Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

– Це я розумію, – сказав Зомбах.

– А коли обстановка вимагатиме об'єднання наших зусиль, ми це зробимо, – скінчив Канаріс.

Обмірковуючи згодом свою розмову з Зомбахом, Канаріс у думках хвалив себе за те, що не відкрив йому всіх своїх карт: полковник все-таки тонкощів ситуації до кінця не розуміє і не зрозуміє…

Увечері адмірал провів нараду з відповідальними співробітниками «Сатурна». Лишився нею задоволений. Завдання тотального закидання агентури в зону Москви вирішувалось непогано. Він здивувався, дізнавшись, яка кількість агентів пройшла через «Сатурн» за останні місяці. Навіть трохи засумнівався. Після наради він попросив Зомбаха представити йому кого-небудь, хто в апараті «Сатурна» відбирає агентів.

Зомбах викликав Рудіна, попередивши Канаріса, хто він, звідки взявся, і атестувавши його як найздібнішого працівника.

Рудіну не сказали, хто хоче з ним розмовляти, але, як тільки він зайшов до кабінету і побачив край вікна невисоку людину з великою сивою головою, він зразу впізнав, хто це, і весь внутрішньо мобілізувався. Проте страху не відчував.

– Пане Крамер, хоч ви по крові німець, – Канаріс зробив паузу, пильно дивлячись на Рудіна, – все ж, якщо розглядати вас діалектично, – адмірал усміхнувся, – ви більше росіянин. Чого ви посміхаєтесь?

– Я мимохіть пригадав, – відказав Рудін, – що в моєму, блаженної пам'яті, партизанському загоні мені щодня нагадували, що я німець, і звали мене Півфріц.

Канаріс засміявся.

– Півфріц? Це дуже точно.

– Але образливо, – зауважив Рудін.

– Що образливо? – швидко спитав Канаріс– Що півфріц? А не повний? Чи що не повний Іван?

– Коротка відповідь нічого вам не пояснить, – відказав Рудін. – А заглиблюватись у психологічний самоаналіз я не вважаю за можливе, цінуючи ваш час.

– І все-таки мені надзвичайно цікаво, навіть важливо знати, як влаштована ваша душа півнімця з Країни Рад. – Канаріс, доброзичливо посміхаючись, дивився на Рудіна своїми, чорними блискучими очима, але Рудін усім єством своїм відчував, яка серйозна і відповідальна для нього ця розмова.

Помовчавши, Рудін почав твердо і з ледь помітною злістю в голосі:

– Я приблизно догадуюсь, що вас найбільше цікавить, і скажу прямо: ще з інститутської лави я відчував, як мені не довіряють через те, що я німець. Після інституту я зіткнувся з тим, що графа «Національність» в анкеті закриває переді мною двері до роботи, яка мене цікавила. Словом, коли б моє радянське життя не нагадувало мені так настирливо, що я не росіянин, навряд чи я зараз мав би честь розмовляти з вами.

Канаріс, примруживши очі, на мить задумався і сказав:

– Це я розумію.

– Ну, а коли починається така подія, як ця війна, – вів далі Рудін, – і коли твоє місце в цій події, просто кажучи, ставить тебе перед лицем смерті, якщо ти хоч трішечки людина, ти не можеш не опинитися перед запитанням: те, за що ти йдеш помирати, справді твоє єдине, священне, без чого ти не можеш жити? Коли переді мною постала необхідність відповісти собі на це запитання, я не міг відповісти на нього ствердно. Станьте на моє місце. Мене, як усіх, навіть не беруть в армію – німець. Але мене все-таки мобілізують і посилають до партизанів, і знову тому, що я німець і знаю мову. А в партизанському загоні я потрапляю в середовище людей, котрих дратувало в мені все: і те, що я з освітою, і те, що я розмовляю по-німецькому, і, звісно ж, те, що я німець. Ви б почули, як вони вимовляли оце моє прізвисько: Півфріц! Ніби плювали в обличчя. А я ж мав нарівно з ними ділити всі знегоди партизанського життя.

