Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 39 страниц)

Василь Ардаматський
"САТУРНА" МАЙЖЕ НЕ ВИДНО

Пролог
___________

Частина перша
НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ

Розділ 1

– Хто ви такий? Прізвище?

– Пантелєєв Григорій Юхимович.

– Професія?

– Це ви натякаєте на профспілку? Вважайте, вибув. Років десять, як внесків не платив.

– Комуніст?

– Бог милував.

– Що це означає?

– Ну, навіть близько до них, комуністів, не був. Бог милував, кажу, від цього.

Особа, що ставила ці запитання, записала щось до свого блокнота і, постукуючи олівцем по столу, почала уважно розглядати свого співрозмовника.

Вони сиділи в просторій, залитій сонцем кімнаті. Вітрець, залітаючи в розчинені навстіж вікна, ворушив гардинами і приносив із собою ледве чутний гомін великого міста.

Один із них – у добротному світло-сірому костюмі – як господар вмостився в кріслі. Другий – у зім'ятому обшарпаному піджаку і мішкуватих штанях, заправлених у старі чоботи, скромно сидів на краєчку стільця, всім тілом шанобливо подавшись уперед. Тому, що сидів у кріслі, можна було дати років тридцять п'ять. У нього худорляве обличчя з різкими рисами, вкрите рівним загаром. Опукле надбрів'я окреслене темними бровами. Прямий тонкий ніс і близько до нього посаджені сірі очі надавали його обличчю виразу якоїсь недоброї уважності, який, проте, вмить зникав, як тільки він посміхався. Але зараз він не посміхався…

Його співрозмовник був молодший, і це було помітно, незважаючи на пухнасті рудуваті вуса й борідку лопаткою. Кирпатий широкий ніс із роздвоєним кінчиком і широко розкриті маслянисто-чорні очі. Після кожного запитання бородатий усім своїм широким корпусом подавався вперед і, відповідаючи, нагинався, ніби догідливо кланявся.

– Де ви працюєте?

– За документами я числюсь далеко звідси, аж за самою Колимою. Але ж тепер, я вважаю, що документи мої не варті й щербатої копійки. Тепер я пожити хочу, пане начальнику.

– Хвилинку, хвилинку. Я не вловив. Що значить, ви числитесь десь за Колимою?

– Там я на обліку при ліспромгоспі.

– Ким?

– Сторожем або, якщо хочете, обхідником.

– А тут ви як опинились?

– Рідний брат у мене тут помер, і я від нього одержав у спадщину будиночок із садком і городом. Не годиться так говорити про смерть рідного брата, а все ж таки мені пощастило. Поносило мене по білому світу, як пушинку з кульбаби, – досить.

– Коли вмер ваш брат?

– Дев'ятого лютого цього року.

– А ви сюди переїхали коли?

– Чотирнадцятого березня.

– Через місяць після смерті брата?

– Атож! До мене ж звістка про смерть три тижні йшла. Факт! Ви знаєте, де та Колима!

– А чого ж ви раніше не жили тут з братом?

– У нього жінка була вовчого норову, терпіти мене не могла покійна, царство їй небесне. А ті далекі місця я не сам вибирав.

– Як це не сам?

– Та ж мене, пробачте, вислали…

– Чого ж ви одразу не сказали, все тягнете! Ну, а за що ж?

– За що? Як вам сказати… Працював я на лісозаводі під Казанню, піднощиком вважався. І раптом пожежа, завод згорів. НКВС, звичайно, тут як тут. Шкідництво, кажуть. І нас, восьмеро рабів божих, хто в ту зміну працював, на заслання.

– І вас судили?

– Ні-ні, все тишком-нишком. Попитали ось, як ви зараз. А тоді зразу в поїзд, у вагон із гратами, і ту-ту…

– У вас є довідка?

