Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 7

Кілька дуже важливих шифровок:

Із підпільного обкому – Маркову.

«З Русаковим в порядку. Проходить прискорене навчання у відомій нам установі. Орієнтовний виїзд його – кінець жовтня. Людина, з якою він там має справу, – колишній офіцер Радянської Армії Андросов Михайло Миколайович. До війни він нібито служив у Прибалтійському військовому окрузі. Наші зустрічі з Русаковим дуже утруднені. Павло бачився з ним лише один раз і навряд чи побачиться ще. Нагляд за установою триває, але заздалегідь хочемо попередити, щоб ви не покладали великих надій на його результати. Пантелєєв торгує нормально. Привіт. Олексій».

Від Маркова – комісарові держбезпеки Старкову.

«Русаков, про якого я повідомляв, орієнтовно прибуде в кінці жовтня. Тоді ж з'явиться у вас. Негайно треба з'ясувати особу Андросова Михайла Миколайовича, який працює в тому місці, що нас цікавить, і, очевидно, зв'язаний з вербуванням агентури. За неперевіреними відомостями, до війни служив у Прибалтійському військовому окрузі. Рудін готується до походу в місто. Пантелєєв діє нормально. Люди Будницького успішно роблять свою справу, непокоячи і відвертаючи увагу противника. Привіт. Марков».

Із Москви – Маркову.

«Чекаємо Русакова. Щодо Андросова одержали поки що такі дані: рік народження – 1911, народився в місті Кроми Курської області, вчився в Курському військовому училищі, потім служив в армії. В 1939 році закінчив курси удосконалення командного складу і працював у штабі Ленінградського військового округу, звідки в 1940 році був переведений у Прибалтійський округ. З усіх цих місць, крім Прибалтики, відзиви позитивні, як офіціальні, так і осіб, що знали його. Словесний його портрет повідомлю найближчими днями. При першій можливості перешлемо фото. В штабі Прибалтійського округу, судячи з недостатніх даних, Андросов працював до самої війни. За втрату секретного штабного документа його рішенням партійних зборів штабу приблизно в травні 1941 року виключено з партії, наказом командуючого понижено у званні і відчислено в резерв. Є не дуже надійна деталь, що в останні дні перед війною він хворів. Вжито заходів для одержання додаткових даних і перевірки цих, що повідомляю. Не можна не побоюватись, що у вас може опинитися зовсім інша людина, яка існує по версії і документах Андросова. Привіт. Старков».

Від Маркова – товаришеві Олексію.

«Якщо трапиться можливість, візьміть від Русакова опис зовнішності Андросова. Бажано, щоб це були якісь особливі прикмети зовнішності, голосу, манери триматися тощо. Привіт. Марков».

Із підпільного обкому – Маркову.

«Павло бачив інженера вдруге і тепер, мабуть, востаннє. На жаль, це сталося раніше, ніж ми одержали Вашу радіограму відносно зовнішності Андросова. Іншу можливість для виконання вашого завдання ми навряд чи матимемо. Русакова відпускали на кілька годин до міста в зв’язку з тим, що їх незабаром відправляють. Йому довіряють. Привіт. Олексій».

Із Москви – Маркову.

«Русакова чекаємо з нетерпінням. Додатково по Андросову. Ми знайшли підполковника Маслова – секретаря партійної організації, де розбиралася справа Андросова. Він вважає, що в пропажі документа Андросов безпосередньо не винен, але з незрозумілих мотивів чи то з фальшивого чуття товариськості, щоб вигородити інших, він усю вину взяв на себе і при цьому поводився визивно, що й було причиною прийняття крутого рішення. Після відчислення в резерв багато пив, а перед самою війною захворів. Жив він у Ризі самітний, сім'ї в нього нема. Допускається, що в сум'ятті евакуації про нього, хворого, забули. При орієнтації Рудіна все це дуже важливо. Якомога старанніше розробіть разом з Рудіним варіанти його розмови з Андросовим. Очевидно, що його ахіллесова п'ята – образа. Привіт. Старков».

Із підпільного обкому – Маркову.

