Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 13

В цей час у місті вже був і Кравцов. Почалася паралельна до рудінської і теж дуже важлива операція по проникненню в апарат гестапо.

Кравцов прибув до міста вночі. На умовленому місці його зустрів підпільник, той самий, якого підпільна організація влаштувала в гестапо замість закинутого в Москву інженера Русакова. Це був похмурий, неговіркий чоловік років п'ятдесяти, на ім'я Трохим Кузьмич.

Він провів Кравцова на приготовлену для нього квартиру – маленький, прямо ляльковий будиночок, що потопав у великому фруктовому саду.

– Це сад нашого місцевого мічурінця, – пояснив Трохим Кузьмич, світячи каганець– Влітку він, бувало, сам жив у будиночку, а тепер здав нам, тобто вам, значить. Замість плати ви повинні працювати в його саду. Ясно? А тепер я піду. Завтра прийду опівдні.– Трохим Кузьмич пішов, але відразу ж повернувся. – Забув попередити, мічурінець наш пришелепуватий. – Трохим Кузьмич крутнув пальцем біля виска. – Маскування. Називайте його дядьком Єгором, так його все місто називає.

Кравцов оглянув будиночок і вийшов у сад. Одразу ж за парканом починався околичний пустир, а з другого боку темніли руїни якогось будинку. «Місцинка зручна», – подумав Кравцов, повертаючись у будиночок.

Він постелив на підлозі пальто і ліг. Одразу зрозумів, що нескоро засне, і, щоб втомити себе, почав студіювати свою версію. Отже, прізвище його – Конопльов. Закінчив юридичний інститут у Москві, але не мав можливості працювати за спеціальністю, тому що з інституту за ним повзла погана характеристика, яка приписувала йому не більше і не менше як низькопоклонство перед буржуазним законодавством і буржуазною теорією права. Не дали працювати навіть юрисконсультом у торговельних організаціях. Кінець кінцем він змушений був виїхати з Москви в Смоленськ і працювати там директором м'ясного магазину. Але й тут він довго не протримався, бо його звинуватили в розкраданні м'яса і засудили. Коли почалася війна, засуджених із смоленської тюрми вирішили вивезти на схід, але ешелон цей розбомбила німецька авіація, і хто вцілів із ув'язнених, розбіглись хто куди. Конопльов серед них… А в це місто він прибув шукати роботи, сподіваючись на допомогу батькового друга Трохима Кузьмича.

Та одна справа – схема версії сама по собі; найважче ж – впевнено жити за цією схемою, завжди пам'ятаючи велику кількість подробиць вигаданої біографії. Крім того, треба бути актором і таким життєво правдивим, щоб глядач – ворог – не міг і подумати, що бачить гру, а не саме життя. Ось де та «правда життя», якої іноді так шукають у театрі. Від цієї правди залежить: жити чи померти цим безіменним героям – акторам.

Кравцов повинен був багато-багато разів уявно «прожити» біографію свого прототипу і по кожному епізоду життя бути так само обізнаним, як і той, хто ці епізоди міг пережити в дійсності. Він повинен знати величезну кількість подробиць історичного, етнографічного, побутового і всякого іншого порядку. Скажімо, колишній директор смоленського м'ясного магазину Кравцов-Конопльов повинен з не меншою твердістю, ніж своє ім'я, знати ціни на м'ясо в різні часи. Або суд над ним у Смоленську. Адже ця судова справа зберігається в архіві міського суду, і гітлерівці завжди можуть її «підняти». А це означає, що Кравцов повинен знати не тільки всіх свідків, які виступали на процесі, але й те, що вони говорили: він повинен пам'ятати, на якому – ранковому чи вечірньому – засіданні суду трапився той чи інший епізод судового слідства…

Поїзд із засудженими смоленської тюрми німці розбомбили справді. І оскільки цей факт вони теж завжди можуть перевірити, Кравцов повинен про бомбардування знати й пам'ятати цілу купу подробиць. Він «не знає» лише однієї деталі, що його прототип – Конопльов – у цій веремії загинув.

