Текст книги "Пастка на дурнів"

Автор книги: Джозеф Хеллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)

– Ви різко негативно ставитесь до грабунку, експлуатації, ображання й приниження чи навіть простого обдурювання. Вас пригнічує бідність, вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство, вас пригнічують гоніння, вас пригнічують міські нетрища. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Он скільки у вас чинників депресії. Тож мене аж ніяк не здивує, коли у вас виявиться маніакально-депресивний психоз.

– Так точно, сер. Можливо, в мене саме цей психоз.

– І годі це заперечувати!

– А я й не заперечую, сер, – сказав Йоссар’ян, вельми вдоволений з того, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. – Я цілком згодний з вами.

– Отже, ви не заперечуєте, що ви божевільний?

– Божевільний! – Йоссар’ян не вірив вухам своїм. – Що за дурниці? Чого це я божевільний? Самі ви божевільний!

Майор Тлумачсон знову почервонів від обурення й щосили луснув себе кулаками по стегнах.

– Те, що ви називаєте мене божевільним, – загорлав він, бризкаючи слиною, – зайвий раз доводить, що ви типовий, мстивий параноїк із схильністю до садизму. Ви божевільний!

– Тоді чого б вам не відправити мене додому?

– А я й збираюсь відправити!

– Ура, хлопці, мене відправляють додому! – радісно виголосив Йоссар’ян, пришкутильгавши назад у палату.

– І мене теж! – весело відгукнувся Ентоні Фортіорі.– Щойно приходили сюди й сказали.

– А як же я? – запитав у лікарів роздратований Данбар.

– Ви? – суворо відповіли йому. – Вас відправлять разом з Йоссар’яном. У бій!

І обох відправили в бій.

Йоссар’ян аж нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і він одразу ж пошкутильгав шукати правди в Дока Дайліка. Той понуро втупився в нього страдницьким і зневажливим поглядом.

– Теж мені герої,– з тугою видихнув Док Дайлік і гидливо скривив обличчя, так що яйцеподібні мішки в нього під очима вималювалися ще рельєфніше. – Ви всі тільки про себе й думаєте. Якщо хочеш знати, що сталось, поки ви відлежувалися в шпиталі, піди глянь на лінію фронту.

Йоссар’ян аж похолов.

– Наші відступають?

– Відступають?! – вереснув Док Дайлік. – Відколи наші взяли Париж, все котиться під три чорти! Я завжди казав, що так воно й буде. – Він на мить замовк. Його похмура лють змінилась на звичайну меланхолію, і доктор ще більш насупився, немов вважав Йоссар’яна винним геть у всьому. – Американські війська вже вступили на німецьку територію. Румунія в руках у росіян. А вчора греки з восьмої армії захопили Ріміні. Німці повсюди відступають. – Док Дайлік знову трохи помовчав, набрав побільше повітря і раптом залементував на весь голос: – Від люфтвафе не залишилося й сліду! – Здавалося, він ось-ось розридається! – Вся «Готська лінія» на краю катастрофи.

– Ну, то й що? – запитав Йоссар’ян. – Що ж тут поганого?

– Ти ще питаєш, що тут поганого? – закричав Док Дайлік. – Коли найближчим часом не станеться якесь чудо, Німеччина капітулює. І тоді вже ніщо не врятує нас від Тихого океану!

Йоссар’ян отетеріло, з острахом витріщився на нього.

– Ти часом не здурів? Ти хоч розумієш що мелеш?

– Еге ж, тобі це смішно, – жалісно вишкірився Док Дайлік.

– Чого це мені має бути смішно?

– Ти, зрештою, ще маєш якісь шанси. Ти літаєш, отже, тебе можуть убити. А що казати мені? В мене немає жодних надій!

– Ти геть вижив з розуму, йолопе! – з серцем загорлав на Дока Дайліка Йоссар’ян і схопив його за барки. – Тобі це ясно? Затули свою дурну пельку й послухай мене.

Док Дайлік шарпнувся й вивільнився з його лабетів.

– Я забороняю тобі розмовляти зі мною таким тоном! Я тобі неабихто – я дипломований лікар!

– Тоді затули свою дурну дипломовану пельку й послухай, що мені сказали в шпиталі. Я – божевільний! Тобі це відомо?

– Ну, то й що з того?

– Я справді божевільний!

– Ну, то й що?