«За всіма даними, Русаков виїхав. Привіт. Олексій».

Із Москви – Маркову.

«Русаков прибув щасливо. Повідомляю одержані від нього дані. Андросов займається первинною перевіркою всіх російських військовополонених, які надходять до «Сатурна» і помічені для вербування в агентуру. За його порадою приймають рішення брати людину в агенти чи відправляти назад у табір. Підтверджується, що у відділі підготовки документів для агентів працює другий росіянин і теж колишній радянський офіцер – Щукін. Андросов – розумний, вольовий, зросту вище середнього, блондин. Шевелюра світла, рідка, з нахилом до лисини. Голубі очі. Ці дані збігаються з нашими. В німецького начальства користується повним довір'ям. Що ж до інших російських співробітників «Сатурна», в тому числі про Щукіна, відомості інженера дуже мізерні. В апараті «Сатурна» на дрібних незначних посадах є й російські емігранти старої формації, які ворогують з росіянами типу Андросова. Німці ставляться до них зневажливо. Крім того, є кілька росіян, яких Німеччина одержала від Маннергейма з числа полонених російсько-фінської війни. Вони оброблені краще за інших і становлять серйозну небезпеку, використовуються на важливіших посадах, зокрема на викладацькій роботі. По-моєму, слід прискорити відправку Рудіна. Привіт. Старков».

Розділ 8

Була та пора осені, коли навіть у сонячний день відчувалося, що зима вже стоїть за дверима. Ночами пожухла трава ставала сивою від інею і не відтавала до полудня. Павутинний льодок на калюжах холодно виблискував на сонці весь день. Чагарник скинув листя, болото добре й далеко було видно. Це дуже непокоїло Маркова. На острові було заведено порядок, щоб удень ніщо не видавало присутності тут людей. Попереду їх чекав перехід на зимову базу, обладнану в сусідньому лісі. Вона вже була готова, і частина бійців Будницького навіть жила там. Всі інші мали перебратися на нове місце в найближчі дні – чекали сльотавої погоди, бо тоді в небі не будуть кружляти німецькі літаки-розвідники. Ночами бійці Будницького переносили туди майно і боєприпаси.

Ніхто на острові так не чекав цієї негоди, як ждав її Рудін. Коли острів покинуть усі його мешканці, почнеться і його операція по проникненню в «Сатурн». Початком її буде фіктивний бій невеличкого загону бійців Будницького з гітлерівським гарнізоном села Нікольського. Під час цього бою Рудін і здасться в полон.

Попавши до гітлерівців, Рудін повинен буде зробити все від нього залежне, щоб ним зацікавилися. Для цього було розроблено докладну легенду його життя й долі, що імпонувала німцям. Головна ж його мета – добитися, щоб ним зацікавився «Сатурн», а там попасти на допит до Андросова. Давно продумано безліч варіантів поведінки Рудіна на допиті в «Сатурні», але всі вони могли виявитися марними, якщо його зусилля зацікавити собою «Сатурн» ні до чого не приведуть. Думка про можливість такого повороту справи була настільки страшною, що порівняно з нею сам допит у «Сатурні» здавався Рудіну зовсім не важким. Хоча він чудово розумів, що допит цей може закінчитися й тим, що Андросов пошле його на шибеницю…

З самого ранку погода була похмура, засіяв дрібний дощик, який, як і сіре небо, ставав дедалі густішим і злішим. Сильний поривчастий вітер свистів у чагарнику, закручував жовті смерчі з обважнілого мокрого листя. Негода, якої так чекали, настала. Марков дав наказ приготуватись до нічного маршу і до бою під селом Нікольським.

У землянку Маркова прийшли Будницький і старшина Ольховиков, призначений командиром групи, яка мала провести бій. Утрьох вони схилились над картою місцевості. Марков показав Ольховикову на село Нікольське.

– Знаєте це село? – спитав Марков.

– Ще б не знати! Другий тиждень до нього принюхуємось, – прогув Ольховиков. – Там же є гарнізон, і ми збираємося його прикінчити.

– Сьогоднішній бій – лише розвідка, – суворо сказав Марков.

