Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 11

Кінчався другий день, як Рудін пішов. І хоч Марков добре розумів, що рано чекати від нього якихось вісток, перебороти нервове напруження не міг.

Увечері прийшов Савушкін. Biн ходив на розвідку району, де, за даними, одержаними з Москви, гітлерівці будували великий аеродром.

У свій час, коли Марков формував оперативну групу і перший раз поговорив із Савушкіним, у нього склалося про нього поганеньке враження. «Парубчак легковажний, на серйозне діло посилати не можна», – вирішив Марков. Він сказав про це комісару держбезпеки Старкову, а той негайно викликав до себе безпосереднього начальника Савушкіна і запитав у нього, навіщо Маркову рекомендували несерйозну людину.

– Можу сказати одне, – відповів начальник, – якщо Савушкін залишиться в мене у відділі, буду дуже радий, це мій найкращий працівник.

Він розповів про операції, які самостійно провів цей «не серйозний», смішливий працівник. У них рельєфно було видно справжнього Савушкіна – жваву, розумну і дотепну людину.

– Так, так, я згадав його, – сказав Старков. – Ви даремно, товаришу Марков. Савушкін справді чіпкий працівник, а головне – має на плечах свою голову.

Маркову довелося просити пробачення в начальника Савушкіна.

І згодом, коли в Москві готували групу, Марков сам пересвідчився, що недаремно начальник вважав Савушкіна найкращим своїм співробітником. Проте одна вада в нього була, хоч Марков і не дуже був певен, що це вада. В характері Савушкіна жила азартність; він, мов шахіст авантюрного стилю, в кожному ділі шукав ходів до загострення і ускладнення. Для нього не було більшого задоволення, ніж придумати по ходу справи несподіваний поворот.

От і тепер, побачивши Савушкіна, який вернувся із завдання, Марков з веселого блиску його очей угадав, що Савушкін задоволений своєю розвідкою і що в нього трапилося щось несподіване й цікаве.

– По-перше, дані Москви цілком точні: німці будують там великий аеродром, – доповідав Савушкін. – Сказати точніше – переобладнують і розширяють наш військовий аеродром. Одну бетонну смугу вони вже закінчують, другу – обвідну – зробили наполовину. По-друге, я познайомився там з полковником інженерних військ Конрадом Хорманом – особою абсолютно винятковою. Більш тупої і обмеженої людини я не зустрічав за все своє життя. Мені пощастило…

– А конкретніше можна? – перебив Савушкіна Марков. – Я зараз дуже зайнятий.

– Рудін? – з вдаваною байдужістю запитав Савушкін і, бачачи, що Марков не поспішає відповідати йому, сказав: – Єсть конкретніше. Коли я піду туди вдруге, я можу зробити на вибір, таке: а) притягти полковника сюди; б) попросту його ліквідувати; в) позичити його портфель. І як резерв – залучити його до роботи на нас.

– Нам виняткові дурні не потрібні,– сухо кинув Марков.

– Він дурень у всьому, що не торкається його інженерних справ, – пояснив Савушкін. – А в своєму ділі він, слід гадати, спеціаліст високого класу. Він сказав мені, що за будівництво Темпельгофського аеродрому в Берліні його нагороджено орденом і навіть показав мені цей орден; він носить його в задній кишені штанів у замшевому чохлі.

– Як ви з ним познайомились? – поцікавився Марков.

– На грунті ревнощів, – не забарився з відповіддю Савушкін. І тоді розповів історію свого знайомства з німецьким військовим інженером.

Прийшовши в селище, де жили вільнонаймані робітники будови, Савушкін швидко зійшовся там з одним кмітливим парубійком Анатолієм. Довоєнна спеціальність парубчака – кишеньковий злодій. У сороковому році він попав у тюрму, з якої його визволили німці. На будівництві аеродрому був обліковцем земляних робіт. Савушкін видав себе за колишнього викладача танців у Мінську, сказав, що не встиг евакуюватись і тепер шукає тепле місце при німцях. Він дав Анатолієві зрозуміти, що в нього є ідея, як добряче заробити на спекуляції продуктами. Весь, мовляв, секрет у тому, щоб втягнути в цю справу якого-небудь німця, котрий має владу і теж бажав поживитись.

Анатолій відразу ж назвав інженера Хормана.

