Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 39 страниц)

– У мене немає приймача. Я слухаю тільки на роботі.

– Сталінград ще тримається, але висить на волосинці. Фюрер змете це місто з лиця землі. Наш фюрер – великий реаліст, і його обіцянка скрутити більшовиків – не слова. Свою велич він довів не словами, а ділами. Найкращу в світі армію створив він, найкращу в світі партію створив він. Що не візьми – дипломатія, розвідка, генералітет, – усе справа його рук. Такого гіганта історія ще не знала. Правильно?

– Хіба що Наполеон, – тактовно, не збиваючи патетичного тону Біркнера, сказав Рудін.

– Дурниці! Наполеон – ганьба. Це ж треба – спалив Москву, а Росію не зміг узяти і дався заслати себе на острів! Хіба це вождь? Найбільше для нас щастя, що зараз біля керма Німеччини стоїть Адольф Гітлер. Ви згодні?

– Звичайно. Таких успіхів Німеччина ніколи не мала.

– Зачекайте, ви ще не те побачите. Покінчимо з Росією, візьмемося за Англію. А потім доберемось і до набитої золотом Америки. Німеччина, німецький народ стануть на чолі світу!

Рудін зі спокійним виглядом слухав базікання Біркнера, але іноді поглядав на нього з цікавістю. Ось він, типовий представник гітлеризму. Йому все зрозуміло, ніякі сумніви його не мучать. Його мозок не зачіпають складні роздуми. За нього думає Гітлер, і все, що треба, Гітлер зробить. А тому – хайль Гітлер! І ніякого песимізму! Все йде чудово! І фривольний початок дорожньої розмови ніяка не пастка, просто «жіноче питання», про яке він тоді спитав, входить у немудрий комплекс його світовідчувань.

Коли до табору 1206 лишалося кілька кілометрів, Біркнер почав мову про роботу «Сатурна».

– Справді, чорт знає, яку шушваль надсилають нам із таборів, – сказав він. – Мюллер учора просто посатанів. І було чого. Саме зараз, коли треба нашпигувати Москву надійними бойовиками, ми змушені протягом цілого дня без толку порпатися в погані. Порядок у цьому ділі має бути наведений. Мюллер просто не вірить, що у великому таборі не можна знайти роту готових на все росіян.

– Готових на все – можна, – обережно зауважив Рудін. – Важче знайти таких, які здатні стати хорошими розвідниками.

– А на якого дідька зараз ваші здібні розвідники? – На мить Біркнер повернувся до Рудіна і подивився на нього. – На момент, коли армія буде звалювати Москву в прірву, кому потрібні якісь відомості про те, що там у ній робиться? В цей час у Москві потрібні люди, які в призначений час здатні підняти стрілянину і створити в місті паніку. Від них більше ніякого чорта і не треба. Нові часи, нові завдання! Так каже Мюллер.

Попереду вже було видно табір. Розташований у величезній низовині, він здалеку скидався на залізничний вузол, поспіль забитий вагонами. Дорога востаннє завернула в гайок, табір зник, але за кілька хвилин він з'явився уже в усій своїй жахливій реальності. Приземкуваті, з пласкими дахами бараки стояли по-німецьки точними шеренгами, замикаючи собою чотирикутний голий плац. На вишках методично крокували вартові. Було близько десяти годин ранку – полонені давно працювали на каменоломні, табір здавався мертвим.

Рудін і Біркнер пройшли в приміщення комендатури, звідки їх провели до начальника табору. Це був низькорослий бритоголовий здоров'як, обличчям навдивовижу схожий на Муссоліні. Дізнавшись, хто вони і чого приїхали, він увімкнув невеличкий важіль на комутаторі і тричі прокричав у мікрофон:

– Лейтенанта Крафта до начальника табору!

І, здавалось, сама земля залізним голосом тричі вигукнула ім'я лейтенанта Крафта. Начальник табору насунув на голову високого кашкета і, натягуючи на руки рукавички, сказав:

– Зараз прийде. А у мене, пробачте, справи.

Незабаром з'явився лейтенант Крафт – опасистий молодий чоловік у золотих овальних окулярах на блискучому качиному носі.

– Мене викликав начальник, – задихаючись, проказав лейтенант Крафт.

– Ви потрібні нам, – сказав Біркнер.

Лейтенант Крафт опустився на стілець і витер хусточкою лоба.