– Я псих… У мене не всі вдома. Розумієш? Несповна розуму. А замість мене вони відіслали до Штатів когось іншого, помилково! У шпиталі мною займався дипломований психіатр, і ось його присуд: я ненормальний!

– Ну, то й що?

– Як це «ну, то й що»? – Йоссар’яна геть спантеличила докторова нетямучість. – Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю й відправити додому. Не стануть же вони посилати на вірну смерть божевільних, га?

– А хто, крім божевільних, дасть себе послати?

28. Жлобс

На вірну смерть дав себе послати Макпростак, хоча він і зовсім не був псих. Погодився на це і Йоссар’ян, раніше навіть, ніж перестав шкутильгати. Він виконав іще два бойових вильоти, але тут до нього дійшли страшні чутки про новий наліт на Болонью. І от одного погожого дня Йоссар’ян з рішучим виглядом пришкандибав до Жлобсового намету і, притуливши до губ пальця, прошипів:

– Тсс!!!

– Чого ти тсикаєш? – поцікавився Малюк Семпсон, котрий у цей час білував зубами мандарин, із захватом гортаючи пошарпаний комікс. – Тут усі мовчать.

– Згинь, – мовив Йоссар’ян і показав великим пальцем через плече на вихід.

Малюк Семпсон кмітливо звів біляві брови, без заперечень підвівся, кілька разів присвиснув у свої золоті вусики, скочив на пошарпаний мотоцикл, що його купив у когось кілька місяців тому, і метнувся в гори. Йоссар’ян зачекав, поки гавкіт мотора завмер удалині. Намету було не впізнати. Замість звичного гармидеру тут панував аж надто ідеальний порядок. Жлобс насторожено поглядав на нього, пихкаючи дебелою сигарою. Тепер, коли Йоссар’ян остаточно наважився бути хоробрим, Жлобса охопив смертельний страх…

– Ну, гаразд, – сказав Йоссар’ян. – Давай уб’ємо полковника Пескарта. Зробимо це ми удвох.

– Тсс! – із жахом зіскакуючи зі своєї койки, заричав Жлобс. – Як це – уб’ємо полковника Пескарта? Що це ти мелеш?

– Тихше! Чорти б тебе!.. – ревнув на нього Йоссар’ян. – Чого горлаєш на всю П’яносу? У тебе ще є пістолет?

– Та ти, либонь, збожеволів? – ще голосніше зойкнув Жлобс. – З якої речі я мав би вбивати полковника Пескарта?

– З якої речі? – недовірливо зиркнув на Жлобса Йоссар’ян. – Ти ще питаєш, із якої речі? Хіба ж це не твоя ідея? Ти ж сам приходив до шпиталю й канючив, щоб я тобі поміг!

– Тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, – широко усміхнувшись, пояснив Йоссар’янові Жлобс і з насолодою пихнув сигарою. – А зараз я вже спакував манатки й чекаю відправки додому. Рівно шість десятків. Я своє відлітав.

– Даремно радієш, – одказав Йоссар’ян. – Не сьогодні-завтра він знову підійме норму.

– Може, на цей раз і не підійме.

– Не був би то полковник Пескарт, – зауважив Йоссар’ян. – Слухай, що це з тобою, хай тобі грець? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже сидів на своїх валізах!

– Поживемо – побачимо, – стояв на своєму Жлобс. – Треба бути справжнім психом, щоб устрявати в таку справу, коли вже своє відлітав. – Він щиглем струсив попіл із сигари. – Послухай розумної поради, друзяко: відлітай і ти своє, а там буде видно.

Йоссар’ян насилу стримався, щоб не плюнути йому межи очі.

– Я навряд чи дотягну до шістдесяти вильотів, – помовчавши, глухо й безрадісно мовив він. – Ходять чутки, що Пескарт ізнову висунув нас у добровольці на бомбардування Болоньї.

– Це поки що тільки чутки, – пихато проголосив Жлобс. – Я б не радив тобі вірити всіляким чуткам.

– Залиш свої поради при собі.

– Поговори з Весслом, – порадив Йоссар’янові Жлобс. – Минулого тижня він знову купався в морі – збили його, як повертався з повторного бомбардування Авіньйона. Може, тепер уже він з відчаю ладен буде вбити полковника Пескарта?

– Вессл не такий розумний, щоб впадати в відчай.