Рудін помовчав, начебто бажаючи вгамувати обурення, що охопило його, і потім додав:

– Взагалі ви повинні знати, що російський націоналізм або шовінізм – це тупа і, я б сказав, сліпа штука. Ось чому я не дуже вірю тим росіянам з числа еміграції, які працюють тут. Вони самі розповідають, що, живучи в Німеччині, ледь животіли, поки не стали вам потрібні для цієї війни. Ця публіка навіть тут, одержуючи від Німеччини високу платню, при нагоді дає мені відчути, що вони справжні росіяни і, отже, не мені пара. Вони ж переконані, що вся ця війна ведеться тільки для того, аби повернути їм у Росії те, що у них відібрала революція. Ось чому, коли я з полонених відбираю кандидатів для агентурної роботи в радянському тилу, я більше довіряю не росіянам, а людям із різних національних меншостей, які зазнали схожого на те, що пережив я сам.

Канаріс слухав Рудіна з величезним інтересом. Йому було цікаво говорити з цим розумним і красивим молодим чоловіком, він хотів з ним говорити, а така потреба у нього виникала рідко.

– Як ви розцінюєте нашу роботу в зоні Москви? – спитав Канаріс.

Рудін глянув на Зомбаха, що сидів осторонь, Канаріс розсміявся.

– Не бійтесь, Крамер, не бійтесь, кажіть те, що думаєте. Ми, німці, не менше за комуністів любимо оцю, як це у них називається, ага, самокритику.

Рудін шанобливо посміхнувся і сказав:

– Я ще не можу вважати себе спеціалістом з розвідки. Але мені здається, що ми зараз діємо надто поквапливо. Ті полонені, яких я відбираю, в цілому хороша сировина, але тільки сировина. У школі їх навчають місяць, щонайбільше – два і закидають. Я знаю, агент хоче зробити діло, але я далеко не певен, чи він його зробить. Питання тут в умінні – тільки в ньому.

– А що б ви запропонували?

– Я думав ось про що, – з готовністю відказав Рудін. – Що, коли, не згортаючи тотального закидання, виділяти для ретельнішого навчання найбільш надійних і здібних? Щоб у розсипу середньої агентури у нас систематично появлялись особливі ударні точки. З перспективою передавати кілька середніх агентів у підпорядкування такій ударній точці. Адже у нас взагалі дуже слабо поставлений контроль за роботою агентури. Старший лейтенант Фогель нарікав, що в його віданні тепер так багато агентів, що він не встигає систематично стежити за їхньою діяльністю. А за таких умов агентові можна або зовсім бути бездіяльним, або займатися висмоктуванням інформацій із власного пальця. Я б, приміром, провів вибіркову перевірку і якнайретельніший аналіз діяльності, скажімо, двох десятків агентів.

– Ви маєте на увазі інспекцію на місці? – спитав Канаріс.

– Зовсім необов'язково, – відказав Рудін, – Це, звичайно, також необхідно робити, але зараз я мав на увазі просто серйозний аналіз усіх донесень агента, аналіз, проведений тут.

Канаріс звернувся до Зомбаха.

– По-моєму, ця порада пана Крамера слушна.

– Мюллер теж говорив про це, – сказав Зомбах.

– Так, я кілька разів пропонував йому це, – підхопив Рудін і помітив, як при цьому Зомбах і Канаріс виразно перезирнулись.

Рудін подумав, що розмова з Канарісом іде добре, і трохи послабив нерви. І саме в цю мить він мало не здригнувся, відчувши на собі погляд адмірала – напружений, підозріливий, злий. Перед ним був зовсім інший Канаріс.

– А тепер, пане Крамер, – навіть голос у нього став іншим: жорстким і підвищеним, – спробуйте абсолютно точно і коротко відповісти на моє запитання… – Канаріс витримав паузу і сказав: – Що з того, що ви розказали про себе, правда і що брехня?

– Із того, що я розказав зараз вам? – виграючи час, як тільки міг спокійно, спитав Рудін.

– Ні, ні,– квапливо, напористо, наче підганяючи Рудіна, сказав Канаріс– Це стосується всього, що ви наговорили про себе по цей бік фронту і писали в документах. Ну-ну!

Рудін задумався, мовчав…

– Пригадайте, Крамер. І я мушу прямо попередити вас, що од вашої відповіді залежить уся ваша доля. Розумієте?

