Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», – вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:

 
Белеет парус одинокий
В тумане моря голубом!..
Что ищет он в стране далекой?
Что кинул он и краю родном?..
Играют волны, ветер свищет,
И мачта гнется и скрипит…
Увы, – он счастия не ищет
И не от счастия бежит!
Под ним струя светлей лазури,
Над ним луч солнца золотой…
А он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой!
 

«Немов у бурях спокій є!» – повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.

«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. – Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».

Потім Рудін почав думати про Андросова. Що він зараз робить, про що думає? Вивчивши його словесний портрет, Рудін так виразно уявив собі обличчя і всю постать Андросова, що йому іноді здавалося, ніби одного разу і навіть не раз він уже бачив його.

Загримів засув у дверях, до повіточки ввірвалося тьмяне світло.

– Швидше виходь!

Двоє поліцаїв вивели його на вулицю. Біля воріт школи стояв грузовик, його шофер, товстий німець з вусами на багровій фізіономії, стоячи на підніжці машини, витирав грязюку з переднього скла.

І досі лив холодний дощ. День уже хилився до вечора.

Рудіна підвели до грузовика і наказали залізти в кузов. Слідом за ним до кузова забралися й обидва поліцаї. Вони звеліли йому сісти на підлогу кузова обличчям до задньої стінки, а самі повмощувалися на лаві, яка стояла біля шоферської кабіни. Із школи вийшов лейтенант, передав поліцаям конверт і, не глянувши на Рудіна, пішов.

Шофер сердито хряснув дверцями кабіни, машина рвонула з місця і помчала селом, розкидаючи фонтани грязюки.

Рудін подумав, що зараз його вивезуть за околицю і там розстріляють. Але ні, машина, не знижуючи швидкості, мчала все далі й далі.

В сутінках попереду окреслилося велике місто, те саме, куди так рвався Рудін. Машина різко загальмувала. Шофер виліз на підніжку і, заглянувши в кузов, почав по-німецьки кричати поліцаям, що далі він їх не повезе, що звідси до табору найближче, що, нарешті, він водить не пасажирський автобус, а військову машину і в нього є свої справи. Лихий його попутав, коли він послухався того сухореброго лейтенанта.

Рудін бачив, що поліцаї його не розуміють, і сказав їм: шофер вимагає вилазити, бо звідси до табору найближче.

Поліцаї занепокоїлись. Вони, виявляється, не знали, де табір. Рудін сказав це шоферу. Той став лаятися ще гірше. Він, німець, знає, а вони, російські свині, не знають власного хліва! Рудін і це переклав поліцаям. Ті відповіли шоферові лайкою по-російськи. Зав'язалася гаряча перепалка. Рудін уже не встигав перекладати, лише слухав, ледве стримуючи сміх.

– Он ваш табір! – втомившись від лайки, уже спокійніше промовив шофер, показуючи до неблизького залізничного насипу, на якому стояв довгий товарний состав. Шофер звернувся до Рудіна: – Переклади їм, що треба тільки перейти залізницю, і одразу ж – табір, який їм потрібен.

Поліцаї злізли з грузовика і наказали злізти Рудіну. Машина помчала, обляпавши їх грязюкою.

– Іди! – мляво сказав Рудіну поліцай.

Вони прямували розкислим лугом, що аж чавкав під ногами. Поліцаї матірщиною лаяли шофера.

– Наче це нам потрібно, а не їм, – з лайкою сказав один із них.

– Що це за табір? – не повертаючись, спитав у них Рудін.

– Там довідаєшся, – відповів один.

– Санаторій, – додав другий, і вони зареготали.

До насипу добралися, коли вже добре стемніло, але ще треба було обійти довгий товарний состав. По той бік насипу відбувалося щось незрозуміле. Там то спалахувало, то згасало яскраве світло. Чутно було вигуки команд, собачий гавкіт і хитке глухе гудіння.

Вони обійшли состав і почали переходити через колію. Перед ними виросла постать вартового.

– Стій, хто йде? – перелякано крикнув по-німецьки солдат.

– Знову тієї ж! – промовив один із поліцаїв і, показуючи на Рудіна, почав кричати солдатові так, ніби той був глухий: – Ось його… в табір… партизан… у табір.

Солдат вирячився то на Рудіна, то на поліцаїв. Видно, пін зрозумів лише одно слово – «партизан» і тепер не знав, що йому робити.