Зовсім недавно, коли Йоссар’ян лежав у шпиталі, Вессла знову підбили, і він так ніжно й бережно посадив свого покаліченого літака на круті перекати прозоро-блакитних хвиль неподалік од Марселя, що ніхто з шести членів екіпажу навіть гулі собі не набив. І передній, і задній аварійні люки встигли відкрити заздалегідь, і, поки зеленувато-біла від піни вода з шаленим клекотом поволі поглинала машину, люди вибрались назовні; на шиях у них, мов нікчемні ганчірки, безпорадно теліпались оранжеві рятувальні жилети, які так і не надулися. А не надулись вони тому, що Майло повитягував з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, конче потрібним йому для приготування газованої води до полуничного та ананасового морозива. Морозиво з газованою водою він подавав на десерт у офіцерських їдальнях, а замість балончиків прикріпив до жилетів віддруковані на гектографі записочки: «Добробут синдикату „М. і М.“ – це добробут Вітчизни». Вессл останнім виринув, коли літак уже сховався під хвилями.

– Коли б ви тільки глянули на нього! – розповідав Йоссар’янові, заходячись од реготу, сержант Туз. – Ото була сміхота! Клянуся, ви зроду не бачили нічого подібного! Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло поцупив балончики для тієї газировки, яку ви, гади, жлуктите у вашій офіцерській їдальні. Та виявилося, що не такий страшний чорт, як його малюють. Із нас тільки один не вміє плавати, тож ми, коли вигулькнули з машини й видряпались на фюзеляж, передовсім посадовили того хлопчину на аварійний пліт, якого Вессл підтяг за шворку до літака. Їй-богу, цей пришелепуватий недомірок Вессл у таких справах мастак. А другий наш пліт одірвало й понесло вітром, так що довелося всім шістьом умощуватись на одному. І весь час кого-небудь змивало з плота, хоча ми так тулились один до одного, що далі нікуди. Одне слово, і сміх, і гріх. Секунди через три після того, як ми відпливли від літака, він затонув остаточно, і ми зосталися в морі самі-самісінькі. Ну, відразу ж заходились відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах: нам кортіло з’ясувати, що ж там у них зіпсувалося. Ось тут ми й побачили ті кляті Майлові писульки, в яких він повідомляв, буцімто все, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Ох і мерзотник! Ото вже ми його проклинали, лаяли, собаку, на чім світ стоїть, усі, як один, – крім вашого дружка Вессла. А той лиш хихикає собі під ніс. – Мовляв, як на нього, то й справді все, що добре для Майла, виявляється, добре для всіх нас.

Чорт забирай! Бачили б ви його! Сидить, нечиста сила, на бортику плота, немов капітан корабля, а ми всі дивимось йому в рот, чекаємо розпоряджень, що ж робити далі. А він лиш ляскає себе по стегнах, наче замерз, і примовляє: «Тепер усе в порядку, хлопці, тепер усе в порядку». І весь час хихоче, як навіжений. Потім знову своєї: «Ну, тепер усе в порядку», – далі хихоче. А ми лиш вилупили на нього очі, як на дурника, і добре, що дивимося на нього, а не на воду, а то була б нам амба, бо хвиля і так то накриває нас із головою, то змиває кількох одразу ж у море. Не встигнеш видертись назад на пліт, як на тобі – нова хвиля, і ти знову в воді. Так що можете бути певні: сміху було, хоч відбавляй. Ми тільки й знали, що шубовсть у море, а потім знову на пліт. А хлопчина, котрий не вміє плавати, то він лежав у нас посеред плоту, бідолаха, мало не захлинувся, бо води на плоту було аж по кісточки, і вона йому весь час хлись-хлись прямо в пику. Не приведи господи!

