тепер там мав одбути принаймні вісім годин на місяць кожен бойовий офіцер, сержант та рядовий.

Йоссар’ян ні разу не влучив у летючу мішень, скільки не стріляв. Везунбі, скільки стріляв, ні разу не схибив. На стрільбищі Йоссар’янові не щастило, так само як і в картах: за все життя йому не вдалося виграти жодного цента. Навіть коли шахраював, усе одно не міг виграти, бо його партнери завжди шахраювали ще краще. Отже, Йоссар’яна спіткало подвійне розчарування, але він скорився долі: все одно ніколи не стане снайпером, так само як ніколи не навчиться робити гроші.

«У наш час треба мати неабияку голову, щоб не розбагатіти, – писав полковник Паршіл в одному із своїх напутливих циркулярів, які він регулярно готував для поширення в військах за підписом генерала Штирхера. – Нині кожен йолоп може зробити собі мільйон, тож більшість йолопів і не робить нічого іншого. Та хіба ж так поводяться люди, наділені розумом і талантом? Назвіть-но мені бодай одного поета, який би заробляв гарні гроші?!»

– Т. С. Еліот,^[6] – подав голос колишній РПК Зелензим зі своєї поштової комірчини у штабі двадцять сьомої повітряної армії й кинув телефонну трубку, не назвавши себе.

Полковник Паршіл у Римі був приголомшений.

– Хто це був? – запитав генерал Штирхер.

– Хтозна, – відповів полковник Паршіл.

– Що йому потрібно?

– Та хто його зна.

– А що він сказав?

– «Т. С. Еліот», сер, – доповів полковник Паршіл.

– А що воно таке?

– Т. С. Еліот, сер, – повторив полковник Пескарт.

– Просто «Т. С.»?

– Так точно, сер. Це все, що він сказав. «Т. С.»– і ні слова більше!

– Цікаво, що б це могло означати? – задумливо промовив генерал Штирхер.

Полковника Паршіла це теж заінтригувало.

– Т. С. Еліот! – уголос міркував генерал Штирхер.

– Т. С. Еліот!!! – вторував йому полковник Паршіл, весь у полоні похмурих роздумів.

Та за хвилину генерал Штирхер підвівся із просвітленим лицем. Уста його розтяглися в єлейно-милостивій усмішці, в очах світилися лихі вогники.

– З’єднайте-но мене з генералом Бидлом, – наказав він полковникові Паршілу. – Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Паршіл передав йому трубку.

– Т. С. Еліот, – мовив генерал Штирхер у трубку й тут же її поклав.

– Хто це дзвонив? – запитав на Корсіці полковник Мудас. Генерал Бидл не відповів.

Полковник Мудас був зять генерала Бидла. Всупереч власним принципам, піддавшися лиш умовлянням дружини, генерал Бидл прилучив зятя до військового бізнесу. Генерал Бидл споглядав полковника Мудаса з незмінною ненавистю. Сама майже постійна присутність при ньому ад’ютанта-зятя викликала в генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудасом, бо не терпів весільних церемоній.

Прибравши загрозливо-заклопотаного вигляду, генерал Бидл підійшов до великого, в людський зріст, трюмо і, насупившись, утупив погляду своє відображення: огрядна фігура, широкочола сивіюча голова, густі шпакуваті брови й масивна, тупа нижня щелепа, войовничо виставлена вперед. Генерал важко й напружено обмірковував щойно одержане загадкове повідомлення.

Нарешті йому свінуло – обличчя генерала пожвавішало, губи скривила каверзна посмішка.

– З’єднай-но мене з цим падлюкою Штирхером, – наказав він полковникові Мудасу. – Тільки не кажи, що це я.

– Хто це був? – запитав у Римі полковник Паршіл.

– Той самий голос, – відповів щиро занепокоєний генерал Штирхер. – Тепер він узявся за мене.

– Що йому треба?

– Та бог його зна!

– А що він сказав?

– Те ж саме.

– «Т. С. Еліот»?

– «Т. С. Еліот» – і більше нічого!

На генерала Штирхера зійшла заспокійлива гадка: можливо, це якийсь новий шифр чи пароль абощо?

