Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 53

Перші два дні Кравцова допитував слідчий гестапо Штіх. Кравцов знав його в обличчя, не раз бачив на нарадах, але ніяких спільних справ у них ніколи не було, і допит був їхньою першою розмовою. Штіх був маленький на зріст, взуття носив на високих каблуках; щупленький, він шив собі кітелі з високими ватяними плечима і підкладкою на грудях, носив окуляри з товстими скельцями, через які його очі здавалися неймовірно великими. Коли він скидав окуляри, на його обличчі з'являвся вираз дитячої безпорадності. Все це Кравцов встиг помітити в перші ж хвилини, коли його привели, і Штіх, не починаючи допиту, поважно, але явно без потреби довго перекладав на столі якісь папери.

Цілу ніч, проведену в одиночній підвальній камері, Кравцов не спав. Спочатку він обмірковував можливі причини свого арешту. Потім, переконавшись, що він надто мало знає для того, щоб скласти логічну картину подій, почав тренувати пам'ять по своїй версії. Це виявилося дуже до речі. З часом версія в якихось своїх дрібних деталях почала забуватися, а допит же саме з цього й почався.

Штіх ще раз переклав напери на столі і сказав:

– Спочатку я попрошу вас розповісти, як і чому ви стали нашим співробітником. Прошу говорити повільно, я мушу записати. – Він струсив авторучку, пальцем лівої руки притис до перенісся дужку важких окулярів. – Прошу.

Кравцов розповів усю свою версію, розповів грунтовно, з багатьма деталями; він розповідав з такою інтонацією, яка немовби казала слідчому: «Ось, дорогий мій, що зі мною було, що мені довелося пережити, а коли я знайшов, нарешті, місце в житті, мене арештовують як найпослідущого бандита». Розповідь Кравцова тривала понад годину. За цей час Штіх лише два чи три рази підвів на Кравцова збільшені скельцями очі. Він детально і старанно записував те, що казав Кравцов, лише зрідка кидав «не поспішайте» або «далі»… Коли Кравцов перейшов до розповіді про те, як він вступив до гестапо, Штіх підняв руку:

– На сьогодні досить! – сказав він з виглядом людини, яка добре й корисно попрацювала, і викликав конвойного.

Кравцов вирішив, що слідчому для початку було доручено записати те, що було версією його життя. Очевидно, вони будуть намагатися знайти суперечності між тим, що він казав раніше і тепер…

На другий день Штіх поводився дещо інакше. Був менш офіціальний і більш людяний. Запропонував курити і всім своїм виглядом давав зрозуміти, що сьогодні вчорашнього диктанту не буде. Він навіть не дістав з кишені ручку.

– Ви повинні зрозуміти, пане Конопльов, – сказав він після солодкої затяжки сигаретою. – Сталася подія, яка вимагає від нас максимальної настороженості. Те, що оберштурмбанфюрер Клейнер з тактичних міркувань вирядив більшість офіцерів у казино і саме того вечора і тієї години стався вибух, не може не наводити нас на найгіркіші припущення.

– А саме? – насмішкувато спитав Кравцов. – Наприклад, що я висадив у повітря казино або щось на зразок цього?

Штіх розвів своїми короткими ручками.

– Я вам нічого подібного не казав, але необхідність переконатися у відданості всіх наших співробітників не німців все ж виникла, і вона цілком природна. До речі, ви знали, що полковник вирядив наших офіцерів до казино?

– До речі, не знав. Полковник зі мною про це не радився.

– Отже, відкинувши недоречний у даній ситуації гумор, ви про це нічого не знали?

– Абсолютно нічого. Я того дня не виходив із своєї кімнати, чекаючи нічної операції.

– З ким з німецьких працівників ви дружите?

– Ні з ким.

– Аз російськими?

– Ні з ким.

– Яке враження справляє на вас Булочкін?

Кравцов відповів не відразу, але думав він у цей час не про Булочкіна. Запитання Штіха наводило на думку, що вони арештували не тільки його і, якщо вони перевіряють навіть такого вірного свого пса, як Булочкін, можна гадати, що арештовано і перевіряють справді всіх російських співробітників гестапо.