Далі ваш Вессл заходився відкривати на плоту всілякі тайнички з припасами, отоді й пішла сміхота! Спочатку він роздобув коробку з шоколадом і роздав кожному по плитці. І от ми, значиться, сидимо і обжираємось мокрим солоним шоколадом, а хвиля, як і перше, то одного, то другого у море – хлюп! Потім він знайшов кілька бульйонних кубиків та алюмінієві кварточки і зробив для нас бульйон. Далі видряпав десь пачку чаю. І – ви повірите? Приготував нам чай! Уявляєте? Ми, значиться, сидимо на плоту, з голови до ніг мокрі, як хлющ, а він частує нас чаєм! Тут я вже без усяких хвиль звалився з плоту – просто від реготу. Та й усі ми помирали зо сміху, а він сидить собі, весь зосереджений, очиці серйозні, і лиш хихикає раз у раз, немов сам до себе. Ну чисто, як псих, ще й усмішечка така блаженна на губах. Ну й фрукт! Що не знайде, те відразу у діло. Знайшов, приміром, репелент проти акул і ну бризкати воду навколо плоту. Знайшов фарбу для маркерного маяка і теж виплюхнув за бортик. А потім десь викопав волосінь з сухою наживкою – і весь аж засяяв, немов побачив рятувальний катер, якому й справді час було вже з’явитись, поки ми не схопили сонячний удар, та й німці могли щохвилини вислати з берега моторку, щоб захопити нас у полон або просто розстріляти з кулемета. А Вессл розмотує, значиться, ту волосінь, закидає її, а сам виспівує на всі лади, немов той безтурботний жайворонок навесні. «А що ви збираєтесь упіймати, лейтенанте?» – питаю в нього. – «Тріску», – відповідає і, видно, не жартує. Ну, слава богу, так нічого й не впіймав, а то почав би сам їсти сиру тріску та й нас примусив би: він, бачте, знайшов там книжечку, де сказано, що сира тріска – дуже поживна річ.

Далі, дивлюся, дістає звідкілясь весло, таке манюсіньке блакитне весельце, завбільшки з солдатську ложку і ну ним махати, немовби міг тією ложкою доставити до берега шістьох здорових лобуряк. Уявляєте? Нарешті, він знайшов крихітний компас та велику непромокальну карту, розстелив її на колінах, а згори поклав компас – і веслує. Отак і забавлявся, аж поки хвилин через тридцять нас не підібрав рятувальний катер – на колінах карта і компас, у руках весло, за кормою волосінь з наживкою, а сам, знай собі, веслує, немов збирається догребтися тією блакитною ложечкою до Майорки, чудило царя небесного!

Сержант Туз, як і Вессл, знав усе про Майорку, бо Йоссар’ян часто розповідав їм про такі пристановиська, як Іспанія, Швейцарія, Швеція: варто лиш американському льотчикові туди прилетіти, як його інтернують, і приємне, розкішне життя до кінця війни забезпечене. В своїй ескадрильї Йоссар’ян вважався головним авторитетом з питань інтернування, і, літаючи до північних районів Італії, він щоразу навіть подумки здійснював вимушену посадку в Швейцарії. Певна річ, він би волів обрати краще високорозвинуту Швецію, де міг би щодня загоряти на нудистському пляжі серед гарненьких голих дівчат із таким приємним грудним голосом і настругати там цілі табунці неслухняних, щасливих позашлюбних йоссар’янчиків та йоссар’яночок, твердо знаючи, що держава візьме на себе всю турботу про них і випустить у життя без ганебного тавра незаконнонароджених. Та Швеція була недосяжна – надто далека вона. Тож Йоссар’ян тільки й чекав нагоди, коли десь над Італійськими Альпами осколок снаряда виведе з ладу один із моторів, і тоді буде привід приземлитися в Швейцарії. Його пілот ні про що б і не здогадався аж до самої останньої хвилини. Йоссар’ян часто думав, що треба було б, увійшовши в змову з якимсь надійним пілотом, оголосити по радіо, що в них вийшов з ладу один мотор, а тоді посадити літак «на черево», щоб знищити всі докази. Однак єдина людина, на яку можна було покластися, – Макпростак, – був і без того щасливий: Макпростак, як і досі, просто захлинався від насолоди, коли з ревом пролітав над Йоссар’яновим наметом або головами купальників на пляжі та ще й так низько, що шалений повітряний вихор від пропелера залишав на воді темні борозни а райдужна пелена водяних краплинок висіла в повітрі ще кілька секунд після того, як зникав літак.

Про Жлобса та Голодного Джо тут не могло бути й мови. Про Вессла – теж. Коли пригнічений Йоссар’ян приплентав ні з чим від Жлобса, Вессл у наметі, ставши навколішки, паяв клапан форсунки. Грубка, яку Вессл змайстрував з перевернутого металевого казана, стояла посеред намету на рівненькій цементній долівці; долівка ця теж була справою рук Вессла. Ставши навколішки, Йоссар’ян прошкутильгав до своєї койки і, намагаючись удати, що йому нема до Вессла ніякого діла, сів на койку з протяжним кректанням украй змореної людини. Чоло в нього змокріло від холодного поту. Жлобс увігнав його в глибоку депресію. Жлобс і Док Дайлік. Жлобс, Док Дайлік і Вессл, котрий завжди з першого ж погляду викликав у нього передчуття неминучої біди. У всьому тілі він відчував якесь паскудне тремтіння: смикалася жилка на скроні, пульсувала вена на зап’ястку, і він майже фізично відчував, як тіпаються напружені до краю нерви.

