Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 39 страниц)

Невдовзі прийшов лікар. Гернгросс повторив йому свою розповідь про хворобу і попросив кілька порошків снотворного.

– Найголовніше – хоч трохи заснути, приступи, як правило, проходять у сні.

– Я хотів би послухати вас, – сказав лікар.

Гернгросс розсміявся.

– Неодмінно хочете дотриматися формальностей? Так, як я сам знаю свою хворобу, її ніхто не знає. Але якщо знаменитий радянський бюрократизм проник і в медицину і ви проти нього безсилі, будь ласка, слухайте… – Гернгросс трохи підвівся і скинув сорочку…

До ночі все було спокійно. Він лежав, приймав ліки, його смачно годували. Рая принесла книги. Ввечері вона попередила його, що йде додому, і пояснила, кому треба дзвонити, якщо йому стане гірше. Потім заходив директор готелю. Цікавився, чи все для нього зроблено, що треба.

– Все, пане директор, – посміхнувся Гернгросс– Навіть більше того. Мушу сказати, що уважності обслуговування у вашого готелю могли б повчитися багато які готелі Європи.

– Що ви! В нашій роботі ще дуже багато недоліків, – скромно мовив директор і, сказавши Гернгроссу на добраніч, пішов.

«Справді, всі вони працюють добре, – подумав Гернгросс– Так обслуговують приїжджих у Європі готелі порівняно бідні, власники яких прагнуть компенсувати відсутність розкоші настирливим піклуванням, яке не потребує витрат. Але там до цього їх штовхає конкуренція, страх втратити клієнтуру. А що ж штовхає цих?…» Думаючи про це, Гернгросс заснув і спав, як завжди, міцно.

Нічого тривожного не сталося і наступного дня, що його Гернгросс провів також у ліжку. Рая старанно виконувала його прохання: обміняла йому валюту, відіслала телеграму дружині, принесла газети. Знову приходив лікар, він запропонував покликати на консультацію відомого радянського невропатолога. Гернгросс відмовився.

– Навіщо? Я бачу, що приступ починає спадати, – сказав він.

Так, приступ триватиме ще два дні. В суботу Гернгросс має встати з ліжка, але з готелю він не буде виходити. А в неділю зробить невелику прогулянку, головна мета якої – поглянути, чи не стежать за ним. У понеділок – справа…

Колишній ад'ютант Мюллера Біркнер жив у Москві вже тринадцятий рік. Ніхто із знайомих Яна Плуціса й подумати не міг, що цей завжди спокійний, умілий і доброзвичайний інженер є дуже небезпечним іноземним розвідником. Єдина його особливість – по-російськи він говорив з легким акцентом – пояснювалась дуже просто: всі латиші так говорять. Свого часу ще в «Сатурні» Рудін помітив, що Біркнер по-німецьки говорить так, як говорять росіяни, які чудово знають цю мову, та все ж не можуть витравити акцент. І Рудін тоді не помилявся: справа в тому, що мати у Біркнера була росіянка, а батько – німець. Саме це плюс знання російської мови вирішило те, що його було обрано для ролі агента, якого гестапо, як козирну карту, про запас закидало в Москву. Тринадцять років карта була поза грою. Тринадцять років підряд інженер Плуціс щорічно двадцять четвертого червня приходив на умовлене місце – до входу в камеру схову ручного багажу Казанського вокзалу – і протягом години чекав посланця від Мюллера. Але той не з'являвся, і Ян Плуціс повертався в те своє нове життя, щоб терпляче ждати наступне двадцять четверте червня…

Документи його не викликали ніякого сумніву, тим паче, що він і не ліз туди, де їх суворо перевіряли. Маючи диплом про закінчення в Ризі ще в буржуазний час технічного училища, він влаштувався техніком-бригадиром по бетонних роботах у будівельний трест. Він просився спочатку робітником, але начальник відділу кадрів, побачивши ризький диплом, сам наполіг – бригадиром. Бетонну справу Плуціс знав, бо в Німеччині навчався в військово-технічному училищі, яке випускало молодших офіцерів для інженерних військ ТОДТу. Так що працював він не тільки старанно, але й краще від багатьох. Про його раціоналізаторську пропозицію по перевезенню рідкого бетону свого часу навіть писали у якійсь газеті.