– Шолудивий кіт, – сказав він, – ласий до молодиць, випити мастак і «навар» любить – куди там нашим.

Знайомство з інженером Хорманом відбулося того ж дня на квартирі в якоїсь Тоськи.

– Потягуща молодиця з наших. У неї подушка цілу добу не холоне. Проворна, мов тхір! – захоплено розповідав Анатолій, коли вони йшли з Савушкіним до цієї Тоськи. – Німці липнуть до неї, як мухи до липкого паперу. Ну, а тепер у неї любов із цим Хорманом; він у неї днює й ночує, задаровує її награбованим манаттям. Отам ми з ним і побалакаємо.

– По-нашому він кумекає? – запитав Савушкін.

– Коли йдеться про «навар», усе, гад, розуміє і сам лопоче розбірливо. Словом, домовитися можна. А Тосьці що я скажу, те вона й зробить.

Тоська виявилась досить вродливою жінкою років тридцяти. Наділена хитрощами базарної перекупки, вона прекрасно пристосувалась до нового гітлерівського порядку і жила в розкошах. Хорман оформив її на якусь фіктивну посаду. Жила вона в окремому будиночку на околиці колишнього авіаційного містечка. Всі три її кімнати були тісно заставлені різносортними меблями, нахапаними з покинутих квартир. Стіни були увішані картинами – копіями з відомих полотен. На рамках картин залишались незірвані інвентарні бляхи з тавром місцевого клубу.

– Хочеш щедро позолотити ручку? – прямо з ходу запитав у неї Анатолій, відрекомендувавши їй Савушкіна як свого давнього приятеля Вову.

– А хто ж цього не хоче? – ліниво обізвалася Тоська, загортаючи поли зеленого японського халата.

– Коли прийде шеф? – поцікавився Анатолій.

– Має бути… – неповно протягла Тоська.

– Обіцяв?

– Та ось чекаю.

– Тоді так: став на стіл шнапс. Хорману скажемо, що Вова – твій колишній кавалер. Мовляв, знайшов тебе і відвідав. А далі вже справа не твоя. Піде так для початку?

– Піде, – посміхнувся Савушкін.

Незабаром прибув Хорман. Це був одутлий чолов'яга років сорока п'яти, який, видно, зовсім не дбав про свій вигляд. Погано поголений, у зім'ятому кітелі, він щохвилини витирав брудною хустиною лоб і лисину.

Знайомство з колишнім Тосьчиним зальотником його аж ніяк не тішило. Він насупився і навідріз відмовився пити. Савушкін теж був понурий. Що ж до Тоськи, то їй ця ситуація прямо-таки подобалась; вона грала очима до Савушкіна, через що Хорман ставав ще похмуріший.

Анатолій не втрачав бадьорості. Енергійно жестикулюючи руками, немов розмовляв із глухонімими, він пояснював Хорману, що Вова не збирається забирати Тоську і що він її геть чисто розлюбив. Проте Вова хотів би мати якусь компенсацію. І тут Анатолій виклав Хорману ідею Вови, як із продуктів зробити цінності.

Хорман помітно пожвавився і справді залопотів по-російськи цілком зрозуміло, хоч і дуже кумедно. Де й ділася його похмурість. Більше того, він дав зрозуміти, що в комерції, яку Вова пропонує, він хотів би мати справу безпосередньо тільки з ним, Вовою, «без якийсь контрагент абер комісіонер…»

На цьому й домовилися. Анатолій вдав із себе ображеного і незабаром пішов.

Савушкін з Хорманом випили по чарочці за успіх комерції і ще по чарочці – за щастя Хормана з Тоською. Савушкін сказав, що ще сьогодні він подасться до найближчого міста підшукувати клієнтів, які мають цінності…

Вислухавши розповідь Савушкіна, Марков викликав Галю Громову і передав їй коротку радіограму в Москву про результати розвідки… Зіткнення з живим ділом трохи заспокоїло його. Відпустивши Савушкіна, він приліг на койку і несподівано для себе заснув.

Його розбудив крик Галі. Виткнувшись із-за ширми, вона закричала:

– Рудін знайшовся! Рудін знайшовся!

Розділ 12

Партизанський загін, до якого попав Рудін, був зовсім невеликий, усього тридцять бійців.

– Нічого, нічого, – посміхаючись у бороду, говорив Рудіну командир загону Нагорний. – Треба пам'ятати, що людство бере початок від одного Адама.