Вессл через плече уважно поглянув на Йоссар’яна, його мокрі губи розтяглися в усмішці, оголивши нерівне півколо великих заячих зубів. Потягшись убік, він дістав зі своєї тумбочки пляшку теплого пива і, відкоркувавши, подав Йоссар’янові. Ніхто не промовив ні слова. Йоссар’ян зсьорбнув із шийки піну й задер голову. Вессл мовчки, з лукавою посмішкою, стежив за Йоссар’яном. Той насторожено дивився на нього. Вессл неголосно, з присвистом гмукнув і, знову присівши навпочіпки, відвернувся до грубки.

– Перестань, – весь напружившись, із погрозою в голосі, попросив Йоссар’ян, стискуючи обіруч пивну пляшку. – Перестань возитися з цією грубкою.

– Та я вже майже скінчив, – тихо хихикнув Вессл.

– Не бреши, ти тільки починаєш.

– Ось поглянь! Форсуночка. Майже зібрана.

– А ти ж налагодився її розбирати. Знаю я тебе, падлюку. Тисячу разів доводиш мене до нестями цим розбиранням.

– Та вона, розумієш, трохи, того, протікала, – аж затрепетавши від радості, пояснив йому Вессл. – А тепер-от тільки ледь-ледь.

– Я не можу на тебе дивитися, – майже беззвучно промовив Йоссар’ян. – Як не можеш сидіти без діла, роби щось велике, будь ласка. Але ж ця форсунка вся з якихось невидимих оком залізячок, і я буквально скаженію, коли бачу, як ти чаклуєш над усім цим клятим, дурним мікроскопічним дріб’язком, нікому в світі непотрібним!

– Маленьке ще не означає непотрібне, – розважливо заперечив Вессл.

– А мені один біс.

– Гм… Розібрати ще разочок?

– Розбирай, коли мене тут не буде. Ти – життєрадісний кретин, тобі і невтямки, що я при цьому відчуваю. Коли ти порпаєшся в цьому дріб’язку, зі мною коїться щось таке, чого я навіть пояснити тобі не можу. Це для мене якась кара господня! У мені прокидається така люта ненависть, що я вже думаю не жартома: а чи не торохнути тебе по макітрі оцією ось пляшкою або чи не штрикнути в потилицю отим мисливським ножем? Ти мене розумієш?

Вессл тямущо кивнув головою.

– Ну, тоді не розбиратиму, – промовив він і тут же заходився розбирати форсунку знову – повільно, невтомно, з несхибною точністю, нахиляючи мало не до самої долівки своє незугарне селянське обличчя; він виймав детальку за деталькою із невеличкого пристрою з такою доскіпливою зосередженістю, що, здавалося, працює не людина, а якийсь бездушний автомат.

Йоссар’ян подумки лайнув Вессла й поклав собі більше не звертати на нього жоднісінької уваги.

– Якого дідька ти поспішаєш із цією ідіотською грубкою? – не витримавши, гарикнув він за мить. – Адже надворі спека. Ти ж скоро й сам побіжиш до моря купатися. Чого тебе так турбують холоди?

– Дні коротшають, – по-філософському зауважив Вессл, – і, поки не пізно, я хотів би з цим упоратися – заради твого ж таки добра. Коли я скінчу, в тебе буде найкраща грубка в ескадрильї. Я приладнав регулятор полум’я, і тому грубка може горіти всю ніч, а від металевих пластин тепло піде по всьому намету, як від радіаторів. Якщо ти перед сном наллєш воду в свій шолом і поставиш на цю штуку, на ранок матимеш теплу воду для вмивання. Правда, здорово? Якщо ж захочеш зварити яйця або розігріти суп, постав казанок ось сюди й підкрути полум’я.

– Що це ти заторочив «ти» та «ти»? А ти сам не будеш?

Хирляве Весслове тіло аж здригнулось від ледь гамованого задоволення.