– Я слухаю вас.

– Ви відбираєте полонених за наказом сто два? – спитав Біркнер.

– Я, тобто не один я.

– У вас що, цілий відділ?

– Ні. Я просто маю на увазі блокових капо, які подають мені попередні списки. А що сталося? – Крафт зняв і протер свої окуляри.

– Поки що нічого, – сказав Біркнер, дивлячись в очі Крафта. – Розкажіть нам докладніше, як ви ведете цю роботу.

З розповіді лейтенанта Крафта з'ясувалося, що все. вирішували блокові капо, які, до речі, не мали навіть приблизного уявлення, для чого вони відбирають людей. На прохання Біркнера лейтенант Крафт викликав одного з капо. Біркнер спитав у нього, як він одбирає полонених.

– Вибираю тих, котрі міцніші фізично, – відказав капо. – І щоб вони хотіли працювати для Німеччини.

Біркнер пробубнів щось нерозбірливе і відпустив капо. Потім Рудін і Біркнер зустрілися з керівником табірного гестапо Фіглем.

– Я приблизно знаю, для чого відбирають цих людей, – сказав Фігль. – Але я втручаюсь лише в тому випадку, коли в списки потрапляють потрібні мені люди. Тож усі претензії прошу адресувати лейтенантові Крафту. Ваш уповноважений – він, – з відвертою посмішкою сказав Фігль.

– Мені здається, що ви в цій важливій справі зайняли не найрозумнішу позицію, – сказав Біркнер.

– А ви прочитайте ваш наказ сто два, – розсердився Фігль. – Там недвозначно сказано, що по допомогу до гестапо слід звертатися, тільки коли це викликається необхідністю.

– А де ж ваше завжди притаманне офіцерам гестапо почуття відповідальності за все, що робиться в рейху? – в'їдливо спитав Біркнер.

– Для того щоб почувати відповідальність, необхідно знати, за що ти її несеш, – нахабно відказав Фігль. – Мету відбору я знаю лише приблизно.

– Але якщо ви рекомендуєте нам прочитати наказ, – зауважив Рудін, – значить, ви самі його читали, а там недвозначно сказано і про мету.

Фігль впився в Рудіна нахабними своїми очима і відрізав:

– Давайте краще не гратися в хованки. Все це ваше діло нарочито ведеться мимо Принцальберштрасе, а я, вибачте, звідти.

– Коли видавали наказ, можливо, так і було, – примирливо сказав Біркнер. – Але тепер контакт абверу з Принцальберштрасе існує, і доказом тому я сам, людина, як ви висловились, звідти, а проте, займаюся цією справою.

– Я звик до дисципліни, – сказав Фігль. – Буде наказ, і я візьму цю справу в свої руки. А щодо вашого лейтенанта Крафта, я б не довірив йому відбирати людей навіть для асенізаційних робіт…

Як належить ревному служаці «Сатурна», Рудін дорогою назад обурювався разом з Біркнером усім, що вони почули в таборі.

– Я напишу керівництву такий рапорт, що вони забігають, – люто говорив Біркнер. – Пора кінчати з цією грою в піжмурки. Фігль має рацію. Це ж схоже на зраду, слово честі! Вся Німеччина в єдиному пориві самовіддано виконує накреслення фюрера, а тут дві важливі організації граються у хованки. Слово честі. Що ви скажете, Крамер, про це?

– Те, що діється в таборі з відбором, – справжнісіньке неподобство, – ухильно відказав Рудін.

Вони повернулись у місто якраз на обід. Рудін пішов до їдальні, а Біркнер зразу ж сів писати рапорт Мюллеру.

Сидячи в їдальні, Рудін обмірковував усе, що відбулося в цій поїздці, перевіряв ще раз свою поведінку і дійшов висновку, що поводився правильно. Лишалось тільки щось неясне щодо Біркнера. Протягом усієї поїздки Рудіну чомусь здавалося, що Біркнер розмовляє по-німецькому з акцентом, з яким звичайно розмовляють росіяни, що добре вивчили цю мову. У чому тут справа?

Увечері Рудіна викликав до себе Зомбах. Він був дуже знервований, хоч всіляко намагався цього не показувати. Повідомив, що він підписав наказ про підвищення Рудіну платні, і зразу після цього раптом опитав:

– Справді в таборі так погано?