– Не забудь ще про його Єву, – гучно реготав комісар загону Лещинер. – Тим більше, що в нас із тобою була цілком аналогічна ситуація: усе почалося з нас двох.

Від них Рудін почув про історію їхнього партизанського загону. До війни Нагорний був директором радгоспу, трохи на захід від Мінська біля старого радянсько-польського кордону. Лещинер у тому ж радгоспі був агрономом і секретарем партійної організації. Коли почалася війна, вони одержали наказ евакуювати колектив радгоспу і знищити всі будівлі і техніку. На транспорті, який мав радгосп, вони відправили на схід робітників із сім'ями і залишилися вдвох.

Висадили в повітря електростанцію і сироварню, вивели з ладу всю техніку, закопали в землю найважливіші частини машин, а самі пішли на схід. Ішли пішки, тому що полуторка, яка мала вернутися по них, чомусь не прибула. Та вони не добралися й до Мінська, як дорогу їм перерізали німецькі війська.

Обидва вони були цілком цивільними людьми, які навіть ніколи не служили в армії. Те, що в них було по нагану і по півсотні патронів до них, нічого для них не означало, крім можливості застрелитися в безвихідному становищі. Про це вони й домовились, як тільки збагнули, що дорогу на схід відрізано. Та все ж вони вирішили пробиватися. Їм навіть здалося, що це не так важко, – треба лише триматися далі від доріг. Вони не знали, що це була та пора війни, коли гітлерівці, прорвавши нашу оборону, робили кидок колонами по дорогах. Але поки вони дійшли до району Борисова, картина війни вже страшенно змінилася. Десь далеко на сході все запеклішим ставав наш опір, і як ріка, зупинена греблею, починає виходити з берегів і розливатися, так і німецька армія почала розтікатися на всі боки від основних комунікацій і затоплювати дедалі більшу територію. Незабаром вони зрозуміли, що до своїх вони не прорвуться, зайшли в глибину лісу і засіли там, не уявляючи собі, що робити далі. Ясно було лише одне: жити з німцями в мирі вони не будуть. Через два дні до них прибився офіцер саперних військ, що йшов із оточення; потім приєднався екіпаж збитого бомбардувальника. Минуло два тижні, і їхній загін уже налічував понад двадцять чоловік і почав діяти.

– Знаєш, коли ми остаточно зрозуміли, що війну ми виграємо? – весело дивлячись на Рудіна, спитав Нагорний. – Рівно місяць тому. Раптом приходить до нас дядько. Представник підпільного обкому партії. Сердитий такий. Давай розпитувати та питати, хто ми такі. Партизани, відповідаємо. За чиєю вказівкою, питає, створено загін. Лещинер йому каже: за вказівкою партійного сумління. «Це, – каже, – я розумію, але мені треба знати точно, який саме райком, міськком чи обком». Ми дивуємося: навіщо йому ці точності? Виявляється, для обліку.

Розповіли ми йому всю нашу історію, показали зошит із записом бойових дій. Зошит він похвалив, сказав «молодці» і процитував Леніна, що соціалізм – це облік. І тут же наказав, щоб ми складали щотижневі рапортички, і навіть вручив нам форму – як годиться, надруковану в друкарні. Дивимось ми на цю форму, на нього, слухаємо його суворий голос, а в душі у нас прямо музика грає. Ну, думаємо, тепер усе гаразд. Почастували ми його по-царськи. Хорошим чоловіком виявився. Ходить, розумієш, лісами і облік налагоджує. Виявляється, він і до війни в обкомі партії теж на обліку кадрів сидів. Так от після цієї ревізії ми остаточно і безповоротно повірили в нашу перемогу…

Рудін слухав розповідь бороданів, дивився на них – веселих, упевнених, – і на серці йому ставало спокійніше, і все, що трапилося з ним за останню добу і ще недавно здавалося винятковим, ставало в один ряд із ділами і труднощами цих людей, і почуття бойового товариства, що народжувалося з цього, ніби включало його і його справу в загальну героїчну боротьбу народу. Ось чому, коли Нагорний раптом запитав у Рудіна, що він тут у тилу робить, Рудін зніяковів, не знайшов, що відповісти, а потім зовсім щиро сказав:

– Нічого особливого, але я про свою роботу просто не маю права говорити. Не ображайтесь!

