Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 58

В зв'язку з наближенням фронту Будницький дістав наказ вивести свій загін з міста і підключитися до партизанської бригади, яка діяла на одній з магістралей, де відступали німецькі війська.

Вночі Будницький прийшов у підземелля лікарняного моргу. Коли він скинув кепку, Марков побачив, що у нього чуб ніби борошном посипаний.

– Зайшов попрощатися, – тихо сказав Будницький, мнучи в руках кепку.

Вони довго мовчали. Будницький сів, налігши грудьми на стіл, і так уважно розглядав свої покладені на стіл важкі робочі руки, ніби нічого цікавішого ніколи не бачив.

– Усіх своїх відправили? – спитав, нарешті, Марков, хоча все було ясно.

Будницький звів на Маркова важкий погляд.

– Крім загиблих.

– А сам?

– Та ось зараз… – відповів він і раптом без всякого зв'язку з попереднім, очевидно відповідаючи своїм думкам, збуджено сказав: – Страшне заняття – війна! Важко навіть сказати, товаришу підполковник, яке страшне!

– Налякала вас? – сумовито посміхнувся Марков.

– Налякала, товаришу підполковник, – відповів Будницький, серйозно дивлячись на Маркова своїми ясними, печальними очима. – Тільки ви не думайте – не смертю вона мене налякала. Загинути в бою – славна смерть. Я це і бійцям весь час казав і собі, як закон, ставив. Війна страшна своєю сліпотою. Скільки в ній гине людей наосліп, і навіть не розуміють, за що! Я не кажу про Клаву мою – вона все розуміла. Я прямо очима бачу, як вона загинула. В уповільнювачі на кінчику стержня загусла краплина мастила, а вона цього не знає. Бачить тільки, що стерженьок не прокручує механізм. А часу в обріз. І вона висадила в повітря навпрямки, разом з собою. Але вона знала, на що йшла і за що. В бою померла. І я знаю, любив я людину вірну…

Марков, дивлячись на бліде, схвильоване обличчя Будницького, і сам розхвилювався.

– А ці гади прийшли з Європи, – вів далі Будницький. – Хапають на вулиці бабусю і тут-таки ставлять її до стінки. Європа? Підпалюють будинки, і, коли люди вибігають з вогню, вони косять їх з автоматів. А ви чули, як вони вбили мого Льоньку Болотникова?

– Чув тільки, що він загинув.

– Хлопець цей сто разів смерті в зіниці дивився і не здригнувся. Це, між іншим, його сестрі належав будиночок, де ви базувалися. Так ось, Льонька в той свій останній день узяв сестриного хлопчика трирічного, племінничка свого, значить, і пішов з ним погуляти на кладовище. А там два есесівських офіцери горілку пили. Це ми вже потім по всяких слідах встановили, що там було. Ми постріли почули, прибігли, та вже пізно було. Пристрелили вони і Льоню і маленького. П'яні гади! Ну, ми, звичайно, їх прикінчили, та що з того… Ну, як же можна чесно воювати проти такої наволочі? Скажіть мені, товаришу підполковник?

– Ну, а якщо не воювати, Будницький, то вони весь наш народ знищили б, – сказав Марков.

– Я ж не кажу – не воювати. Ви не так мене зрозуміли. Але я весь час думаю, товаришу підполковник, я хочу свою лінію визначити. Ось прийдемо ми скоро в Німеччину. Я ж не зможу стріляти в їхніх старух і дітлахів – совість не дозволить. А злість і лють прямо душать мене! Взяв би й переорав усю їхню країну вздовж і впоперек. Щоб і насіння їхнього не лишилося. За все, що вони натворили на нашій добрій землі… Але ж я не зможу! Я ж розумію, там діти, старики їхні… Та рука не підніметься, не зможу. Вони вбивають наосліп, а я не зможу. От і виходить, що боротьба у нас не на рівних правах. І все ж таки я боюся, мені страшно, товаришу підполковник, що нерви мої не витримають… коли я туди, до них, прийду. А якщо я там зірвусь, я ж себе не вважатиму за людину…

– І все ж ми їм помстимося за все. І за Льоньку Болотникова, і за Клаву, – сказав Марков.