– В якому розумінні?

– Та з відбором для нас контингенту.

– Так, справді, відбір провадиться кустарно, непродумано.

– Нічого не розумію! – розвів руками Зомбах. – Адже в таборі 1206 повинна була діяти ціла комісія.

– Лейтенант, який відбирає людей, сказав нам, що за літо всіх членів комісії по одному відкликали в Берлін.

– Нічого не розумію… – почав Зомбах, але не закінчив і сказав: – Гаразд. Спасибі, йдіть.

Рудін був задоволений поїздкою. Ще раз вона підтвердила, що давня ворожнеча абверу і СД триває і що ця ворожнеча дедалі більше відчувається вже і всередині «Сатурна». Ну що ж, це чудово, панове…

Розділ 43

«У сталінградську зиму, – за свідченням одного літописця гітлерівської камарильї, фюрер втратив не тільки шосту армію, а й владу над собою. Ми знали його давно, знали в ньому все, у тому числі і його вибухову імпульсивність, що несла з собою дивовижні несподіванки – від геніальних до безглуздих, і все ж були вражені відкриттям, що у нього не виявилось нервів і витримки, гідних вождя…»

У двадцятих числах листопада радянські війська в районі Сталінграда перейшли в наступ. Через три дні двадцять дві гітлерівські дивізії уже сиділи в «котлі». Протягом цих трьох днів найдосвідченіші німецькі воєначальники, зокрема повий начальник генштабу Цейтлер, які уміли бачити хід воєнних подій реально і в перспективі, намагались підказати Гітлеру вихід із сталінградської пастки. Але Гітлер уже не міг тверезо оцінювати події, відмовлявся слухати поради військових про вихід із Сталінграда.

– Я не залишу Волги! – шалено кричав він начальникові генштабу.

Саме в цю пору хитру гру вів адмірал Канаріс. Треба гадати, що він раніше за інших мав точну інформацію про становище в Сталінграді. Ще в жовтні він конфіденціально сказав одному з генералів ставки, що, на його думку, шоста армія «занурюється в трясовину». В одній із мемуарних книг стверджується, ніби цей вислів Канаріс вжив в особистій доповідній Гітлеру. Це неправда. Всі інші свідчення, в тому числі осіб, близьких адміралові, стверджують інше – що тієї осені Гітлер взагалі ні разу не приймав Канаріса. Навряд щоб сам Канаріс прагнув цього. Наприкінці літа і восени Канаріс подавав у генштаб зведення по російському фронту, зміст яких міг відповідати будь-якому погляду на хід подій. Дотримуватись такої тактики Канарісу було тим легше, що Гітлер у другій половині літа перебував у ставці, перенесеній у Вінницю, і до нього не доходила більша частина інформаційних матеріалів. Про ці зведення Канаріса начальник генштабу Гальдер, якого тоді вже зняв Гітлер, іронічно сказав, що вони мають у собі одразу чотири козирних тузи, чого в картярській грі, як відомо, не буває. Однак у цей же час Канаріс спеціальними кур'єрами поставляв фюреру у вінницьку ставку дужо переконливі відомості про те, що англосакси цілком твердо відмовились від думки в найближчому році почати кампанію в Європі.

Саме тоді Канаріс кинув фразу: «Щодо Черчілля, то я в суботу знаю, що він зробить у понеділок». І Канаріс дійсно мав у своєму розпорядженні цілком певні і різносторонні дані про позицію Англії. Через агентів, які діяли в Англії, він ще на початку сорок другого року (точніше – через місяць після опублікування офіціального союзницького комюніке про домовленість відкрити другий фронт у вересні) одержав дані, що ці запевнення союзників нічого не варті і другий фронт у цьому році англосакси не відкриють. Агенти добули цю інформацію у таких авторитетних і поінформованих осіб, що Канаріс, не задумуючись, відправив її Гітлеру. Він знав, чого жде фюрер, що може його порадувати.

Уже закінчувався листопад, і другого фронту справді не було, а на столі у Гітлера вже лежало нове донесення Канаріса: близькі до Черчілля люди упевнені, що другого фронту не буде і в сорок третьому році. Канаріс знав, що це повідомлення – єдиний бальзам для Гітлера в той час, коли шоста армія сидить у Сталінграді, міцно затягнута росіянами в петлю, і коли всі його плани захопити Москву з півдня можна вважати проваленими.