Рудін неуважно кивнув головою. Думка його в цей час працювала блискавично. «Що все це могло означати? Невже виявлено якийсь прорахунок у моїй версії? Може, я сам припустився помилки і в якомусь епізоді версії з'явилось різночитання?..» Ні, це відпадало. В усьому, що стосувалося версії, він завжди був гранично уважний і обережний. Рудін звів погляд на Канаріса і у виразі його обличчя вловив якусь ледь помітну і миттєву ознаку втоми, ніби йому важко було перебувати в цьому напруженому стані і він поспішав скинути з обличчя маску «другого Канаріса».

«Ясно! Все це розігрується для того, щоб піймати мене», – подумав Рудін і зовсім спокійно, дивлячись в очі Канарісу, сказав:

– Усе, що я писав і говорив по цей бік фронту, правда, і тільки правда.

Канаріс одвів погляд і недбало кинув:

– Можете йти…

Рудін підвівся, вклонився Канарісу, потім Зомбаху і вийшов з кабінету.

– Ну як? – спитав Зомбах з ледь помітною усмішкою.

Канаріс підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись у нього, відказав:

– Мабуть, це знахідка…

– Я вважаю його досить перспективним працівником, – не без самовдоволення сказав Зомбах.

– Що про нього говорять інші?

– Хто, наприклад?

– Скажімо, той росіянин, якого я прислав вам на початку кампанії… Андросов, здається…

– Його в нас уже нема, – не зразу відказав Зомбах.

– А де він?

– Спершу він зник, а потім ми дізналися, що його ліквідували комуністи.

Канаріс різко одвернувся од вікна і швидко, стривожено спитав:

– Коли це сталося?

– Тоді ж, коли загинув ад'ютант Мюллера.

– Його труп знайдено?

– Так. Але спотворений до невпізнання.

– І це трапилось буквально в один день з загибеллю Ноеля?

– Дещо пізніше, я гадаю.

– Що означає «дещо», що означає «я гадаю»? А точно?

– Схопили його точно того ж дня. А коли стратили, невідомо. Труп знайдено через тиждень, а то й десять днів.

– Старанне пізнання трупа було проведене?

– Так. Абсолютно точно встановлено, що це труп Андросова. Слідство вело гестапо. Є документація. – Зомбах відповідав впевнено, бо мав щодо цього офіціальні дані з гестапо. Він не міг знати, що ці дані були наслідком складної і сміливої роботи Кравцова.

– Так… – Канаріс замовк, дивлячись поперед себе напруженим, зосередженим поглядом. – Мені дуже не подобається ця історія, – проказав він задумливо. – Чому я про неї нічого не знав?

– Досить ординарна подія. Червоні повсякчас полюють на своїх зрадників, – стомлено сказав Зомбах.

– Він не був для чогось потрібен Мюллеру або, можливо, навпаки, чи не заважав він йому?

– Ні те і ні друге. Мюллер вважав його хорошим, надійним працівником. Віддавав перевагу йому перед оцим Крамером.

Так, Канарісу дуже не сподобалась ця історія. І хоча, виходячи з усього, нічого особливо тривожного в ній не було і, певно, червоні справді розправилися з тим чоловіком, випадок, як кажуть, не перший і не останній, а все ж якихось неусвідомлених підозр Канаріс позбутися не міг.

– Я хотів би переглянути матеріали гестапо щодо цього випадку… – сказав він.

– Гаразд. На ранок вони будуть у вас, – невдоволено озвався Зомбах.

Канаріс ночував у Зомбаха. Після вечері вони прослухали по радіо з Берліна останнє фронтове зведення і огляд новин за день. Зведення було дуже оптимістичне. Майже все воно було присвячене прориву до Волги. Захоплено величезну кількість полонених і зброї. Танкові колони й моторизовані частини навально врізуються в зруйновану оборону росіян і ведуть бої на знищення оточених угруповань ворожих військ.

– Цікаво, як усе це близько до дійсності? – тихо спитав Зомбах.

– Гадаю, що дуже близько, – відказав Канаріс – У Геббельса є стандартний прийом: якщо на фронті погано – зведення коротке і туманне. Але неодмінно фігурує який-небудь фельдфебель, що зробив запаморочливий подвиг. Ні, ні, цей наступ до Волги досі справді виглядає успішним. – Канаріс підняв руку і пригнувся до радіоприймача.