І ось зараз, лежачи на підлозі в будиночку дядька Єгора, Кравцов «ганяв» себе по всіх епізодах своєї версії. Заснув він тільки над ранок…

Кравцова розбудив незрозумілий звук під вікном. Хтось не то співав, не то стогнав низьким нерівним голосом. Кравцов обережно виглянув у вікно. Біля самого будинку копав землю незграбний дідок, страшенно худий, із настовбурченою сивою шевелюрою. Всаджуючи ногою лопату в уже підмерзлу землю, він вигинався знаком запитання і в цей час не то співав, не то стогнав. Це, мабуть, і був дядько Єгор.

Старий немов відчув, що на нього дивляться, ввіткнув лопату в землю і почимчикував до будиночка. Він увійшов і довго, із світла нічого не бачачи, стояв біля дверей. Потім підійшов ближче, пильно подивився на Кравцова і спитав:

– Конопльов?

– Я, – відповів Кравцов.

Старий посміхнувся, але одразу ж його обличчя немов погасло, і він забурмотів швидко і нерозбірливо; це схоже було на марення людини у сні. Так, бурмочучи, він вийшов із будиночка і вернувся до своєї лопати. «Оце артист!» – захоплено подумав Кравцов.

Прийшов Трохим Кузьмич. Не вітаючись, він підсів до столу і поклав перед Кравцовим аркуш паперу.

– Тут уся моя рідня. Вивчіть. Тепер те нове, що ви теж повинні знати. В подяку за послуги «новому порядку» я щойно одержав хлібну посаду. Вже другий тиждень я директор хлібзаводу. Це може згодитись. А зараз нам треба йти на зустріч із гестапівцем. Він уже чекає нас на явочній квартирі. Врахуйте, що мої заслуги як секретного агента гестапо дрібненькі. Я вдаю, ніби в цьому питанні нічого не кумекаю.

– Зрозуміло, – усміхнувся Кравцов.

Трохим Кузьмич і Кравцов вийшли на вулицю і попрямували до центра міста.

– Тримайтесь вільно, – тихо сказав Трохим Кузьмич. – Менше зацікавленості до навколишнього. Адже ви прибули сюди не з Москви і всього цього вже встигли надивитися. Тепер про гестапівця Ціммера, який нас чекає. Чоловік він не дуже розумний, примітивно хитрий, але переконаний, що він знавець Росії. Цю впевненість я в ньому всіляко підігріваю, захоплюючись кожним його бовдурським «відкриттям». Але треба бути завжди насторожі, він дуже підозріливий. Отже, домовлено: я рекомендую вас як сина мого давнього друга, з яким я разом ріс, – учився в школі і втратив його слід десь приблизно в тридцятих роках. Я проситиму гестапівця влаштувати вас на роботу.

– Але він може влаштувати мене директором лазні,– зауважив Кравцов.

– Може. Москва будувалась не відразу.

Кравцов ніби збентежився і замовк.

Вони перетнули прохідний двір і опинились на безлюдній вулиці. Тут вони ввійшли в під'їзд старовинного кам'яного будинку. В коридорі було темно, але Трохим Кузьмич впевнено ступив кілька кроків і двічі уривчасто стукнув у двері.

– Прошу! – почулось із-за дверей.

Простора кімната була обставлена казенно, як номер у дешевому готелі. Кравцов мимоволі усміхнувся, побачивши на стіні темну копію шишкінських ведмежат.

– Російський ліс і російські ведмеді,– старанно вимовляючи слова, сказав гестапівець Ціммер. – Росіянин любить цей рідний пейзаж.

– Еге, звичайно, – квапливо погодився Кравцов, відзначаючи в думці спостережливість німця, від якого не сховалась його легенька посмішка.

Трохим Кузьмич шанобливо привітався з Ціммером і показав на Кравцова.

– Оце і є та людина, про яку вам говорив. Конопльов.