Гітлер повертається з Вінниці у свою ставку «Вовча яма» в Пруссії. Він сміливо знімає дивізії, які перебувають на заході, вимагає нових дивізій у своїх союзників і всі ці сили перекидає на радянський фронт, зокрема в розпорядження фельдмаршала фон Манштейна – командуючого угруповання військ «Дон», яке, як запевняв Гітлер, не тільки врятує армію Паулюса, але й запхне російський «котел» у «котел» німецький. Як відомо, нічого такого не сталося. Наступ угруповання «Дон» захлинувся за п'ятдесят кілометрів од Сталінграда, і воно, зазнаючи величезних втрат, почало відкочуватись на захід. Шоста армія, що лишилася в сталінградському «котлі», виявилась приреченою на загибель.

Саме в цей час у «Сатурн» з особистим дорученням Канаріса прибув його найближчий помічник, керівник другого відділу абверу генерал Лахузен. Зранку він мав розмову з Зомбахом і Мюллером, а після обіду до нього було скликано весь керівний склад «Сатурна», перед яким Лахузен виголосив годинну промову, після чого зразу ж поїхав. Усім мислячим офіцерам «Сатурна» було зрозуміло, що Лахузен приїжджав з єдиною метою – розвіяти песимізм, викликаний сталінградською трагедією.

Того дня, коли Лахузен був у «Сатурні», Рудін не працював. Ще напередодні Зомбах віддав розпорядження цього дня не привозити полонених. З ночі район, де містилася школа розвідників і де жили Рудін та інші співробітники «Сатурна» – не німці, був ізольований від решти гарнізону, і звідти нікого не випускали. Цей режим діяв до ранку наступного дня. Чим усе це було викликано, Рудін того дня не знав. Коли вранці наступного дня він прийшов на роботу, все було як завжди. Лише коли він подзвонив черговому комендантові, щоб до нього привели першу групу полонених, комендант попередив його, що полонених української національності наказано направляти лише до Мигунця. Очевидно, Мигунець переконав Мюллера, що українці – це його фах. Рудін вирішив не протестувати проти такого рішення, а тільки з'ясувати, хто відбиратиме цих українців для Мигунця.

От і привід сходити до Мюллера.

Виявляється, не все в «Сатурні» лишилося таким, як завжди. Мюллер був збуджений і розмовляв гостріше, ніж звичайно.

– Українців направляєте до Мигунця ви, – сказав він, не дивлячись на Рудіна. – Але не думайте, що це дасть вам можливість зіпхнути на нього частину своєї відповідальності. Настав час, коли кожний повинен відповідати за свою справу. Ви, Крамер, відповідаєте за весь добір контингенту, головою відповідаєте.

– Як же я можу відповідати за те, що робить інший? – спитав Рудін.

– А ось так, чорт забери, як ми тут відповідаємо за все, що робите ви! – Мюллер ударив кулаком по столу. – В таборі 1206 відбір провадитиметься тепер як слід. Там будуть працювати не ідіоти. Через три дні прошу доповісти мені, як змінився контингент, що йде звідти. Тепер про режим дня. Відпочиватимемо після перемоги. А поки що порядок я встановлюю такий: до вісімнадцятої години ви працюєте тут на відборі, а потім у Фогеля на зв'язку стільки, скільки йому потрібно, наші солдати в Сталінграді про відпочинок не думають.

– Досі я працював у Фогеля за його викликами.

– Досі, досі… Ви що, не розумієте німецької мови, сто чортів? Я ж ясно сказав: з вісімнадцятої нуль-нуль щоденно у Фогеля. Наші солдати в Сталінграді не чекають запрошення битися, вони це роблять цілу добу за велінням обов'язку.

– Дозволите йти? – спитав Рудін.

– Останнє: про все, що у вас виникає в ході справи, доповідати лише мені. Розумієте? Лише мені. Не рідше ніж раз на три дні. А тепер ідіть.

Рудін повернувся до свого кабінету. В коридорі його вже чекала перша група полонених.

Рівно о шостій годині вечора Рудін прийшов до Фогеля.

– Прибув за наказом Мюллера, – доповів він офіціально.

– Знаю, знаю, – флегматично озвався Фогель. – Але сьогодні ви з'явились даремно, ми не працюємо. В районі Москви непроходження радіохвиль.