– Виклич кого-небудь з начальства, – спокійно сказав йому Рудін по-німецьки.

– Зараз. А ти подивись за ними, – також по-німецьки сказав солдат Рудіну і, відбігши на кілька кроків, засвистів у свисток. До нього підбіг другий солдат, вони про щось перемовились, і той, другий, побіг з насипу вниз, а перший вернувся.

– Зараз прийде офіцер, – сказав він Рудіну, видно не розуміючи, хто ж із цих трьох партизан.

Рудін бачив перед собою величезну рівнину, обгороджену високим парканом із колючого дроту. Там шикувалася нескінченна сіра колона. Час від часу прожектори а сторожових вишок обдавали колони, що ворушилися, неправим світлом і вмить гасли. Гавкали собаки. Щось незрозуміле кричав високий голос, підсилений радіодинаміком. Та ось колона хитнулась і рушила вздовж паркана. Прожектори вже не гасли, і їх проміння рухалося вслід за колоною. Тепер Рудін ясно зрозумів, що це колона полонених і що її ведуть до поїзда.

Він не помилився. Коли колона через ворота вийшла и табору, її розвернули вздовж поїзда і після цього зупинили. Почулися слова команди, і колона стала розділятися на частини. Потім полонені пішли до поїзда, кожна група – до свого вагона.

В цей час на насип вибіг захеканий німець з нашивками капрала.

– Що тут таке? – спитав він у вартового.

– Привели до табору якогось партизана, – відповів вартовий і показав на поліцаїв.

Капрал швидко підійшов до них. Поліцаї підштовхнули Рудіна в спину.

– Поясни йому.

Рудін сказав капралові; що він полонений партизан і що його прислали в цей табір.

– Що за нісенітницю ви говорите? – важко дихаючи, вигукнув капрал. – Не могли вас сюди прислати. Цей табір ліквідований. Де документи?

Рудін запитав у поліцаїв, чи є в них які-небудь документи.

Один з них вихопив з-за пазухи конверт і віддав капралові. Той витяг із кишені ліхтарик і, присвічуючи ним, прочитав вийнятий з конверта папір.

– Чортовиння якесь, – пробурчав він, ховаючи папір у кишеню. – Стійте тут, я зараз довідаюсь.

Капрал побіг вздовж поїзда.

Полонені вже залізли у вагони. Рудін бачив, як у найближчий до нього крайній вагон полонені підсаджували своїх охлялих або хворих товаришів. Хтось стогнав голосно, протяжно, і тихий бас ласкаво приказував:

– Потерпи, потерпи, зараз… Стогін затих.

Прожектор з кутової вишки водив своїм променем вздовж поїзда. В смузі світла дощ здавався золотим. Посадка закінчувалась. У деяких вагонах з грюкотом зачиняли двері.

– Скільки наших похапали! – не то з захопленням, не то з гіркотою сказав один із поліцаїв.

До них підійшло двоє офіцерів у довгих чорних клейончатих плащах. Мокрі від дощу, їхні плащі здавалися зробленими з заліза. Капрал показав на Рудіна.

– Партизан – оцей.

Офіцери здивовано подивилися на Рудіна і перезирнулись. Один із них взяв у капрала папірець.

– Присвіти!

Офіцер прочитав папірець і тихо сказав щось другому офіцерові; той кивнув головою. За їхнім наказом капрал привів довгов'язого солдата.

– Цей крайній вагон ваш? – запитав офіцер.

– Так.

– Скільки у вас?

– Сто чотирнадцять чоловік.

– Буде сто п'ятнадцять, для зручнішого рахунку. Посадиш до себе оцього, – офіцер показав на Рудіна.

Солдат уже ступив до Рудіна, але офіцер зупинив його.

– Стривай, ось документи на нього. Здаси їх по місцю прибуття і поясниш, що цю людину взяли в поїзд за моїм наказом.

– Буде виконано, – солдат сховав папірець за відворот пілотки і крикнув Рудіну: – Ну!

Офіцери пішли. У супроводі довготелесого солдата Рудін підійшов до вагона і, вхопившись рукою за край дверей, легко вскочив у вагон. І одразу ж перед самим його обличчям з гуркотом засунулися двері. Непроглядна темрява. Шарудіння тихих голосів, приглушені стогони. В ту ж мить Рудін вирішив діяти. Він мусить втекти – більше ніякого виходу немає. Тільки б не замкнули вагонних дверей. Але якщо їх замкнуть, він зламає заґратоване колючим дротом віконце. Сівши на підлогу, Рудін напружено дослухався до звуків за дверима.