– Нехай хтось перевірить у відділі зв’язку, чи не введено часом новий шифр чи якийсь там пароль дня!

Служба зв’язку відповіла, що «Т. С. Еліот» не є ні новим шифром, ні паролем дня. Полковник Паршіл запропонував нову ідею:

– Ану, як я подзвоню до штабу двадцять сьомої повітряної армії? Може, вони щось знають? Там є такий писар, Зелензим, він наче непогано до мене ставиться. Це він якось нам підказав, що в наших циркулярах забагато води.

Колишній РПК Зелензим повідомив полковника Паршіла, що штаб двадцять сьомої повітряної армії не має жодних відомостей про жодного Т. С. Еліота.

– Ну, а як наші циркуляри сьогодні? – на радощах, що дірвався до вуха самого Зелензима, вирішив поцікавитись полковник Паршіл. – Води стало менше?

– Води вистачає,– відповів колишній РПК Зелензим.

– Не маю сумніву, що це робота генерала Бидла, – признався нарешті генерал Штирхер. – Пригадуєте, що він нам викинув з тим стендовим стрільбищем?

Генерал Бидл особисто відкрив приватне стендове стрільбище у полку Пескарта, щоб люди полковника відбували на стрільбищі якнайбільше часу – наскільки це дозволяють погодні умови та льотний розклад. Адже вісім годин стендової стрільби на місяць – чудове навчання для людей, завдяки цьому люди навчаються стріляти по летючих мішенях.

Данбар не любив ходити на стрільбище, бо для нього нестерпна була кожна проведена там хвилина і час минав не так швидко. Він підрахував, що кожна година, проведена на стрільбищі у товаристві таких колег-стрільців, як Тупермейєр та Везунбі, дорівнює сімнадцяти рокам, помноженим на одинадцять.

– По-моєму, ти просто псих, – одгукнувся Мудренджер на Данбарове відкриття.

– Ну то й що? – відказав Данбар.

– Псих, та й годі,– наполягав Мудренджер.

– А кому яке діло? – відказав Данбар.

– Мені діло! Навіть коли припустити, що життя й справді здаватиметься довшим, якщо…

– …триватиме довше, якщо…

– …триватиме довше… Триватиме довше? Гаразд, триватиме довше, якщо його сповнити нудьгою й усілякими там злигоднями, але…

– Ти хоч угадуєш, як швидко? – зненацька запитав Данбар.

– Га?

– Минають вони, – пояснив Данбар.

– Хто «вони»?

– Таж літа!

– Літа?

– Еге ж, саме вони, літа, – повторив Данбар. – Літа, літа, літа…

– Мудренджере, чого ти до нього прискіпався? – втрутився Йоссар’ян. – Ти хоч уявляєш, скільки це йому коштує?

– Дарма, – великодушно промовив Данбар. – У мене в запасі є кілька десятиріч. А знаєте, скільки потрібно часу, щоб минув рік, один рік?

– А ти затули пельку, – звелів Йоссар’ян Весслові, коли той почав був хихикати.

– Я оце згадав ту гладуху, – хихикнув Вессл. – Пригадуєш, на Сіцілії? Лису гладуху на Сіцілії?

– Слухай, краще б ти затулив пельку, – порадив Йоссар’ян.

– Не бери в голову, – мовив Данбар до Йоссар’яна. – Нехай собі хлопчина похихикає, коли йому так хочеться. Аби тільки мовчав.

– Гаразд, хихикай собі, коли хочеш.

– То ти знаєш, скільки потрібно часу, щоб минув рік? – знову звернувся Данбар до Мудренджера. – Ось скільки! – Він клацнув пальцями. – Секунду тому ти поступав до університету і на повні груди дихав озоном юності. А зараз ти вже старий-престарий дідуган.

– Дідуган? – аж підскочив від подиву Мудренджер. – Який дідуган? Що ти мелеш?

– Старий дідуган. Старезний!

– Ха! Який же я старий?