– Ко-но-пльов, – по складах вимовив Ціммер. – Дуже добре! Здрастуйте, пане Конопльов. Давайте всі сядемо.

Кравцов звернув увагу, що сам гестапівець сів спиною до вікна, а їх посадив обличчям до світла і не перестаючи дивився на нього.

– Значить, ви із Смоленська? – спитав Ціммер, видно добре пам'ятаючи те, що сказав йому про Кравцова Трохим Кузьмич.

– Якщо йдеться про моє довоєнне життя – тоді так, із Смоленська. Але як почалася війна, де я тільки не побував!

– А де саме? Назвіть, будь ласка.

– Ну, зразу як утік з тюремного поїзда, – в Дорогобужі, потім у місті Білому, потім у Демидові, а останнім часом у Веліжі. Це звідси вже недалеко.

– Ого! – засміявся Ціммер. – Війна розвиває подорожі.

– Подорожі в пошуках роботи – досить сумна справа, – підкреслено серйозно зауважив Кравцов.

– Так, так, мені Трохим Кузьмич розповідав, – співчутливо сказав гестапівець і, забувши, що на ньому цивільний костюм, зробив жест рукою до правої кишені на грудях, потім переніс руку лівіше і, вийнявши з бокової кишеньки піджака папірець, заглянув у нього. – Ви мали, не знаю, як легше сказати… ну, злочин перед радянським законом. Так принаймні казав мені Трохим Кузьмич.

– Ні, я ніякого злочину не зробив, – сказав Кравцов, вражено дивлячись на Трохима Кузьмича. – Мене засудили неправильно, мені приписали злочин, якого я не робив.

Кравцов помітив, що коли він це говорив, у очах Трохима Кузьмича майнула розгубленість.

– Хіба так можна? – здивовано звів брови гестапівець.

Кравцов поблажливо усміхнувся.

– Ще з незапам'ятних часів живе російська приказка: «Закон, як дишло – куди повернув, туди й вийшло».

– О! Російські приказки дивовижно смішні і точні,– сказав гестапівець. – Але що є дишло?

– Голоблі у возі чи в бричці, куди прив'язують коня.

– Бричка? – Ціммер не знав і цього слова.

– Ну, тарантас чи кабріолет.

– О! Зрозуміло! – розсміявся гестапівець. – Значить, дишло – вийшло?

– Мені це дишло коштувало року волі,– похмуро зауважив Кравцов.

– Сім'я у вас є?

– Нема. Була дружина, але коли мене посадили за грати, вона швидко втішилася з іншим.

– О, жінки, жінки!.. – зітхнув гестапівець. – Я, коли вивчав Росію раніше, ще по книгах, я дуже був схвильований історією дружин ворогів царя, які мали назву декабристи. Цар заслав їх до Сибіру, і їхні дружини добровільно поїхали теж. І я думав, що російські жінки – це щось особливе і небувале, а виявляється, ні. Жінки – скрізь жінки.

– Так, добра від них не жди, – охоче підтвердив Кравцов.

Гестапівець подумав, дивлячись на Кравцова, і запитав:

– Ви хочете мати роботу?

– Так, мандрувати мені набридло.

– І співробітничати з нами?

– Природно.

– Але щиро чи з необхідності?

– В моїй щирості можете не сумніватися, всяка робота буде виконана чесно і добре.

– Вас у цьому місті знають?

– Звідки? Я весь час працював, учився і потім жив у Москві. Тільки наприкінці тридцять дев'ятого року переїхав до Смоленська і незабаром попав у тюрму.

– Це добре, – неуважно промовив Ціммер.

– Кому добре, а мені не зовсім, – посміхнувся Кравцов.

– Я думаю добре, якщо вас тут не знають, – промовив гестапівець. – А в Москві ви працювали?

– Ти скажи про свою освіту, – порадив Трохим Кузьмич.

– Яке це має значення!

– Чому? Освіта – це дуже важливо, – підхопив Ціммер.