– Чого це? – образився Ольховиков. – Ми вже їх розвідали, по пиках всіх знаємо.

– Скажу ясніше: сьогоднішній бій має бути фіктивним… фальшивим.

– Яким, яким? – не зрозумів Ольховиков.

– Фальшивим. Гарнізон треба лише розтривожити, и особливо злити не треба.

Ольховиков не вірив тому, що чув; своїми великими сірими очима він здивовано поглядав то на Маркова, то на Будницького, то на Рудіна.

– Так, так, саме так, – посміхнувся Марков. – Бій цей нам потрібен тільки для того, щоб ось він, – Марков показом на Рудіна, – мав можливість по ходу бою здатися в полон.

– Він? У полон? – Ольховиков аж на ящик сів, але той так погрозливо затріщав, що старшина схопився. – Навіщо?

– Так треба.

– В полон? Треба? – у Ольховикова від подиву зірвався голос.

– Раз начальство каже треба, – значить, треба, – повчально зауважив Будницький. І ця сентенція, що загалом нічого не з'ясовувала, заспокоїла Ольховикова.

– Ясно – наказ, – сказав він тихо, подивився на Рудіна і зітхнув: – Ай-яй-яй! Ну й ну…

– Але те, що я сказав, знаєте в групі тільки ви, – вів далі Марков. – Для всіх ваших бійців ця операція не що інше, як розвідка боєм. І боєм обережним. Ясно?

– Ясно… Ну й ну…

– А якщо ясно, ідіть готуйтесь до діла.

Будницький і Ольховиков вийшли з землянки і зупинилися в чагарнику. Дивлячись на старшину знизу вгору, Будницький сказав:

– Але те, що ти знаєш, німець знати не повинен. Він, як і твої бійці, повинен думати, що бій як бій. І ніби в тебе сил не вистачає на вирішальну атаку. Ясно?

– Вже так ясно, що голова обертом іде!

– Ти це облиш! – суворо сказав Будницький. – Голову розкрути до нормального стану і думай.

– Я думаю, – прогув Ольховиков.

– Ось що я вирішив відносно виходу з бою, – помовчавши, сказав Будницький. – Фріци не повинні це відчути зразу. Зрозумів? Як побачиш, що скоро світанок, пошли трьох хлопців направо, трьох – наліво. І щоб вони поступово, не перериваючи вогню, відходили променями в різні боки, а на світанку поспішали на нову базу. Зрозумів? А решта нехай ведуть лобовий вогонь поблизу. Тоді фріци вирішать, що боковий вогонь – початок оточення. Зрозумів? Увага їх розпорошиться в трьох напрямках, плюс у них ще заграють нерви. А ти в цей час із лобової групи знімай по бійцеві і відправляй на базу, щоб, як розвидниться, все кругом було тихо і вас там не було. Зрозумів?

– Зрозумів…

В цей час у штабній землянці розмовляли Марков і Рудін. Говорили тихо, півголосом, немов боялися, що їх хтось почує.

– Єдине, що мене гнітить, – сказав Рудін, барабанячи пальцями по столу, – це неможливість керувати подіями після того, як я попаду в полон. Бо я ж…

– Це не зовсім так, – квапливо перебив його Марков. – Усе, що ми робимо для того, щоб викликати до вас інтерес гітлерівців, це і є керівництво ходом подій. Усе залежить від того, Петре Володимировичу, який із себе той німець, з яким ви в кожному окремому випадку матимете справу. І для кожного треба застосовувати свою тактику. Вони одразу ж виявлять до вас інтерес, почувши вашу добірну німецьку мову. А як тільки інтерес до вас виникне, все кінець кінцем залежатиме від вас… – Кажучи це, Марков чудово розумів, що доручення Рудіну було далеко не таке просте, як виглядає зараз у їхній розмові, а головне, він розумів, що Рудін іде на подвиг, який можна вважати смертним. Його можуть просто пристрелити, навіть не взявши в полон. Його, як партизана, можуть ліквідувати, не передавши в табір військовополонених або в тюрму, не кажучи вже про те, що смертю може закінчитися і його зустріч з Аидросовим. Може трапитись і найпримітивніше: Андросов просто злякається і відмовиться від пропозиції Рудіна працювати на радянську розвідку і для того, щоб ще більше звеличитися в очах начальства, видасть Рудіна, не боячись ніяких погроз з його боку. Марков чудово розумів, на що йде Рудін, і знав, що сам Рудін так само добре це знає і розуміє. Йому зараз було страшенно досадно за себе, що не може поговорити з ним відверто, щоб Рудін бачив, як він по-людськи тривожиться за нього.і