Коли вагон сповнився стукотом коліс, Рудін, ухопившись за край дверей, спробував хоч трохи їх відсунути. Але куди там! Впершись у підлогу широко розставленими ногами, він з усієї сили натиснув на край дверей. Безрезультатно.

Розділ 10

Загін Ольховикова після бою під Нікольським прибував на нову зимову базу. Будницький уже чекав його на лісовій галявині і відразу ж повів Ольховикова до Маркова.

Зігнувшись удвоє, величезний Ольховиков увійшов через низькі двері в землянку і, на всякий випадок глянувши вгору, виструнчився.

– Прибув за вашим наказом. Операція проведена точно за планом. Втрат нема.

– Як Рудін?

Ольховиков знизав своїми плечима борця.

– Що ж я можу про нього знати? Пішов, і все.

– Коли ви його бачили востаннє?

– Коли йшов бій.

– Він вам нічого не казав?

Ольховиков знову підняв свої могутні плечі.

– Не до розмов було. Коли бій став згортатись, я його покинув у кущах.

– Так… – Марков хотів запитати ще щось, але передумав. – Спасибі, ідіть відпочивайте, – сказав він.

Через кілька хвилин Галя Громова передала в Москву шифровану радіограму:

«Операція по первинному виведенню Рудіна на ціль пройшла нормально. Далі нічого невідомо. Рудін почував себе впевнено. Будемо чекати. Привіт. Марков».

Доповівши, що радіограму передала, Галя чомусь не йшла від Маркова.

– Я все зрозумів. Спасибі,– незадоволено сказав Марков.

– Скільки ж часу ми нічого не будемо про нього знати? – тихо спитала Галя.

– Скільки треба буде, – сухо відповів Марков і з вдаваною зацікавленістю подивився на радистку. – А ви що, хочете що-небудь запропонувати?

Галя мовчки повернулась і пішла до своєї комірчини. В землянці було тихо. З тривожним шурхотом за дощаною обшивкою обсипалася підсохла земля. З-за ширми радіорубки долинало попискування рації. Очевидно, Галя, як вона казала, «прогулювалась по ефіру». Але зараз вона не просто так прогулювалась. Настроївши приймач на хвилі, на яких німці звичайно працювали відкритим радіотелефонним зв'язком, вона слухала їхні переговори, сподіваючись перехопити що-небудь про Рудіна.

«Пфеніг, Пфеніг, я – Марка, я – Марка, – монотонно повторював якийсь німецький радист. – Дайте генерацію, генерацію, я вас не чую… – Помовчить з хвилину і знову: – Пфеніг, Пфеніг, я – Марка, я Марка…»

Потім Галя почула, як якийсь німець тренувався в дотепах з приводу морозу: «Не знаю, як ти, а в мене мозок замерз, і я думаю лише про склянку спирту». Низький красивий голос повільно диктував якісь незрозумілі цифри вперемішку з іменами: «Десять. Макс. Двадцять чотири. Крапка, Фелікс, тире. Одинадцять. Анхен. Тире. Сімнадцять. Крапка. Сюди не входить сьогоднішнє зведення. Пвторюю ще раз. Десять. Макс…»

Ні, ні, про Рудіна Галя нічого не почула. А опівночі вона прийняла радіограму від товариша Олексія, котра ще більше стривожила всіх мешканців землянки:

«Маємо інформацію про ліквідацію табору військовополонених біля нашого міста, звідки возили полонених у те місце, яке вас цікавить. Причини невідомі. Радянський лікар, який працював у таборі і з яким ми маємо зв'язок, говорить, нібито полонених цієї ночі вивезли туди, де є зимове приміщення. Привіт. Олексій».

Марков, не роздягаючись, ліг на ліжко і спробував примусити себе заснути. Але це був дивний сон, коли він весь час відчував, що не спить, і водночас бачив якісь невиразні сни… Його вивів із цього стану невгамовний Будницький, якому було наказано прийти, коли він звільниться, і ось о третій годині ночі він нарешті вирішив, що звільнився.