– А це вже хто його знає,– вигукнув він, і з його рота, немов із сопла двигуна, потоком вирвалось якесь деренкотюче гурчання. – Якщо мене й далі так збиватимуть, – провадив він, аж захлинаючися слиною од сміху, – то один тільки бог відає, де я можу бути.

– Послухай, Вессле, – співчутливо мовив Йоссар’ян, – а чому б тобі не спробувати звільнитися від бойових вильотів? У тебе ж поважна причина.

– У мене всього вісімнадцять бойових вильотів.

– Але ж тебе постійно збивають. Ти мало не щоразу або топиш літака в морі, або розбиваєш при вимушеній посадці.

– Та я не проти бойових вильотів. Навпаки, мені навіть цікаво. От не будеш чільним, злітай зі мною разок, другий, просто так, задля сміху. – Вессл знову хихикнув і з гострою цікавістю й весело зиркнув на Йоссар’яна.

– Мене знову призначили чільним, – ховаючи очі, відповів Йоссар’ян.

– Це ж не навіки… Якби ти мав щось у голові, тобі знаєш що треба було б зробити? Негайно піти до Бобкінса та Добкінса і сказати, що ти хочеш літати зі мною.

– Щоб і мене щоразу збивали? Теж мені жарти!

– У нас у полку ніхто не робить вимушених посадок краще за мене. Я б на твоєму місці обов’язково попробував би. Просто для практики.

– Для якої ще практики?

– Щоб мати досвід вимушених посадок на морі чи то на суші? Кхи-кхи-кхик!

– У тебе знайдеться ще одна пляшка пива? – понуро запитав Йоссар’ян.

– Хочеш торохнути мене по макітрі?

– Мов та хвойда в римському борделі? – реготнувши, запитав Йоссар’ян.

– А що? Як хочеш, то я розкажу тобі, чому вона гамселила мене туфлею по голові,– хтиво заіржав Вессл і вдоволено надув щоки, так немов тримав по дичці за кожною з них. – Хочеш? – під’юджував він.

– А я й так знаю, – у свою чергу під’юдив його Йоссар’ян. – Кристієва краля мені все розказала.

– Не могла вона тобі нічого розказати, – ощирившись, як химера на готичному храмі, зауважив Вессл.

Йоссар’янові стало жаль Вессла. Той був такий маленький, такий бридкий на вигляд! Хто його захистить, якщо він залишиться живий? Хто захистить цього добросердого, простодушного гномика від знавіснілих нахаб або таких тренованих атлетів, як цей Везунбі, з мушками в очах? Та вони ж при першій нагоді розтопчуть його і підуть собі з тією ж бундючною та самовдоволеною міною на обличчі, навіть не озирнуться, бо й не помітять, що його розтоптали. Йоссар’ян часто непокоївся за Вессла. Хто захистить його від ворожості й обману, від пихатих гордунів, від єхидної зневаги з боку жінок, усіляких великих цабе, від брудних, ницих скоробагатькових образ, ба навіть від сусіда-м’ясника, який з приязною усмішкою підсовуватиме йому гниле м’ясо? Вессл був веселий і довірливий простачок з кучерявою шапкою густого зозулястого волосся, розділеного посередині прямим проділом. Він же майже немовля, іграшка для них, подумав Йоссар’ян. Вони видурять у нього останні гроші, зведуть і збезчестять дружину, зацькують дітлахів. Йоссар’ян відчув, як його захлеснула хвиля гострого співчуття до цього сіроми.

Вессл був карлик-ексцентрик на арені життя, дивакуватий славний ліліпут з бентежною душею й золотими руками, приречений, як гадав Йоссар’ян, на довічне напівжебрацьке існування. Він вправно орудував паяльником і вмів запросто збити дві дошки, не розщепивши їх і загнавши цвях з одного удару. Він, як бог, умів працювати з дрилем. Чого тільки не намайстрував у наметі, поки Йоссар’ян відлежувався у шпиталі! Продовбав у цементній долівці рівну, як струна, канавку і вклав до неї врівень з долівкою тоненьку трубочку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на спеціально збитому помості. Із деталей авіабомб він зробив козли на дрова й наклав на них стіс товстеньких сріблястих полін, а з дерев’яних планочок посклеював рамки, пофарбував і вставив туди фотографії грудастих дівчат, що їх повирізав з ілюстрованих журналів і повісив над грубкою. Вессл умів відкривати банки з фарбами, змішувати фарби, розводити фарби і, в разі потреби, навіть їх змивати. Він однаково добре вправлявся і сокирою, і рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і міг на диво спритно, не проливши й краплини, принести повнісінькі кварти питної води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він був здатний з головою поринути у, здавалося б, найнікчемніші й наймарудніші заняття і не знав при цьому ні втоми, ні нудьги, був завжди незворушно спокійний, як колода, і, далебі, такий же, як колода, мовчазний. А ще Вессл одрізнявся просто неймовірним знанням живої дикої природи і не боявся ні собак, ні котів, ні жуків, ні молі і залюбки поїдав фляки та інші тельбухи.