Рудін витяг з кишені два заклеєних і надписаних конверти і, поклавши їх на стіл, сказав:

– Прохання: якщо загину, дружині і батькам моїм перешліть не зразу. Хай побачать більше навколо горя чужого, тоді й своє здасться їм легшим. А братикові – тому пошліть одразу. Він у мене служить на Чорноморському флоті. Буде зліше воювати. – Рудін сказав усе це просто, без тіні позерства чи сентиментальності, і, глянувши в вічі Маркову, запитав: – Зробите?

– Звичайно. Але краще менше думати про це.

– Чому? – підвів брови Рудін і подивився прямо в вічі Маркову.

– А чорт його знає чому… – зітхнув Марков. – Знаю, на що ви йдете, і відчуваю перед вами якусь ніяковість. Але повірте, я сам готовий до всього, і, якщо випаде мені щось подібне, я бажатиму собі одного: триматися так, як тримаєтесь зараз ви. Кажу це щиро. – Спасибі,– тихо промовив Рудін і, помовчавши, сказав: – Взагалі у мене якийсь дивний стан. Якби ви запитали мене, чи я відчуваю страх, я б не знав, як і відповісти, щоб це було цілковитою правдою. – Він посміхнувся. – Єдине, що ясно, – вмирати не хочеться. Але коли доведеться – з тим більшою злістю поборюся з нею, кістлявою. Жаль тільки, якщо справа зірветься.

– Не зірветься! Ми доведемо її до кінця.

– Думка про це допоможе мені, якщо… – Рудін не доказав і після довгої мовчанки обізвався: – Цікаво, про що зараз думає Андросов? Як йому спиться? Що може бути для людини страшніше – в час такого випробування, як війна, опинитися не тільки не з своїм народом, а ще й допомагати його ворогам? Якщо у нього в мозку є хоч одна звивина, він не може не думати про це без страху. Ну, я розумію, ворог, який прийшов до цього всією своєю долею. Але в Андросова ж біографія подібна до моєї.

– Особливо цим не втішайте себе, – сказав Марков. – Крім соціальної основи, в політичній позиції людини такого сорту, як Андросов, є ще такий фактор, як характер. Конкретний характер конкретної людини. А в пору грандіозних потрясінь пан характер особливо активний. Раптом бозна-куди людину штовхає найвульгарніша боягузливість. Або взяти таку складну людську якість, як принциповість або вірність ідеї. За анкетою він ідеал для кадровиків, але анкета процесів у душі людини не відображає. Тому-то ви з біографією Андросова будьте обережні. Постарайтесь побачити його таким, як він є насправді, і відповідно вибирайте тактику. І насамперед спробуйте збагнути, що саме штовхнуло людину в руки ворога. І чим складніша причина, тим складніша тактика розмови. Пам'ятаєте, як Старков сказав одного разу, що перевербувати вульгарного боягуза може навіть дурень… – Марков усміхнувся Рудіну і замовк.

– Андросов, судячи з усього, не боягуз, – задумливо промовив Рудін.

– До того ж і кажу… – підхопив Марков. – Проте боятися він усе ж таки повинен. Але підлість у ньому може бути сильнішою за страх, і тоді…– Марков не доказав: і без того було ясно, що тоді станеться.

– Бабакін до активного радіозв'язку готовий? Може йому потрібні нові батареї? – запитав Рудін.

Марков покликав Галю. Вона вийшла з-за брезентової ширми. Готова до походу на нову базу, вона була в ватянці і стьобаних штанях, заправлених у чоботи. На поясі в неї теліпалася граната.

Рудін розсміявся.