Марков зрадів йому: можна взятися до роботи і таким чином позбутися тривожних і безплідних роздумів. Вони розстелили перед собою детальну карту району.

Доведеться вашим людям ще попрацювати для нашого господарства… – повільно сказав Марков; він ще не отямився від сонного заціпеніння.

– А ми й не думали, що все вже зроблено… – Будницький хазяйським оком окинув землянку. – Стелю будемо укріплювати.

– Підождіть із стелею, – незадоволено сказав Марков. – Тут нова справа. – Нам треба в різних місцях, але обов'язково в лісі і далеко від бази викопати три маленькі землянки. Щоб збивати з пантелику противника, якщо він займеться пеленгацією, ми повинні нашу рацію систематично переміщати.

– Ясно. Вкажіть місця і розмір землянок… – Старшина витяг з-за халяви засмальцьований блокнот.

Будницький пішов.

– Що-небудь нове є? – крикнув до Галі Марков. Ширма ворухнулася і трошки відхилилась.

– Нічого, товаришу підполковник.

…Поїзд з полоненими ішов на захід. Рудін підрахував, що від місця відправки він віддалився не менше як на сорок-п'ятдесят кілометрів. Добре пам'ятаючи карту цієї місцевості, він підрахував, що скоро поїзд повинен проходити через великий лісовий масив. Рудін встав. Роздивитися, що робиться в вагоні, він не міг. За стукотом коліс нічого не було чутно. Рудін ступив крок від дверей, наткнувся на чиєсь тіло. Він нагнувся і, обмацуючи руками людей, що сиділи й лежали, почав просуватися до вікна, що ледь світліло в темряві. Йому довелося залізти на нари. Біля вікна, притулившись обличчям до дротяних ґрат, сидів бородатий чоловік у рваному тільнику. Рудін проліз до нього і трохи відтиснув його од вікна.

– Я грати попробую, – шепнув йому Рудін.

Бородань нічого не сказав, але відсунувся.

Рудін обмацав і оглянув кріплення ґрат. Колючка була прибита цвяхами до дерев'яної рами. Не роздумуючи, Рудін обмотав руку полою піджака, вхопився за центральне сплетіння дроту і з усієї сили рвонув на себе. Зірвані одразу з кількох цвяхів грати обвисли. Ще ривок, і всі грати були в руках Рудіна; він викинув їх у вікно.

– Я з тобою, – горячим подихом, у саме вухо йому сказав бородань у тільнику.

– У тебе е товариші? – запитав Рудін. – Може, вони теж?.. Я виберусь, і хвилин через п'ятнадцять вилізайте ви… Допоможи…

За допомогою бороданя Рудін ногами вперед спустився з вікна і став на карниз вагона. Притиснувшись до тремтячої стіни вагона, відчуваючи пружні поштовхи повітря, Рудін оглянувся. Поїзд ішов у похмурому коридорі лісу. І раптом Рудін побачив поряд недбало зав'язану дротом клямку вагонних дверей. Тримаючись однією рукою за вікно, Рудін розмотав дріт і відкинув клямку. Підтягшись на руках до вікна, Рудін побачив бороданя.

– Я двері відчинив.

– Спасибі…– Бородань зник у темряві вагона, і тут ж мить Рудін побачив, що двері почали відсуватися.

Тепер треба самому стрибати якомога швидше: втеча великої групи полонених може бути помічена охороною поїзда. Рудін уперся ногою в карниз вагона і з силою відштовхнувся. Повітряним вихором його перевернуло в повітрі і відкинуло вбік. Він врізався в густий чагарник і провалився в рівчак.

Поїзда вже не було чутно. Болів обідраний правий бік обличчя. Рудін доторкнувся до цього місця рукою і намацав глибоку подряпину біля вуха. «Гаразд, не біда, – сказав він собі.– Головне – треба негайно тікати якнайдалі від цього місця».

Він виповз із кущів і, звівшись на ноги, кілька разів присів. Ноги були цілі, а от ліва рука тупо нила в плечі. Спробував підняти її догори і мало не скрикнув від різкого болю. Зціпивши зуби, він правою рукою кілька разів смикнув ліву, тамуючи страшний біль. Відчув, як вибитий суглоб став на місце. Біль вщухав. Ліс мовчав, тільки все шумів і шумів дощ. Рудін перейшов через залізничну колію і почав заглиблюватися в ліс. Одійшовши від дороги кілометрів три, він повернув праворуч і пішов паралельно до дороги. Ніякого реального плану дій у нього не було. Ним керувала тільки одна думка: він повинен якомога скоріше знову опинитись поблизу заповітного міста. Він ішов цілу ніч, і коли світанок заглянув у ліс і можна було знайти суху місцинку, розташувався на спочинок.

