Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 4

Літак злітав у цілковитій темряві задушливої літньої ночі. Коли він почав робити розгін, на якихось десять-п'ятнадцять секунд вздовж злітної смуги засвітились захисні багрові вогники. В момент відриву літака від землі вогники погасли, і з ними зникло всяке відчуття польоту. Внизу була глухо затемнена Москва, зверху – чорне небо. І лише коли літак, круто набираючи висоту, пробив два шари хмар, угорі засвітились обрідні бліді зорі. Рудін дивився на них, притиснувшись обличчям до шибки. Тьмяна лампочка над дверима до кабіни льотчиків ледве освітлювала середину літака. Невиразними білими плямами виділялись обличчя лише тих, хто був ближче до дверей.

Кравцов сидів, привалившись спиною до парашута, і, закинувши догори голову, ніби спав. Його кругле, звичайно добродушне і простакувате обличчя тепер було сердите і напружене. Якщо він спав, то, мабуть, бачив дуже неприємний сон. Поряд з ним, затиснувши руки між коліньми і подавшись вперед усім тілом, сиділа Галя Громова. Її застиглий погляд був спрямований на підлогу літака. Губи її ворушились. Вона тренувалася по кодах. Навпроти сидів Саушкін і дивився на неї усміхаючись: от завзята дівчина, навіть у літаку зубрить свої коди! А Добринін, що сидів у хвості літака, з цікавістю розглядав кріплення свого парашута.

Марков у цей час був у кабіні пілотів. Привалившись нагрудним парашутом до спинки пілотського крісла, він через плече льотчика дивився на карту, розстелену на колінах штурмана. Зелене кучерявиння Ліговинських боліт він так часто і довго розглядав на різних картах, що воно завжди стояло в нього перед очима. Силуетом болото скидалося на Апеннінський півострів. Біля цього болота вони й стрибатимуть. Там їх мають чекати очолені старшиною Будницьким бійці з військової частини НКВС, що їх скинули кілька днів тому.

У жодній дислокації партизанських сил Ліговинські болота не були позначені, хоч вони були досить зручним місцем для партизанської бази, принаймні влітку. Болотний масив, порослий густим чагарником, тягнувся в довжину майже на п'ятнадцять кілометрів і в ширину – на шість. У центрі масиву був маленький острівець сухої землі, добратися до якого, не знаючи небезпечних мисливських стежок, було неможливо. Недарма в окрузі це болото прозвали лісовиковим морем. Заблукає сюди, відбившись від череди, корова – і вважай пропала. Розповідали, що у драглистій трясовині болота гинули й люди.

– Що будемо робити, якщо не побачимо вогнищ? – прокричав Марков льотчикові.

– Повернемо назад, – крикнув льотчик і додав: – Побачимо!

– Наближаємось до фронту! – штурман показав уперед і вниз.

Марков випростався і побачив глибоко-глибоко внизу багряні спалахи. Праворуч купкою вогню виднілася велика пожежа. Раптом усе там, внизу, зникло, Марков запитально глянув на штурмана.

– Слава богу, знову хмарність! – прокричав штурман усміхаючись.

Минула ще година польоту, і льотчик показав Маркову на карту.

– Порядок! Попереду ліворуч вогнища! – крикнув льотчик. – Ідіть готуйтесь, я йду на коло…

Бортмеханік зняв двері з завісів, і вся оперативна група вишикувалась у чергу біля дверного отвору. Першою над чорною безоднею стояла Галя Громова. Марков наказав їй стрибати першою не тільки тому, що вона краще за інших знала парашутну справу; він вважав, що приклад дівчини добре подіє на всіх інших. Сам він стрибне останнім, а потім люди екіпажу літака скинуть вантаж.

Засвітилась і швидко-швидко замиготіла сигнальна лампочка.

– Пішли! – крикнув Марков і махнув рукою зверху вниз.

Галя ступила в чорну дірку. За нею – Савушкін, Кравцов, Рудін, Добринін.