Йоссар’ян тяжко зітхнув і почав обмірковувати чутки щодо повторного польоту до Болоньї. Форсунка, над якою чаклував Вессл, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи, не рахуючи кожуха, детальок, здебільшого таких мініатюрних, що Весслові, коли він з ними порався, доводилось підчіпляти їх нігтями; розбираючи, як от зараз, форсунку, він розкладав їх на підлозі в суворому порядку, мов за каталогом, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, працюючи методично, монотонно, без перерв, зупиняючись хіба що на мить, щоб глипнути на Йоссар’яна поглядом запеклого шибеника. Йоссар’ян намагався не дивитись на нього, але мимоволі лічив ті детальки, відчуваючи, що ось-ось збожеволіє. Він відвертався, заплющував очі, але так виходило ще гірше: безперервне, тихеньке, але виразне дзвякання легеньких залізячок і шурхіт Весслових рук доводили його до нестями. Вессл дихав ритмічно і весь час із якимсь противним хрипливим присвистом. Йоссар’ян стискав кулаки й дивився на довгий, з костяною ручкою небіжчиків мисливський ніж, який висів у піхвах над койкою. Але тільки-но він вирішив зарізати Вессла, як його напруження мов рукою зняло. Сама думка – вбити його – була така неймовірно безглузда, що він заворожено і зосереджено став обмірковувати її, немов перебував у якомусь наркотичному чаді. Його погляд плотолюбно прилип до заглибинки на Вессловій потилиці, де в людини, як він знав, розташований мізочок. Навіть найлегший удар у це місце був би смертельний і розв’язав би для них обох силу-силенну болючих життєвих проблем.

– А це не боляче? – неначе за велінням інстинкту самозбереження, запитав раптом Вессл.

– Це ти про що? – пильно вдивляючись йому в очі, запитав Йоссар’ян.

– Таж про твою ногу, про що ж інше, – загадково всміхаючись, промовив Вессл. – Якщо не помиляюсь, ти й досі шкутильгаєш.

– Це я так, за звичкою, – з полегшенням переводячи подих, одказав Йоссар’ян. – Скоро, мабуть, мине.

Вессл зненацька звалився набік і тут же незграбно підвівся і став на одне коліно. Його очі напружено стежили за Йоссар’яном.

– А пам’ятаєш, – насупивши чоло, задумливо проказав він, неначе згадував через силу, – ти пам’ятаєш оту діваху, яка лупила мене в Римі туфлею по голові? – Йоссар’ян мимоволі аж крякнув з досади, а Вессл, удоволено хихикнувши, провадив далі: – Давай домовимося: я розказую тобі, за що та дівка лупила мене туфлею по голові, а ти відповідаєш на одне-однісіньке моє запитання, яке я тобі задам.

– Ну, задавай.

– Ти коли-небудь спав з Кристієвою кралею?

– Я? – здивовано мугикнувши, перепитав Йоссар’ян. – Звичайно, ні. Ну, то за що ж та дівка лупила тебе туфлею по голові?

– А я ще не задавав тобі мого запитання, – з переможним блиском в очах повідомив йому Вессл. – Я просто поцікавився, спав ти з тою кралею чи ні. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

– Чого не було, того не було. А як це вона там поводиться?

– Та так, неначе терпіти тебе не може.

– Вона з усіма така.

– Крім капітана Гадда, – поправив його Вессл. – От його-то вона терпить і не ремствує.

– Ще б пак! Він же має її за бидло, за брудну підстилку. Так можна причарувати до себе будь-яку з них.

– А ти бачив у неї на нозі рабський браслет? З ім’ям Гадда?

– Авжеж, то його штучки… На зло Кристі.

– Вона навіть віддає йому частину Кристієвих грошей.