– На мене він справляє враження цілком відданої Німеччині людини, – відповів нарешті Кравцов. – До того ж те, що він робить тут, виключає будь-яку думку про його двоїстість. Я певен, що якби росіяни його зловили, вони повісили б його, навіть коли б він сказав, що висадження казино – справа його рук.

– Так, так, це правда, – погодився Штіх. – Але от кажуть, що за гроші, за золото він може піти на що завгодно.

– Тільки не на шибеницю, – посміхнувся Кравцов.

– Ну, а Савельєв?

Йшлося про перекладача реєстратури.

– По-моєму, це літня і тиха миша.

– А про що ви вранці після вибуху говорили з цією мишею і Булочкіним на сходах?

– Про що вони там говорили між собою, я не знаю. До речі, там був ще Насєдкін. Я ж підійшов до них і спитав, чи не знають вони, чому нас не пустили на нараду до полковника Клейнера, але вони нічого не знали.

– А все-таки, що вони вам відповіли?

Кравцов знизав плечима.

– Булочкін, пам'ятаю, сказав, що він піде чистити пістолет, готувати, так би мовити, знаряддя виробництва, і пішов. А Савельєв боявся, що за вибухи позносять голови з нас, росіян.

– Усе? – Штіх не спускав з Кравцова своїх збільшених очей. – Згадайте краще… Савельєв сказав щось іще.

Кравцов тепер був певен, що Булочкіна і Насєдкіна уже допитали і, очевидно, Насєдкін дав якісь свідчення про те, що казав на сходах Савельєв.

– Так, Савельєв на підтвердження своїх побоювань сказав, ніби Клейнер зажадав, щоб йому дали особові справи всіх російських співробітників.

– От, от, це дуже важливо, – пожвавився Штіх. – Як ви розцінили це повідомлення?

– Як цілком вірогідне.

– Я не про те. Чи не відчули ви, що Савельєв немовби подає вам сигнал тривоги?

– Звичайно, нічого приємного в його повідомленні не було, – відповів Кравцов, – але для мене особисто тривоги, викликана вибухом, була набагато сильнішою, і тоді я думав тільки про це.

Штіх заговорив майже конфіденціально:

– Так, так, величезне нещастя, багато хто ще не розуміє цього. Ворог підвів голову і на фронті і в тилу – ось у чому справа. Успіхи на півдні і в Криму окрилили комуністів, це природно.

Кравцов внутрішньо посміхнувся: почався зондаж на політичні теми. Ну, чекай же, я тобі зараз покажу!

– А ми тут, у тилу, дещо самозаспокоїлися, – продовжував Штіх розмірковувати вголос. – Не підготувались до неминучого пожвавлення місцевих банд. І опинилися в становищі тих, що обороняються.

– Від своїх, – тихо вставив Кравцов.

– Що ви сказали? – не зрозумів Штіх.

– Ви опинилися в становищі тих, що обороняються від своїх, – голосно сказав Кравцов. – Я вам, пане Штіх, скажу відверто: коли комуністи свого часу посадили мене, невинного, за грати, я не відчував на них такої образи, яка пече мені душу зараз. У тій несправедливості по відношенню до мене все ж була якась логіка. Мені казали: директор магазину відповідає за все, що твориться в його магазині, в тому числі й за злодіїв, які орудують поряд з ним. А тепер мене садять за грати і кажуть: ворог підвів голову, комуністи діють, а тому, будьте ласкаві, сідайте за грати. – Кажучи це, Кравцов розпікав себе і бачив, що його істерика справляє враження на слідчого. – Навіщо ви мені говорите про південь і про Крим? Я не військовий спеціаліст, але я розумію, що значення якогось там Криму в такій війні дорівнює нулю. Ну, потіснили нас ще на півдні, ну то й що ж? А хіба велика армія Німеччини не тримає в своїх руках усі ключові позиції Рад? Хіба ми втратили віру в геній фюрера? Хіба наша віра розрахована була тільки на час, коли в нас самі перемоги? – Тепер Кравцов майже кричав в обличчя слідчому. – Головне, все це кажуть мені, для якого, як і для того ж Булочкіна, немає вибору долі за будь-яких, найважчих умов! Що ж, може мені час опам'ятатися і йти назад до комуністів? Можливо, ви ще дасте мені з собою мотузку, на якій вони мене повісять? Чи ви вважаєте, що мене врятує те, що ви садили мене за грати?