– Ви мене прямо смішите, пане начальнику. Виставте в одну лінію весь наш люд і накажіть: хто має на руках яку-небудь довідку з НКВС, той хай зробить крок уперед і одержить мільйон карбованців. Ні один не вийде, голову даю на відріз. Факт. Я свій строк ще два роки тому відбув. Жив там уже по вільній. І працював, як уже сказав, у ліспромгоспі. А тут помирає брат і лишає мені будинок. Я одразу, звичайно, приїхав і оформився на майно. І тут же, між іншим, мало не втратив того майна. Факт.

– Чому це?

– Зараз скажу. В квітні і травні йшло оформлення. Боже ж ти мій, тяганина яка! Папірці, довідки, запити. Ну та дарма, оформили. Тепер, думаю, треба ж і себе оформити, звільнитися, так би мовити, із системи. А то ж у нас із цим жартувати не люблять. Тільки щось не так, пришиють тобі дезертира трудового фронту. У нас навіть за спізнення на роботу судять. От я й поїхав до Москви, у свій, так би мовити, наркомат. Прибув я туди п'ятнадцятого червня цього року. Ходжу там по поверхах, по коридорах і ніяк нічого не можу добитись. Весь від злості зайшовся, кричати на них став. Тоді вони видали мені оцю довідку, що кадровий відділ ніби не заперечує, щоб я звільнився через сімейні обставини. Одержав я довідочку в п'ятницю і приїхав сюди знову. А через день і війна почалась. Якби вони мене проморочили ще кілька днів, не побачив би я свого будиночка з садком і городом.

– Документи по успадкуванню будинку при вас?

– Так точно. Ось…

– Чим займався ваш брат?

– Художник по сільських храмах.

– Що?

– Ну, розумієте, їздив чоловік по селах і обновляв на іконах лики святих. Але це не те що маляр постійний. Брат мій цього майстерства вчився, два роки в Углюсі жив.

– А що ви збираєтесь робити?

– Торговельну невеличку заведу. Люди кажуть, що по-новому, по-вашому тобто, порядку це можна і навіть німецька влада підтримує. Чи брешуть люди?

– Чому брешуть? Ми за приватну ініціативу. Але що ж ви будете продавити?

– Дріб'язок всякий із житейського вжитку. Війна ж порозтрушувала людське майно. Хто має що продати, а хто цього потребує. Я тут як уродився, в пригоді стану: будь ласка, для взаємної вигоди. Комісія, одним словом, але не як-небудь там наліво, а законно, як у виправленому патенті. Тому я оце й прийшов до вас.

– Так… Так… Значить, коли помер ваш брат?

– Дев'ятого лютого цього року.

– А коли ви приїхали сюди?

– Я ж сказав: чотирнадцятого березня.

Чоловік у кріслі помовчав і сказав:

– Отут, Бабакін, мені здається, ви робите помилку. Дату смерті брата ви повинні знати назубок – з цим зв'язано ваше щастя. А от дату свого приїзду так точно називати не слід. Тут краще сказати: в середині місяця. Так буде природніше.

– Чому, товаришу підполковник? Адже для нього і дата приїзду зв'язана з тим самим щастям. У цей день він вперше побачить успадкований будинок.

– Подумайте, Бабакін, подумайте. Хто такий цей Пантелєєв? Тупуватий і темний тип. Для нього кожна дата – це цифра, арифметика. Подумайте про це. Далі. Викиньте слівце «факт». Воно не з лексикону Пантелєєва. Тепер щодо професії і профспілки. Цю гру слів треба викинути. Вона може вам обійтися дуже дорого. Адже в складених гестапо списках крамольних організацій наші профспілки згадані поряд з партією. А платили ви внески чи не платили, вони можуть на це не звернути уваги або просто не зрозуміти.

– Я й сам подумав про це, – відразу ж погодився Бабакін. – Але ви так швидко спитали: «Професія?» І я, як тип темний, перепитав: «Ви натякаєте на профспілку?» І тут же схаменувся, але вже пізно. Зважу на це, товаришу підполковник.