– Послухай-но, якого дідька тобі від мене потрібно?

– А з моєю кралею ти спав?

– З твоєю? Відколи це в тебе своя краля?

– Ну, та, що лупила мене туфлею по голові.

– Що було, то було, кілька разів, – пригадав Йоссар’ян. – Тільки відколи це вона твоя? І взагалі – до чого ти гнеш?

– Вона теж терпіти тебе не може.

– Тю! Знайшов про що думати! Вона мене терпить – чи не терпить – так само, як і тебе.

– А що, вона й тебе лупила туфлею по голові?

– Вессле, дай мені спокій. Ти мені набрид.

– Кхи-кхи-кха! Ну, а ті кощаві графині з Риму, свекруха з невісткою, – дедалі настирливіше діймав Йоссар’яна Вессл, – з ними ти коли-небудь, того, спав?

– От тут би я не відмовився, – чесно признався Йоссар’ян. Від самої згадки про їхні звабні, хоч і мініатюрні грудки в нього аж до млості засвербіли долоні. О, як би він їх пестив!

– Вони теж терпіти тебе не можуть, – резюмував Вессл. – їм подавай Кристі, їм подавай Аарфі, тільки не тебе. Взагалі, я помітив, що гарні баби на тебе не того… ну, не клюють. По-моєму, вони просто тебе бояться. Ти на них робиш поганий вплив.

– Усі вони пришелепуваті,– понуро відказав Йоссар’ян, покірно чекаючи, якогось нового коника.

– А ти пригадуєш оту сіцілійку? – вдаючи глибокодумну цікавість, запитав Вессл. – Оту гладуху? Ну, оту гладуху в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Що, по-твоєму, вона теж пришелепувата?

– А хіба й вона терпіти мене не може?

– Як ти тільки міг спати з лисою бабою?

– А як я міг знати, що вона лиса?

– А от я знав, – похвалився Вессл. – Знав із самого початку.

– Ти знав, що вона лиса? – вигукнув приголомшений Йоссар’ян.

– Ні, я просто знав, що ця форсунка не працюватиме, коли після збирання залишається зайва деталь, – відказав Вессл, аж пломеніючи від радості, що знову пошив Йоссар’яна в дурні.– Будь другом, подай-но мені, будь ласка, отой сальничок. Він закотився під тебе. Ну он, біля ноги.

– Немає тут ніяких сальничків.

– Та он же він, любенький, – проворкував Вессл і, підчепивши з долівки щось геть невидиме, підняв догори руку, щоб показати Йоссар’янові.– Доведеться починати все спочатку.

– Тільки спробуй. Уб’ю, гаде, на місці!

– Чому ти ніколи зі мною не літаєш? – зненацька запитав Вессл. – Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

– Я ж тобі вже казав, – зніяковіло відвернувшись, пробурмотів Йоссар’ян. – Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

– Не в тім річ, – похитавши головою, заперечив Вессл. – Просто ти пішов після Авіньйона до Бобкінса та Добкінса і сказав їм, щоб вони більш не призначали тебе бомбардиром до мого літака. Правильно я кажу?

– Нікуди я не ходив, – відчуваючи, що в нього палають щоки, збрехав Йоссар’ян.

– Ходив, – спокійно сказав Вессл. – Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром до мене, Жлобса та Хлюпа, бо, мовляв, ти нам трьом не довіряєш. А Бобкінс та Добкінс – ті сказали, що вони не можуть зробити з тебе персонального винятку, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами. Правильно я кажу?

– Виходить, нічого не змінилося, ходив я туди чи не ходив, – підхопив Йоссар’ян. – Нема про що й говорити.

– Ні, є,– мовив Вессл, – бо відтоді вони тебе до мене ні разу й не призначали. – Він говорив це, стоячи навколішках і відвернувшись до грубки, і в голосі в нього не було ні докору, ні гіркоти, сама тільки сумна приниженість, але Йоссар’янові несила було слухати його й дивитись, як він щирить зуби, – немовби йшлося весь час про щось дуже кумедне. – А тобі не зашкодило б політати зі мною. Адже я таки вмілий пілот, зі мною не пропадеш. Може, мене й частенько збивають, та це вже не з моєї вини, і, до речі, ніхто з мого екіпажу ще не постраждав. Так, так, сер, коли б у тебе була голова на в’язах, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Бобкінса та Добкінса і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.