Бородані не образилися.

Вже після півночі було одержано дві радіограми від товариша Олексія.

Одна – для Рудіна. Він прочитав:

«Водночас командир загону одержить відповідні вказівки. Далі йде текст, який ми одержали від Маркова для вас: «Продовжуйте вихід на ціль. Версію появи придумайте самі. Особливо ретельно обміркуйте пояснення своєї втечі з ешелону. Раді, що щасливо вийшли із ускладнення. Всі бажаємо вам успіху. Марков».

У радіограмі на ім'я Нагорного говорилося, що необхідно виділити людину, яка б безпечним шляхом провела Рудіна до міста.

– Коли підете? – запитав Нагорний.

– Зараз, – відповів Рудін.

Вони йшли лісом. Попереду швидкою стрибкуватою ходою прямував Ваня Козляк – найкращий розвідник загону, ще зовсім хлопчак, маленький на зріст. Усім своїм виглядом він скидався на сільського школяра-шибеника.

– Шкода, що дощ перестав, – обернувшись, на ходу мовив Козляк.

– Чому? – механічно запитав Рудін, який у цей час обдумував версію своєї нової появи поблизу міста.

– Фріц – він дощу не любить. Він тоді з хати лише до вітру вилазить, – балакуче почав пояснювати Козляк і розсміявся. – У мене смішна оказія з фріцами вийшла позавчора. Пішов я…

– Стривай, – перебив його Рудін. – Мені треба обдумати свої справи.

Більше Козляк за всю дорогу до міста не промовив і слова. Тільки вранці, коли, перетинаючи шосе, він побіг, а Рудін трохи відстав од нього, парубчак оглянувся і. недобре прищурившись, беззвучно ворухнув губами. Рудін зрозумів, що він лається, і слухняно наддав кроку.

До міста лишалося не більше двох кілометрів, його вже було добре видно. Козляк зупинився так несподівано, що Рудін наткнувся на нього.

– Значить, так… – мовив Козляк, дивлячись на місто. – Бачите дзвіницю із збитою банею? Це самий центр міста. А головна вулиця, яка йде через усе місто, починається он там, де два окремих будинки. Найкраще – звідти у місто і зайти. Дорога туди йде ген за тими кущами. Фріц на захід дивиться спокійно, він, дурень, думає, що на заході його Німеччина, а не ми. Так що звідси ввійти до міста краще. Далі: порівняєтесь із стадіоном і беріть ліворуч вздовж стадіону. Закінчиться стадіон – і одразу праворуч базар. Поштовхайтесь там по базару, а потім ідіть, куди вам треба. Я завжди на діло йду від базару. Фріц дурень, думає, якщо людина йде з базару, значить вона мирна. Все зрозуміло?

– Цілком, – посміхнувся Рудін. – Спасибі тобі.

– Ні за що дякувати, – сухо обізвався Козляк, круто повернувся і пішов назад, висвистуючи «Мельника» Шуберта – улюблену пісеньку вчителів співів у школах. Видно, що не забув партизанський розвідник своєї школи…

Рудін зробив так, як радив Ваня Козляк: ввійшов до міста з заходу, пройшов до стадіону, звернув ліворуч і незабаром опинився на базарі. Зустрічні німці не звертали на нього ніякісінької уваги. А тим часом Рудіну хотілося, щоб вони були до нього уважніші і, може, навіть затримали його. За вигаданою ним версією це було б краще. Але всі німці були заклопотані якимись своїми справами.

День був хоч і сонячний, але холодний, залізні дахи будинків вибілила паморозь, тьмяно блищали замерзлі калюжі. На півночі небо було темно-свинцевого кольору і віщувало уже не дощ, а сніг.

Рудін вирішив: якщо він на базарі знайде Бабакіна, то зробить так, щоб той його лише побачив. Підходити до нього він не буде.

Базар був людний, але виглядав дуже дивно. Тут не було знайомої всім безглуздої і нервозної метушні, і на ньому вешталося більше чоловіків, а не жінок, як звичайно. Ці чоловіки стояли, тримаючи в руках сякий-такий товар: хто старе пальто, хто зношені валянки, хто що. Один похмурий дядько в чорному капелюсі тримав у витягнутій руці начищений мідний свічник. Він стояв наче в церкві – урочисто і водночас благально. Сонце весело вигравало на його химерному товарі.