– Старезний… Щоразу, як ти летиш на завдання, смерть ширяє поруч з тобою. Тож чи можна бути старішим, незалежно од віку? А всього лише півхвилини тому ти ще ходив до школи, і розстебнутий дівочий ліфчик здавався тобі воротами до раю!.. А за якусь частку секунди до того ти був зовсім шмаркачем, і десять тижнів твоїх літніх канікул тяглися сто тисяч років та все одно закінчувались раніше, ніж тобі хотілося. Фіть! Літа мчать, мов кулі свистять… То як іще в біса можна сповільнити час?! – майже з люттю вигукнув Данбар.

– Що ж, може, воно й так, – неохоче погодився Мудренджер. – Можливо, життя й справді здаватиметься довшим, коли буде сповнене всіляких злигоднів та халепи. Та тільки кому ж воно потрібне, таке злиденне життя?

– Ну, приміром, мені,– відказав Данбар.

– Навіщо?

– А де ти в біса бачив якесь інше життя?!

5. Вождь Зелений Вуж

Док Дайлік мешкав у сірому плямистому наметі разом із Вождем Зеленим Вужем, якого він боявся і зневажав.

– Уявляю собі його печінку, – буркотів Док Дайлік.

– Краще б ти уявив собі мою печінку, – радив йому Йоссар’ян.

– Із твоєю печінкою все гаразд.

– Це лиш показує, як багато ти ще не знаєш, – зблефував Йоссар’ян і розповів про підозрілі кольки в печінці, що так стривожили сестру Качкіт і сестру Занудер, а також усіх лікарів у шпиталі, бо кольки не прогресували в жовтяницю й не минали самі по собі.

Док Дайлік і оком не зморгнув.

– Тобі здається, що в тебе щось негаразд?! – перепитав він. – Що ж тоді казати про мене? Ой, якби ти тільки був у моїм кабінеті, коли до мене прийшли ті двоє молодят!

– Яких іще молодят?

– А тих, що одного чудового дня зайшли до моєї консультації. Невже я не розказував? Молодичка була хоч куди.

Приміщення консультації Дока Дайліка теж було хоч куди. Приймальню прикрашав акваріум із золотими рибками та цілком пристойні, хоча й дешеві, меблі. Все, що було можна, в тому числі і золотих рибок, Док Дайлік придбав у кредит. На все інше він добув грошей у скупердяїв родичів, пообіцявши їм участь у майбутніх прибутках. Його консультація була розташована в двоквартирній дерев’яній халупі на Стейтен-Айленді, всього за чотири квартали від паромного причалу і лише за квартал на південь од критого ринку, трьох жіночих перукарень та двох аптек із шахраями провізорами. До того ж будинок стояв на розі двох вулиць – здавалося б, куди краще, особливо, коли нема пожежі! Та ба! Приплив нового люду був незначний, а старожили за звичкою звертались тільки до тих лікарів, з якими вже давно мали справу. Одне слово, купа рахунків швидко зростала, і незабаром Док Дайлік став перед необхідністю розлучитися з найулюбленішим медичним знаряддям: спочатку забрали арифмометр, потім друкарську машинку… Золоті рибки повиздихали з голоду. На щастя, коли, сказати б, далі вже було нікуди, вибухнула війна.

– Це був дар божий! – урочисто визнав Док Дайлік. – Більшість лікарів незабаром опинились на військовій службі, і дуже скоро мої справи пішли на славу. Та обставина, що кабінет мій був розташований на розі, почала нарешті працювати на мене, і незабаром я вже не був у змозі прийняти всіх пацієнтів, що до мене приходили. Я домовився з двома провізорами і завдяки цьому значно підвищив свої гонорари. Сусідство з жіночими перукарнями давало мені по два-три аборти на тиждень. Годі було і мріяти про щось краще, та поглянь, що сталося далі. Раптом, ні сіло ні впало, з призивної комісії присилають якогось типа, щоб він мене оглянув. Я зроду перебуваю в запасі четвертої категорії. Колись сам ретельно обстежив себе і дійшов висновку, що для військової служби аж ніяк не годжуся. І ти думаєш, мого слова було досить? Нічого подібного! Хай навіть я сам лікар і підтримував добрі стосунки з окружним медичним товариством та місцевим бюро сприяння бізнесу! Вони прислали того телепня, щоб пересвідчитися, чи справді в мене ногу ампутовано до стегна і чи справді я прикутий до ліжка невиліковним ревматичним артритом. Ах, Йоссар’яне, Йоссар’яне, ми з тобою живемо в добу суцільної недовіри й занепаду духовних цінностей. Це – жахливо! – вигукнув Док Дайлік патетичним голосом, що тремтів од глибокого й щирого хвилювання. – Як це жахливо, коли не вірять уже й слову лікаря, що практикує з державною ліцензією! І хто не вірить?! Його власна улюблена батьківщина!