Марков трохи пізніше розкрив парашут, гадаючи, що це допоможе йому опинитися ближче до своїх людей, але, коли парашут розкрився і він оглянувся, виявилось, що він опускається значно правіше від вогнищ. Він знав, що в районі приземлення по передболоттю розкидано жердини і гілляки чагарника на той випадок, якщо парашутист спуститься в місці, де є небезпечна трясовина. Однак думка про те, що він може опинитись у болоті, стривожила Маркова. Але розрахунок льотчика виявився правильним, і незабаром Марков помітив, що його відносить прямо до вогнищ. Недалеко від себе він побачив силуети двох парашутних куполів. Вогнища були вже зовсім близько. У відблиску одного з них Марков побачив, як бігла людина. «Увага, земля!» – наказав собі Марков, і, як справжній парашутист-новачок, з'єднав ноги і трохи зігнув їх для того, щоб удар об землю був пружним.

Ноги Маркова вище колін угрузли в м'яку землю.

Згідно з інструкцією він перевалився на бік, і це мало не спричинилося до лиха, він міг зламати обидві ноги – таким в'язким і чіпким було болото. Його врятувало тільки те, що водночас парашут протягло вперед поривом вітру і він висмикнув Маркова з болота.

Відчепивши парашут, Марков вийняв із кишені ліхтарика з зеленим склом, засвітив і почав розмахувати ним над головою. Перед ним, немов з-під землі, виріс невисокий кремезний чоловік у кепці, надітій козирком назад.

Це був Будницький – командир групи скинутих раніше бійців. Незабаром підбігло ще кілька чоловік. Як і учасники групи Маркова, всі вони були в цивільному одязі.

– Погасити вогнища! – наказав Марков. Будницький побіг виконувати наказ, а Марков, обережно намацуючи ногами землю, пішов за ним на голоси, що долинали з темряви. Скоро він наткнувся на Рудіна, який сидів під кущем і складав парашута.

– Як справи? – тихо спитав у нього Марков.

– Чудово! – весело обізвався Рудін.

– Де всі наші?

– Та десь тут. Кравцов був недалеко від мене.

Знову немов з-під землі виринув Будницький.

– Вогнища погашено, – доповів він. – Двоє ваших товаришів он там, з моїми людьми.

– А ще один?

– Шукаємо. Вантаж уже знайдено.

Будницький зник.

До Маркова підійшли Савушкін і Добринін. Хвилин через десять прибув і Кравцов. Не було тільки Галі Громової, її знайшли аж на світанку…

Стрибнувши першою, Галя вирішила зробити велику затяжку, щоб опинитися значно нижче від своїх товаришів і спостерігати, як вони спускатимуться. Через це вона приземлилась далеко від вогнищ і попала в глибоку ковбаню. Вода по груди, ноги зав'язли у мулистому дні. І невідомо, чим би це скінчилося, якби не передбачливий Будницький. Його люди і в цю ковбаню кинули жердину. За її допомогою Галя вилізла з ями, але сама йти на розшуки товаришів не зважилася: сиділа біля ями і чекала.

Її знайшли солдати Будницького. Але вони були в цивільному одязі і Галя їх не знала; почувши їхні голоси, вона сховалася в кущ вільшняка і довго звідти стежила за ними, поки не переконалася, що це свої.

Підійшовши до Маркова, Галя відрапортувала:

– Радист Громова прибула на місце збору групи.

– Що трапилося? – суворо спитав Марков.

– Виявила непотрібну ініціативу, зробила велику затяжку, щоб краще бачити спуск товаришів; приземлилася далеко від наміченого місця та ще й попала в яму.

– Так… – тихо промовив Марков, не знаючи, лаяти чи хвалити дівчину. Але тут він помітив, що весь одяг на Галині мокрий, і заходився зовсім по-домашньому вичитувати їй: – Як же це ви, слово честі! Ви ж можете застудитися, злягти! Ворушіться, чи що, бігайте, щоб не змерзнути. Треба швидше йти.

Група йшла до острова ланцюжком. Попереду – Будницький, за ним – Марков. Замикали похід солдати, які тягли зроблений з ялинового гілля волок із покладеним на нього спорядженням.

– Ось і наш острів, – сказав Будницький.

Всі зупинились і здивовано побачили, що під ногами в них, хоч і не зовсім суха, але тверда земля.

– Взимку тут буде досить голо, – озирнувшись, сказав Марков.

– Ми теж думали про це, – погодився Будницький і, показавши рукою вперед, додав: – Ген далі, кілометрів за сім, є лісок. Грунт там, правда, вологий, але я думаю, що до зими, коли земля підмерзне, ми там підготуємо базу.