В кабінеті досить довго панувало мовчання, потім Штіх викликав конвойного і, скинувши окуляри, чітко, ніби рапортуючи, промовив:

– Я, пане Конопльов, виконував наказ не чийсь, а оберштурмбанфюрера Клейнера. Прибережіть свою злість для нього.

Кравцова відвели в камеру і до вечора його більше не турбували. Сьогоднішнім поєдинком з Штіхом він задоволений, вважав його виграним.

Вранці по нього ніхто не прийшов. А серед дня Кравцова випустили і відвели до кабінету Клейнера. Там, крім нього, були обидва його заступники, Грюнвейс і слідчий Штіх. Клейнера важко було впізнати, так за ці дні він змарнів і побляк. Кравцов уперше бачив його в пом'ятому кітелі і без хреста на шиї.

– Наказ про ваш арешт я відмінив, – стомлено оголосив Клейнер, не дивлячись на Кравцова. – Але на попередній роботі тут, в апараті, ви не залишитесь. Вас переведено в розпорядження штабу зондеркоманди CС. Все.

Кравцов виструнчившись стояв посеред кімнати і їв очима оберштурмбанфюрера. Їхні погляди на мить зустрілися.

– Ви хочете щось сказати? – недбало спитав Клейнер.

– Тільки те, що на новому місці я буду працювати так само добросовісно, як тут, – відрубав Кравцов. – Куди мені належить з'явитися?

– Пройдіть до мого ад'ютанта, він усе вам скаже.

З дивана підвівся Грюнвейс.

– Але спочатку ви здасте мені ваші справи.

– Пане оберштурмбанфюрер! – схвильовано звернувся Кравцов до Клейнера. – Дозвольте мені подякувати вам за все, що ви для мене зробили. Якщо коли-небудь я буду потрібен вам, – вважатиму за честь виконати будь-який ваш наказ.

– Гаразд, гаразд, – збентежено промимрив Клейнер і рукою показав, що Кравцов може йти.

Разом з Грюнвейсом Кравцов зайшов до свого службового кабінету. Все, що лежало в столі і шафі, було вивалене купою на столі.

– Я тут уже попрацював, – розсміявся Грюнвейс, сідаючи на підвіконня.

– Що від мене вимагається? – сухо спитав Кравцов.

– У мій відділ передається ваша агентура. Шушваль мені не потрібна. Відберіть кращих, їхні матеріали. Скільки вам треба на це часу?

– Не знаю, – сухо відповів Кравцов, дивлячись на купу паперів.

– Загалом ось так. Я зайду через годинку.

Кравцов попрацював усю другу половину дня. До вечора був готовий список агентів і підібрані їхні донесення. Майже нічого ці матеріали гестапо не дадуть.

Приймаючи список, Грюнвейс сказав насмішкувато:

– Список глухих і сліпих… – Помітивши нерозуміючий погляд Кравцова, він пояснив: – Коли б це було не так, вони зобов'язані були вивести нас на адреси бандитів. Легко сказати, тридцять п'ять пар очей і вух!

– Не забудьте, пане Грюнвейс, що саме за даними моїх агентів, – ображено сказав Кравцов, – ваші оперативні працівники під час першої нічної операції вийшли на найрезультативніші адреси, і, якщо там не було зловлено бандитів, це вина не моя. А те, що вони там були, – це факт.

– Правильно, – погодився Грюнвейс, – скажу вам по секрету, саме це вас і врятувало від значно більших неприємностей. Нічого, Конопльов! Я раджу вам відзначитися в зондеркоманді, там для цього є великі можливості. Я взагалі впевнений, що бандити базуються не в місті, а в лісах і селах. Якщо ви там добудете бандита, який хоч кінчиком мізинця брав участі у диверсіях, і доставите його живим сюди, Клейнер зніме з себе Залізний хрест і почепить його вам. Ви б бачили, яку він шифровку одержав від Гітлера і Кальтенбрунера! Загалом знайти бандита, причетного до вибухів, для Клейнера справа честі. Дійте, Конопльов, у цьому напрямі і вважайте, що журавель в руках. Тільки не робіть там дурниць, які робили тут.