В 1948 році Плуціс одержав кімнату в новому будинку. В цей же час він вступив на вечірній факультет інженерно-будівельного інституту і в 1953 році одержав диплом інженера.

У колективах, де йому доводилося працювати, його завжди поважали і навіть любили. Коли він переїздив у новий будинок, у гуртожитку йому влаштували хвилюючі колективні проводи. Завжди спокійний, він ні на кого не підвищував голосу і вмів втихомирити будь-якого крикуна. Він був несхитно чесний, на відміну від декого не допускав ніяких махінацій з підрахунком виконаних робіт, а, як добрий організатор, домагався того, що люди, які працювали з ним, без будь-яких махінацій заробляли краще від інших. Одного разу з ним завели мову про вступ до партії. Він категорично відмовився, сказав, що вважає себе ще негідним цієї високої честі.

Будівельні колективи часто перекомплектовуються, і звичайно люди, які добре спрацювалися, старались залишитися разом. Плуціс, навпаки, завжди охоче йшов на пропозиції перекинути його в інший колектив. І, треба віддати йому належне, своє життя «з подвійним дном» він вів майстерно. Самим собою він ставав лише пізно вночі, коли дома припадав вухом до динаміка радіоприймача і на коротких хвилях слухав радіопередачі з ФРН чи «Голосу Америки» німецькою мовою. Слухаючи ці передачі, особливо в останні роки, він переживав двоїсте почуття радості і тривоги: він бачив, що все відбувається саме так, як казали йому ще в час війни: США все відвертіше йшли на контакт з західними німцями в боротьбі проти комунізму. Йому здавалося, що вже давно настав час активізуватись і йому, а зв'язковий не з'являвся, і іноді в нього виникала думка: чи не забули про нього? Останні три роки, ідучи на червневу зустріч, він щоразу загадував: якщо сьогодні зв'язковий не прийде, значить, усе пішло прахом. Але він зовсім не знав, що йому тоді робити, і тому, повертаючись з явки, казав собі: «Нічого, почекаю ще рік…»

…Спустившись у бюро обслуговування готелю, Гернгросс, який уже одужав, заявив, що перериває свою туристську подорож, на південь не поїде. Завтра він останній день проведе в Москві, а на післязавтра йому потрібен квиток до Стокгольма на літак шведської авіакомпанії «САС».

Зробивши ці розпорядження, Гернгросс пішов погуляти. Це була типова прогулянка туриста по Москві. В руках у нього був план міста, в який він час від часу зазирав. Ішов повільно, зупинявся біля вітрин магазинів, стояв перед пам'ятниками, відпочивав На лавах у затінку бульварів. Але весь цей час він був заклопотаний лише одним: йому треба було з'ясувати, чи не стежать за ним; І чим далі він брів по місту, тим ставав спокійніший. Адже він добре знав, як змусити спостерігачів виявити себе… Ні, ніхто не стежить, все гаразд.

Та стеження було організоване так, що навіть материй Гернгросс це міг його виявити. За всю його прогулянку не було такої секунди, щоб за ним не стежили. І на той момент, коли він повернувся в готель пообідати, у генерала Маркова на столі вже лежав маршрут «прогулянки» туриста. Невдовзі над цією картою схилилися Марков і його співробітники.

– Отже, прогулянка була без контактів? – спитав ще раз Марков.

– Так. Якщо не рахувати того моменту, коли він сидів на лаві біля пам'ятника Пушкіну і до нього підбіг малюк.

– У малюка в руках не було нічого?

– Лопаточка для піску.

– Він лопатки у малюка не брав?

– Ні.

– Все ж я хочу поглянути кіноплівку.