– Я вже про все це, товаришу підполковник, стільки всякого передумав, що аж голова опухла, – з зітханням посміхнувся Будницький. – Ви ж це просто так сказали, щоб мені на душі стало легше? Спасибі.– Він підвівся, взяв зі столу кепку, кинув її на голову. – Гаразд. Треба йти.

Вони попрощалися за руку, але Марков не втримався, притяг Будницького де себе, обняв, і вони тричі навхрест поцілувалися.

– Спасибі вам, Будницький, за все, – сказав Марков, притискуючи його до себе. – За все, за все. Закінчимо війну, ви підете вчитися, обов'язково, а потім добре попрацюєте для Батьківщини. Як працювали тут. До зустрічі, дорогий. Я вас розшукаю, де б ви не були.

Будницький мовчав. І тільки, коли вже виходив, біля самих дверей, обернувся і, показуючи на стіни підвалу, на яких виступила вода, сказав:

– Накажіть, щоб вам сюди піску сухого нанесли. Валиком будете насипати його вздовж стін, він вологу вбиратиме…

І пішов.

На другий день Марков узнав про те, що Рудіна і, очевидно, Щукіна вивезли з міста з евакуйованим «Сатурном». Було незрозуміло, чому вони не втекли. Знаючи Рудіна, він міг пояснити це тільки тим, що, мабуть, йому все ж пощастило зачепитися за групу «Два ікс» і він вирішив довести справу до кінця.

Була невідомою і доля Кравцова. Марков схилявся до найгіршого варіанту – що його або розкрили, або заарештували навмання і в паніці відступу не хотіли з ним морочитися…

Тільки Бабакін і досі сидів у своєму рундуку. За добу тричі Галя Громова викликала його на радіозв'язок, але відповідь була одна: «Ніхто не приходив…»

Тим часом радянський наступ навально розвивався. Наші танкові клини, проламавши фронт, розрізали на шматки гітлерівське угруповання «Центр», вийшли в його тили, вивели за собою моторизовану піхоту і на величезній території утворили той знаменитий слойоний пиріг, коли бої велися в найнесподіваніших напрямках, і тільки загальне переміщення фронту було неухильне – на захід. Втративши керівництво, ворожі дивізії зазнавали великих втрат, гітлерівці тисячами здавалися в полон, швидко комплектуючись у ту сімдесятитисячну колону, яка під конвоєм автоматників через недовгий час пройшла Садовим кільцем торжествуючої Москви.

Ночами, виходячи з підвалу, Марков уже чув віддалений рокіт фронту, що наближався до міста. Вчора навіть видно було його схожі на бліді блискавиці вогненні спалахи.

Вранці Марков, як завжди, насамперед пішов у Галин куток.

– Що-небудь від Бабакіна є?

– Нового нічого. – Вона подала йому бланк радіограми. – Від Старкова.

«За наявними у нас даними, «Сатурн» протягом кількох днів перебував у Мінську. Там він попав під наше активне бомбардування, зазнав значних втрат у людях, можливо, постраждав архів, на місці його стоянки знайдено залишки згорілих автомашин. Чи були там Рудін і Щукін? Учора те, що лишилося від «Сатурна», евакуйовано з Мінська далі на захід, у напрямі Барановичів. Слідом за ним рухається наша людина, але вона поки що не має можливості проникнути в колону «Сатурна». Дістати від неї вичерпні відомості про наших людей не можемо. Чи прояснилася ситуація з Кравцовим? Вважаю, що вам треба поступово виходити з гри. Порадьтеся про це з товаришем Олексієм. Нашу справу зроблено. Повідомте ваші міркування. Привіт. Старков».

Марков прочитав радіограму швидко, звично вловлюючи насамперед те, що йому важливе негайно для справи. Потім ще раз почав читати і ніби вперше побачив і тільки тепер зрозумів слова «нашу справу зроблено». Він і сам знав, що операція наближається до кінця, але, перебуваючи весь останній час у великій тривозі за долю своїх пропалих людей, і гадки не мав, що він може піти з поста.

– Невже їх вважають загиблими? – тихо опитала Галя. Марков подивився на дівчину. Очі в неї зараз були точнісінько такі, як на Колиному малюнку.