– Ну, чистісінький богатир наша Галинка! Галя зашарілася і звернулась до Маркова:

– Ви кликали мене?

– Рудін цікавиться, чи готова рація Бабакіна до активного зв'язку.

– Досі, як ви знаєте, я щодня передаю йому лише контрольну фразу, що ми на місці, а він відповідає однією точкою. Чутність відмінна.

– А за цей час живлення не могло закінчитись? – запитав Рудін.

Галя вибачливо посміхнулася.

– По-перше, наші батареї дуже стійкі; по-друге, в нього три або навіть чотири запасних комплекти. Інша річ, що Бабакін дуже повільно працює на ключі, оце-то правда.

– Нічого, потренується, – засміявся Рудін. – Спасибі, Галю.

Галя пішла в свій радіозакуток. Марков тихо сказав:

– Вона просилася з вами в операцію.

– Ще цього мені бракувало! – посміхнувся Рудін.

– Вона пропонувала перекинути її до Бабакіна, щоб зв’язок між вами і мною був надійніший. Навіть заміну собі знайшла.

– Де?

– Виявилося у запасливого Будницького є боєць з кваліфікацією радиста.

– Їй-богу, в цього Будницького все є, —розсміявся Рудін.

– Так, золотий комендант нам попався. Чоловік із тих, що закинь самого на Північний полюс, то він там створить робочу бригаду з білих ведмедів.

Вони обоє посміялися.

В землянку зайшов Коля. На ньому була перехоплена ременем ватянка з засуканими майже по лікоть рукавами. На базі всі називали його жартома особистим ад'ютантом Маркова, хоч жив він у землянці Будницького.

– Я готовий, – сказав Коля чомусь винувато.

– Не змерзнеш? – суворо запитав Марков.

– Ні…

– Тоді йди до Будницького, він пояснить тобі твої завдання в поході.

Коля вийшов. Рудін кивнув йому вслід.

– Як ад'ютант? Справляється?

– Старається, – відповів Марков, і очі його звузилися, немов він дивився в далечінь. – Він на мого Санька чимось схожий. Страшно подумати, яке випробування випало оцій дітворі. Рік зараз для них вважай за п'ять. І ви знаєте, вони все прекрасно розуміють. Коля якось сказав мені: «Добряче мені пощастило, я, – каже, – голову сушив, до якого вузу йти, коли десятирічку закінчу, і раптом підвалила війна, і я попав до партизанської академії…»

Так їхня розмова раптом відійшла далеко-далеко від тієї величезної і важкої справи, з якої вона почалась. Але справа ця невідступно стояла поряд і зразу ж нагадала про себе. Галя принесла щойно прийняту шифровку з Москви. Марков прочитав її і передав Рудіну.

З Москви – Маркову.

«Передайте Рудіну таке: там, куди він іде, працюють люди, яким дуже добре відомий хід війни, яким цілком ясно, що бліц не вдався. Вони знають, що швидке й далеке просування їхніх військ в глиб нашої країни викликало небезпечну для них розтягнутість комунікацій, яка вже тепер стримує активність їхніх військ. Ми маємо точні відомості, що в їхньому генеральному штабі дебатується план припинення наступу на Центральному фронті, щоб до майбутнього року підготувати вирішальний наступ на Москву. Велику тривогу у тверезо мислячих німецьких генералів викликає непідготовленість їхніх військ до нашої зими. Мова тут іде про екіпіровку солдатів і про техніку, не розраховану на низькі температури. Навіть осіння грязюка вже стала для них відчутними труднощами. Треба, щоб Рудін усе це знав і враховував. Про вихід Рудіна в операцію повідомте мене негайно. Інформуйте про це і товариша Олексія. Всі ми бажаємо Рудіну успіху і впевнені в ньому. Привіт. Старков».

Рудін прочитав шифровку і повернув її Маркову. Вони перезирнулися. Радіограма була для них немовби відповіддю на їхні постійні і тривожні роздуми про становище на фронті. Тільки вчора вони говорили про це, і Марков сказав, що найголовніші труднощі для Рудіна створює становище на фронті, бо ж цілком ясно, що розмовляти з Андросовим було б далеко легше, якби німецькі війська не мали таких великих успіхів у перші ж місяці війни.