В огляді преси передавалась заява Черчілля з приводу подій на російському фронті. Британський прем'єр сказав, що він усією душею з російськими союзниками, які ведуть важкі бої.

«Росіяни віддали б перевагу зараз не душі Черчілля, а чомусь істотнішому», – в'їдливо передавало берлінське радіо.

Канаріс розсміявся.

– Оце сказано точно!

– Але все-таки каравани з Англії в Росію, я чув, пробиваються, – зауважив Зомбах.

– З величезними втратами. З такими втратами, що ці каравани вже не впливають на хід війни; більш того, це охолоджує англійців, і вони дивляться на ці зусилля свого уряду досить критично. У нас є відомості, що останнім часом Черчілль штучно затримує відправку кожного каравану. Бути з росіянами всією душею, але ніяк не інакше – це, звісно, його мрія. Я певен, коли ми візьмемо Сталінград і рушимо на Москву, ця хитра лисиця наглухо сховається в норі.

– А Рузвельт?

– Тут справа складніша. Ці загребущі хотіли б придбати російський ринок, а заодно англійські колонії, і Кремль щодо цього дає їм аванси. Отут-то і тріщина між Америкою та Англією. Черчілль чудово розуміє, що без Америки він – голий король. І якщо Москва захитається, лисиця, підібгавши хвіст, кинеться до них. Ось побачите.

– Мені взагалі здається, що цей троїстий союз протиприродний і вже через те неміцний.

Канаріс зітхнув.

– Усе це, Пауль, не так просто. Відбувається колосальна гра, противники ще не викинули всіх козирів на стіл, і нам треба бути насторожі. А ми ж поставили в цій грі усе. – Канаріс усміхнувся. – І тому найкраще для нас з вами – лягти спати з надією і вірою в нашого солдата. Від цього зараз залежить багато. Я особисто в нього вірю.

Розділ 41

Міським житлом Маркова став глибокий підвал старого кам'яного лабазу. У перші дні війни він був розбитий прямим влучанням фугасної бомби. Марков міг дякувати підпільникам за це надзвичайно зручне сховище для його міської бази.

Наприкінці минулого століття цей лабаз на околиці міста збудував купець-борошняник Синюшин. Досі глухий провулок, у самісінькому кінці якого стояв лабаз, називався Синюшиним, а невеликий відкритий майданчик перед ним – Борошняним ринком, хоч з часу революції на цьому ринку не було продано або куплено жодного фунта борошна. Купець Синюшин збудував свій склад за всіма вимогами кріпосної споруди – його цегляні стіни були в метр завтовшки. Фугаска вибухнула всередині складу. Якої вона була потужності, невідомо, але наслідком вибуху було тільки те, що дві протилежні стіни виявились наче зсунутими з цоколя фундаменту і розвалились, утворивши мальовничу цегляну могилу, по боках якої височіли дві уцілілі стіни з вузькими вікнами-бійницями. Однак підвал від вибуху ніскільки не постраждав. Для чого купець Синюшин споруджував цей підвал, було незрозуміло. Складом борошна він бути не міг, бо довжелезним і вузьким підземним ходом протягти в підвал мішок з борошном було б надзвичайно трудно. Обкладений цеглою, цей яйцеподібний у розрізі хід був трохи більший метра заввишки, а завширшки і поготів менший. Людина середнього зросту пересувалася в ньому, зігнувшись і чіпляючись за стіни. З підвалу можна було вибратися назовні й іншим ходом, який виводив вас на стрімкий схил яру, зарослий кропивою та бур'яном. Останні роки яр був місцем міського смітника, і цей другий вихід з підземелля підпільники виявили, тільки забравшись у підвал. Тепер вихід був розчищений і майстерно замаскований. Сам підвал являв собою тісне приміщення з низькою склепінчастою стелею. Марков міг стояти випроставшись лише в центрі підвалу. Словом, не збагнути, навіщо купець Синюшин збудував цю підземну споруду з двома ходами. Оглянувши її, Марков, сміючись, сказав:

– Лишається припустити: купець знав, що буде ця війна і нам знадобиться саме таке приміщення.

Отут і оселилися Марков, Савушкін, Галя Громова, Коля та четверо бійців Будницького, що охороняли базу.

