Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 34

Той вечір, який Рудін і Фогель провели разом, помітно сприяв їхньому зближенню. Фогель дедалі частіше звертався до Рудіна по різні консультації, які були йому потрібні в ході радіопереписки з агентами, і поступово Рудін став його головним консультантом. Уже кілька разів посильний піднімав Рудіна з ліжка, і він ішов допомагати Фогелю у вирішенні питань, що виникали під час нічного радіозв'язку. Досить обережний, Фогель робив це не на власний страх і риск, він усе погодив з Зомбахом і навіть дістав згоду Мюллера.

– Я не заперечую, – сказав Мюллер, – тільки тримайте його на відстані. Йому всього довіряти не можна.

– Ви йому не довіряєте? – здивувався Фогель.

– Я нікому цілком не довіряю, – посміхнувся Мюллер. – Навіть собі.

Проте ні Зомбах, ні Мюллер не пішли на те, щоб звільнити Рудіна від обов'язків, які він виконував разом з Андросовим, – відбирати полонених, і Рудін працював тепер по чотирнадцять, а іноді й по шістнадцять годин на добу. Стомлювався страшенно, і це його тривожило. Він намагався зжитися з цим напруженим режимом, бо знав, що втома завжди ховає в собі небезпеку зробити помилку.

От і цієї ночі Рудіна знову розбудив посильний від Фогеля.

Він подивився на годинник – пів на третю. Не виспавшись, з тупою головою ішов він темними, мертвими вулицями, намагаючись підбадьорити себе надією, що зараз йому пощастить дізнатися про щось важливе.

Зал оперативного зв'язку буй залитий білим світлом люмінесцентних ламп. Рудін мимоволі зажмурився.

– Сюди, Крамер, я тут, – почув він веселий голос Фогеля і побачив його біля одного з апаратів. – Доброго ранку, Крамер. Ну й вигляд у вас! Сідайте сюди, я вас зараз розворушу. Читайте! – Фогель дав Рудіну бланк радіограми. – Це тільки-но повідомив агент, про якого я вам розповідав, – майстер безпредметної інформації. Як і всі агенти, він дістав вказівку шукати об'єкт для диверсії, і ви погляньте, що він придумав.

Рудін прочитав:

«З приводу ваших вказівок «один плюс два» пропоную таке: я живу в будинку, який тільки вузьким провулком відділений від великого приміщення Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачу там на другому поверсі великий кабінет якогось начальника. Він сидить за столом біля самого вікна. Можу легко його пристрелити. Відповідайте вашу думку. Марат».

– Що ви на це скажете? – спитав Фогель.

Рудін гарячково обдумував відповідь – утоми як не було.

– Він за характером не фантазер, цей ваш Марат? – спитав Рудін.

– Трохи є.

– А якщо в кабінеті сидить просто бухгалтер. Хіба така ціль варта життя агента? Адже після пострілу агента напевно ж знайдуть.

– Я теж так думаю, – погодився Фогель.

– Мені здається, – сказав Рудін, – що можна вчинити диверсію відчутнішу для противника, наприклад, висадити в повітря цей радіобудинок. Раз агент живе рядом, йому неважко це зробити.

– Не та людина, – сказав Фогель.

– Тоді треба йому підказати, як це зробити.

– Згаємо час, а Мюллер на зволікання не погодиться. Ви уявляєте, як Мюллер вхопиться за цю пропозицію! Його ж не переконаєш, і ми втратимо агента. А в нього, виявляється, така чудова позиція – поруч радіобудинок. Та якби він був справжнім розвідником, він би вже мав з десяток добре знайомих чиновників з радіо. А в руках цих чиновників найцінніша інформація. Але – на жаль! – Марату таке не під силу.

– Моя думка – краще висадити в повітря будівлю, – повторив Рудін. – Смерть якогось радіоначальника комуністи можуть просто приховати, а тут у центрі Москви раптом лунає вибух. І де? Радіобудинок. Навіть, коли не пощастить дуже пошкодити будинок, про це заговорить уся Москва. Моральний ефект буде колосальний… – Наполягаючи на своїй пропозиції, Рудін знав, що Старков знатиме про це від нього значно раніше, ніж розкачається до дії сатурнівський Марат. І знайти його буде неважко.

Фогель подумав і сказав:

– Так, так, ви маєте рацію. – Він підсунув до себе зошит і почав писати відповідь агенту.