«Іти далі чи до ночі сховатися? – ось про що думав Рудін, дослухаючись до рівного шуму дощу. – Ні, сидіти не можна. Ще обережніше, але все одно йти. Хоч би там що – іти».

Рудін встав і попрямував далі, напружено стежачи за всім навколо. Але ліс був наче мертвий. За кілька годин дороги Рудін не побачив жодної пташки, і ніщо не говорило про те, що тут пройшла війна.

У другій половині дня Рудін помітив, що ліс рідшає, і незабаром він кінчився зовсім. До самого горизонту тяглася рівнина з дуже рідким чагарником. Отже, він підійшов до залізниці. Чи, може, дорога ще в лісі повернула. У всякому разі першим звуком життя, який він почув тут, на узліссі, був протяжний гудок паровоза, а потім він побачив, як з лісу виповзає поїзд. Значить, знову треба брати ліворуч.

Майже годину Рудін спостерігав рівнину, але нічого підозрілого не помітив. Пройшовши кілометрів зо два узліссям, він вийшов на рівнину. Іти тут було важче, ніж лісом. Розкисла від дощу земля липла до ніг, дощ періщив у обличчя так, що доводилося йти, виставивши вперед плече. А як стемніло, стало ще гірше. Він раз у раз потрапляв у ямки з водою, спотикався, натикався на кущі.

Раптом перед ним виріс чорний силует самітної хати. Пахло димом. Здалека обійшовши хату і не помітивши там ніяких ознак життя, він тихенько підкрався до неї.

– Ти кого шукаєш, чоловіче добрий? – почув він тихий старечий голос із темряви.

Рудін стиснув у руці важку палицю, з якою йшов.

– Дасте води напитись?

– А чого ж не дати? Вода не золото, заходь.

У темряві під хатою щось ворухнулось, і від стіни відділився згорблений чоловік. Рудін підійшов ближче і розгледів дідка, на якому була коротенька солдатська шинеля і шапка, з вухами, що стирчали в обидва боки.

– Тримайся за мене, тут слизько, – попередив дідок, прямуючи до дверей.

У хаті Рудін лишився біля дверей. Дідок, черкнувши сірником, засвітив каганця, зробленого з німецької консервної банки, і озирнувся на Рудіна.

– Чого стоїш? Заходь. Сідай з дороги.

Рудін сів на лаву. Дідок підніс йому відро, в якому постукував корячок.

– Пий на здоров'я.

Рудін жадібно випив повний корячок і зачерпнув ще. Дідок узяв його за руку.

– Стривай, а то, як кінь, сядеш на задні ноги. Їсти не хочеш?

– Хочу.

– Тож-бо, а то п'є і п'є, наче об'ївся чогось… – бурчав дідок, дістаючи щось із мисника. Він поклав перед Рудіним шматок житньої перепічки і поставив череп'яну миску.

– Умочай, там конопляна олія.

Поки Рудін уминав закам'янілу перепічку, дідок мовчки дивився на нього, роблячи беззубим ротом жувальні рухи.

– Звідки ж ти і куди путь держиш? – запитав він, сідаючи поряд з Рудіним. – Війну, чи що, доганяєш?

– Іду, діду, до міста… в справах, – стомлено відповів Рудін. – Спасибі тобі, діду, за те, що нагодував, а от заплатити в мене нічим.

– Хіба з тебе плату хто вимагає? – сердито буркнув дідок.

– Спасибі. Мені треба йти.

– Вроді ж ти й не солдат. Що ж це в тебе за справи, коли кругом війна? Чи ти, може, до нових панів на службу вступив?

– Ні, дідусю.

– То ти партизан? – раптом швидко спитав дідок.

– Ні, дідусю, – відповів Рудін. – А що?

– Та нічого… з цікавості питаю.

– Слухай, дідусю, якщо звідси йти прямо на місто, можу я на німців напоротися?