– Не треба, Галю… – сказав він і, взявши журнал радіозв'язку, швидко написав у ньому радіограму-відповідь Старкову.

«Вашу останню радіограму взяв до керівництва, але залишаюся на місці до остаточного з'ясування долі своїх співробітників. Марков».

Галя прочитала і подивилась на Маркова повеселілими очима.

– Ви забули написати «привіт».

– Передай і привіт… – буркнув він і дещо поквапливо відійшов до свого столу.

З тої страшної ночі, коли загинув Коля і відбулася їхня розмова, Марков уже не міг ставитися до Галі, як раніше. І взагалі трагічні події останнього часу змусили його признатися собі, що він досі не знав до кінця своїх підлеглих, не вмів з достатньою ясністю побачити в кожному з них людину у всій її особливій складності. Ось і зараз він думав про це. Пригадався йому Добринін. Хіба знав він, що на душі у цього хлопця? Коли підбирали співробітників, Добринін сподобався всім своєю задумливою стриманістю. Начальник відділу, де раніше працював Добринін, так і сказав про нього: «Думаючий хлопець». Ну, а анкета в нього була просто еталон чистоти. А ось тепер, мабуть, ясно, що та задумлива стриманість Добриніна ховала в собі щось інше: можливо, нерішучість, а може, у хлопця просто не було даних для того, щоб уміти самостійно діяти в складній обстановці, і він сам це відчував, не наважуючись, однак, у цьому признатися. Дорікати йому тепер не можна. Він зробив усе, що зміг. А от собі Марков дорікав. Він пригадав, як одного разу, невдовзі після прибуття на острів у Ліговинських болотах, він працював з Добриніним над планом дій резервної точки в селі. Добринін знову став іронізувати над своєю, як він висловився, сидячою долею, і Марков, розізлившись, спитав: «Ви що, хочете, щоб я послав вас замість Рудіна?» Добринін, подумавши трохи, відповів: «Ні, цього я не потягну…» Згадуючи тепер цю розмову, Марков думав: «Коли б я задав таке запитання Кравцову або Бабакіну, вони напевне відповіли б: «Так, хочу». А Добринін відразу одверто признався: «Не можу». Тоді це здалося Маркову зайвою скромністю, а тепер виглядало зовсім інакше. Отже, треба було тоді продовжувати розмову і з'ясувати, звідки у хлопця така, якщо так можна висловитися, рішуча нерішучість на трудне діло. Ще. Будницький славився в нього як сміливий хлопець, гарний командир, умілець на всі руки… І тільки сьогодні він побачив Будницького іншим, побачив, що він думає, страждає…

«Цей урок мені на все життя, – думав Марков. – Адже ми взагалі про свої суто людські взаємини з підлеглими думаємо мало. Більше того, ми часто навмисне уникаємо зближення з ними, вважаємо це зайвим і навіть шкідливим для справи. Як я стурбувався тоді, після нічної розмови з Галею: чи не втратив я в її очах якої частки свого командирського авторитету, чи не зашкодить справі це нове, що раптом увійшло в наші взаємини? До того дійшло, що вранці уникав її погляду, поки не побачив, серцем не відчув, що дівчина поважає мене тепер більше, а головне – щиріше… Ні, ні, розвідник мусить бути тонким психологом не тільки щодо противника, а й щодо своїх же товаришів, поруч з якими він працює…»

Марков ще раз перечитав радіограму Старкова. «От і він не виявив себе чутким психологом. Як він міг подумати, що я можу піти звідси, не дізнавшись про долю своїх бойових товаришів?» Марков розкрив блокнот і склав повідомлення для товариша Олексія:

«Одержав вказівку Москви в зв'язку з закінченням операції припинити діяльність і піти з міста. Думаю тиждень-два все ж залишитися тут і спробувати з'ясувати долю своїх товаришів. Якщо я потрібен тут вам, повідомте. Привіт. Марков».

Відразу ж Галя прийняла відповідь:

«Ваша радіограма не може бути вручена адресатові, оскільки він виїхав на місце подій і зв'язку. з ним поки що нема. При першій же нагоді вручимо або передамо ланцюжком. Черговий штабу Івлєв».