– Я спробую умовити Мюллера, – сказав Фогель і, не показавши Рудіну своєї відповіді, передав зошит оператору.

Рудін вирішив розсердитися. Справді, навіщо Фогелю була потрібна консультація з цього приводу? Тут же зовсім не потрібне знання радянських умов!

– Все? – холодно спитав Рудін.

– Ні, Крамер, не все, – серйозно і багатозначно сказав Фогель. – Не допустити самовбивства свого Марата я міг би й без вашої консультації. Є оправа, де потрібна ваша порада. – Він вийняв з папки бланк радіограми. – Справа така. Один наш агент осідлав вашого Льва Толстого. Так, так, не дивуйтесь. Він базується під Тулою, в містечку Ясна Поляна, де колись жив Толстой. Ви знаєте?

– Звичайно. Там музей.

– Музей нас не цікавить. Головне завдання агента – залізниця і станція. Але базується агент у селищі при музеї, там він живе й працює. Це місце півтора місяця було в наших руках, потім ми звідти пішли. А приблизно через місяць, тобто на початку цього року, ми через лінію фронту просунули туди агента. Він влаштувався робітником по відновленню музею і, судячи з деяких ознак, осів там дуже міцно. На фронті він втратив око, у нього й кличка тепер Циклоп. Становище інваліда, увільненого від військової служби, і дуже хороші наші документи роблять його невразливим. Але, на жаль, на цьому його плюси кінчаються і починаються мінуси, з яких головний – відсутність необхідної розвідникові кмітливості.– Фогель розсміявся. – Решту мінусів можна і не брати до уваги. Мені доводиться по радіо водити його за руку, як рахітичну дитину. Проте дещо він все-таки робить. Місяць я добивався, щоб він завербував кого-небудь на допомогу собі. Наштовхував його на працівників залізниці. І от, нарешті, він повідомляє, що об'єкт для вербування знайдено. – Фогель глянув на радіограму. – Виконроб ремонтно-відбудовного поїзда. Що це таке? Виконроб?

Це скорочення слів: виконавець робіт.

Тобто, простіше кажучи, робітник?

– Ні. Він над робітниками, він безпосередній керівник роботами.

– О! – здивовано сказав Фогель. – Дивись, кого набачив наш одноокий! Загалом постать варта того, щоб на неї витрачати гроші?

– Цілком.

– Дякую, Крамер. Тенор ви можете йти досипати. Прошу вибачити, але справді ви були мені потрібні.

– Я вимотаний до краю, – сумовито сказав Рудін. – Начальство думає, мабуть, що я двожильний. Ще місяць такої роботи, і я впаду, слово честі.

Фогель співчутливо поглянув на нього і сказав:

– Я поговорю про це із Зомбахом. На добраніч.

– Спасибі.

Повертаючись до своєї кімнати, Рудін не відчував ні найменшої втоми. Прийшовши додому, він написав донесення Маркову.

«Повідомляю дані про двох агентів. Перший – у Москві. Кличка – Марат. Цим ім'ям підписує радіодонесення. Живе в родичів у будинку, відділеному вузьким провулком від будівлі Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачить там на другому поверсі великий кабінет, хазяїн якого сидить біля вікна. Агент пропонував замах на хазяїна кабінету. Вирішили, що ефективніше висадити в повітря будівлю.

Другий перебуває в Ясній Поляні. Працює на відновленні музею. Кличка – Циклоп, він з одним оком. Нині пробує завербувати виконроба ремонтно-відбудовного поїзда. Привіт. Рудін».

Об одинадцятій тридцять ранку ця шифровка була в Бабакіна. О дванадцятій десять її вже читав Марков. О дванадцятій п'ятдесят її поклали на стіл Старкову в Москві. О тринадцятій тридцять дві бригади оперативних працівників уже шукали Марата і Циклопа. Треба було взяти їх під нагляд.