– Побачимо. Де землянки?

– Головна – перед вами, – відповів Будницький, лукаво поглядаючи на Маркова.

Лише придивившись, Марков помітив, що під густим чагарником в глиб землі ведуть східці.

Просто незрозуміло було, як Будницький і його люди за такий короткий час змогли побудувати цю підземну трикімнатну квартиру! У вузькому коридорі праворуч і ліворуч були входи в простору головну штабну землянку і в дві менші, обладнані під житло. Для радистки в головній землянці було зроблено спеціальний закуток, завішений плащ-палаткою. Крім загального виходу, кожне приміщення мало свій вихід нагору.

Оглядаючи добротне й міцно зроблене підземне житло, Марков розумів, чого коштувала людям Будницького ця робота, і хотів йому подякувати, але комендант острова вже зник. Вийшовши нагору, Марков побачив його – він самотньо стояв на галявині. Схиливши голову набік, складеним ножиком обстругував палицю. Ранкове сонце освітлювало його обличчя, сіре від утоми. Почувши кроки Маркова, Будницький здригнувся, швиргонув палицю і зробив звичний рух, щоб обсмикнути гімнастьорку, але замість військової форми на ньому був тісний піджачок і кепка козирком назад. Швидким рухом він повернув кепку і зніяковіло усміхнувся.

– Хочу сказати вам спасибі за вашу відмінну роботу, – сказав Марков. Потискуючи комендантові руку, він відчув, що його долоня в горбочках мозолів. – Я знаю, як нелегко було зробити ці землянки, та ще й так швидко. Спасибі.

– Та це ж мої бійці, товаришу підполковник. Орли!

– Всім їм передайте мою подяку.

– Єсть передати подяку! – Будницький підняв руку до козирка, але, згадавши, що на голові в нього кепка, зробив якийсь невиразний рух рукою і раптом сердито сказав: – Не можу, товаришу підполковник, до цієї форми звикнути.

– Нічого, звикнете… – усміхнувся Марков і згадав, як, характеризуючи Будницького, його командир сказав: «Він із тих, хто з двох палиць може місток збудувати і однією кулею сімох убити».

– Я оце стою і думаю… – тим часом заговорив Будницький, ледь помітно окаючи по-владимирськи. – З одного боку, краса тут яка, а з другого, ви маєте рацію, взимку тут місцевість зовсім оголиться, або, точніше кажучи, демаскується. А що як там, у ліску, на глибині залягання землянок ґрунтова вода взимку не промерзає?

– Гаразд, не сушіть поки що над цим голови, – сказав Марков. – Обживемось, а потім разом вирішимо, що робити.

– Але й відтягувати не годиться, товаришу підполковник. Сани треба ладнати влітку.

– Обміркуємо це трохи згодом. Вас тут ніхто не турбував?

– Лише комарі, товаришу підполковник, – засміявся Будницький. – Ну такі вже люті, прямо гестапівці, а не комахи! Через них ми працювали тільки в першу половину дня і вночі.

– А відпочивали коли?

– А як комарі на роботу вийдуть, ми під кущі і – спати.

– Люди здорові?

– А що їм зробиться? Тут же не війна, а санаторій.

– А де ви живете?

– Ми по краю острова викопали вісім бліндажиків з розрахунку на чотирьох бійців кожен. Так би мовити, і житло, і близька кругова оборона.

– Коли ж ви все це встигли?

– Наказ, товаришу підполковник.

– Дайте своїм людям три доби цілковитого відпочинку і самі теж відпочиньте як слід.

Будницький мовчав.

– Ви чули, що я сказав? – суворо спитав Марков.

– Чув, товаришу підполковник, – скучним голосом відповів Будницький. – Але сьогодні половина моїх бійців стежки зубрить. – Побачивши на обличчі Маркова подив, комендант пояснив: – Вони з провідником вивчають усі підходи до острова. Між іншим, мої бійці все питають, коли на операції підемо.

– Настане час – підете, – сухо відповів Марков, сердячись на себе за те, що не може знайти правильного тону розмови з комендантом.

Нам же тепер ніби й робити нічого, а кругом – війна, – продовжував Будницький.