– Тобто? – звів брови Кравцов.

Грюнвейс засміявся.

– Я ніколи не забуду того знаменитого ревю: пан Конопльов і його коштовний подарунок німецькій армії, кінокамера, оплески. – Грюнвейс презирливо поглянув на Конопльова. – Всі ми сміялися з цієї комедії, а з вас – особливо. Група наших офіцерів хотіла затягти вас до казино і поговорити з вами по щирості про ваші скарби. Але потім вирішили, що з таким ідеалістом подібні справи мати небезпечно. Побіжите ще, чого доброго, до Клейнера… – Грюнвейс наблизив до Кравцова своє бугристе обличчя. – Ну і що вам це дало? Що? Вас звідси викинули, та й сам головний режисер ревю, Клейнер, також висить на ниточці: подми – порветься. Не за ту струну, Конопльов, ви тоді смикали, не за ту… – майже сумовито закінчив Грюнвейс.

Розділ 54

З тієї неділі, коли вчинено диверсію, Марков працював з граничним напруженням. Він знав, що паніка, яка виникла серед гітлерівців одразу після диверсії, зміниться оскаженілим терором. Підпільний обком зробив усе, щоб контрудар гітлерівців викликав менше втрат. У ці дні дві партизанські бригади почали рейд з півночі на південь, знищуючи на своєму шляху фашистські гарнізони в селах. Гітлерівці змушені були перекинути з міста в ті райони полк військ СС і два словацьких батальйони. В самому місті оголошено особливий режим. З настанням темряви заборонялося з'являтися на вулицях. Провадились безперервні облави, поголовні арешти; в рові за міським стадіоном щоночі розстрілювали ні в чому не винних людей.

Рота есесівців уночі оточила будинок, де базувалися бійці Будницького. Їх було там дев'ятеро. Відбувся справжній бій, і лише двоє, в тім числі Будницький, зуміли вирватися з оточення.

У Рудіна поки що було відносно спокійно, але Марков хвилювався і за нього.

Увечері боєць Будницького, який ходив на зв'язок з Бабакіним, приніс тривожне повідомлення. Вчора до Бабакіна мав прийти Кравцов, але не з'явився.

Перед самим світанком Галя Громова прийняла термінову радіограму від Старкова.

«Необхідно завчасно подумати, як перешкодити вивезенню гестапівських і сатурнівських архівів під час відступу гітлерівських військ. Завдання вкрай важливе. На його виконання треба переключити Савушкіна, який тепер вільний, і групу Будницького. Продумайте, як використати допомогу партизанів і підпільників. Проект свого плану передасте мені і товаришеві Олексію. Диверсії на заводі краще не робити, а, навпаки, вжити всіх заходів по збереження заводу і не дати ворогові вивезти обладнання. Події у вашому напрямку розпочнуться найближчим часом. Привіт. Старков».

Марков думав. Радіограма повернула його від хоча й немалих, та все ж окремих тривог до головної його мети і завдання. Скористатися Caвушкіним він уже не міг; ще три дні тому його було перекинуто до партизанської бригади. Сьогодні вранці виведено з міста і бійців Будницького. У місті поки що залишався тільки Будницький, але після загибелі Клави він був у такому стані, що Марков побоювався доручати йому які-небудь справи.

Увесь наступний день Марков виконував вказівки Москви. З заводом усе складалося нібито добре. Виявилося, що підпільники, які там діяли, встановили контакт з інженером чехом, і це набагато полегшило виконання завдання. Важче було забезпечити операцію, націлену на архіви «Сатурна» і гестапо. Зараз перекидати партизанський загін до дороги, якою невідомо коли пройде колона машин «Сатурна», було б недоцільним витрачанням бойових сил. Домовилися, що загін вирушить до дороги за першим сигналом Маркова. Але чи зуміє Рудін своєчасно повідомити про евакуацію «Сатурна»?