Весь день у Рудіна був піднесений, веселий настрій. Навіть морока з полоненими не здалась йому обтяжливою, хоч перед ним, як на підбір, проходили слизькі, гидотні особи, готові за сочевичну юшку на все. На все, але не на те, щоб стати кваліфікованими агентами абверу. Рудіну навіть стало смішно від думки, що його товариші там, у Москві, можуть образитися на нього за те, що їм доводиться мати справу з такою поганню. Ні, ні, панове, як завгодно гучно і барвисто називайте свої зусилля – тотальне закидання, насичення радянського простору гніздами абверу, все одно головним вашим контингентом були й будуть оці покидьки, що не мають нічого спільногоз нашим народом. А їхніми руками багато вам не зробити…

Уже пізненько Рудін пішов вечеряти. І як тільки вийшов на вулицю, до нього з доброго дива причепилася смішна і досить безглузда мелодія на слова «…що без води і туди і ні сюди». Втім, не так уже з доброго дива: вони з дружиною виспівували цю пісеньку минулого року на дачі. Це була їхня перша дача. Не маючи досвіду, вони найняли тісний і жаркий верх. По воду доводилось ходити до колонки майже за кілометр. Його дружина заспівувала: «Без води і ні туди і ні сюди», – це означало, що Рудіну треба брати відра і йти по воду. Але все це вони сприймали легко. Життя здавалось таким чудовим і безтурботним.

Так минуло близько тижня.

В ніч на ту чорну неділю на дачу примчав мотоцикліст. Через п'ять хвилин Рудін уже трусився в його колясці, і вже не було нічого: ні літа, ні дачі, ні веселої пісеньки про воду. Нічого. Була тільки війна.

«Нічого, Оленко, потерпи, – думав Рудін, ідучи похмурою безлюдною вулицею, – справимося з цією бандою і заживемо спокійно. Буде і дача, і Чорне море, все, що ти захочеш».

Він спробував уявити собі дружину – саму, десь у далеких чужих місцях – і не міг. Вона ввижалася йому такою, як була завжди – веселою, усміхненою, з ямочками на щоках. Звіситься з верхньої веранди і кричить: «Сюди, товаришу, сюди…» Рудін легко крокував у ритм цієї смішної пісеньки.

В їдальню він мало не спізнився. Усі вже повечеряли, і черговий курсант збирався замикати двері. Верхнє світло було погашене, і кімнату освітлювала тільки лампочка, що висіла біля вікна в кухню. Рудін сів за перший, що трапився, столик і раптом помітив, що в найдальшому кутку вечеряє ще один запізнілий. Це був Щукін. Рішення визріло миттю. Рудін підвівся і підійшов до його столу.

– Дозволите?

Щукін мовчки кивнув головою.

– Сумно вечеряти в півтемряві, та ще самотнім.

Щукін мовчки їв суп.

– Учора ходив у місто. Пройшов по вулицях, заглянув у парк, – почав розповідати Рудін, щоб зав'язати розмову. – І за всю прогулянку зустрів лише одну людину. Так дивно: ідеш великим містом – і ніде жодної живої душі. Вікна в будинках темні, сліпі. А тиша, як у селі. Був якийсь момент, коли я мимоволі спинився й запитав себе: «Невже я бачу все це не у сні?» У вас ніколи не було такого чудного почуття?

– Ні,– ледь затримавши перед ротом ложку, не дивлячись на Рудіна, буркнув Щукін.

Рудін усміхнувся.

– Якось у дитинстві, в місті Енгельсі, ми, дітлахи, вдень забралися в місцевий театр. Темно, тихо – страшно. Ми пролізли на сцену. І раптом бачимо вулицю, справжню вулицю, а на ній – нікого. Стоїмо, дивимось – може, хто з'явиться або хоча б кішка перебіжить через дорогу. Нікого. Страшно стало, жах – мертва вулиця. – Рудін помовчав. – Учора раптом пригадалося це… з дитинства… мертва вулиця.

Щукін підвів на Рудіна очі й одразу ж опустив.

– Не розумію, – сказав він, не перестаючи їсти. – А що ви хотіли побачити? Натовпи гуляючих? Духовий оркестр? Феєрверк? І дам, що кидають у повітря капелюшки? А коли ні, то який сенс розпочатої вами розмови?

Не чекаючи відповіді, Щукін підвівся і, не прощаючись, попрямував до виходу. Грюкнули двері. Тиша. Лише на кухні хтось по-домашньому побрязкував посудом.

На лобі у Рудіна виступив холодний піт. «Чорт! Зрадів удачі й повівся, як хлопчак. Впав у дитинство, ідіот! Знаючи, що собою являє Щукін, поліз до нього з розмовою, яка, звичайно ж, викликала в нього підозру. Зробив помилку!» Ця думка ставала дедалі тривожнішою. Хорошого настрою як не було.