До обов'язків Колі, крім допомоги Галі, входили всі господарські роботи, і він старанно виконував їх. У приміщенні завжди було чисто, прибрано. Крім того, він мав зустрічати і проводжати всіх, хто приходив на базу. Після сигналу зовнішньої охорони про прибуття потрібної людини Коля вирушав на поверхню. Не так-то просто відшукати серед руїн початок входу в підземелля; нелегко було і пересуватися вузьким, спіральним лазом.

Сьогодні Марков ждав Добриніна. Коля вже пішов йому назустріч. Галя у своєму закутку вслухалася в ефір, чекаючи зв'язку з Москвою. Марков думав про справи Добриніна, і спокою не було у нього на душі. Звичайно, у Добриніна робота склалася невдало. Більше місяця він без будь-якого діла просидів на селі, ждучи, поки Рудін підключить його до себе як агента «Сатурна». Потім кілька місяців у нього була загалом пасивна роль передавача донесень із партизанського загону. Нарешті він потрапив у місто, підключився до Кравцова в операцію з молоддю, почав працювати активно, сміливо, але тут же надійшов наказ негайно згорнути операцію. І знову складне рисковане діло доручено Кравцову, а Добриніну наказано геть вийти з гри, якнайкраще врости в місто і… знову ждати якогось невідомого свого діла. Словом, обмірковуючи становище, в яке потрапив Добринін, Марков не міг не враховувати внутрішнього його стану. Добринін був украй пригнічений всією своєю попередньою діяльністю.

Добринін сам заходився шукати корисні знайомства, вважаючи, що це і є виконання вказівки Маркова – краще освоїтись у місті. І одного разу він познайомився з чоловіком, який спекулював у місті медикаментами. Він виявився фельдшером санітарної служби при одному з штабів бандитської власовської «армії», що був за п'ять кілометрів від міста, у селищі спаленого в перші дні війни шкіряного заводу. Коли Добринін дізнався, де працює його новий знайомий, він на свій страх і риск надумав негайно скористатися цим знайомством, щоб проникнути до власовців. Він вдав із себе колишнього лейтенанта артилерії Червоної Армії Сорокіна, який нібито знищив в оточенні свої документи. Зробити це йому було неважко, бо він справді служив в артилерійських військах.

Іван Фоломін – так звали фельдшера – познайомив Добриніна з потрібними людьми. У селищі шкіряного заводу, крім офіцерського госпіталю власовців, був інтендантський штаб, який постачав власовські частини артилерійськими снарядами, зброєю та обмундируванням. Штаб, очевидно, гостро відчував потребу в грамотних артилерійських офіцерах, і Добриніна, як кажуть, з ходу, на віру зарахували в групу артпостачання і присвоїли йому звання старшого лейтенанта. Питання про посаду і звання в першій же розмові з Добриніним миттю вирішив сірий з перепою і теж, напевно, липовий полковник Полухін.

– Був, кажеш, лейтенантом? – спитав він. – Будеш у нас старшим. Про снаряди що-небудь знаєш? От і добре. А то бач, яка штука виходить. Снаряди у нас всякі: і від совєтів, і від німців. Які до яких гармат – знати треба. І нам весь час чуба мнуть, що ми не те засилаємо. Будеш за цим наглядати…

Добринін спершу подумав, що потрапив у головний інтендантський штаб власовців, та незабаром з'ясувалося, що таких штабів кілька, вони розкидані по окупованій території і збирають кинуту зброю і боєприпаси, створюючи тимчасові бази для їх зберігання. Крім того, вони вербували людей у власовську армію. А всі головні власовські штаби перебували кілометрів за сімдесят далі на захід. Добринін вирішив: почин дорожчий за гроші, потім він пробереться і в головний штаб; принаймні звідси перебратися буде легше. Головне ж, він був певен, що ціль знайдено важливу…

Для полковника Полухіна Добринін виявився знахідкою. В особі Добриніна власовці знайшли роботягу, який швидко навів порядок в артилерійському складі. У штабі панувала розгульна махновщина: безпробудна пиятика, бійки з стріляниною були повсякденним явищем. Невдовзі нелегкою справою для Добриніна стало ухилятися від участі в п'янках. Все ж йому вдалось примусити Полухіна повірити, що у нього виразка шлунка і що йому не можна пити, а особливо закусювати всякою всячиною. Однак бути присутнім на гулянках йому доводилось. За тверезу поведінку йому дали прізвисько Святенник.