Рудін знав, що Бабакін повинен вести на базарі комісійну торгівлю. Сховавшись за спиною чоловіка, який продавав покришене на маленькі скибочки сало, Рудін почав оглядати базар і незабаром побачив Бабакіна. Той стояв біля відчиненого ларка, жваво розмовляючи з інвалідом на саморобній дерев'яній культяпці. Бабакін був у добрячому темно-сірому пальті і оленячій шапці. На ногах – чоботи в калошах, обличчя старанно поголене, вуса й борода акуратно підстрижені. Розмовляючи, він час від часу поважним жестом підправляв пальцем вуса. Рудін підійшов ближче і зупинився кроків за три, не спускаючи очей з товариша.

Їхні погляди зустрілися. Рука Бабакіна, піднята до вусів, на мить завмерла, але більше він нічим не подав у знаки, що впізнав Рудіна, і далі собі розмовляв з інвалідом. Рудін ледь помітно всміхнувся йому.

Бабакін, видно, думав, що Рудін хоче до нього підійти, і почав прощатися з інвалідом. Коли той зашкутильгав геть, Бабакін пройшов у ятку і став там, спершись ліктем на прилавок. Він повільно дивився на Рудіна. Знову їхні погляди зустрілися. Рудін ледь помітно хитнув головою, повернувся і пішов до базарних воріт. І знову на нього найшло заспокійливе відчуття його належності до великого бойового товариства.

Рудін ішов до центру міста неквапливою ходою людини, яка цікавиться всім, що бачить. Він постояв біля німецького солдата, який підкачував колесо свого мотоцикла. Потім пішов далі, старанно вибираючи німця, до якого звернеться із своїм підготовленим запитанням.

Назустріч йому повільно йшов офіцер у шкіряному довгому пальті. Він, мабуть, прогулювався, і в нього був хороший настрій. Блукаючи поперед себе неуважним поглядом, він задумливо посміхався. Побачивши Рудіна, що зупинився перед ним, офіцер здригнувся і навіть ступив крок убік; очі стали настороженими, праву руку він засунув у кишеню пальта.

– Що вам треба? – запитав він по-німецьки.

– Пробачте, будь ласка, – теж по-німецьки заговорив Рудін. – Чи не скажете мені, де тут військова комендатура?

Офіцер уважно і навіть з цікавістю подивився на Рудіна і відповів:

– Центральна площа, точно навпроти церкви.

– Дякую, пробачте, – шанобливо посторонився Рудін і навіть зійшов з тротуару.

Біля комендатури стояло кілька легкових машин, а коло під'їзду проходжувався вартовий. Він нічого не спитав, тільки, зупинившись, провів Рудіна поглядом, поки той піднімався по східцях і входив у двері.

У вестибюлі біля столика, заставленого телефонами, сидів молоденький лейтенант. Над ним на стіні була прикріплена табличка: «Черговий офіцер». Окинувши Рудіна бистрим оцінюючим поглядом, лейтенант вийшов із-за столу.

– Вам кого, куди? – запитав він по-російськи, вимовляючи кожне слово окремо.

– Мені треба до когось із начальників, – по-німецьки відповів Рудін.

Лейтенант ще раз, ніби переоцінюючи – немов у перший раз його обдурили, – подивився на Рудіна, на його зім'ятий, брудний одяг.

– Скажіть, у якій ви справі, це допоможе мені правильно підказати потрібну вам кімнату.

– Про справу я буду розмовляти з начальником, – трохи роздратовано відповів Рудін.

Лейтенант знизав плечима, подумав і запитав:

– Це стосується суто військової справи чи має зв'язок з питанням контакту з населенням?

Рудін зрозумів, що лейтенант справді не знає, куди його послати, і боїться порушити священний німецький порядок своєї установи.

– Так, контакт із населенням, – сказав Рудін.

Лейтенант прямо аж зрадів. Він ступив до столу і натиснув там кнопку. З бокових дверей вибіг солдат в окулярах. Лейтенант показав йому на Рудіна і сказав:

– Проведіть пана в кімнату номер чотири…

Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.

– Підійдіть ближче, – промовив офіцер, досить чисто по-російськи.

– Дякую, – по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.

– У мене дуже складна справа, пане майор, – сказав Рудін. – Я навіть не знаю, як почати.