Розділ 35

Кажучи Савушкіну про нове своє призначення, Хорман трохи хвастався – він не став головним технічним керівником будівництва оборонних споруд, об'єднаних умовною назвою «Сірий пояс». Він відповідав за всі бетонні роботи. Але й це було великою справою, якщо врахувати, що «Сірий пояс» включав у себе кілька десятків об’єктів і всіх їх мали будувати під землею і бетонувати, «Сірий пояс» був наглухо засекречений навіть від самих німців, особливо від людей армії. Ще б пак! Не вистачало, щоб армія, яку тримають в упевненості, що найближчим часом почнеться запланований фюрером генеральний переможний наступ, дізналася, що далеко за її спиною будується смуга довгочасних потужних укріплень!

Хорман сказав Савушкіну:

– Ні одна людина ні один слово не скажи про мій робота. Тоді – смерть.

– Ваша робота цікавить мене як торішній сніг, – недбало відповів Савушкін.

Хорман зрозумів цей вислів не одразу, а коли зрозумів, реготав.

– Чудовий формул! Дуже чудовий!

Хорман дотримав своєї обіцянки. Савушкіна бло офіціально призначено до нього другим шофером і перекладачем для зв'язку із зайнятими на роботах російськими військовополоненими. Савушкін уже давно говорив, що хоче навчитися розмовляти по-німецькому. Хорман спочатку сміявся, слухаючи, як він калічить німецьку мову, але незабаром йому довелося здивуватися з швидких успіхів свого шофера. А Савушкіну, який добре знав німецьку мову, нелегко було її калічити й розігрувати початківця.

На цей час Савушкін вручив Хорману ще одну партію коштовностей, які той негайно переправив дружині в Німеччину і потім одержав від неї листа, в якому вона сповіщала, що його «посилки мали грандіозний успіх» і що «будинок Гаузнерів скоро стане нашим». Хорман пояснив, що їхня давня родинна мрія купити будинок у генеральської вдови Гаузнер.

– Я тебе прошу… дуже прошу, – сказав благально Хорман. – Давай ще. Більше давай. Твій робота шофер – тьху!

– Це нелегко, – зітхнув Савушкін. – Товар треба шукати по всіх околишніх містах.

– Шукай! Шукай! Я тобі дав документ, я тобі дав машина. Ти тільки шукай.

Зв'язок Савушкіна з Марковим здійснювався через підпільника Никанора Решетова, який жив і працював поліцаєм у селі недалеко від Гомеля. Становище його було досить міцним. Перед самою війною його було засуджено за діючим тоді законом про розкрадання соціалістичної власності. Лісник зловив його, коли він збирався вивезти з лісу зламану бурею березу. Никанор Решетов дістав тоді два роки тюремного ув'язнення, але не минуло й року, як почалася війна. Сидів він у мінській тюрмі. В перші дні війни, коли почалась евакуація ув'язнених, його відпустили, і він повернувся додому. Тюрма його не посварила з Радянською владою. Він і на суді, коли дали йому останнє слово, сказав:

– З дурного розуму я ту березу взяв, а ви по сліпому закону мене судите. Не просити ж вас, щоб ви обминули закон, однаково ж не обійдете. Так що пишіть уже там, що належить…

Ще першого воєнного літа Никанор Решетов зв'язався з партизанами і за їхнім наказом пішов у поліцаї. Bpaховуючи, що він постраждав від Радянської влади, німці йому довіряли і зробили його старшим над поліцаями трьох навколишніх сіл. Нелегке у нього було становище: щодня йому доводилось хитро лавірувати і викручуватися, щоб підлеглі йому поліцаї не проявляли себе надто ревними посіпаками «нового порядку» і щоб німці при цьому не запідозрили їх ні в чому. Поки що це йому вдавалося. Між іншим, один з підлеглих йому поліцаїв був той самий лісник, через якого він попав у тюрму.

Зв'язок Савушкіна з Решетовим здійснювався за таким розкладом, що майже неможливо було вистежити місце їх зустрічей. Побачення відбувалися в різні дні, в різний час і в різних місця.

Сьогодні їхня зустріч мала відбутись о восьмій годині вечора на узліссі, біля дерев'яної каплички Поворотної, колись популярної серед паломників. Чудотворна її ікона нібито повертала з царської служби солдатів, засланців з далеких місць, заробітчан і навіть збіглих чоловіків.

Після обіду Савушкін сказав Хорману, що йому треба з’їздити побачити одного корисного чоловічка, і покотив на мотоциклі до призначеного місця зустрічі з Решетовим. Він мав тепер у своєму розпорядженні старенький мотоцикл «БМВ», якого дістав йому Хорман.