Тим часом минали дні, і Добринін починав розуміти, що він знову загруз у нецікавому і безперспективному місці. Про перехід до головного штабу нічого було й думати. Полухін сказав, до того ж абсолютно серйозно: «В мене ти можеш піти лише в могилу…» В цей час Добринін ні з ким із групи Маркова зв'язку ще не мав, йому суворо було наказано чекати, поки до нього не прийде на зв'язок Бабакін або Кравцов.

Трохи пізніше Добринін все-таки надумав піти собі, висадивши в повітря перед цим склад артилерійських снарядів. Та коли все дня цього було підготовлено, сталися події, які все змінили…

Якось увечері в селище примчали дві легкові машини з начальством із головного власовського штабу. Вечір був суботній, або, як Полухін назвав його, відгульний. Вся його ватага була до нестями п'яна. Гулянка відбувалася прямо в штабі. Так само п'яний вартовий, який нічого вже не бачив, затримав при вході штабістів, а коли ті на нього нагримали, заклацав затвором. Вартового тут же пристрелили. Серед п'яного гулу Добринін почув постріл. «Партизани!» – промайнула у нього думка, і він непомітно відійшов од столу.

Двері розчинились, і в кімнату ввірвались шість власовських офіцерів на чолі з генералом. У всіх в руках були пістолети. П'яні полухінці вирячили на них каламутні очі.

– Встать! – крикнув генерал.

– Ну-ну! – почувся хрипкий голос Полухіна. Перекидаючи посуд, він підвівся з-за столу і хитаючись пішов на генерала, намагаючись в цей час вийняти з кишені пістолет, який за щось зачепився.

Глухо хлопнув постріл, і Полухін гепнувся до ніг генерала.

– Пулька! – злякано і в той же час захоплено проказав хтось із п'яних, і миттю всі вони, наче їх вітром витягло з-за столу, вишикувалися вздовж стіни. Добринін лишився стояти збоку і з цікавістю розглядав генерала, про якого він чимало наслухався. Це був один із соратників зрадника Власова. Подейкували, що до війни він був завідувачем сільської чайної і ніякого військового звання, звісно, не мав. Тепер офіціально він називався генералом в особливих справах. Він особисто вершив суд і розправу над радянськими людьми та винними в чомусь власовцями. Генерал мав прізвисько Пулька за те, що був шаленим картярем і полюбляв розігрувати пульку. І ще за те, що, коли до нього в кабінет потрапляв винний, генерал завжди починав допит незмінною фразою: «Ну, що, хотів зі мною в пульку зіграти?» І оскільки дуже часто такий допит закінчувався тим, що винного витягали з кабінету з простреленою головою, прізвисько Пулька мало ще й цей зміст.

– Прибрати! – Пулька махнув пістолетом над Полухіним, що лежав біля його ніг. Один офіцер схопив Полухіна за ноги і витяг із кімнати.

Невисокий на зріст, з маленькою головою, приліпленою прямо на широчезні плечі, Пулька стояв, широко розставивши ноги-тумби в коротеньких надраєних чоботях, і повільно озирав кімнату. Офіцери, що стояли за його спиною, не зводили насторожених очей з принишклих біля стіни полухінських товаришів по чарці.

Погляд Пульки спинився на Добриніні.

– А ти чого там самотній нудьгуєш?

Добринін ступив крок вперед, клацнув підборами, виструнчився.

– Лейтенант Сорокін, – чітко проказав він.

– Ану, ставай-но разом з ними, – генерал пістолетом показав на полухінських головорізів.

Добринін виконав цей наказ. Пулька поставив табурет перед шеренгою полухінців, сів на нього, мов на коня, широко розставивши свої короткі ноги, і пістолетом, як пальцем, поманив до себе заступника Полухіна. Той ступив крок уперед.

– Ну, пане майор доблесної російської визвольної армії, як ти себе почуваєш?

– Поганенько почуваю, – тихо відказав майор.

– Красти умієш, а пити ще не навчився.

– Аж ніяк ні.

– Де вагони з добром? – гаркнув Пулька.