Настав ще один вечір. Про долю Кравцова, як і раніше, нічого не було відомо. Тільки що повернувся боєць Будницького: «поштова скринька» Бабакіна була порожня. Повертаючись назад, уже неподалік від бази, боєць наткнувся на групу есесівців.

– Просто щастя, просто щастя! – нервово повторював боєць, розповідаючи про це Маркову. – Вони виходять з-за рогу. До мене їм п'ятдесят кроків, не більше. Але я опинився перед відчиненою хвірткою у двір. Просто щастя! А там город і лаз до сусіднього двору. Звідти я вискочив на паралельну вулицю і кулею сюди. Просто щастя!

– Ви не стріляли? – спитав Марков.

– Ніби ні…

Глуху тишу підвалу порушив звук, що долинув з головного входу. Марков прислухався і крикнув до Колі, щоб він подивився, хто там іде.

Йшов, безперечно, свій. Ось і умовний стук у далекі двері. Коля побіг відчиняти і невдовзі повернувся з бійцем Ричковим, який разом з напарником ніс нічну вахту по охороні бази.

– Щось не гаразд у яру, – доповів Маркову Ричков. – Хвилин двадцять тому туди пройшли п'ятеро гітлерівців з собакою. Тепер вони там нишпорять. Чутно, як гавкає собака, а вони лаються. Другий пост, що в яру, звичайно, себе не виявляє. А п'ять хвилин тому один з тих гітлерівців, що пройшли до яру, побіг назад у місто. А що як вони виявили лаз і послали по підмогу?

Марков швидко прийняв рішення: не чекати, постаратися випередити події. Треба відійти на резервну базу. До цього всі давно готові. Кожен взяв свій вантаж. Марков надів рюкзак з найважливішими документами. Всі перевірили зброю. Давно розроблений і вивчений кожним розпис переходу на резервну базу вступив у дію.

– Ідемо відомим маршрутом, – сказав Марков. – На випадок якогось ускладнення в дорозі за моїм наказом розділяємось, і кожен пробирається своїм маршрутом.

Коля дочекався, поки всі вийшли в коридор, а потім разом з Ричковим вони включили вибуховий механізм міни на п'яту годину ранку і, погасивши каганець, побігли наздоганяти своїх.

Біля виходу з руїн їх зустрів другий боєць охорони, Ліднєв.

– По-моєму, вони знайшли штольню, – прошепотів він Маркову. – Всі звуки долинають з того місця.

– Проберіться до поста в яру, – наказав йому Марков. – Нехай знімаються звідти і обхідним шляхом ідуть на нову базу. Все пам'ятаєте?

– Так точно, пам'ятаю.

Ліднєв зник у кущах перед яром.

Маршрут до резервної бази був заздалегідь старанно розроблений і перевірений. На ньому було лише одно особливо небезпечне місце – міст через залізничну вітку. А втім, небезпека була всюди, адже місто, як і раніше, було забите солдатами, і безперервно відбувалися облави.

Вони перебігли вулицю і пішли вздовж міської околиці. Йти було дуже важко: на городах після дощу між грядками стояла вода, земля була грузька, липла до ніг.

Коли проминули перший город, позаду, там, де була залишена база, почулася безладна стрілянина. Марков тривожно подумав: а що як туди прийшли на зв'язок Рудін або Кравцов? Так чи інакше, він уже нічого не міг зробити. Він прискорив крок, і весь ланцюжок людей заспішив слідом за ним.

Перетнули парк біля собору, пройшли глухим провулком до набережної і далі рухались під береговим урвищем. Там, де річка робила крутий поворот і виходила з міста, вони піднялись на укіс, пройшли вздовж тину, що огороджував ринок, потім повернули ліворуч, у глухий провулок, в кінці якого і був вихід на залізничний пішохідний міст. Там Марков зупинився, зачекав, поки ланцюжок підтягся, і швидкими кроками попрямував уперед. Коли вони вже пройшли півдороги до мосту, кроків за двадцять позаду них з воріт вийшли четверо гітлерівців. Ніч була темна, і ті, мабуть, лише почули кроки, що віддалялися.