Це «виїхав на місце подій» Марков сприйняв як докір собі. «Я зараз взагалі поза всякими подіями», – думав він.

У Галі була звичка на правій стороні журналу, як і належало, записувати текст радіограм, а на лівій вона робила різноманітні свої нотатки, записувала підслухані радіопереговори противника, дані про передачі станцій радіомовлення. Всі сторінки лівої сторони журналу були помережані такими її записами. Марков їх ніколи не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.

Тепер він механічно перегортав сторінки, вихоплюючи лише окремі фрази. «Фріц-арткоригувальник скаржиться, що в нього на морозі відмовила механіка оптичного приладу». «Москва передавала вірші, що починалися словами «Жди меня, и я вернусь»… «Чомусь, коли я приймаю донесення Рудіна, мені здається, що передача ведеться уповільнено». Знову запис радіопереговорів противника: «Двадцять хвилин якийсь фріц викликав по радіо іншого. Нарешті той з'явився в ефірі і своє запізнення пояснив тим, що досі не може опанувати техніку російських вбиралень». Марков, посміхаючись, перегорнув одразу всі сторінки і, затримавши погляд на останній, побачив там вірші. Рядки були нерозбірливі, з багатьма перекресленнями і вставками. Марков розібрав лише кілька рядків, але відразу зрозумів, що це вірші про Рудіна:

 
Ти пішов, як ідуть на службу,
«Будь слухняною, – сказав мені,—
Не спотворюй донесень по дружбі».
І пішов, і зник вдалині.
Потім ти, можливо, сто разів помирав,
Ніхто ж бо про це не знає,
Але скільки ж разів ти воскресав —
Хоробрі назавжди не вмирають.
Буду ждати увечері й рано,
Буду ждати тебе у вогні,
А прийдеш, дружиною тобі не стану —
Ти, як сонце, потрібен мені.
Я люблю тебе, як люблять
З дитинства мрії свої.
Слухняною була і буду,
Не проґавлю донесень твоїх…
 

Марков скінчив читати і обережно закрив журнал. І раптом почув Галин голос за спиною:

– Чого ж ви не смієтеся?

– Над цим не сміються, – не озираючись відповів Марков.

Вони довго мовчали.

– Навіщо написала це в журналі? – спитав Марков, все ще не оглядаючись на дівчину. – Так чи інакше, вибач… Це залишиться між нами…

Галя помовчала і раптом з викликом сказала:

– Я ж бачила, як ви почали читати. Навіть ще раніше подумала, що ви прочитаєте. Я хотіла цього. Так, хотіла… Знайте! Це допомагало мені працювати, вірити в успіх нашої справи, жити. Я не соромлюся цього ні перед вами, ні перед ким завгодно. Хіба тільки перед ним…

– А хіба я тебе соромлю? – обернувся Марков. Галя захоплено дивилася поверх нього. – Дурненька, я можу тільки жалкувати, що я не Рудін.

Галя замріяно дивилася вгору.

– А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

– Рудін живий! Рудін живий! – кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…

Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки – в глині, броня – в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.

Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась – рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху – невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою на рукаві і з прапорцями в швидких руках. На стовпі біля пошти загорлало радіо – передавали наукову бесіду про боротьбу в бур'янами на бавовняних полях… Так, до міста повернулося життя.

Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.

І тільки на обличчі Щукіна помітно було напруження і тривогу. Коли повз них ішли запорошені танки, Рудін торкнув Щукіна за руку.

– Чого такий сумний?

Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.

Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна – живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.

– Ну, хлопче… Ну, хлопче… – без кінця повторював Марков.

– Нормально… Нормально… – відповідав Рудін.

Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.

– Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, – відрапортувала вона.

Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.

– Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…

Рудін обняв дівчину, і поцілунок припав у скроню, бо Галя засоромилася і відхилилась.

Усім було гарно, ї тільки ніяково почував себе Щукін. Рудін згадав про нього і відрекомендував його Маркову.

– Я зобов'язаний висловити вам подяку… – почав Щукін, як видно, заздалегідь продумані слова.

– Не треба, не треба, – перебив його Марков. – Найважливіше для себе зробили ви самі. І я радий за вас.