– Усім роботи вистачить, коменданте, ще пожаліти попроситесь. А поки що все ж відпочивайте, – засміявся Марков і пішов до землянки…

Розділ 5

Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів – далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях бійців частенько факти прикрашувалися уявою. Але Будницький цьому не перечив. Він вважав, що на перших порах такі, як він казав, «вільні рапорти» навіть корисні: слухаючи їх, люди переконувались, що ворог не такий страшний, як спершу здавалося. Проте, давши своїм бійцям висловитись, Будницький кликав до себе старшого по групі і, розкривши перед ним свій гросбух, казав:

– Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…

Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.

Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, – це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.

Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.

На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.

– Здоров будь, земляче! – привітно сказав він.

– Здрастуйте, – обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.

– Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?

– Не лічив, – похмуро відповів чоловік.

– Мені не лік потрібен, – сумно й докірливо сказав Савушкін. – Я свою рідню шукаю.

– А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?

– Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, – журно сказав Савушкін. – Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.

– Жінка пропала… – повторив чоловік. – У людей усе пропало і то не шукають.

Вони помовчали.

– А німці в селі є? – ніби між іншим поцікавився Савушкін.

– Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. – Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. – Наш старший поліцай пан Ферапонтов.

– Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? – спитав Савушкін.

– Цей усе знає,– посміхнувся чоловік.

Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.

– Здрастуйте! – ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.

– Ну-ну, а що далі? – буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.

Савушкін розповів, що привело його в селище.

– Документ у тебе є? – низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.

– Аякже, ось! – Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.

– Зайди до хати, – сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.

Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті – недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.

– Тек-с… – сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. – То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?

– Атож! Де пішки, де підвезуть. – Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: – Діточок жаль.

Ферапонтов пирхнув.

– Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. – Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: – А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, – добродушно базікав Ферапонтов.

– На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.

– А гроші платять?

– Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? – жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:

– А гроші платять?

– Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? – жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:

– Як подивишся – прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню – сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… – Він знову розсміявся. – Ну, а як у ваших краях, спокійно?

– А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.

– Ач які,– здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. – А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?

– У нас не чутно, – в тон йому сказав Савушкін.

– А в нас, брат, і чутно, і видно. – Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу на плече Савушкіну і вів далі: – Еге… Позавчора міст на шосе геть знесли. Недавно ешелони з бензоцистернами перекинули і запалили. Ото кіно було! За десять верст видно. Ну й народ, зразу ніби його підмінили. Учора ввечері в одної удовиці теля забирали, то вона так почала погрожувати, що довелося її прикласти до землі-матінкп. Або ось сусід мій, Малахов, ти до нього, я бачив, підходив. Він же спить і в сні на мене зубами клацає. Ми в нього і мотоцикл забрали, і мебельку витягли. А головне, він тут при славі був, врізав по-стахановськи на дорозі. А тепер нуль без палички. Тому-то і злиться. Ну, нічого, нічого, бо він упокориться, або фріци до нього доберуться.

– В цьому роді в нас робота чистіша, – пошепки, теж довірливо сказав йому Савушкін. – У госпіталі добра своїм не робиш, але й зла їм теж не чиниш.

– Які вони мені свої? – раптом скипів Ферапонтов. – Я через цих своїх двічі на небо крізь грати дивився. Що мені, за це добром їм плаити, чи що? – вигукнув він і одразу прив'яв, запустив руку під ослін і, як фокусник, витяг звідти пляшку горілки. – Не хочеш?

– Як це не хочу… – посміхнувся Савушкін, розглядаючи пляшку. – Диви, «московська»! Відколи почалася війна, не бачив!

– На неї не дивитися треба, – сказав Ферапонтов, наливаючи горілку в замацану руками гранчасту склянку. – Пий, я вже похмелився.

Савушкін випив, закусив огризком сала і подумав, що він уперше в житті видудлив одразу майже повну склянку горілки. По тілу розливалося тепло, в голові зашуміло.

– Нелегко після перерви, – сказав він, винувато посміхаючись, і взяв із столу ще шматок сала і скибку хліба.

– Взагалі з цих місць краще податися туди до вас, від фронту далі,– говорив Ферапонтов. – Значить, у вас там, кажеш, спокійно?

– Зовсім.

– Ось подивлюсь, як далі буде, і, якщо побачу, що фріци порядку навести не зможуть, подамся у ваші краї. Підсобиш з роботою?

– А чом би й не допомогти землякові?