– Лишається тільки бажати, – сказав Рудін, – щоб Андросов виявився досить обізнаним.

– А якщо ні,– посміхнувся Марков, – інформуйте його самі.

– Постараюсь…

Коли впали сутінки, бійці невидимого фронту залишили острів. За кілька хвилин до цього в Москву відправили останню радіограму. «Зараз Рудін виходить. Усі кидаємо острів і переходимо на зимову базу. Вранці зв'язок звідти. Марков».

На межі болота Марков попрощався з Рудіним.

– Усе буде в порядку, я певен, – тихо сказав Марков, потискаючи руку Рудіну.

– Я теж.

– До побачення!

– До побачення! – Рудін махнув рукою товаришам, що стояли віддалік, усміхнувся Галі Громовій, яка дивилась на нього широко відкритими очима, і побіг доганяти загін Ольховикова.

Розділ 9

Ішли мовчки, розтягнутим ланцюжком. Попереду маячила величезна постать Ольховикова, зразу ж за ним крокував Рудін. Досить було кому-небудь дзвякнути зброєю або глухо чортихнутися на слизькій стежці, як Ольховиков обертався і деякий час ішов задкуючи. І тоді винуватець намагався сховатися за спиною переднього товариша, немов командир міг розгледіти його в темряві.

За кілометр від села Нікольського загін зустрів бійця, що вів тут попередню розвідку. Той повідомив, що у селі налічується десятків зо два німців і поліцаїв. Німці ночують у приміщенні школи, а поліцаї – по хатах.

Підійшли до села ближче. Ольховиков сам вибрав місце для кожного свого бійця. Залишаючи його, він запитував:

– Усе ясно? Запитань нема?

– Ясно!..

Розмістивши бійців з флангів села і прямо перед ним, Ольховиков вернувся до Рудіна, який вибрав собі місце на краю вільшняка, що широкою смугою тягнувся на захід від села.

Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:

– Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. – Торкнувши Рудіна за руку, додав: – Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля – вона, як відомо, дурна.

– Ви про мене менше думайте, – суворо сказав Рудін. – Робіть своє діло, а я – своє.

Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:

– Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.

– Думайте, повторюю, про своє завдання.

Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.

Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.

– Почали добре, – задоволено сказав він.

Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом – через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.

Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.

– Там у них бліндаж із круговим обстрілом, – пояснив Ольховиков.

На лівому фланзі діяв міномет – шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.

Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:

– Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.

Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.

– Мої знімаються, – тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: – І мені пора… – Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.

Рудін посміхнувся йому:

– Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям – привіт…

Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.

– Ну й ну… – Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…

Рудін встав і повільно пішов до села. Піднявшись на пагорб, який був якраз навпроти школи, він сховався за стовбуром дикої яблуні. В передсвітанковій імлі він уже розрізняв біля школи силуети німців. Троє стояли, притулившись до стіни і про щось голосно сперечались, показуючи руками в різні боки. Якраз у цей час вогонь бійців Ольховикова, що відходили, повинен був навести їх на думку, що їх оточують.

Четверо німецьких солдатів, припавши до стосу дров, стріляли, щохвилини міняючи напрямок вогню і тривожно оглядаючись на тих, що стояли біля школи. Поліцаїв тут не було. Очевидно, вони вели вогонь на східнім краю села.

Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.

Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.

Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять – жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.

Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.

Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:

– Взяти його!

Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.

– Обшукайт! – наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.

– Іди! – крикнув до Рудіна один з німців.

– Куди? – по-німецьки запитав Рудін.

Німець здивовано подивився на нього і показав рукою на школу.

З групи, яка стояла біля школи, вперед вийшов високий худорлявий офіцер з нашивками молодшого лейтенанта. Кашкет з високою тульєю був глибоко насунутий на голову, в тіні від великого козирка Рудін побачив лише запалі щоки, тонкі стиснуті губи і гостре підборіддя.

– Стій! – по-російськи наказав офіцер, коли Рудін був ще кроків за п'ять від нього. – Хто є такий?