– Я маю юридичну освіту.

– Он як! – здивувався гестапівець. – Радянський торговець повинен бути юристом?

– Та ні,– роздратовано сказав Кравцов. – За освітою я повинен був працювати слідчим у прокуратурі, міг стати суддею або адвокатом, але було декілька «але». По-перше, я був безпартійний. По-друге, в інституті мені дали характеристику, що я політично невитриманий і допускав антимарксистські висловлювання про переваги буржуазного законодавства. – Кравцов усміхнувся. – Може, вам буде цікаво почути, що антимарксистські висловлювання стосувалися, між іншим, і праць німецького теоретика Зауера?

– О, Зауер! – пожвавився гестапівець. – Я одного разу на іспиті зрізався якраз по його працях. Ха-ха! Виходить, що ми з вами товариші по нещастю!

– Ну от, – вів далі Кравцов, – взагалі до юридичних справ двері мені були зачинені, і тому я пішов у торгівлю.

– Але панове партійні юристи, як видно, знайшли вас і там?

– Виходить, так! І повинен сказати, вони обкрутили мене спритно. В інституті, коли я вчився, великий успіх мала моя іспитова робота на тему «Техніка допиту при цілковитому запереченні провини звинуваченим». Її надрукували на склографі і роздавали студентам. Професор Кисельов згадав мою працю в своїй книзі. Словом, я цю техніку допиту справді знаю. Але так, як вони допитували мене, це межувало з чаклунством. Вони так хитро ставили питання, що хоч би я сказав «так», хоч «ні», все одно виходило, що провину визнаю. Зауер ваш, коли б опинився на моєму місці, сів би за грати ще й як.

– О! Можливо! – гигикнув гестапівець і уривчасто промовив: – Комуністи – небезпечні вороги.

– Треба знати їхні слабкі місця, тоді боротьба з ними буде легша, – недбало кинув Кравцов.

– Головна їх слабкість – неймовірна самовпевненість і нахабство, – різко промовив Ціммер.

– Правильно! – догідливо вигукнув Трохим Кузьмич.

– Але не тільки це, – глибокодумно зауважив Кравцов.

– А що іще? – поцікавився гестапівець.

– Комуністи, як і всі люди, різні. Але одночасно є дещо, що робить їх однаковими і легковразливими. Треба тільки знати, яка партійна біографія стоїть за кожною окремою людиною.

Кравцов бачив, що розмова йде так, як слід; гестапівець по ходу розмови все більше зацікавлюється ним. Кравцов вирішив викинути ще один із заготовлених козирів і завів мову про те, що, за його спостереженнями, при введенні нового порядку на радянській території допускаються тактичні помилки, які викликають зайву озлобленість населення.

Гестапівець слухав його так уважно, що навіть не перебивав запитаннями. Трохим Кузьмич дивився на Кравцова з подивом, якщо не з захопленням. І цей козир подіяв як і слід було. Трохи згодом Кравцов викинув ще один – про не використану німцями можливість привернути до себе симпатії молоді, підлітків і навіть дітвори.

– Старе покоління ви не переробите, – з авторитетною впевненістю сказав Кравцов. – А молоде – це глина. Треба тільки вміти надати їй потрібної форми. З підлітка однаково легко зробити і партизана, і таємного агента гестапо. Він прагне гри зі зброєю, з таємницями та іншими штуками, і поступово його можна втягти в конфлікт із старшим поколінням…

Гестапівець розуміюче кивав головою й думав: «Безсумнівно, цей чоловік – знахідка; все, що він пропонує щодо підлітків, не більше як два тижні тому на нараді її гестапо казав сам Клейнер. Прямо дивно!»

А тим часом нічого дивного в цьому не було. Просто комісар держбезпеки Старков вчасно повідомив Маркова, що, за даними з Берліна, гестапо розробляє спеціальний план використання у своїх цілях радянських дітей. І тепер з поведінки гестапівця Кравцов бачив, що відомості Старкова точні.