Але що б там не було, скільки б важливого Щукін не зробив, а при ньому Марков і Рудін відверто говорити не могли. Рудін коротко повідомив, який документ у них є і вони стали обмірковувати, що робити далі.

В цей час з'явився Бабакін. Знову обійми і, здавалося б, пусті, а насправді такі промовисті слова і фрази.

– Годину тому, – розповідав Бабакін, – я дізнався що з міста чухрають останні фріци, і вирішив, що більші мені торгувати не треба. Забіг до свого ларка, взяв рацію і сюди, додому… Але про Кравцова нічого не знаю, – винувато сказав він Маркову.

– І ми теж нічого, але я твердо вірю, що він вирине, – сказав Марков.

– Факт, вирине! – переконано вигукнув Бабакін. – У нього прорветься його знамените нетримання рішучості і… порядок!

Згадали про Добриніна, підвелися і мовчанням вшанували його пам'ять. Потім говорили про Савушкіна, який після проведеної ним операції з Щукіним перебував тепер на зв'язку при підпільному обкомі партії.

Про сон ніхто й не думав. Проговорили всю ніч А вранці пішли до міста зустрічати свої війська…

Коли в потоці машин з мотопіхотою до них наблизилася явно командирська машина – трофейний пом'ятий «оппель-адмірал» з відкритим верхом, Марков вийшов на дорогу і підняв руку.

– В чому справа? – сонним голосом спитав моложавий генерал, що сидів поряд з шофером.

– Мені терміново потрібен начальник вашої розвідки або особливого відділу…

Генерал оглянув Маркова стомленими очима.

– Навіщо?

– У справах служби, товаришу генерал, – ледь посміхнувся Марков.

Генерал обернувся до офіцерів, що сиділи позаду.

– Вилазь, друже Іващенко. Годі кататися, треба працювати,

З машини вибрався щуплий полковник у пенсне на тонкому з горбинкою носі. «Оппель» помчав далі…

– В чому справа, товаришу? – зовсім по-цивільному спитав полковник Іващенко і, скинувши пенсне, почав протирати його синьою хусточкою.

– Я повинен знати, з ким я розмовляю, – тихо і трохи винувато сказав Марков.

– Ви ж чули… – полковник Іващенко укріпив пенсне на носі.– Іващенко. Полковник Іващенко. Начальник розвідки армії. Слухаю вас.

– Підполковник Марков. Начальник особливої опергрупи, що діяла в німецькому тилу, – відрекомендувався Марков.

– Марков… Марков… – повторив полковник Іващенко, не випускаючи руки Маркова. – Звідкись я це прізвище знаю. Ага! Ви по відомству комісара держбезпеки Старкова? Точно?

– Точно.

Тепер Іващенко дивився на Маркова з неприхованою цікавістю.

– Чим я можу бути вам корисний?

– По-перше, нам потрібна охорона, з нами дуже важливі документи. Потім нам на деньок потрібне приміщення, і, нарешті, мені треба негайно дістати літак на Москву, а до цього телефонний чи телеграфний зв'язок з генералом Старковим.

Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.

– Полуторки не треба, – сказав Марков.

Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.

– Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.

У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому місці. Нарешті до комутатора Міністерства оборони пробились, але з'єднатися з комутатором держбезпеки ніяк не щастило. Нервував Марков. Нервував опухлий від безсоння начальник вузла зв'язку.

Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.

– Старков на проводі.

Марков вихопив у нього трубку.

– Товариш Старков! – закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.

– Старков слухає,– пролунав далекий знайомий голос– Я слухаю, говоріть голосніше.

Марков прокашлявся.

– Товариш Старков! Доповідає підполковник Марков. Перебуваю…

– Михайло Степанович, здрастуйте! – перебив його Старков.

– Доповідаю…

– Добре… добре, доповісте особисто. Я ж побачу вас ще сьогодні. Командуючий фронтом запевнив, що протягом години надасть вам літак. Яка у вас там погода?

– Чудова. Сонце. Жарко.

– Кому жарко?

– Як кому? Усім жарко, товаришу Старков. На тому кінці проводу почувся сміх.