– Вона буде готова за півгодини.

– Так… – говорив Марков, ніби продовжуючи розмірковувати з самим собою. – Отже, метою прогулянки було перевірити, чи немає за спиною нас. Треба визнати, що він не боягуз. Я гадав, що він замовить квиток на літак одразу ж після епізоду в Третьяковці. Виходить, у нього в Москві дуже важлива справа, і, мабуть, деталі зустрічі так продумані, що небезпеки для себе він не бачить. Але на «справу» у нього залишається тільки сьогоднішня ніч, завтрашній день і остання ніч. Потроїти увагу, товариші!..

Гернгросс чудово виспався і вранці разом з Раєю вирушив по магазинах придбати деякі покупки.

– Зраджуючи своє правило, беру вас, Раю, з собою, але тільки з однією умовою, – сміявся Гернгросс, – жодних порад мені не давати; лише допомагати мені спілкуватися з продавцями. Домовились?

– Я радити і не збиралася, – ображено сказала Рая.

Він купив дружині коробку духів – «кажуть, російську парфумерію визнали навіть у Парижі», чоловічу каракулеву шапку – «це в наших дам останній крик моди», кофейний сервіз і фарфорову статуетку балерини – «для ілюстрації розповіді за кавою про відвідання уславленого російського балету» і, нарешті, великий фотоальбом про Москву – «буду в думках гуляти по вашій чудовій столиці…» Усі покупки він складав у невеликий чемодан, який узяв з собою з готелю.

До обіду вони повернулися в готель, і він відпустив Раю до шостої години, попередивши, що вона йому буде потрібна.

Рівно о шостій він викликав її до свого номера.

– Ви знаєте, Раєчко, я лечу в Стокгольм, там у мене справ на тиждень, і я не хочу тягати з собою чемодан з покупками. В «Метрополі» живе мій співвітчизник і колега по бізнесу, я попросив його відвезти чемодан до Німеччини. Замовте, будь ласка, машину і відвезіть чемодан у «Метрополь».

– Де там шукати вашого знайомого?

– А шукати й не треба. Ви зупинитесь біля під'їзду готелю і почекаєте хвилин десять. Як тільки ви сядете в машину, я йому подзвоню, і він вийде по чемодан…

Рая взяла чемодан і, зійшовши вниз, замовила машину. За кілька хвилин вона подзвонила Гернгроссу, що виїздить.

– От і чудово! Я дзвоню знайомому. Потім повертайтеся до мене.

Він підійшов до вікна, поглянув, як Рая сідала в машину, помахав їй рукою, а потім надів пильовик і вийшов з готелю.

Рая усе зробила точно, як він просив, і тепер з нетерпінням позирала на під'їзд готелю «Метрополь». Минуло хвилин десять, і раптом біля машини з'явився сам Гернгросс.

– Прорахунок в організації,– сміявся він. – Ви виїхали, я йому подзвонив, а він, виявляється, пішов гуляти. Довелося бігти до вас на виручку. Давайте чемодан. Я його тут почекаю. А ви повертайтеся в готель і чекайте мене.

Майже годину Гернгросс простояв з чемоданом біля «Метрополя», потім повільно пішов до станції метро. Під землею, пересідаючи з поїзда на поїзд, він катався не менше години – це був нелегкий час для співробітників Маркова. Зате Гернгросс піднявся з метро на вокзальну площу зовсім спокійний: за ним не стежили…

Він зайшов до ресторану Казанського вокзалу і випив там чаю. 0 восьмій тридцять він залишив ресторан і хвилин двадцять товкся в залах чекання, а потім попрямував до камери схову ручного багажу. Біля входу в камеру він поставив чемодан на землю і закурив. Було без п'яти хвилин дев'ять. Хвилин через десять біля нього зупинився Плуціс. Поставивши свій чемодан поряд з чемоданом Гернгросса, він удав, ніби шукає щось у кишенях. У цей час Гернгросс, ледь нагнувшись, взяв чемодан Плуціса і пішов геть від камери схову. А Плуціс, взявши чемодан Гернгросса, подався в протилежний бік. Вони не відійшли й десяти кроків від місця зустрічі, як їх обох затримали співробітники держбезпеки…

…Допит Гернгросса тривав другу годину. Марков удавав, що в нього замало доказів і що він намагається піймати Гернгросса на суперечностях у відповідях. Той усе заперечував, поводився абсолютно спокійно і навіть визивно: «Чемодан незнайомого мені пана я взяв помилково».