Лише тепер Рудін звернув увагу, що в оперативному залі панує тиша і більшість апаратів у чохлах.

– Що мені треба робити? – так само офіціально спитав Рудін.

– Сьогодні нічого. Ходімте до мене, дружина дещо прислала.

Це «дещо» виявилося пляшкою французького коньяку «Бісквіт». Фогель наповнив чарки і сказав:

– Треба випити за наших сталінградських героїв, вони заслужили.

Рудін випив, понюхав чарку і сказав:

– Не можу збагнути, в чому перевага французьких коньяків. Звичайнісінька горілка, що пахне парфумерією.

– Дідько з ним, з коньяком. Скажіть краще, що ви думаєте про Сталінград.

– По-моєму, росіян жде там якийсь гіркий для них сюрприз, – задумливо сказав Рудін. – Учора в ранковому зведенні Сталінград було названо фортецею, а фортеця є фортеця.

– Так, це правильно, – неуважно проказав Фогель, відкинувшись у кріслі, ніби здалеку дивлячись на Рудіна. – Шкода тільки, що ми там затримуємося і не можемо поки що зробити вирішального удару по Москві.

– Чому? – палко заперечив Рудін. – По-перше, під Сталінградом ми скували великі сили противника; по-друге, фюрер цілком ясно сказав, що в цей час готується новий переможний наступ; по-третє, герої Сталінграда теж іще не сказали свого останнього, вирішального слова.

Фогель невдоволено поморщився.

– Все це пожирає час, Крамер, дорогоцінний час.

– Не знаю, – не здавався Рудін. – Фюрер у своїй листопадовій промові ясно сказав, що фактор часу тепер не має ніякого значення.

– Я ж кажу не про той час, про який думав фюрер, – все ще морщачись, сказав Фогель. – Я – про час, який відведено для нас, для нашої роботи. Одна справа, коли ми знали, що Москву буде взято цього року, зовсім інша, коли це відкладається ще на рік. У першому випадку нам належало не стільки вести розвідку, скільки займатися диверсією, і Мюллер у цьому мав рацію. А що тепер?

– Вас не розбереш: то Мюллер неправий, то правий, – усміхнувся Рудін.

– У принципі він має рацію, – повторив Фогель. – А деталі – це деталі. Але тепер же знову потрібна розвідка, передусім розвідка!

– Це вже не в моїй компетенції,– зітхнув Рудін. Випили ще по чарці.

– Учора нам поставили завдання, – сказав Фогель. – Голова паморочиться. Раніше ми хоч знали: наша справа – зона Москви. А тепер нам треба свій фронт розширювати безмежно. А ви нас кадрами для цього забезпечите? Га, Крамер?

– Я впевнений у німецькій організованості,– відказав Рудін. – Якщо треба, все для цього буде зроблено. А сам я – дрібнота.

Рудін попрощався і пішов. Звичайно, тепер він мав можливість спробувати з'ясувати у Фогеля, що сталося вчора. Але робити це було необережно.

У їдальні зібрались майже всі викладачі школи. Рудін відразу помітив, що всі вони давно повечеряли, але не розходились і, певно, обговорювали всі одно – що було вчора.

Коли Рудін увійшов, розмова відразу стихла. Рудін сів за вільний столик і замовив вечерю. Викладачі мовчки почали виходити з їдальні. Лише викладач шифрувальної справи Салаженков залишився і підсів до стола Рудіна.

– Можна на хвилинку? – спитав він.

– Прошу! – Рудін усміхнувся. – Що це тут у вас за нарада була?

– Яка там нарада… – Салаженков сердито притис сигарету в попільничці. – Чутки перебалакували. Ви часом не знаєте, яке начальство вчора приїжджало?

Рудін розсміявся.

– Таке враження, нібито ви вперше дізнаєтесь про приїзд начальства.

– Але нас ніколи при цьому під арешт не брали!

– Який арешт? – здивувався Рудін.

– Наче ви самі вчора не просиділи цілий день вдома? – усміхнувся Салаженков.

– Ах, он що! Ну і як це розцінюють ваші колеги?

– Хтось пустив чутку, начебто нас ліквідують, – помовчавши, тихо сказав Салаженков. – Ви нічого такого не чули?

– Дурниці, Салаженков, нас не тільки не ліквідують, Вам доведеться працювати ще більше.