– Де б ви хотіли працювати? – запитав Ціммер.

– Де завгодно, – скромно відповів Кравцов. – Аби тільки бути ситим і…—він усміхнувся, – не мандрувати.

– Добре, я подумаю. Прошу вас, ось на цьому аркуші паперу коротко напишіть дані про себе. Основні.

Кравцов заходився писати, а гестапівець відкликав убік Трохима Кузьмича.

– Ви за нього ручаєтесь? – тихо спитав він.

– Бачите, – непевно відповів Трохим Кузьмич, – за його батька я б поручився, а тут уже ви самі дивіться. Але я думаю, він згодиться.

– Де він живе?

– Я влаштував його в одного божевільного садівника.

– Гаразд. Прошу вас бути з ним тут післязавтра о першій годині дня.

Вийшовши на вулицю, Кравцов і Трохим Кузьмич довго йшли мовчки. Потім Трохим Кузьмич сказав:

– Молодець ви, слово честі!

Кравцов усміхнувся.

– Викручуємось, Трохиме Кузьмичу, як можемо.

– Він вашу наживку ковтнув по саме грузило.

– А не перебрав я?

– Думаю, що ні. Я весь час стежив за ним. Порядок.

Через день у призначений час вони знову прийшли на явочну квартиру гестапо. Крім уже знайомого їм гестапівця, на них чекав там сам начальник гестапо оберштурмбанфюрер Клейнер. Очевидно, Ціммер дуже зацікавив його своєю «знахідкою».

Довідавшись, хто цей ставний моложавий гестапівець, Кравцов весь внутрішньо зібрався. З короткої характеристики, яку йому показував Марков, Клейнер був освіченим гестапівцем і зробив блискучу кар'єру у Франції. А до війни працював у німецькому посольстві в Москві.

Вже на початку розмови Кравцов зрозумів, що Клейнер не високо цінить Ціммера, Коли Кравцов на перше запитання Клейнера відповів, що про все це він уже розповідав Ціммеру, начальник гестапо різко сказав:

– Розмови такого типу – це не речі, і передавати їх через треті руки – не найкращий спосіб зберегти їх точність. Отже, скажіть про вашу освіту.

Кравцов слово в слово повторив те, що казав Ціммеру.

– Диплом у вас є?

– Є, але він у Смоленську.

– Ви можете там його одержати?

– Безумовно. Деякі мої документи, в тому числі і диплом, я перед арештом передав хазяйці квартири, в якої жив. Вона нікуди не виїхала і, сподіваюсь, жива.

– Так… – Клейнер помовчав, холодно дивлячись на Кравцова. – Тепер про арешт і суд. Кількома словами: в чому тут справа?

Кравцов розповів.

– Про це в вас є документи?

– Особисто мені ніяких довідок з цього приводу не давали, – сказав Кравцов. – Але в архівах смоленського суду і тюрми, я думаю, ви знайдете все, що вас із цього приводу цікавить. У мене особисто збереглася лише копія касаційної скарги із штампом, що оригінал її прийнятий до розгляду.

Клейнер вислухав це з непроникним виразом обличчя і запитав:

– Ваш злочин мав економічний характер?

– Не було ніякого злочину! – роздратовано відповів Кравцов.

– Трохи докладніше про це, будь ласка, – сухо, але ввічливо попросив Клейнер.

– Я переїхав до Смоленська… – почав Кравцов.

– Звідки? – перебив його Клейнер.

– З Москви.

– Чому?

– В Москві мені не давали працювати за спеціальністю. Останнім часом я на півставки працював юрисконсультом в універмазі, але згодом був позбавлений і цієї роботи.

– За що?

– Я виявив, що все керівництво універмагу краде, і написав про це прокуророві, а звільнили мене, використавши для цього оту саму інститутську характеристику.

– Це у вищій мірі дивно, – зауважив Клейнер.

Кравцов подивився на нього з відвертим співчуттям: мовляв, звідки вам, приїжджим, знати тутешні порядки?