– Не думати про такі дрібниці не можна. А взагалі добре. Правильно, що в нього немає великої злоби до НКВС. Адже насправді, ніякої особливої трагедії з ним не сталося. Працював піднощиком на лісозаводі під Казанню, а попав на північ у ліспромгосп. Може, йому на новому місці навіть краще стало. І з довідкою від НКВС ви придумали чудово. Побільше б таких знахідочок, і щоб кожна працювала на ваш типаж. Дуже влучний, наприклад, вираз «дріб'язок різний із житейського вжитку».

– Це я в Горького вичитав, – посміхнувся Бабакін.

– До речі, маляр постійний – такий вираз є?

– Є, товаришу підполковник. Я спеціально консультувався. Так кажуть про поганих малярів, яким платять не за колір чи красу, а від розміру стіни.

– Добре… – підполковник Марков знов оглянув Бабакіна. – І зовнішність уже близька до норми, тільки от борода надто акуратна.

– Відросте. – Бабакін кивнув через плече. – Що на фронті?

– Погано… – підполковник Марков підійшов до карти, що висіла на стіні, і підкликав до себе капітана Бабакіна. – Ось уже де вони. За сьогоднішніми даними на чотирнадцять нуль-нуль. Остаточно затверджено: наша база буде отут.

– Коли ви туди прибудете?

– Ми вирушимо, коли їхні війська пройдуть далі на схід, а в цих місцях усе сяк-так утрясеться. Нарешті, треба переконатися, що наші дані правильні і «Сатурн» розташувався саме в вашому місті.

– А коли ні, товаришу підполковник?

– Тоді доведеться на ходу перелаштовуватися ще раз, Бабакін: поки до вас не прийдуть наші люди, ви нічим, крім своєї торгівлі, не займайтеся. Від успіху вашого вростання в місто залежить дуже багато. На першому етапі операції ваша явка на ринку, – головний вузол мого зв'язку з усіма, хто опиниться в місті. Головний і єдиний.

– Розумію, товаришу підполковник. Буду тільки придивлятися до людей.

Марков повернувся до нього:

– Ви чули? Я повторюю: абсолютно нічим.

– Збожеволіти можна, товаришу підполковник! – тихо промовив Бабакін. – Сидіти склавши руки, в той час як навколо…

– Якщо ви серйозно, зараз же подайте рапорт.

Бабакін виструнчився. Підполковник кинув на нього сердитий погляд і, повернувшись до столу, включив радіо. Почулась гучна оркестрова музика, «тарілка» не могла пропустити її крізь себе, вона хрипіла, деренчала і, здавалось, могла зірватися з цвяха. Марков роздратовано висмикнув штепсель і дивився, як він гойдається на шнурі. Потім взяв його і акуратно вставив у розетку. «Тарілка» суворим голосом диктора запропонувала увазі слухачів арію Івана Сусаніна.

Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.

З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.

Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.

– Словом, чекати, товаришу Бабакін, – якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.

– І рік чекати? – весело перепитав Бабакін.

– Два! Десять! Чекати! – повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.

Приглушено буркнув телефонний дзвінок. Марков схопив трубку.

– Слухаю… Ясно… Він тут…

Марков поклав трубку і глянув на Бабакіна.

– Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, – сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.

– Негайно на аеродром, – сухо промовив Марков. – Наказ комісара держбезпеки Старкова.

Бабакін виструнчився.

– Єсть!

Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.

– У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. – усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. – Ну, бажаю вам успіху. До побачення.

– Через десять років? – засміявся Бабакін. – Якщо можна, хоч трошечки раніше.

Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.

Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.

Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.

– Бабакіна відрядили? – запитав Старков.

– Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.

– Зараз не можу. Увечері…– Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.

– Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…

Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.

– Як Бабакін, у формі?

Марков здригнувся.

– Цілком. – І, помовчавши, додав: – А я ось виявив, що в мене є нерви.