День був ясний і не жаркий, хоч сліпуче сонце гулялов безхмарному небі. Та все ж це було ще не літо, а та пора, коли ріки вже увійшли в береги, але в заплавах крізь ніжну зелень ще поблискувала вода, що лишилася після повені, коли надвечір від усієї землі віє прохолодою, вогкістю, коли крони дерев і чагарники ще не стали щільним зеленим масивом і крізь них прозирають далі.

Кілометрів за два від Поворотної Савушкін поставив мотоцикл у кущі, пішки пройшов до каплички і там, сівши на пеньок, заходився писати донесення. Навколо – німі простори немов забутої людьми землі. Звідси було далеко до людних доріг, і німці тут з'являлися рідко. Зате дедалі сміливіше почували себе партизани. Розсипане на пагорку село, яке здалека бачив Савушкін, було одним з опорних пунктів партизанів. Там вони мали кілька надійних помічників, включаючи і Решетова. А втім, про те, що поліцай там «свій», знав тільки командир партизанського загону, але навіть він не міг вдатися по допомогу до Решетова без дозволу підпільного райкому партії.

Написавши донесення, в якому уточнювались райони будівництва «Сірого пояса», Савушкін замислився. Все-таки і це його донесення точної схеми бетонованих вузлів ще не давало. Яснішою стала тільки та смуга простору, яку німці називали «Сірим поясом», але довжина пояса була понад сто п'ятдесят кілометрів, а ширина доходила до двадцяти. Де точно на цій смузі сховаються в землю бетонні фортеці, Савушкін поки що не знав і не був упевнений, що йому пощастить дізнатися про це в майбутньому.

Сховавши донесення під корінь пенька, Савушкін простелив куртку й приліг. Сонце вже спускалося до далекого горизонту.

Він прокинувся з неясним відчуттям, що його розбудили. Трохи підвівся, оглянувся – нікого… Верхній край сонця лежав на горизонті вогненною шапкою. З лісу віяло холодом, і, як і раніше, весь широкий простір навкруги був затоплений тишею. Але тривога, з якою він прокинувся від короткого сну, не зникала. Раптом він помітив якийсь рух за рогом каплички. Савушкін підвівся й поволі пішов до дороги так, щоб пройти повз каплицю. Ступивши два-три кроки, він побачив, що за кущем, який приріс до стіни Поворотної, стоїть хлопчак, який у міру наближення Савушкіна обережно переступав вліво, видно розраховуючи весь час лишатися за кущем. Савушкін наддав ходу, і хлопчина не встиг сховатися.

– Ти що тут робиш: – крикнув Савушкін, не зупиняючись.

– А ти що робиш? – в свою чергу, хриплим баском спитав хлопчина. Йому було років шістнадцять, не більше. Хлопець запустив руку за борт підперезаного ременем піджака.

– Не дурій! Вийми руку, – спокійно сказав Савушкін і підійшов до нього.

Хлопчина поволі вийняв руку й ступив крок назад.

Савушкін дивився на нього спокійно і дружелюбно, а хлопчина з переляком у ледь перекошених очах.

– Та не бійся, не бійся. Скажи-но краще, он у тому селі німці є? – спитав Савушкін.

– Нема, – тихо відповів хлопчина і, схаменувшись, виправився: – А може і є, не знаю.

– Сам звідки?

– Тутешній, – хлопчина непевно повів головою вбік.

– Ну от, а я нетутешній, пробираюсь додому в Мінськ, боюсь, як би німці не затримали.

– Недавно дорогою не ти на мотоциклі їхав? – спитав хлопчина.

– Ні. Я теж його бачив.

– А звідки йдеш?

– Утік із земляних робіт у німців.

– А-а… Це не вас недавно в Смоленськ гнали?

– Ні. Нас ще в квітні мобілізували.

Вони посідали рядом на мохуватих купинах і поволі розговорилися.

– Весь народ з місця позганяли, все життя покалічили, – серйозно, як дорослий, сказав хлопець. – Ніхто тепер не знає, де його дім.

– Ти вчився?

– Аякже, сім класів закінчив. Цього року збирався до технікуму, чекав, коли братан з армії повернеться, та не дочекався.

– Ким же ти хотів стати?

– Фельдшером.

– А ким став тепер?

Хлопчина спідлоба поглянув на Савушкіна.

– Ніким. Кручусь, як би прожити, і все.

– Брешеш.