– Відкіля ви так добре знаєте нашу мову? – спитав майор, безцеремонно розглядаючи Рудіна.

– Я напівнімець, по батькові… – відповів він. – Народився в республіці німців Поволжя. Моє прізвище Крамер.

– O-o! – вигукнув майор. – Ця республіка – предмет великої зацікавленості нашої сім'ї. Там жив один наш далекий родич. А що ви тут робите?

Рудін відповів не зразу; він помовчав збентежено, ніби не зважуючись сказати всю правду.

– Я, пане майор, колишній партизан, – сказав, нарешті, Рудін, похнюпивши голову.

– Партизан? – очі в офіцера округлились. – А що це означає – колишній?

– Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.

– Нікольське? – спитав майор. – Одну хвилину. – Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. – Так, так… Ну, і що ж?

– Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.

Майор заглянув у папірець і запитав:

– І вас відправили в табір військовополонених?

– Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.

– Чому ж ви на волі?

– Я втік.

– Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, – майже ображено сказав майор.

– Я, пане майор, тікав не з табору. Коли мене доставили туди, табір саме евакуювався, і мене теж посадили в поїзд, і по дорозі я вискочив із вагона.

– Щоб прийти після цього сюди? – недовірливо посміхнувся майор. – Очевидно, ви дуже хотіли познайомитися зі мною?

– Мені не до жартів, пане майор, – гірко сказав Рудін.

– Я у вас питаю, чого ви сюди прийшли?

– Ви повинні зрозуміти моє становище, пане майор. Для партизанів я пропав безвісти. Здаватися в полон живим у нас не годиться. Вернутися туди для мене означало б попасти під розстріл. Але справа не в цьому. Я ж твердо вирішив, що моє місце серед німців. І взагалі все це не так просто. У перші дні війни, ще в Москві, я одержав листа від батька. Він писав мені, щоб я прислухався до голосу крові. Тоді, прочитавши це, я посміхнувся, подумав, що моєму наївному старикові і досі вчувається пісня про Лорелею. А коли, перебуваючи тут, я побачив німців, почув німецьку мову, став свідком грандіозного подвигу німецької армії, зі мною сталось щось незбагненне. Я просто не міг собі уявити цих людей своїми порогами, в яких я повинен стріляти. Навпаки, моїми порогами стали партизани, які, немов відчуваючи це, ставились до мене жахливо. І я пішов у полон. Але я це зробив зовсім не для того, щоб провести війну в таборі для полонених. Проте зі мною ніхто з ваших до пуття не побажав розмовляти. А потім це жахливе безглуздя: мене кидають у поїзд, везуть невідомо куди. І я втік…

– Але ви могли б усе пояснити по місцю прибуття поїзда, – сказав майор, який тепер уже зацікавився розповіддю Рудіна.

– Ні, пане майор. Одна справа – все з'ясувати тут, коли у вас є можливість швидко й легко перевірити все, і в тому числі, за яких обставин я здався в полон. Інша справа – намагатися переконати в своїй правдивості, від'їхавши за тридев'ять земель від фактів.

– Це, зрештою, правильно, – сказав майор і, помовчавши, продовжив: – Але я нічого конкретного запропонувати вам не можу. Ми організація суто військова, для нас люди з середовища противника – або ціль для стрільби або полонені. Я можу зробити тільки одне: знову відіслати вас у табір військовополонених. Те, що ви радянський німець, – обставина цікава, але ніяк не вирішальна. І мені ніколи розбиратися в цих тонкощах.

– Хіба вам не потрібні перекладачі, які однаково добре знають обидві мови?

– Мені особисто не потрібні, я розмовляю по-російськи. Що ж до інших я нічого не знаю, бо я не відділ кадрів. – Майор, дивлячись на похилену голову Рудіна, задумався і сказав: – Скоріше за все ви могли б зацікавити нашу службу невійськового порядку. Службу безпеки, наприклад.

– Ні, ні,– підняв руку Рудін. – Туди попадати мені б не хотілось.

Майор з неприхованою цікавістю глянув на нього.

– Он як? Ну гаразд, я спробую дещо зробити.

Майор натиснув кнопку дзвінка, і в ту ж мить у дверях з'явився той солдат, в окулярах. Майор наказав солдатові відвести Рудіна в комендантську.