– А я гадав, жарко тільки німцям… Відносно Кравцова не хвилюйтесь! Ми вже встановили з ним міцний зв'язок. Савушкіна я відкликав до. Москви. Всі ви тут більше потрібні. Словом, гайда сюди.

Марков повернувся в будиночок, де працювали Рудін і Бабакін. Тут на нього чекала ще одна радісна зустріч. З'явився Будницький. Він уже був в армійській формі.

– Ви що ж це, дезертирували від нас? – сміявся Марков, обіймаючи свого вірного коменданта.

– Ні, товаришу підполковник, – серйозно відповів Будницький. – Ви ж самі про навчання мені казали. От я й вирішив передусім пройти військову академію. Командую от ротою розвідки.

– Ну що ж, це, як кажуть, за нашим фахом. А все ж, якщо відкличемо, не дивуйтесь і не брикайтесь. Як це ви нас знайшли?

– Я ж командир роти розвідки, а не інтендантської. А потім у мене в роті майже всі мої бійці…– Будницький глянув на стінний годинник і виструнчився. – Служба є служба. Треба бігти. Прохання в мене одне: скажіть про мене, як належить, командуванню дивізії НКВС. Як я, одне слово, ніс у вас службу…

– Доповім… – Марков знову обняв Будницького. – Спасибі вам ще і ще раз…

Будницький попрощався з усіма і побіг. Марков через вікно побачив, що Будницький сідає в сяючий на сонці лаком офіцерський мерседес, і зареготав, кличучи до вікна товаришів.

– Гляньте на цього чорта! От хазяйновитий чоловік – у нього машина краща, ніж у того генерала…

Прибіг полковник Іващенко. Гепнувся на стілець, почав витирати чоло синьою хусточкою.

– Тільки на війні таке буває,—розповідав він, витираючи обличчя і кашкета. – В одній штабній кімнаті я вибиваю для вас літак, і в мене нічого не виходить: немає у них літака, і край. А в цей же самий час у сусідній штабній кімнаті людина захрипла, передаючи в усі кінці наказ розшукати вас і відвезти на аеродром, де вас чекає літак на Москву. Ось, будь ласка, це по вас… – Іващенко показав у вікно на зелений штабний автобус.

…Літак летів низько і, як здавалося Маркову, нестерпно повільно. Внизу сонно пропливала понівечена війною літня земля. Але й така вона виглядала тут зовсім мирно, а головне, була своя, рідна, безпечна, зовсім не та, що ховалася в нічній темряві, коли вони летіли з Москви до того першого свого болота… Але чому так повільно летить літак?

Рудін сидів поряд з Галею. Вони дивились на землю і, як діти, раділи, спостерігаючи, що робилося внизу. Літак летів невисоко, і все було чудово видно, тільки ніби в зменшеному масштабі.

– Дивись, жінка бере воду з криниці…

– А он обгорілий танк. Бачиш? Цікаво, наш чи не наш?

– Глянь, поїзд! Пасажирський! От чого давно не бачив.

Так вони читали землю до самої Москви. Коли під крилами літака з'явилася московська околиця, Рудін раптом крикнув:

– Дивись, хлоп'ята футбол ганяють в одні ворота! Галя поглянула на нього, а потім сказала:

– Не хочу на хлоп'ят дивитись, усе про нашого Колю згадую…

Бабакін необачно сів поряд з Щукіним. Весела його вдача шукала простору. Його так і тягло сипати дотепами і сміятись. А Щукін мовчав як пень. Дивився в вікно і ніби нічого там не бачив. Він думав свою думу, балаканина Бабакіна його дратувала, хоч він і намагався це приховати. Бабакін уже давно хотів пересісти від нього і, побачивши внизу Москву-ріку, кинувся повідомити про це Галю і Рудіна.