– Ну, ну, далі,– сказав Клейнер.

– Я перебрався до Смоленська, і там мені вдалося влаштуватися завідуючим м'ясним магазином. І знову натрапив на злодіїв. І заступник мій злодій, і бухгалтер, і старший продавець. Але тепер я до прокурора вже не бігав і лише тримався від злодюг якнайдальше. А на їх натяки й пропозиції включитися в їхні чорні справи я ніяк не реагував. Через кілька місяців їх посадили і мене разом з ними. А потім судили. Довести, що я одержував гроші від злодіїв, судді не змогли, але, оскільки директор у принципі відповідає за все, дали мені три роки, по-божому. Ті дістали по сім років. От і все.

– Ви втекли з тюремного поїзда? Скажіть точно день, час і місце, де зазнав бомбардування ваш поїзд.

– Другого липня, близько п'яти ранку, приблизно посередині між станціями Ярцево і Дорогобуж.

Клейнер це записав, подумав і сказав:

– У ваших інтересах зробити таке: з'їздити до Смоленська і привезти свій диплом і всі інші документи.

– А не можна це зробити з вашою допомогою? – попросив Кравцов. – Я дам точну адресу своєї хазяйки, дам до неї записку. Ви зрозумійте мене: кожна поїздка в моєму становищі – справа дуже ризикована. Мене вже хапали не раз. Крім того, навряд чи на моє прохання будуть шукати документи в архівах.

– Подзвоніть у Смоленськ і забезпечте цю операцію з документами, – наказав Клейнер Ціммеру.

– Буде зроблено, – клацнув каблуками гестапівець.

Клейнер повернувся до Кравцова.

– Те, що ви казали моєму співробітникові про залучення підлітків, ви вважаєте справою можливою?

– Цілком, – переконано відповів Кравцов.

Клейнер встав.

– Завтра вранці рівно о дев'ятій будьте у нас в гестапо. Знаєте де?

– Ні.

– Він пояснить вам. – Клейнер кивнув на Ціммера, надів картуза і, недбало піднявши два пальці до козирка, вийшов.

Ціммер прямо-таки не знав, як йому тепер триматися з Кравцовим. Похапцем пояснивши, де міститься гестапо, він дав зрозуміти, що візит закінчено.

Незабаром Марков одержав коротку радіограму від товариша Олексія.

«Кравцов просить, щоб його смоленська хазяйка і тюремний архів були на місці»,

Розділ 14

Солдат в окулярах вів Рудіна через усе місто.

Різко похолодало. Темні хмари низько стелилися над містом, здавалося, торкались дахів. На вулицях було похмуро, ніби в передвечірній час; ось-ось мав піти сніг. На солдатові була коротенька легка курточка. Він ішов за Рудіним, засунувши руки в кишені штанів, ліктем притискуючи до боку автомат.

– Швидше йди, швидше! – майже благав він замороженим голосом.

Рудін кілька хвилин ішов швидше, але тут же сповільнював крок: йому треба було встигнути продумати недавню розмову в комендатурі.

Вирішуючи, хто може зацікавитись радянським напівнімцем, майор насамперед згадав, звичайно, гестапо. Небажання Рудіна попасти туди майорові було до вподоби: тут відіграла роль взята до уваги давня ворожість військових до служби безпеки. Але яку адресу обрав майор потім? Куди його ведуть?

– Швидше, швидше! – квапив Рудіна конвоїр.

Вони перейшли якийсь бульвар, повернули за ріг великого будинку і одразу ж опинилися перед шлагбаумом, біля якого стояла будка. Рудін бистрим поглядом окинув вулицю, і серце його радісно забилось. Якщо одержаний у свій час від підпільників опис зони «Сатурн» точний, то будівля попереду і зліва і є приміщення школи, де розташувався «Сатурн». Той самий, до якого Рудін так поривався. Він внутрішньо посміхнувся, згадавши, як Марков сказав йому одного разу: «Розвідник часто потрапляє в неймовірно критичні ситуації і щасливо виходить з них не з примхи випадку, а лише завдяки тому, що він розвідник і весь час працює, маючи певну мету, а ніяка праця марно не пропадає». Це правильно. І коли б зараз його привели не сюди, а зовсім в інше місце, він продовжував би діяти і зробив би все для того, щоб кінець кінцем опинитися саме тут, у «Сатурні».