– Хальт!

Цей окрик у глухому тихому провулку пролунав гучно, погрозливо.

Марков вирішив скористатися з темряви і, притискуючись до стін будинків, побіг до просвіту, що виднівся попереду – там провулок виходив на пішохідний міст. Тільки б перейти міст, а там відразу рятівний лікарняний парк.

– Хальт! – кричали позаду, і чути було стукіт важких солдатських черевиків.

Коли Марков вибіг з провулка і став підійматися на пагорб перед мостом, ззаду пролунали постріли.

– Скоріше, скоріше! – крикнув Марков.

Спочатку гітлерівці стріляли ліниво: дали дві-три короткі черги з автоматів. Але коли вони в просвіті провулка побачили силуети втікачів, вогонь їх став активним.

Коля біг останнім, і тому, коли він упав, це помітили не відразу. Відсутність Колі помітив боєць Рнчков, який біг попереду нього.

– Хлопець відстав! – крикнув він і кинувся назад.

В цей час усі інші вже перебігли міст. Гітлерівці вискочили з провулка. Одразу ж хльоснули два пістолетних постріли, і один з гітлерівців закричав не своїм голосом. Ричков дав по них довгу чергу з автомата. Він уже бачив Колю, який сидів край доріжки. В руках у нього був пістолет. Ричков підбіг до нього і, користуючись тим, що гітлерівці від його черги сховалися в провулок, схопив Колю за руку і потяг до себе.

– Хутчіш, хутчіш! Ти що, здурів?

– Нога! – застогнав Коля.

Ричков підхопив його на руки і побіг через міст. Коли він піднявся на горб мосту, гітлерівці відкрили шалений вогонь. Ричков відчув тупий удар у ліве плече, мало не впав, але все ж втримався на ногах і не переставав бігти. Його вже не видно було з-за горба мосту. Пробігши ще трохи, він метнувся вліво і клубком, пригорнувши до себе Колю, скотився вниз з укосу, там схопився на ноги і, добігши до невисокого кам'яного муру, що оточував лікарню, перепалив через нього Колю і перемахнув сам. І раптом відчув страшенну слабість. Коля лежав поряд і тихо стогнав. За муром чулися голоси і тупіт ніг. Гітлерівці зупинились і почали про щось сперечатися. Очевидно, сперечалися вони про те, куди поділися втікачі. Якраз тут, біля лікарняного муру, дорога поступово відходила праворуч, до зовсім близького лісу. В гомоні німців Ричков розібрав лише одне зрозуміле йому слово – «партизан». Очевидно, німці вирішили, що партизани пішли в ліс, і; погелготівши ще кілька хвилин, повернулися до міста. Коли їхні кроки стихли, Ричков, подолавши слабість, встав, підняв на руки притихлого Колю, хотів узяти його на спину, але гострий біль ножем проткнув плече. Тоді Ричков зняв з шиї автомат, ремінь від нього просунув Колі попід руки і потяг його волоком.

Біля корпусу лікарні його зустрів боєць, якого послав Марков. Вони вдвох понесли Колю в глиб лікарняного парку.

Резервну базу було обладнано в підвалі лікарняного моргу не випадково. Гітлерівці ніколи не заходили всередину моргу, завжди переповненого трупами. Крім того, з тієї частини підвалу, де містилася резервна база, був підземний хід, що вів у підвал лікарняного корпусу для інфекційних хворих. Цей корпус гітлерівці також обминали. А Марков і його люди у разі необхідності могли перейти в інфекційний корпус, де зв'язаний з підпіллям лікар покладе їх на койки, ніби хворих.