– Це ви що, свою думку висловлюєте чи щось знаєте?

– Знаю, – переконливо відказав Рудін. Салаженков посидів ще трохи для годиться і пішов.

Найголовніше він з'ясував і тепер, мабуть, поспішив заспокоїти своїх колег.

Ну що ж, перший підсумок цього дня не такий уже поганий. Що б там учора не трапилось, зрозуміло одне: панам абверівцям учорашній день нічого приємного не приніс, і вони нервують. Ну, а челядь, та панікує. І все це непогано. Але що ж все-таки скоїлося вчора? Фогель, звісно, знає, але розпитувати його небезпечно. Краще триматися позиції залізного оптиміста, не виявляти ніякої цікавості до вчорашнього і цим викликати Фогеля на відвертість. Адже йому явно хочеться поділитися своїми думками, а друзів у нього тут нема, і рано чи пізно він прийде до Рудіна.

Рудін не помилився. Не міг він тільки подумати, що Фотель прийде так скоро – того ж вечора. Рудін уже ліг спати, коли в двері його кімнати обережно постукали. Це був Фогель, і, як видно було, з пляшкою коньяку він розправився сам.

– Прошу пробачити, ви вже спите? – з невдоволеною інтонацією спитав він і сів на край постелі.

– Чесно кажучи, мені хотілось відіспатися, – стомлено відказав Рудін. – Я вибився з сили.

– Неправда, – чітко промовив Фогель. – Ви відпочивали цілий день учора, коли ми слухали керівний реферат генерала Лахузена. От я справді стомився. Крамер, я неймовірно стомився! – Він притулився до спинки ліжка і закинув назад голову. – Але я стомився, Крамер, не фізично, я думати стомився.

Рудін, уже добре знаючи пристрасть Фогеля, випивши, вдаватися в філософствування, з внутрішнім зітханням скорився своїй долі. Треба слухати, і треба сперечатись, адже може статися, що саме зараз Фогель і розповість про вчорашнє. Дещо він уже сказав:

– Ви пробачите мені за те, що я лежу, – спитав Рудін.

– Робіть що хочете, – байдуже промовив Фогель.

Рудін вирішив все-таки трохи підвестися на подушку і так само, як Фогель, сперся на руки.

– Розумієте, Крамер, я хочу все зрозуміти, – сказав Фогель.

– Дуже похвальне бажання, – усміхнувся Рудін.

Фогель лише хитнув головою, ніби пропустивши повз себе репліку Рудіна.

– Можливо, для вас, Крамер, такий час ще не настав, – сказав він. – І це зрозуміло. Що б там не було у вашій біографії німецького, ви все ж не йшли з нами по всьому шляху. Ви на якійсь станції скочили на підніжку нашого поїзда і їдете з нами порожнем. А ми в дорозі давно, дуже давно. – Він відкинув далеко назад голову. – Знаєте, яке я зробив відкриття? – спитав він, дивлячись у стелю. – Виявляється, коли поїзд навально, точно за розкладом іде вперед, ніхто не думає і навіть не згадує про машиніста. Але варто поїздові хоч трошки вибитися з графіка, не там, де треба, на хвилинку зупинитись, як усі згадують, що є машиніст, і починають його лаяти.

– Спостереження не позбавлене точності,– сказав Рудін цілком серйозно.

– А з чим я його пов'язую, вам зрозуміло?

– Ні.

Фогель довго мовчав, потім одірвав голову од спинки ліжка і нахилився до Рудіна.

– Я вам, Крамер, довіряю, тому скажу таке, що має померти в цій кімнаті. Обіцяєте?

– Мені, крім вас, ви це добре знаєте, взагалі нікому розказувати, – усміхнувся Рудін. – А вам слухати власні думки у моєму викладі навряд чи цікаво.

– Гаразд, – сказав Фогель. – Ви не задумувались над тим, чому ворогують між собою, особливо останнім часом, Зомбах і Мюллер?

– Я просто не знав, що вони ворогують, – відповів Рудін.