Дока Дайліка призвали в армію й доставили на П’яносу, де призначили лікарем льотної частини, хоча нічого в світі він не боявся так, як літати.

– А якої болячки мені шукати в літаку? – мовив він, ображено кліпаючи своїми короткозорими карими, схожими на намистинки, очицями. – Моя халепа знайде мене й на землі. Як ота незаймана дівчина, що ніяк не могла завагітніти. Я, здається, вже розповідав…

– Яка ще незаймана дівчина? – здивувався Йоссар’ян. – Ти згадував про якусь молодичку, що…

– От про неї й мова… Обоє вони були майже діти… Побрались десь із рік тому і от зайшли до мене, без усякого запису. Коли б ти її тільки бачив! Таке собі лагідне, молоденьке телятко… А гарнюсінька! Вона аж зашарілася, коли я запитав її про місячні… Ні, я її довіку не забуду. Тілом вона була, як оті богині, а на шиї такий собі ланцюжок з іконкою святого Антонія – він дуже до речі вмостився в неї між персами… А які перса! Я таких зроду не бачив, ой-ой-ой!

«Ой яка спокуса для святого Антонія!» – пожартував я просто так, щоб її трохи розважити.

«Святого Антонія? – перепитує її чоловік. – Хто це – святий Антоній?»

«Запитайте, – кажу, – в своєї дружини, вона сама вам, певно, скаже, хто такий святий Антоній».

«Хто такий святий Антоній?» – питає він. А вона йому:

«Хто?»

«Святий Антоній».

«Святий Антоній? – перепитує вона. – А хто такий святий Антоній?»

Я запросив її до кабінету, а коли оглянув, виявилося, що вона ще незаймана. Поки вона одягалася, я мерщій побіг до чоловіка: несила було дивитись, як вона надіває свого пояса та пришпилює до нього панчохи!

«Щоночі! – похвалився він, коли я його спитав. – Я ще жодної ночі не пропустив! – повторює цей мудрак. І наче не бреше. – А часом я це їй роблю й уранці, перед самим сніданком, а потім ми біжимо на роботу», – далі хвалиться він.

Було лиш одне пояснення, і коли вона зайшла до кабінету, я їм продемонстрував усе, що треба, на гумових ляльках. У мене є спеціальні дві ляльки, з усіма органами, чоловічої й жіночої статі… Щоб уникнути всяких там пліток, я їх тримаю під замком у двох різних шафах. Вірніше, тримав, бо тепер у мене вже нічого немає, навіть пацієнтів. Єдине, що маю, так це знижену температуру, вона мене вже не на жарт непокоїть. Ті двоє хлопців, що працюють у мене в санчастині, ані дідька лисого не тямлять у діагностиці. Їм аби скаржитись. У них, бачте, якісь неприємності! Що ж уже тоді казати мені?! Шкода, що їх не було тоді в моєму кабінеті, хай би побачили, як ці двоє молодят витріщились на мене: неначе я їм показав щось таке, чого ніхто зроду не лише не бачив, а й не чув! Хлопчина стояв, як громом уражений.

«Ви хочете сказати, що це треба робити ось так? – нарешті запитує він. А тоді сам трохи попрацював з ляльками. – Я чув, що є люди, які дістають од цього насолоду».

«Саме так, – відповів я. – А тепер ідіть додому і повправляйтесь місяць-другий у цей спосіб, а там буде видно. О’кей?»

«О’кей», – сказали вони і заплатили мені готівкою без жодних заперечень.