Рудін прислухався до розмови солдата в окулярах з вартовим, який вийшов з будки. Вони, видно, не могли домовитись. Нарешті вартовий почав вимагати, щоб солдат і чоловік, якого він привів, одійшли назад на десять кроків. Після цього вартовий, мабуть, подзвонив кудись із своєї будки.

Минуло хвилин десять. Солдат в окулярах страшенно лаявся, пританцьовуючи і гріючи руки. З хвіртки в паркані позад будки вийшов офіцер у довгій шинелі з хутряним коміром. Він поговорив з вартовим, потім підійшов до Рудіна й солдата в окулярах.

Солдат доповів, що він супроводить людину, яку йому доручили сюди доставити за домовленістю майора Оренкліхера і підполковника Грейса.

Офіцер ковзнув поглядом по Рудіну і, нічого не сказавши, пішов і зник у хвіртці. Минуло ще хвилин з десять. Почав сипати рідкий колючий сніжок. Солдат в окулярах пробурмотів:

– Усі корчать із себе начальників, хай їм чорт!

– Що б не було, погано завжди солдатові,– посміхнувся Рудін.

– Німецькому солдатові завжди добре! – сердито і завчено випалив солдат.

Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:

– Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.

Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».

Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.

– Вам сюди, – він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.

В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» – і недбало запитав по-російськи:

– Ну що там у вас?

– Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… – усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.

– Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?

– Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.

– Так. Чого ж ви хочете?

– Я хочу співробітничати з Німеччиною, – відповів Рудін.

Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:

– Попросіть до мене Андросова. Зараз же.

Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…

Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова – першу свою ціль.

Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.

– Ви мене викликали? – запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.

Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.

– Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, – порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. – Займіться ним.

– Є які-небудь ваші рекомендації? – запитав Андросов.

– Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.

Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:

– Ходімо.

Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі – уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.

– Сідайте, – Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.

Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.

– Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.

– Я прийшов туди добровільно!

– Ви місцевий житель?

– Ні,– посміхнувся Рудін. – Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…

– Відповідайте на запитання, – сухо відповів Андросов. – Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! – Він взяв олівець.

– Крамер Михайло Євгенович.

– Національність?

– Німець, вірніше – по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце – місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища – енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.

Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я – нічого.

– Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? – запитав Андросов.

– У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, – погодився Рудін. – Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.

– Вас передумали брати в полон, – без тіні посмішки сказав Андросов.

– Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік – вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.

Андросов почекав і спитав іронічно:

– Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?

– Так, – почулася тверда відповідь Рудіна.

Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:

– А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?

– Навпаки! – палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.

Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:

– Що змусило вас здатися в полон?

Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.

– Ось вам причина номер один.

Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.

– На першій сторінці неістотне, – пояснив Рудін. – Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.

Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:

– Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? – Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: – Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.

Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:

– Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…

Андросов здивовано витріщився на нього.

– Про що?

– Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.

– Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? – майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: – Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?

– Все інше – ще більше суб'єктивне, – пригнічено промовив Рудін.

– А все ж таки що? – наполягав Андросов.

– Незгоди з командуванням загону.

– Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?

Рудін здивовано глянув на Андросова.

– Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… – Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.

– Який загін? Де його база? – Андросов почав міняти тему.

– Ліговинські болота.

– Ліговинські? – здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. – Ви кажете правду?

– Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.

Андросов здивовано глянув на Рудіна.

– Скільки чоловік у загоні?

– Близько двохсот. Більша частина – місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.

– Командир місцевий?

– Так.

– Прізвище?

– Я знаю лише його партизанське ім'я – дядько Микола.

– Ким він був до війни?

– Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово – це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.