– Ну, висловимось так: у них нема контакту. У перше літо російської кампанії такий контакт був, а тепер діло дійшло до того, що генерал Лахузен, який приїжджав до нас учора, частину своєї промови присвятив їхньому примиренню. Ну, звичайно, не так прямо: мовляв, панове, помиріться і працюйте дружно. Про них конкретно й слова не було сказано, але, повторюю, частина промови генерала мала цю мету, і всі це зрозуміли. Коротко і як я розумію: причина зіткнення між Зомбахом і Мюллером – це їхнє ставлення до ходу подій. І мушу вам сказати, що зараз Мюллер здається мені більш справжнім наці, ніж Зомбах. А ще минулого року я думав навпаки. Я ж у Франції теж працював із Зомбахом. Він мене і сюди витягнув. Якби ви знали, як він працював у Франції! – Фогель ногою присунув стілець до ліжка і поклав на нього ноги. – Ви знаєте, звісно, про старе суперництво між нашим абвером і гестапо?

– Ну звідки я можу це знати? – з усмішкою і здивуванням сказав Рудін. – У кращому випадку міг лише догадуватись.

– Суперництво це досить давнє, але особливо воно почало загострюватись у Франції, коли нашим окупаційним силам почав допікати так званий французький Опір. За порядок у Франції тоді відповідало гестапо, СД. А ми там тільки вели розвідку. У нас досвіду розробки з допомогою агентури було, звичайно, більше, і склалося становище, коли ми про таємну організацію французів знали значно раніше і краще, ніж гестапо, яке і у Франції діяло своїм улюбленим методом масових облав та арештів. Те, що нам було непотрібне, ми, природно, віддавали гестапо і цим їм допомагали. Але в наших руках, вірніше – під нашим наглядом, були крупні вузли таємної мережі Опору, які ми іноді навіть оберігали від гестапо, бо через ці вузли ми вели розвідку, яка виходила далеко за межі Франції. І ось тут саме і почались наші вже відкриті сутички з гестапо. – Фогель замовк, задумався, певно пригадав той час, і, похитавши головою, вів далі: – Але тоді його керівники не мали рації. Вони просто не хотіли або не могли зрозуміти наших особливих завдань. Як тонко і гнучко працював тоді Зомбах! Він дуже багато зробив, щоб пом'якшити конфлікт, але в принципі конфлікт лишився. Він проривався назовні то в Чехословаччині, то в Данії, то в Польщі. Але то був зовсім інший час. Тепер Німеччина поставила на карту все, все, що вона має, і свою історію на додачу. І ось у цей страшенно важкий час фюрер показує зразки гнучкості, і Сталінград зовсім не позбавляє його ентузіазму та віри. Навпаки, він з притаманним йому розумом консолідує всі сили, геніально маневрує ними. А в цей час ми тут не можемо встановити контакту між собою. Ганьба! Генерал Лахузен, славетний Лахузен, який завжди був готовий, як про нього говорили, стрибнути з парашутом на дах будь-якого президентського палацу, він, замість того, щоб ударити кулаком по столу і закликати всіх до порядку, втовкмачує Зомбаху, що труднощі в Сталінграді – це не привід впадати в песимізм, що слід виховувати в собі високий дух, що вкрай необхідна консолідація сил. – Фогель скочив з постелі й почав ходити по кімнаті.– А ви не перебільшуєте конфлікту між Зомбахом і Мюллером? – обережно спитав Рудін.

Фогель спинився і, дивлячись на Рудіна, сказав:

– А ви б послухали, що на цій нараді говорив сам Зомбах! Виступав, ніби на панахиді. «Ми, – каже, – поставлені в становище гонщика, який їхав не тією дорогою і якому треба тепер повертатися до роздоріжжя на початку шляху». І так далі в такому ж плані.– Фогель нервово розсміявся і сказав: – От Зомбах, виявляється, і є той самий типовий пасажир поїзда, який раптом згадав, що є машиніст, котрого можна в усьому звинуватити. Але, чорт забери, що трапилось? – вигукнув Фогель і знову замаячив по кімнаті.– В цілому ж сьогодні я за Мюллера, – після тривалої паузи сказав він уже спокійно. – Він і вчора виступав зрозуміло, енергійно. Звичайно ж, ми повинні робити лише одне – всіма силами, всіма засобами бити по ворогу, а не сперечатися, що важливіше – розвідка чи диверсія. – Фогель знову сів на постіль до Рудіна і сказав стомлено: – Словом, Крамер, невесело. Чи не сном було моє життя у Франції? Тріумфальна арка з нашим прапором на колісниці. Нотр-Дам, де фюрер був у білосніжному кітелі. Який він веселий стояв біля гробниці Наполеона! А тепер десь у снігу гинуть наші невідомі герої…

– Чому гинуть? – спитав Рудін. – Вони роблять своє святе діло і переможуть. Бога ради, не ставайте схожим, на змальованого вами Зомбаха.