– Їй-богу, правду кажу!

– Брешеш, – розсміявся Савушкін.

– Ні, не брешу, – уперто сказав хлопчина, а сам усміхнувся.

– Ex ти, конспіратор! Як звати?

– Олексій.

Савушкін спитав, як йому ближче вийти на Оршу; Олексій почав пояснювати, раптом замовк на півслові і подивився в напрямі села.

– Що ти там побачив? спитав Савушкін.

– Тихо! – наказав хлопець, не відриваючи погляду під села. – Так і є, поліцай на велосипеді котить. Ну, бувай здоров, мені треба тікати.

Хлопчина схопився і пригнувшись побіг кущами в ліс.

Так, це їхав Никанор Решетов, прямуючи на побачення з Савушкіним.

Велосипедист наближався. Савушкін уже бачив точно, що це Решетов, бачив автомат, що теліпався в нього на грудях. «Як же тепер бути? Хлопчина ж десь поблизу…»

Савушкін підвівся, вибіг на дорогу й пішов назустріч велосипедисту. Було видно, що Решетов його помітив. Він перестав крутити педалі й повільно їхав, оглядаючись на всі боки.

Вони зійшлися біля містка. Решетов зіскочив з велосипеда.

– Що сталося?

– Нічого страшного… – Савушкін розповів про хлопчину.

Решетов усміхнувся в жовті, прокурені вуса:

– Не косоокий він трохи?

– Косоокий.

– Значить, Альошка Мухін – партизанський розвідник. Цей босяк мені коштує нервів. Він уже не раз пропонував командирові загону ліквідувати мене. Той забороняє, а чому – пояснити не може. – Решетов подивився на ліс– От чорт клятий, він же десь тут ховається. Що ж робити? – Він подумав і сказав: – Доведеться зробити так: я тебе затримав і веду до села Зиково, он туди, а дорогою поговоримо. Ходімо.

Савушкін сходив по донесення і передав його Решетову. Розмовляти їм, власне, ні про що було, вони могли вже і розійтись, але Савушкін бачив, що Решетов чимсь пригнічений.

– Пройдімося все-таки, – сказав Решетов. – На випадок, якщо Альошка за нами стежить.

І вони пішли прямо через поле, віддаляючись од лісу. Савушкін ішов на крок попереду, як належало йти людині, яку веде поліцай.

– Ти мою довоєнну історію з лісником знаєш? – спитав Решетов.

– Знаю.

– А тепер так закрутилася в мене з ним вірьовочка, що не знаю, як її і розкрутити. Звела нас доля знову. Він, значить, поліцай і підо мною ходить. Я думав, раз він при Радянській владі був такий законник, що за суху берізку запроторив мене в тюрму, значить, душа в нього радянська. А виявився наволоччю з наволочі. Рветься як вовк, людей наших губить. Що не день, приходить до мене з доносом. Адже він, гад, багато знає про всіх у цій окрузі. Старається, розумієш, і при цьому все нагадує мені про берізку і своє старання пояснює так, ніби він хоче мені догодити й заслужити моє прощення. Загалом по всіх статтях треба його ліквідувати до бісової бабусі, а як це зробити, не збагну.

– Пристрелити віч-на-віч, і справі кінець, – сказав Савушкін.

– Командир загону теж такої думки, але я проти. Виходить, ніби я помщуся йому, що він радянські закони оберігав.

Савушкін здивовано глянув на Решетова й сказав:

– То хай його стратять партизани.

– Вони давно вже полюють на нього, так він від них, як сонце від місяця ховається. Ну ніяк вони його защучити не можуть. В тому-то й справа. Я думав, що ти його приголубиш, гада, а я тобі його, куди треба, приведу,

– Мені не можна, – сказав Савушкін. – Мені навідріз заборонено встрявати в такі справи, а то я б залюбки.

Деякий час вони йшли мовчки.

– Гаразд, давай розходитися… – раптом сказав Решетов, спинившись. Він важко зітхнув. – Доведеться мені ліквідувати його самому. Проти душі піти. Іншого способу, видно, не знайду. Ти свідок, що помсти за березу я не хотів, не думав навіть. Гаразд, так і зроблю. Ну, бувай!

Уже стемніло, коли Савушкін на мотоциклі повертався назад. Всю дорогу він не міг позбутися думки про свого зв'язкового. Золота, чесна людина! І як свято такі люди бережуть свою чистоту в тому пеклі, де їм доводиться тепер жити!..