– Не можу знати.

Пролунав постріл. Майор сів на підлогу, повалився набік.

– Прибрати! – наказав Пулька.

Добринін одним вухом чув, що кілька днів тому полухінці на якомусь полустанку захопили вагон з цінними речами, і ще якусь хвилину тому, під час п'янки, вони вихвалялися отим своїм завоюванням. Напевно, Пулька цікавився саме цим добром.

Генерал поманив пістолетом іншого.

– Де вагон з добром?

– Поділили порівну, – відрапортував полухінець.

– Солдат, який супроводжував вагон, говорив вам, що добро належить німецькому генералові?

– Так точно, говорив.

– Так. Усе вже спустили?

– Аж ніяк ні, не встигли.

Пулька оглянувся на свій почет.

– Взяти його і всіх інших. Розшукати все до нитки.

– Виходь по одному! – наказав хтось із офіцерів.

– Можна звернутись? – Добринін намагався віддано дивитись в очі генералові.

– Що скажеш?

– Я абсолютно не знаю, про що йде мова. Я служу тут недавно.

Генерал Пулька ткнув пістолетом у того полухінця, котрий зізнався в поділі добра.

– Хто це такий?

– Правда, він нічого не знає Він у нас новенький, і взагалі він Святенник.

– Гаразд. Лишайся, Святенник. – Пулька пістолетом показав Добриніну далекий куток кімнати. – Сядь там і жди.

Саме тоді в дверях з'явився фельдшер Фоломін, який нічого не знав про приїзд Пульки. В руках у нього була каністра з спиртом, по яку його вирядили кілька хвилин тому полухінці. Його поява всіх розвеселила. Відібрали у нього каністру, а самого фельдшера вивели разом з іншими.

Генерал сів до столу.

– Ану, подивимось, що тут п'ють ці мародери.

Офіцер, який лишився в кімнаті, налив з каністри спирту в кухоль, ковтнув з нього і крякнув.

– Чистий аптекарський, – доповім він з захопленням в очах.

– Дай сюди.

Пулька повільними ковтками винив половину кухля і закусив шматком сала. Потому обернувся до Добриніна.

– Значить, Святенник Сорокін? Правильно?

– Так точно! – Добринін підхопився і виструнчився.

– Ти що, тверезий?

– Так точно, тверезий.

– А що ж ти тут робив?

– Примушують, от і сидів. У мене виразка шлунка.

– А що ти тут по службі робиш?

– Наводжу порядок в артпостачанні.

– А-а-а! Так це про тебе, значить, я чув? Ну, молодець, а то вони тут не могли відрізнити поліно від снаряда. Артилерист?

– Так точно!

– Звання?

– Лейтенант.

– У Червоній Армії що робив?

– Командував важкою гарматою.

– Партійним був?

– Аж ніяк ні.

– А як же тобі гармату довірили, та ще важку?

– За знання, мабуть, – усміхнувся Добринін. – Адже я на гражданці індустріальний технікум скінчив.

– Де?

– У Новосибірську, я і родом звідти.

– Сибіряк, значить. Це добре. Сибіряки – діловий народ. Ну, а до нас як прийшов? По шматок хліба, по кітель, чи як?

– Не без того, звісно, але головне – я хочу брати участь у вашій боротьбі…

– Так… – міркував щось генерал. – А ти, часом, друкарської справи не знаєш?

– Зараз не знаю, а лишусь – освою. Все ж одно – техніка.

– Гаразд. Зараз ти йди собі, а вранці з'явись до мене, буде ділова розмова.

Вранці з'ясувалося, що штаб, у якому служив Добринін, ліквідовано. Сюди, у селище, перебазовується видавничий відділ головного штабу. Пулька наказав Добриніну підшукати приміщення для друкарні і, крім того зробив його своїм інформатором.

– За тими, хто сюди приїде, – сказав він, – потрібне око, та ще й яке. Ось ти оком і будеш. Коли з'явиться до тебе чоловік і скаже: «Привіт од Пульки», – значить, цей чоловік мій, і ти йому доповідай, як тут, хто і що. Збагнув?

– Так точно.