– Та як тобі сказати? – Дідок, видно, міркував, казати йому чи не казати, але все ж таки наважився. – Якщо підеш верст зо дві стороною від колії, то їх ніби й не буде. Тільки ж вони як ті блощиці – по всіх стінах лазять. – Дідок помовчав. – А партизанів не боїшся?

– Ні, дідусю, не боюся.

– Тоді йди від колії стороною верст на чотири, так тобі буде ще спокійніше.

– Спасибі, дідусю! – Рудін встав. – Як тебе хоч звати?

– Степан, а всі в околиці звуть мене Відьмаком. – Він тихо розсміявся. – Це за те, що я на болоті живу.

– Спасибі, дядьку Степане. До побачення.

– Хай тебе бог береже.

Рудін пішов, як порадив дідок, значно лівіше. Під ногами, як і раніше, чвакотіла розкисла земля, але йти тепер було легше; це, мабуть, тому, що після зустрічі з старим на душі в нього стало трохи світліше…

– Гей, ану, стій! – наказав хрипкий голос із темряви. – Руки, руки підніми, а то не ручаюсь…

Рудін спинився і підняв руки.

Від куща відділилася й наблизилась неясна в темряві людська постать.

– Хто ти?

– Радянська людина.

– Радянськими усі звуться. Відповідай: хто ти, звідки і куди йдеш?

– Це довго розповідати. Якщо ти партизан, веди мене до командира.

– Зброя є?

– Нема.

– Тоді йди он туди і не оглядайся.

Кущі ставали щораз густіші, і незабаром почався ліс. Невідомо звідки біля Рудіна з'явилося ще двоє людей, а коли вони заглибились у ліс кілометрів на три, їх зупинив невидимий вартовий. Один із провідників Рудіна сказав вартовому пароль, і вони пішли далі. Незабаром його ввели в тісну землянку, в якій біля перекинутого ящика сиділи і пили чай двоє бородатих чоловіків невідомого віку. Їхній стіл тьмяно освітлювала підвішена до стелі гасова лампа з закопченим розбитим склом.

Один з бороданів невдоволено поставив на стіл недопитий кухоль чаю.

– Мені сказали, що ти просив вести тебе до мене. Що тобі треба?

– Якщо ви командир загону, я хотів би поговорити з вами віч на віч.

– Ач який! – він підморгнув до другого бороданя. – Це ти кинь, від комісара загону я критися не буду. Кажи, хто ти і чого тобі треба.

– Хай вийде боєць, – сказав Рудін, оглянувшись на партизана, який привів його і тепер стояв біля входу.

– Ну, гаразд, Петрусю, вийди на хвилинку… Ну, я слухаю.

– Ви зв'язані з товаришем Олексієм? – запитав Рудін.

Бородані незворушно дивилися на нього.

– А що?

– Я попрошу вас передати йому радіограму, яку я напишу.

Комісар засунув руку в ящик, біля якого вони сиділи, витяг аркуш паперу і дав його Рудіну.

– Пиши!

Рудін написав: «Повідомте Маркову, що зі мною сталося ускладнення, я був відправлений з ешелоном полонених. Утік. У цей момент перебуваю в… – тут Рудін зробив пропуск. – Знову виходжу на попередню ціль».

– Самі вставте, у кого я перебуваю…

Бородані разом прочитали написане Рудіним, перезирнулися. Помовчали. Командир загону встав.

– Добре. Зараз передам, але до одержання відповіді ти зостанешся тут.

– Залюбки, – посміхнувся Рудін.

Командир вийшов із землянки, комісар запропонував Рудіну поїсти.

– Не відмовився б. За дві доби я з'їв лише шматок закам'янілої перепічки, – сказав Рудін.

– У Відьмака? – посміхнувся комісар.

– У нього.

– Не дивуйтесь. Коли ви були в нього, там були й наші люди.

– Хороша робота, – розсміявся Рудін.

Повернувся командир загону.

– Зараз передадуть.

Тепер із землянки вийшов комісар, але незабаром вернувся, несучи кусок сала і хлібину.

– Чим багаті, тим і раді.

Рудін ще не встиг попоїсти, як радист приніс відповідь на радіограму:

«Ваше повідомлення передано Маркову. Залишайтесь у загоні до одержання вказівок від вашої бази, які ми передамо вам негайно після одержання».

І ще одна радіограма адресувалася командиру загону Нагорному: «Людині, яка зараз у вас, повністю довіряйте і подайте необхідну допомогу. Олексій».