«Приємного вам відпочинку», – побажав я їм на прощання. Молодята подякували мені й пішли геть. Хлопчина відразу обійняв її за талію, так немов не міг дочекатись, поки прийдуть додому й візьмуться за діло.

А за кілька днів він знову приходить сам-один і каже медсестрі, що хоче бачити мене негайно. А тільки-но ми залишилися вдвох, сам на сам, він мені в пику як затопить!

– За що?

– Прямо в ніс… «Теж мені вчитель», – каже, і – лусь! Я так і сів на підлогу. Ось як воно буває, я не брешу…

– Вірю, що не брешеш, – мовив Йоссар’ян. – Але чого він на тебе так розізлився?

– Тю! – аж підскочив роздратований Док Дайлік. – Звідки ж я можу знати?

– Можливо, через отого святого Антонія?

Док Дайлік отетеріло глипнув на Йоссар’яна.

– Через святого Антонія? – здивовано перепитав він. – А хто такий святий Антоній?

– А звідки я можу знати? – задирливо запитав Вождь Зелений Вуж, який саме в цю мить увійшов, хитаючись, до намету з пляшкою віскі, яку ніжно пригортав до грудей. Із зухвалою посмішкою він умостився поміж Йоссар’яном та Доком Дайліком.

Док Дайлік підвівся й мовчки виніс свого стільця надвір, зігнувшись під непосильним тягарем несправедливості, що стала для нього вічним прокляттям. Він не міг витримувати товариства свого сусіди по намету.

Вождь Зелений Вуж мав Дока Дайліка за недоумка.

– Їй-бо, не знаю, що з ним таке, – з докором казав він. – Я його просто не розумію. Та й як його зрозуміти, коли в нього клепки нема? Бо якби була клепка, він би негайно схопив лопату й почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, он під моїм ліжком! І в ту ж хвилину цвіркнула б нафта. Розкажи йому про того солдата в Штатах, який лопатою докопався до нафти. Бо цей навіть і не чув про нього… Як там його звуть, того смердючого пацюка, звідника того зашмарканого з Колорадо?

– Зелензим.

– Еге ж, Зелензим.

– Він просто боїться, – пояснив Йоссар’ян.

– Ой, ні, ти не знаєш Зелензима, – і Вождь Зелений Вуж із неприхованим захватом похитав головою. – Цей гниляк, розумаха, сучий син – він нікого й нічого не боїться.

– Я кажу про Дока Дайліка. Він боїться – ось що з ним!

– А чого йому боятися?

– Він тебе боїться, – пояснив Йоссар’ян. – І боїться, що ти помреш од запалення легень.

– І правильно робить, що боїться, – відказав Вождь Зелений Вуж, і його могутні груди здригнулися від глибокого нутряного сміху. – Помру при першій же нагоді, от побачиш!

Вождь Зелений Вуж – гарний темнолиций напівкровний індіанець з племені крік із Оклахоми, з масивним вилицюватим обличчям та чорним, завжди скуйовдженим волоссям – з відомих лише йому самому містичних причин поклав собі померти від запалення легень. Це був гарячий, мстивий індіанець, позбавлений будь-яких ілюзій. Він ненавидів чужинців з такими прізвищами, як Пескарт, Порк, Гадд чи Тупермейєр, і волів, щоб вони забралися геть – туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

– Ти навіть не уявляєш собі, Йоссар’яне, – на весь голос загорлав він, щоб під’юдити Дока Дайліка, – до чого добре жилося людям на нашій землі, поки ці гади не запаскудили її своїм клятим благочестям!

І Вождь Зелений Вуж прагнув якнайдошкульніше відплатити за все білим приходням. А що він ледве вмів читати й писати, його зачислили до розвідвідділу, в підручні капітанові Гадду.