– Ви, Крамер, вірите? Справді вірите? – спитав Фогель, безтямно дивлячись на Рудіна.

– Вірю, – відказав Рудін. – Вірю з самого початку. – І він усміхнувся. – І я ніколи, можете мені повірити, не перетворюсь на пасажира, який накидається на машиніста за п'ятихвилинне спізнення поїзда.

– Спасибі, вам, Крамер, велике щире спасибі.– Очі у Фогеля волого заблищали. Сентиментальний, як багато хто з німців, він, певно, і справді був розчулений відданістю Рудіна. – І я вам вірю більше, ніж деяким нашим чистокровним і відзначеним нагородами арійцям, слово честі офіцера! – Фогель насунувся на Рудіна і міцно потис йому руку. – Пробачте мені, дорогий Крамер, я трішечки випив, але ви не думайте, можете на мене розрахоаувати цілком і завжди. А тепер спіть. – Він досить твердо вийшов з кімнати.

«А, голуб'ята, стривожились! – радів Рудін. – Он що робиться! Це чудово. І хай живуть захисники міста-героя!» Рудін спробував уявити собі це місто, в якому він ніколи не був, місто, до якого ще так недавно з тріумфальним виттям рвались гітлерівські орди. Рудіну довелася якось слухати німецьку радіопередачу, яку вели з берега Волги. Фоном передачі був безперервний гуркіт вибухів. А репортер у цей час очманілим, хрипким голосом вигукував короткі фрази:

– Пікірувальники Герінга перетворюють місто в руїни! Місто – гігантське вогнище! Дим сховав сонце! Сутінки опівдні! Це апофеоз. Я мию свої чоботи у Волзі. Слухайте, це хлюпоче волзька вода!..

Після передачі грали марш і били в барабани. Хоч Рудін і знав дещо від Маркова про справжній хід війни, від цієї передачі на душі у нього стало холодно і тривожно. Тим радіснішим був зараз його тріумф. Уява малювала йому картину розбитого, заметеного снігом міста, в якому цілу добу не вщухав бій. Учора Берлін передавав, що боротьба йде за кожний будинок. Це здорово! Чи давно вони горланили, що на шляху до Сталінграда їхні війська за день просуваються на п'ятдесят кілометрів? А потім з розгону врізались у місто і тепер тижнями ведуть бої за кожний будинок, і все, чого вони досягли за літо, уже пішло прахом. Фортеця на Волзі стає всенімецьким кошмаром…

Рудін не міг заснути. Все, що він дізнався сьогодні, треба точно і докладно викласти в донесенні. Про це він і думав, крокуючи в темряві у своїй тісній кімнатці.

Те, про що Рудін дізнався цього вечора, виявилося ще серйознішим, ніж він гадав. У грудні і січні обстановка в «Сатурні» визначалась одним словом – Сталінград. Дійшло ось до чого. Коли стало остаточно ясно, що шоста армія гине, Мюллер на вечірній п'ятихвилинці зажадав, щоб були припинені будь-які розмови про це місто, які заважають співробітникам зосередитись на важливіших для них питаннях. Він попередив, що такі розмови будуть розцінюватись як ворожа пропаганда, як пораженство.

Але марно! Чорна тінь розгрому армії Паулюса лежала навіть на обличчях співробітників. І сам Мюллер уже не міг володіти собою. Коли почався і першу добу успішно йшов наступ групи військ Манштейна, що кинулись на порятунок оточених військ Паулюса, Мюллер на п'ятихвилинці урочисто оголосив про це.

– Цей наступ, – сказав він, – приклад, який дає всім нам армія. Вона завдає навального удару і по доморослих політиках та песимістах.

Але через кілька днів стало відомо, що генерала Гейма – командира танкового корпусу, на якого покладались головні надії, генерала, чиє ім'я за останні дні називалось в усіх радіопередачах, генерала, якого не далі як учора називали «втіленням безпощадної відплати ворогу», цього генерала наказом Гітлера звільнено з поста, його розжалували в солдати і судитимуть.