– Краще пізно, ніж ніколи, – посміхнувся Старков. – А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.

Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:

– Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.

Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:

– Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. – Старков приклацнув язиком. – Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка – на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.

– Про те й кажу, – похмуро пробурчав Марков. – У жодного з нас немає досвіду в таких справах.

– У таких і не треба, – розсміявся Старков. – Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін – хлопець із потомственої робітничої сім'ї. Кравцов – лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія – це завод, комсомол і армія.

– Так, так, іронічно підтвердив Марков.

– Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… – Старков весело подивився на Маркова. – Всі вони комуністи!

Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.

Марков зітхнув.

– А все-таки не думав я, йдучи в органи, що зі мною трапиться таке. Ви розумієте, це страх не за себе.

– На жаль, Михайло Степановичу, становище у нас з вами безвихідне, – сухо, без сліду посмішки сказав Старков. – Назвався чекістом – лізь у небезпечні і нелегкі справи. Але все на нашій грішній планеті, в тому числі і незвичайне, роблять люди. Звичайні люди. – Старков помовчав. – Хіба жарт, була величезна темна, мов тайга, Росія з царем-батечком на чолі. А на її місці виникла світла держава соціалізму. І зробили це ми. Між іншим, батько нашого Кравцова брав Зимовий. І був тоді зовсім неписьменним солдатом. А ваш батько що робив, коли була революція? Отож-бо й є! Ну, годі про це, Степановичу. Виявив нерви? Теж добре. Тепер ви знаєте, де вони, і можете ними керувати…

Машина мчала по шосе, подібному до прямої просіки в лісі. Старков зменшив швидкість і глянув на спідометр.

– Десь тут…

Вони проїхали ще трохи і побачили на шосе офіцера, який подав їм знак зупинитись.

– Повертати? – спитав Старков.

– Далі не проїхати, – відповів офіцер. – Поставте машину на узбіччя. Іти кроків триста, не більше.

Вони ввійшли в ліс, і їх зразу огорнула спокійна тиша, в обличчя війнули пряні аромати гарячого літнього дня. Марков аж уповільнив крок. А Старков, ніби не помічаючи нічого навкруг, ішов поряд з офіцером своїм звичним широким легким кроком. Вони розмовляли про справу.

– Не чинив опору? – запитав Старков, відхиляючи навислу над дорогою гілку.

– Ні. —Офіцер засміявся. – Першою його побачила дівчина і зчинила такий галас, що люди збіглися звідусіль. А пістолет він навіть не витяг. Дивно, як люди його не прикінчили! Ми саме вчасно прибули.

– Вам би раніше від дівчини треба, – буркотливо зауважив Старков. – Де його скинули?

– Та тут же.

– А чого ж він звідси не втік?

– Каже, вирішив чекати темряви. Скинули ж його ще на світанку.

– Парашут, спорядження знайшли?

– Він усе закопав і сам показав де.

– Ім'я дівчини записали?

– Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…

– Я бачу, тут цілий мітинг, – невдоволено сказав Старков.

Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора – вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.

– Здрастуйте, товариші! – голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.

Відповідаючи Старкову, люди розступились.

– Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?

Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.

Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім'ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум'яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.

– Спасибі, товариші,– сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. – Це він тебе?

Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.

– Нічого, я йому теж… – Вона прикрила подряпину долонею.

– А він же міг тебе з пістолета?

– Хай би спробував!

Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.

– Он ти яка!

– Така вже…

– Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.

Ні за що!.. – Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. – Лізуть, гади…

Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.

– Нам треба працювати, товариші…

Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.

– Ну, герою Гітлера, хто ти?

Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.

– Прізвище? Ім'я? – підвищив голос Старков.

– Куницький, – неголосно іі хрипло відповів парашутист.

– Ясніше, голосніше.

Парашутист прокашлявся:

– Куницький Петро.

– Де здався в полон?

– Ніде не здавався. Звільнений я.

– Що значить звільнений.