Незабаром приїхали нові господарі селища. Працівники видавничого відділу схвалили підібране Добриніним приміщення, але сам він їм не був потрібен, і він лишився без конкретної роботи. Та оскільки генерал розпорядився, його взяли на забезпечення при видавничому відділі. Добринін тинявся без діла. Це було і добре і погано. Він мав можливість використовувати весь час на свій розсуд, але зате був віддалений від усього, що його могло цікавити.

Саме тоді Добринін досить близько познайомився з начальником госпіталю Курасовим. Це був розумний чоловік років п'ятдесяти. Він мав надзвичайно мінливу вдачу. То був безтурботно веселий і ні про що серйозно не бажав ні говорити, ні думати, а то раптом впадав у похмуру нудьгу і тоді на чому світ стоїть кляв свою долю. Іноді він починав пити, пив багато, але зовсім не п'янів, тільки ставав нестримно злим. У такі дні працівники госпіталю намагалися не попадатись йому на очі. До медицини він ніякого відношення не мав і був таким же полковником, як покійний Полухін, а до призначення у госпіталь працював у головному власовському штабі. Там, певно, у нього щось сталося. В стані похмурого запою він якось сказав Добриніну: «Не підійшов Курасов для головної собачої упряжки, мармизою не вдався». А якось, перебуваючи в хорошому настрої, зауважив: «Люди, Сорокін, як клапани на баяні, треба точно знати, на який натискувати. Я натиснув не на той клапан, і вийшла не музика, а «б-е»…» Судячи з того, що Курасов розповідав про Власова та наближених до нього осіб, він посідав там, у головному штабі, якийсь високий пост, але всі спроби Добриніна дізнатися, ким він був і що з ним там сталося, ні до чого не приводили. Він явно не хотів про це говорити. Так само вперто уникав він і розмови про життя до війни. Добринін дізнався лише, що останні довоєнні роки Курасов прожив на Далекій Півночі. До Добриніна взагалі він ніби ставився добре. Влаштував його жити при своєму госпіталі, розмовляв з ним досить відверто, але іноді Добринін ловив на собі його якийсь дивний погляд, ніби той напружено і підозріливо приглядався до нього.

Тижнів два тому Курасов перебував після запою в тяжкій депресії. Добринін сидів разом з ним у нього дома, і вони грали в шахи, Курасов вигравав.

– Не здамся, не здамся, – автоматично повторював Добринін, ліниво підшукуючи вихід із пастки.

– До чорта все! – Курасов змахнув фігури з дошки, випростався і почав ходити по кімнаті.

Добринін подумав, що Курасова розсердила його впертість, і він уже хотів визнати свою поразку, але саме тоді Курасов знову сів до столу і, дивлячись йому в вічі, тихо спитав напружено тремтливим голосом:

– Довго ще ми будемо борсатися в цьому бруді, як моржі в шузі?

– Про що ви? – не зрозумів Добринін.

– Про все оце… – Курасов зробив широкий жест рукою. – Визвольна армія! Тьху! Банда, а не армія. П'яниці, бабії, карні злочинці – сміття з усієї Росії. Я не можу більше. Не можу! Годі!

Добринін мовчав. У цю хвилину він намагався з'ясувати, що в його поведінці могло дати Курасову підставу зважитись на таке небезпечне визнання.

– А тобі що, подобається? – спитав Курасов.

– Що значить «подобається», «не подобається»? – знизав плечима Добринін. – Під час війни люди роботу не вибирають. Важливо жити й працювати чесно, і ніякий бруд до тебе не прилипне.

– Що ти, парубче, верзеш? – презирливо усміхнувся Курасов. – Працювати, працювати… На кого працювати? От де заковика. А на бандитів працюй хоч сто раз чесно, все одно сам ти бандит. Що, ні? Я бандитів лікую, щоб вони знову займались бандитизмом. А ти ремонтуєш машини, на яких вони друкують свої бандитські листівки. Виходить, руки в бруді як у мене, так і в тебе.

– Благо не в крові,– тихо проказав Добринін, і Курасов зразу пожвавішав.

– Кажеш, не в крові, га? – говорив він. – З твоєю допомогою друкувалась пам'ятка для бандитів з закликом: убивай, не знаючи пощади? Друкувалась? А що це таке? Не кров?

– Не збагну я щось, чого ви хочете, – невдоволено сказав Добринін.