У низькому, пропахлому карболкою підвалі блимав чахлий каганець. Людські тіні шарахались по косих стінах, що блищали од вологи. Біля каганця на підлозі сидів Марков. На руках у нього помирав Коля. Все, мабуть, сталося так: спочатку його було поранено в ногу. Хлопчик відповз на край доріжки і, очевидно, вирішив дорого віддати своє життя, але встиг зробити лише два постріли з пістолета. А потім, коли Ричков уже ніс його, друга куля влучила Колі в шию біля хребця. Зараз він був непритомний. Трохи далі Галя перев'язувала Ричкову розпанахане кулею плече. З-за його спини вона час від часу позирала на Колю, і по її обличчю текли сльози,

Підземним ходом з інфекційного корпусу прибіг лікар – худий скуйовджений старик. Ніби стомившись взагалі будь-чому дивуватися, він незворушно оглянув Колю і швидко сказав:

– Тут усе. Хто ще?

Йому показали на Ричкова.

Розмотавши зроблену Галею перев'язку, він оглянув рану.

– Забинтуй! – наказав він Галі і, підводячись з колін, спитав: – Хто тут головний?

– Я, – глухо відповів Марков.

– Хлопчика за годину, не пізніше, піднімете в морг і покладете з лівого боку. Там лежать діти. А цього, – він кивнув на Ричкова, – я завтра подивлюся ще. У нього нічого страшного.

Не сказавши більше й слова, лікар зник у чорному отворі підземного ходу. В підвалі стояла така тиша, що чути було, як шипить гніт каганця. Коля вже не дихав, але все ще лежав на руках у Маркова, тіло його відчутно тверділо. Почала схлипувати Галя Громова. Марков різко обернувся до неї:

– Радист Громова, рацію встановлено? Через п'ять хвилин ви повинні слухати Москву.

Марков обережно переклав Колю на підлогу й підвівся.

– Віднесіть Колю в морг, – сказав він бійцям.

Рівно о п'ятій ранку в підвал глухо долинув розкотистий грім вибуху.

– Колишньої бази нема, – тихо сказав Марков. – Остання Колина робота…

Невдовзі прийшли бійці, що несли вахту в яру, і посланий по них Ліднєв. Збуджені, перебиваючи один одного, вони розповідали, що ж сталося в яру.

Перша група гітлерівців з'явилася там, безперечно нічого не знаючи про секретну штольню. Вони спустились відкосом метрів на сто лівіше від лазу і пішли дном яру. Але у них був собака, вони його спустили з повідка, він почав метатися біля лазу і гавкати. Німці підійшли до нього і освітили ліхтариком замаскований вихід із штольні. Вони зрозуміли, що лаз веде в якусь схованку, проте жоден з них в отвір не поліз. Послали одного свого в місто по підмогу, а ті четверо, що залишилися, розташувалися біля лазу і чекали. Потім, чи то їм привиділося щось, чи просто для острашки, вони раптом зчинили стрілянину. Били трасуючими кулями прямо в лаз. Бійці охорони, які бачили все це з другого боку яру, були певні, що на базі вже оголошено тривогу і вживають необхідних заходів, тому вогню по німцях не відкривали, бо це лише посилило б їхню підозру. Але зразу ж до них прибіг Ліднєв, який повідомив, що наші з бази пішли. Бійці вирішили подивитися, що буде далі.

Прибув грузовик, що привіз не менше як двадцять солдатів. Усі вони скупчились біля лазу, світили довкола ліхтариками, приглядалися до слідів. Потім кілька солдатів полізли в штольню. Тоді бійці охорони через яр дали по німцях кілька черг з автоматів. Німці заґелґотіли, швидко розсипалися по схилу і з різних точок, навмання почали стріляти через яр. Бійці охорони були добре сховані в глиняному кар'єрі. Помітивши, звідки німці ведуть вогонь, вони перечекали, поки стрілянина з того боку припинилась, і потім обстріляли помічені цілі. Так зав'язалася перестрілка, що тривала майже дві години, але потім приїхала ще одна машина з солдатами. Німці почали діяти за планом: одні тримали під вогнем яр, а всі інші повзли в штольню. Втративши майже всі набої, бійці охорони залишили кар'єр. На базу вони повернулись без будь-яких пригод…

Двох бійців Марков послав нести дозор біля моргу, а всім іншим наказав лягти спати. Каганець погасили. Густа темрява ніби злилася з тишею кам'яного погреба і, здавалось, придавила людей. Галя Громова намагалася заснути, опершись ліктями на ящик рації і накрившись плащ-палаткою, але спати не могла. Вона весь час бачила перед собою живого Колю, і варто було їй подумати, що зараз він лежить у морзі, серед мерців, як її охоплював такий жах, що вона ладна була закричати. Її душили сльози, але вона боялася, що почує Марков, і зціплювала зуби до болю в скронях. Марков здавався їй зараз людиною, у якої немає серця.