– Сидів у мінській тюрмі. Німці звільнили.

– За що сидів?

– По тридцять п'ятій.

Старков переглянувся з Марковим.

– Академічні кадри, нічого не скажеш. Що збирався тут робити?

– Нічого не збирався. Думав, як сяду, дам чосу кудись далі. В Сибір, наприклад.

– Тебе готували?

– Два тижні і п'ять днів.

– Де?

– В спецшколі…

– Вони, – тихо сказав Старков Маркову. Він наказав офіцерові відправити пійманого до Наркомату держбезпеки і кивнув Маркову.

– Їдьмо додому.

Ідучи лісом, Старков посміхався і поглядав на Маркова.

– Ну, як у нас із нервами?

– Принаймні знаю, де вони в мене, – віджартовувався Марков.

Старков зупинився.

– Знаєте, про що я думаю? Ваша група буде діяти там у найсприятливіших умовах. Так, так, Михайле Степановичу, найсприятливіших. Згадайте того першого, якого привіз Петросян. Німець не те, що цей рецидивіст. На скільки в нього гонору вистачило? Рівно на добу. А потім як він запобігав, як покірно плазував на череві, як ганив усю свою єпархію! А його ж переконали, що війна з Росією – весела прогулянка. І академіки Канаріса теж зіпсовані успіхами. Після легкої здобичі в Європі у них повинна бути дуже небезпечна для пана Канаріса самовпевненість і нахабство. Ви тільки подумайте, вони на цього типа, на тридцятип'ятника, покладали завдання підірвати наш тил! Нахаби! А тут Катя… – Старков засміявся. – Одна Катя. І сюжету кінець.

Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.

– А тим часом – війна… – тихо сказав Старков і зітхнув. – Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…

Машина розвернулась і помчала до Москви.

Розділ 2

Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.

Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме – пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.

Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на крилах один за одним пікірували до землі. Він ясно побачив, як з-під черева першого літака відділились і немов розтали в повітрі чорні сигари. Вибухів бомб він не бачив і не чув. Ешелон був уже десь позаду…

Тепер внизу був ліс, над яким вони летіли так низько, що Бабакін бачив розгойдані верхів'я дерев. Його почало нудити. Щоб відвернути увагу, він почав думати про справу, яка чекала на нього там, попереду. Ще раз у думці повторив версію своєї вигаданої долі. Але на цей раз звичне повторення легенди відбувалося по-іншому: чомусь свідомість весь час поряд з вигаданим ставила те, що було в його реальному житті. І так це вигадане не збігалося з справжнім, що Бабакін раптом з острахом подумав, що впевнено жити з цією вигаданою біографією він не зможе і зірветься… Піднощик на лісозаводі. Засланий на Колиму. Працював сторожем у ліспромгоспі. Успадкував будинок із садком та городом. А тепер вестиме приватну торгівлю в окупованому німцями місті. Суцільна каламуть. А насправді його життя – просте, ясне: завод, комсомол, армія, навчання… І невідомо, від якого поруху пам'яті раптом у його думках поставало давнє-давнє – ночівля на Жигулівських скелях, високо над Волгою. Це було в туристському поході в студентські часи. Давно це було, а пригадалося так чітко, мов було вчора. У кам'яній печері палахкотить вогнище. Вони сидять оддалік на порослому мохом камінні, і хтось заводить мову про те, що, можливо, біля цієї печери отак сиділи коло багаття, піджидаючи купецькі кораблі, молодецькі волзькі розбійнички. Генка Сугробов сказав з сумовитим виразом: «Все знищила цивілізація. Навіть розбійничків». А Таня Зіборова засміялася й сказала: «Та погляньте ви на себе, хіба з вас вийшли б розбійники? Та в вас хоробрості вистачить хіба що на те, щоб, не готуючись, іти складати діамат…»