– А як у біса я міг навчитися читати й писати? – вигукнув Вождь Зелений Вуж із удаваною войовничістю, щоб його добре почув Док Дайлік. – Де б ми не поставили вігвам, ті одразу заходжувалися бурити нафтову свердловину. І де б не починали бурити, відразу знаходили нафту. А щойно знаходили нафту, то примушували нас згортати вігвам і перебиратись на нове місце. Ми були для них живими «водяними паличками»! Вся наша родина мала якусь природжену спорідненість, чи що, із нафтовими покладами, тож незабаром за нами по п’ятах бігали цілі юрми спеців – мабуть, од усіх нафтових компаній світу. Ми завжди мусили кудись перебиратися! Спробуй-но тут виховати дитину – чорта з два! Я не пригадую жодного місця, де б ми затримались більше, як на тиждень.

Перший, кого він запам’ятав у житті, був геолог-розвідник.

– Щоразу, як на світ з’являвся новий Зелений Вуж, – провадив він далі,– біржові акції круто йшли вгору. Зрештою нас почали невідступно переслідувати повні бригади бурильників з усім устаткуванням, вони просто наступали один одному на п’яти. А далі компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити число розвідувачів, прикріплених до нашої родини. Але юрби наших гонителів усе одно зростали. Нам уже не давали навіть як слід поспати. Ми зупинялися – й вони зупинялися, ми рушали – й вони рушали з усіма своїми польовими кухнями, бульдозерами, лебідками та движками. Ми стали немовби ходяча реклама. Власники найкращих готелів навперебій запрошували нас одвідати їхні міста, бо знали, що тоді не буде відбою від клієнтів. Серед тих запрошень були ой які привабливі, та ми не могли з них скористатись – адже ми індіанці, а де ти бачив, щоб індіанців пускали до пристойного готелю?! Повір мені, Йоссар’яне, расові упередження – то страшна річ. Жахливо, коли до чесного, лояльного індіанця ставляться, як до якогось чорнопикого негритоса, жидюги, макаронника чи цигана!

Вождь Зелений Вуж сумно похитав головою.

– І от, Йоссар’яне, нарешті це сталося – прийшов початок кінця. Вони стали заходити на нас із фронту: намагалися здогадатись, де ми зробимо наступну зупинку, щоб почати буріння, доки туди прийдемо. Годі було й мріяти десь зупинитися: ледь почнемо розгортати наші манатки, як нас уже зганяють! Вони вірили в нас більше, ніж у господа бога. Ще не зігнавши нас із місця, вони вже брались до тої нафти. Ми були такі виснажені, що нам би вже тільки лягти та й померти. Та ба! Якось уранці бачимо: всюди нафтовики, куди не глянь. Вони оточили нас звідусіль, – стоять на всіх довколишніх горбах, чисто як індіанці, готові до нападу. То вже був край. Ми не могли повернутись туди, де щойно були, бо звідти нас вигнали, а йти вперед – нікуди. Мене врятувала тільки армія. На моє щастя, саме в цей час почалася війна. Призивна комісія вихопила мене просто з того чистилища і доставила цілим та здоровим до табору Лаурі-Філд у штаті Колорадо. Тільки я один і врятувався.

Йоссар’ян знав, що Вождь Зелений Вуж бреше, але перебивати його не хотів. Звідтоді, скаржився Вождь, він не мав жодної звістки від своїх батьків. Та з цього приводу Вождь не дуже засмучувався, бо знав лише з їхніх слів, що він їхній син, а оскільки ті дурили його на кожному кроці, де гарантія, що вони не збрехали й тут?

Значно краще Вождь був обізнаний з долею їхнього двоюрідного клану. Завдяки хитрому маневрові ті прорвались на північ і ненароком забрели до Канади. А коли спробували було повернутись, їх зупинили на кордоні американські імміграційні власті і не пустили на батьківщину. Чому? А тому, що вони червоні, ось чому!

Це був неабиякий дотеп, але Док Дайлік навіть не всміхнувся. Він усміхнувся пізніше, коли, повернувшись із наступного польоту, Йоссар’ян знову звернувся до нього, не дуже сподіваючись на успіх, із проханням списати його на землю. Док Дайлік хихикнув один раз і тут же заглибився у власні роздуми, що стосувались передусім Вождя Зеленого Вужа (який того ранку викликав його на змагання з індіанської боротьби), а лиш потім Йоссар’яна, який, схоже, зсунувся з глузду.