До кабінету, ніби ненавмисне, у якійсь своїй справі зайшов Рудін. Він подивився на Гернгросса і сплеснув руками.

– Оце так зустріч! Підполковник Мюллер?

– Моє прізвище Гернгросс, ви помилились, – надто швидко відреагував Гернгросс.

– Та що ви, яка ж тут може бути помилка! – радісно вигукнув Рудін. – Ось же ваше фото. Я ношу його як пам'ять про ті часи, коли ми працювали разом з вами. Будь ласка, погляньте…

Гернгросс метнув на фото короткий погляд і повторив:

– І все ж ви помиляєтесь…

Потім у кабінеті Маркова «випадково» з'явилися спочатку Лідія Вікторівна Олейникова, потім Щукін – свідок її допиту. Поки відбувалася очна ставка, Рудін написав Маркову записку: «Біркнер, як тільки побачив мене й Щукіна, признався і дає свідчення. Хвилин через п'ятнадцять його можна доставити сюди».

Але в очній ставці з Біркнером особливої потреби не було: Гернгросс уже зрозумів, що гру програно. Він думав тепер тільки про одне: чи є у нього хоч один шанс на полегшення своєї долі? Ось чому, коли Марков заговорив про його роботу в «Сатурні» і про неминучу для нього відповідальність перед радянським законом за воєнні злочини, Мюллер – Гернгросс підвів голову сказав:

– Закон давності, як мені відомо, визнається й вами.

– Про яку ж давність може йти мова? – стомлене посміхнувся Марков. – Ми вас взяли тільки сьогодні, і ви займалися сьогодні не чимось іншим, а продовженням тих злочинів, які робили в час війни. А все найзлочинніше в «Сатурні» – ваша робота.

Привели Біркнера – Плуціса. В кабінеті Маркова розігралася драматична сцена: Біркнер заходився по-базарному лаяти Мюллера. Він, Біркнер, стільки років жертвував собою, своїм особистим життям, гадаючи, що його доля перебуває в надійних руках і коли-небудь за всі його жертви відплатять сторицею, а виявилося, що він був іграшкою в руках йолопів. Лайка Біркнера розлютила Гернгросса. Він став кричати на свого колишнього ад'ютанта, що той надто квапиться з висновками і про це ще пожалкує.

– Чого мені жалкувати? – кричав Біркнер. – Я вже втратив п'ятнадцять років життя з милості таких кретинів, як ви!..

Справу було зроблено. Гернгросс – Мюллер і Біркнер – Плуціс підписали протоколи допитів, і, коли злочинців повезли до в'язниці, в кабінеті Маркова знову зібрались учасники операції.

– Дякую, товариші,– сказав Марков. – Сьогодні ви допомогли нам з товаришем Рудіним завершити, нарешті, операцію «Сатурн». Адже цей Мюллер висів у нас на шиї як нестача у бухгалтера. – Марков усміхнувся. – Тепер роз'їжджайтеся по домах і постарайтесь як слід виспатися. Післязавтра до Москви прибуває ще один пан…

ЗМІСТ

Пролог

Частина перша. Назустріч ворогові

Переклад М. Лещенко

Частина друга. «Зілле» грає

Переклад П. Моргаєнка

Частина третя. Кожну хвилину – в бою

Переклад А. Коваля

Частина четверта. «Сатурна» майже не видно

Переклад П. Моргаєнка

Через п'ятнадцять років

Переклад П. Моргаєнка