До прибуття марковців у приймальні Старкова стало тіснувато. Тут зібрались майже всі, хто так чи інакше був зв'язаний з операцією проти «Сатурна». Усім їм хотілось побачити своїх товаришів, які поверталися після дуже небезпечної роботи. Та це, однак, зовсім не означало, що коли марковці нарешті з'явилися, їм було влаштовано якусь гучну чи, не дай боже, сентиментальну зустріч. Їх оточили. Їм тисли руки. Жартома поздоровляли з приїздом. Задавали питання на зразок: «Ну, як вам там жилося?» Питали, знаючи прекрасно, що у відповідь почують: «Нормально», – і не чекали іншої відповіді. Дружньо штовхали їх у груди, підморгували. Але було при цьому в очах усіх цих людей, саме в очах, щось невловимо тепле, своє, що для марковців було найдорожчим на світі. Вони були схвильовані гордим відчуттям бойового товариства і своєї приналежності до нього.

Старков обняв і розцілував кожного. Вітаючись, він підозріло мовчав і відводив погляд. Тільки зустрівшись з Щукіним, на мить завмер і вже з звичайним виразом обличчя потиснув йому руку.

– Спасибі,– уривчасто промовив він і повернувся до столу.

Розсілися круг великого столу. Старков поглянув на годинник.

– Насамперед нам треба відпустити товариша Щукіна. Через годину відходить його поїзд на Барабінськ. Зараз, товаришу Щукін, вам дадуть квиток і відвезуть на вокзал. Ваша сім'я попереджена і чекає вас. А через місяць ви повернетесь, і тоді ми вирішимо, що вам робити далі. Я ще раз дякую вам за допомогу. Скажу вам прямо: все інше у вашій долі цілком залежатиме від вас. Тільки від вас.

Щукін підвівся і тихо сказав:

– Дякувати вам повинен я. Спасибі…

– А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, – сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. – Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?

– Гадаю, що скаже, – сказав Рудін.

– До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.

– Я напишу.

– Де список?

Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.

– Ось. Але його треба склеїти.

Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.

– Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.

Старков по черзі оглянув усіх, хто сидів за столом, і сказав:

– Слідів особливої втоми на вас я щось не бачу.

– А ми відпустки й не просимо, – сказав Рудін. – Принаймні я.

– Відпустку ви все ж одержите. Всі. Двомісячну.

– А як Кравцов? – спитав Марков.

Старков посміхнувся.

– Йому з відпусткою доведеться зачекати. Він продовжує діяти в зондеркоманді СС. Спочатку він був в Осиповичах, а тепер його зондеркоманда в районі Барановичів. Вирішили його там залишити. Поки що… – Старков підвівся. – Сердечно пом'янемо загиблих: Добриніна, Колю й бійців Будницького. – Коли всі встали, він додав: – На війні як на війні.

Помовчали і знову сіли.

– До Верховної Ради надіслано подання про відзначення всіх вас високими нагородами, – вів далі Старков. – У тому числі й загиблих. Ваша робота оцінюється дуже високо. До цієї оцінки приєднується і товариш Олексій з усім обкомом партії, тепер уже не підпільним. Він надіслав мені радіограму. Ображається тільки, що ви не попрощалися з ним як належить. Мушу вас попередити: операція ваша найсуворіше засекречена і залишиться засекреченою надовго. – Старков сів, узяв із столу папірець і заглянув у нього. – А тепер давайте, поки ви не розбіглися, підчистимо деякі хвости. У мене до вас є кілька запитань…

Почалася робота. І в тому, про що вони говорили, про що сперечалися, вчорашнє відсувалося все далі й далі, і все частіше чулися слова: «треба зробити», «ми намітимо план», «я запропонував би так», «але слід врахувати, що вони будуть тепер обережніші»…

Старкову принесли радіограму. Він прочитав її сміючись і передав Маркову.

– Ну ось вам, будь ласка. Як працює Марченко! Він уже знає, що ми тут зібралися.

Всі по черзі читали радіограму:

«Освоївся міцно. Вкрай необхідні досвідчені люди для влаштування їх у місця, що нас цікавлять. Тут знайти важко, майже неможливо. Привіт. Марченко».

– Де він? – спитав Марков.

– Де? – Генерал помовчав. – Марченко в Берліні, товариші.

Після цього в кабінеті генерала стояла тиша, і саме в ній і відчувалася шаноблива повага людей, які розуміються в справі, до подвигу свого товариша, який ось і в цю хвилину тиші, і в наступну, і ще мільйони хвилин працюватиме, відчуваючи в себе за спиною холодок дихання смерті. Така вже у них робота.