– Де там тебе шукати?

– Шукай госпіталь номер три, і все. А там мене кожен знає. Спитаєш Єгора, і зразу покажуть. Ну, спасибі за хліб-сіль. Піду далі шукати. – Савушкін підвівся.

– Іди, якщо хочеш, але марно битимеш ноги. Хіба ж поймеш, куди твоїх закинуло в цьому коловороті? – Ферапонтов встав і подав Савушкіну свою ручиську. – Та вже як надумав – іди…

– Пройду за Борисів трохи і вернуся, – сказав Савушкін. – До побачення, якщо не жартував про переїзд.

– Тут, брат, не до жартів… – засунувши руку в кудлате волосся, похмуро сказав Ферапонтов. – Фріци хитруни, дорогу вони охороняють, а ми – охороняйсь як хочеш. А нас же, поліцаїв, троє на все селище. От і метикуй, які тут можуть вийти оказії…

Із селища Савушкін повернув знову до залізниці. «Можна було без шуму порішити гада», – подумав він. Але наказ Маркова суворо забороняв такі дії.

Перейшовши через полотно, Савушкін незабаром зійшов з дороги і заглибився в кущі, де на нього чекали бійці супроводу. Вночі вони повернулися на базу…

Марков уважно вислухав розповідь Савушкіна про цю першу розвідку. Все здавалося важливим. І те, що в селі нема німців, і те, що поліцай Ферапонтов уже боїться. 1 те, що поблизу почав діяти якийсь партизанський загін, а явно патріотично настроєний залізничник чомусь сидить у селі. Все це може згодитися…

У Маркова нагромаджувалося все більше невідкладних питань до секретаря підпільного обкому партії товариша Олексія, але зустріч з ним відкладалась і відкладалась. І хоч Марков прекрасно розумів усю складність організації зустрічі, а все ж нервував…

Глибокої ночі Маркова розбудив Будницький:

– Чи, товаришу підполковник! Велике порушення дисципліни і режиму секретності! – тривожно промовив Будницький і показав на старшину Ольховикова, що стояв біля дверей, – юнака богатирського зросту, про якого бійці говорили, що він добрий, як дурне теля, а здоровий, як бик у соку.

– Що там у вас? – Марков встав і пройшов до збитого з дощок стола.

– Старшина Ольховиков, доповідайте, – напруженим голосом наказав Будницький, а сам відійшов убік.

Ольховиков переступив з ноги на ногу, потім ступнув крок уперед і виструнчився, майже впершись головою в стелю землянки. В цей час Марков засвітив лампу і побачив, що все ліве плече старшини в крові.

– Ви поранені? – спитав Марков.

– То не моя кров, – прогудів Ольховиков. – То кров…

– Доповідайте по порядку, як слід! – перебив його Будницький.

Ольховиков глянув у стелю і заговорив м'яким баском:

– Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…

– Відставити непотрібні подробиці! – крикнув Будницький.

– Єсть відставити непотрібні подробиці,– мов тиха луна, повторив Ольховиков. – Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, – він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.

– Ви що, забули, який, у нас режим? – суворо запитав Марков.

Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.

– Чому забув?

– Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, – сказав Будницький. – Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.

– Значить, так… – Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: – За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна – карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, – Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. – Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… – Ольховиков помовчав і додав: – Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.

Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:

– Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?

– Скажу… – Ольховиков знову глянув у стелю. – А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.

– Він ходити може? – запитав Марков.

– А чого ж? – посміхнувся Ольховиков. – У нього тільки рука поранена.

– Приведіть його сюди, – наказав Марков.

Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.

Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.

– Як тебе звати? – запитав Марков.

– Коля, – ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: – Коля, прізвище – Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.

– Хто твої батьки?

Мама – лікар, а батько – танкіст.

Де вони?

– Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша ходила до міста, так там і будинку нашого нема.

– Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?

– Не буде, – тихо відповів Коля.

– Її, товаришу підполковник, убили, – пояснив Ольховиков. – І її доньку теж. І все це у нього на очах.

– Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, – швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.

– Гаразд, подумаємо, – сказав Марков і повернувся до Будницького. – Влаштуйте його.

– Він у мене буде, – занепокоєно прогув Ольховиков.

– З вами розмова буде окрема, – сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.

Отак і з'явився на базі Коля Куканов.