Не спав і Марков. Ніхто не знав, з яким болем він переживав загибель свого юного ад'ютанта. Більш того, він вважав себе винуватцем цієї смерті. Скільки разів повідомляв він Старкова про Колю, про те, що треба б переправити його до Москви, і одразу ж ніби забував про це. Він звик до того, що в довгі години самотності поряд з ним завжди була ця чиста жива душа. Ніхто, крім Колі, не знав, що Марков міг годинами розмовляти з ним про найнесподіваніші речі, відповідати на десятки запитань, які хвилювали хлопчика. Про те, чи є у Гітлера совість. Що там, у небі, далі за найдальші зірки?.. І ось юне життя, яке тільки почало розквітати, обірвалось. І всі плани, що їх будував Марков відносно Колиного майбутнього, про те, що він, напевне, стане хорошим художником, уже ні до чого. Раптом Марков пригадав, що десь на колишній базі залишився альбом з Колиними малюнками. Марков ривком підвівся з підлоги, ніби збирався неайно піти по цінний альбом… Нічого, нічого не лишилося від людини, тільки пам'ять про неї!

В кутку, де була Галя, почулося придушене ридання.

Марков, світячи собі ліхтариком, підійшов до Галі і сів біля неї.

– Не треба, Галю, не треба, – тихо сказав він і, знайшовши руку Галі, міцно стис її.– Не треба, прошу тебе.

– Чому він? Чому він? – хрипко схлипнула Галя.

– Війна, Галю, не вибирає. Це я винен. Гадав, що йти в кінці ланцюжка йому безпечніше.

– Чому він? Ну чому він?

Марков мовчав.

– Боже мій, яка я нещасна! – тихо, з болем мовила вона.

– Ти, Галю, щаслива, – сказав їй Марков. – Дуже щаслива. Ти так гарно розпочала своє життя, тобі багато хто може позаздрити. Дуже багато. Адже ти ще дівчинка, а тут не кожний чоловік вистоїть. Ти, може, ображаєшся, що я тобі доброго слова не сказав за всю твою роботу? Вибач. Але не думай, що я нічого не бачу, не почуваю. Робота така, що серце більше доводиться віддавати іншим. Особливо тим, хто ближче, ніж ми, коло смерті ходить. От загинув Добринін. І одірвався шматок серця. А тепер ось Коля… Ще шматок. Прошу тебе, не плач. Мені дуже тяжко, Галю. Дуже.

– Я не буду, – прошепотіла Галя. – Вибачте.

– А втім, плач. Тільки тихо. Я знаю, від сліз легшає.

– Я одного разу проплакала цілу ніч, а легше не стало.

– Це коли тебе хтось обдурив? – тихо спитав Марков, відчуваючи, як Галя потягла руку. – Мені Коля розповідав про це.

Галя вивільнила руку.

– Ви кажете неправду.

– Він знав, що зробив погано. Пам'ятаєш історію з твоїм портретом? Я здивувався, що ти на малюнку сумна. А він сказав, що ти така, коли залишаєшся наодинці з своїми думками. І ось тут у нього й вихопилося… Адже він дуже любив тебе. Не сердься на нього… А того хлопця забудь. Він не вартий тебе.

– Хіба можна на Колю сердитись? – сказала Галя і важко зітхнула.

Вони довго мовчали.

Кілька глухих ударів уривчастими поштовхами відбилися в підвалі. Із стелі посипалось вапно. Марков прислухався і сказав:

– Здається, наші бомблять. Може, серед льотчиків і твій батько. Ось у тебе, Галю, яке щастя. Ти на війні поруч з ним.

Галя знову зітхнула.

– Посвітіть, будь ласка, котра година? Час слухати Москву…