І тоді він, Бабакін, образився і сказав: «Хоробрість людини – це не його ніс, якого всім зразу видно». Хтось несподівано заговорив про Чапаєва. Що, мовляв, простецький мужичок, багато чого не розумів, культурно говорити не міг, а став легендарним героєм народу. «Знову ж героєм його зробила війна, – гнув свою лінію Генка Сугробов. – І Павку Корчагіна теж. Вона породила всіх відомих нам з літератури героїв, включаючи сюди й артилериста Тушина з «Війни і миру». А от Чехов про війну не писав, так у нього всі герої – хлюпики, дрібнота всяка…». Заперечуючи Генці, він, Бабакін, назвав свого улюбленого героя – Рахметова. Хіба він не мужня людина? «Не війна, так якась боротьба! – не здавався Генка. – А ти назви мені хоч одну героїчну особу, яка виявилась, так би мовити, на рівному місці життя…» І він нічого відповісти Генці не зміг…

Літак знову шугнув угору, і спогади немов змело повітряним вихором. Бабакін на мить побачив велике місто, над яким вкручувались у небо стовпи чорного диму. Літак різко накренився, і тут же його сильно затрясло: він уже котився по нерівному зеленому полю.

До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.

– Ви Пантелєєв? – спитав він Бабакіна.

– Ну… я, – трохи затнувшись, відповів Бабакін.

– Я по вас. Сідайте.

Юнак сів за руль, Бабакін – поруч, і емка помчала до міста.

– Як справи? – поцікавився Бабакін.

– Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…

Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях – жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.

– Всі пішли? – запитав Бабакін.

– Якби ж то! – Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.– Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.

Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».

Бабакін з юнаком увійшли в будинок.

– Сюди, – юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».

У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.

– Пантелєєв? – запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.

– Так точно, – відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.

– У вас має бути… – почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.

Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.

– Ну от, – сказав він, коли папірці згоріли, – я товариш Олексій. А це – члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. – Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.– Товариш Завгородній. Тепер – товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.

– До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, – сказав Бабакін.

– Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… – Товариш Олексій важко зітхнув. – Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного заводу на західній околиці міста. Там вони поки що й сидять. Мабуть, не вірять, що ми покинули місто без бою. Найважливіші об'єкти підірвано. Як стемніє, всі ми, крім товариша Завгороднього, вирушимо до лісу. Коли думаєте вступити у володіння будинком? – запитав товариш Олексій, і в очах і його блиснула іскорка сміху.

– Сьогодні ж.

– Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…

– Спасибі.

– Як Москва? – помовчавши, запитав товариш Олексій.

Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:

– Москва спокійна…

– Не надто? – запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.

– Спокійна, якщо збоку дивитися, – трохи зніяковівши, пояснив Бабакін. – А взагалі-то і в Москві все на війну повернуто. Москвичі хмарою сунуть в ополчення…

Товариш Олексій оцінююче оглянув Бабакіна і сказав:

– Тут, глядіть, обережніше. Фріци у вас будуть поруч, а в Мінську вони вже показали себе.

– Вовка боятися – в ліс не ходити, – усміхнувся Бабакін.

– Ну, ну… – товариш Олексій ще раз критично поглянув на Бабакіна, потім – на годинник. – А нумо, товариші, збиратися.

З першою, ще негустою темрявою вони пішли. Бабакін і Завгородній у вікно бачили, як вони перетнули вулицю і один за одним зникли в проломі паркана.

– Хто б міг подумати, що станеться таке… – зітхнув Завгородній. – Ну годі. Допоможи мені спалювати мости.

Два бідони бензину вони розлили всередині будинку. Решту винесли на подвір'я і там облили стіни всіх будівель. Один бідон Завгородній випорожнив у емку, на сидіння. Потім намочив бензином ганчірку і витяг з кишені сірники:

– Ну, давай. До побачення.

Бабакін вийшов на вулицю і попрямував до центру міста. Він не дійшов ще й до першого перехрестя, як за його спиною з ревінням і тріском до неба шугонуло синьо-жовте полум'я.