– Я з партизанського загону, з яким ви вели бій. Вирішив здатися в полон, – добірною німецькою мовою відповів Рудін і, знявши кепку, рукавом обтер спітнілий лоб.

Німці переглянулися.

– Відведіть його до моєї кімнати! – наказав офіцер. Рудіна повели в кімнату, яка була колись шкільним класом. Вздовж стін стояли парти. На стіні висіла порівняльна діаграма успішності Нікольської неповної середньої школи за 1939/40 навчальний рік. Рудін машинально відзначив, що успішність підвищилась, але, судячи з порівняльної висоти стовпчиків, ненабагато. В глибині кімнати стояла неприбрана койка, на стільці біля неї висів кітель. Мабуть, офіцер так поспішав, що надів шинелю без кітеля. На столі стояв емалевий кухоль з недопитою кавою, а на аркуші паперу лежали акуратно нарізані скибочки білого хліба і косячок ніздрюватого сиру. Тут же стояв зелений ящичок польового телефону, проводи від якого тяглися за вікно. Німець, що конвоював Рудіна, зупинився біля дверей і з цікавістю розглядав полоненого. Поліцаї в кімнату не ввійшли. Не було й офіцера, його примітний гортанний голос чутно було в коридорі.

Офіцер ввійшов навально, розчинивши двері ударом ноги. Повісивши картуза на цвях, а шинелю кинувши на ліжко, він надів кітель, акуратно застебнув його на всі ґудзики, обсмикнув, пройшов до столу і сів у крісло. Можливо, хвилину він мовчки знизу вгору дивився на Рудіна великими білястими очима, в яких не було ні цікавості, ні злості. У них взагалі нічого не було, хіба тільки втома. Обличчя в офіцера було сіре, з хворобливою жовтизною. Під очима – припухлі синюваті мішки.

– Хто ти такий? – спитав він тихо.

– Я ж сказав – партизан.

– Де базується твій загін?

– Ліговинське болото.

– Ти кажеш неправду – ці болота непрохідні.

– Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.

Офіцер помовчав.

– Припустімо… Прізвище?

– Крамер. Михайло Євгенович Крамер.

– Єврей?

– Німець.

– Як це німець?

– Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.

– Не знаю такої республіки.

– Тимчасом вона є. Вірніше – була.

– Скільки ваших наступало на Нікольське?

– Чоловік сорок.

– Чому відступили?

– Я не командир, не знаю. Мені відомо тільки те, що говорив наш командир перед боєм. Він оказав, що, за даними розвідки, в Нікольському майже дві роти.

– Який у тебе партизанський пост?

– Ніякого. Рядовий боєць, перекладач при командирі. Мене мобілізували в партизани як знавця мови.

– Що означає мобілізували? Хіба ти не тутешній?

– Я ж сказав вам, я народився на Поволжі, це біля Саратова. А мобілізували в Москві, де я жив і працював останні два роки. Мобілізували і закинули сюди з літака.

– І що ж, ти, значить, чистокровний німець?

– Не зовсім, мати в мене росіянка.

– Як ти сказав? Республіка німців Поволжя?

– Так.

– Вперше чую.

Рудін знизав плечима.

– Значить, Крамер?

– Еге ж.

Офіцер був явно спантеличений.

– Партизани, як правило, в полон не здаються. Чому ти не чинив опору?

Рудін посміхнувся.

– Це могло коштувати мені життя, а воно в мене одне.

Офіцер теж посміхнувся і з цього моменту перевів розмову на «ви».

– Яка у вас професія?

– Інженер комунального відомства в міському муніципалітеті Москви. Я працював у відділі, який відав енергетикою.

– Який був план нинішньої операції вашого загону?

– По-моєму, розвідка боєм.

– Дві роти! – офіцер подивився на німця, що стояв біля дверей, і розсміявся. – Ваші розвідники мають великі очі і маленьку хоробрість. Нас тут дев'ятнадцять чоловік.

Офіцер крутнув ручку польового телефону і взяв трубку.

– Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…

Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.

Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.

Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…

Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед – все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, – ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.